НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ІМ.А.КРИМСЬКОГО

На правах рукопису

КіктенкоВіктор Олексійович

930. 9 (477 + 510)

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КИТАЄЗНАВСТВА.

(XVIII СТ. - 41 Р.ХХ СТ.)

Спеціальність - 07.00.02 - Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

КИЇВ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі Євразійського степу, Далекого та Сучасного Сходу Інституту сходознавства ім.А.Кримського Національної Академії Наук України.

Науковий керівник - ОгнєваОлена Дмитрівна, кандидат історичних наук, завідуюча Кафедрою гуманітарних дисциплін Волинського інституту економіки та менеджменту (м.Луцьк).

Офіційні опоненти:

ЛещенкоЛеонід Овдійович, доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАНУкраїни.

Нікішенко СергійОлександрович, кандидат історичних наук, старший консультант відділу стратегії зовнішньої політики Національного інституту стратегічних досліджень Ради Національної безпеки і оборони України.

Провідна організація -Інститут української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАНУкраїни, Київ.

Захист відбудеться "10" "березня " 1999р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої ради Д26.174.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук в Інституті сходознавства ім.А.Кримського НАН України

Адреса: Україна, 252001, м.Київ, вул.Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту сходознавства ім.А.Кримського НАН України.

Автореферат розіслано "9" "лютого" 1999р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук /Бубенок О.Б./

Актуальність теми. Схід та Україна - тема, що за своїм змістом різнопланова і насичена прикладом конкретних історичних взаємоконтактів та взаємовпливів. Докладний розгляд відносин нашої країни зі Сходом у минулому значно розширює їх географію і приводить на Далекий Схід - до Китаю.

Частина давнього трансконтинентального шляху Пекін - Лісабон, що проходив землями України-Русі, зберігає певні сліди торговельних контактів, але археологічний матеріал може підтверджувати лише факт транскультурного обміну. За часів монголо-татарського панування Хан Балик (Пекін), Каракорум в Китаї доби монгольської династії Юань та Київ, Галич, Володимир у складі Галицько-Волинської держави опиняються на різні боки монгольської ойкумени, яка постає ретранслятором знань та уявлень про обидві країни і припускає накопичення відомостей про обидві сторони. Проте наявні джерела (як писемні так і речові) або майже не підтверджують подібних контактів, або свідчать тільки про транскультурний характер обміну, а існування культурних запозичень викликає дискусійне ставлення. Такий стан речей зберігається до другої половини XVIIIст.

В цей час частина колишньої монгольської ойкумени стає складовою Московського царства (під владу якого поступово підпадає Україна) і продовжує бути ретранслятором знань і уявлень про Китай. Хоча відносини Китай-Україна на відміну від першого періоду, набувають систематизованого вигляду, вони мають опосередкований характер і підпорядковані інтересам країни-посередниці.

Можливість розвитку самостійних відносин і відтепер третього знайомства з Китаєм стало реальним тільки з відновленням у 1991р. незалежності України. Попередній опосередкований контакт визначив специфіку відносин України з Китаєм. Вони обмежувалися або переважно визначалися саме формуванням уявлень про цю країну - тобто як історія розвитку китаєзнавства, а без знання Китаю не можна досягнути рівноправних відносин з ним. Отже, спадщина наших попередників є унікальною можливістю початку такого знання у межах українського досвіду, що є надійним гарантом та основою як для розвитку українсько-китайських стосунків так і українського китаєзнавства. Таким чином, тематика дослідження визначається вивченням знань про Китай в Україні, що відображено у назві роботи- "Становлення українського китаєзнавства. (XVIIIст. -41р.ХХст.)".

Обрану тему за тоталітарної доби практично неможливо було дослідити. Її розробка лише передбачала включення російськими та радянськими дослідниками надбання українських китаєзнавців до складу російської науки без спеціального вивчення цієї спадщини і визначення феномену українського китаєзнавства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації затверджено на Вченій раді Інституту сходознавства ім.А.Кримського, в якому з моменту заснування у 1991 р. розпочалися й дослідження відносин України зі Сходом та історії українського сходознавства. На цьому терені вже на сьогодні досягнуто неабияких результатів, проте вивчення розвитку китаєзнавства ще тільки розпочинається. Вже перші спроби дослідити це питання принесли цікаві знахідки, які значною мірою доповнюють, а іноді навіть змінюють вже існуючий авторитетний погляд російських істориків на місце українських дослідників Китаю у синології. Тому дана робота входить до комплексу завдань по розв'язанню питань з історії відносин України та Сходу й розвитку сходознавства в Україні, що його здійснює Інститут сходознавства ім.А.Кримського.

