ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. Н. КАРАЗІНА

ХМЕЛЬ ОЛЬГА СЕРГІЇВНА

УДК 821.161.2 32 Антоненко-Давидович. 09

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТСЬКІ МОТИВИ В “СИБІРСЬКИХ НОВЕЛАХ”
Б. АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА

10. 01. 01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Борзенко Олександр Іванович,

Харківський національний університет

імені В. Н. Каразіна,

доцент кафедри історії української літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Галич Олександр Андрійович,

Луганський національний педагогічний

університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри української літератури

кандидат філологічних наук

Кисіль Віктор Васильович,

Харківський національний

університет радіоелектроніки,

старший викладач кафедри українознавства

Провідна установа: Одеський національний університет

імені І. І. Мечникова,

кафедра української літератури,

Міністерство освіти і науки України, м. Одеса

Захист відбудеться “24” травня 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64. 051. 07 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 2-37.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий “17 ” квітня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Гноєва Н. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. “Сибірські новели” Б. Антоненка-Давидовича є помітним явищем вітчизняного письменства ХХ ст. Вони являють собою перспективний матеріал для літературознавчих студій насамперед з огляду на їх місце в системі інших феноменів української літератури цього періоду.

В українському письменстві першої третини ХХ ст. виявилися тенденції, які з особливою виразністю засвідчили близькість вітчизняної традиції до загальноєвропейської культурної парадигми. У 20-ті рр. в українському культурному контексті, як і в західноєвропейській думці, посилився інтерес до проблем, викликаних усвідомленням кризи людського буття (ці проблеми, згодом кваліфіковані як екзистенціалістські, значною мірою визначили напрямок розвитку всієї європейської культури минулого століття і зберігають своє значення по сьогодні). Своєрідність творчості Б. Антоненка-Давидовича зумовлюється перш за все тим, що він прийшов у літературу в 20-ті рр. ХХ ст. і працював у ній до початку 80-х рр. Природно, що вплив тієї епохи, коли формувалася творча особистість автора, відбився на всій його мистецькій діяльності. Мотиви, які актуалізувалися у 20-ті рр., виступають наскрізними в доробку Б. Антоненка-Давидовича; і саме в “Сибірських новелах”, основною темою котрих є буття людини в умовах несвободи, найбільш очевидно постає суголосність пошуків українського письменника та європейських інтелектуалів.

Доцільність і актуальність створення комплексної праці, спрямованої на вивчення “Сибірських новел”, пояснюється тим, що досі вони спеціально не досліджувалися з огляду на їх філософську, зокрема екзистенціалістську, проблематику. Водночас з’явилася вже певна кількість розвідок науково-критичного плану (Л. Бойка, І. Гончар, Л. Дудкіної, І. Заярної, Л. Кимака, І. Когут, Н. Колошук, М. Стрельбицького та ін.), які мають незаперечну пізнавальну цінність і складають необхідне підґрунтя для наукової праці, присвяченої “Сибірським новелам”. Дослідження перегуків “Сибірських новел” із основними екзистенціалістськими мотивами дасть змогу сформувати більш повне уявлення про місце письменника в українській літературі ХХ ст. Окрім того, воно допоможе висвітлити особливості осмислення екзистенціалістських проблем у творах українських авторів, а також сприятиме з’ясуванню основних тенденцій розвитку вітчизняного письменства минулого століття (зокрема, з’явиться можливість докладніше визначити спадкоємність другої половини ХХ ст. відносно епохи 20-х рр.).

Мета роботи полягає в розкритті філософської основи “Сибірських новел” з огляду на її кореляції з європейським екзистенціалізмом та вітчизняним екзистенціалістським дискурсом.

Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

схарактеризувати філософсько-естетичні пошуки української літератури першої половини та середини ХХ ст., що розвивалися в напрямку екзистенціалістського мислення;

простежити основні етапи становлення концепції людини у творах Б. Антоненка-Давидовича з огляду на гуманістичний зміст “Сибірських новел”;

дослідити зв’язок “Сибірських новел” із основними мотивами екзистенціалістського філософствування;

здійснити цілісний аналіз запропонованої в “Сибірських новелах” версії людського буття в контексті мотивів свободи і смерті як ключових в екзистенціалістському філософствуванні.

Об’єктом наукового дослідження є “Сибірські новели” Б. Антоненка-Давидовича. Окрім того, з метою більш повного вивчення їхньої філософської проблематики залучаються як допоміжний матеріал також прозові, поетичні та драматичні твори письменника різних періодів, публіцистична й епістолярна спадщина Б. Антоненка-Давидовича, література біографічного та автобіографічного характеру.

Предметом дослідження виступають ключові філософські мотиви “Сибірських новел”, насамперед мотив особистісної свободи та пов’язаний з ним у контексті екзистенціалістської філософії мотив смерті.

