ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

ІВАЩЕНКО Вікторія Людвігівна

УДК 811.161.2+81’373:001.4

ЛІНГВОКОНЦЕПТУАЛЬНА РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ФРАГМЕНТІВ КОГНІЦІЇ В ТЕРМІНОПРОСТОРІ УКРАЇНСЬКОЇ МИСТЕЦТВОЗНАВЧОЇ КАРТИНИ СВІТУ

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано у відділі лексикології, лексикографії

та національного корпусу української мови

Інституту української мови НАН України.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

Тараненко Олександр Онисимович,

Київський національний лінгвістичний університет,

завідувач кафедри загального та українського

мовознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Жайворонок Віталій Вікторович,

Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України,

провідний науковий співробітник відділу

загальнославістичної проблематики та

східнослов’янських мов;

доктор філологічних наук, професор

Кочерган Михайло Петрович,

Київський національний лінгвістичний університет,

професор кафедри загального та українського

мовознавства;

доктор філологічних наук, доцент

Голубовська Ірина Олександрівна,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри загального мовознавства і

класичної філології.

Захист відбудеться “13” листопада 2007 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано “11” листопада 2007 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук В. Фурса

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

На рубежі ХХ–ХХІ ст. у лінгвістиці та суміжних з нею науках активізувалися поняття, що стали наскрізними для багатьох гуманітарних дисциплін (антропоцентричної та когнітивної лінгвістики, глибинної та ситуаційної семантики, дискурсознавства, лінгвокультурології, етнопсихолінгвістики тощо). Одним із них є поняття концепту, посилений інтерес науковців до якого викликав низку дискусій щодо природи цієї ментально-мовної одиниці. Тому сьогодні на стику лінгвокультурології та когнітивної лінгвістики можна прогнозувати становлення нової дисципліни – лінгвоконцептології, основною одиницею якої є лінгвоконцепт – вербалізований смисл.

Цей напрям лінгвоенциклопедичних розвідок, зародження якого можна датувати кінцем ХХ (80-і роки) – початком ХХІ ст., виник на межі взаємодії когнітивної та антропоцентричної наукових парадигм (той самий лінгвістичний об’єкт може бути описаний по-різному). Саме переорієнтація мовознавців з об’єктів (мовна одиниця або мовне явище) на суб’єкт пізнання – людину (“мовну особистість” як об’єкт науки про мову, “людський фактор у мові” й “мовний фактор у людині”, “людину в мові й мову в людині”), а також зосередження уваги на проблемах “мова і мислення”, “мова і пізнання”, “мова і свідомість”, “мова і знання”, “мова та інтелект” у різному їх трактуванні, власне, й спричинили формування лінгвоконцептології, оформлення якої ініціюють наукові праці Н. Д. Арутюнової, С. О. Аскольдова, О. П. Бабушкіна, Л. Барсалоу, А. Вежбицької, С. Г. Воркачова, І. О. Голубовської, Ж. Дельоза, В. З. Дем’янкова, Р. Джекендоффа, С. О. Жаботинської, В. В. Жайворонка, В. І. Карасика, В. В. Колесова, В. І. Кононенка, Т. А. Космеди, М. О. Красавського, В. В. Красних, О. С. Кубрякової, Дж. Лаффаля, Д. С. Лихачова, В. О. Маслової, С. Є. Нікітіної, Р. І. Павільоніса, З. Д. Попової, О. О. Селіванової, Г. Г. Слишкіна, Ю. С. Степанова, Дж. Фодора та ін. Одним із чинників утвердження цього напряму, що формується як інтегральна дисципліна, є загальна тенденція до встановлення міждисциплінарних зв’язків майже в усіх ланках людського життя.

У межах лінгвоконцептології, на нашу думку, формується п’ять основних підрозділів: етнолінгвоконцептологія (С. Г. Воркачов, В. В. Жайворонок, В. І. Карасик, В. І. Кононенко, В. О. Маслова, О. Г. Прохвачова, О. О. Селіванова, Г. Г. Слишкін, Ю. С. Степанов, В. М. Топоров); зіставна етнолінгвоконцептологія (А. Вежбицька, І. О. Голубовська, М. О. Красавський, Г. Г. Слишкін, В. Ф. Старко); художня лінгвоконцептологія (Н. Ф. Єремєєва, Л. П. Іванова, І. В. Каменська, Д. М. Колесник, В. І. Кононенко, Г. П. Пасічник, М. П. Ткачук, Н. О. Юшкова); наукова [лінгво]концептологія, або когнітивна термінологія (Т. Я. Волкова, В. Г. Зусман, Дж. Сарторі, Т. В. Скороспєлова, А. О. Соколова, К. С. Петров); лінгвоконцептографія (Є. Бартмінський, Н. О. Данилюк, В. П. Коцур, Дж. Лаффаль, Ю. С. Степанов).

Сьогодні можна говорити також і про часткове впровадження лінгвоконцептологічного підходу в українське термінознавство, що створює новий напрям досліджень – українську когнітивну термінологію (пор. оформлення в сучасному українському мовознавстві таких підрозділів когнітивної лінгвістики, як когнітивна, зокрема концептуальна, семантика, когнітивна граматика, фреймова семантика, когнітивна ономасіологія). З’являються пошукові розвідки, зорієнтовані на власне концептологічне бачення галузевих термінологій у контексті міждисциплінарних зв’язків (О. В. Анопіна, Н. О. Жданова, О. В. Константинова, О. О. Мороз, І. В. Недайнова, Г. О. Огаркова, І. Е. Подолян, І. О. Розмаріца та ін.).

Лінгвоконцептологічний підхід до вивчення мистецтвознавчої термінології та окремих її підсистем частково представлений у дисертаційних роботах Т. Я. Волкової (на матеріалі термінології англійського літературознавства), І. Г. Саєвич (на матеріалі назв музичних інструментів у російській мові), Л. Ф. Ваховської (на матеріалі текстів із кінематографічної проблематики в американській періодиці). У цих дослідженнях стає помітною тенденція до усвідомлення термінопоняття, що функціонує в тій чи іншій галузі людського знання, і як елемента системи (мовоцентричний підхід), і як ментально-мовної одиниці, яка є носієм найрізноманітнішої інформації, що лише частково матеріалізується в мові (антропоцентричний підхід).