Мета дослідження. Метою дослідження є визначення феномену китаєзнавства в Україні, його витоків, закономірностей розвитку та форм існування. Це скеровує аналіз на три напрямки, що визначають об'єкти дослідження територіального, інституційного та персонального рівня. Завдання, які поставив дисертант складають комплексне дослідження китаєзнавства в Україні в зазначений період і включають таки питання: 1)визначення джерельної бази українського китаєзнавства, 2)визначення кола українських науковців та дослідників, які причетні до вивчення Китаю, 3)аналіз українських праць з проблем вивчення Китаю, 4)встановлення рівня та місця українських науковців у китаєзнавстві, 5)створення біобібліографії українського китаєзнавства, 6)визначення інституційних процесів, що відбувались під час розвитку цієї наукової галузі, 7) формулювання загальних закономірностей існування українського китаєзнавства на різних етапах, які мають відтворити загальну картину історії розвитку китаєзнавства в Україні й започаткувати таким чином її дослідження.

Метод дослідження полягає у поєднанні конкретно-історичного та порівняльно-історичного підходів з використанням значного фактичного матеріалу, до якого в деяких випадках застосовується статистичний аналіз. Дослідження китаєзнавства як комплексу різноманітних знань передбачає використання суміжних у даному випадку дисциплін - джерелознавства, історії науки, філософії, соціології, політології, - тому зміст запропонованого методу збагачується методами цих наук.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертантом робиться спроба вперше в історичній науці цілісно дослідити історію розвитку китаєзнавства в Україні на основі нових джерел. Встановлені чотири етапи цього процесу - 1) закладання підвалин наукового російського китаєзнавства українськими місіонерами під час роботи у Російській Православній Духовній Місії ("малороссийское течение") (1701 - 1806рр.); 2)фіксація китаєзнавства безпосередньо на території України, що уможливило формування відповідних наукових центрів і створило передумови для формування київської школи практичного китаєзнавства (1806р. - початок ХХст.); 3)становлення київської школи практичного китаєзнавства з повним відповідним науково-освітнім циклом, що створило реальні передумови для остаточного визначення синологічного рівню досліджень в Україні (1913 - 1918рр.); 4)за радянських часів, в зв'язку з революційністю самого суспільства, китаєзнавство набуває рис неорганічного синтезу, що включає як високий рівень досліджень київської школи практичного китаєзнавства (роботи Б.Курца), так і заідеологізованого ненаукового ("брошурного") китаєзнавства, причому подальша динаміка суспільно-політичних процесів в Україні визначає перемогу останнього і репресивне винищення першого (20-ті рр.ХХст. - 1941р.). Автором визначено та досліджено наукову спадщину цілої низки українських китаєзнавців, встановлено факт існування київської школи практичного сходознавства взагалі і китаєзнавства зокрема.

Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення роботи полягає у встановленні наукових пріоритетів України в галузі китаєзнавства. Отримані результати дослідження відкривають новий напрямок у відносинах Україна-Схід, вони можуть бути використані при розробці курсів і підручників з всесвітньої історії, історії України і української церкви, релігієзнавства та історії вітчизняної філософії. Дослідження відтворює генетичний зв'язок в українському китаєзнавстві, демонструє його традиції та особливості, мотивації та спрямування розвитку, що має надати нового імпульсу в українсько-китайських відносинах й відродженню сучасного китаєзнавства в Україні.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження, що їх містить дисертаційна робота, було викладено автором у доповідях на 1-х Сходознавчих читаннях А.Кримського (Звенигородка, 1997р.), на 2-х Сходознавчих читаннях А.Кримського (Київ, 1998р.), на двох наукових семінарах в Інституті сходознавства ім.А.Кримського НАНУ (1997, 1998рр.) та на Семінарі для викладачів японської мови при Посольстві Японії в Україні (Київ, 1998). Оскільки тема дисертації пов'язана з історією науки про Китай, існувала необхідність визначити у підготовчій роботі принципові особливості китайської цивілізації, про що йшлося у доповідях автора на ІІВсеукраїнській студентській науковій конференції "Україна: людина, суспільство, природа" (Київ, 1996р.) та VIIIМіжнародній науковій конференції "Китай. Китайська цивілізація та світ. Історія, сучасність, перспективи" (Москва, 1997р.). Основні положення дисертації знайшли відображення у п'яти публікаціях.