Теоретико-методологічною основою дослідження є праці провідних фахівців з історії української літератури В. Агеєвої, Г. Грабовича, Т. Гундорової, Н. Михайловської, С. Павличко, Ю. Шереха та ін., теорії літератури (С. Аверинцева, Р. Барта, М. Бахтіна, О. Веселовського, М. Дарвіна, Ю. Лотмана, Е. Мелетинського); понятійна система екзистенціалізму, розроблена М. Гайдеґґером, А. Камю, Ж.-П. Сартром, К. Ясперсом, філософські ідеї М. Бердяєва, С. К’єркєґора, Ф. Ніцше, А. Шопенгавера, К. Ґ. Юнґа; роботи з української етнопсихології В. Антоновича, О. Забужко, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, М. Шлемкевича та ін.; з міфології та міфопоетики (П. Бентлі, В. Вебстера, Л. Леві-Брюля, В. Проппа, Дж. Фрезера, А. Шурца).

Методологія дослідження базується на використанні елементів міфологічного, культурно-історичного та культурно-типологічного методів.

Наукова новизна роботи зумовлюється тим, що у ній уперше:

проаналізовано філософський зміст “Сибірських новел” у зв’язку з ідейно-художніми пошуками літератури та філософії екзистенціалізму;

з’ясовано роль “Сибірських новел” у контексті творчості Б. Антоненка-Давидовича з огляду на дотичність “табірної прози” письменника до тенденцій розвитку української літератури, започаткованих у 20-ті рр. і продовжених у 40-ві – 50-ті рр. ХХ ст.;

обґрунтовано правомірність розгляду “Сибірських новел” як циклу на основі вираженої у цих творах екзистенціалістської проблематики;

проведено дослідження окремих екзистенціалістських мотивів у “Сибірських новелах”;

виявлено мотивний стрижень “Сибірських новел”, виражений у проблемах свободи та смерті, наскрізних для більшості творів Б. Антоненка-Давидовича різних періодів;

розглянуто міфопоетичну природу екзистенціалістської концепції людини, представленої в “Сибірських новелах”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до тематичного плану кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за програмою “Жанрово-стильові особливості та поетика української літератури ХІХ – ХХ ст.”.

Практичне і теоретичне значення одержаних результатів зумовлюється тим, що матеріали дисертації можуть бути використані в процесі викладання курсів історії української літератури у вищих та середніх навчальних закладах, у спецкурсах та спецсемінарах, під час написання курсових і дипломних робіт, а також для подальшого вивчення творчості Б. Антоненка-Давидовича та екзистенціалістського дискурсу в українській літературі ХХ ст.

Апробація результатів дослідження здійснена на засіданнях кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, Харківського історико-філологічного товариства, а також на таких конференціях: VI Міжнародна науково-практична конференція “Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” (Харків, 26–27 квітня 2005 р.), VIII Міжнародна наукова конференція молодих учених (Київ, 21–23 червня 2005 р.), V Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 14–15 жовтня 2005 р.). За темою дисертації опубліковано 6 статей, із яких 4 вміщено у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Обсяг дисертації становить 185 сторінок основного тексту та 23 сторінки списку використаних джерел, що містить 298 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв’язок теми дисертації з науковими програмами і планами організації, в якій її виконано, показано новизну та практичну цінність отриманих результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації.

Перший розділ роботи “Історія вивчення та теоретичні аспекти дослідження “Сибірських новел” Б. Антоненка-Давидовича” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі “Сибірські новели Б. Антоненка-Давидовича в оцінці критиків та літературознавців” – подано аналіз науково-критичної літератури за темою дослідження. Він показав, що “табірна проза” письменника досі фактично не розглядалася як явище з певними екзистенціалістськими мотивами, але було створено наукову базу для такої її інтерпретації. Вказівки на наявні в “Сибірських новелах” окремі змістові елементи суто екзистенціалістського плану (мотиви абсурдності світу, самотності людини в ньому, “неавтетичного буття”, людського права на вибір тощо) зустрічаються у статтях І. Гончар, Л. Дудкіної, І. Заярної, Л. Кимака, І. Когут, М. Стрельбицького та ін.

Другий підрозділ “Екзистенціалізм як філософський напрямок та як літературне явище” присвячується обґрунтуванню теоретико-методологічної основи дисертації. Екзистенціалізм постає універсальною характеристикою європейського світовідчуття ХХ ст., поза котрою неможливо адекватно зрозуміти специфіку будь-якого філософського чи літературного феномена минулого століття. З’явившись як своєрідна “нервова реакція” на катастрофічну дегуманізацію світу, екзистенціалістська філософія ніби “повертає” людині її вроджену неповторність, коли стверджує, що існування (екзистенція) передує есенції (сутності) – усяким зовнішнім формам буття. Людська природа звільняється від аналізу її в контексті будь-яких “систем”, єдино достовірною реальністю філософи-екзистенціалісти називають “існування наодинці з буттям”. Філософія екзистенціалізму оперує насамперед такими поняттями, як “межова ситуація”, Ніщо, індивідуальне та масове буття, вибір, абсурд. Крайнім виявом “межової ситуації” (К. Ясперс) є загроза смерті, страх перед “можливістю небуття”, котрий дарує особі відчуття її індивідуального існування на противагу масовому буттю das Man (М. Ґайдеггер). На переконання Ж.-П. Сартра, спосіб людського буття визначає свобода, зокрема свобода вибору, що, однак, найчастіше осягається лише в екстремальних обставинах. Ця свобода вибору дозволяє самостійно моделювати ставлення до подій, які неможливо вибрати або змінити, і завдяки цьому вивищуватися над життєвим абсурдом (концепція “абсурдного героя”, розроблена А. Камю). Треба зауважити, що появу літературного екзистенціалізму не зовсім виправдано ставити у безпосередній причинно-наслідковий зв’язок від виникнення екзистенціалізму філософського: філософія та література майже одночасно і цілком рівноправно проводять пошук відповідей на наболілі, життєво важливі питання.

