ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

ГАВРИЛЕНКО Валерія Валеріївна

УДК 130.2:[821.14’02.09:572.512+930.85](38)(043.3)

ОБРАЗ ТІЛА В КУЛЬТУРІ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

(НА МАТЕРІАЛІ ГОМЕРІВСЬКОГО ЕПОСУ)

Спеціальність 17.00.01 – теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному університеті „Києво-Могилянська академія” на кафедрі культурології, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук,

кандидат історичних наук, доцент

Павленко Юрій Віталійович,

Інститут світової економіки

та міжнародних відносин НАН України,

головний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Стародубцева Лідія Володимирівна,

Харківська державна академія культури,

професор кафедри історії та теорії культури

кандидат філософських наук, доцент

Гомілко Ольга Євгенівна,

Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України

старший науковий співробітник відділу

філософії культури, етики та естетики

Провідна установа Київський національний університет імені

Тараса Шевченка, кафедра етики, естетики

і культурології, м. Київ.

Захист відбудеться “13” червня 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.807.01 в Харківській державній академії культури за адресою: 61003, Харків, Бурсацький спуск, 4, Мала зала.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківської державної академії культури за адресою: 61003, Харків, Бурсацький спуск, 4.

Автореферат розісланий “12” травня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Ю.І. Лошков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасне гуманітарне знання протягом останніх декількох десятиліть перебуває в стані інтенсивної зацікавленості проблемою тіла та тілесності як в сучасності, так і в історії культур. Ситуація характеризується надміром виробництва теорій і недостатністю описів історії тілесності і тіла поза теоретичними дискурсами. Історико-культурні екскурси в проблематику тілесності досить часто, якщо не завжди, обумовлені певною теорією, в результаті чого дослідник має справу з конструктами, а не з живими тілами минулого. Не береться до уваги те, що такі конструкти як своєрідна символічна мережа значень, як породження метамови неминуче хиблять, оскільки в них виявляються сліпі плями – те, що неможливо означити, інтерпретувати, відрефлексувати.

Дослідження античного тіла і тілесності поступово посіло окреме, непериферійне місце в сучасному антикознавстві (О.Ф.Лосєв, А.А.Тахо-Годі, І.М.Биховська, О.Є.Гомілко, М.Фуко, Дж.Сісса, М.Детьєн, Ж.-П.Вернан, Н.Лоро, Х.Кінг, А.Руссель, Л.Кьорк). Проблематику тіла в героїчному епосі Гомера у порівнянні з розгалуженими „тілесними” студіями в культурі, особливо в мистецтві Давньої Греції, розроблено мало, отже ця сфера античної соматики потребує більшої рефлексії та дискутування. Ознайомлення з текстами Гомера і його описами епічного тіла здатне істотно вплинути на розуміння тіла в Античності, можливо, похитнути певні стереотипи і створити іншу парадигму нашого знання тілесності давніх греків.

Найретельнішої розробки в гомерівській антропології тіла дістала тема „внутрішньої” людини, її „психології”, - слово по відношенню до Гомера не зовсім влучне. Більш вдалими є „органи свідомості”, „органічна свідомість” (Р.Оніанс, Ш.Салівен, А.Чейнс, Н.Остін, Р.Педель, М.Кларк). Оскільки у зв’язці з псюхе іде сома, то і це останнє ретельно вивчається філологами (Б.Снель, Г.Коллер, Г.Гертер, П.Вівант, М.Кларк). Найменше виявляється дослідженим живе тіло гомерівського героя (Б.Снель, Н.Остін, Н.Лоро).

Самий епос і його мова являють собою достатньо складний матеріал для дослідника, вихованого в іншій культурі, в культурі значення. Такий дослідник приречений інтерпретувати, шукати метамову для опису того, що інтерпретації, перекладу, дефініції ледве піддається. В гомерівському епосі віддзеркалено ту стадію „міфологічного” мислення, коли поняття тільки зароджуються і відносини слова та речі, предмета, відзначаються конкретністю, відчутністю, матеріальністю. Саме тому вивчається образ тіла, а не тіло: те, що переживається, що є наочним і відчутним – на відміну від тіла, яке мислять, тіла, об’єктивованого для рефлексії; досвід тіла до будь-якого абстрактного осмислення його, до репрезентації.

Усній поезії притаманний ситуативний патерн мислення. Гомера треба розуміти зсередини окремих ситуацій: мова епосу відзначається неметафізичністю. Поеми, може здатися, складаються з непослідовностей і суперечностей, якщо шукати в них логіку. Суперечності стосуються гомерівського словника тілесного в тому числі, оскільки слова не мають фіксованого, незмінного значення, навіть незважаючи на те, що тілесне фігурує у так званих формулах. Набір формул і типових сцен, з одного боку, визначають і обмежують смисли вжитих у їх межах слів. З іншого боку, варіативність формул, полівалентність постійних епітетів розхитують таку визначеність і накладають одні значення на інші, зближують і асоціюють речі, які начебто належать різним вимірам епічного світу. Таким чином виникає ефект семантичної „текучості”, розмитості, який можна ще назвати „епічним синкретизмом”, породженням „тотемістичної свідомості” (О.Ф.Лосєв, О.Фрейденберг, І.В.Шталь, Н.К.Малінаускєне).

