ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

УДК 340.15; 343.811

Григор’єв Олександр Миколайович

ПЕНІТЕНЦІАРНА ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ В КІНЦІ ХVІІІ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ (НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Автореферат на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Харківського

національного університету внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН України

Ярмиш Олександр Назарович,

Науково-дослідний інститут МВС України,

начальник

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

Тимощук Олександр Валентинович,

Таврійський національний університет

ім. В. І. Вернадського,

декан юридичного факультету.

кандидат юридичних наук, доцент,

Чехович Валерій Анатолійович,

Київський національний університет ім..Тараса Шевченка,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Провідна установа - Одеська національна юридична академія, кафедра історії держави і права (м.Одеса)

Захист відбудеться 23 лютого 2007 р. о 14. 00 годин на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.04 У Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03680, м. Київ, пл. Солом’янска, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03680, м. Київ, пл. Солом’янска, 1.

Автореферат розісланий “ 11 “ січня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради ____________ О.Б. Горова

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Конституція України проголосила права людини найвищою соціальною цінністю, а їх гарантії – головним обов’язком держави. Ці конституційні положення повною мірою стосуються кримінально-виконавчої системи щодо забезпечення проголошених цінностей і гарантій у сфері виконання покарань. Саме з цією метою Україна як незалежна держава, член ООН і Ради Європи ратифікувала низку міжнародних угод щодо прав людини і правил поводження з в’язнями. Для побудови демократичної правової держави нагальним стало й проведення в країні пенітенціарної реформи, визначення концептуальних засад реалізації кримінально-виконавчої політики. Її головною метою є перебудова системи органів виконання покарань, відповідно до нового кримінально-виконавчого законодавства України.

Безумовно, при реалізації цієї мети необхідно звернутися до історичного досвіду (як негативного, так і позитивного) організації виконання покарань у вигляді позбавлення волі в Україні. Серед низки важливих кримінально-виконавчих та історико-правових наукових проблем особливий інтерес складає проблема формування та розвитку пенітенціарного законодавства, утворення, організації та діяльності тюремної системи в українських губерніях Російської імперії. Ці питання становлять значний науковий інтерес та мають велике пізнавальне значення.

Підняті в ході розвитку пенітенціарного законодавства та еволюції тюремної системи з кінця XVIII до початку ХХ ст. проблеми, незалежно від ступеня їх практичної реалізації в ході реформи, торкаються основоположних засад реформування сучасного кримінально-виконавчого законодавства та функціонування пенітенціарних установ. Значення історії становлення і розвитку пенітенціарного законодавства і тюремних органів у дореволюційній Україні необхідно сьогодні для активного застосування досвіду минулого в сучасній практиці діяльності виправних установ. Результати, отримані внаслідок комплексного вивчення та аналізу зазначених проблем, можуть об’єктивно сприяти чіткішому визначенню теоретико-концептуальних засад реформування кримінально-виконавчої системи – однієї з важливих галузей життєдіяльності держави і суспільства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до п.1.1 “Головних напрямків наукових досліджень Харківського Національного університету внутрішніх справ на 2001 – 2005 рр.” та Програми формування позитивного іміджу міліції України на 2003 – 2007 рр. (п.2.1. – 2.3.)

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз розвитку пенітенціарного законодавства в Україні, функціонування пенітенціарної системи, особливостей виконання та відбування покарання у вигляді позбавлення волі в пенітенціарних установах, проблем і соціальних наслідків правозастосовчої тюремної практики в українських губерніях Російської імперії.

У відповідності з метою дисертації визначені такі основні наукові завдання:

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі виконання кримінальних покарань, пов’язаних з позбавленням волі.

Предметом дослідження є теорія та практика функціонування пенітенціарних установ в Україні з останньої чверті ХVІІІ – до початку ХХ ст.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період з останньої чверті XVIII до початку ХХ ст. Вибір саме цих хронологічних меж зумовлений тим, що з другої половині XVIII ст. російський уряд аналогічно до західних зразків починає широко застосувати позбавлення волі у вигляді тюремного ув’язнення, поступово відмовляючись від попередніх форм боротьби зі злочинністю. Визначення таким чином хронологічних рамок зумовлено наміром дослідити розвиток кримінального законодавства у сфері покарань, пов’язаних з позбавленням волі, становлення і генезис пенітенціарного (тюремного) законодавства, еволюцію пенітенціарної системи в Україні на широкому тлі глибинних соціально-економічних зрушень з кінця XVIII ст. до жовтня 1917 р.

Територіальні рамки роботи охоплюють українські землі, що входили до складу Російської імперії.