Українське культурне життя, котре завжди було органічною складовою загальноєвропейського, не могло, певна річ, залишитися осторонь екзистенціалістських духовних шукань. Спільні для всієї Європи передумови виникнення екзистенціалізму поєднувалися зі специфікою національного буття. Інтерес до проблем людського існування визначали також особливості етнічного менталітету (А. Бичко, М. Костомаров, Н. Михайловська, І. Нечуй-Левицький).

Зацікавлення екзистенційними мотивами, що поступово звужуються до екзистенціалістських, простежується вже у творчості тих українських письменників 20-х рр. ХХ ст., котрі виступали за “європеїзацію” вітчизняного письменства (М. Хвильовий, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Петров (В. Домонтович). Цілком правомірно залучати до цього переліку також Б. Антоненка-Давидовича – активного учасника літературного життя двадцятих, який у відомій дискусії 1925 – 1928 рр. займав позицію, близьку до поглядів М. Хвильового.

Увага до екзистенціалістських проблем присутня і в українській літературі середини та другої половини минулого століття. Подібний зміст мала насамперед так звана “табірна проза” (в ширшому розумінні – література про період сталінських репресій, переважно мемуарно-хронікального характеру). “Сибірські новели” Б. Антоненка-Давидовича вирізняються серед таких творів своїм художнім рівнем, глибиною осмислення теми антагонізму особистості й тоталітарної системи. Автор моделює своєрідну, типологічно близьку до екзистенціалістської, концепцію буття людини в дегуманізованому світі. Ця концепція виявляється досить послідовно, однак зазначене не передбачає безпосереднього орієнтування письменника на канони екзистенціалістської філософії. Навряд чи виправдано кваліфікувати “Сибірські новели” як безумовно екзистенціалістське явище: їх слід розглядати як твори з вираженими екзистенціалістськими мотивами.

Оформлення екзистенціалістських за суттю проблем у творчості Б. Антоненка-Давидовича має свою специфіку, зокрема національну. Як одна з характерних прикмет останньої виступає схильність письменника до міфологічного трактування дійсності. Автор “Сибірських новел” вибудовує свою екзистенціалістську концепцію людини переважно з міфологічних позицій, що передбачає віру в існування й об’єктивних законів світоустрою поза індивідуальною свідомістю.

Другий розділ дисертаційного дослідження “Автентичність” і “неавтентичність” людського буття в “Сибірських новелах” Б. Антоненка-Давидовича” структурно поділяється на чотири підрозділи. Перший підрозділ – “Криза буття” в європейському літературному екзистенціалізмі та в українському письменстві ХХ ст.” – присвячений аналізу реалізації у творчості західноєвропейських авторів-екзистенціалістів та вітчизняних письменників, близьких до екзистенціалізму, проблеми самозбереження особистості в катастрофічних зовнішніх умовах.

Криза особистісного буття європейця ХХ ст. постає закономірним результатом глобальної цивілізаційної кризи – глибокої дегуманізації світу, котра і призводить до історичних лих середини минулого століття, найочевидніші з яких Друга світова війна, виникнення тоталітарних режимів, зокрема сталінського й гітлерівського, а також “машинізованих” західних соціумів, де, попри зовнішнє благополуччя свого життя, людина насправді залишалася не менш відчуженою від своєї неповторної природи, своєї “автентичності”, ніж у СРСР.

Тема трагічної самотності й безпомічності індивіда у світі абсурду, яка відкриває загальну невлаштованість макрокосму, визначає спрямування літературно-філософської творчості Ж.-П. Сартра воєнного і повоєнного періодів (трактат “Буття і ніщо” (1943), роман “Нудота” (1938), п’єси, оповідання тощо). Подібну ж проблематику має літературний доробок А. Камю (повість “Сторонній” 1940 р., роман “Чума” 1946 р., п’єси другої половини 40-х рр. – “Калігула”, “Облога”). У своєрідний спосіб драматичний досвід історії віддзеркалився у творах С. де Бовуар, котра, поєднуючи світоглядні позиції фемінізму та екзистенціалізму, фактично стверджувала загальну, а не специфічно жіночу, нереалізованість людських творчих потенцій. Разом із тим репрезентанти так званого “французького атеїстичного екзистенціалізму” розглядають дегуманізацію людської ситуації в світі не як привід для розпачу, а як дарований кожній окремій особі шанс віднайти її істинну, “автентичну” особистість, усвідомивши й переборовши абсурд існування (стаття Ж.-П. Сартра “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1946), есе “Міф про Сізіфа” (1942) А. Камю).