Структура дисертації. Робота загальним обсягом 162с. складається з вступу (сс.6 - 19), чотирьох розділів (сс.20 - 121), висновків (сс.122 - 124), іменного покажчика (сс.125 - 136), географічного покажчика (сс.137 - 143), списку використаних джерел (сс.144 - 162). Першийрозділ - "Початки феномену українського китаєзнавства (1701 - 1806рр.)" (сс.20 - 44), другий розділ - "Науково-освітній період та проекти інституалізації китаєзнавства в Україні (1806р.- поч.ХХст.)" (сс.45 - 60), третій розділ - "Китаєзнавчі студії в Україні на початкуХХст.: становлення київської школи практичного китаєзнавства (1913 - 1918рр.)" (сс.61 - 75), четвертий розділ - "Українське китаєзнавство 20-30-х рр.: між науковим дослідженням та "мистецтвом політичної брошури" (1918- 1941р.)" (сс.76 - 121). В роботі використані джерела українською, англійською, німецькою, польською, російською та латинською мовами.

Зміст роботи. У вступі обгрунтовано необхіднb3сть вивчення історії становлення китаєзнавства в Україні, феномен якого на сьогодні є майже невідомим. Це доведено історіографічним оглядом джерел, присвячених розвитку китаєзнавства в Росії та СРСР. Зважаючи на відсутність відповідних досліджень дисертаційного питання насамперед визначено межі та умови співвідношення понять "українське китаєзнавство" та "китаєзнавство в Україні". Здійснено першу спробу загальної періодизації розвитку китаєзнавства в Україні, в якому визначено шість етапів від виникнення до сучасності: 1)початки феномену українського китаєзнавства (1701 - 1806рр.); 2) науково-освітній період (1806 - поч.ХХст.); 3)становлення київської школи практичного китаєзнавства (1913 - 1918рр.); 4)формування українського радянського китаєзнавства (1918 - 1941рр.); 5) становлення українського радянського китаєзнавства (1941 - 1991рр.); 6) з 1991р. - початок розвитку українського китаєзнавства. В дослідженні закцентовано увагу на перших чотирьох етапах розвитку, оскільки п'ятий та шостий періоди на даний момент ще не відтворили власного генетичного зв'язку з попередніми етапами, що в комплексі складають єдиний взаємозумовлений процес з суттєвими внутрішніми закономірностями. Відтак, тема хронологічно охоплює період з початку XVIIIст. до 41року ХХ ст.

У першому розділі "Початки феномену українського китаєзнавства (1701 - 1806рр.)" вивчається проблема виникнення наукових знань про Китай у середньовічній Україні і дано визначення стану взаємовідносин народів цих країн. У XVIIIст. відбувається перший свідомий контакт українців з Китаєм, внаслідок контактів країни-посередниці, Росії. На поч.XVIIIст. Україна опиняється в силовому політичному полі молодої Російської імперії, яка активно просувається на Схід та кінець-кінцем потрапляє до кордонів Серединної імперії. Першим представництвом Російської імперії в Китаї стає православна місія в Пекіні, з якою пов'язано перший етап у розвитку знань про Китай в Україні (1701-1806рр.), оскільки початок і становлення Пекінської духовної місії здійснюють переважно українці ("малороссийское течение"). В цей період закладено підвалини вивчення релігії, історії, філософії, культури Китаю, з'являються перші лексикографічні роботи, спрямовані на створення першого китайсько-російського словника, поява якого обумовлена вимогами міжнародних стосунків Росія-Китай. Арх.Софроній [Грибовський] є першим істориком Китаю в Російській імперії, праці якого наближені до постановки наукового вивчення китайської цивілізації. Характерною рисою цього періоду є відносно гармонійне поєднання духовних, політичних та наукових завдань у роботі місії. Динаміка розвитку участі українських священиків у Російській Духовній Місії у Пекіні (РДМП) пов'язана з загальною тенденцією перенесення наукових українських центрів до нових на півночі - Москви та Петербургу. В ХІХст. абсолютну більшість РДМП вже складають росіяни, і власне вони започатковують російське наукове китаєзнавство. Однак його передумови створила у XVIIIст. діяльність українських священиків першого періоду українського китаєзнавства, що його закономірно завершує особа начальника VIIIРДМП арх.Софронія [Грибовського] (випускника Києво-Могилянської Академії), першого історика Китаю в Російській імперії, силами якого до того ж були здійснені перші спроби організації наукового та навчального процесу в місії, комплектації її бібліотеки. Роботи арх.Софронія [Грибовського] втілюють досягнення цілого першого періоду діяльності РДМП. Із завершенням роботи VIIIРДМП скінчується перший період розвитку китаєзнавства (1806р.). Суттєво, що в цей період українське китаєзнавство розвивається на території Китаю та країни-посередниці: відсутність територіальної фіксації знань про Китай в Україні та підпорядкованість українських дослідників російським державницьким завданням стали причиною того, що заснування центрів дослідження Китаю не відбулось і, відтак, не було створено безпосередніх передумов для розвитку освітніх та наукових китаєзнавчих студій на терені України. Проте, окреслений період можна вважати початками феномену українського китаєзнавства, про що свідчить спадщина українських дослідників.