Методологічною основою дослідження є діалектичний метод, у межах якого застосовувалися спеціально-наукові методи конкретно-історичного, формально-логічного, порівняльно-правового та структурно-системного аналізу. Аналіз ідеологічних, організаційних і правових засад становлення та розвитку пенітенціарного законодавства, функціонування місць позбавлення волі, їх компетенції, форм і методів роботи здійснювався в контексті сходження від абстрактного до конкретного, від простого до складного. Проблема досліджувалася також з позицій принципу історизму, що отримало свій вияв у аналізі подій в їх послідовності та взаємозумовленості, у чіткій відповідності реальним історичним обставинам. Зважаючи на ієрархічність побудови системи управління пенітенціарними установами, наявність взаємопов’язаних структурних елементів пенітенціарного механізму в дослідженні застосовувався структурно-системний та структурно-функціональний методи. Правові засади становлення і розвитку пенітенціарного законодавства загальнокримінальних тюремних установ досліджувалися із застосуванням формально-юридичного та порівняльно-правового методів. Соціальна та економічна зумовленість змін у пенітенціарному законодавстві в Україні, що призводило до чіткішого визначення правового та соціального статусу тюремної адміністрації й варти та умов відбування покарання арештантами, визначення відповідності правозастосовчої практики інтересам й очікуванням суспільства, реальні умови утримання ув’язнених осіб, організація арештантської праці, здійснення заходів морально-виховного впливу та заходів з метою ресоціалізації осіб, які звільнялися з місць позбавлення волі, зумовили використання соціологічного методу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

Дисертація є першим у вітчизняній кримінально-виконавчій та історико-правовій науці комплексним дослідженням причин і передумов, ідеологічних й організаційно-правових засад формування пенітенціарного законодавства і правозастосовчої практики на території України до жовтня 1917 р.

Отримало подальшій розвиток положення про те, що кримінально-виконавче законодавство і пенітенціарна система в Україні у своєму розвитку пройшла три етапи. Перший етап (допенітенціарний) охоплює весь час від моменту фіксації в нормативних джерелах і пам’ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань, моменту виникнення в’язниці, коли під впливом прогресивних учень сутність і система кримінальних заходів почали поступово змінюватись. Цей період характеризувався превалюванням жорстоких видів покарань з метою залякування злочинця та повною аморфністю суспільства до долі засуджених, відсутністю державних структур, зацікавлених пенітенціарними проблемами. З останньої чверті XVIII до сер. ХІХ ст. продовжувався другий етап (філантропічний), що знаменувався початком поширення пенітенціарної ідеї, активною філантропічною діяльностю окремих приватних осіб і різноманітних благодійних товариств із метою покращити умови утримання арештантів, захистити їх права та привернути увагу уряду до проблем тюремної системи. Визначальною рисою третього етапу (політичного) (сер. ХІХ – 1917 р./1918 р.) стала активна діяльність російського та австро-угорського урядів з метою модернізації своїх тюремних законодавств і реорганізації систем виконання покарань (насамперед позбавлення волі), початком міжнародної співпраці й рішеннями тюремних конгресів.

Доведено, що на першому етапі для кримінально-виконавчої практики того часу розповсюдженим було застосування смертної кари (особливо ії кваліфікованих видів) і тілесних покарань. Позбавлення волі тоді лише поступово набирало силу, крім того його застосування часто супроводжувалося тілесними покараннями, які спричиняли каліцтва. В цьому періоді здійснюються перші спроби поділу в’язниць на “нижні” та “верхні” з урахуванням соціальної небезпеки осіб, які в них утримувались. Викристалізовуються, хоча й примітивному вигляді, права, обов’язки, відповідальність посадових осіб та охорони, контрольні функції суспільства стосовно нагляду за дотриманням закону тощо.

Визначено, що на другому етапі в цілому тюремно-філантропічний рух виник під впливом гуманістичних учень другої половині XVIII – початку ХІХ ст. й швидко набув поширення завдяки працям Д.Говарда, Ч.Беккаріа, І.Бентама, В.Венінга та ін. Не можна обминути внесок у розвиток пенітенціарної теорії та практики цього періоду Катерини ІІ, яка продекларувала намір провести тюремну реформу, при якій на практиці дещо упорядкувалося управління в’язницями, та малоросійського генерал-губернатора князя О.Б.Куракіна, з іменем якого пов’язують початок будівництва в Україні в’язниць нового типу (в майбутньому “тюремного замка”) з розподілом в’язнів “по роду злочину їх і вині”.

Отримало подальший розвиток положення про те, що у дореформений період у Російській імперії через відсутність центрального органу управління пенітенціарними установами функції керівного центру, поряд с “Департаментом поліції виконавчої” та губернаторами на місцях фактично здійснювало “Товариство піклувальне про тюрми”, яке було створено у 1819 р. як громадське об’єднання філантропічного спрямування, але поступово до середини ХІХ ст. фактично перетворилося в бюрократичну машину, наділену значними владними повноваженнями.