Природно, що магістральна для середини ХХ ст. проблема виживання особистості не могла залишити байдужими й українських письменників, котрі пережили драматичний досвід сталінських репресій, Другої світової війни й усіх складнощів еміграційного існування. Екзистенціалістська проблематика в українській літературі цього часу найбільш тісно пов’язується з іменами представників так званого МУРу (Мистецького українського руху), що існував протягом 1945 – 1950 рр., – Ю. Косача, В. Домонтовича, І. Багряного та ін. Показово, що творчість цих авторів, попри її близькість до екзистенціалізму, демонструє характеристичну рису всієї вітчизняної культури – віру в можливість віднайдення позитивного життєвого орієнтира, яким найчастіше виступає саме національна свідомість. Символічно, наприклад, те, що суто екзистенціалістська тема “втрати ґрунту” як особистісної “автентичності” постає у творах МУРівців як втрата “автентичності” національної (роман В. Домонтовича “Без ґрунту” (1948), повість Ю. Косача “Еней і життя інших” (1947), епічна поема Л. Полтави “Енеїда модерна” (1955).

Слід зауважити, що біографія і творчість Б. Антоненка-Давидовича ніби фокусують ті проблеми “життя в окупованій країні” та “безґрунтянства”, котрі визначили напрямок розвитку екзистенціалістської тематики в європейських літературах та вітчизняному письменстві. Чужий радянському способу життя, письменник постає як своєрідний “внутрішній емігрант”. У зв’язку з темою духовного двобою людини та радянської системи, зокрема сталінського режиму, розглянутою як суто екзистенціалістський феномен становлення особистості у кризовій ситуації, до Б. Антоненка-Давидовича найближчий І. Багряний. Показово, що обидва українські письменники бачать процес формування особистості у виразно міфопоетичному дусі: “автентичність” особистісна для них дорівнює “автентичності” національній, причому остання має бути здобута у боротьбі з демонізованим чужорідним (перш за все з етнічної точки зору) елементом, котрий прагне накинути свій “поганий”, “неправильний” спосіб існування і тим у певний період часу перетворює світ на хаос.

Другий підрозділ “Місце “Сибірських новел” у творчому доробку Б. Антоненка-Давидовича” присвячується аналізу найпримітніших явищ творчої спадщини письменника у зв’язках із новелістикою на табірну тематику. Відомо, що активна літературна праця Б. Антоненка-Давидовича тривала протягом двох періодів, розділених десятиліттями таборів та заслання: 1923 – 1934 рр. та 1953 – початок 80-х рр. ХХ ст. У перші роки творчої діяльності автора цікавлять насамперед традиційні для тогочасної української літератури питання й теми: пріоритету абстрактної ідеї чи конкретної особистості (оповідання “Вартовий Чапенко” (1923), “Синя Волошка” (1924), “Крижані мережки” (1924), п’єса “Лицарі “Абсурду” (1924) тощо), побудови “нового життя”, антагонізму “сильної” та “слабкої” особистості (повісті “Тук-тук...” 1925 р., “Справжній чоловік” 1928 р., низка оповідань). У найвідомішому творі цього періоду – повісті “Смерть” 1927 р. – мотив “нових людей” вперше набуває драматичного звучання: більшовизм виявляється органічно чужим українськості.

Герой Б. Антоненка-Давидовича кінця 20-х – початку 30-х рр. з “сильної особистості” перетворюється на людину, котра шукає духовного опертя. Письменник починає проводити думку про те, що інтегрованість у поняттєвий світ національного, на відміну від включеності у будь-які інші “системи”, є, очевидно, єдиним способом “істинного” існування особистості. Вихід із пасток буттєвого абсурду автор починає вбачати у зверненні до національних коренів, до українських світовідчуттєвих міфологем як конкретного варіанту загального міфологічного способу світосприйняття (незавершений роман “Січ-мати” 1926 – 1932 рр., “мисливська” повість “Семен Іванович Пальоха” поч. 30-х рр. тощо).

У другий період творчості письменника міфопоетичне спрямування його творів стає ще очевиднішим (приміром, поза мотивом ініціації навряд чи можна адекватно зрозуміти глибинну ідею роману “За ширмою” (1953 – 1957). Сам Б. Антоненко-Давидович у творах цього часу постає як “посвячена”, за міфологічною термінологією, людина, котра має право вчити загал буттєвим істинам (дидактична за духом збірка оповідань і повістей 50-х – 70-х рр. “Завищені оцінки”, спогади про громадянську війну, видані під назвою “На шляхах і роздоріжжях” (70-ті рр.). Під цим оглядом цілком закономірною й очікуваною видається поява “Сибірських новел”. Притаманна всій творчості письменника тенденція пояснювати зміст людського буття в дусі міфологічного уявлення про очищення (звільнення від влади профанного), про перехід у “справжнє”, “автентичне” буття через страждання (“смерть”), має виявлятися ще яскравіше у творах, котрі повинні запропонувати психологічно прийнятну версію особистої трагедії автора й історичної недолі його народу. Тому “Сибірські новели” є одним із найхарактерніших явищ у творчій спадщині Б. Антоненка-Давидовича, яке фокусує визначальні особливості його мистецької індивідуальності.

У третьому підрозділі “Сибірські новели” Б. Антоненка-Давидовича як окремий цикл творів (в аспекті екзистенціалістських категорій “смерті” та “свободи”)” – розглянуті питання циклічної організації “Сибірських новел”. Літературознавці висувають різні думки стосовно того, як коректніше визначити “Сибірські новели” – як збірку (Л. Бойко) чи як цикл (Я. Голуб, Л. Кимак, І. Когут).

