імені Івана Франка

ГРИНЬОХ НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА

УДК 930:061.22(=161.2)(71)“19”

Українські науково-історичні центри

в Канаді в 50–80-х роках ХХ століття:

основні напрями діяльності

Спеціальність 07.00.06. – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Малик Ярослав Йосипович,

Львівський регіональний інститут державного

управління Національної академії державного

управління при Президентові України,

завідувач кафедри європейської інтеграції і права

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Крупський Іван Васильович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри радіомовлення і телебачення

кандидат історичних наук, доцент

Лупул Тарас Ярославович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

доцент кафедри міжнародних відносин

Провідна установа: Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться 26 червня 2007 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1)

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драго-манова, 5)

Автореферат розісланий „23” травня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук,

професор Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Національна самосвідомість суспільства в перехідні епохи об’єктивно зумов-лює підвищену увагу історичної науки до унікального досвіду збереження і розвит-ку наукових традицій нашими співвітчизниками в іншій етнокультурній сфері. Тим більше, що процеси еміграції вітчизняних діячів науки та освіти стали, на жаль, реальністю української історії. Не дивлячись на те, що наукова ді-ас-пора представляє культурне явище міжнародного масштабу, ні в закордонній, ні у вітчизняній історичній науці сповна не визначені її кількісні та якісні характеристики. Тому принципово важливо підвести підсумки у вивченні досвіду життєдіяльності після Другої світової війни науково-історичних інституцій у Канаді й відновити цю, поки що неповну, сторінку історії України та її діаспори.

Актуальність дослідження діяльності наукових організацій українських істориків-еміг-рантів продиктована не стільки непростими взаємовідносинами двох відгалу-жень національної історіографії, що тривалий час існували відокремлено: одна – в Україні, інша – в умовах діаспори, скільки потребою засвоєння з них уроків. Важливо мати на увазі й те, що історичні праці українських вчених в еміграції вирізнялися глибокою науковістю, розлогою тематикою студій. Вони дос-лід-жували ті дискусійні проблеми минулого України, вивчення яких на батьківщині внас-лі-док ідеологічних міркувань було просто неможливе.

Отже, процес формування історичної школи суверенної України з позицій твор-чого використання кращих надбань національної інтелектуальної спадщини й досягнень світової науки спонукав здобувачку до комплексного вивчення та уза-га-ль-нення науково-організаційного та історіографічного досвіду українців у Північній Америці, зокрема, у Канаді. Важливим є узагальнення практики видавничої діяльності українських науково-історичних інституцій, їх науково-педагогічної праці (насамперед уча-сті у боротьбі за вивчення рідної мови та історії в державних освітніх закладах), по-шу-ків оптимальних інструментів регулювання багатосторонніх академічних конта-ктів. Нарешті слід визнати важливу роль вчених західної діаспори у відстоюванні української національної ідеї і державно-соборної справи перед усім цивілізованим світом.

Об’єктом дослідження є процес створення, розвитку та діяльності українських науко-вих центрів історичної науки в Канаді в 40–80-і рр. ХХ ст. в умовах західного інте-лек-туального, етно- та соціокультурного середовища. Вивчення цієї теми дозволяє зро-зуміти місце і роль українських істориків у становленні зарубіжного україно-знав-ст-ва, виділити основні етапи формування українських професійних товариств і орга-ні-зацій у Канаді після Другої світової війни. Не дивлячись на те, що узагальнення діяльності діаспорних українських науково-історичних центрів поступово стає проб-лемним полем новітньої історіографії, аналіз джерел свідчить про необхідність створення узагальню-ючих праць з даної тематики.

З огляду на це, предметом дослідження є комплексне висвітлення май-же піввікового досвіду діяльності українських науково-історичних інституцій у Ка-наді з часу їх організації до налагодження різносторонньої діяльності, їх вплив на впорядкування і структурування наукового процесу на теренах діаспори.

Хронологічні та просторові межі дисертаційної роботи охоплюють період 1945–1991 рр. Обстоюючи ці часові рамки, дисертантка виходить з таких мірку-вань. Після закінчення Другої світової війни до Північної Америки із Західної Євро-пи з числа біженців і переміщених осіб стали масово прибувати емігранти третьої хви-лі. Саме вони стали ініціаторами створення низки науково-історичних інcти-туцій.

Стосовно верхньої межі дослідження, то її обумовлює проголошення неза-лежності України, що започаткувало якісно новий етап взаємовідносин між науковцями України та діаспори.

Локалізація територіальних меж дисертації зумовлена тим, що в повоєнний пе-ріод Канада стала одним з основних місць розміщення українських емігрантських нау-кових товариств та інституцій.

Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні місця та ролі українських історичних інституцій у Канаді в українській історіографії другої поло-вини 40-х – початку 90-х рр. ХХ ст. Для досягнення цієї мети необхідно було дослідити:

– соціокультурні та інтелектуальні передумови розвитку української історіографії в Канаді другої половини 40-х – початку 90-х рр. ХХ ст.;

– основні етапи створення та розвитку українських науково- історичних установ; –

роль істориків-емігрантів у становленні української історіо-графії в діаспорі;–

характер діяльності українських історичних центрів та стан їх науково-видавничої праці; –

науково-педагогічну діяльність представників діаспори;–

внесок історичних центрів у життя української громади Канади та в оборону права українського народу на державну незалежність і соборність; у розвиток української мови, культури, науки.