Проте розроблення теоретичних засад та методики ментально-мовного опису-моделювання галузевих концептів і, зокрема, концептів у науковій картині світу, а також їхніх концептосфер ще не було об’єктом спеціального вивчення як у мовознавстві загалом, так і в українському зокрема. Це новий напрям лінгвістичних пошуків, який виявляє себе в межах лінгвоконцептології і тісно взаємодіє з термінознавством, поєднуючи в собі міждисциплінарний підхід у його антропоцентричному висвітленні. Перегляд традиційних схем опису національних термінологій, упровадження нового методу аналізу наукового знання, а отже, і термінологічного матеріалу – лінгвоконцептуального аналізу, становлення в термінознавстві антропоцентричної та когнітивної наукових парадигм, власне, й зумовлюють актуальність обраної теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є частиною комплексної програми “Українська мова на початку ХХІ століття: комплексні дослідження”, зокрема таких її підрозділів: “Українська термінологія початку ХХІ ст.” (дослідження проводилося в 2002–2005 рр. у відділі термінології та ономастики Інституту української мови НАН України); “Лінгвоконцептологічний підхід до вивчення термінологічної лексики” (дослідження проводилося в 2005–2006 рр. у відділі лексикології, лексикографії та національного корпусу української мови Інституту української мови НАН України).

Метою нашого дослідження є, по-перше, розроблення на матеріалі української мистецтвознавчої [прото]термінології окремих теоретичних положень нового напряму лінгвістичних досліджень – когнітивної термінології, по-друге, вивчення механізмів концептуалізації та віднаходження параметрів лінгвістичного опису-моделювання як науково-мистецьких (мистецтвознавчих) концептів, так і їхніх концептосфер.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

1) дати аналітичний огляд основних напрямів лінгвокогнітивного осмислення поняття “концепт”;

2) розробити в контексті загальних проблем концептуальної семантики й термінознавства теоретичні положення щодо диференціації ментально-мовної та змістової структур концепту, наукового концепту і наукового поняття, змістової структури наукового концепту і змісту наукового поняття, типології й топології концептів, а також власну методику опису-моделювання наукового, зокрема науково-мистецького, лінгвоконцепту як одиниці когніції;

3) окреслити параметри лінгвістичного опису-моделювання концептуальних структур;

4) систематизувати розрізнені й неузгоджені між собою типології та окремі різновиди концептуальних структур;

5) упровадити й визначити поняття науково-мистецької картини світу в його кореляції з поняттям мистецтвознавчої картини світу;

6) визначити термінологічний апарат метаопису концептуальних структур як об’єктів лінгвістичних досліджень в українському мовознавстві;

7) описати: на матеріалі [прото]термінопонять української зіставної етномузикології, вокально-інструментального виконавства, кобзарознавства, фольклористики науково-мистецький концепт “кобзар”, моделюючи його архітектоніку за допомогою параметрів, що організовують внутрішню топологію будь-якого концепту; на матеріалі [прото]термінопонять українського мистецтвознавства концептосферу “мистецтвознавство”, моделюючи її архітектуру за допомогою параметрів, що організовують зовнішню топологію концептуального простору.

Об’єктом дослідження є лінгвоконцептуальна репрезентація фрагментів когніції – пізнавальних процесів як процедур отримання спеціального знання та самих знань у термінопросторі української мистецтвознавчої (науково-мистецької) картини світу (на противагу науково-технічній та природничо-науковій картинам світу, які ще чекають на своє вивчення) шляхом їх ментально-мовного опису-моделювання за топологічними параметрами.

Предметом дослідження є лінгвістичний опис-моделювання науково-мистецького концепту “кобзар” та концептосфери “мистецтвознавство” як фрагментів когніції у термінопросторі української мистецтвознавчої картини світу за параметрами зовнішньої та внутрішньої топології.

Матеріалом дослідження слугувала українська мистецтвознавча [прото]термінологія. Це переважно: номени й [прото]терміни, у тому числі й експліковані в мовних формах вираження етнічні, соціальні, професійні стереотипи, архетипи і прототипи, Я-схеми, а також вербальні кореляти асоціацій, що репрезентують науково-мистецький концепт “кобзар”; номенклатурно-термінологічні одиниці-репрезентанти топологічної організації концептосфери “мистецтвознавство”; мистецтвознавчі [прото]термінопоняття на означення того чи іншого концепту, концептуальної ознаки або концептосфери в науково-мистецькій картині світу, а також мистецтвознавчі [прото]термінопоняття-абстракції; визначення [прото]термінопонять, їх лексикографічна інтерпретація, окремі слововживання, що виявляють себе як у наукових, так і в художніх контекстах, а також асоціації (793 реакції) на слово-стимул кобзар, отримані в результаті опитування інформантів – артистів хору, солістів та музикантів-інструменталістів Дитячого музичного театру (всього 60 чоловік); контексти як вербальні одиниці-репрезентанти образів кобзарів-бандуристів, що стали об’єктом лінгвоконцептуального аналізу.

Концепт “кобзар” і концептосферу “мистецтвознавство” в термінопросторі науково-мистецької картини світу репрезентують 6 тис. мовних та ментально-мовних одиниць, а також текстовий матеріал, зокрема описи-біографії, описи постатей кобзарів та їхніх портретних і скульптурних зображень у дослідженнях з українського мистецтвознавства, задокументовані розповіді кобзарів про самих себе та фрагменти-описи кобзарів у творах Т. Шевченка (загальною кількістю 1 тис. сторінок).

