КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГАРАНІН ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ

УДК 94: 930.1 (477)

ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

В УКРАЇНСЬКОМУ ВІЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ (1921-1991)

07.00.06 – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник кандидат історичних наук, доцент

ЧЕРЕВИЧНИЙ ГЕННАДІЙ СЕМЕНОВИЧ,

доцент кафедри новітньої історії України

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ПІНЧУК ЮРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ,

старший науковий співробітник відділу

української історіографії та спеціальних

історичних дисциплін

Інституту історії України НАН України

кандидат історичних наук

ДАНИЛЕНКО ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ,

доцент кафедри української історії

та етнополітики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Захист відбувся 17 грудня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 16 листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент О.Г.Сокірко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації відповідає поставленій меті та розв’язанню основних завдань дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Її обсяг становить 228 сторінок, з них основного тексту – 178 стор., списку джерел та літератури – 40 стор. (515 позицій).

Актуальність теми. При розбудові будь-якої держави велике значення має дослідження її минулого. Особливо гострими та актуальними проблеми минувщини є в країнах, що з’явилися на політичній мапі внаслідок реформаційних процесів у великих імперіях, як це мало місце у ХІХ-ХХ ст. Політичне керівництво нових держав завжди усіляко підкреслювало легітимність та історичну традицію надбання власної незалежності. Україна є чи не зразковим прикладом подібної генези.

У появі сучасної України, як незалежної держави, та теоретичного обгрунтування цього процесу, як логічного та закономірного, зіграло роль чимало чинників. Не останнє місце займала і багаторічна діяльність українських товариств і закладів за кордоном, що проводили не лише політичну, а й виховну та наукову діяльність, поступово створюючи базу, яка стала в нагоді після 1991 р. Поважне місце серед цих закладів займав Український Вільний Університет (далі – УВУ, який був створений українськими емігрантами у 1921 р. і діяв спочатку у Відні, потім у Празі, а з 1945 р. існує у Мюнхені). Чимало його вчених, зокрема істориків, здобули європейське та світове визнання, як фахівці із світової та української історії.

Творчість істориків Українського Вільного Університету – невід’ємна складова української історіографії. Тому об’єктивне відтворення історії України не буде повним, якщо до цього процесу не буде залучена наукова спадщина вчених УВУ. Однак вона, внаслідок багатьох суб’єктивних і об’єктивних причин, досі достатньою мірою не вивчена і не узагальнена. Старе наукове знання про Мюнхенську школу історії вже повністю виявило свою некомпетентність, а нове – ще й досі не виокремилося до розвинутих форм історичного дослідження. Отже, дослідження наукового спадку вчених УВУ, щодо історичного минулого України, має актуальне наукове та практичне значення.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної науково-дослідної теми “Історія формування і розвитку Української держави” (державний реєстраційний номер 01 БФ 04601), що включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення наукових праць співробітників Українського Вільного Університету у галузі культурного, релігійного, етнічно-національного, військового, правового характеру, матеріалів преси, епістолярної спадщини, мемуарної літератури, архівних джерел, частина яких вперше вводиться автором у науковий обіг, здійснити системне та послідовне виявлення головних напрямків науково-дослідної діяльності Українського Вільного Університету. Для реалізації цієї мети автор дисертаційного дослідження поставив перед собою наступні завдання:

– проаналізувати історіографічну та джерельну базу за темою дослідження, окреслити її характерні тенденції;

– визначити ставлення науковців університету до проблеми походження східних слов’ян;

– вияснити, які концепції щодо ранньої Русі та України переважали в стінах УВУ;

– дослідити ставлення університетських вчених до проблеми християнизації Русі;

– розкрити, яку роль в українській історії відводили вчені університету Галицько-Волинському князівству;

– здійснити аналіз висвітлення ролі українського козацтва та гетьманства в науковій спадщині дослідників УВУ;

– визначити головні напрями наукової зацікавленості вчених УВУ щодо періоду визвольних змагань;

– з’ясувати ставлення вчених УВУ до проблеми українського націоналізму;

– осмислити теорії державного устрою української держави, що розглядалися науковцями університету;

– визначити роль УВУ, як осередка історіографічних студій, для сучасної України.

Об’єктом дисертаційного дослідження є науковий доробок української наукової спільноти, яка через трагічні історичні події опинилася за межами рідної землі і попри низку суперечностей та проблем еміграційного буття за кордоном зуміла організуватися в окремий науково-дослідницький заклад та займатися науковою діяльністю в рамках поставлених перед собою завдань, пов’язаних з історією українського державництва та сподіваннями на його відродження.