Методологія і методи дослідження. Прагнучи всебічно дослідити діяльність українських науково-історичних центрів у Канаді, дисертантка дотри-мувалася наукових принципів об’єктивності, історизму та системності. Відповідно до конкретних завдань дослідження, використовувалася вся система загальновиз-на-них методик, що дозволяють аналізувати різноманітність емпіричних даних. Інсти-ту-ціо-нальний метод фокусував увагу на аналізі організаційних структур історичної науки української еміграції: численних історико-наукових об’єднань, де здійснюва-лася науково-педагогічна та видавнича діяльність. У дисертації використовувався порівняльно-історичний (компаративний) метод, який дозволив синхронізувати найважливіші події у розвитку різних осередків істо-рич-ної науки діаспори; при аналізі біографічних даних застосовувався кількісний (кліометричний) та бібліографічний методи. Вибудовуючи загальну концепцію викладу, авторка виходила з принципу історизму, що дозволяє аналізувати інтелекту-аль-ний феномен діаспори в послідовному часовому розвитку.

Наукова новизна дисертації визначається такими результатами дослі-дження: – 

визначено чинники, які сприяли створенню та становленню науково-історичних установ;–

проаналізовано особливості та основні напрямки наукової діяльності українських істориків;– 

систематизовано і узагальнено результати видавничої діяльності науково-історичних інституцій; – 

проведено аналіз науково-педагогічної діяльності істориків в умовах поліетнічного зарубіжжя.

Наукове та практичне значення результатів дослідження визначається тим, що висновки, узагальнення та наукова інтерпретація можуть бути використані для роз-робки спеціальних курсів, оглядів та навчально-методичних посібників з новіт-ньої історії України та Канади, підготовки фахових довідників, біографічних слов-ни-ків та бібліографічних покажчиків. Застосовані в процесі дослідження підходи що-до витлумачення, інтерпретації та оцінки основних напрямків діяль-ності українських науково-історичних інституцій в діаспорі 40–80-х рр. ХХ ст. є новим розв’я-занням конкретної наукової проблеми в аспекті загальної реконструкції національ-ної історичної думки.

Зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами. Вивчення обраної те-ми передбачено дослідницькими планами кафедри історичного краєзнавства Львів-ського національного університету імені Івана Франка.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації обговорені на засіданні кафедри історичного краєзнавства Львівського національ-ного університету імені Івана Франка. Результати дослід-ження доповідалися на міжнародних нау-ко-вих конференціях: “Актуальні проблеми реформування державного управління в Україні” (Львів, 20 січня 2006 року), “Діаспора як чинник утвердження держави України у міжнародній спільноті” (Львів, 8-10 березня 2006 року), “Українська діаспора: проблеми дослідження” (Острог, 22-23 травня 2006 року). Основні положення робо-ти викладені у 6 публікаціях автор-ки, зокрема три у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації підпорядкована її меті та завданням. Вона складається зі всту-пу, п’яти розділів, кожний з яких поділяється на підрозділи, висновків (зага-льний обсяг вказаних структурних частин — 190 с.), списку скорочень, списку вико-рис-таних джерел та літератури (599 найменувань). Дисертація побудована за проб-лем-но-хронологічним принципом.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження, виділено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі “Історіографія і джерела” розглянуто сучасний стан наукового дослідження діяльності українських науково-історичних центрів в Канаді, на основі чого сформульовано мету та завдання дисертаційного дослідження. Першими дослідниками про-б-леми були безпосередні організатори зарубіжних центрів українознавства – О. Баран, В. Безушко, М. Бойко, Є. Вертипорох, Л. Винар, О. Герус, В. Іванис, В. Лев, І. Онуфрійчук, Я. Рудницький, Б. Стебельський та інші.

Окремі проблеми діяльності українських наукових центрів у Канаді висвітлені в узагальнюючих наукових працях, присвячених історії українців Канади. Серед них виділимо дослідження І. Теслі та П. Юзика “Українці в Канаді. Їх розвиток та досягнення” (1968), другий том книги М. Марунчака “Історія українців Канади” (1991), праці М. Боровика “Українсько-канадська преса та її значення для укра-їнської меншини в Канаді” (1977) та “Століття українських поселень в Канаді (1891–1991)” (1991).

В радянській історіографії перші розвідки про діяльність українських центрів “радянознавства” у Північній Америці з’явилися в 60–80-і рр. Проте вони були не сті-льки історичними дослідженнями, скільки відгуками на злободенні питання ідео-ло-гічної боротьби. І в подальших працях замість об’єктивного дослідження стану ук-ра-їнської історичної науки в діаспорі радян-ські вчені викривали “анти-наукові інсинуації” українських істориків діаспори і стверджували, що їх історичні праці не представляють серйозної альтернативи історичній науці в СРСР. На це радянських дослідників націлювало партійне керівництво, яке оцінювало всі наукові товариства в діаспорі, крім прорадянських, як націоналістичні, що об’є-днували “реакційні сили української еміграції”.

Певний фактологічний матеріал з тематики дослідження вміщений в узагальнюючих працях з історії української діаспорі в Америці науковців ра-дя-нської доби М. Берзіної, Л. Лещенка, С. Макарчука, М. Павленка, О. Сича, А. Стріл-ка, Л. Фурсової, А. Шлепакова.