Методи дослідження. Основним методом є лінгвоконцептуальний аналіз (ментально-мовний опис концептуальних структур), у межах якого використані методи моделювання понять (запозичений з логіки для опису-моделювання системотворчих термінопонять “кобзар” і “мистецтвознавство”), системного аналізу (для віднаходження термінологічного апарату метаопису концептуальних структур та упорядкування української науково-мистецької термінології за родо-видовими ознаками), тренованої інтроспекції, що полягає в самоспостереженні дослідника за власною мовною свідомістю (для експлікації топологічних параметрів опису-моделювання концептуальних структур), експериментальний метод (для виявлення асоціативного поля концепту “кобзар”). Використані також методи типологізації концептів, структурного аналізу (для віднаходження компонентів ментально-мовної та змістової структур концепту) та елементи дистрибутивного аналізу (для дослідження сполучуваності ключових лексем).

Для опису-моделювання концепту “кобзар” застосовано методику аналізу за допомогою ментально-мовних структур та елементарних смислів. Для висвітлення параметрів опису-моделювання концептосфери “мистецтвознавство” та виявлення концептуальних зв’язків застосовано методику аналізу одних концептуальних структур за допомогою інших.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше до вивчення української мистецтвознавчої [прото]термінології застосовано лінгвоконцептуальний аналіз, розроблено теоретичні положення щодо диференціації ментально-мовної та змістової структур концепту та його топології, систематизовано типологічні різновиди й термінологічний апарат лінгвістичного метаопису концептуальних структур; в українське мовознавство запроваджено поняття семантики ментальності, що корелює з поняттям ментально-мовної структури концепту, та семантики менталітету, що корелює з поняттям змістової (ціннісно-смислової) структури концепту, а також поняття внутрішньої і зовнішньої топології концептів, топологічної ознаки (параметра) концепту, які дають змогу виробити власну методику лінгвістичного опису-моделювання наукового, зокрема науково-мистецького, концепту як одиниці когніції та концептосфери як множинності концептуальних структур. На таких теоретичних засадах здійснено опис-моделювання науково-мистецького лінгвоконцепту “кобзар” і концептосфери “мистецтвознавство” в національно-мовних формах їхнього вираження, а також укладено словник-мінімум основних термінопонять концептуальної семантики й створено реєстри [прото]термінопонять кобзарського мистецтва, назв виконавців на народних інструментах та виконавців фольклору народів світу.

Теоретичне значення дисертації полягає: 1) у розробленні, по-перше, окремих теоретичних положень нового напряму когнітивно-термінознавчих досліджень, об’єктом якого є концептуальні структури тієї чи іншої галузі наукового знання, по-друге, ідеї концептуальної багатозначності терміна, по-третє, термінологічного апарату метапоняттєвого опису концептуальних структур у науковій картині світу; 2) у створенні концепції лінгвістичного опису-моделювання концептуальних структур за топологічними параметрами в науковій, зокрема науково-мистецькій (мистецтвознавчій), картині світу.

Практичне значення. Теоретичні положення дослідження можуть бути використані для розроблення та викладання у вищих навчальних закладах загальнотеоретичних курсів і спецкурсів “Основи лінгвоконцептології”, “Когнітивна термінологія”, “Ідеографічна лексикографія / термінографія”, а також у практиці укладання термінологічних словників української мови.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення дисертації викладено на VI Міжнародному конгресі україністів (Донецьк, 2005), на ІІ і ІІІ Оломоуцькому симпозіумі україністів “Сучасна україністика. Проблеми мови, літератури та культури” (Оломоуць, 2004, 2006), на 27 наукових та науково-практичних конференціях і семінарах – на міжнародній науковій конференції “Прикладна лінгвістика у ХХІ ст.: лінгводидактичні та культурологічні стратегії” (Львів, 2003), на ХІІ, XIII, XIV та XV Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго “Мова і культура” (Київ, 2003, 2004, 2005, 2006), на міжнародній науковій конференції “Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, 2003), на 8-й Міжнародній конференції “TEFL Іnnovations and Challenges” (Вінниця, 2003), на VIII і ІХ Міжнародній науково-практичній конференції “Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2003, 2006), на всеукраїнській науковій конференції “Українська термінологія і сучасність” (Київ, 2003), на 10-й щорічній науковій конференції “Україна: людина, суспільство, природа” (Київ, 2004), на ІІІ Міжнародній науковій конференції “Межкультурные коммуникации: пространство и время” (Алушта, 2004), на міжнародній науковій конференції “Українська мова як соціокультурний і психологічний феномен” (Луцьк, 2004), на 8-й і 9-й Міжнародній науковій конференції “Проблеми української термінології. СловоСвіт 2004”, “Проблеми української термінології. СловоСвіт 2006” (Львів, 2004, 2006), на V Міжнародній конференції “Когнітивні стилі комунікації. Теорії та прикладні моделі” (Партеніт, 2004), на міжнародній науковій конференції “Українська мова в просторі і часі” (Львів, 2004), на науково-практичному семінарі “Теоретичні та практичні питання сучасної прикладної лінгвістики” (Луцьк, 2004), на міжнародній науковій конференції “Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Київ, 2005), на міжнародній науковій конференції “Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі” (Кам’янець-Подільський, 2005), на III Міжнародній науковій конференції “Язык и культура” (Москва, 2005), на міжнародній науковій конференції “Проблеми загальномовної та ареальної семантики” (Луганськ, 2005), на міжнародній науковій конференції “Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність” (Київ, 2005), на 2-й Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми прикладної лінгвістики” (Одеса, 2005), на міжнародній науковій конференції “Лінгвалізація світу: теоретичний і методичний аспекти” (Черкаси, 2006), на Міжнародній науковій конференції до 75-річчя д-ра філол. наук, проф. С. Семчинського (Київ, 2006), на 2-й Всеукраїнській науково-практичній конференції “Мови у відкритому суспільстві: Мовні та концептуальні картини світу. Етно- та соціокультурні аспекти навчання іноземних мов і зарубіжної літератури” (Чернігів, 2006).

Основні результати дослідження були обговорені на засіданні вченої ради Інституту української мови НАН України (Київ, 2003), на засіданні відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України (Київ, 2003), на спільному засіданні відділів лексикології, лексикографії та національного корпусу української мови, соціолінгвістики, стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України (Київ, 2007).