Встановлено, що в 20 – 40-і рр. ХІХ ст. у Російській державі відбулося становлення пенітенціарного законодавства. Тюремна інструкція 1828 р. та “Звід установ статутів…”1832 р. стали першими в країні спеціальними законодавчими актами про позбавлення волі, які довгий час визнавали правила тюремного розпорядку в державі.У цей час існувала величезна різноманітність форм і місць позбавлення волі, серед яких у законодавстві на перше місце поставлене ув’язнення в арештантських ротах. Разом з тим продовжувалося широке застосування тілесних покарань.

Конкретизоване існуюча в науковій літературі положення про те, що ключовою проблемою тюремної реформи була відсутність уніфікованої нормативної бази та організаційно-управлінської єдності пенітенціарної системи. Тому, ініційована зверху, тюремна реформа в Росії розпочалася зі створення у 1879 р. Головного тюремного управління (ГТУ). Вперше була реалізована спроба створення стрункої управлінської вертикалі, де ГТУ уособлювало вищий щабель ієрархічної тюремної системи, середню управлінську ланку якої складали губернатори, губернські тюремні інспектори та тюремні комітети “Товариства піклувального про тюрми”, а низовий рівень складав чисельний тюремний персонал. Новим явищем у світовій практики стало запровадження в Російської державі інституту тюремних інспекторів у центральному тюремному апараті (ГТУ) та тюремних інспекцій на губернському рівні.

Доведено, що у 70 – 80-х рр. ХІХ ст. необхідність появи спеціальних робіт щодо досліджень, пов’язаних з технічною стороною організації тюремного ув’язнення, викликало виділення цього відділу загальної частини кримінального права в особливу гілку – “тюрмознавство”, фундатором якої вважають професора І.Фойницького.

Конкретизовано положення про те, що тюремна реформа мала половинчатий, непослідовний характер. Відсутність необхідного бюджетного фінансування, нерозвиненість матеріальної бази та бюрократизм державної машини спричинили незавершеність реформи. Розпорошеність в управлінні пенітенціарних органів цивільного відомства в Російської імперії остаточно подолати не вдалося.

Отримало подальший розвиток існуюче в науковій літературі положення про те, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вітчизняне законодавство в умовах реформи російської тюремної системи набуло цілісності. “Статут про осіб, які утримуються під вартою” 1890 р. та “Загальна тюремна інструція” 1915 р. стали віховими нормативними актами, що знаменували поступальний розвіток вітчизняного пенітенціарного законодавства в напрямку чіткого формального визначення уніфікованих умов виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

Конкретизовано положення про те, що режим у місцях позбавлення волі в тюремних установах цивільного відомства в українських губерніях Російської держави розглядався переважно в широкому розумінні і передбачав всю систему засобів впливу на арештантів (диференціацію в’язнів, розпорядок дня, організацію робіт тощо), з останньої чверті ХІХ ст. він втратив репресивний характер і набув яскравих ознак виправно-виховної спрямованості. Був накопичений багатий досвід релігійно-морального виховання ув’язнених, інститут працевикористання засуджених одержав докладне правове регулювання, новою формою роботи стало пільгове обчислення терміну арешту для охочих працювати на суспільні потреби, а також надання допомоги у працевлаштуванні та соціальной реабілітації звільнених з місць позбавлення волі осіб.

Доведено, що з початком буржуазно-демократичної революції 1917 р. загальна ситуація в місцях ув’язнення в значному ступеню погіршувалась. На діяльність пенітенціарних установ намагалися впливати Ради робочих і солдатських депутатів. Значно зріс рівень рецидивної злочинності. Відповідно, що за таких умов ні реформування, ні будь-які структурні перебудови в Україні вже не могли відбуватися. Новизни дисертаційного дослідження додає широке використання архівного матеріалу, переважна більшість якого вперше вводиться в науковій обіг.

Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає у можливості широкого використання його матеріалів, узагальнень і висновків при написанні монографій, підручників і навчальних посібників з кримінально-виконавчої та історико-правової проблематики та при підготовці лекційних курсів з нормативних навчальних дисциплін “Історія держави та права України”, “Кримінально-виконавче право України”, “Історії пенітенціарної системи України”, спеціальних курсів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані на засіданнях кафедри кримінального права та кримінології Кримського юридичного інституту ХНУВС, кафедри теорії та історії держави і права Харківського Національного університету внутрішніх справ, кафедри історії держави та права Київського Національного університету внутрішніх справ; І, ІІІ, IV, V, VI, VІІ та VІІІ щорічних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького та курсантського (студентського) складу Кримського юридичного інституту ХНУВС (м. Сімферополь, травень 1999, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006 рр.), щорічних історико-правових читаннях “Наступність у праві та юридичній науці” (м. Львів, 28-30 вересня 2001 р.), “Право в системі соціальних норм” ( м.Чернівці, 20-23 травня 2005 р.) та на науково-практичному семінарі “Проблеми застосування кримінального законодавства: теорія та практика” (м. Дніпропетровськ, 16 травня 2002 р.).