Предметом дослідження стали основні напрями та зміст наукової роботи вчених Українського Вільного Університету щодо таких проблем, як початок східно-слов’янської спільноти, історія українського середньовіччя, розвиток козацько-гетьманської України та теоретичне обгрунтування української державності у ХХ-му ст., що знайшли своє відображення у наукових статтях, листах, виступах, монографіях дослідників університету.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період від 1921 до 1991 року. Включають в себе часи появи університету у Відні, переїзд закладу до Праги та остаточне розташування УВУ у Мюнхені. Кінцева дата обумовлена проголошенням незалежності України та, відповідно, зміною статусу і призначення Українського Вільного Університету в нових умовах.

Географічні межі дослідження охоплюють території, на яких здійснював свою діяльність Український Вільний Університет. На сучасній політичній мапі вони локалізуються як землі Австрії, Чехії та Німеччини.

Методологічною основою дисертації виступають принципи історизму та об’єктивності. Реалізація цих методологічних засад відбувається на базі таких методів історичного дослідження, як: проблемно-хронологічний та порівняльно-аналітичний. Важливе значення має єдність логічного викладу матеріалу, що спонукало автора зосередитися на висвітленні теми у проблемній послідовності.

Наукова новизна праці полягає в тому, що вона є однією із перших спроб конкретного спеціального дослідження з зазначеної проблеми. В дисертаційному форматі розкривається питання, яке не отримало всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці. Робота виконана на основі різноманітної джерельної та історіографічної бази з предмета дослідження. Особлива увага приділяється розгляду державотворчих періодів історії України в розумінні їх дослідниками із УВУ. Вперше систематизовано й проаналізовано історіографію проблеми, вивчено увесь наявний обсяг документальних джерел у межах обраної теми, що зберігаються в архівних установах Києва та Мюнхенського архіву УВУ.

Варто зазначити, що значна частина використаних документів досі не є описаною, що змушувало автора вводити власну систему опису документів. Крім цього, вперше було використано матеріали з архіву УВУ, а не просто надано перелік документів, що зберігаються в Мюнхені. Дисертант, враховуючи сучасний стан історичних розробок в Україні та на основі використаних архівних джерел, газетних публікацій, статей, мемуарної та наукової літератури, дійшов до висновку, що дослідники УВУ при розкритті загалом проблем історії України можуть бути виділені в окремий сегмент української історіографії із власними науковими здобутками та недоліками.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що основні висновки, елементи та узагальнення наукової роботи можуть бути використані для подальшої розробки питань, пов’язаних з історією України, Українського Вільного Університету, еміграції, історії української державності, при підготовці лекційних та семінарських занять з курсу історії України, архівознавства та інших українознавчих курсів на спеціалізованих факультетах університетів.

Пропоноване дослідження може стати основою для підготовки підручників і посібників з історії України та політології для вищих і середніх навчальних закладів, складання програм, планів, методичних порад. Матеріали дисертації можуть використовуватися для вивчення широкого кола питань, пов’язаних з історією створення і функціонування українських вищих навчальних закладів за межами України.

Наукова апробація роботи. Основні положення дисертації оприлюднені у доповідях на наукових конференціях, зокрема Науковій конференції “Історія України: історія вивчення, сучасний стан і перспективи досліджень” до 215-ї річниці від дня народження автора першої історії України Д. Бантиш-Каменського (20–21 травня 2003 р. м. Київ), Науковій конференції молодих вчених та аспірантів “Україна і світ: історія, сьогодення, майбутнє” (26 листопада 2003 р. м. Київ), Міжнародній науковій конференції, присвяченій 170-літтю від заснування Київського університету ім. Т. Шевченка “Розвиток науки в університеті за
170 років очима молодих вчених та студентів” (27 квітня 2004 р. м. Київ), Науковій конференції “Німці в історії Київського університету” (25-26 травня 2004 р. м. Київ), Третій Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченій 60-річчю Великої Перемоги “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (10-11 березня 2005 р. м. Київ) та на “Сьомих джерелознавчих читаннях, присвячених 40-річчю Українського історичного товариства” (4 жовтня 2005 р. м. Київ).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет, окреслено хронологічні рамки, сформульовано мету і завдання, наукову новизну і практичне значення дисертації, здійснено огляд історіографії та джерельної бази, відображено рівень апробації її результатів.

У першому розділі дисертації – “Історіографія та джерельна база” проаналізовано ступінь історіографічного розроблення проблеми, дано характеристику джерел, використаних для вирішення поставлених у дисертації мети та завдань.

Загальний стан розробки проблеми свідчить про відсутність цілісних наукових робіт, безпосередньо присвячених аналізу творчого доробку вчених-істориків Українського Вільного Університету. Разом із цим, наявний комплекс історіографічного матеріалу із цієї тематики можна розділити на два напрями.