У другому розділі "Науково-освітній період (1806р.- поч.ХХст.) та проекти інституалізації китаєзнавства в Україні" здійснено розгляд формування досліджень Китаю в Україні наукового рівня. В цей період зберігається однобічний характер відносин українців з Китаєм (відомості про Україну в Китаї на даний момент не зафіксовані).

У першому підрозділі "Зміна парадигми: від місіонерства українських священиків до практичного китаєзнавства" показано суттєві зміни, що відбулися у розвитку українського китаєзнавства під час другого періоду його розвитку, що пов'язаний із зменшенням участі українських священиків у РДМП. Так, протягом всього періоду на чолі РДМП перебував лише один українець - арх.Веніамін [Морачевич]. Власне проблема полягає не стільки в тому, що скорочується чисельність українського священства, а в тому, що значно погіршується його якісний склад. Це призводить до занепаду китаєзнавчих досліджень. З іншого боку, наукові дослідження в діяльності місії проводять світські особи (участь яких у РДМП носить суто практичний характер). Зокрема, велике значення для роботи місії та накопичення знань про Китай мали успіхи двох світських представників - українців - приставів Є.Ф.Тимковського й Є.П.Ковалєвського. Незважаючи на це, загальна зміна парадигми використання українських професійних сил у роботі РДМП не завадила виникненню наукового китаєзнавства і створила підгрунтя становлення практичного китаєзнавства в Україні.

У другому підрозділі "Фіксація китаєзнавства на території України: формування центрів та введення вивчення Китаю до науково-освітнього процесу" відображено процес іманентного формування даної науки безпосередньо в Україні, пов'язаного з дослідженнями філософії, історії та мови Китаю. В цей час відбувається територіальна фіксація китаєзнавства в Україні, що спричинює закладання центрів вивчення Китаю - Одеса, Київ, Харків (подано відповідно ролі центру в науці). Завдяки ретрансляційній функції території Російської імперії, саме в Україні, відбуваються спроби викладання китайської мови та історії Китаю. Формується традиція китаєзнавчих досліджень, в її межах складається спадкоємність, що закладає підвалини для виникнення київської школи практичного китаєзнавства; виникає протиставлення київської та петербурзької китаєзнавчих шкіл. Проте у самостійну галузь в цей період китаєзнавство в Україні так і не відокремилось, оскільки було відсутнє державне замовлення дослідження такого гатунку.

У третьому розділі "Китаєзнавчі студії в Україні на початкуХХст.: становлення київської школи практичного китаєзнавства (1913 - 1918рр.)" подано процес остаточного оформлення наукового китаєзнавства в Україні під час третього періоду його розвитку, цілком пов'язаного з діяльністю Київського Комерційного Інституту і обумовлений реальним політико-економічним станом Росії. На підставі аналізу архівних матеріалів дисертант встановлює факт існування київської школи практичного китаєзнавства, яка відповідала російській геополітиці та конкретним завданням молодого російського капіталу, що шукав нових ринків збуту. Безперечно, уже на початок ХХст. в Китаї також накопичено певні відомості про Україну, проте таку інформацію не можна документувати на даний момент з огляду на закритість для українського дослідника китайських та російських архівів.

У першому підрозділі "Виникнення сходознавчих досліджень у Київському Комерційному Інституті" досліджено витоки і обставини фактичної реалізації східного напрямку в науково-освітній роботі цього закладу.

У другому підрозділі "Далекій Схід. Організація навчального процесу: викладання китайської та японської мови й наукові відрядження студентів Київського Комерційного Інституту до країн Східної Азії" досліджено безпосередній процес формування повного навчально-організаційного циклу, що складався з викладання мови, отримання фахових знань, обрання тематики китаєзнавчого дослідження та відвідування Китаю з метою обов'язкового польового дослідження і написання наукової праці, скерованих на розвиток торговельно-економічних відносин Росії (в тому числі й України) з Китаєм (розробки професора К.Г.Воблого). Так Київ стає науково-освітнім центром вивчення Китаю, в якому з'являються справжні китаєзнавці, відповідно до цього формується київська школа практичного китаєзнавства, що породжує покоління молодих науковців, які втілювали ідеї своїх вчителів. Розвиток практичного напрямку в китаєзнавстві свідчить про властиву будь-якій галузі сходознавства закономірність еволюційного процесу становлення, першим щаблем якого є безпосередні потреби суспільства, а наступним - академічний аналіз. На третьому періоді було створено той необхідний мінімум, що надалі повинен був забезпечити успішне поширення китаєзнавства до рівня синологічних досліджень, причому наукова традиція українського практичного китаєзнавства на той момент мала основою досягнення київської історичної школи (В.Антонович - М.В.Довнар-Запольський). Безумовно, були створені всі передумови для подальшого успішного розвитку не тільки китаєзнавства в Україні, але й встановлення безпосередніх стосунків Україна-Китай на рівні замовлень представників українського капіталу, проте цей процес було уповільнено подіями Ісвітової війни і революції 1917р.

