ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

ЖУКОВА КАТЕРИНА ЄВГЕНІВНА

УДК 821

ЛІТЕРАТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ А.А. ДЕЛВІГА

10.01.02 – російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник – кандидат філологічних наук , доцент

Тищенко Тетяна Іванівна

Харківський національний педагогічний

університет імені Г.С. Сковороди,

доцент кафедри української та світової літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Звиняцьковський Володимир Янович,

Українсько-американський гуманітарний інститут

„Вісконсинський міжнародний університет (США)

в Україні”, проректор з наукової роботи;

кандидат філологічних наук

Овчинников Михайло Олексійович,

Харківський національний університет

внутрішніх справ,

старший викладач кафедри історії

державності України та українознавства.

Захист відбудеться “31” жовтня 2007 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.03 у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. 216.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд, 215-В

Автореферат розісланий “25” вересня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Р.В. Мельників

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Поетів “пушкінської доби”, або “пушкінської плеяди”, літературознавці та видавці визначають по-різному: включають до переліку тих, хто, на їхню думку, найбільше відповідає уявленням про названу добу. Але до групи поетів “пушкінської плеяди” завжди включають Є.А. Баратинського, П.А. В’яземського, А.А. Дельвіга, М.М. Язикова. Кожному з них відведено своє місце в літературних дослідженнях і розвідках.

На жаль, праць, які всебічно висвітлюють діяльність А.А. Дельвіга, не існує. При цьому варто зважити на те, що у спадщині Є.А. Ба-ратинського і М.М. Язикова переважають поетичні твори, а у творчому доробку П.А. В’яземського – поезії і літературно-критичні статті. Діяльність Дельвіга викликає особливе зацікавлення, адже він був поетом, видавцем і критиком. Ці сторони його діяльності вивчалися окремо. Поетична спадщина, зібрана, прокоментована і видана Б. Томашевським у серії “Библиотека поэта”, привертала увагу таких дослідників, як І. Іса-кович, В. Коровін, Д. Жаткін. Досліджувалися поезії Дельвіга і в роботах, присвячених поетичним жанрам, таким як ідилія (В. Вацуро, Л. Плот-кін), сонет (Н. Верховський, С. Титаренко, М. Шанський), пісня (О. Ле-вашова, С. Рассадін, В. Сандомирська, С. Шервинський та ін.). Поетичний світ Дельвіга, багатство художнього мовлення розглядалися О. Бєлоцьким, А. Грязновою, Є. Пановою та іншими.

Значно менша увага приділена діяльності А.А. Дельвіга-видавця. Хоча в працях В. Вацуро, Л. Фрізмана, В. Касаткіної, М. Єрьоміна проаналізовано самі видання “Северные цветы” і “Литературная газета”, але, на нашу думку, приділено недостатньо уваги дослідженню ролі Дельвіга у визначенні літературно-естетичної позиції альманаху та газети.

Критичні статті, які підготовлено до друку В. Вацуро, досі не розглянуті, хоча ще О. Дружинін відзначав їх значення. Також відсутній у наукових працях аналіз літературно-естетичної проблематики листів Дельвіга. До його епістолярної спадщини звертався С. Рассадін, але його підхід був здебільшого біографічним.

Наведені позиції визначають нагальну необхідність розглянути цілісно усі аспекти діяльності А.А. Дельвіга у їхньому взаємозв’язку, продемонструвати, як своєрідність його суспільних та естетичних позицій, людські якості, індивідуальні особливості визначали його діяльність як поета, критика, видавця; як різні форми творчості митця співвідносилися між собою. Ця робота передбачає всебічне дослідження творчої спадщини А.А. Дельвіга, що підтверджує актуальність обраної теми.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Ско-вороди у межах комплексної теми “Проблема особистості в російській літературі XVIII-XX ст.”. Тему дисертації було затверджено на засіданні вченої ради професорів університету (протокол № 5 від 21.12. 2001 р.)

Мета дисертації – здійснити всебічне вивчення літературної діяльності А.А. Дельвіга, визначити його місце в літературному процесі ХІХ ст.

Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язання таких завдань:

- дослідити історію видання творів і стан вивчення творчості А.А. Дельвіга з 20-х рр. ХІХ ст. до сьогодення;

- проаналізувати поетичну творчість А.А. Дельвіга, зосередивши увагу на своєрідності його творчого внеску в розвиток обраних ним поетичних жанрів;

- висвітлити роль А.А. Дельвіга як видавця альманаха “Северные цветы” і “Литературной газеты”;

- вивчити літературно-критичну та епістолярну спадщину письменника.

Об’єкт дослідження – літературний процес у Росії першої половини XIX ст. та літературна й суспільна діяльність А.А. Дельвіга як поета, видавця, літературного критика у період “пушкінської доби”.

Предмет дослідження – вірші, статті й листи А.А. Дельвіга, документальні, літературно-критичні та епістолярні матеріали 1810-1830-х рр.