В українській науці Гомером переважно спорадично займалася і займається невелика група елліністів (Т.Чернишева, А.Білецький, А.Содомора, В.І.Пащенко, Н.І. Пащенко, К.С.Забарило; Б.Тен). Тілесність давніх греків дещо висвітлюється в ракурсі античної естетики та ідеалу калокагатії (Б.Чумаченко), поза контекстом ґендерної лінгвістики (Т.Лучук). Досліджується метафізика тілесності (О.Гомілко). Враховуючи сказане, актуальність і доцільність даної роботи полягає у введенні в науковий обіг гуманітарного знання України не тільки проблематики, яка ледве досі порушувалася, але і у розробці міждисциплінарних принципів дослідження, а також у спробі „неконструктивного” аналізу тілесного матеріалу поем Гомера і подоланні двох парадигм – опозиційних пар, які претендують на описову холістичність (множинність/цілісність, тіло/душа).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми „Моделі світу в цивілізаційному розвитку людства” кафедри культурології Національного університету „Києво-Могилянська академія”.

Метою і завданнями дослідження є виокремлення такого образу живого тіла, який відзначався б найбільшою мірою узагальненості; аналіз його побутування в гомерівських текстах, визначення специфіки такого образу по відношенню до інших тілесних образів епосу. Згідно поставленої мети, формулюються такі завдання дослідження:

- проаналізувати розвиток ідей стосовно епічного тіла в сучасному гомерознавстві;

- визначити правомірність вжитку поняття „термін” по відношенню до мови епосу в сучасних гомерознавчих теоріях тіла та духу;

- продемонструвати неметафізичну специфіку епічного слова, тобто його конкретність, матеріальність, і, відповідно, семантичну невизначеність і розмитість більшості словообразів;

- виявити ситуативний характер функціонування тілесних модусів у текстах та їх залежність від формульності епосу Гомера;

- описати низку тілесних образів і ситуацій (формул), що їх визначають;

- охарактеризувати контексти, в яких фігурує найбільш уживаний образ тіла;

- з’ясувати специфіку панівного образу тіла в текстах Гомера.

Об’єктом дослідження є гомерівський епос, як оригінальні тексти, так і їх переклади, а також критична література, сучасна і частково давня, що несе як денотативні так і конотативні функції стосовно епосу Гомера.

Предмет дослідження – образи, способи, якими в гомерівських текстах представлене епічне тіло богів та людей, живе та мертве тіло.

Методологія дослідження. Складність досліджуваної проблеми визначила і вибір джерел, яким пояснюється наявність міждисциплінарних підходів у дослідженні. Взаємодія філософії, культурології, філології та історії при дослідженні тіла в гомерівському епосі проявляється у застосуванні таких методів, як функціональний, історико-генетичний, герменевтичний, текстуальний. Позитивні результати дали методи, що використовуються в лексичній семантиці та історичній семасіології, а саме: етимологічний аналіз, оснований на порівняльно-історичному підході до генетично спорідненого матеріалу; контекстуальний аналіз; компонентний аналіз слова як сукупності значень, як структури, з урахуванням його позамовних зв’язків; аналіз слова в межах лексико-семантичної групи, з урахуванням зв’язків всередині мови. Важливе місце посідає статистичний аналіз. Одним з найважливіших здобутків дисертаційного дослідження є розробка методу аналізу тактильних (переважно) образів у письмовому тексті.

Наукова новизна дослідження полягає в ініціюванні нової проблематики в дослідженні тіла та тілесності в Античності, зокрема в гомерівських поемах „Іліада” та „Одіссея”, для української культурології, філософії, філології, історії та антропології. Новизна дисертації прослідковується в положеннях:

- зміщено акценти, у зв’язку з порушенням тілесної проблематики, з „органів свідомості” гомерівської людини та відношення першої до „я” в бік епічного тіла і його стосунків зі світом;

- виокремлено та класифіковано основні словообрази, якими в епосі вербалізовано ті чи інші аспекти тіла героя;

- розроблено метод інтерпретації Гомера, за якого в якості основного „термінологічного апарату” виступає гомерівський лексикон, у той час як застосування сучасних концепцій та понять зведено до мінімуму;

- реалізовано потребу розуміння тексту через самий текст і тіла конкретної епохи через образи тіла в текстах цієї епохи;

- зосереджено увагу на мові оригіналу, що дозволило відзначити між різними тілесними образами суттєві відмінності, які недостатньо враховуються перекладами;

- у межах, припустимих форматом дисертації, започатковано „мультитекстове” прочитання Гомера з обраної проблематики – холістичний та історично контекстуалізований підхід до давніх текстів, який в ідеалі має об’єднувати александрійське видання Гомера, відомі варіанти з папірусів, схолії, коментарі, цитування;

- як альтернативу існуючим теоріям „множинного” героїчного тіла (Б.Снель, Н.Остін) розроблено теорію „уразливого” тіла (започатковану Н.Лоро) як домінуючого в Гомеровому епосі образу.