Публікації. Основні положення й висновки дисертації викладені автором шості наукових статтях, опублікованих у виданнях, затверджених ВАК України, а також у шости тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями і складається зі вступу, чотирьох розділів, що включають вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи складає 207 сторінок, із них основний текст – 194 сторінки, список використаних джерел – 13 сторінок (359 назв).

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтована актуальність, визначаються об’єкт і предмет, хронологічні межи дослідження, формулюється його мета, завдання, висвітлюються методологічні та науково-практичні основи дисертації, наукова новизна і практичне значення роботи.

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” розглядається ступінь дослідження теми, історіографія та джерельна база обраної теми дослідження.

Наукова розробка даної проблематики висвітлена у працях, які можна умовно розподілити на три групи. До першої групи належать роботи дореволюційних російських авторів періоду з кінця XVIII – до початку ХХ ст. Це перший етап в історіографії проблеми, який здійснювали сучасники і перше покоління дослідників. Першим вітчизняним підручником кримінального права, в якому значне місце відводилося питанням покарання у вигляді позбавлення волі, є робота О.Горегляда “Досвід зображення Російського кримінального права. Частина I. Про злочини і покарання”, надрукований в 1815г. Пенітенціарним проблемам приділяли увагу провідні фахівці в галузі кримінального права кінця ХІХ – початку ХХ ст., зосереджуючись при цьому перш за все на питаннях оптимізації виконання тюремного покарання, визначенні ступеня відповідності чинного законодавства практиці його реалізації. Переважна більшість фахівців наполегливо наголошувала на нагальній необхідності приведення тюремної системи і практики виконання покарання у відповідність з вимогами та положеннями науки кримінального права та пенітенціарії (тюрмознавства). Саме в цій галузі становлять значний інтерес роботи О. Кістяківського, М.Ф.Владимирського-Буданова, Н.Д.Сергієвського, Н.С.Таганцева, П.І.Ковалевського. З інших дореволюційних дослідників кримінального права і органів державного апарату, які піднімали в своїх роботах дані питання можна назвати К.Загоскіна, Ф.Ф.Деппа, Н.Варадінова, Л.С.Білогриць-Котляревського, М.Д.Чадова У другій половині ХІХ ст. формуються теоретичні засади виконання кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі та з’являється нова галузь юридичних знань “тюрмознавство”. На думку переважної більшості вітчизняних правознавців вона зародилася, а на початковій стадії розвивалася, як складова частина кримінального права. Ця позиція найпереконливіше аргументована у працях професора С.В.Познишева. Фундатором вітчизняної пенітенціарної науки слід вважати професора Петербурзького університету І.Я.Фойницького, який визнавав відносну самостійність цієї науки і розглядав її як особливу галузь політико-правових наук, що засновується на практичному досвіді та спрямована на філософсько-позитивне вирішення проблем каральної системи. Специфіка тюремного законодавства та окремі аспекти функціонування пенітенціарної системи самодержавної Росії аналізувалися відомими дореволюційними фахівцями-тюрмознавцями Ю.В.Александровським, О.Альбіцьким та А.Ширгеном, С.П.Мокринським, М.В.Муравйовим, В.М.Нікітіним, О.В.Пассєком, О.О.Піонтковським, Д.Тальбергом, М.А. Філіпповим. Деякі з цих авторів займали досить високі пости в органах державного апарату самодержавної Росії і могли впливати на пенітенціарну політику уряду. Певну цінність для дослідників становлять роботи авторів, які мали багатий досвід практичної роботи в тюремному відомстві: М.М.Галкіна-Враського, С.К.Гогеля, Д.В.Країнського, Н.Ф.Лучинського, О.П.Саломона, Г.С.Фельдштейна, К.Шрейтерфельдта.