Відродження національної історіографії проблеми розпочалося лише в умовах неза-лежної України. На--ла-год-жується тісна співпраця між науковими історичними центрами України та діаспори. Розширився доступ до зарубіжної історіографії, з'явилася можливість знайомитися з раніше маловідомими в Україні працями авторів діаспори та низкою раніше забо-ронених вітчизняних істориків. Усе це поклало початок якісно новому етапові у вив-ченню життєдіяльності українських наукових інституцій на Заході, творчий доробок яких вия-вився відповідним потребам сучасності. Відтак з’явилися грунтовні дослідження українських істориків Л. Ба-же-нова, А. Головка, Я. Калакури, І. Колесник, М. Костриці, Т. Пішванової з проблем розвитку історичної науки у західній діаспорі.

Вивченню окремих напрямків діяльності професійних історичних українських центрів у Канаді при-свячено ряд монографій та наукових статей українських вчених. Це, зокрема, наукові розвідки Ю. Заячук, Р. Кучера, О. Макара, Ю. Макара, Л. Сакади, І. Руснака, С. Романюк, О. Шевчука, О. Яся.

Сучасними українськими істориками видано низку узагальнюючих праць з іс-то-рії української діаспори та еміграції з українських земель. Це, передусім, такі ко-ле-к---тивні видання, як “Зарубіжні українці” (1991), “Українці в зарубіжному світі” (1991), “Зберігаючи українську самобутність” (1992), “Українська діаспора. Соціо-ло-гічні та історичні студії” (2003), “Українська еміграція: від минувшини до сього-ден-ня” (1999), “Внесок української еміграції в розвиток національної та світової ку-ль--тури” (2000); монографії В. Євтуха, С. Качараби, О. Ковальчука, Б. Лановика, Р. Ма-тейка, А. Попка, М. Траф’яка, В. Трощинського, А. Шевченка, О. Швачки та ін.

Таким чином, аналіз історіографії дозволяє зробити висновок, що історичною на-у-кою, особливо в останні роки, здійснено поступ у висвітленні діяльності україн-ських наукових центрів у Канаді. Акумульовано значну кількість літератури з іс-то-ріог-рафії української діаспори. Разом з тим назріла потреба в узагальнюючому дослідженні про українські науково-історичні інституції Канади, яке б містило гли-бо-кий аналіз їх багатогранної організаційно-наукової діяльності, а також подано біографії їх-ніх чільників.

Джерельна база роботи є достатньо репрезентативною. Це, насамперед, архівні документи вищих органів радянської влади і управління (ЦК Компартії України, Мініс-терства закордонних справ УРСР, Ради Міністрів УРСР), матеріали діас-пори, які містяться в фондах секретної частини загального відділу ЦК КПУ у Цент-ральному державному архіві громадських об’єднань України та у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

2003 р. у Києві було видано перший том збірника документів та матеріалів “На скрижалях історії. З історії взаємозв’язків урядових структур і громадських кіл Ук-раї--ни з українсько-канадською громадою в другій половині 1940–1980-ті роки”, в яко--му вміщено документи з центральних архівів України, що стосуються дія--ль-ності українських наукових установ у Канаді.

В огляді архівних документів, які безпосередньо вплинули на форму-вання у дисертантки власного бачення процесів становлення історичних наукових це-нт-рів у Канаді, варто також відзначити матеріали конгресів Комітету Українців Ка-на-ди (КУК), видання Української вільної ака-де---мії наук (УВАН) – “Хроніка УВАН”, “Бюлетень УВАН”, “Бюлетень Президії УВАН”; Нау-ко-во---го товариства ім. Шевченка (НТШ) – “Бюлетень НТШ”; Канадського інституту украї-нських студій (КІУС) – “Бюлетень КІУС”, “Бюлетень Світового конгресу українців”
та ін.

Особливу групу джерел складають канадські сайти громадських структур мережі Інтернет: Web-са-й--ти Конгресу Українців Канади (www.ucc.ca), Канадського інституту українських студій (www. ualberta.ca/cius) та ін.

Цікавий конкретно-історичний (побутовий) матеріал почерпнуто з мемуарних публікацій тогочасних діячів науки і громадсько-політичного життя діаспори, праць дисидентів, преси. Таким чином, джерельна та історіог-рафічна база дисертації є цілком достатньою і достовірною для повного і всебічного вис-вітлення поставленої проблеми.

У другому розділі “Створення та розвиток українських науково-історичних центрів” показано, що завдяки діяльності українських науковців і громадськості української діаспори та за сприяння канадської влади в повоєнний період в країні було утворено ряд українських наукових інституцій – УВАН, НТШ, Інституту дослідів Волині (ІДВ), осередки Українського історичного товариства (УІТ) та КІУС. Першими постали УВАН та НТШ, створення та розгортання діяльності яких стало потужним стимулом розвитку української науки в країні, в першу чергу політичної історії, історичної географії, літературознавства. Майже всі провідні українські історики в Канаді були членами цих поважних наукових інституцій, брали дієву участь в їх керівництві, розбудові центральних органів, окремих секцій та регі-ональ-них осередків. Канадські УВАН та НТШ виступили ініціаторами створення координаційного центру української науки в Канаді – Наукової Ради КУК.