У четвертому розділі "Українське китаєзнавство 20-30-х рр.: між науковим дослідженням та "мистецтвом політичної брошури" (1918- 1941р.)" запропоновано розгляд останнього, четвертого періоду еволюційного розвитку китаєзнавства в Україні, під час якого відомості про Україну в Китаї активізуються і формується рівень двосторонніх відносин.

У першому підрозділі "Дослідження Китаю в наукових закладах України" показано рівень досліджень Китаю, що їх вела Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства з її київською та одеською філіями.

У другому підрозділі "Б.Г.Курц і традиція українського практичного китаєзнавства у процесі розвитку синології в Україні" досліджено спадщину першого українського синолога Б.Курца. Показано еволюцію історичних зацікавлень Б.Курца на підставі його наукових праць, найвищий етап якої ознаменований розробкою концепції історії російсько-китайських відносин XVI - XVIIIст., що її наслідувало радянське китаєзнавство в дослідженні цього питання. Визначено провідне місце Б.Курца в організаційній діяльності на подальший розвиток інституалізаційних процесів в українському сходознавстві взагалі й в китаєзнавстві зокрема.

У третьому підрозділі "Дослідження Китаю в радянській Україні. Фактичне зникнення феномену українського китаєзнавства внаслідок загального винищення сходознавства в УРСР в 30-ті роки" визначено риси українського китаєзнавства, встановлених на основі бібліографічного аналізу. На цей період здійснено масу видань з проблем вивчення Китаю, проте, на жаль, більшість з них мають заідеологізований, ненауковий ("брошурний") характер, зумовлений кардинальними змінами і фактично повною підміною соціально-політичної аксіології суспільства у радянському ідеологічному просторі (кількісний показник видань насправді відтворює не процесуальні особливості розвитку китаєзнавства, а симптоми загального політико-ідеологічного контексту). Переважну більшість праць і організаційних заходів було зініційовано з огляду на завдання поширення революційного руху на Схід, де Китай на той час був лідером. Зрозуміло, що фахові китаєзнавчі праці порівняно з "політичними брошурами" становили тут абсолютну меншість. Саме вони дозволяють визначити загальні закономірності розвитку китаєзнавства у цей період як поєднання двох факторів: 1)завершення формування київської школи практичного китаєзнавства, яка внутрішньо зберегла актив "старої" науки і становила справжнє теоретичне підгрунтя можливостей подальшого розвитку; 2) поява пропагандистського китаєзнавства, що створювало інтерес до Китаю на ненауковому рівні. Взаємовідносини обох вказаних факторів зумовлюють весь спектр китаєзнавства в Україні у четвертий період. Внаслідок політичних репресій українське китаєзнавство зникає в 1941році (видання останніх праць українських дослідників Китаю і початок Вітчизняної війни, яка була другим після політичних репресій ударом по силах всього радянського китаєзнавства). Отже, розвиток київської школи практичного китаєзнавства та початків встановлення двосторонніх зв'язків Україна-Китай був обірваний трагічними подіями 30-хрр. Це мало негативні наслідки для існування китаєзнавства як галузі в Україні та розвитку практичних відносин України та Китаю у 20 - 30-тірр. Київська школа практичного китаєзнавства починає заміщуватись й остаточно витісняється ненауковим ("брошурним") китаєзнавством, можливість формування двосторонніх зв'язків заміщується партійними відносинами.

У висновках підведено загальні підсумки визначення феномену і етапів розвитку українського китаєзнавства.

Висновки:

Розвиток українського китаєзнавства мав складний, інколи сповнений протиріч характер розвитку, зумовлений, однак, універсальною з часів середньовіччя в історії України причиною - підпорядкованістю інтересам тієї чи іншої іноземної держави, в нашому випадку інтересам Росії.

Найдавніший період розвитку відносин України та Китаю датується часами панування Чингізидів та монгольської династії Юань, до цього ж періоду належить найдавніша згадка про перебування русів у Китаї.