Перший напрям представлено діаспорними дослідженнями, що проводилися переважно в межах самого УВУ. Інформація щодо цього міститься у наукових збірниках та записках УВУ, матеріалах наукових конференцій, збірниках на пошану видатних діячів університету, на шпальтах “Українського історика”, “Записках НТШ”, окремих науково-популярних працях Винар Л. Думки про “Українського історика” і сучасний стан української історичної науки // Укр. історик. – 1978. – № 1-3. – С. 5–29; Омельченко В. Четверта конференція українських істориків Української Вільної Академії Наук // Укр. історик. – 1965. – № 3-4. – С. 75–79..

Серед авторів, що репрезентують школу української історіографії в УВУ важливу роль відіграють Д. Дорошенко та О. Оглоблин. Наприклад Д. Дорошенко, у власному курсі лекцій “Огляд української історіографії”, вперше виділив та систематизував українську історіографію, як окрему від польської та російської.

Фундаментальним історіографічним дослідженням О. Оглоблина є “Українська історіографія 1917–1956 рр.” Оглоблин О. Українська історіографія 1917–1956 / Пер. з англ. І. Верба. – К., 2003. , у якій вчений наводить список істориків-науковців УВУ та українських державознавців, які працювали в університеті, та наводить основний список їх наукових праць.

Другий напрям представлено дослідженнями, що проводилися на території України. Він більш складний, розгалужений та потребує власної класифікації у вигляді підгруп.

До першої підгрупи належать праці, що залишилися у спадок від радянських часів. Коротка дефініція їх звучить так: “У науковому закладі, що є буржузно-націоналістичним, за визначенням, не можуть відбуватися об’єктивні студії з історії України, а можуть проходити лише сфальсифіковані студії” Варварцев М. Буржуазне “українознавство” – знаряддя ідеологічних диверсій імперіалізму. – К., 1976; Римаренко Ю. Буржуазний націоналізм та його “теорія” нації. – К., 1974; Симоненко Р. Проти сучасних зарубіжних фальсифікацій історії України – К., 1960. .

Друга підгрупа пов’язана з початком політичного реформування в СРСР у другій половині 80-х років ХХ ст., коли з друку почали виходити публікації, що вже закликали до діалогу між західними вченими та радянськими Гарань О. Радянські історики і зарубіжні українознавці: необхідність діалогу // Історія України: нові підходи в історіографії та архівографії – К., 1989..

Після 1991 р. з’являються дослідження, в яких автори намагаються систематизувати науковий спадок вчених УВУ за окремими історичними періодами, що дозволяє класифікувати ці роботи до третьої підгрупи Батюк В. Науковці Українського Вільного Університету в Мюнхені про козацьку державу часів Богдана Хмельницького // Наук. зб. УВУ. – Мюнхен–Львів, 1993. – Т. . – С. 45–56.; Берко П. Визвольні змагання українського народу (1917-1921) та їх висвітлення в працях вчених Українського Вільного Університету // Наук. зб. УВУ. – Мюнхен-Львів, 1993. – Т. 16. – С. –66; Зілганов В. Історики Українського Вільного Університету в Празі про історію України // Від наукового товариства ім. Шевченка до Українського Вільного Університету. – Київ–Львів–Пряшев–Мюнхен–Париж–Нью-Йорк–Торонто–Сідней, 1992. – С. 217–224..

До четвертої підгрупи відносимо поодинокі дослідження сучасних українських авторів, в яких висвітлюєься роль персоналій УВУ в українській історіографії Дудко О. Олександр Лотоцький: життя в еміграції (1920-1939) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія “Історія”. – К., 1999. – Вип. 63–64. – С. 74–75; Григорук Н. Микола Чубатий як історик України. – Тернопіль, 2003; Тетерина Д. Життя і творчість Юрія Бойко-Блохина (До 70-річчя діяльності). – К., 1998..

Вагомим доробком сучасної історіографії з досліджуваної проблеми є роботи

Я. Калакури та І. Монолатія Калакура Я. Українська історіографія: курс лекцій. – К., 2004; Монолатій І. Державницька школа української історіографії в Українському Вільному Університеті в Мюнхені (1946–1991) // Український консерватизм і гетьманський рух: Історія, ідеологія, політика. – Вип. 4. – К., 2000. – С. 409–441., в яких була здійснена спроба комплесного аналізу у розкритті зазначеного питання. Це п’ята підгрупа.

Важливе місце в розумінні методології проблеми займають дисертації. Відносимо їх до шостої підгрупи. У дисертації В. Потульницького розглядається наукова діяльність Р. Лащенка, О. Шульгіна, С. Шелухіна та інших представників УВУ через призму концепцій української державності Потульницький В. Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці (1918-1939): Дис. … д-ра. іст. наук. – К., 1992.. Поважне місце у розумінні історіографії державницького напрямку займає дисертація О. Яся Ясь О. Державницька традиція в українській зарубіжній історичній науці 1945–1991 рр.:
Дис. … канд. іст. наук. – К., 2000., де зосереджується увага на проблемах державницької традиції в українській зарубіжній історичній науці. Аналізується науково-дослідницька діяльність вчених УВУ. Цінними в розумінні процесу формування державницької школи історії України в УВУ є дисертації В. Андрєєва, Т. Бублик, О. Вагіної, С. Віднянського, О. Даниленка, М. Мандрик,

Л. Сакади.