Однак кожна з цих інституцій певний час роз-вивалася самостійно, була відсутня координація діяльності у найважливіших напря-м-ках наукових досліджень. Саме тому група провідних істориків української діаспори, до складу якої увійшли О. Оглоблин, Л. Винар, Н. Полонська-Василенко, Я. Пастер-нак, М. Анто-нович, все активніше виступала за створення окремого історичного наукового това-ри-ства з власним друкованим органом. Концепція організації товариства істориків і дос-лідників набрала практичного втілення в 1965 р., коли виникло Українське Історичне Товариство (УІТ).

Створення УІТ відкрило якісно нову сторінку в розвитку укра-їнської історичної науки в діаспорі. Товариство поширювало свою діяльність на Канаду через регіональні відділення в цій країні. Переважна більшість українських істориків, що проживали в Канаді, були членами УІТ або активно співпрацювали з То-вариством та її друкованим органом – журналом “Український історик”, який ве-ли-ку увагу приділяв літопису княжої доби, Хмельниччини, визвольних змагань ХХ ст., творчій спадщині Михайла Грушевського.

Важливою подією в науковому житті української діаспори в Канаді стало відкриття 1 липня 1976 р. на базі Альбертського університету в Едмонтоні Канадського інституту українських студій, який досить швидко став визначальним українознавчим науково-дослідним центром. Необхідність його заснування пояснювалася рядом причин. На Україні в умовах відновлення неосталінізму різко посилився наступ на національну культуру та науку, що вимагало адекватної реакції з боку пат-ріо-тично налаштованих громадян, зокрема, вчених діаспори. Однак інтелек-ту-аль-на еліта Заходу залишалася в основному байдужою до українських національно-ку-ль-турних проблем, розглядаючи українську історію через призму офіційної ра-дянської історіографії.

Для створення такого потужного дослідницького українознавчого центру в цей час у Канаді склалися сприятливі умови. На початку 70-х рр. на фоні загально-канадського сплеску етнічних рухів українські канадці добилися від федерального уряду фінансування низки заходів, спрямованих на підтримку і збереження укра-їнської мови та культури. В результаті були розроблені освітні програми на україн-ській мові, почалося вивчення та викладання української мови, літератури, історії в університетах, налагоджувався академічний обмін з Україною.

Всі організаційні питання щодо організації діяльності КІУС взяла на себе ініціативна група, до складу якої входили відомі українські вчені на чолі з професором Манолієм Лупулом з Університету Альберти. Інститут згуртував навколо себе відомих українознавців: Івана Лисяка-Рудницького, Георгія Луцького, Богдана Боцюрківа та багатьох інших відомих учених і грома-дських діячів.

Створення Канадського інституту українських студій стало непе-ре--січ-ною подією в розвитку національної історичної науки. Від перших днів сво--го існування він став важливим науковим та навчальним центром україно-знавс-т-ва не лише Канади, а й всієї української діаспори. Чималим був його вплив на деіде-о--ло-гіза-цію історичних досліджень в Україні, ініціювання і фінансування низки архе-о-г--рафічних установ. КІУС, поряд Українським інститутом Гарвардського Університету (УІГУ),  став дослідницькою інституцією, оріє-нтованою на найтіснішу інтеграцію до західного англомовного наукового середо-ви-ща.

Неординарним явищем в науковому житті української діаспори в Канаді ста-ла більш як тридцятирічна діяльність центру регіональних науково-краєзнавчих дос-ліджень – Інституту дослідів Волині (ІДВ). Навколо нього згуртувалася велика група вчених істориків та краєзнавців, які зуміли налагодити активну діяльність по збору та узагальненню матеріалів по історії, культурі, етнографії, літературі волинських земель. ІДВ вніс також помітний вклад у вивчення загальних проблем історії та культури України.

Таким чином, спираючись на досвід діяльності українських історичних установ кінця XIX – першої половини XX ст., в непростих умовах відірваності від Батьківщини українські наукові інституції Канади за короткий проміжок часу зуміли пройти шлях становлення та організаційного зміцнення. Їх діяльність, на думку авторки дисертації, у досліджуваний нами період пройшла такі етапи: Перший: 1949–1955 рр. – утворилися Канадські УАН, НТШ та ІДВ. Другий: 1955–1965 рр. – Канадські УАН та НТШ набули статусу автономних, значно зміцніли організаційно. Третій: 1965–1976 рр. – постало Українське історичне товариство, яке зуміло консолідувати наукову працю істориків діаспори. Четвертий: 1976–1991 рр. – створено університетський центр україністики – Канадський інститут українських студій, пожвавлюється наукова та видавнича діяльність історичних секцій УВАН і НТШ; розширилися можливості співпраці з істориками України.

У третьому розділі “Основні напрями і проблематика досліджень” доведено, що науково-історичні установи всіляко сприяли організації діяльності українських істориків, розробці ними змісту наукової праці, визначення орієнтирів її розвитку. Наукові інституції виступили ініціаторами в налагодженні взаємовідносин українських істориків із західною історичною наукою.

Об’єднані в УВАН, НТШ, УІТ, КІУС та інші наукові інституції, українські історики Канади продемонстрували велику продуктивність своєї праці. Не зважаючи на важкі загальні умови життя, відсутність доступу до українських архівів, недостатність бібліотечних збірок, вони видавали праці, які відзначалися високою якістю і глибиною розкриття актуальних проблем історії України.