До другої групи робіт, присвячених вивченню становлення та розвитку вітчизняного пенітенціарного законодавства і тюремної системи, слід віднести авторів радянського періоду, щоправда переважна більшість з них були представниками дореволюційної школи: М.Н.Гернет, М.М.Ісаєв, С.В.Познишев, Є.Г.Ширвінд, Б.С.Утевський та ін. Вони внесли значний науковий внесок у дослідження даної проблеми. Позиція учених цього напряму найбільш чітко була висловлена в резолюції І Всесоюзного з'їзду радянських пенітенціарних діячів (жовтень, 1928) – позиції прихильників “неухильного проведення класового ознаку” в формуванні каральної політики в державі. Формувалися теоретичні основи і “правова база” під різку критику тюремної політики царського уряду і реальну практику вживання “законних” репресій, що визначили на довгі роки дійсний зміст каральної політики СРСР. Однак окрім фундаментальній п’ятитомній праці радянського дослідника М.М.Гернета “Історія царської в'язниці” узагальнюючих, комплексних робіт, присвячених дослідженню пенітенціарної політики царського чину, діяльності тюремних установ у системі державного механізму, їх еволюції і правового положення тоді не існувало. Віддаючи данину автору за той величезний фактичний матеріал, який міститься в його праці, необхідно зауважити, що М.М.Гернет вдається до персоніфікації та політизації розгляду специфіки відбування тюремного ув’язнення політичними в’язнями. Формулюючи узагальнення і висновки щодо суті та спрямованості тюремної реформи кінця ХІХ ст., М.М.Гернет виходить з уявлення про те, що реформа сприяла утвердженню свавілля тюремної адміністрації, створенню найсприятливіших умов для захисту інтересів царизму та буржуазії, разом з тим принижуючи, а часом замовчуючи її прогресивно-демократичний характер. Після багаторічного вимушеного застою з кінця 50-х рр. і протягом 60 – 80-х рр. минулого сторіччя відновили інтенсивні розробки теоретичних проблем виконання позбавлення волі в дореволюційній Україні й Російській державі в цілому такі автори, як З.А.Астемиров, Т.У.Воробейкова та А.Б.Дубровіна, С.В.Кодан, Р.С.Мулукаєв, Е.А. Скрипильов, Н.А.Стручков, Ю.М.Ткачевській, Т.А.Туманов, Б.С.Утевський. Значне місце даним проблемам приділили в своїх роботах такі дослідники кримінального права і кримінології, як Л.В.Багрій-Шахматов, П.С.Грацианський, М.Г.Миненок, С.С.Остроумов, Б.С.Ошерович, І.І.Солодкин, Н.Д. Шаргородський, а також такі дослідники царського державного апарату, як Н.П.Єрошкин, Н.Н.Єфремов, П.А.Зайончковський, В.С.Кульчицький, Д.І.Шинджикашвілі.На особливу увагу заслуговує дисертаційне дослідження С.Л.Гайдука “Тюремна політика та тюремне законодавство пореформеної Росії”, яке базується на різнобічному документальному матеріалі. Основним недоліком досліджень радянського періоду є розгляд авторами даної проблеми з марксистських позицій і зображення, в наслідок цього, пенітенціарне законодавство і тюремні встанови царської Росії як знаряддя захисту класових інтересів дворянства і буржуазії.

Остання третя група – це роботи сучасних українських і російських дослідників пострадянського періоду. Серед них необхідно виділити роботи українських вчених професорів О.Н.Ярмиша і О.М.Джужи. Певну цінність для дослідження становлять дисертації О.П.Нєалова, В.В.Россіхіна та І.В.Іванькова . Цінність їх полягає в тому, що вони є комплексними дослідженнями ідеологічних та організаційно-правових засад і правозастосовчої практики пенітенціарної системи в українських губерніях Російської держави в другій половині ХІХ та першій половині ХХ ст. З інших сучасних українських дослідників, які торкнулися в своїх роботах тією або іншою мірою проблем становлення й розвитку кримінально-виконавчого законодавства і пенітенціарної системи в Україні можна назвати дисертаційні дослідження Л.С.Гамбурга, Л.В.Городницьку, С.В.Кудіна, І.М.Паньонко, Ю.Ф.Соцького, А.В.Талдикіна .З сучасних російських авторів, що досліджували дані питання, необхідно назвати В.М.Анісімкова, П.А.Бондарева, Ф.Давидова, М.Г.Дєткова, С.В.Жильцова, Л.П.Рассказова, В.А.Сергієвського, Н.В.Упорова та ін. Окремої уваги заслуговує опублікована в 1999 р. з нагоди 120-річчя створення Головного тюремного управління праця “В’язниці, табори і колонії Росії” під редакцією М.Г.Дєткова, де дається ґрунтовний історичний огляд діяльності російської пенітенціарної системи. Помітним явищем в українській кримінально-виконавчій та історико-правовій науці стало видання в 1998 р. “Хрестоматії з історії пенітенціарної системи України” , упорядкованої Г.О.Радовим та І.І.Різником, де перший том (частини 1 і 2) присвячений періоду історії з 911 по 1917 рр.

Джерельна база дисертаційного дослідження охоплює законодавчі акти Російської держави, що визначали організаційні та правові засади застосування покарання у вигляді позбавлення волі, функціонування пенітенціарних установ, опубліковані в різні роки в “Полном собрании законов Российской империи”, “Своде законов Российской империи”, збірці з коментарями “Российское законодательство Х-ХХ вв.”, а також окремі опубліковані законодавчі акти. Відомчі нормативні акти Міністерства внутрішніх справ і Міністерства юстиції, циркуляри Головного тюремного управління, за допомогою яких керівництво тюремного відомства здійснювало оперативне управління місцями позбавлення волі, уніфіковувало окремі аспекти тюремного режиму; звіти ГТУ, що публікувалися щорічно і звіти діяльності товариств виправних притулків для неповнолітніх, їх Статути; матеріали з’їздів тюремних діячів; ухвали губернських земських зборів; Правила внутрішнього тюремного розпорядку. Документальні матеріали, виявлені в Центральному державному історичному архіві в м. Києві, а також в Державних архівах Автономної Республіки Крим, Харківської, Вінницької та Одеської областях.