Подана до захисту дисертація забезпечена значною джерельною базою, що представлена архівними та друкованими матеріалами, які є різноманітними за характером, походженням, формою та змістом.

Джерельну базу склали документи та матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ): “Статті з газет та журналів про УВУ...” (ф. 3695), “Фонд УВУ” (ф. 3859), “Особистий фонд професора Олександра Петровича Оглоблина” (ф. 3561); фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України (ІР НБУВ): “Макаренко М. проф. В. Щербаківський... (ф. Х, №17679), “Л. Окіншевич…” (ф. Х. № 17872-17881), “Лист Дорошенка…” (ф. 170), фонду неописаних документів з УВУ (ф.381) та Архіву УВУ у м. Мюнхені. (При використанні матеріалів із мюнхенського архіву дисертант використав власну описову систему, бо архів університету досі не є впорядкований та описаний.)

Відповідно до методології та логіки наукового дослідження джерела варто розділити на такі групи: І. Наукові праці вчених університету та рецензії на них: а) друковані праці;

б) рецензії (друковані та архівні); в) конспекти лекцій (друковані та архівні); г) бібліографічні матеріали. ІІ. Джерела особистого походження: а) спогади (мемуари) (друковані та архівні);

б) листування (друковане та архівне). ІІІ. Офіційні документи (друковані та архівні).

IV. Матеріали преси.

Серед рецензентів та рецензуємих часто зустрічаємо прізвища поважних вчених Відзив на дисертацію п. мгр-а Гоя Петра на тему: “Дипломатичні зносини України з Московщиною 1648-1951 рр.” від 04.VI.69. Проф. др. Н. Полонська-Василенко – Архів УВУ. Особова справа Петра Гоя. – ФФ-Ґ-1. – Арк.1.; Опінія на наукову та академічну діяльність
п. Ю. Блохина-Бойка від 13.ІІI. 1951. Доктор. проф. В. Державин. – Архів УВУ. Особова справа Юрія Бойко-Блохина. – ФФ-Б-4. – Арк.1; Крип’якевич І. Рецензія на Науковий збірник Українського Вільного Університету в Празі. – Т. ІІІ. – Прага, 1942. – 440 с. // Наші дні. – 1942. – № 11. – С. 14., що дозволяє попередньо зрозуміти науковий рівень рецензованих праць, зважаючи на науковий авторитет рецензентів та їх висновки.

Заслуговують на увагу лекційні матеріали, що розробляли вчені університету Окіншевич Л. Рада Старшинська на Гетьманщині. – ІР НБУВ. – Ф. Х. – № 17881. – Арк.1–28; Проф. Р. Лащенко. Лекції по історії українського права. Ч. 1. Княжа доба. Прага. 1923 рік. – ІР НБУВ. – Ф. Х . – № 17878-17879. – Арк. 1-5; “Вступ до слов’янознавства”. – Архів УВУ. Особова справа Цимбалістого Петра. – ФФ-Ц-1. – Арк. 1.. Важливим джерелом щодо розуміння проблеми вивчення історії в УВУ є “Програми викладів” – “Index lectionum”, що видає УВУ на кожен наступний академічний рік. В програмах можна дістати інформацію щодо прізвищ дослідників, які викладали в університеті.

Елементом джерельної бази є наукові роботи, що були захищені в УВУ в галузі української історії. Переважно це дисертації, але разом із ними викликає цікавість кількість захищених дипломних робіт. Особливо це стосується робіт яскравих постатей української історіографії. Серед них виділяємо Л. Винара, В. Косика Винар Л. Походи українських козаків на Молдавію у другій половині XVI ст. – Мюнхен, 1954. – Архів УВУ. Дисертації УВУ; Wolodymyr Kosyk. La Politique De la France a L’egard de L’Ukraine Mars 1917 – Fevrier 1918. Ete 1975. – Архів УВУ. Дисертації УВУ..

Розглядаючи мемуарну літературу вчених університету, слід згадати праці
Г. Васьковича, В. Кубійовича, Н. Полонської-Василенко, В. Яніва Васькович Г. Український Вільний Університет. Передісторія створення УВУ, його осяги й нові завдання // Наук. зб. УВУ. – Мюнхен, 1992. – Т. 15. – С.11–24.; Кубійович В. Мені 85. – Мюнхен: Молоде життя, 1985; Полонська-Василенко Н. Український Вільний Університет та його 50-літня активність. – Архів УВУ. Загальний архів. – 1970-5-Б-1971 – 5 Арк.; Полонська-Василенко Н. Сторінки спогадів: Український Вільний Університет // Укр. історик. – 1965. –
№ 3-4. – С. 39–47; Янів В. УВУ на порозі золотого ювілею. – Архів УВУ. Загальний архів. – 1970-5-Б-1971 – 4 Арк.. В їх спогадах описано труднощі, які постійно супроводжували дослідників університету та заважали науковому пошуку.