Методи дослідження. З огляду на специфіку предмета та завдань нашого дослідження в роботі використано описовий, структурно-типологічний, порівняльно-історичний методи аналізу літературних явищ. Теоретичне і методичне підґрунтя дослідження складають праці В. Ви-ноградова, Ю. Лотмана. Автор спирався на зроблене для вивчення творчості Дельвіга попередниками, особливо В. Гаєвським, Б. Тома-шевським, В. Вацуро, Л. Фрізманом, Д. Жаткіним та іншими.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше подано різноаспектну характеристику літературної діяльності А.А. Дельвіга в ії взаємозв’язках та взаємозумовленості. Доведено, що позиція, яку він обстоював у літературному й суспільному житті свого часу, визначала його як поета, видавця і критика. Уперше подано цілісний аналіз поезій та фактів творчої й видавничої діяльності, які раніше не привертали до себе уваги або не одержали належної оцінки. Уперше досліджено літературно-критичну та епістолярну спадщину Дельвіга, що є важливим для осмислення не тільки творчості поета, а й всього суспільно-літературного процесу “пушкінської доби”.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх подальшого використання у процесі вивчення історії російської літератури першої половини ХІХ ст. на філологічних факультетах вищих навчальних закладів, під час визначення тематики спецкурсів і спецсемінарів, а також при написанні підручників та навчальних посібників із зазначеного періоду історії російської літератури.

Апробація результатів дисертації. Результати здійсненого дослідження було представлено в доповідях на Восьмих, Дев’ятих, Дванадцятих міжнародних літературних читаннях молодих учених, присвячених пам’яті Л.Я. Лівшиця (Харків, 2003, 2004, 2007), на Третій Міжнародній науково-практичній конференції “Мова і культура” (Горлівка, 2007), на Шістнадцятій Міжнародній конференції “Мова і культура” (Київ, 2007), на Всеукраїнській науковій конференції “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2007), на Четвертих мистецтвознавчих читаннях, присвячених пам’яті В.А. Айзенштада (Харків, 2006). Роботу в повному обсязі обговорено і схвалено на засіданні кафедри російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

Публікації. Результати дисертації відображено в 5 публікаціях у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України. Загальний обсяг публікацій 2 д.а.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури, який налічує 265 позицій. Загальний обсяг тексту 185 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та наукову новизну роботи, окреслено зв’язок дисертації з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів дослідження, публікації та обсяг студії.

Перший розділ “Видання та вивчення творчості А.А. Дельвіга” містить аналіз публікацій його спадщини від першої появи імені поета в журналі “Вестник Европы” 1814 року та єдиної прижиттєвої збірки віршів, що вийшла 1829 р., до нашого часу. У XIX ст. було видано кілька збірок його творів, але всі вони є неповними та не містять текстологічного коментаря.

Вивчення друкованого й автографічного фонду А.А. Дельвіга продовжив видатний літературознавець Б. Томашевський. Підсумком його текстологічної роботи стало видання: “Дельвиг А.А. Полное собрание стихотворений. Библиотека поета. Большая серия” (1934). Воно було не тільки найповнішим, але й першим науковим виданням віршів А.А. Дель-віга, що мало розлогий коментар і апарат, виконані на фаховому рівні. Зокрема, праця містила опис усіх відомих на той час автографів Дельвіга.

У цій книжці вперше надруковано 21 вірш Дельвіга загальним обсягом 667 рядків. Про високий рівень текстологічної роботи Б. То-машевського яскраво свідчить і той факт, що хоча після появи видання 1934 р. минуло понад 70 років, за цей час обсяг доповнень, внесених до корпусу поетичної спадщини А.А. Дельвіга, є незначним. У другому виданні: “Полное собрание стихотворений. Библиотека поэта. Большая серия” (1959), підготованому Б. Томашевським, уперше був опублікований лише один невідомий до того часу вірш.

Видання 1959 р. має певні особливості: матеріал у ньому розміщено в хронологічній послідовності, яку раніше в збірках Дельвіга не застосовували. Адже це потребувало додаткових дослідницьких зусиль – поет рідко датував власні вірші, свої творчі задуми виношував тривалий час, а первісні варіанти багаторазово коригував.

Явищем першорядного значення в історії видання та вивчення творчості А.А. Дельвіга став вихід книжки “Дельвиг А.А. Сочинения. –Составление, вступительная статья и комментарии В.Э. Вацуро” (1986). Тут уперше було всебічно представлено спадщину Дельвіга: вірші, драматичні й прозаїчні спроби, літературно-критичні статті, нотатки, листи. У видання також включено рубрики: “Драматические отрывки. Проза”, “Коллективное”, “Ранние редакции и планы” і навіть “Прозаические планы идиллий”. Найціннішими для дослідження є розділи “Статьи” і “Письма”. Встановлення корпусу літературно-критичних робіт А.А. Дельвіга являло собою значну складність. Майже всі вони були надруковані протягом 1830-1831 рр. у “Литературной газете” анонімно. Відомий своєю прискіпливістю та вимогливістю до одержаних результатів В. Вацуро подав у книзі лише ті рецензії і замітки Дельвіга, де його авторство встановлено з абсолютною точністю на підставі автографів чи документальних свідчень. Так вдалося встановити 41 твір – набагато більше, ніж було відомо раніше. У виданні надруковано 117 листів Дельвіга, значну частину яких вперше опублікував саме В. Вацуро як у цій збірці, так і в попередніх своїх книжках і статтях. Слід підкреслити, що саме це однотомне видання, підготовлене В. Вацуро, створило необхідні передумови для досліджень автора цієї дисертації.