Дослідження філософської основи “Сибірських новел” дозволяє трактувати їх саме як цикл. Текстуальний аналіз переконливо показує, що з огляду на екзистенціалістську проблему формальної та реальної свободи особистості у “Сибірських новелах” яскраво вимальовується триступенева структура. Письменника цікавить проблема оберненої залежності міри внутрішньої свободи від міри свободи зовнішньої на “волі”, у тюрмі (або в ГУЛАГівському таборі) та у табірній тюрмі СІЗО. Зображуючи “волю” – насамперед громадське життя сталінських часів, Б. Антоненко-Давидович робить несподіваний висновок, що, маючи формальну, так би мовити, “фізичну” свободу, людина залишається уярмленою як особистість. Найхарактернішими прикладами у цьому розумінні слугують образи Семенця (“Чистка”), Капустяна (“Іван Євграфович більше не належить собі”), Горєлова (“Де подівся Леваневський”). Характер поневолення особистості цих людей має бути визначений як цілковите поглинення їхньої індивідуальності тими соціальними ролями, котрі вони виконують, внаслідок чого всім трьом героям загрожує уповні реальна можливість повної особистісної деструкції. Автор “Сибірських новел” проводить зовні парадоксальну думку про те, що ув’язнення людини є шляхом до її звільнення – до здобуття особою себе самої. Найвільнішою людина стає, підкреслює Б. Антоненко-Давидович, опинившись наодинці зі своєю смертю, очікуючи вироку в табірній тюрмі, котра постає як зона найбільшої, порівняно із “волею” і табором як таким, зовнішньої “несвободи” і водночас як місце найвищого внутрішнього розкріпачення.

Таким чином, письменник змальовує три рівні людського буття – “воля”, “тюрма” та “камера смертників”. Ці рівні правильніше визначити як кола (не)свободи. Два останні “кола” концентрують ту “несвободу”, яка визначає спосіб буття усього ХХ ст. в цілому, уособлюють глухий кут збанкрутілої цивілізації; водночас проходження через них, відкриваючи людині очі на “неавтентичність” її “вільного” буття, дарує їй шанс здобути “істинне” буття – за екзистенціалістською термінологією, “існування”.

Отже, “Сибірські новели” є циклом, ускладненим іншими циклами (своєрідним “циклом циклів” або “колом кіл”). Три змістових цикли, визначені поняттями “несвободи”, “початку звільнення” та “свободи”, на формальному рівні реалізуються як чотири: потрапляння в тюрму за різних, але найтиповіших для сталінських часів обставин (“Чистка”, “Іван Євграфович більше не належить собі”, “Де подівся Леваневський”); власне “табірні” твори (“Протеже дяді Васі”, “Що таке істина?”, “Хто такий Ісус Христос?”, “Кінний міліціонер”, “Три чечени”, “Зустрілися...”, “Мертві не воскресають”; сюди ж мають бути віднесені “Усе може бути” та незакінчена “Бушуїха”, котрі оповідають про життя засланців); цикл новел “Сізо”; “Зустрічі на довгій дорозі”. Архітектонічна єдність “Сибірських новел”, хай і не викінчена з точки зору хронологічно-подієвої чіткості або з погляду наративних особливостей, настільки глибока, що дозволяє говорити навіть про своєрідний “внутрішній сюжет” циклу. Цей “сюжет” наближає “Сибірські новели” до містерії: загрузання в “неавтентичності” – “мучеництво” – прозріння, каяття, вивищення. З огляду на те всі твори циклу мають єдине і цілком коректне жанрове визначення “новели”, адже генетично остання походить від чарівної казки, яка оповідає про становлення особистості героя в процесі ініціації. Саме визначення “сибірські” найменше слід розуміти в буквальному значенні топоніму: очевидно, що це скоріше метафора. Епітет “сибірський” в українській рецепції виразно співвідноситься із поняттям колоніальної агресії.

Перегук художньої логіки “Сибірських новел” з ідеями відомих теоретиків екзистенціалізму виявляється також і в підкресленому автором: людина не може сприйняти жодне страждання, навіть смертельну загрозу, як шанс повернення того, що в екзистенціалістській термінології мало б бути названо “автентичністю”, не пройшовши через етап вибору – найвищого прояву людської свободи.

У четвертому підрозділі “Проблема вибору в “Сибірських новелах” Б. Антоненка-Давидовича” проаналізовано найважливіші з описаних автором “межових ситуацій”, з поняттям яких в екзистенціалістській філософії пов’язується вибір. У цьому плані особливу увагу привертають новели “Чистка”, “Іван Євграфович більше не належить собі” та “Де подівся Леваневський”, котрі, відкриваючи цикл “Сибірських новел”, виразно утворюють собою певну єдність.

Слід зауважити, що Б. Антоненко-Давидович фактично зображує дві “межові ситуації” і відповідно – два етапи вибору, котрий здійснюють його герої. Першим етапом можна вважати необхідність визначення своєї життєвої програми з огляду на постійну небезпеку потрапити в лабети НКВС. Якщо Семенець (“Чистка”) ставиться до тоталітарного режиму, зокрема до його “перегинів”, нелояльно і знаходить у собі мужність відкрито заявити про це, вступившись за невинно арештованих колег, то Капустян (“Іван Євграфович більше не належить собі”) і Горєлов (“Де подівся Леваневський”) стають на шлях пристосуванства.