Періодичні друковані видання представлені насамперед офіційним органом Головного тюремного управління “Тюремным вестником”, видання якого було започатковано у 1893 р., а також в інших журналах, таких, як “Вестник права”, “Журнал Министерства юстиции”, “Журнал Министерства внутренних дел”, “Журнал гражданского и уголовного права”, “Правительственный вестник”, “Русская старина”, “Судебный вестник” та деяких інших спеціалізованих правових виданнях. З літератури інформаційно-довідкового характеру особливої уваги заслуговує “Систематизированный сборник узаконений и распоряжений по тюремной части”, укладений В.М.Коковцевим і С.В.Рухловим у 1890 р.

Розділ ІІ “Кримінально – виконавча політика в Україні в останній чверті XVIII – першій половині ХІХ ст.” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.І “Місце та роль позбавлення волі, як виду кримінального покарання в каральній політиці в Україні з середини XVII до кінця XVIII ст.”, присвячений аналізу ролі позбавлення волі, як виду кримінального покарання, в каральній політиці російського уряду в період історії України, що відомий як доба Гетманщини (з середини XVII до останньої чверті XVIII ст.). Необхідно констатувати, що позбавлення волі до кінця XVIII ст. не могло одержати належного розвитку. Каральне значення тюремних установ було досить низьким. Це змушувало уряд видавати перевагу іншим заходам кримінальної кари більш простим і дешевим, а саме смертну кару або тілесні покарання. В’язниця того часу була не більш як місцем тимчасового утримання винних до засідання суду або виконання покарання. В’язниця того часу не переслідувала, та і не могла переслідувати ніяких виправних цілей.

Виданні центральним урядом законодавчі акти того часу (Литовський статут, Соборне Уложення 1649 р., Військові Артикули Петра І, “Права, за якими судиться малоросійський народ” й ін.) розширили сферу застосування позбавлення волі. Саме слово “в’язниця” щільно увійшло до обігу. Був введений новий вид позбавлення волі – каторжні роботи, які включали в себе позбавлення волі на певний або довічний строк, а також обов’язкове залучення до роботи. Однак у цілому роль позбавлення волі як покарання за різні злочини у цей період була абсолютно мізерною у порівнянні з іншими покараннями. Позбавлення волі не відігравало суттєвої ролі в каральній політиці польського уряду на західно – українських землях не кажучі про Запорозьку Січ і Крим.

У питаннях призначення і виконання позбавлення волі держава у той період обмежувалася лише ізоляцією злочинців, передбачаючи, перш за все, завданням припинення їх злочинної діяльності, а також залякування. Для реалізації цих цілей були прийняті деякі норми, що стосуються режиму утримання ув'язнених. Зокрема, вперше з'являються норми кримінально-виконавчого характеру. Проте побут ув’язнених, правове положення віддавалося на відкуп місцевій владі, що часто породжувало свавілля. В'язні нерідко голодували й помирали. Ув'язнені були вимушені самі піклуватися про свій прожиток. Висловлене свідчить також про те, що з першої чверті XVIII ст. в пенітенціарній практиці активно розвивається інститут залучення до примусової праці засуджених до покарань, пов'язаних з позбавленням волі. В державі вже почав формуватися кримінально-виконавчий апарат з виконання тюремного ув’язнення.

У підрозділі 2.2 “Виникнення політико – правових ідей в питаннях кримінального покарання в останній чверті XVIII ст.” розглядаються причини та фактори, під впливом яких здійснювались зміни в кримінальної політиці царського уряду в Росії в кінці XVIII ст.

Існуюче кримінальне законодавство к кінцю XVIII ст. не тільки гальмувало розвиток продуктивних сил у країні, не лише суперечило суспільним буржуазним відносинам, що тоді зароджувалися, але й суперечило правосвідомості громадян нового часу. Статті Уложення та Військового Статуту з санкціями позбавлення волі втратили свою силу вже в другій половині XVIII ст. З кінця XVIII ст. у Європі почалася швидка ломка старих форм суспільного життя. Колишній підхід у вигляді остраху в покаранні піддавався суворій науковій критиці й під впливом нової ідеї виправлення злочинців слабшав. Це була епоха урочистого визнання прав особистості, у тому числі особистості в’язня, коли вперше похитнули вікові засади старих каральних систем. Загальні тенденції гуманізації не могли не вплинути відповідним чином і на в’язниці того часу, зважаючи на те, що вона поступово посідає все важливіше місце у загальній системі покарань. Багате значення у розповсюдженні цих ідей внесли представники західно – європейської наукової думки, як І. Беккарія, Дж. Говард, І.Бентам. Немалий вплив на розвиток тюремної справи у Європі і Росії надав приклад США, де у кінці XVIII ст. виникла перша тюремна система, так звана Філадельфійська система одиночного ув’язнення.