О.С. Пушкін першим усвідомив значення творчості А.А. Дельвіга і привернув увагу до його постаті. У дисертації було поставлено завдання якнайповніше проаналізувати всі висловлювання великого поета про Дельвіга. Важливою віхою у посмертному вивченні спадщини поета стала поява протягом 1853-1854 рр. в журналі “Современник” ґрунтовного документального дослідження В.П. Гаєвського “Дельвиг”. Його обсяг становить 225 сторінок журнального тексту – це, власне, книжка, хоч її не було видано окремим виданням. В.П. Гаєвський зібрав і тим врятував від загибелі й забуття велику кількість біографічних матеріалів. З часу появи його праці минуло понад півтора століття, немає жодного дослідження літературної спадщини Дельвіга без звернення до неї. У 1912 р. було опубліковано спогади А.І. Дельвіга, двоюрідного брата поета, котрі є найбільш цінним мемуарним джерелом знань про останні роки життя письменника.

У другій половині ХХ ст. творчість Дельвіга стає обов’язковим елементом колективних монографій та навчальних видань з історії російської літератури, що сприяло появі значної кількості статей, присвячених різним аспектам його літературної діяльності (М. Вер-ховського, В. Коровіна В. Сандомирської, Вс. Рождественського, С. Рас-садіна,). Минули часи, коли вважали, що поет викликав інтерес лише тому, що був другом Пушкіна. Дельвіг – самобутній митець, чия творчість гідна ретельного вивчення.

Протягом 2001-2005 рр. творчість А.А.Дельвіга, зокрема його поетику, успішно вивчав російський літературознавець Д. Жаткін. Низка його праць аналізує топоніміку та ономастику у віршах Дельвіга, розглядає вплив митця на подальший розвиток поезії в Росії, репрезентує співвідношення його образної системи з творчістю російських письменників ХІХ – ХХ ст.

Відомо, що А.А. Дельвіг увійшов в історію російської літератури не лише як поет, але і як видавець альманаха “Северные цветы” та “Литературной газеты”. Ці видання привертали до себе увагу російських і зарубіжних дослідників, котрі вважали їх спільною справою А.А. Дельвіга та О.С. Пушкіна. Зрозуміло, що на передньому плані постійно перебував Пушкін, який ніби застував Дельвіга. Докладалося чимало зусиль, щоб атрибутувати саме Пушкіну анонімні статті в “Литературной газете”, показати саме пушкінський визначальний вплив на літературно-естетичні позиції “Северных цветов”. Про діяльність А.А. Дельвіга-видавця наразі повного уявлення немає.

Практично невивченим залишається літературно-критична та епістолярна спадщина А.А. Дельвіга, адже до виходу збірки “Сочинения”, підготовленої В. Вацуро, для цього не було бази. У виданні вперше встановлено авторство багатьох статей Дельвіга, уперше надруковано чимало листів митця. Статей про Дельвіга як літературного критика обмаль, а докладний аналіз проблематики його листів зовсім відсутній. Зрозуміло, що за таких умов створити цілісне уявлення про літературну діяльність А.А. Дельвіга у взаємозв’язку всіх ії складових було неможливо. Саме це й визначило вибір теми дисертаційного дослідження.

Другий розділ “Поезія Дельвіга” починається з аналізу його ліцейської творчості. Дельвігу раніше, ніж більшості його однолітків, пощастило видаватися; не випадково саме йому було довірено почесний обов’язок написати “Прощальную песнь воспитанников Царскосельского лицея”, яку виконали на урочистому акті з нагоди першого випуску ліцеїстів.

Літературознавці традиційно не виділяють окремих періодів творчості А.А. Дельвіга, адже поет неодноразово повертався до вже написаного, вдосконалюючи поезії. У дисертації вперше розглянуто ліцейські поезії з точки зору особливостей проблематики та поетики. З’ясовано, що перша поезія Дельвіга була написана в жанрі пісні з використанням характерних для фольклорного твору стійких словосполучень. Також, іще під час навчання поет звернувся до античного світу, це поезії “К Диону” (1814), “К Лилете” (1814), “К Дориде” (1815). Уже на початку своєї поетичної діяльності А.А. Дельвіг порушує теми, до яких пізніше неодноразово повертатиметься у своїй творчості. Серед них тема війни 1812 року: “Русская песня” (“Как разнесся слух по Петрополю”) (1812), “На взятие Парижа” (1814), “Дщерь хладна льда! Богиня разрушенья... ” (1812 - 1813), “Отставной солдат” (1829). Таким чином дослідження показало, що ліцейський період – дуже важливий етап творчості поета, коли були закладені особливості його поетичного стилю, а також почали розроблятися жанри, які стали визначальними для нього.