Важливою складовою є листування науковців університету щодо формування академічних курсів із історичної тематики та наукові характеристики істориків, які можуть викладати або викладають в університеті “Лист Л. Окіншевича до декана УВУ від 14.04.1949 р.” – Архів УВУ. Особова справа Окіншевича Лева. – ПФ-О-1 – Арк. 1. .

Офіційна канцелярія закладу представлена рядом документів, що дозволяють розкрити роль УВУ як наукової установи. Наводяться документи, що регламентують науковий статус УВУ в сучасній Україні.

Доповненням джерельної бази виступають періодичні джерела. За основним масивом повідомлень періодику можна розділити на три сегменти. Перший – матеріали “української західної (діаспорної) періодики”, інформацію з якої поступово збирав до окремої збірки

П. Гой Збірка журнальних і газетних статей про діяльність УВУ, професури, градуантів і фундації. (Неповна збірка) 1970-1999 рр. в 24 томах. – Архів УВУ. Публікації про УВУ.. Другий – українська періодика періоду незалежної України Гаранін О. Про деякі напрями діяльності Українського Вільного Університету на шпальтах української періодичної преси (1992-2002) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України – 2003. – № 2. – С. 214–220.. Третій сегмент – це статті з газет та журналів про УВУ, що зберігаються в ЦДАВОУ Статті з газет та журналів про Український Вільний Університет 1933–1937 рр. – ЦДАВОУ – Ф. 3695. – Оп. 1. – Спр. 126..

У другому розділі “Дослідження давньої та середньовічної історії України” досліджуються проблеми походження східних слов’ян, концепції ранньої Русі, виникнення терміну “Україна”, розглядається процес християнизації Русі та роль Галицько-Волинського князівства в українській історії.

Серед вчених УВУ, що піднімали проблему походження слов’ян, були не лише професійні історики. Зазначене питання турбувало і філологів, і юристів, і культурологів, що працювали в університеті, або співробітничали із установою. До списку університетських “славістів” можна включити таких дослідників як М. Андрусяк, О. Домбровський,

Д. Дорошенко, В. Косик, П. Курінний, М. Міллер, Л. Окіншевич, Я. Пастернак, Н. Полонська-Василенко, Я. Рудницький, С. Смаль-Стоцький, О. Субтельний, П. Цимбалістий, М. Чубатий,

В. Щербаківський, А. Яковлів Андрусяк М. Етапи в розвитку української нації. – Прага, 1941; Домбровський О. Проблема антів на сучасному етапі ранньоісторичних дослідів // Укр. історик. – 1985. – № 1-4. – С. 9–33; Дорошенко Д. Слав’янський світ в його минулому й сучасному. – Берлін, 1922; Курінний П. Історія археологічного знання про Україну. – Полтава, 1994; Окиншевич Л. Наука історії українського права. Право державне. 1927 р. – ІР НБУВ – Ф. Х. – Спр. 17880 – Арк. 5; Рудницький Я. Вступ до слов’янознавства. – Мюнхен, 1948; “Вступ до слов’янознавства” – Архів УВУ. Особова справа Цимбалістого Петра. – ФФ-Ц-1. – Арк. 1; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. Рим–Нью-Йорк, 1965; Шульгін О. Нариси з нової історії Європи. – Прага, 1925; Щербаківський В. Формація української нації. – Прага, 1941; Яковлів А. Українське право // Укр. культура. – Мюнхен, 1988. – С. 236–251.. Разом із цим, найкращими фахівцями із славістичного напрямку в УВУ є, очевидно, лише Я. Пастернак та В. Щербаківський, а знавцем славістичної історіографії П. Курінний. Домінуючою в університеті стала теорія автохтонного походження слов’ян. Наголошувалося, що слов’яни були ізольовані від великих середземноморських цивілізацій більше, ніж греки, ілірійці та кельти в тих часах, і тому, аж до занепаду Західно-Римської імперії, в грецьких та римських історичних джерелах були тільки випадкові, скупі відомості про них.

Русь характеризується вченими УВУ переважно як територія, яка споконвічно була населена пращурами українців – автохтонів. З часом предки українців підійшли до етапу утворення держави. Новоутворена державність носила самостійний і незалежний характер та займала чільне місце в своєму регіоні, а згодом і на європейській міжнародній арені. Існували й інші теорії.