До XVIIст. практично не існувало ніяких свідоцтв про контакти українців з Китайською імперією, але у другій половині цього століття починається опанування Московським царством колишньої території монгольської ойкумени і її вихід на кордони Піднебесної, в якому беруть участь і українці (духовенство та козацтво: від рядових до вищих щаблів адміністративної влади).

Китаєзнавство в Україні та контакти з Китаєм в процесі еволюційного розвитку пройшло чотири періоди: 1)донауковий (1701-1806), 2)науково-освітній (1806-1913), 3)практичне китаєзнавство (1913 - 1918рр.), 4)формування українського радянського китаєзнавства (1918 - 1941рр.).

На початку XVIIIст. було засновано РДМП. Це століття становить український період в історії місії, бо переважну кількість учасників складали українські священники (тогочасна еліта як України, так і всієї Російської імперії), більшість з яких була випускниками Києво-Могилянської Академії. Їх силами було проведено організаційні заходи з налагодження діяльності РДМП, значне місце у якій посідали наукова та освітня робота. Українці здійснили перші лексикографічні та історичні роботи, а перший історик Китаю в Російській імперії є українцем за походженням. Робота проводиться безпосередньо на території Китаю. Через відсутність зворотнього зв'язку з Батьківщиною і як наслідок цього відсутність замовлення на такого рода дослідження у цей час не відбувається територіальна фіксація китаєзнавства в Україні. Проте в українській літературі XVIIIст. з'являються принципові згадки про Китай. На протязі століття українське китаєзнавство досягає внутрішньої дозрілості, проте його логіка знайде своє виявлення лише на початку ХІХст. В цей період українські дослідники саме на території Китаю значною мірою створили передумови для виникнення і розвитку наукового китаєзнавства в Росії, країні-посередниці.

На початку ХІХст. саме в Україні відбувається перша в Російській імперії спроба викладання китайської мови та вивчення історії Китаю в межах всесвітньої історії. Процес не мав поширення, оскільки не знайшов підтримки російським урядом, що загальмувало і навіть припинило на деякий час його розвиток. Проте у другій половині ХІХст. виникає центр досліджень Китаю в Україні - Одеса. Подібні процеси відбуваються в Києві і Харкові, що, однак, на той час вирішального значення не мали. Переважну більшість досліджень окресленого періоду присвячено проблемам, визначеним завданнями практичного характеру. Потреба у класичному китаєзнавстві виникала надзвичайно рідко, однак це був перший досвід синологічного сприйняття історії, філософії та культури китайської цивілізації. Вирішальне значення мало практичне спрямування, що наступного періоду остаточно визначило статус китаєзнавства в Україні.

На початку ХХст. відбулось становлення київської школи практичного сходознавства, окрасу якої становило саме китаєзнавство: поєднання досягнень сучасної економічної науки, статистики, історії, соціології та інших наук зі знанням китайської мови уможливило вивчення того чи іншого питання безпосередньо в Китаї. Так вперше в Україні відбулась інституалізація китаєзнавства та створення напрямку дослідження.

Подальший розвиток китаєзнавства був спричинений соціально-політичними змінами в українському суспільстві, що відбулись під час радянських перетворень. Без сумніву, всі досягнення цього періоду були підготовані дослідженнями попереднього періоду і унаочнені появою першого українського синолога, Бориса Курца, чию оригінальну концепцією історії російсько-китайських відносин без розголосу компілювали радянські дослідники цієї проблеми. Характерною рисою радянського періоду є поєднання заідеологізованого ("брошурного"), науково-просвітницького та наукового китаєзнавств, де абсолютну більшість складало "брошурне" китаєзнавство. Проте старою школою вже було підготоване ціле покоління молодих китаєзнавців, що прагнули до наукового, а не ідеологічного методу в науці. Інституційний процес оформлення центрів дослідження Китаю в Україні набуває остаточного розвитку. Головний недолік процесу - брак викладання китайської мови в освітніх закладах. Трагізм ситуації полягає в тому, що процес становлення китаєзнавства в Україні не підлягає остаточному визначенню і оцінці, оскільки його було репрессивно перервано, і, відтак, передумови не мали втілення у наслідках. Проте китаєзнавство в Україні має свою історію, свою спадщину і традицію вивчення, що безумовно є важливим чинником для відтворення китаєзнавства в незалежній Україні на сучасному етапі.