Теоретичне та практичне значення роботи полягає у наближенні до реалізації проекту щільного прочитання Гомера через Гомера, тобто у спробі інтерпретувати Гомера, послідовно користуючись гомерівським лексиконом з метою послабити вплив сучасних наукових концепцій на тлумачення Гомера; в реанімації суттєвих оригінальних текстів схолій та коментарів до „Іліади” та „Одіссеї”, апеляції до мови оригіналу, що суттєво впливає на розуміння теми. Здійснено переоцінку понять „множинного” та „цілісного”, застосованих гомеристами для опису гомерівської людини. Продемонстровано можливість дослідження тіла в історії поза дихотомією „тіло-дух”. Введено малорозроблену проблематику тіла та тілесності в українське гуманітарне поле знання. Основні висновки дисертації можуть слугувати базою для подальших розробок у культурології, філософії, історії, класичній філології, а також використовуватись у створенні навчальних програм у вищенаведених галузях.

Апробація результатів дисертації відбувалася шляхом оприлюднення та обговорення результатів дослідження як на виступах на наукових конференціях: „ІХ міжвузівська наукова конференція студентів-філологів” (СПб., квітень 2006), „Перспективні напрями вивчення всесвітньої історії” (до 50-річчя кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Київського національного університету імені Тараса Шевченка, К., листопад 2005), „Дні науки НаУКМА” (К., січень 2004, січень 2005, січень 2006), - так і на засіданнях кафедри.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображено в 5 статтях, 3 з яких у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та в тезах і матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку умовних скорочень, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи – 179 сторінок. Обсяг основної частини тексту – 161 сторінка. Список літератури містить 233 джерела давньогрецькою, українською, російською, англійською, німецькою, новогрецькою, французькою мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми; окреслюється спупінь і рівень її наукової розробленості; визначаються мета і завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа; формулюється наукова новизна роботи, її теоретичне і практичне значення.

Перший розділ – „Огляд літератури” – складається з семи підрозділів.

Основним завданням першого розділу був вибір інструментарію дослідження, дискутування, уточнення, відбір наукових понять, визначень, термінів. Методами роботи визначено функціональний, історико-генетичний, герменевтичний, текстуальний, лексико-семантичний, статистичний, порівняльний аналізи.

У підрозділі 1.1. „Гомерівські питання” викладено основні підходи до вирішення так званого „гомерівського питання”, а саме: аналітиків, унітаріїв, прихильників усної теорії Пері-Лорда. Розглянуто „еволюційну модель” Ґ.Надя, який урівноважує всі три підходи, стверджуючи, що сьогодні встановити „природу” гомерівського епосу (усну або письмову) неможливо, оскільки він являє собою утворення як усної традиції, так і писемності.

У підрозділі 1.2. „Поетика Гомерових поем і тема епічних поранень і смерті” проаналізовано тексти, в яких дискутується проблема стилістичної, мовної багатошаровості поем Гомера, зокрема на матеріалі стилів поранень і стилів смерті героїв (В.-Г.Фрідріх, К.Саундерс, К.Салазар). Виявлено очевидний вплив аналітичної традиції в гомерознавстві (почату Ф.Вольфом), яка вивчає мовний та стилістичний склад поем, на дослідження гомерівської антропології. Позиція аналістів полягає у констатації наявності в поемах різних у хронологічному або географічному відношенні, переплетених між собою мовних форм – ахейсько-еолійських, іонічних, аттицизмів. Таке явище прийнято називати „лінгвістичною амальгамою”. Логічно визнається, що кожен лінгвістичний шар є носієм і окремої культури, отже Гомерові поеми є нічим іншим як збіркою різних культурно-історичних шарів, „культурною амальгамою” (Дж.Кьорк, М.Нільсон, Й.М.Тронський, Л.С.Клейн, Ю.В.Андрєєв). Прослідковується, відповідно, розмаїтість поетичних технік. Зручним матеріалом для демонстрації того, що епос Гомера створено або поколіннями аедів, або однією людиною вважаються поранення і способи смерті, якими особливо відзначається „Іліада”. „Наївне” прочитання сцен поранень і вбивств, які і досі намагаються зіставляти з медичною реальністю ХІХ, ХХ і початку ХХІ ст.ст., поступово втрачає актуальність. Висловлюється гіпотеза, що епічні поранення, смерті не є самототожними, а перебувають у залежності від стилів текстів і співвідносяться з вимогами поем як художнього твору і очікуваннями аудиторії; не мають іншої реальності поза текстовою реальністю; є самі по собі метафорами, тому що залежать від героїчної ідеології.

Сформульовано значення стратегії читання Гомера через формульні повторення в епосі і через повторення ідентичного змісту. Враховано необхідність посилатися на текст як єдину реальність, що конотує образи тіла в епосі.

У підрозділі 1.3. „Дослідження гомерівської „психології”” показано контекст, який послужив стимулом для подальшого дослідження тілесності гомерівської людини. Продемонстровано, що проблематика тіла в історії гомерознавчих студій безпосередньо залежить від дискусій навколо душі, духу, „я”, „ідентичності” епічного героя, які передують актуальній для нас проблематиці. Реконтекстуалізація таких метафізичних понять як fr”n, qumТj, yuc” філософського дискурсу Давньої Греції, звернення до їхньої генеалогії виявляє їх субстанціальну, матеріальну природу (Р.Оніанс, Ф.Ф.Зєлінський). „Свідомість” локалізується у „внутрішніх органах”, тобто вона і є ними, так що в науці закріплюється термін „органічна свідомість” або „органи свідомості” гомерівської та архаїчної людини. Детально досліджуються не лише „функції” цих органів, але і їх фізичне положення стосовно одне одного, при цьому в питанні консенсус досі не досягнуто (Ш.Салівен, А.Чейнс). Дискутується нерозривність раціонального та емоційного, поряд із ствердженням їх тілесної природи, а також особливості психо-ментальних процесів, що мають „текучий”, мобільний характер (Р.Педель, М.Сиріно). У подальшій роботі до уваги взято і спостереження „тілесності” психічних явищ, і рухомість „органічної свідомості”.