Значну увагу приділено взаєминам А.А. Дельвіга та О.С. Пушкіна, їхньому поетичному діалогові, що розпочався саме в Ліцеї. У роботі проаналізовано поетичні послання Дельвіга Пушкіну, а також цитати з “Прощальной песни воспитанников Царскосельского лицея” (1817), які можна знайти в поезіях Пушкіна “Послание в Сибирь” (1827) та “19 октября” (1825).

У другій половині 1817 р. Дельвіг перебував в Україні, де написав вірш (з підзаголовком “Из Малороссии”), в якому зворушливо, із захопленням відтворив картини української природи.

І в Ліцеї, і по його закінченні Дельвіг розвивався та ідейно формувався у середовищі, з якого вийшли майбутні декабристи. Збереглися свідчення про його участь в “небезпечних” розмовах, членство у таких об’єднаннях вільнодумців, як “Священная артель” і “Зелёная лампа”. Одним із яскравих проявів опозиційності поета став вірш “Подражание Беранже” (1821). Але опозиційність Дельвіга була відносно поміркованою і не зазіхала на державні устої. В дисертаційній роботі доведено, що А.А. Дельвіг ніякою мірою не був супротивником декабристів, поділяв багато з їхніх переконань: волелюбність, прагнення до духовної незалежності, активне неприймання цензурного свавілля і т.п. Але його вчинки визначалися і мірою його опозиційності, і особливостями його характеру.

У роботі вперше розглянуто вірші, які можна назвати творчими деклараціями Дельвіга, або віршами про поета і поезію. Вони переконливо доводять, що письменник, котрий зворушливо звеличував ідеали мирного самотнього життя, безтурботності, спокою, ніколи не забував і про високий громадянський обов’язок поета. Дельвіг підносить митця, славить його свободу від життєвих труднощів, але в той же час оспівує і волю взагалі, непідвладність земним кумирам. Поет не підноситься над народом, “нікчемною, неосвіченою юрбою”, а захищає внутрішню свободу, гармонію духовного світу. Звільнений від марностей, він цінує чистоту своїх ідеалів.

А.А. Дельвіг обстоював самостійну, незалежну цінність поезії, і це було так природно, що навіть О.С. Пушкін, який висловлював схожі думки, посилався при цьому на нього. Відомо, що Пушкін протиставив поезію А.А. Дельвіга і декабристів, які вважали метою поезії служіння суспільним ідеалам та участь у боротьбі за втілення іх у життя. Зазначається, що розбіжність поглядів А.А. Дельвіга та його однодумців з одного боку, і декабристів з іншого, – провіщали майбутню полеміку між прихильниками “чистого мистецтва” й російськими революціонерами-демократами.

Трьома ліричними жанрами, в яких найбільшою мірою зреалізувалися творчі прагнення Дельвіга, стали ідилії, пісні й сонети. В еволюцію кожного жанру він зробив значний внесок. Пушкін захоплювався в ідиліях Дельвіга тим, що в них виявилася спроможність “угадать греческую поэзию”, але ці вірші в сублімованій формі відбивали російську дійсність. Ідилії Дельвіга, на відміну від класичних зразків жанру, зовсім не орієнтовані на щасливий кінець та оспівування благополуччя й безтурботності. Розробка античних мотивів тут поєднується з елементами драматизму. Найпереконливіше підтвердження цього можна побачити в ідилії “Конец золотого века” (1828), конфлікт якої та його трактування склалися не без впливу поеми О.С. Пушкіна “Цыганы”.

В А.А. Дельвіга є низка віршів із підзаголовком “Идиллия”, але лише один твір має підзаголовок “Русская идиллия”. Це “Отставной солдат”, задуманий ще в Ліцеї, а завершений 1829 року. Цій поезії в роботі було приділено значну увагу, адже, на наш погляд, ії аналіз допомагає зрозуміти позицію Дельвіга щодо питання народності літератури та співвідношення форми і змісту твору. Поезія містить навмисні та істотні відступи від сталого жанрового канону. Автор відмовився від гекзаметра, використав неримований п’ятистопний ямб, максимально наблизив мову героїв до розмовної, увів не властиву ні античній, ні російській ідилії визначеність хронотопа, індивідуалізував мову персонажів. Відступи від жанрового канону настільки суттєві, що ми називаємо вірш ідилією, лише наслідуючи визначення самого автора.