Пізніше героям усіх трьох новел доводиться потрапити ще в одну “межову ситуацію” і відтак опинитися ще перед одним вибором, – вони мають з’ясувати для себе, як їм слід ставитись уже не до гіпотетичної можливості бути заарештованими, а до безпосередньої загрози (у випадку Семенця) і факту (як це відбувається із Капустяном і Горєловим) свого ув’язнення. Очевидно, що персонажі Б. Антоненка-Давидовича пристають на такий вибір, який є запорукою морального зростання. Це виступає як логічний наслідок усвідомлення своєї “самості”, “автентичності”, котре уможливлює акт вибору. При тому слід зауважити, що герой “Сибірських новел” стикається із суто екзистенціалістським парадоксом: він має віднайти свою особистість, вистоявши у двобої із системою, яка намагається остаточно його знівелювати, позбавивши біографії, родини, минулого.

Особливо детально описана духовна еволюція Горєлова, котрий врешті-решт усвідомлює, що більшість в’язнів НКВСівських тюрем, як і він сам, арештовані невинно. Момент, коли людина зустрічається із фактом, який не знаходить собі формально-логічного пояснення, але ж, певно, має якусь причину, є надзвичайно важливим у контексті цього міні-циклу новел і всієї “табірної прози” Б. Антоненка-Давидовича. Показово також, що саме у в’язниці Капустян отримує характерну кару за писання доносів – наглядач з вишки прострілює йому долоню. Таким чином, новели “Чистка”, “Іван Євграфович більше не належить собі” та “Де подівся Леваневський” описують цілком логічний світоустрій, в якому абсолютна свобода і безвідповідальність (діалектична антитеза абсолютної відповідальності) у моделюванні свого буття виявляються ілюзією.

Цей міні-цикл, розпочинаючи “Сибірські новели” історію становлення людської душі в ув’язненні, відіграє важливу концептуальну роль у всій “табірній прозі” Б. Антоненка-Давидовича, виступаючи своєрідним ключем для дослідження її екзистенціалістських мотивів, реалізованих переважно на міфопоетичному рівні. Письменник висуває думку, що в кризових зовнішніх умовах людська свідомість мобілізує специфічний внутрішній ресурс здатність до самостійного витлумачення обставин свого буття. При тому, відчувши пробудження особистісної “автентичності” в процесі вільного вибору, особа найчастіше починає сприймати страждання як спосіб вивільнення своїх внутрішніх потенцій, як шлях до самовдосконалення (інакше кажучи, свідомість актуалізує категорії міфологічного світосприйняття, найбільш дієві для психологічного самозбереження). Ця модель виявляється для автора “Сибірських новел” універсальною версією і окремої людської долі, й історії цілого народу.

Третій розділ роботи “Ініціація особи та етносу в “Сибірських новелах” Б. Антоненка-Давидовича” складається з п’яти підрозділів. Перший підрозділ – “Об’єктивна дійсність і “суб’єктивне буття” в “Сибірських новелах” Б. Антоненка-Давидовича” присвячується аналізу авторського погляду на важливу в контексті екзистенціалістського філософствування проблему співвідношення об’єктивної реальності та її суб’єктивної оцінки. Саму концепцію “суб’єктивного буття” запропонував С. К’єркєґор, котрий стверджував, що висновок про істинність тієї чи іншої думки є виключно суб’єктивним. Разом із тим філософ наголошував, що природна здатність людської свідомості перетворювати “істину” на “вірування” здебільшого відкривається людині лише завдяки проходженню через негативні душевні стани – страх, занепокоєння, тривогу, злість тощо. Реакцією на них стає, як правило, усвідомлення неможливості, залишаючись у межах логічних категорій, віднайти психологічно прийнятний зміст життєвих негараздів (зокрема, пояснити причини страждань і надати останнім сенсу), тобто людське світосприйняття виявляє свою латентну, визначально притаманну йому міфологізованість.

У зв’язку з “Сибірськими новелами” можемо говорити про заявлену автором ідею, що для особистості завжди існує можливість обрати “комфортну” суб’єктивну версію навіть такої екстремальної ситуації, як ув’язнення в ГУЛАГівському таборі. Б. Антоненко-Давидович підводить читача до думки, що погляд на табірне буття й на себе в ньому може бути різним, і тільки від самого індивіда залежить, із якої позиції він буде оцінювати свою життєву драму. В цьому розумінні найбільш вдячним матеріалом для аналізу є новели “Що таке істина?” та “Хто такий Ісус Христос?”, де письменник з особливою виразністю представляє табірні муки як випробування ініціаційного характеру. Євангельські мотиви слід розуміти насамперед як узвичаєний контекст для проекції загального міфологічного уявлення про зв’язок страждань і очищення. Мотив “мучеництва” найбільш тісно пов’язується із образом сектанта Свєтлова (“Що таке істина?”). Він постає як людина, котра досягла високого рівня духовної досконалості завдяки тому, що покірно зносила тортури від табірного начальства. Знаковою фігурою виступає також старообрядець Митрич (“Хто такий Ісус Христос?”) – самодіяльний табірний місіонер.