У підрозділі 1.4. „Розв’язання проблеми „множинного” тіла в сучасному гомерознавстві” продовжено огляд джерельної бази стосовно гомерівської психології, той аспект наукової думки про гомерівське тіло, який акцентує увагу не на „внутрішній” людині, а на її „зовнішньому тілі”, відповідностях між цим тілом та „душею” епічного героя. Проаналізовано основні теорії з сімейства теорії множинного тіла або людини (Б.Снель, А.Едкінс, Н.Остін, М.Кларк, П.Вівант, Ж.-П.Вернан, Г.Бартош, А.В.Ахутін). Виявлено різні підстави для називання епічного тіла (живого) множинним (граматичний, іконографічний, лексичний). Зауважено на основній ідеї тілесної множинності, що полягає 1) у незводимості тіла в одне органічне ціле, 2) у відсутності в поемах одного слова для тіла за наявності низки слів, жодне з яких не відповідає сучасному розумінню тіла. У першому випадку епічне тіло описується як „паратактична” (аналогія з гомерівським синтаксисом) сукупність членів (mљlea, gu‹a), як конгломерат незалежних частин. В другому випадку йдеться про відмову від „тіла” як поняття та його вживання стосовно Гомера і пропонується заміна його іншим терміном („тілесне”).

Виявлено pro et contra дослідницького категоріального апарату, що дозволяв науковцям класифікувати складний матеріал гомерівських поем: дихотомії множинного та цілісного, що серед гомерознавців знаходила різні застосування. „Множинне” апелювало або до живого тіла, анімованого різними функціями або зовнішніми силами, які і спричиняли таку тілесну множинність епічного героя, або ж до мертвого тіла, цілого, що розпадалося на sоma та yuc”. „Цілісне”, у свою чергу, також виявлялося або в живій людині, вчинки якої скеровував один принцип-гомункулус (qumТj), або досягалося після смерті епічного героя, а отже, втілювалося в sоma, яке в Гомера означає винятково мертве тіло.

У підрозділі 1.5. „Французьке антикознавство про епічні категорії молодості, мужності, смерті та тіла” оцінено внесок у вивчення епічних образів тіла французької антропологічної школи, дослідження якої концентруються навколо чіткого і послідовного виявлення зв’язку між гомерівською (і не тільки) тілесністю та системою героїчних цінностей і ідеалом ўn”r ўgaqТj (Ж.-П.Вернан, Н.Лоро, Дж.Сісса, М.Юзе).

Підкреслено важливість спостереження, що будь-які описи тіла релятивізують його, надають ознак, атрибутів конкретної історичної епохи, в якій виникають ці описи. По відношенню до тіла гомерівського героя таким є епос Гомера: його опис не є або не може бути цілком „нейтральним” чи „природним”, а виявляється обумовленим системою цінностей „гомерівської епохи”.

У підрозділі 1.6. „Радянські класики про „епічний синкретизм” у його стосунку до гомерівського тіла” зважено результати досліджень особливостей „тотемістичної свідомості” архаїчної людини (О.Фрейденберг), явища „перевертництва” предметів і людей в архаїчній свідомості, злитості „я” та „не-я” (О.Ф.Лосєв), можливості проведення паралелей, за такої злитості, між особливостями речей та їх атрибутів (синкретичність) і властивостями тіла епічного героя (І.Шталь).

У підрозділі 1.7. „Сучасне гомерознавство і традиція схолій про функціонування crиj у Гомера” дискутується стан недостатньої дослідженості проблематики тіла в сучасному гомерознавстві. Звернено особливу увагу на спорадичні пасажі в тих чи інших джерелах, де фігурували несистематичні і суперечливі роздуми щодо живого тіла героїчної людини, „втіленого” в образі crиj. Відзначено необґрунтованість ігнорування науковцями crиj як тіла та недостатню переконливість тверджень стосовно crиj. Логічним виявилося звернення до традиції схолій до Гомера, для яких є характерною зацікавленість тілесною проблематикою в епосі.

Другий розділ – „Тіло між людським та нелюдським: від руйнування до візуальної статики” – складається з шести підрозділів.

Завданням другого розділу визначено виявлення та аналіз слів, які стросуються різних тілесних аспектів (тіл) епічного героя Гомера, а також віддзеркалюють різні модуси його існування в міфо-поетичному світі.

Визначено підвищену мобільність гомерівського героя в світі за шкалами „гідне-ганебне” і „людське-нелюдське” (обидві, однак, перетинаються). Аналізуються здебільшого контексти з тими тілесними образами, які можна було б назвати або „недотілами”, або „надтілами” з тією відмінністю від розуміння цих понять Ж.-П.Вернаном, що і перші, і другі відносяться до людини. Таким чином, людське тіло через низку текстів являє собою 1) дещо „недостатньо людське” 2) або „надлюдське” (наближене до божественного).