Вагомим був внесок істориків діаспори в дослідження давньої історії України, зокрема її археологічних пам’яток. У цьому напрямку особливо плідно працював видатний ук-раїнський археолог Ярослав Пастернак. Вчений по новому підійшов до розробки проблем походження українсь-кого народу: висунув оригінальну наукову концепцію, яка обстоювала автох-тон-не походження українців від часу формування трипільської культури. Вся кон-цеп-туальна модель-схема Я. Пастернака підпорядкована історичній перспективі ук-ра-їн-ства, яке, на його думку, неодмінно мало осягнути в найближчому часі свою не-за-лежність, бо своїми інтелектуальними вартостями давно вже зайняло одне з по-чес-них місць поміж іншими державними народами.

Українські історики Канади – О. Баран, З. Когут, І. Лисяк-Рудницький, І. Назарко, Ф. Сисин, О. Субтельний внесли помітну роль у вивчення проблем козацько-гетьманської доби. Ними залучено нові джерела, що зберігаються в архівах багатьох країн Західної Європи та Америки. Вчені об’єктивно і глибоко розкрили місце Переяславської ради в подальшій історичній долі України, участь коза-цького війська у тогочасній воєнній історії Західної Європи, показали вагома роль Мазепи та його оточення в українській історії, простежили боротьбу між ро-сійським централізмом та українською автоно-мією в період Гетьманщини.

Провідна роль в дослідженні суспільно-політичного життя в Україні XIX– початку ХХ ст. належала дослідникам І. Лисяку-Рудницькому, І.-П. Химці, Б. Кравченку, П. Магочі та іншим. Вони активно досліджували весь комплекс проблем, пов’язаних з літописом українського національного руху та політичної думки кінця XVIII – початку ХХ ст. Український національно-визвольний рух аналізувався, виходячи з трьохфазної схеми розвитку національних рухів, запропонований словацьким вченим М. Грохом. Тогочасне суспільно-політичне життя в Україні в цей період переважно розглядалося як період “національно-визвольний”, основним змістом якого був розвиток українського руху. При вивченні політичної історії України XIX–XX ст. використовувалися категорії і поняття, що не мали місця в радянській науці.

Діаспорні історики Ю. Божик, Б. Боцюрків, В. Верига, Б. Кравченко, Л. Луцюк, О. Підгайний, П. Потічний, Ф. Сисин та інші внесли вагомий вклад в розробку дискусій проблем новітньої історії України. Значимим є їх науковий внесок в історіографію Української революції 1917–1921 рр., участі українців в Другій світовій війні, в аналіз церковно-релігійного руху, вивчення проблем українського національно-визвольного руху у міжвоєнний та повоєнний періоди, тобто проблем, які були повністю фальсифіковані істориками в СРСР.

В центрі уваги діаспорних авторів перебували й питання регіональної істо-рії. Одним з головних осередків вивчення минувшини волинського краю став ІДВ. Співробітники Інституту про-водили копітку роботу по збиранню, узагальненню та виданню матеріалів з іс-торії, релігії, літератури, географії, біобібліографії Волині. Певну активність виявили й громадські земляцькі об’єднання Канади і США, які під егідою НТШ опублі-ку-ва-ли низку історико-мемуарних збірників.

Науковці проявляли великий інтерес до відтворення сторінок літопису української громади в Канаді. Життєдіяльність скитальців узагальнили О. Баран, М. Боровик, В. Киселівський, М. Лупул, М. Марунчак, І. Тесля, П. Юзик та інші дослідники.

В працях діаспорних авторів провідними були схеми М. Грушевського, згідно з якими визнавалася безперервність історичного процесу України та відрубність історичних процесів України та Великоросії. Працюючи в захід-ному середовищі, діаспорні вчені опановували модерні методи досліджень, тогочасні історіософські течії, насамперед постпозитивізму, соціологічної історії, конструктивізму, неоромантизму та ін. До того ж, для них була відкритою україніка у західних архівах (Канада, США, Франція, Німеччина), а завдяки знанню іноземних мов вони мали можливість використовувати джерела і літературу з проблем, які з політичних причин заборонені в Україні.

Діаспорна історіографія фактично репрезентувала альтернативний варіант науки, який реалізувався під знаком національно-державницьких ідей, заборонених на Батьківщині. На початку 70-х рр. на теренах діаспори відбувається зміна генерацій у науково-історичному процесі, що привело до поступової еволюції дослідницької проблематики, яка розгорталася під знаком модернізації. Її своєрідним виявом став хронологічний зсув тематики дослі-джень від доби середньовіччя та ранньомодерних часів до історії XIX–XX ст.

У четвертому розділі “Видавнича діяльність” систематизовано і узагальнено результати видавничої діяльності науково-історичних інституцій, видання яких сприяли розробці багатьох наукових проблем і розширенню джерелознавчої бази. Вони й нині продовжують слугувати одним із чинників поступу національної історіографії, що є складником загальної культури народу. Аналіз публікацій УВАН, НТШ в Канаді, УІТ, КІУС, ІДВ, які висвітлюють проблеми теорії та історії української історіографії, питання історичного джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, дозволив виявити найважливіші з поміж них для наукового використання при розробці пріоритетних напрямків суспільствознавчих досліджень в Україні. Особливо важливими, на нашу думку, є такі аспекти, як поширення історіографічної концепції М.С. Грушевського; ідея створення українських історичних енцикло-педій, в тому числі іншомовних. Значну цінність мають біобібліографічні публікації, особливо при дослідженні замовчуваних раніше постатей українських істориків – М. Грушевського, В.  Антоновича, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, Я. Пастернака, Р. Шпорлюка, Л. Винара, Б. Круп-ницького, В. Вериги та інших відомих дослідників; археологічні студії, особливо про маловідомі раніше джерела періоду українського середньовіччя, козацько-гетьманської держави, російсько-українські та польсько-українські стосунки періоду українських визвольних змагань ХХ ст., літописи української церкви, в т.ч. виявлення та впорядкування джерел із зарубіжних архівів. Щоправда, при дослідженні Українських визвольних змагань, руху Опору 40-х рр. в окремих публікаціях відчувається ідеологічний вплив право-радикальних політичних сил. Відзначимо і те, що вказані видання здійснювалися в основному на кошти членів наукових товариств та за матеріальної підтримки окремих представників і громадських організацій діаспори. До їх випуску були залучені практично всі відомі українські історики Канади і США та широке коло дослідників-українознавців. Принциповою умовою відбору авторського матеріалу до публікацій було визнання схеми українського процесу М.С. Грушевського при здійсненні досліджень.