Публікації. Основний зміст дисертації висвітлено в 41 друкованій праці – 1 монографії, 37 статтях у наукових журналах та збірниках наукових праць, а також у матеріалах наукових конференцій (з них – у фахових виданнях, затверджених ВАК України, – 21; у виданнях “Вісник Національного університету “Львівська політехніка”, Серія “Проблеми української термінології” (2003, 2004, 2006) та “Мова і культура” (2003, 2004, 2005), які ВАК України, на підставі рекомендації експертної ради ВАК України з мовознавства, дозволив зарахувати як фахові публікації, – 6) і 3 тезах.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, 5-ти додатків, списку використаної літератури (447 позицій) та умовних скорочень лексикографічних джерел (172 позиції). Повний обсяг дисертації – 512 сторінок, з них 407 сторінок основного тексту. Дисертацію ілюструють 11 рисунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано проблематику дослідження, визначено його мету й завдання, об’єкт і предмет, наукову новизну, теоретичну й практичну цінність, подано джерела фактичного матеріалу, а також наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Основні напрями наукового осмислення поняття “концепт” у сучасній парадигмі лінгвоенциклопедичного знання” йдеться про поняття “концепт” як наскрізне в сучасній парадигмі лінгвоенциклопедичного знання. Воно засвідчене не лише вітчизняними й зарубіжними лексикографічними джерелами та науковими працями як міжгалузевий термін, а й творами художньої літератури та рекламними проспектами, де виявляє свій конотативний потенціал і як одиниця загальномовного континууму.

Започатковане в межах філософії ще в період класичної латини, слово концепт набуває статусу протонаукового поняття приблизно з ХІ–ХII ст. і починає спорадично вживатися в логіці, а з XIX ст. – у психології та лінгвістиці. На межі кожної з цих наук формується різне його бачення. Наукове осмислення поняття концепту модифікується, з одного боку, в напрямі взаємодії лінгвістики й психології, лінгвістики й культурології, лінгвістики й літературознавства, лінгвістики й етнології, що породило низку нових дисциплін, з другого, – в результаті тих змін, які відбувалися в ціннісних орієнтаціях самих науковців, тобто пов’язаних із змінами наукових парадигм. Його термінологічний статус визначають такі напрями наукового осмислення: лінгво-логіко-філософський (П. Абеляр, Ф. Аквінат, А. Вежбицька, У. Гамільтон, Дж. Гарвей, Ф. Гваттарі, Е. Гуссерль, Ж. Дельоз, Ф. Енгельс, Дж. Колберт, У. Куайн, К. Маркс, С. Ору, Г. Райл, Д. Скотт та ін.); психолінгвістичний та лінгвокогнітивний (О. П. Бабушкін, Л. Вітгенштейн, Н. Гейз, М. Джонсон, В. З. Дем’янков, Р. Джекендофф, С. А. Жаботинська, А. П. Загнітко, О. Коллінз, М. Куїлліан, О. Є. Кубрякова, Р. Лангакер, Дж. Лакофф, Ж. Лаффаль, І. Мельчук, Ж. Піаже, Е. Рош, О. В. Рахіліна, О. О. Селіванова, Б. Скіннер, М. Тернер, Дж. Фодор, Ж. Фоконьє, Н. Хомський, А. Ченкі та ін.); лінгвокультурологічний (С. О. Аскольдов, Н. Д. Арутюнова, С. Г. Воркачов, А. Вежбицька, І. О. Голубовська, О. О. Залевська, В. Г. Зусман, В. І. Карасик, В. В. Колесов, В. В. Красних, О. Є. Кубрякова, Д. С. Лихачов, В. О. Маслова, В. П. Нерознак, О. О. Опаріна, З. Д. Попова, Г.Г. Слишкін, Н. В. Слухай, Ю. С. Степанов, В. М. Телія та ін.); лінгвопсихологічний.

У лінгво-логіко-філософському осмисленні поняття концепту можна виділити кілька піднапрямів, що як такі певною мірою збігаються з окремими етапами його онтологічного пізнання, а саме: наївний, або символічно-метафоричний (концепт як неусвідомлена універсалія, смислообраз), власне концептуалістський (концепт як раціонально осмислена універсалія, узагальнена категорійна форма, категорійне поняття, або поняттєва категорія), метафізичний (концепт як статичний об’єкт), діалектичний (концепт як форма думки, динамічний об’єкт), етнокультурний (концепт як наївно-мовне уявлення, примітив, мовна універсалія, універсалія культури), логічний / аналітичний (концепт як логічна категорія), структуралістський (концепт як категорійна модель світу, ціннісно-смисловий універсум), епістеміологічний (концепт як знання, епістема), постструктуралістський (концепт як фрагментарна цілісність).

Психолінгвістичне та лінгвокогнітивне осмислення поняття концепту виявляє себе в теоріях: поетапного формування понять (концепт як класифікаційний абстракт, когнітивна універсалія), базового рівня, або прототипів (концепт як природна категорія, прототип), значення (концепт як логічне поняття, чітко визначена абстракція), [нео]біхевіористичній (концепт як поведінкова / образна схема, сигнал), конекціонізму (концепт як інтегральна одиниця інтелекту, що збирається з множинності своїх ознак, концепт як нейролінгвістична модель), генетичній (концепт як уроджена ментально-мовна структура), а також у контексті загальних положень когнітивної психології та когнітивної лінгвістики (концепт як асоціативно-вербальна / семантична / концептуальна сітка, вузол, ієрархічна структура, ментальна репрезентація, нечітке поняття, когнітивна структура / модель).

Лінгвокультурологічне та етнолінгвістичне трактування поняття концепту породжує такі підходи, як етноцентричний (концепт як знак, “згусток”, ключове слово культури, культурна домінанта, національно-культурний стереотип тощо), антропоцентричний (концепт як потенція), аксіологічний (концепт як цінність), а також концепцію смислової організації структури знань (концепт як смисл) та ідеї заступання й посередництва (концепт як заступник реалії або поняття, посередник).