У підрозділі 2.1. „Непоховане тіло: sоma” осмислюється значення sоma в епосі, яке виводиться з нечисленних контекстів з „мертвим тілом”; демонструється переоцінка його значення гомеристами як принципово важливого для розуміння проблематики тіла в „Іліаді” та „Одіссеї” (з 8 випадків, що зустрічаються в обох поемах, лише 5 говорять про тіло або тіла людей, причому тіла мертві). Відзначається загальний настрій занепокоєності, що супроводжує кожен текст із sоma: занепокоєності непохованістю тіл загиблих, перспективою розкладу трупа. Світ тліну та розпаду конотує sоma, так що мертвий герой виявляє свою міжстатусність (мертвий мусить бути похованим, щоб залишитися в світі людського – в людській пам’яті).

У підрозділі 2.2. „Krљa і sЈrx як об’єкти „гаптичних” практик в епосі” спростерігається, як функціонування слів на позначення м’яса та плоті в епосі демонструє модус буття людини в епічному світі, пов’язаний з гаптичними практиками (розривання, поїдання), де об’єктом виступає саме людина – її тіло. Акт алелофагії уявляється актом безсмертя для тотемістичної свідомості, актом злиття людини і тотема, або людини і космосу. Розривання та поїдання тіл відбувається або „безпосередньо” (Поліфем і супутники Одіссея), або опосередковано у так званих злих промовах героїв із зверненими до ворога погрозами, що тіло його з’їдять хижі птахи та собаки. Хоча нелюдське присутнє в обох випадках, останній є свідоцтвом високої культури, якої досягла гомерівська людина.

Висловлюється непогодження з розумінням мертвого тіла гомерівського героя як цілісного (Ж.-П.Вернан, А.Ахутін), оскільки його тілесній цілісності і після смерті загрожують руйнівні сили. Гаптичні практики передбачають знищення, поглинання, зведення людського тіла до статусу м’яса, до речі. Саме такими конотаціями супроводжуються не тільки sоma, але і krљa з sЈrx. Тексти з цими словами конденсують ідею „регресії в дикість”, втрати чи позбавлення людськості через перетворення людського тіла в м’ясо, в об’єкт, який підлягає руйнуванню. Демонструється співвідношення опосередкованого поїдання тіл (у злих промовах) з фундаментальним принципом балансування між похвалою і доганою в грецькому архаїчному суспільстві.

У підрозділі 2.3. „Dљrma і ·inТj: шкіра між тваринним і людським” досліджено специфіку „шкіри” в поемах на прикладах текстів, у яких фігурують dљrma і ·inТj. У деяких випадках виявляються синонімічні зв’язки з аналізованим у третьому розділі образом crТa. Виявлено їх належність до „тваринного” світу: і dљrma, і ·inТj є в першу чергу шкурою, здертою з тварини. В „Одіссеї” спостерігається зсув у значенні слів, особливо ·inТj, що апелює вже не стільки до тваринної шкури, скільки до людської шкіри. Аналізується і характер „відносин” шкіри ·inТj зі світом, який визначається дієсловами здирати, дряпати, відривати, тліти. Такі відносини характеризують пасивне тіло (недотіло) в „нелюдському” стані.

У підрозділі 2.4. „Пропріоцептивна чуттєвість героїчного тіла (mљlea, gu‹a, •љqea)” переосмислено слова, на підставі яких серед гомерознавців поширилася ідея „множинного” тіла гомерівського героя. Це кінцівки, тілесні зв’язки, що відзначаються силою та гнучкістю. З mљlea відлітає qumТj, дихання або життя, з ними асоціюється молодість і фізична сила людини ‡j, що, в свою чергу, може виступати і як її ідентичність. Тексти з mљlea та gu‹a акцентують увагу на „недостатності” людського тіла: його весь час долає стомленість, охоплює жах, воно „розслаблюється”, його лишає qumТj. Отже, mљlea, •љqea, gu‹a втілюють образи героїчної слабкості сили, через яку герой отримує досвід страждання і саме завдяки такому досвіду є мужнім. Висловлюється думка, що тлумачення гомерознавцями тілесних членів та кінцівок як тіла викликане їх зв’язкою з qumТj, що асоціюється із sоma та yuc”. Однак подібна асоціація тіла та його життя присутня і в текстах з crиj, отже mљlea та gu‹a не можуть посідати виняткової позиції по відношенню до „тіла”, на яку гомеристи схильні висувати ці образи.

У підрозділі 2.5. „Візуальні образи (dљmaj, eЌdoj, fu”) та статичне „вписане” тіло” аналізуються тексти, в яких відображено візуальні аспекти тіла гомерівського героя. Підкреслено межування людського тіла з „нелюдським”, однак тепер не з „тваринним”, „диким”, а більшою мірою з божественним; залежність вигляду людини від богів; нерозривність чесноти та зовнішності. Візуальне тіло, зовнішність розуміється як образ, як подібність, схожість, віддзеркалення. Образ тіла є суттєвим для тіла, яке не може стати тілом без редуплікації самого себе. Dљmaj та eЌdoj в епосі – партнери, що відповідають за таке “роздвоєння” тіла, причому першому з них властивий відтінок подібності до чогось (до богів). Dљmaj, eЌdoj є образом тіла як фізичної зовнішності, тілесного вигляду, що базується на тілі як об’єкті: статичний образ, у якому рух та розгортання тіла схоплено, як у фотографічному образі, миттєвому знімку (М.Фезерстоун). Взаємне уподібнення стосується дзеркального бачення, коли один бачить себе так, як його бачать інші, або коли один бачить себе в дзеркалі Іншого (божественного). Неодмінним мірилом зовнішності людини слугує вигляд божества. При цьому в одних ситуаціях припускається симетрія людини-божества, а за інших обставин така симетрія виявляється неможливою, неприпустимою. Вигляд – це редуплікація тіла, яка не обов’язково і не завжди відповідає самому тілу (плоті). Вигляд і зовнішність як ефект дзеркального бачення – це те, що бачить інший і відрізняється від плоті, м’язів. У візуальному образі (статичному, фіксованому) тіло героя отримує свою формальну єдність.