Журнал “Український історик”, з яким активно співпрацювала переважна більшість українських істориків Канади, з 60-х рр. став головною трибуною української історичної науки у вільному світі, сприяючи збереженню тяглості кращих традицій національної історіографії поза територією, що їх було насильницьки перервано в 30-х рр. в Україні. Комплексна оцінка “Українського історика” дозволяє стверджувати, що поміж власне українських періодичних видань другої половини ХХ ст. журнал суттєво випередив багатьох з них як на батьківщині, так і в діаспорі.

Одним із суттєвих чинників розвитку національної соціогуманітарної думки став “Журнал українських студій”. Його випуск сприяв розробці багатьох дискусійних проблем етногенезу українців, давньої та сучасної історії України та літопису української громади в Північній Америці, розширенню джерельної бази, зокрема введенню до наукового обігу нових документів, які були недоступні дослідникам з УРСР.

Інститут дослідів Волині налагодив активну археографічну діяльність по збору та узагальненню матеріалів з історії, культури, етнографії, літератури волинських земель. Працівники Інституту також внесли помітний вклад у вивчення загальних проблем історії України, насамперед визвольних змагань ХХ ст. Видано чимало літератури з краєзнавства. Особливо цінним є випуск 18 чисел науково-краєзнавчого збірника “Літопису Волині”, а також праць видатного українського вченого та громадського діяча І. Огієнка. Важливо й те, що Інститут розробляв ті етнополітичні проблеми, які були суворо заборонені тоталітарною владою в СРСР-УРСР.

У п’ятому розділі “Науково-педагогічна праця” узагальнено педагогічну та науково-методичну діяльність українських науково-історичних інституцій у Ка-наді, що відіграли важливу роль у збереженні історичної пам’яті рідної мови й національної ідентичності загалом. У системі українського шкільництва в Канаді найголовнішим чинником було вивчення української мови як основної ознаки народу. Цілеспрямована діяльність українських політичних, громадських, культурно-освітніх, наукових організацій в здійснен-ні політики багатокультурності відкрила перед українцями та іншими етнічними меншинами нові можливості для розвитку своєї мови, культури, історичної свідомості, духовності молодого покоління. Єдиним шляхом збереження рідної мови стало створення двомовних шкільних закладів та університетів, діяльність церков та культурно-просвітницьких організацій. Державні середні школи діяли в провінціях Онтаріо, Манітоба, Саскачеван і Альберта. Вагомим здобутком науковців КІУС та педагогів-практиків у 80–90-х рр. стала підготовка і впровадження в діяльність двомовних шкіл навчально-методичного комплексу “Нова”.

Наукові історичні інституції стали ініціаторами створення українських історичних курсів, університетських кафедр у царині розвитку історичної освіти серед молоді. Особливу роль у викладенні української мови та історії відіграють Саскачеванський, Альбертський, Торонтський, Манітобський та Вінніпезький університети. Розширення сітки університетів, які запрова-джували українські студії, спричинило збільшення кількості українознавчих студій. В Едмонтоні, вперше в Канаді, приступили до викладу систематичного курсу історії України, на яких були виховані Орест Субтельний, Зенон Когут, Френсіс Свиріпа, Іван-Павло Химка, Френк Сисин, Мирослав Юркевич, Богдан Клід. Особливо значиму роль в цій справі виконував КІУС, який перетворився у головний науково-методичний центр україністики в Америці.

Керівники українських науково-дослідних інституцій налагоджували співпрацю з науковими закладами УРСР, яка розширилася в 70-рр, однак була недостатньою. Докорінно змінилась ситуація після відновлення незалежності України, коли КІУС та інші науково-історичні інституції розширили співпрацю з дослідниками з Батьківщини.

У висновках узагальнюються головні результати дослідження, які можна звести до наступних позицій:

1. В силу об’єктивних обставин в повоєнний період Канада стала одним з найго-лов-ніших центрів української історичної науки. Цьому сприяв приїзд в країну відо-мих вчених-українців із Західної Європи, а також наявний у цій країні нау-ковий потенціал. Велике значення мала підтримка розвитку історичної науки з бо-ку громадських українських організацій, в першу чергу Комітету українців Кана-ди та Всесвітнього Конгресу українців. Важливу роль у розвитку української науки відіграла і зва-же-на політика канадських властей щодо української громади.