Лінгвопсихологічне осмислення слова концепт представлене фактично одним напрямом – лінгвістичним концептуалізмом (дослідження предмета психології – людської ментальності – крізь призму лінгвістики), що кваліфікує його як лексичну одиницю, яку можна досліджувати (як і будь-яку іншу лексему) сукупністю власне лінгвістичних методів, зокрема методом семантичного, граматичного, дистрибутивного аналізів, аналізу дефініцій, ураховуючи її функціонування в наївно-побутовій та власне науковій картинах світу, а також різні рівні мовної організації. Такий підхід в аспекті проблем концептуальної репрезентації екстраполює це явище безпосередньо на сам термін концепт, розкриваючи його: 1) етимологію (лексема концепт за різними лексикографічними джерелами бере свій початок від лат. conceptus – іменника чоловічого роду, вживаного ще в творах письменників епохи Августа та працях римського філософа, політика й оратора Марка Тулія Цицерона зі значеннями “зачаття, зародження [в череві матері]”; “зародок”; “поняття; уявлення”; “об’єднання; запліднення, народження; потомство” або лат. соnceptum “креслення, план, ескіз”; “проект, начерк, чернетка”; “абстракція, абстрактне поняття”; “конспект”; “зародження дитини [в череві матері]”); 2) історію лексикографічної фіксації (найбільш частотними, або типовими, тлумаченнями семантичної структури слова концепт є: “поняття” (засвідчене в багатьох європейських мовах, окрім німецької, словацької та словенської), “образ” (у романських та германських мовах), “план”, “начерк”, “чернетка” (в германських і слов’янських мовах), “започаткування; зародження; зародок” (у романських мовах), “фантазія” (у германських мовах), “думка”, “задум” (у слов’янських мовах)); 3) лексико-семантичну актуалізацію в наукових текстах на рівні семантичних оказіоналізмів (пор., наприклад, індивідуально-авторські визначення концептів: “центр вібрації”, “абсолютна поверхня та об’єм”, “арифметичне число”, “жива матерія”, “нескінченні швидкості кінцевих рухів”, “конкретні конструкції на зразок вузлів машини” – Ж. Дельоз) та в художніх творах української мови на рівні конотацій термінологічності (наприклад: “Часом добрі концепти так несподівано приходять у голову. Коби ж я подумав о тім раніше”. – Г. Хоткевич); 4) дистрибутивні відношення в різних типах синтагм (наприклад: фрагментарні концепти, концепт сімейного автомобіля; концепт “лінь”, концепт “Ворона і Лисиця”; карнавальний (сміховий) концепт, серйозний концепт – Г. Слишкін; концепт-ім’я, концепт-етимон, концепт-“посередник”; образи-концепти, слова-концепти; текст як концепт, категорії як універсальні концепти; концепти зберігають знання про світ, функціонують; концепти відокремлюються, поєднуються; концепти мисляться; концепти утворюються, адаптуються та ін.); 5) словотвірну продуктивність і термінотвірний потенціал (наприклад: макроконцепт, концептоутворення, концептуалізм, концептуалізатор; образно-концептуальний; концептуальний аналіз, концептуальна база, концептуальне поле та ін.).

Систематизація наукових напрямів осмислення поняття “концепт” та лінгвістичний аналіз самого слова концепт є важливим моментом у плані усвідомлення сутності феномену концепту як власне ментально-мовного утворення.

У другому розділі “Концепт і концептосфера в науково-мистецькій картині світу ”, спираючись на розуміння концепту як одиниці когніції та [етно]культури, в контексті диференціації термінопонять “ментальність” і “менталітет” уводимо поняття “ментально-мовна структура концепту”, яке співвідносимо з поняттям “семантикa ментальності”, та “змістова (ціннісно-смислова) структура концепту”, яке співвідносимо з поняттям “семантика менталітету”. Такий підхід у плані вивчення концептуальних структур дає можливість, з одного боку, умовно розмежовувати концепт як зміст і концепт як форму відображення дійсності, з другого, – говорити про концепт як єдину змістову форму відображення світу.

У плані форми відображення концепт виявляє себе як поліструктурна одиниця “ментального лексикону”, що є фрагментарною цілісністю і простих, і складних ментальних образів – моторних образів руху, чуттєвих образів (образів-відчуттів / сенсорних образів / образів-сенсибілій / елементарних образів, образів сприймання / перцептивних образів / образів-перцептів), образів пам’яті / мнемічних образів (ейдетичних, мінливих, еталонних / образів-еталонів, прототипних / образів-прототипів, образів-стереотипів), несвідомих образів / образів-архетипів, образів свідомості / образів мислення / мисленнєвих образів (первісних – колективних символічних, магічних образів-уявлень, образів-міфів та раціональних – наївно-побутових / життєвих образів-понять, або образів-уявлень, наукових / спеціальних образів-понять, образів-пропозицій), образів уяви / уявних образів, емоційних образів, образів-ідеалів / досконалих образів, образу-мети / образу передбачуваного результату, образів-схем / образних схем, образів-символів / образних символів, образів-дій, образів ситуацій / образів-фреймів, образів перебігу ситуацій / образів-скриптів / -сценаріїв, образів-інсайтів / переструктурованих образів, пов’язаних із раптовим пізнанням, а також образу власного Я – образу здібностей, образу зовнішності, образу соціальної значущості і т. ін. суб’єкта пізнання тощо.

У плані змісту відображення, тобто ціннісно-смислової організації, концепт виявляє себе у двох площинах. У горизонтальній площині змістова (ціннісно-смислова) організація концепту – це складний конгломерат певним чином організованих смислів: 1) онтологічного – власне когнітивного (знаннєво-пізнавального), емотивного (емоційного), конативного (поведінкового); 2) контекстуально-фонових – ідіо- / соціокомпонент, компонент епохи, факторні компоненти (компоненти факторної зумовленості). Як такий, ідіо- / соціокомпонент ціннісно-смислової макроструктури концепту розпадається на субкомпоненти: комунікативно значущий компонент (або компонент вербальної та невербальної комунікації), компонент лекту та етнокомпонент. У вертикальній площині змістову (ціннісно-смислову) організацію концепту можна розглядати як смисловий простір, діапазон якого варіює від чистої ментальності, або концептів-етимонів, до сфокусованої на якомусь одному з фрагментів дійсності гіперсемантики менталітету, або концептів [етно]культури та епохи. В обох випадках концепт об’єктивується через знакові форми вербального та невербального вираження.