Слід зазначити, що цілковите розв'язання питання становлення розвитку китаєзнавства в Україні у XVIII - 1941році неможливе в обсязі пропонованого дисертаційного дослідження за кількох причин: 1)значна кількість російських і китайських архівних матеріалів недосяжна для українського дослідника, і це не дозволяє відтворити повну картину джерел з історії китаєзнавства в Україні; 2) закриті політичні архіви Служби Безпеки України (КДБ) не дозволяють знайти жодної справи репресованих українських дослідників Китаю; 3) практично повною terra incognito є джерела комплектування китайських зібрань у фондах музеїв України, де цілком ймовірно містяться необхідні матеріали. Розв'язання ускладнень дослідження і поширення спектру пошуку можливих центрів китаєзнавства в Україні (що мають співпасти з науково-освітніми центрами) становить завдання подальшого вивчення важливого як для китаєзнавства, так і для всієї історії України питання, що його вперше сформульовано дисертантом. Вирішення цього завдання має сприяти і подальшому розвитку зовнішніх стосунків України з Китаєм. Не менш важливими за писемні є образотворчі та речові джерела, пов'язані з діяльністю РДМП, пошук яких дозволить ширше відтворити історію цієї проблеми.

Провідні моменти дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у таких публікаціях:

1. Кіктенко В.О.Неоміфологія стародавнього Китаю // Матеріали тижня студентської науки. - К.: Національний університет "Києво-Могилянська Академія". Студентське наукове товариство, 1996. - С.170 - 172.

2. Киктенко В.А.К определению категории первозданной сущности Поднебесной // Тезисы докладов VIII Международной научной конференции "Китай. Китайская цивилизация и мир. История, современность, перспективы". - М.: Институт Дальнего Востока, 1997. - С.32 - 35.

3. Кіктенко В.О.Борис Курц і становлення української синології // Сходознавство. - 1997. - №1. - С.57 - 84.

4. КіктенкоВ.О. Українці на чолі Пекінської духовної місії: до початків вивчення Китаю в Російській імперії // Сходознавство. - 1998. - №2. - С.78 - 91.

5. КіктенкоВ.О. Невідоме джерело для дослідження китаєзнавчої спадщини архімандрита Софронія [Грибовського] // Сходознавство. - 1998. - №3. - С. 146 - 155.

Кіктенко В.О. Становлення українського китаєзнавства. (XVIII - 41р.ХХст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Інститут сходознавства ім.А.Кримського НАН України, 1999.

Дисертацію присвячено становленню українського китаєзнавства з XVIIIст. до 41р.XXст. В роботі вперше робиться спроба показати витоки формування, основні етапи, характерні риси українського китаєзнавства і визначено біобібліографічний обсяг проблеми. Розвиток даної галузі науки досліджено у трьох напрямках - формування первісних індивідуальних зацікавлень, виникнення наукових центрів (інституційний рівень досліджень) і створення наукової школи як результативний момент в процесі становлення українського китаєзнавства. Визначено місце і значення українських інтелектуальних сил, які брали участь у розвитку російського та радянського китаєзнавства і довгий час були позбавлені свого українського імені. Дисертант вперше вводить до наукового обігу рідкісні та унікальні документи, що стосуються історії українського китаєзнавства і російсько-китайських відносин.

Ключові слова: китаєзнавство, синологія, науковий центр, інституалізація, російсько-китайські відносини, Китай, Україна, Російська Духовна Місія у Пекіні, Київський Комерційний Інститут, Київський університет, Харківський університет.

Киктенко В.А. Становление украинского китаеведения. (XVIII - 41г.ХХст.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Институт востоковедения им.А.Крымского НАН Украины, 1999.

Диссертация посвящена становлению украинского китаеведения с XVIIIст. по 41г.XXст. В работе впервые предпринята попытка показать истоки формирования, основные этапы, характерные черты украинского китаеведения и определить биобиблиографический объем проблемы. Развитие данной отрасли науки исследовано по трем направлениям - формирование первичных индивидуальных научных интересов, возникновение научных центров (т.е.институциональный коллективный уровень исследований) и создание научной школы как результирующего момента в процессе становления украинского китаеведения. Определяется место и значение тех украинских интеллектуальных сил, которые принимали участие в развитии российского и советского китаеведения и долго были лишены своего украинского имени. Диссертант впервые вводит в научный оборот редкие и уникальные документы, касающиеся истории украинского китаеведения и русско-китайских отношений.

В работе исследованы четыре этапа развития взаимоотношений Украины и Китая, которое в большей мере определилось становлением научных знаний о Китае в Украине, -1)до-научный (1701-1806гг.), 2) научно-образовательный (1806-1913гг.), 3)практическое китаеведение (1913 - 1918гг.), 4) формирование украинского советского китаеведения (1918 - 1941гг.).