У другій половині XVIII ст. помітні відбуваються зміни російського кримінального законодавства у сторону пом’якшення покарання, коли в “кодексах” з’являється термін “покарання виправні”. Сама Катерина ІІ, знаходячись під впливом французьких й англійських просвітителів, за прикладом Єлізавети планувала на початку 80-х рр. скасувати смертну кару, замінивши її довічною каторгою. При неї на практиці дещо упорядкувалося управління в’язницями, які були підпорядковані Сенату. Були введені два нових виду позбавлення волі – ув’язнення в “робочому” та “смирительному” будинках. Окремі її накази прагнули регламентувати життя у в’язниці, розпочати класифікацію в’язниць за родом участі в злочині і ступені вини. Перебуваючи під впливом прогресивного тюремного руху кінця XVIII ст., імператриця мала намір провести тюремну реформу у котрій була дана перша спроба нормативного визначення режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Однак він так і не отримав законодавчого підтвердження. Проект повторив долю переважної більшості прогресивних законодавчих ініціатив катериновської епохи, однією з характерних рис якої була декларативність намірів влади.

У підрозділі 2.3 “Розвиток кримінального законодавства у сфері покарань, пов’язаних з позбавленням волі, та тюремне питання в першій половині ХІХ ст.” дисертантом проаналізовані зміни в розвитку інституту покарання у вигляді позбавлення волі в кримінальному законодавстві Росії, а також становлення тюремного питання на політико – кримінальної підстави у данний період часу.

Значним кроком уперед стала поява на початку ХІХ ст. наукових досліджень російських криміналістів з кримінального права, де значне місце відводилось інституту позбавлення волі, досліджень, заснованих на матеріалах вітчизняного законодавства і провідних наукових методах XVIII ст. (О.Горегляд та ін.). У державі почали друкуватися твори зарубіжних дослідників кримінального і пенітенціарного права (І.Бентама, Ч.Беккарія, Блекстона, Дж.Говарда, В.Венінга), видаватися перші юридичні журнали. Передова російська громадськість уже в першій чверті ХІХ ст. звернула свою увагу на становище в’язниць в країні. Вперше виник попит на літературу з тюремного питання, а в друге представники російської інтелігенції прагнули під час подорожи за кордон особисто ознайомитися зі становищем в’язниць у тих країнах, які вважалися передовими у розвитку своїх пенітенціарних систем (Англія, США).

Практичними наслідками всього цього стало створення у 1819 р. “Товариства піклувального про тюрми”. Ця організація, що знаходилася зовні системи державних органів протягом багатьох десятиріч надавала провідний вплив на тюремну систему держави. Діяльність Товариства сприяла формуванню нового, більш демократичного напрямку у вітчизняному тюрмознавстві. З цього часу громадська ініціатива робить спроби поліпшення положення арештантів. В 20 – 30-х рр. ХІХ ст. “Товариство піклувальне про тюрми” відкрило свою діяльність у всіх губернських центрах України. К 50-м рокам Товариство втратило свій тюремно – філантропічний приватний характер, розпалось на ряд тюремних комітетів і відділень, перетворившись у структуру формально – бюрократичного характеру, а в 1855 р. воно було приэднано к МВС (міністру було присвоєно звання президента товариства).

Значний інтерес викликає діяльність в 1802 – 1808 рр. малоросійського генерал – губернатора князя О.Б.Куракіна. З його іменем пов’язують початок будівництва в Україні в’язниць нового типу, які пізніше почали називати “тюремний замок”.

І все ж таки необхідно відокремити і ще не значну роль в’язниці, “смирительних” і “робочих” будинків, арешту серед більш складної системи каральних засобів передбачених в виданому у 1832 р. Зводу законів Російської імперії, зокрема його ХV-го тому “Уложення про покарання кримінальні та виправні”. Значні зміни у погляді законодавця на позбавлення волі здійснювались в “Уложенні про покарання” 1845 р. Свою каральну систему це Уложення передбачало вже майже виключно на цьому покаранні, різноманітність його виду та строків, становлячи на перше місце серед них виправні арештантські роти цивільного відомства.

Розділ 3. “Формування та розвиток пенітенціарного законодавства в Російській імперії у ХІХ ст.” складається також з трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1 “Формування пенітенціарного законодавства у другій чверті ХІХ ст.” присвячений питанням становлення пенітенціарного законодавства в Російської імперії в 20 – 40 - рр. ХІХ ст. До цього часу внутрішній розпорядок загальнокримінальної в’язниці в Україні, як і у всій імперії залишався майже не регламентований. Лише в 1828 р. була розроблена, а в 1831 р. прийнята нова тюремна інструкція, яка довгий час визначала правила тюремного розпорядку в державі. Інструкція була першим кроком у бік у створенні загальнотюремного кодексу. Певно, що вона далеко не охоплювала всіх сторін тюремної діяльності.