Такий поділ, звичайно, досить умовний, оскільки концепт виявляє себе як цілісність, що не є простою сумою її елементів. Проте теоретичне обґрунтування змістової структури концепту фактично передбачає певне абстрагування одних компонентів щодо інших, формалізуючи які на рівні лінгвоконцептологічних термінопонять – спеціальної метамови лінгвістичного опису такої структури, можна відповідно виділити: когнітему (когнітивний компонент), а в її структурі – [лого]епістему та гносему, емотему (емотивний компонент), конатему (конативний компонент), ідіологему (ідіокомпонент, компонент ідіолекту), соціологему (соціокомпонент, компонент соціолекту), етнологему (етнокомпонент), лінгвокультурему – вербально виражений культурний смисл як єдність мовного, позамовного / культурного знання та комунікативно значущої інформації, топологему, екологему, ідеологему, міфологему та інші факторні компоненти, що актуалізують додаткову інформацію.

Компоненти ментально-змістової структури концепту неоднаковою мірою активізуються в актах репрезентативної діяльності. Одні структурні елементи (компоненти) домінують над іншими, що залежить від того фрагмента дійсності, який якнайкраще за даних обставин відображається, а отже, осмислюється в ментально-психонетичному комплексі людини. У зв’язку з цим можна говорити про різні топологічні типи концептів, систематизуючи їх за такими основними класифікаційними параметрами: походженням (первинні – вторинні); онтологічним виявом у плані як форми, так і змісту відображення (когнітивні: концепти-когнітиви – концепти-логогени, концепти-імагени, концепти-логоімагени; концепти-емотиви; концепти-конативи – фізичні концепти, концепти-фрейми, концепти-скрипти; лінгвокультурні); основними характеристиками ментального простору (дискретні – континуальні – фрагментарні; правильні – розмиті; статичні – динамічні; старі – нові; макроконцепти – мікроконцепти; базові; концепти локусів одиничних об’єктів); компонентним складом (повні – неповні); об’єктом (концепти реалем, ідеалем, артефактів) та суб’єктом (індивідуальні – колективні) відображення; за критерієм цінності в культурі (реальні, нульові, еталонні); способом відображення дійсності (відтворювані / повсякденно-практичні; творчі – художні, наукові; енциклопедичні); категорійним статусом (внутрішньокатегорійні, міжкатегорійні); особливостями вияву в ареалах мовних культур (автохтонні – запозичені); за ознакою статі (гендерні); цільовим призначенням (практичні – світоглядні); лінгвістичним вираженням (лексичні, фразеологічні, граматичні).

Упровадження й визначення понять “топологія” і “топологічний простір” у лінгвоконцептологічне дослідження започатковує нові термінопоняття та відношення між ними, а саме: “топологія / топологічний простір концептуальних структур” (“загальна топологія концептуальних структур”), “топологія / топологічний простір концепту” (“внутрішня топологія концепту”), “топологія / топологічний простір концептів” (“зовнішня топологія концептів”), “топологічна ознака”, “топологічний тип концептів”, “базова концептосфера”. Наприклад, топологічний простір концептуальних структур у контексті наукової парадигми структуралізму задає множинність таких ознак-характеристик, як “структура”, “упорядкована система”, “рівні системи”, “взаємозв’язок елементів системи”, “система відношень”, “опозиція”, в контексті наукової парадигми постструктуралізму – множинність ознак “маргінальна (позасистемна) зона”, “розсіювання смислу”, “глибинне значення” тощо, в контексті наукової парадигми постмодернізму – множинність ознак “гра структури”, “ризома,” “поверхня”, “площина”, “складка”, “подія”, “самоорганізаційна система”, “аструктура”, “чорна діра”, “межа”, “на межі” тощо. Вони якнайкраще розкривають ментальну природу концептуальних структур, оскільки ментальність – це передусім неосяжний простір, а концепти – недискретні, розмиті фрагменти-точки цього простору, що не існують ізольовано, а організовуються у відкриті множинності – концептосфери та субсфери, де кожний концепт – це також множинність субконцептів, а отже, концептосфера іншого рівня організації. Така діалектика взаємопереходу термінопонять “концепт” і “концептосфера” дає підстави в одних випадках ідентифікувати їх на означення того самого фрагмента когніції, в інших – диференціювати на означення різних обсягів інформації.

Зосередження уваги на конкретній локалізації концептів у тій чи іншій точці функціонального простору [етно]культури дає підстави ініціювати термінопоняття “функціональна топологія концептів”, або “функціональна концептосфера”. Базовими в просторі [етно]культури можна визнати наївно-побутову (повсякденно-практичну), наукову та художню функціональні концептосфери, що співвідносяться з трьома основними видами людської уяви.

Розроблення теоретичних положень щодо топології концептуальних структур сприяє визначенню основних когнітивних вимірів, або топологічних ознак-параметрів, за допомогою яких можна описати той чи інший типологічний різновид концептуальних структур та їхні концептосфери.

Опис-моделювання концептуальних структур потребує вироблення спеціальної метамови. Сьогодні вона лише формується, її метаодиниці потребують свого уточнення, визначення й систематизації, оскільки в наукових працях вони вживаються непослідовно і з різним трактуванням. Наприклад: концептуальна система, концепт, концептуальна структура, ноема, концептуальне поле, концептуальна сфера / концептуалізована сфера / концептосфера (предметної галузі) / домен / когнітивна сфера / когнітосфера, кластер, концептуальна ознака, рівень концептуалізації, концептуальний рівень, металінгвістична модель, ментальні репрезентації, ментальна структура, ментальний лексикон, архітектоніка концепту, архітектура концептосфери, концептуальний аналіз та ін. Визначення як уже засвідчених у лексикографічних джерелах, однак дещо переосмислених, уточнених та оновлених, так і власне запроваджених нами нових термінопонять концептуальної семантики подаємо в Додатку Б до дисертації, у якому розроблено концепцію Словника-мінімуму основних термінопонять концептуальної семантики як одного з підрозділів лінгвоконцептології.