Изучена проблема возникновения научных знаний о Китае в средневековой Украине и определено положение взаимоотношений народов этих стран на протяжении 1701 - 1806гг. С историей возникновения и развития российской православна миссии в Пекине связан первый этап в развития знаний о Китае в Украине, так как преимущественно украинцы ("малороссийское течение") начинали работу этого представительства Российской империи в Китае. Автор показывает и оценивает вклад украинских миссионеров в развитие китаеведения, что сводилось к изучению ими религии, истории, философии, культуры этой страны. Особым достижением исследователя стала находка личного архива арх.Софрония [Грибовського], первого историка Китая в Российской империи, который содержит некоторые утерянные китаеведческие труды украинского миссионера.

Во второй, научно-образовательный, период (1806г. - нач.ХХст.) украинское китаеведение претерпевает значительные изменения - от миссионерства к практическому китаеведению, которое развивается и в Российской Духовной Миссии в Пекине (приставы Е.Ф.Тимковский и Е.П.Ковалевский), и на территории Украины (формируются центры исследования Китая - Одесса, Киев, Харьков). Данная тенденция окончательно оформилась в третий период (1913 - 1918), что обосновывается автором на открытых им архивных материалах Киевского Коммерческого Института, которые свидетельствуют о процессе становления киевской школы практического китаеведения (формирование полного учебно-организационного цикла - преподавание китайского языка, получение специализированных знаний, выбор тематики китаеведческого исследования и научная командировка в Китай).

Дальнейшее развитие китаеведения в Украине связано с последним генетическим периодом, который приходится на 20-30-егг., время социально-политических преобразований, которые существенным образом влияли на характер китаеведческих исследований. Институционный уровень исследований показан на материалах Всеукраинской научной ассоциации востоковедения. Высочайшим достижением украинской науки в исследовании Китая является выход на синологический уровень в лице киевского профессора Б.Г.Курца, наследию которого автор уделяет особое внимание. Показана эволюция исторических взглядов Б.Курца на основе его научных работ, среди которых особое место принадлежит трудам "китайского цикла", где была сформулирована оригинальная концепции истории русско-китайских отношений в XVI - XVIIIст.ст. Данная концепция стала определяющей для всего советского китаеведения в исследовании этого вопроса. Определено и ведущее место Б.Курца в организационном плане, что имело значительное влияние на дальнейшее развитие институализационных процессов в украинском востоковедение вообще и в китаеведение в частности. Наряду с достижениями в украинском китаеведении имело место негативное явление - советская заиделогизированность, характерное тому времени для всех аспектов общественно-политической жизни. Это проявилось в издании большого числа работ "брошюрного" характера, которые не отвечали научному уровню китаеведения. В следствии политических репрессий украинское китаеведение исчезает к 1941г. Таким образом, развитие киевской школы практического китаеведения и начало установления двухсторонних связей Украина-Китай было прервано трагическими событиями 30-хгг. Это имело негативные последствия для существования китаеведения как отрасли науки в Украине и для развития отношений между Украиной и Китаем в 20 - 30-егг. - научное китаеведение вытесняется "брошюрным", а двухсторонние связи заменяются партийными отношениями.

Ключевые слова: китаеведение, синология, научный центр, институализация, русско-китайские отношения, Китай, Украина, Российская Православная Духовная Миссия в Пекине, Киевский Коммерческий Институт, Киевский университет, Харьковский университет.

Kiktenko V.A. Formation of Ukrainian Studies of China. (XVIII - 41yearХХcentury.). - Manuscript.

PhD dissertation in history, speciality: 07. 00. 02 - the World History - A. Krymskyi Institute for Oriental Studies of the National Academy of Sciences, Ukraine, 1999.

The dissertation is dedicated to formation of the Chinese Studies in Ukraine over the period of XVIII - 41yearof XXthcentury. The dissertation is focused on the sources of formation, major phases and characteristic features of the Chinese studies in Ukraine. The bibliography on the subject is also defined in this work. The development of this academic discipline has been examined along three directions - formation of primary individual academic interests, raise of the academic centres (i.e. institutional research level) and the establishment of the academic school as a resulting phase in the formation of Ukrainian Chinese studies. The role and significance of Ukrainian scholars who contributed - although without being identified as Ukrainians - to the development of Russian and Soviet Studies of China have been defined. The author has introduced a number of rare and unique documents concerning the history of Ukrainian Chinese studies and Russian-Chinese relations.

Key words: Studies of China, sinology, academic centre, institutionalization, Russian-Chinese relations, China, Ukraine, Russian Spiritual Mission to Peking (Mission of Russian Orthodox Church), Kyiv Institute of Commerce, University of Kyiv, University of Kharkiv.