У творчості А.А. Дельвіга тема війни 1812 року зустрічається доволі часто, тому можна побачити зміни, які відбулися в світогляді поета. Погоджуючись з Пушкіним, що народність в літературі має бути безпосередньо пов’язана з правдивим зображенням життя, Дельвіг в “Русской идиллии”, відмовився від пафосу, високих пристрастей, опису батальних сцен заради відтворення страшних картин війни, що викликало захоплення Є.А. Баратинського. Герої Дельвіга – не умовні алегоричні фігури, а реальні селяни в своїй життєвій визначеності.

В ідилії “Отставной солдат” поет звертається до народних обрядів, звичаїв, але це вже не тема твору, а засіб передачі дійсності. Йому вдається створити ліричного героя, характер якого, обумовлений типом культури. Саме до цього закликав Пушкін в статті “О народной драме и драме “Марфа Посадница””, в якій формулює поняття народності літератури. Стаття була написана восени 1830 года, однак Пушкін, розробляв цю проблему раніше, й положения статті можуть бути співставлені з тим, як Дельвіг розробив поняття народності в ідилії “Отставной солдат”.

Найважливішу частину поетичної спадщини А.А. Дельвіга становлять його пісні, в яких він, за відгуком О.С. Пушкіна, досяг “точности языка”. Пісні неодноразово привертали увагу дослідників і критиків, але не завжди їх поціновували справедливо, адже вони започаткували новий етап засвоєння багатств народної пісні літературною, книжною поезією і в такому сенсі перевершили усе зроблене попередниками поета. Пісні Дельвіга – це наполегливе прагнення відбити народну психологію, наслідувати настрій, характерний для російської народної пісні. Виразним прикладом може слугувати відома пісня Дельвіга – “Соловей мой, соловей” (1825). Поет чутливо вловив та вміло відтворив особливості народної пісні: постійні епітети, слова зі зменшувальними суфіксами, анафори, негативні порівняння, характерний для російського пісенного фольклору хорей. Взагалі, поєднуючи фольклорну й літературну традиції, Дельвіг використовує у своїх піснях здебільшого білий вірш, проте вставляє в нього рими, інколи внутрішні.

Сонети А.А. Дельвіга не посідають у його доробку такого ж місця, як головні жанри поета – ідилії та пісні. Зрозуміло, що вони привертали до себе меншу увагу дослідників творчості митця. Спеціальних, присвячених їм праць немає, а в передмовах до видань його віршів сонетам приділено лічені рядки. Такий стан не можна визнати задовільним, адже О.С. Пушкін у своєму знаменитому творі “Сонет” (“Суровый Дант не презирал сонета”) серед поетів, які уславилися як майстри сонетного жанру, назвав ім’я лише одного російського поета – Дельвіга. В дисертації вперше сонети Дельвіга розглянуті цілісно з точки зору особливостей тематики, поетики, композиції.

У більшості сонетів поета переважають дві теми – кохання і творчість, до яких і попередники, і сучасники зверталися неодноразово. Але сонетом “Что вдали блеснуло и дымится...” (1827), котрий Дельвіг приховав навіть від найближчого оточення і який знайшли й видали тільки після його смерті, він рішуче розсунув звичні межі, обравши темою сонету те, чого до нього ніхто не наважувався зробити. Поезія присвячена оспівуванню величі російського флоту, і звичне зображення почуттів поступилося розповідальності. В цьому сонеті поет знову звернувся до наміченого ще в п’ятому “Сонете” прийому двохчастинної композиції. Обидва катрени складаються з питань, а в терцинах, читач знаходить неочікувану відповідь. Також привертає увагу складна система звукопису.

Не лише ознака епохи, а й значуща якість поезії А.А. Дельвіга в тому, що межі між жанрами втрачали чіткість. Поет завжди висловлювався за те, що форма має слугувати змісту, тому деякі пісні поета наближалися до елегій, також і сонети його були інколи елегіями, інколи посланнями.

У третьому розділі “Видавнича і літературно-критична діяльність А.А. Дельвіга” розглядається роль, яку відіграв А.А. Дельвіг у створенні і функціонуванні одних з кращих російських видань: альманаху “Северные цветы” та “Литературной газеты”. Вперше розглядаються критичні статті, до наукового обігу введено листи поєта.

Відомо, що ідея залучення А.А. Дельвіга до видавничої діяльності належить книгареві І.В. Слєніну. Обравши саме Дельвіга, той виявив неабияке чуття, дружні стосунки Дельвіга з Пушкіним, Баратинським та іншими видатними літераторами, які прикрасили своїми іменами перший випуск альманаху, одразу створили йому авторитет. Ці відносини, привабливість його особи, як одностайно зазначали сучасники, довіра, котру він викликав до себе, вплив, яким умів скористатися з дивовижним тактом, стали запорукою успіху й довговічності “Северных цветов”. Дельвіг багаторазово звертався до широкого кола літераторів – прохав, нагадував, докоряв і, врешті-решт, забезпечував безперебійний вихід “Северных цветов”.