Узагальнюючи та переосмислюючи попередній досвід науковців щодо визначення й співвідношення понять “картина світу”, “концептуальна картина світу”, “мовна картина світу”, “наукова картина світу” та їхніх різновидів, уводимо поняття науково-мистецької картини світу. З одного боку, ми визначаємо таку картину світу як фрагментарну сукупність знань про мистецтво, що співвідносить її з поняттям “мистецтвознавча картина світу”, з другого, – як органічну єдність фрагментів наукової та художньої рефлексій, складного синтезу і наукового, і власне художнього світобачення. У цьому ж контексті вирізняємо: науково-мистецьку концептуальну картину світу як глобальну, що є єдністю фрагментарних цілісностей – різних за рівнем організації ментально-мовних структур та елементарних смислів, упорядкованих у певний спосіб світобачення, світосприймання, світовідчуття, світорозуміння тощо, репрезентованих і вербально, і невербально; науково-мистецьку мовну картину світу як метамовну репрезентацію науково-мистецької концептуальної картини світу.

Фрагментом когніції науково-мистецької (мистецтвознавчої) картини світу, як і будь-якої іншої конкретно-наукової картини світу, є науковий концепт. Уживання відповідного термінопоняття на його означення в лінгвістиці ініціювало впровадження лінгвоконцептологічного підходу в термінознавство.

Якщо в традиційному підході до вивчення окремих термінологій термінологічні процеси розглядаються зовні, з позиції термінолога-спостерігача, то лінгвоконцептологічний підхід передбачає висвітлення тієї самої проблеми зсередини, з позиції суб’єктів когніції – науковця-творця як мовної особистості та наукового співтовариства як особливої мовної спільноти.

В аспекті когнітивної термінології видається актуальним розмежування наукового поняття і наукового концепту на основі дихотомій: “спеціально / штучно витворений – природно осмислений”, “конструкт – реконструкт”, “словообраз-мислеформа – образ-модель”, “згорнутий – розгорнутий”, “сформульована фахівцями, умовна, конвенціональна – індивідуально осмислена дефініція”, “логічна – когнітивна дефініція”, “об’єктивний – суб’єктивно-об’єктивний”, “стереотипний – стереотипно-індивідуальний”, “раціональна – ірраціонально-раціональна та емоційна оцінка”, “[мета]смисл – [мета]смисл-цінність”, “елемент системи термінопонять – зумовлена інтенціями дослідника домінанта терміносистеми або тексту [дискурсу]”, “вербальна – вербальна і невербальна репрезентація”, “еталонний когнітообраз-стандарт, позбавлений деформацій – деформований (гнучкий) когнітивний образ”, “дискретний (обмежений) у ментальному просторі дефініцією – дифузно-дискретний та недискретний (розмитий, нечіткий)”.

Така диференціація вимагає також з’ясування питання щодо організації змістової структури наукового концепту та змісту наукового поняття. Змістова структура наукового поняття – це сукупність суттєвих ознак об’єкта, що корелюють із відповідними семантичними ознаками, які, власне, й формують лексичне значення відповідного терміна-вербалізатора. За допомогою таких ознак з’ясовується місце термінопоняття (а отже, терміна-вербалізатора) у системі інших термінопонять (а отже, термінів-вербалізаторів) певної функціонально обмеженої галузі знання. Змістова структура наукового концепту – це осмислення змістової структури наукового поняття шляхом її реконструкції.

Вивчення будь-якої одиниці потребує її опису. Опис концептуальних структур передбачає застосування такого методу, як концептуальний аналіз. На сьогодні вже існує цілий ряд методик опису концептів як одиниць когніції, тобто низка різновидів методу концептуального аналізу, вибір яких залежить від типологічного різновиду самого концепту, а також тієї картини світу, яку він профілює. Результатом такого аналізу є визначення когнітивної дефініції наукового (у нашому випадку мистецтвознавчого) концепту шляхом побудови його архітектоніки.

У третьому розділі “Концепт “кобзар” як мікрофрагмент когніції в термінопросторі української мистецтвознавчої картини світу” опис-моделювання науково-мистецького концепту здійснюємо за допомогою параметрів внутрішньої топології. Відповідно до запропонованої нами в попередньому розділі методики опису-моделювання концептуальних структур насамперед визначаємо онтологічний статус власне мистецтвознавчого термінопоняття “кобзар” та архітектоніку мистецтвознавчого концепту “кобзар” шляхом її ментально-мовної репрезентації, що ґрунтується на розмежуванні категорій “поняття” і “концепт”.

Інформаційний простір цього термінопоняття досить неоднорідний, поліморфний, а тому за ступенем своєї термінологічності, або термінологізації, воно займає проміжне положення між власне науковим і наївно-побутовим поняттями, перебуваючи приблизно на стадії спеціального уявлення, або прототермінопоняття, що на рівні мовних форм вираження відображено в кореляції термін vs прототермін vs народний термін vs загальновживане слово. Моделювання мистецтвознавчого прототермінопоняття “кобзар” у структурі архітектоніки однойменного концепту передбачає: опис імені прототермінопоняття за семасіологічним та ономасіологічним аспектами, визначення його змісту, обсягу, типу, формулювання його вербального визначення, з’ясування типу вербального визначення, осмислення вербального визначення в мистецтвознавчій картині світу, виявлення загальномовної лексикографічної інтерпретації вербального визначення, віднаходження родової та видових ознак, а також місця досліджуваного прототермінопоняття в системі інших мистецтвознавчих термінопонять, опис поділу прототермінопоняття.