2. Основні еміграційні науково-історичні інституції можна умовно по-ді-лити на цен-три зі старими науково-організаційними традиціями (УВАН, НТШ), канадсько-ук-раїнськими установами, орієнтованими на потреби західного наукового світу (КІУС), науковими товариствами, які об’єднували практично науковців усіх генера-цій на засадах спільних фахових інтересів і зацікавлень (УІТ), осередки, об’єднані регіональною проблематикою (ІДВ). Ці науково-історичні інституції прагнули нала-годити між собою дієву співпрацю, хоч це не завжди вдавалося, в справі розвитку соціогуманітарних наук.

3. Заслугою українських науково-історичних установ у Канаді було те, що вони зуміли об’єднати в своїх рядах істориків, які народилися в цій країні і здобули освіту в американських і канадських вищих навчальних закладах, а також істориків, чиє наукове становлення проходило в Західній Європі, та істориків, які розпочинали свою наукову діяльність в УРСР. Вони також забезпечили наступність у розвитку історичної науки від старших поколінь до молодшої генерації вчених.

4. Провідні українські науково-історичні інституції відіграли важливу роль в опрацюванні теоретико-концептуальних аспектів української історичної науки та орієнтирів її розвитку. Питання про місце і завдання української історичної науки, що розвинулася поза Україною, та її співвідношення з радянською та західною істо-рією стало об’єктом постійних дискусій в ході наукових конференцій, “круглих сто-лів”, симпозіумів, які проводилися українськими історичними установами в Канаді. Українські науково-історичні установи Канади були ва-го-мим чинником в налагодженні співпраці українських істориків діаспори та істо-ри-ків Заходу.

5. Історики української діаспори своєю науковою діяльністю сприяли збе-реженню тяглості кращих традицій української історіографії. Особливо значним був внесок української історичної школи в Канаді у дослідження давньої історії козаччини, процесу українського національного відродження. З 70–80-х рр. но-ва генерація істориків більше уваги приділяє вивченню проблем історії України XIX–XX ст. Глибоко досліджували вчені історію української громади у Канаді.

6. Плідною була науково-видавнича діяльність українських науково-істо-рич--них центрів. Вони були активними учасниками творення фундаментальної праці – “Ен-циклопедії українознавства”, ініціювали видання п’ятитомної англомовної “Енцик-лопедії України”, яка відкрила для широкого загалу західної громадськості україн-ську історію, культуру, етнографію, економіку. Канадське НТШ та УВАН здійснювали випуск цілого ряду серійних видань, збірників праць і матеріалів своїх наукових конференцій. Щоправда, видання серій не було стабільним. Час-то на перешкоді видавничого процесу ставали фінансові обставини. Одним з найголовніших напрямків їх видавничої діяльності був випуск літератури з історіографії української громади у Канаді.

7. Особливе місце в діяльності української діаспорної історіографії стало видан-ня друкованого органу Українського історичного товариства журналу “Українсь-кий історик”. Цей журнал перетворився на дієвий фактор перебігу національного іс-то-ріографічного процесу і значення його важко переоцінити. В ньому були вміщені численні дослідження провідних істориків української діаспори в Канаді.

8. Непересічною подією в українській історіографії діаспори став випуск з 1976 р. друкованого органу КІУСу двомовного “Журналу українських студій”. Видав-ни-ча діяльність, коло авторів і дописувачів журналу демонструють пріоритет науко-вих критеріїв при відборі матеріалів для публікації на його сторінках. Особливу ува-гу журнал приділяв проблемам української історії XIX–XX ст. та історії україн-ської громади в Канаді. В “Журналі українських студій” вміщені численні рецензії на історичні праці діаспорних вчених та істориків України.

9. Інститут Дослідів Волині на протязі усієї своєї діяльності випускав історико-краєзнавчий збірник “Літопис Волині”. Це видання стало одним з кращих в діаспорі на краєзнавчу тематику, воно вирізнялося високою науковістю, широкою пробле-матикою. Поряд з цим, ІДВ видав значну кількість краєзнавчої літератури, особливо по історії Волині. Велике значення мало видання та перевидання науково-історичними інститу-ціями праць видатних українських вчених – М.С. Грушевського, І. Огієнка, Д. Доро-шенка, Я. Рудницького та багатьох інших.

10. Значну увагу українські науково-історичні центри приділяли розвитку освіти української громади та підготовці науково-педагогічних кадрів. Вони відіграли важ-ливу роль в русі української громади за багатокультурність. Саме завдяки наполег-ливості і цілеспрямованості українців канадський уряд пішов на відкриття двомов-них українсько-англійських шкіл, збільшення числа українських кафедр і центрів в університетських центрах країни. У 70–80-і рр. утворюються відділ історії та класи-ки Альбертського університету, кафедра українознавства в Торонтському універси-теті, Центр українсько-канадських досліджень Манітобського університету. Вчені та-кож брали участь у створенні громадських курсів українознавства, опікувалися юнацтвом “Пласту”.

11. Нову якість науково-методична робота набула після створення Канадського інституту українських студій. КІУС розробив та видав цілий ряд методик викладан-ня українознавчих предметів, в тому числі історії та політології. Його науковці за-без-печували грунтовну підготовку українських та зарубіжних студентів, що займалися проблемами українознавства. Доброю традицією стали виїзди працівників інс-ти--туту в провідні університети Канади для читання лекцій. Інститут також здійснював підготовку та перепідготовку українських вчителів з різних предметів. Дирекція КІУСу надавала стипендії студентам, молодим науковцям для підготовки наукових праць з українознавства, в першу чергу з історії.