Прекрасний вигляд може бути або чистою видимістю, оманою, і так певною мірою відповідати платонівському тілу, зрозумілому як примарний образ; або поєднуватись із силою, розумом, хорошими вчинками героя, причому таке поєднання виглядатиме не як тіло, що проживається, а як „нав’язане тіло” (ідеальне, бездоганне), тіло, якого вимагає культура. Епічному герою личить бути прекрасним та величезним (І.Шталь, М.Юзе). Існує розрив між, з одного боку, нав’язуваним тілом, в якому перехрещуються чудовий вигляд, величезність з відвагою та силою, і слабким та малим фізичним тілом, тілом, яке проживається, не відповідаючи або відповідаючи не повною мірою нав’язуваному, або „вписаному” тілу. Потреба перемагати слабкість фізичного тіла і неминучість впливу вписаного тіла на фізичне слабке тіло якраз відповідає тому, що було названо Н.Лоро „слабкістю сили” по відношенню до епічного героя, вимушеного весь час стверджувати силу, долаючи власну тілесну недосконалість.

У підрозділі 2.6. „Співвідношення тіла та людини в епосі Гомера” дискутується наявність у Гомера анатомічного бачення людини, внаслідок якого виникає фрагментоване тіло. Кожен фрагмент тіла є відчутним і зримим, що стосується також „внутрішніх органів” гомерівської людини, якій властиве наскрізне бачення тіла, підвищена зіркість. Таким чином, констатується такий модус існування тіла в міфічному просторі епосу Гомера як існування „назовні”, a percipi. Стиль бачення людини наскрізь певною мірою притаманний гомерівським героям (візуалізація та відчутність в описах „внутрішніх органів”).

Тіло у Гомера – насамперед „’органи’ без тіла”, окремі ’органи’ замість тіла, частини замість цілого. В такому контексті обличчя, яке для сучасної людини ще донедавна було медіумом психічного стану (Б.Вегенштайн), „органом замість тіла”, в епосі цим медіумом не є. Епічний герой не знає обличчя в якості найважливішого означника людського вигляду: „під шкірою”; кожен орган має „обличчя”. Потенційно, кожен орган може заступати все тіло.

Зауважується на своєрідній одновимірності „органів” героя Гомера, де не розрізняються „внутрішнє” та „зовнішнє”. Людина Гомера, хоча і має тіло, не є ідентичною йому. Конкретикою тілесних образів (зорових, зовнішніх) в описах людини тільки підкреслено їх нетотожність. Демонстрація того, що гомерівська людина вся в „тілесному вигляді”, „озовнішнена”, обумовлює перехід до аналізу crиj.

Третій розділ - „Уразливе тіло (trwtХj crиj) в „Іліаді” та „Одіссеї”” – складається з трьох підрозділів.

Завданням даного розділу було охарактеризувати контексти, в яких фігурує найбільш уживаний образ тіла (crиj, 116 разів), і з’ясувати специфіку основного образу тіла в текстах Гомера, яка полягає в його уразливості; визначити його спільні риси з розглянутими в другому розділі образами-конкурентами.

У підрозділі 3.1. „Анатомія crиj” окреслено „чуттєві” та „видимі”, матеріальні ознаки crиj, зокрема його просторові відносини з іншими „органами” або „частинами”, аби визначити, наскільки анатомічна конкретика crиj дозволяє вживати стосовно нього поняття „шкіри”, „плоті”. Фізичні ознаки тіла crиj у Гомера визначаються ситуативно, а отже, можуть коливатися між названими „протилежностями”. Цим пояснюються і усвідомлювана розбіжність в наших інтерпретаціях, і вибір термінологічного апарату („тіло-шкіра”, „тіло-плоть”, „тіло без шкіри”), частково позиченого у спеціалістів (словники, Дж.Кьорк, Н.Лоро) і переосмисленого.

Різні випадки показують crиj, який оточує frљnej або кістки, Сstљa, або кінцівки, mљlessi. Контексти з crиj можуть свідчити на користь незнання гомерівської людини про „внутрішнє”, точніше про те, що перебуває під шкірою, crиj. Ми знаємо переважно про те, що є навколо, навкруги нього, що проходить крізь, через нього і навколо чого локалізований сам crиj. Його фізичні властивості коливаються між шкірою, поверхнею, та плоттю, всім тілом.

Наведено тлумачення схоліями дискусійних текстів з поем. Відзначено факт, що коментатори у виборі слів для інтерпретації crиj найчастіше вживають саме sоma або sЈrx і достатньо рідко dљrma. Звернення до гомерівського dљrma робить зрозумілою таку стриманість схоліастів у виборі термінів для пояснення crиj: dљrma майже винятково означає шкуру, здерту з тварини і майже ніколи людську шкіру. Все тіло, яким є, згідно зі схоліастами, crиj, – це і поверхня, і „нутрощі плотей”.