Як корелят відповідної загальномовної лексеми прототермін кобзар у мистецтвознавчій картині світу витворено способом семантичного довантаження елементарних смислів (ноем), а на семантичному рівні – сем “народно-професійний”, “кобзар-бандурист”, “кобза-бандура”, що його ініціюють системні зв’язки та відношення з іншими мистецтвознавчими термінопоняттями. Звідси змістова організація зазначеного прототермінопоняття – це сукупність концепт-ознак “співець-музикант”, “український”, “народно-професійний”, “грає”, “співає”, “акомпанує (супроводжує)”, “кобза-бандура”, що розкривають: 1) ціннісно-смисловий орієнтир: концепт “кобзар” – константа української мистецької культури; 2) вербальне визначення прототермінопоняття через формулювання його дефініції в етномузикознавчому термінолекті, а саме: “український народно-професійний співець-музикант, що супроводжує свій спів грою на кобзі-бандурі”; 3) епідигматичні відношення: а) формальної похідності від поняття “кобза” (відношення до народного музичного інструмента); б) семантичної похідності від поняття “кобза-бандура”; 4) системні відношення: а) родо-видової взаємодії між поняттями “кобзар” – “співець”, “музикант”, “співець-музикант” (пряме підпорядкування), “кобзар” – “виконавець”, “автор”, “поет”, “співак”, “інструменталіст”, “композитор” (опосередковане підпорядкування), з одного боку, і “кобзар” – “народний співець-музикант” (перший ступінь абстрагування), “кобзар” – “народний виконавець”, “кобзар” –“виконавець народної музики / виконавець на народному [музичному] інструменті / виконавець-інструменталіст”, “кобзар” – “виконавець народного епосу”, “кобзар” – “фольклорний виконавець (виконавець фольклору)” (другий ступінь абстрагування), з другого боку; б) концептуальної синонімії з поняттями “бандурник”, “лірник” (контекстуальна синонімія в мистецтвознавчих працях виявляє себе через заступання прототерміна кобзар лексемами кобзар-бандурист, старець, дід, любок, [козак] мамай, [богатир-]
піснетворець, бард-співець, козак-бандурист та перифразами українські гуслярі, орфеї української землі, сліпі барди, мандрівні старці, божі люди, сліпі рапсодії, спадкоємці древніх Баянів, носії дум, сліпі домрачеї та ін.); в) супідрядності з термінопоняттями, що кластеризуються за концепт-ознаками “народний співець-музикант” (наприклад: азмaрі, акин, анші, ашуг (ашик), аед, бакс, бард, бахші, гістріон, гусан, мейстерзингер, мінезингер, менестрель, рапсод, скальд, трубадур, трувер, шпільман та ін.), “виконавець на народному [музичному] інструменті” (наприклад: арфіст, балалаєчник, барабанщик, баяніст, бубняр, волинщик, гармоніст, гітарист, гусляр, домбрист, дудар, мествіре, сазандарі, сопілкар, торбаніст, трембітар, цимбаліст та ін.), “виконавець фольклору (фольклорний виконавець)” (наприклад: баладник, билинник, дастанго, жирші, заклинатель, коломийкар, колядник, казкар, частівник та ін.), “виконавець народного (національного) епосу” (наприклад: джангарчі – калмицький співець-виконавець народного героїчного епосу “Джангар”, олонхосут – якутський співець-імпровізатор народного героїчного епосу “Олонхо” та ін.); г) термінолектного протиставлення понять “народний” – “народно-професійний” – “професійний”; ґ) профілювання за видовими ознаками “спів”, “гра”, “акомпанування (супровід)”, наприклад: спів, спів без супроводу, стиль співу, наспів, співацька постава, співацька опора, співацьке установлення, фіоритура, польотність, декламація (мелодекламація, речитатив), інтонація, голосоведення, голос (вокал), вокаліз, вокалізм, вокаліст, інструмент, інструментальний твір, інструментарій, спів із супроводом, супровід, теситура, форманта, унісон (еквісон), меломіміка, багатоголосся (поліфонія), звук, звуковидобування, звукоутворення та ін. (пряме профілювання, перший рівень, сфера вокального, музично-поетичного, інструментального, вокально-інструментального мистецтва); виконавець музичного твору, один виконавець, група виконавців, виконавець на інструменті, виконання голосом, манера виконання та ін. (опосередковане профілювання, другий рівень, сфера музичного виконавського мистецтва, або музичного виконавства); мелодика, мелодія, мелодист, мелопея, мелопласт, мелос, орнаментика, каденція (каданс), цезура, кульмінація, акцент та ін. (опосередковане профілювання, третій рівень, сфера музичного мистецтва); д) логічного поділу за різними диференційними ознаками (наприклад: старі – нові (сучасні), сліпі – зрячі, старі – молоді кобзарі; кобзарі-зберігачі, кобзарі-імпровізатори, кобзарі-стилізатори; мандрівні, військові, придворні, концертні кобзарі; жебраки-католики, жебраки-юродиві, старці-співаки; кобзарі-майстри, кобзарі-цехмайстри; харківські, київські, львівські кобзарі). Перелік виконавців на народному музичному інструменті та виконавців фольклору народів світу, а також термінів кобзарського мистецтва подаємо в Додатках Д і Е до дисертації.

Розкриваючи архітектоніку мистецтвознавчого концепту “кобзар”, ми з’ясували, що в її організації, крім мистецтвознавчого прототермінопоняття “кобзар”, беруть участь такі структури:

І. Образи-картинки кобзарів:

1. Експліцитно виражені. На мовному рівні їх репрезентують описи-речення або описи-тексти, що в одних випадках є виявом безпосереднього споглядацького “омовлення” конкретної постаті кобзаря в ментально-психонетичному комплексі того чи іншого мистецтвознавця (наприклад: “Сивий, вельми поважний кремезний дід ридаючи приказував...” – О. Сластіон про сліпця Івана Скубія; “Посередині головної “вулиці” ярмарку – в самій гущині натовпу в незвичайній позі стоїть середнього віку старець. Він стоїть на одному коліні, а другу ногу виставив наперед зігнуту під прямим кутом. На коліно обпертий лікоть руки, що нею високо піднесено кружку для грошей”. – Б. Луговський про учня панотця Корнія з Хвеськівки, старця Івана Харитоновича Логвиненка з с. Волосків), в інших – виявом опосередкованого мистецтвознавчого “омовлення” портретних (малярських,