У дисертації зібрано і репрезентовано фактичний матеріал, який доводить, що Дельвіг відігравав у “Северных цветах” провідну, об’єднувальну роль. Він став центральною фігурою в згуртуванні однодумців. Пушкін, наголошував, що “около него собиралась наша бедная кучка”. Це підтверджував і О.Х. Бенкендорф, який бачив у миролюбному, лінивому, врівноваженому Дельвігу організатора гуртка, де живі були антиурядові настрої. При цьому він не знав, що Дельвіг систематично використовував альманах для публікації творів опальних декабристів. Значення діяльності Дельвіга особливо увиразнилося після його смерті: “Без него мы точно осиротели”, – написав тоді Пушкін.

У роботі проаналізовано статтю П.О. Плетньова “Письмо к графине С.И.С.[оллогуб] о русских поэтах”, що відкривала перший альманах і була своєрідною програмою нового видання. Відзначено, що стаття може слугувати джерелом відомостей про естетичну позицію А.А. Дельвіга. На особливу увагу заслуговують не окремі оцінки тих чи інших письменників, а підхід до сучасної літератури, її визначальних особливостей. В ході дослідження було з’ясовано, що стаття Плетньова, яку не було сприйнято сучасниками через намагання примирити представників різних літературних течій, близька до позиції Дельвіга, що він висловлював в своїй першій критичній статті “Известность российской словесности (Письмо к издателю "Музеума")” (1815). Зокрема, обидві статті вказують на те, що золотий час поезії – це мирне співіснування поетів класицистичної і романтичної шкіл. Дельвіг вважав, що неможливо відкинути значення поезії Г.Р. Державіна, К.М. Батюшкова, В.А. Жу-ковського, але при цьому підкреслював необхідність творчого розвитку надбань попередників. Він захоплювався тими шедеврами романтичної лірики, що їх створювали О.С. Пушкін, Є.А. Баратинський, М.М. Язиков. Про позицію Дельвіга в протистоянні класицистів і романтиків також свідчать його листи і інші літературно-критичні статті. В листі до Баратинського Дельвіг закликав “верить законодателям классической и романтической школ и исключительно великому Распорядителю всего”. У “Литературной газете” 1830 р. з’явилася рецензія на комедію К. Мо-сальского “Классик и романтик, или не в том сила”, в якій Дельвіг знову звертався до боротьби класицистів і романтиків. У цьому протистоянні поет бачитв сюжет для комедії, адже обидві сторони бажають “...уничтожить своих товарищей и попасть в монополисты литературные”.

“Литературная газета” стала, як відомо, безпосередньою наступницею “Северных цветов”. Туди перейшли автори альманаха, і навіть були передані окремі матеріали. Коли було вирішено випускати “Литературную газету”, то навіть не виникало питання, хто має очолити нове видання, – А.А. Дельвіг виявився єдиною кандидатурою. Через брак фактів його роль як видавця “Литературной газеты” відома лише незначною мірою. Велику роль відіграли скромність і стриманість самого Дельвіга, який ніколи не перебільшував своєї ролі. В роботі зібрані висловлення О.С. Пушкіна, П.О. Плетньова, С.М. Дельвіг, які вказують на важливість діяльності поета для функціонування обох видань.

Коло завдань, що постали перед “Литературной газетой”, було суттєво оновлене і розширене. Особливий інтерес викликає розділ “Библиография русская и иностранная”, оскільки в ньому друкував свої статті Дельвіг. Саме тут він відбувся як критик: із 41 статті А.А. Дельвіга, що нам відомі сьогодні, 39 було надруковано в “Литературной газете”. А це означає, що насправді їх було набагато більше, бо авторство значної кількості статей залишається невстановленим. Важливо, що саме завдяки зусиллям Дельвіга створювалася й реалізовувалася літературно-естетична програма газети.

Зазначається, що до своєї роботи критика А.А. Дельвіг підходив із винятковою відповідальністю. В його рецензіях проаналізовано твори не стільки художньо цінні й цікаві для нього особисто, скільки ті, що мали популярність. Протягом 1830 р. “Литературная газета” вела постійну, систематичну боротьбу з Ф.В. Булгаріним, з його уявленням про моральність, з булгарінським впливом на літературу, і найактивнішим учасником цієї боротьби був саме А.А. Дельвіг. Що сильніше ставав вплив Булгаріна і його творів, то рішуче належало їм опонувати. Це протистояння було боротьбою за читача, за вплив на його соціальні й моральні уявлення та літературні смаки.

Формуючи смаки читачів, Дельвіг неодноразово виступав на захист літературних позицій Пушкіна і давав високу оцінку його творам. Відома його рецензія на третє видання “Бахчисарайского фонтана” та незавершена стаття, присвячена “Борису Годунову”. Припускають, що були плани щодо статті-аналізу історичної поеми “Полтава”, до якої, на жаль, Дельвіг так і не приступив, а для “Бориса Годунова” встиг написати лише початок. Але й у такому вигляді стаття про пушкінську трагедію стала найбільш значним твором Дельвіга-критика. Перше, що відрізняє його від тогочасних літераторів, які відгукнулися на появу пушкінської трагедії, – те, що він глибше за інших зрозумів її новаторський характер, відкинув схоластичні намагання віднести її до будь-якого з відомих жанрів: трагедія, драматичний роман, романтична драма та ін. Дельвіг також не погоджувався з тими сучасниками, які вважали, нібито Борис Годунов знаходиться в тіні, а на першому плані – Самозванець. Значна частина рецензії присвячена трагедії героя – великої людини, яку переслідують наслідки страшного злочину.