Таким чином, робиться висновок, що найчастіше crиj утворює функціональну синонімію з sЈrkej, плотями, і дещо рідше зі шкірою, dљrma і ·inТj.

У підрозділі 3.2. „Живе „відкрите” та „незмінне” мертве тіло” йдеться про щоденні практики живого тіла, які торкаються crиj: миття, натирання („жирно олією”). Робиться спостереження, що саме crиj є предметом піклування, потребує щоденного косметичного догляду, саме його вдягають та захищають обладунками. Далі відзначається, що crиj може відноситися не тільки до живого тіла, але і до мертвого, - нюанс, пропущений дослідниками, - оскільки саме такого догляду потребують і мертві тіла загиблих героїв (Патрокл, Гектор, Сарпедон). Суттєво, що живий crиj – це не те саме, що мертвий. Якщо живий уявляється як „відкритий” (спеці, солі, бруду, будь-яким формам руйнування), мертвий crиj – то тіло міцне і навіть міцніше, ніж було (за життя). Воно не розкладається, є цілим, непошкодженим, незмінним (њmpedoj). У непошкодженості полягає суттєва різниця між мертвим тілом та живим, постійно відкритому смерті. Мертвим Гектором можуть захоплюватися його вороги, дивуючись його фігурі та вигляду. Однак живе тіло захисника Трої на поєдинку з Ахіллом, навіть захищене Патрокловими обладунками, є м’якою плоттю, куди націлений погляд Ахілла.

Аналізуються численні в „Іліаді” випадки, які ілюструють тілесну уразливість не тільки другорядних, але і таких героїв, як Аякс і навіть Ахілл. Зброя легко дряпає або простромлює тіла, „прагне насититись тілом”, хоча лати зрідка і захищають тіло від загибелі.

TrwtХj crлj, уразливе тіло Ахілла заперечує сучасне вірування про його невразливість і стає емблемою тіла гомерівського героя. За Кьорком, у Гомера ніколи не зустрічається алюзія на пізнішу легенду про невразливість Ахілла (і Аякса). Більше того, є підстави стверджувати, що для гомерівської людини було звичним відчуття свого живого тіла як рани, тіла, яке ріжуть (tames…croa).

У підрозділі 3.3. „Деформація та ефект “рідинності” тіла” демонструється подібність текстури тіла та текстури „внутрішніх органів” гомерівської людини, помічена в тілесних реакціях героїв на досвід фізичного та психічного болю, радості, лиха. Логічно говорити на цій підставі про таку цілісність живого тіла, для якої характерна симультанність, паралельність тілесних реакцій і подібність текстури „органів”. Правомірність твердження перевіряється за рахунок аналізу метафор танення, зволоження або висихання, якими описуються емоції та їх вплив на стан тіла, crиj, гомерівських героїв. Метафори танення „внутрішніх органів” у дослідженнях розбиралися докладніше (Ш.Салівен, Р.Педель), ніж танення самого тіла (Д.Арну, М.Сиріно). Ефект рідинності на тілі, являючи собою метафору, є в той же час способом „кодування” тіла – його досвіду – мовою (метафорами). Руйнівні емоції уявлялися втратою життя, оскільки втрачалася тілесна рідина, а з нею вітальність (qumТj), а буквально тіло перетворювалося на рідку масу (t”keto crиj) або висихало (fqinЪqei crиj).

Коли має місце руйнування (висушування або танення), не тільки шкіра, але все тіло виявляється задіяним у висушуванні – шкіра та тіло є невід’ємними, нерозрізнюваними одне від одного. Афект робить „мобільним” усе тіло – frљnej тремтять або „повертаються”, qumТj тане, crиj також тане і „змінюється”, „повертається” (trљpetai crлj).

Тіло-шкіра та тіло-плоть фігурують у контекстах деструкції тіла та його відновлення. Crиj з’являється, коли йдеться про тілесну зміну, про порушення цілісності тіла (списом, афектами). Це тактильна субстанція, якої можна торкатися, натирати (cr…w, croЏzw); предмет щоденних тілесних практик.

Стверджується, що, на відміну від інших проаналізованих слів-образів тіла – тактильних, гаптичних, пропріоцептивних, візуальних, – crиj претендує на найбільшу „ідеологічну” нейтральність: і боги, і люди мають одне тіло crиj, яке не є ідеальним, є ближчим до тіла без властивостей, без шкіри, у фізичному змішуванні з зовнішнім.

У висновках узагальнюються наукові результати дослідження, підтверджується обґрунтованість понятійного апарату й ефективність застосування обраних методів. Основними результатами виконаної роботи є такі.

Виявлено недостатність, яка відзначає стан сучасного знання про тіло в поемах Гомера; залежність нечисленних теорій гомерівського тіла від моделі тілесної „множинності”, а також від парадигми тіло/душа. Позитивні результати досліджень гомерівського епосу в ракурсі тілесності епічної людини, такі як відповідність змісту поем наративним стилям, що становлять епос; наполягання на виявленні відповідностей не стільки між реальністю та тілом, як воно зображується Гомером, скільки між тілом і текстом – середовищем, яке і слугує епічному тілу єдиною „реальністю”; визнання матеріальності явищ, які сьогодні пов’язуються з духовною та ментальною сферою, - заклали фундамент, у тому числі методологічний, для дисертаційного дослідження.