Аналіз євангельських мотивів у “Сибірських новелах”, як і в інших творах Б. Антоненка-Давидовича на тюремно-табірну тематику (скажімо, у поезії “Мати” з циклу “Тюремних віршів”, де Україна названа “скорботною жінкою у віках”, котра йде “з Голготи на Голготу Разом з синами умирати”), уже дозволяє говорити про авторське бачення індивідуальної ініціації в руслі ініціації колективної, етнічної. Вся українська нація зображена письменником як така, що проходить через ініціаційні випробування з метою досягти істинного способу свого існування – існування як незалежна (тобто вільна), повноцінна держава.

У другому підрозділі – “Сталінська епоха як міфологічний простір у новелістиці Б. Антоненка-Давидовича” досліджено феномен змалювання автором “Сибірських новел” реальних історичних обставин сталінських часів у параметрах, котрі дозволяють класифікувати цей часопростір як міфологічний. У полі зору письменника опиняються всі основні характеристики архаїчного світорозуміння, які складають своєрідну “ідеологію” первісної моделі світобудови. З реаліями радянського політичного життя пов’язуються категорії священного і профанного, поняття табу, сакральних кодів, зокрема вербальних. Наприклад, притаманна партійцям, енкаведистам, інтелігентам політична грамотність кваліфікується як “посвяченість” цих верств населення. Комунікація у владній сфері відбувається за допомогою своєрідної “новомови”, незрозумілої для “невтаємничених”, – арго партійних функціонерів, котре поза межами РРФСР набуває додаткової “непроникності” ще й через свою російськомовну основу. Радянська ідеологія як своєрідна квазірелігія має детально розроблену систему обрядових елементів. Саме із політичною сферою, як сферою “сакральною”, співвідноситься невідступний страх, постійне очікування кари за “гріхи”. Один із поширених “гріхів” – порушення табу на згадку “всує” імені Сталіна (“Усе може бути”).

Послідовний аналіз того фантасмагоричного часопростору, який змальовує письменник, відкриває, що цей світ у його рецепції виступає світом, де володарює “чужий”, “інший”. Герої Б. Антоненка-Давидовича поза своєю волею “закинені” сюди і приречені тут на страждання. Абсурд і жах буття, з котрими зустрічаються персонажі “Сибірських новел” – сучасники сталінської епохи, – постають як результат неможливості для них проникнути в таємниці тих законів, за якими функціонує цей міфологічний світ. Таким чином, суто екзистенціалістське поняття “закиненості” людини в дегуманізований світ модифікується в уявлення про “закиненість” у чужий (перш за все національно) часопростір сталінської епохи.

У третьому підрозділі “Ув’язнення як “шанс ініціації” в тюремно-табірній творчості Б. Антоненка-Давидовича” – розкрито специфічне розуміння письменником арешту як своєрідного елементу ініціаційного ритуалу. Арешт постає в “Сибірських новелах”, а також в ідейно спорідненому з ними циклі “Тюремних віршів” (поезії “Карусель”, “Псалом страждань”) чимось уповні подібним до “тимчасової смерті” – неодмінного супровідника ініціації. Завдяки цьому факт ув’язнення із “нещастя”, котре спіткає людину через злі наміри “чужого”, перетворюється на “благо” на органічний, невід’ємний елемент її життя. Важливо підкреслити, що потрапляння в тюрму розглядається автором лише як шанс духовного вдосконалення, подарована особі можливість, якою та може скористатися або не скористатися на свій розсуд.

У зв’язку із розумінням арешту як своєрідного “шансу ініціації” показово, що світ в’язниці, табору зображений письменником як сфера панування хаосу (“Кінний міліціонер”, “Ціна махорчаної цигарки”). В образі тюремного сержанта Сиволапа (“Де подівся Леваневський”), котрий начепив на себе здертий з арештанта командирський пояс і “збиває роги” колишнім лейтенантам та капітанам, з’являються й виразні елементи карнавалізації. Цей хаос є, однак, лише супровідником утворення нового, очищеного космосу. Кінець випробувань табірника визначений і конкретний: це смерть Сталіна. Звістка про смерть “вождя” (“Усе може бути”), який перетворюється на своєрідного “розвінчаного карнавального короля” (М. Бахтін), стає поштовхом до приведення “хаотичного”, “розпорошеного” світу засланців, просякнутого страхом нових репресій і взаємними підозрами, до “космічного” стану єдності, свободи й довіри.

Потрактовуючи арешт як застереження людини від загрузання в щоденній марноті і внутрішній несвободі, Б. Антоненко-Давидович виявляє безумовну суголосність із відомими прозаїками, котрі писали на “ГУЛАГівську” тематику, зокрема з О. Солженіциним, Є. Гінзбурґ, Івановим-Разумником, Л. Копелевим. Разом із тим у “Сибірських новелах” значно відвертіше, ніж у названих російських літераторів, особистісне ініціювання постає як органічна частина ініціювання етнічної спільноти. Ініціювання всього народу уособлює, зокрема, глухоніма дівчина-українка Настя Грицай (“Протеже дяді Васі”). “Німота” й “глухота”, як відомо, є характерними знаками, котрі вказують на уявлення про тимчасовий відхід людини в інший світ: природно, що така, “мертва”, людина не може спілкуватися з “живими”, і відтак “мрець” не чує “живих”, “живі” не чують “мерця”. Показово також, що в листах Б. Антоненка-Давидовича поряд із метафорою “Одіссеї” як алегорією ініціювання окремої особистості з’являється біблійний образ “голуба з оливковою галузкою, який провіщає, що “потоп” закінчився”. У вірші “Бранка” з “Тюремних віршів” заявлено про кінцевий результат ініціаційних випробувань України – ліричний герой “реально бачить в романтичнім сні” реалізацію “заповітної мети” утворення власної держави.