Прихильником норманської теорії походження Русі в УВУ був М. Міллер. Він стверджував, що ця назва первісно пішла від одного із племен норманів. На захист власних поглядів дослідник наводив низку історичних прикладів.

Оригінальних поглядів дотримувався С. Смаль-Стоцький. Він вказував на те, що термін “Русь” не є етнографічною одиницею. Під Руссю варто розуміти лише державно-політичну організацію.

Нестандартним розумінням щодо походження Русі характеризуються дослідження

С. Шелухіна, який у своїх роботах постійно доводив кельтсько-французьке походження цієї титулатури

Проблему локалізації терміну “Україна” найгрунтовніше розглядали
М. Андрусяк, С. Рудницький, В. Січинський, С. Шелухін. Погляди вчених розділилися на дві основні течії. М. Андрусяк наголошує, що “Україна” – це “окраїна”, але проти цього виступили С. Шелухін та В. Січинський, які доказували, що “Україна” вживається як синонім слова “країна”, який згодом еволюціонував в слово “Україна”, що значить – рідний край, рідна земля Андрусяк М. Назва “Україна”. – Чікаго, 1951; Шелухін С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Прага, 1936; Січинський В. Назва України. – Авгсбург, 1948..

Прийняття християнства – чи не єдина подія в українській історії, стосовно якої дослідники Українського Вільного Університету мінімально полемізували із представниками радянської історіографії Біднов В. Українська церква // Укр. культура. – Мюнхен, 1988. – С. 210–229; Винар Л. Християнизація України і розвиток писемної культури й освіти в Києві в Х і ХІ століттях // Наук. конгрес у 1000-ліття хрищення Руси-України. – Мюнхен, 1988/1989. – С. –674; Домбровський О. Наукове відзначення ювілею хрещення України // Укр. історик. – 1986. –
№ 1-2. – С.111–112; Дорошенко Д. Короткий нарис історії христіянської церкви. – Виннипег, 1949; Жуковський А. Роль християнства в житті українського народу // Укр. історична наука на порозі ХХІ століття. Чернівці. Т. 1. – 2001. – С. 19–25; Косик В. Тисячоліття Християнства в Україні (988–1988). – Брюссель-Лондон, 1987; Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. – Мюнхен, 1964.. Разом із цим, в стінах УВУ, не було єдності в проголошенні теорій походження християнства на Русі. Вчені університету виділяють кілька напрямків проникнення нової релігії на руські землі. Умовно їх можна розділити на: південний, північний та західний напрямки.

Щодо ролі Галицько-Волинських земель в українській історії, то варто зазначити, що навіть у сучасній історіографії досі не припинилася полеміка, який термін правильніше або доцільніше використовувати – “князівство” або “держава”. Російсько-радянська історіографія

(М. Карамзін, М. Погодін, В. Пашуто, В. Сєдов) та українсько-радянська історіографія

(М. Брайчевський, І. Крип’якевич, П. Толочко) використовує термін “князівство”. Представникам УВУ більш привабливим та правильнішим здавався термін “держава” (М. Андрусяк,

О. Домбровський, В. Гришко, С. Томашівський).

У третьому розділі “Висвітлення проблем нової та новітньої історії України” розкрито позиції істориків університету щодо козацько-гетьманської України, характеризується визвольна боротьба українців під проводом Б. Хмельницького та угода 1654 р., надається критика окремих питань періоду визвольних змагань української революції 1917–1921 рр., висвітлюється трактування українського націоналізму та теоретичного обгрунтування моделей державного устрою української держави дослідниками закладу.

Козацько-гетьманську Україну розглядали у своїх дослідах М. Андрусяк,
Л. Винар, О. Вінтоняк, П. Гой, Д. Дорошенко, П. Ісаїв, П. Курінний, Б. Крупницький, Т. Мацьків,

І. Мірчук, Р. Млиновецький, О. Оглоблин, Л. Окіншевич, Я. Падох, Н. Полонська-Василенко,

М. Стахів. Хоча найкращими фахівцями з історії козаччини безумовно були Б. Крупницький Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – Київ, 2001. – 240 с.; Гетьман Пилип Орлик. – Київ, 1991. та Т. Мацьків Мацьків Т. Україна у звітах англійського посла з Москви (1705-1710) // Укр. історик. – 1972. – № 3-4; – С. 72–84.; Гетьман Іван Мазепа в західньоєвропейських джерелах 1687–1709. – Київ–Полтава, 1995.. Варто зазначити, що Б. Крупницький у своїх наукових дослідженнях більше орієнтувався на персоналії, а Т. Мацьків присвятив себе пошуку та дослідженню невідомих документів козацької доби.