Запропонованою теорією „уразливого тіла” епічного героя демонструється можливість інших описів гомерівського тіла, окрім „множинного” і залежного так чи інакше від „душі”. Гіпотеза про наявність у Гомера панівного образу тіла, слова, яке тяжіє до статусу поняття, зберігаючи відчутність образу (crиj), базується на порівняльному аналізі низки тілесних образів, кожен з яких міг би претендувати на те, щоб означати тіло, однак контекстуально і статистично не витримує „конкуренції” з crиj. Так, sоma (мертве тіло), krљa (плоть, м’ясо) та sЈrx (плоть) асоціюються радше з категорією дикого, нелюдського (з руйнуванням, знищенням, поглинанням, зведенням людини до статусу м’яса). Dљrma і ·inТj допомагають чіткіше визначити семантику crиj, звужуючи значення останнього до „шкіри”, тоді як krљa і sЈrx розширюють його до „плоті”. Втім, у dљrma та ·inТj присутні сильні асоціації з тваринним світом і, знову-таки, з нелюдським, як це відбувається з krљa і sЈrx. „Кінцівки”, „члени” (mљlea, gu‹a, •љqea), являючи пропріоцептивну чуттєвість епічного тіла, віддалені від crиj тим, що вони є осередком сили, а crиj в епосі Гомера майже ніколи такої ролі не відіграє. Dљmaj (форма, тіло), eЌdoj (зовнішність, вигляд), fu” (фігура, краса, зовнішність) мають відношення радше до „більше, ніж людського” – до ідеального тіла, що несе на собі знак божественної досконалості. Тіло в образі crиj, навіть crиj богів, ідеальним не є. На відміну від проаналізованих образів тіла – тактильних, гаптичних, пропріоцептивних, візуальних – crиj претендує на найбільшу „ідеологічну” нейтральність: і боги, і люди мають одне тіло (crиj), яке є ближчим до тіла без властивостей, „тіла без шкіри”, у фізичному змішуванні з зовнішнім.

Образом уразливого, слабкого тіла, trwtХj crиj, окреслюється переважно невізуальний регістр тілесного буття героя в епічному просторі, де речі та тіла змішуються, проникають одне в одне. Проникнення речей та тіл – тілесний контакт (іноді сексуальність), агресія, деструкція та вбивство – виявляється настільки характерним для гомерівського епосу, що слід визнати за ним перевагу саме проникнення як тип опанування світу, а trwtХj crиj – домінантним образом тіла, який відповідає такому типові опанування світу.

Таким чином, в образі crиj відбито епічне уявлення про тіло, особливість якого полягає 1) в синтезі (або чергуванні) значень шкіри, плоті, кольору; 2) в уразливості замість невразливості – поширеного сьогодні стереотипу про гомерівського героя; 3) цілісності (crиj є цілістю, що розбирається і руйнується, на противагу цілості, яка складається); 4) найбільшій нейтральності з точки зору ангажованості тіла героїчними цінностями, культурою (слабке, м’яке, ніжне, воно не вписується в дискурс культури; crиj є тілом, що проживається).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Gavrylenko V. Homeric body image: crиj as body // Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Маґістеріум. – Вип. 19.: Культурологія. – К.: КМАкадемія, 2005. – Р. 45–50.

2. Гавриленко В. Мовчання Алкести. „Тіло поверхонь” у Евріпіда // Наукові записки НаУКМА. – 2005. – Том 40.: Теорія та історія культури. – С. 10–14.

3. Гавриленко В. Функціонування Еросу в ліриці Сапфо // Сапфо: Зб. статей / Упоряд. О.Галета, Є.Гулевич. – Львів: Літопис, 2005. – С. 105-110.

4. Гавриленко В. Проблематика цілісного тіла та „тіла без шкіри” у гомерівському епосі // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. – 2006. – №82-84. Історія. – С.12–13.

5. Гавриленко В. Тіло та людина в епосі Гомера // Наукові Записки НаУКМА. – 2006. – Том 49.: Теорія та історія культури. – С. 34–38.

6. Гавриленко В. Crиj: проблематика живого тела и „тело без кожи” в эпосе Гомера // ІХ межвузовская научная конференция студентов-филологов. Тезисы. – СПб.: Филологический факультет СПбГУ, 2006. – С. 80–82.

7. Гавриленко В. Тіло між руйнуванням і візуальною статикою в поемах Гомера // Культура України: Зб. наук. пр. / Харк. держ. акад. культури. – Х., 2007. – Вип. 19: Мистецтвознавство. Філософія. –– С. 94–104.

АНОТАЦІЇ

Гавриленко В.В. Образ тіла в культурі Давньої Греції (на матеріалі гомерівського епосу). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 17.00.01 – теорія та історія культури. – Харківська державна академія культури. – Харків, 2007.

У роботі досліджується проблематика тіла в поемах Гомера, що передбачає поєднання філософського та культурологічного дискурсів з філологічними підходами до матеріалу. Здійснення переоцінки теорій множинного тіла, що існують сьогодні (Б.Снель, Н.Остін, М.Кларк, Ж.-П.Вернан), розширення тілесного словника Гомера сприяли виокремленню групи образів тіла, які відбивають тактильний, гаптичний, пропріоцептивний або візуальний аспекти епічного тіла. Такі образи відповідають