У даному розділі дисертації було вперше розглянуто й невід’ємну частину спадщини А.А. Дельвіга – його листи, проаналізовано їх літературно-естетичну проблематику. Епістолярний спадок Дельвіга відносно невеликий – до нас дійшло 117 його листів. Як правило, вони невеликі за обсягом. Розлогих листів, на кшталт тих, що їх знаходимо у В.Г. Бєлінського, О.І. Герцена, М.В. Станкевича, він не писав – велика кількість його листів складається з кількох рядків.

Двадцять п'ять листів Дельвіг написав своїй нареченій С.М. Сал-тиковій. Вони цікаві з біографічного погляду, але зовсім не містять суспільної чи літературної проблематики. Те саме стосується офіційних прохань, з якими Дельвіг звертався до директора публічної бібліотеки, у головний і петербурзький цензурні комітети, на височайше ім’я, листів до рідних тощо.

Частина епістолярної спадщини розкриває драматичність відносин А.А. Дельвіга з цензурою. Ця тема є провідною в його листах: він із радісним подивом повідомляє, що вдалося обминути цензурні перепони, сповіщає авторів про втрати, яких було завдано їхнім творам.

На особливу увагу заслуговують ті листи Дельвіга, що виявляють ставлення до подій, людей з його оточення, а також матеріал, який допомагає краще зрозуміти твори митця. На підставі цілісного розгляду листів було зроблено спробу виявити своєрідність позиції Дельвіга, його розуміння літературних та естетичних проблем. Зазначається, що в листах Дельвіг більш категорично і чітко висловлює свої погляди. У листах А.А. Дельвіга О.С. Пушкіну і Є.А. Баратинському правомірно вбачаємо своєрідне продовження його критичних статей.

Висновки дисертації узагальнюють результати дослідження.

Літературна спадщина А.А. Дельвіга, одного з найвідоміших літераторів “пушкінської плеяди”, викликає особливе зацікавлення, адже його діяльність була багатоплановою: він залишив по собі поезії, критичні статті, видавав альманах “Северные цветы” та “Литературная газета”.

За результатами дослідження історії видання творів і вивчення творчості А.А. Дельвіга ми зазначаємо, що його поетична спадщина вивчалася видатними науковцями, а також була предметом вузькоспеціальних праць. У деяких роботах, присвячених історії розвитку жанрів в російській літературі, поезії Дельвіга розглядалися в історико-літературному контексті. Проте усвідомлення літературної спадщини письменника не завершене, адже поза увагою дослідників залишалися критичні статті, листи Дельвіга. Для аналізу цих сторін діяльності не було можливості до виходу в світ книжки “Дельвиг А.А. Сочинения”, упорядкованої В. Вацуро 1986 року, де вперше були представлені всі сторони діяльності письменника. Слід також зазначити, що в розвідках, присвячених альманаху “Северные цветы” та “Литературной газете”, постать Дельвіга традиційно представлялася як другопланова.

У роботі проаналізовано поетичну спадщину А.А. Дельвіга. На основі розгляду ліцейської творчості зроблено висновок, що саме в Ліцеї поет звернувся до тем і жанрів, які стануть провідними в його творчості.

Творчі декларації, які були виділені нами в окрему тематичну групу, допомогли чітко визначити ставлення поета до однієї з провідних тем декабристської лірики – місця поета в суспільстві. А.А. Дельвіг обстоював самостійну, незалежну цінність поезії. Він підносив митця, славив його свободу від життєвих труднощів, але в той же час оспівував і волю взагалі. Розбіжність поглядів А.А. Дельвіга та його однодумців з одного боку, і декабристів з іншого, – провіщали майбутню полеміку між прихильниками “чистого мистецтва” й російськими революціонерами-демократами.

Значну увагу в дисертації зосереджено на творчому внеску Дельвіга в розвиток обраних ним жанрів. Одним із висновків є думка про те, що використання античних мотивів в ідиліях Дельвіга поєднувалося з драматизмом, конфлікти склалися під впливом сучасних поету літературних тенденцій, а головні герої вже не були алегоричними фігурами. Поет зумів відобразити у своїх ідиліях сучасну йому дійсність, тогочасні конфлікти й характери. Значні зміни відбулися в мові героїв: вона наближається до розмовної, індивідуалізується.