Порівнюючи характеристику козацтва, надану представниками наукової школи Українського Вільного Університету, із радянською та сучасною українською історіографією, можна знайти багато спільного. Це стосується історичного фактажу, зокрема історії виникнення, основних періодів формування та розквіту козацької ідеї. Відмінності починаються у висновках щодо соціальної ролі козацтва в суспільстві. Представники УВУ характеризували часи козацтва на більш ідеалістичних позиціях. Як зазначав П. Феденко, в українських народних піснях молодого парубка недаром називають козаком, а козаччина в епоху свого розквіту надала свій образ та подобу усій Україні Феденко П. Вплив історії на український народній характер // Наук. зб. УВУ. – Прага, 1942. – Т. ІІІ. – С. 375–385..

Характеризуючи часи національно-визвольної боротьби українського народу в період 1648–1657 рр., варто зазначити, що у подіях, які відбувалися на українських землях, більшість вчених УВУ схильна вбачати передусім державницький елемент, який виступав своєрідним посередником державницької ідеї від часів Київської Русі до УНР, а згодом до сучасної незалежної України.

Вчені УВУ, концентруючись на проблемі гетьманства в Україні, виділяли головні риси притаманні цьому витвору українського суспільства. Надавали неоднозначні характеристики відомим постатям українського гетьманського пантеону та їх політичної спадщини. Разом із цим гетьманський інститут розглядається у тісному взаємозв’язку із іншими соціальними прошарками.

Період визвольних змагань – один із найважливіших в історії українського державництва. Проте увага вчених УВУ переважно була зосереджена на завжди актуальних для України питаннях: земельному, питанні освіти та причинах загибелі новітнього українського державництва.

І. Витанович наголошував, що земельна справа в часи революції виявила свою повну гостроту, яка сконцентрувала в собі чимало елементів, нагромаджених історією, та постулатів тогочасного й майбутнього політичного й соціального ладу України та її народного господарства.

Освітянська політика в часи революції проводилася, за висловом
Р. Млиновецького, як своєрідний освітній протинаступ щодо позицій російського освітянства, який вівся двома основними напрямками: проводилися дії за ступеневу українізацію російського шкільництва, яке існувало в Україні до революції і першим кроком якого було включення в програму “українознавства”, а з другого боку – починалося творення власне українського приватного шкільництва.

В поразці революції Д. Дорошенко звинувачує нерішучість Центральної Ради. Він доводить, що якби ЦР та особисто С. Петлюра, як секретар з військових справ, були зацікавлені в існуванні власних збройних сил, як власної оборонної сили, то вони б їх мали мінімум у вигляді багатотисячних загонів “Вільного козацтва” та 60-тисячного українізованого корпусу

П. Скоропадського. Замість цього ж проводилася політика на знищення цих угруповань.

Загалом, подіям української революції ХХ ст. присв’ячені роботи таких дослідників, як

О. Бей, Ю. Бойко, І. Бочковський, Г. Васькович, Г. Ващенко, Л. Винар, І. Витанович, В. Гришко,

Г. Костюк, І. Лисяк-Рудницький, Р. Млиновецький, М. Стахів, Т-Б. Цюцюра, Б. Цимбалістий,

Л. Шанковський, О. Шульгін, О. Юрченко, В. Янів. Серед них особливо варто відзначити

Ю. Бойка, Д. Дорошенка, С. Шульгіна та Ю. Юрченка.

Невизначеність національного питання в Україні стимулювала дослідників закладу уважніше ставитися до проблем нації та націоналізму. Вчений УВУ
Ф. Слюсаренко зазначав, що питання про націоналізм в історії, як науці, належить до таких, що в них кожен історик повинен дати собі раду Слюсаренко Ф. Академік В. П. Бузескул, як історик (1858-1931) // Наук. зб. УВУ. – Прага, 1942. – Т. ІІІ. – С. 342.. Чи не перший, хто подав теоретичні положення про формування української нації в УВУ, був Л. Ребет. Проте багато вчених закладу висловлювали власну думку на цю проблему. Часто це носило вигляд полемічного трактування. Вчені університету розглядали питання комплексно. Порівняти та пов’язати більшовицький інтернаціоналізм та український націоналізм намагалися М. Стахів, Ю. Юрченко. Найкращим фахівцем з історії українського націоналізму в УВУ др. пол. ХХ ст. є Ю. Бойко.

Викликає цікавість проблема теоретичного обгрунтування вченими Українського Вільного Університету державотворчих потуг в історії українського народу. І якщо період княжої України беззаперечно характеризується як самостійницький та державний, то, починаючи з часів козаччини, висновки дослідників щодо розвитку та становлення українського державництва розбігаються. При цьому зазначені державотворчі потуги позиціонуються або як абсолютно автономні від інших країн, або як союзницькі із такими країнами, як: Польща, Швеція, Литовське князівство, Кримське ханство, середньовічна Московщина або Радянський Союз.

Разом із цим, в перешкодах, що заважали реалізовувати українську державну ідею, переважна більшість науковців закладу вбачала домінантою зовнішній елемент: експасіонізм сусідів, зради союзників, Божа воля. Наприклад П. Курінний говорить, що в знищенні традицій українського державництва винні два змовники – Польща та Московія.