Видане в 1832 р. “Звід установ статутів про тих, що утримуються під вартою і про засланців” стало першим в країні спеціальним законодавчим актом про позбавлення волі. Він увійшов до XIV тому загального Зводу законів і склало в цьому томі його п'яту частину. Основним місцем позбавлення волі залишалися губернські остроги. Місця позбавлення волі передбачали такі ж вимоги розподілу арештантів при їх утриманні у в'язниці за статю, прошарком, тяжкістю злочинів, які передбачалися попереднім законодавством, але фактично на практиці вони не виконувалися. Тільки станова ознака в розміщенні арештантів визнавалася у всій пенітенціарній системі особливо важливою, що більш - менш втілювалося в життя.

Становище переважної більшості тюремних замків і “острогів” в Україні в першій половині XIX ст. було незадовільним та антисанітарним. Будівництво нових в'язниць не встигало за зростанням числа арештантів, в наслідок цього вони були постійно переповнені. Арештантські приміщення при поліції (кардегардії), що являлись місцем попереднього ув’язнення також були постійно переповнені і тягнули жалюгідне існування. В окремих місцях вони в загалі були відсутні. Роботи для арештантів вводились лише в самих окремих випадках.

З другої чверті XIX ст. в імперії робляться спроби воєнізації місць позбавлення волі – організація військово-арештантських рот. У перевиданому у 1842 р. тюремному Статуті вони перетворилися на різновид загальних місць позбавлення волі – “арештантські роти цивільного відомства” і призначалися для цивільних осіб, кріпосних селян, засуджених за втечу, бродяг, кримінальних злочинців та ін. Арештантські роти характеризувалися достатньо суворими умовами режиму утримання, де виразно виявлялося прагнення держави використовувати працю арештантів для вирішення прагматичних завдань. Про що яскраво свідчить факт підлеглості їх губернським будівельним комітетам і комісіям. Арештантські роти створювалися в губерніях і великих повітових містах. Зокрема, до 1830 р. у Києві біло сформовано 6 арештантських рот спеціально для здійснення будівельних робіт. У 1845 р. урядом Миколи І була здійснена спроба проведення в державі тюремної реформи. Комітетом був розроблен проект для одиночної в’язниці. Однак, з причині дорожнечі і відсутністі коштів справа далі не пішла.

У підрозділі 3.2. “Причини та передумови реформування тюремної системи Російської держави у другій половині ХІХ ст.” розглядаються причини та фактори, під впливом яких російський уряд проводив у другій половині ХІХ ст. тюремну реформу. Необхідність проведення пенітенціарної реформи була об’єктивно обумовлена глибинними соціальними структурними змінами в Російської державі, а самє: ліквідацією патримоніальної влади поміщиків над кріпосними селянами, скасуванням тілесних покарань для представників податних верств населення, і реорганізацією системи судочинства.

Аналізуючи розвиток пенітенціарної теорії і практики Російської імперії в 50 – 70-і рр. ХІХ ст. необхідно відзначити, що не зважаючи на вжиті урядом окремі кроки щодо впорядковування тюремної системи держави, вона характеризувалася повною дезорганізацією та вкрай незадовільним становищем ведення тюремної справи, відсутністю на місцях органів, здатних організувати нормальну діяльність місць ув’язнення. Між центральним органом управління місцями ув’язнення – “Департаментом поліції виконавчої” та місцевими органами – губернськими правліннями і тюремними комітетами “Товариства піклувального про тюрми” не було постійного та нерозривного зв'язку. Інспекція тюремних установ практично не здійснювалася. Тогочасний міністр юстиції М. Муравйов охарактеризував становище в’язниць, як “первісне”.

Практичній реалізацій тюремної реформи передувала копітка аналітична робота по узагальненню даних про стан і проблеми функціонування місць позбавлення волі, проведена спеціальними комісіями у 60–70-х рр. ХІХ ст. (Палена, Соллогуба, Грота) а також поїздка крупних чиновників за кордон для вивчення досвіду тюремної справи (Галкіна-Враского, Пассека).

У підрозділі 3.3. “Основні результати тюремної реформи в українських губерніях Російської імперії” наведено, що найбільш результативнішим елементом тюремної реформи кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. стала централізація пенітенціарних установ держави – створення Головного тюремного управління в структурі МВС. Створена у структурі ГТУ тюремна інспекція була унікальною контролюючою інституцією, що не мала аналогів у світовій тюремної праці. Центральна влада тюремних органів стала систематично знайомитися зі станом загальнокримінальних в'язниць, проводячи систематичні ревізії. Ревізійну діяльність здійснювали як представники центру, так і місцеві губернатори.

На незавершеність тюремної реформи вплинули і відсутність відповідної матеріальної бази, і бюрократизм державної машини царизму. Практика здійснення перетворень тюремної системи пішла шляхом розпланування всієї проблеми не декілька окремих завдань, що вирішувалися ізольовано одне від одного. Як результат, тюремна реформа