У четвертому підрозділі “Епохи хаосу” українського буття у творчості Б. Антоненка-Давидовича” досліджується той показовий факт, що “очищення” внаслідок переживання українським народом періоду 30-х – 50-х рр. ХХ ст. описане Б. Антоненком-Давидовичем як не перше й не останнє, а саме як черговий, уповні закономірний і очікуваний етап становлення нації. Він генетично пов’язаний з іншими подібними епохами, своєрідними “поганими часами”, періодами “історичного небуття”, на додаток до “небуття” особистісного, – часами, коли Україна в певному розумінні опиняється “поза історією”. Міфологемами цих часів у творчості письменника виступають, окрім сталінізму, передусім середньовічний турецький ясир (метафора “північної Кафи” в “Тюремних віршах”), польське поневолення (образ Мері Кузьміної-Караваєвої, схожої на “панночку-шляхтянку з “Тараса Бульби”, у повісті “Слово матері”), колоніальна політика російського царату (Семенець із “Чистки” згадує, як до революції “всякі пани та підпанки” глузували з його мови). Цикл коротких нарисів “Невигадані бувальщини”, присвячений періоду 60-х – 70-х рр. ХХ ст., свідчить, що, на погляд автора, історична недоля України не тільки не почалася зі сталінських часів, але й жодною мірою не скінчилася зі смертю диктатора.

Єдиним засобом для виживання етносу в такій несприятливій обстановці, для перемоги у боротьбі з “чужим”, є, на переконання Б. Антоненка-Давидовича, збереження національної пам’яті українців і закладеного в ній суто міфопоетичного уявлення про внутрішній зміст етапів минулого й сучасного національного поневолення. Саме образ “історичної” епохи національного буття, особливо – козаччини, обіцяє надію на майбутнє етнічне “воскресіння” (“Шурабуря”, “Колишні поляки”).

П’ятий підрозділ “Істинна” та “оманлива” свобода в “Сибірських новелах” Б. Антоненка-Давидовича” присвячується аналізу надзвичайно важливого в контексті циклу питання: як розмежувати істинну та оманну особистісну свободу? Показово, що письменник актуалізує тему визначальної недосконалості, ба навіть “гріховності” людської природи, цілком очікувану для міфологічного світосприйняття. Так, вводячи у свій текст широковідому метафору “двічі по два – чотири” в традиційному значенні підкорення людини “системному”, “раціональному” началу, автор “Сибірських новел” маркує її позитивно. Якщо у Ф. Достоєвського (“Нотатки з підпілля”, “Брати Карамазови”) і Є. Замятіна (“Ми”) негативне ставлення до цієї формули – прерогатива духовної еліти, а позитивне – атрибут тоталітарної ідеології, “оманливого щастя” несвободи, то для героїв Б. Антоненка-Давидовича (“Чистка”, “Іван Євграфович більше не належить собі”), як і для персонажів А. Камю (“Чума”), Дж. Орвела (“1984”), віра в те, що двічі по два завжди буде дорівнювати чотирьом, уособлює надію на віднайдення надійних орієнтирів серед хаосу дегуманізованої епохи. Отже, для письменника “свобода” жодною мірою не є синонімом “вседозволеності”, а швидше навпаки.

Тема “істинної” та “неістинної” людської свободи розвивається у “Сибірських новелах” зверненням до важливої в екзистенціалістському філософствуванні проблеми темпоральності усіх життєвих явищ (що нерозривно пов’язане із міфологічним мотивом ініціації). У зв’язку з цим найбільший інтерес становить новела “Хай спиниться чудова мить”. Ідейним стрижнем твору виступає мотив “дорослішання”. Квартирант матері 13-річного оповідача Бориса Давидова гімназист-восьмикласник Федя Горбач, успішно склавши випускні іспити й пізнавши “доросле” кохання (як доволі прозоро натякає автор, напередодні, імовірно, юнак та його подруга Віра Місан уперше вступили у тілесну близькість), раптом застрелюється з невідомих причин. Письменник припускає, що Федя “свідомо спинив своє життя у мить щастя”, злякавшись того, що це “щастя” згодом позбавить його індивідуальності, інтегрувавши в систему соціальних та природно-фізіологічних зв’язків “дорослого” життя.

У творі своєрідним чином поєднується позиція дитини, чия свідомість ближча до міфологічного типу світосприйняття, і позиція “старця”, позиція “посвяченої” людини-довгожителя. Спираючись на свій авторитет “старця”, Б. Антоненко-Давидович несхвально оцінює вчинок героя новели, наголошуючи “життя прекрасне”. З усієї художньої логіки “Сибірських новел” випливає твердження життя є прекрасним