12. Проведене дослідження виявило, що подальшого глибокого вивчення потребують дослідження міждисциплінарних студій на еміграції, видання бібліографії наукових праць еміграції. Обласні наукові та вузівські бібліотеки України мають бу-ти забезпечені історико-регіональними збірниками, які видали діаспорні УВАН та НТШ, УІТ, КІУС, ІДВ. Слід продовжити вивчення не лише наукових, але й соціаль-них інституцій українців (громадських, про-фесійних, жіночих, молодіжних), що теж протистояли вимушеній амери-канізації/ канадизації емігрантів.

Основні результати дисертаційного дослідження висвітлено в таких публікаціях автора:

1. Гриньох Н.В. Українські наукові установи у Канаді в 50-80-ті рр. ХХ ст. // Тернопільський національний педагогічний університет імені В. Гнатюка. Наукові записки. Серія: історія. – Тернопіль, 2006. – Вип. 1. – С. 52-58.

2. Гриньох Н.В. Видавничо-інформаційна діяльність українських науково-історичних центрів Канади (40-х – поч. 90-х рр. ХХ ст.) // Ефективність державного управління. Зб. наук. праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Львів, 2005. Вип. 9. – С. 11-17.

3. Гриньох Н.В. Інститут дослідів Волині: науково-видавнича діяльність 1950-1980-х років в Канаді // Мандрівець. – Тернопіль, 2007. – № 1. – С. 25-29.

4. Гриньох Н.В. Діяльність відділів українського історичного товариства в Канаді // Актуальні проблеми реформування державного управління в Україні, 20 січня 2006 р. – Львів, 2006. – Ч. 2. – С. 49-51.

5. Гриньох Н.В. Діяльність українських науково-історичних установ у Канаді в 50-80-ті рр. ХХ ст. // Діаспора як чинник утвердження держави України у міжнародній спільноті. Перша міжн. наук. конференція, 8-10 березня 2006р. Збірник доповідей, м. Львів, України – Львів: Сполом, 2006.– С. 172-180.

6. Гриньох Н.В. Створення та діяльність Канадського відділення НТШ (40-60 рр. ХХ століття) //Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Вип. 9: Матеріали Другої міжнародної наукової конференції “Українська діаспора: проблеми дослідження”. – Острог; Торонто; Нью-Йорк: Національний університет “Острозька академія”, Світова Наукова Рада Світового Конгресу Українців, Українське історичне товариство, 2006. –С.100-112.

АНОТАЦІЯ

Гриньох Н.В. Українські науково-історичні центри в Канаді в 50–
80-х роках ХХ століття: основні напрямки діяльності. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06. – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Львівський національний університет імені Івана Франка.

Дисертаційне дослідження присвячене вивченню та комплексному аналізу діяльності науково-історичних центрів в Канаді. Показані та інтерпретовані найважливіші чинники, які сприяли створенню та еволюції українських історичних інституцій. Висвітлені основні етапи діяльності науково-історичних центрів, особливості їх діяльності. Розкрита роль провідних українських науково-історичних інституцій в опрацюванні теоретико-концептуальних аспектів української історичної науки та орієнтирів їх розвитку, в об’єднанні в своїх рядах істориків різних генерацій, у збереженні та розвитку кращих традицій української історіографії. Висвітлена багатогранна видавнича, а також педагогічна, науково-методична діяльність історичних інституцій.

Ключові слова: українська еміграція, історіографія, науково-історичні центри, видавнича діяльність, педагогічна праця.

АННОТАЦИЯ

Гринёх Н.В. Украинские научно-исторические центры в Канаде в 50-80-х годах ХХ века: основные направления деятельности. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06. – историография, источниковедение и вспомо-гательные исторические дисциплины. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко.

Диссертационное исследование посвящено изучению и комплексному анализу деятельности научно-исторических центров в Канаде – Украинской свободной академии наук, Научного общества им. Шевченко, Канадского института украинских студий, Украинского института Гарвардского университета, Института изучения Волыни, Украинского исторического общества и др.

Обобщены этнополитические предпосылки и факторы, которые содействовали созданию и эволюции украинских исторических учреждений в диаспоре.

Освещены основные этапы деятельности научно-исторических центров, особенности их организации. Первый: 1949–1955 гг. – создание Канадских УСАН, НОШ, ИИВ. Второй: 1955–1965 гг. – Канадские УАН и НОШ получили статус автономных, значительно окрепли организационно. Третий: 1965–1976 гг. – создано Украинское историческое общество, сумевшее консоли-дировать научную работу историков диаспоры. Четвертый: 1976–1991 гг. – учрежден университетский центр украинистики – Канадский институт украинских студий, активизируется научная и издательская деятельность исторических секций УСАН, НОШ; расширились возможности сотрудничества с историками Украины.

Обобщена роль ведущих украинских научно-исторических учреждений в изучении теоретико-концептуальных аспектов украинской исторической науки, ориентиров ее развития, в объединении в своих рядах ученых разных генераций, в сохранении и развитии лучших традиций украинской историографии. О. Баран, З. Когут, И. Лысяк-Рудницкий, И. Назарко, Ф. Сы-син, О. Субтельный внесли заметную роль в изучение проблем козацко-гетманского периода. Ведущая роль в исследовании общественно-политического движения в Украине XIX – начала