ВИСНОВКИ

У висновках подано підсумки проведеного дослідження, викладено його основні результати, що виносяться на захист.

– Аналіз історіографічної бази дисертації свідчить про відсутність комплексних наукових розробок, безпосередньо присвячених характеристиці творчого спадку вчених УВУ. Переважно дослідження з цього напрямку представлено у вигляді окремих публікацій. Джерельну базу дисертації склали роботи дослідників університету. Значна частина їх праць присвячена історичним періодам, коли формувався український етнос та поставала ідея української державності. Разом із цим, праці носять переважно дидактичний, а не науковий характер. На це часто вказує, як незначна кількість сторінок робіт, так і проблеми, які або постійно оминаються, або особливо цікавлять авторів. До того ж протилежні погляди науковців УВУ на певні проблеми в українській історії, а можливо і просто особисті неприязні стосунки, виливалися в банальні образи на сторінках наукових видань.

– Вчені Українського Вільного Університету своєю науковою спадщиною репрезентують теорію автохтонного походження слов’ян (В. Щербаківський, Я. Пастернак) та намагаються простежити українське державництво від ранньослов’янської спільноти до Київської Русі, як етап генези українського етносу.

– Немає єдиної думки щодо походження терміну “Русь” та його локалізації. Основні ідеї щодо цього можна охарактеризувати двома напрямками. Перший – це запозичення терміну від варягів (М. Міллер). Другий – назва має місцеве походження. Щодо локалізації терміну “Україна”, то він також представлений двома напрямками. Перший – назва означає окраїну, межову землю (М. Андрусяк). Другий – назва вказує на рідний край (С.Шелухін, В. Січинський).

– Науковці УВУ переважно вказують на те, що християнська етика була легко сприйнятлива для українців, тому що вдача українського поганського населення була лагідна, повна зичливості та милосердя. А удержавлення християнської релігії в Києві привело до багатьох змін, з яких найважливішим було те, що Русь увійшла до складу християнської спільноти народів.

– Аналіз свідчить, що в працях дослідників університету переважала характеристика спільного існування Галичини та Волині саме у вигляді Галицько-Волинської держави, а не князівства. Цим немовби зайвий раз підкреслювалася давня та безперервна державницька традиція українців, бо в сучасному семантичному розумінні термін князівство меншовартий, ніж держава. Більшість дослідників є прихильниками того, що це була друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу.

– Дослідники УВУ значною мірою ідеалізували державницький хист українського козацтва та гетьманства, часто вбачаючи державництво там, де його і не повинно було бути. Варто згадати “український абсолютизм” від Н. Полонської-Василенко чи “міжнародну правосуб’єктність України” від Т. Мацьківа. А характеристика козацько-гетьманської доби набула форми певного історичного квадріуму. Перший – це дохмельницький період, що закінчується 1648 р.; Другий – це доба державницького ренесансу, коли почалася Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького; Третій – період гетьманування Івана Мазепи та останній – проголошення Конституції Пилипом Орликом.

– Частина науковців УВУ приймала безпосередню участь у національно-революційному русі 1917-20-хх. рр. та займалася політичною діяльністю. Це не могло не позначитися на їх науковому світогляді та практиці, що не завжди носило неупереджений характер до певних подій чи особистостей. Головна увага дослідників була зосереджена на освітянському питанні та вирішенні земельних проблем.

– Націоналізм, як і значна частина теоретичних розробок вчених університету, розглядався через призму українського державництва. Університетські теоретики сподівалися, що їх наукові розвідки у галузі націоналістичного сприйняття політичної дійсності методологічно сприятимуть якнайшвидшій побудові української держави, як теоретично, так і практично.

– Вчені університету проголошували різні оптимальні варіанти розбудови української державності. Серед висновків щодо минулого українського адміністративно-територіального устрою та політичного правління зустрічаємо такі характеристики, як: федеративна держава, унія, соборна незалежна держава, васальна територія, автономна частина; республіка, монархія та інше. Разом із цим, стає зрозумілим, що оптимальною моделлю для більшості вчених університету є будова української державності у республіканській формі та у вигляді унітарної держави.

– Університет і досі репрезентує перед західним світом українську історичну науку. Проте необхідно зважити на три важливі моменти. Перше – університет на певному етапі свого розвитку втратив високопрофесійних дослідників-істориків. Друге – із здобуттям Україною незалежності університет, згідно своїх перших установчих документів, вже просто не мав легітимного сенсу для існування. Третє – після того, як в українських наукових установах з’явилися нові, незаангажовані історіознавчі програми, університет втратив свою наукову автентичність.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.

2.

3.

4.

5.

Публікації, які додатково відображають результати дисертації:

6.