Романтична епоха сприйняла Дельвіга як автора пісень. У піснях виявився романтичний потяг поета до народності, освоєння та перетворення фольклорних зразків. Пісні Дельвіга започаткували новий етап засвоєння багатств народної пісні літературною, книжною поезією і в такому сенсі перевершили усе зроблене попередниками поета. Щоб справедливо оцінити пісенну спадщину поета, слід поставитися до неї з позицій історизму. Його вклад у збагачення жанру в емоційному і змістовому аспектах є очевидним, і хоча ці досягнення були перевершені за досить короткий час, Дельвігу належить значне місце в історії музичної культури.

Порівняно з піснями кількість сонетів Дельвіга невелика, але вони не затьмарені пізнішими зразками. Завершеність їх форми, художня майстерність поета забезпечили цим творам значне місце не тільки в російській, але й у світовій поезії. Дельвіг звернувся до незвичної для цього жанру розповідальності і обрав двохчастинну композицію, чим значно розсунув жанрові межі.

У критичних статтях Дельвіг розглядав твори різних авторів, аналізуючи їх, роз’яснював читачам свою позицію, літературно-естетичну концепцію. Він виступав проти моралізаторства, тенденційності, версифікаторства. У той же час, формуючи літературний смак читача, він неодноразово виступав на захист позицій О.С. Пушкіна і з оцінкою пушкінських творів. Найбільш значним твором Дельвіга-критика стала незавершена стаття, присвячена трагедії “Борис Годунов”, яку відрізняє глибоке розуміння новаторського характеру твору.

Листи Дельвіга, які вперше стали предметом самостійного аналізу, суттєво уточнюють уявлення щодо його літературно-естетичної програми, реалізованої в статтях. У листах, особливо в тих, що адресовані найближчим друзям – Пушкіну і Баратинському, Дельвіг більш відвертий та формулює свої позиції лаконічніше і чіткіше. У листах поета правомірно вбачати продовження критичних статей.

З’ясувати особливості суспільних і літературно-естетичних позицій письменника можна тільки за умови визначення їх співвідношення з провідними суспільними та естетичними явищами і тенденціями того часу. Для письменника, творчість якого припадає на 1820-ті роки – це означає визначити його відношення до декабризму і до протистояння романтизму й класицизму. У дисертаційній роботі доведено, що А.А. Дельвіг ніякою мірою не був супротивником декабристів, поділяв багато з їхніх переконань.

Щодо протистояння романтиків і класицистів, то любов поета до античного світу, поширене вживання гекзаметру призводило до того, що Дельвіга сприймали як класициста. Зазначено, що творчість поета, його світогляд належали до романтизму. Проте Дельвіг не хотів сприймати відносини класицистів і романтиків як конфліктні, а, навпаки, – намагався залагодити їх, йому імпонував мирний перехід від однієї системи до іншої із засвоєнням кращих зразків досягнутого. Здійснений у цій роботі аналіз літературно-критичних статей, листів і видавничої діяльності на великому масиві матеріалів переконливо доводить, що А.А. Дельвіг не займав полярних позицій у протиставленні позитивних якостей і недоліків обох шкіл.

Таким чином, у дисертаційному дослідженні здійснено повний цілісний аналіз літературної діяльності А.А. Дельвіга, визначено його місце в історії російської літератури, зокрема поезії і журналістики першої половини XIX ст. Доведено, що ті позиції, які він обстоював у суспільному і літературному житті свого часу, визначали його діяльність як поета, критика, видавця.

Комплексне дослідження поетичної, літературно-критичної та епістолярної спадщини А.А. Дельвіга з позицій сучасної методології є важливим для осмислення не тільки творчості поета, а й всього суспільно-літературного процесу “пушкінської доби”.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

1. Жукова Е.Е. Стихи о поэте и поэзии в творчестве А.А. Дельвига // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, серія літературознавство. – Вип. 3 (35). – Харків, 2003. – С. 15–21.

2. Жукова Е.Е. Начало пути (лицейское творчество А.А. Дельвига) // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди, серія літературознавство. – Вип. 4 (48). – Харків, 2006. – С. 13–21.

3. Жукова Е.Е. Русская идиллия А.А. Дельвига // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, серія літературознавство. – Вип. 1 (49). – Ч. 2. – Харків, 2007. – С. 57–63.

4. Жукова Е.Е. Сонеты Дельвига // Русская филология. Украинский вестник. – №1. – Харьков, 2007. – С. 59-61.

5. Жукова Е.Е. А.А. Дельвиг. Классицист или романтик? // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, серія літературознавство. – Вип. 2 (50). – Ч. 1. – Харків, 2007. – С. 3–10.

АНОТАЦІЯ

Жукова К.Є. Літературна діяльність А.А. Дельвіга. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 – російська література. – Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. – Харків, 2007.

Дисертація присвячена цілісному вивченню літературної діяльності А.А. Дельвіга. У роботі проаналізовано літературну та епістолярну спадщину письменника.

Здійснено дослідження тематичної та жанрової своєрідності поезії А.А. Дельвіга. Визначено творчі декларації поета, особливості його суспільної і літературно-критичної позиції в співвідношенні з визначальними суспільними та естетичними явищами й тенденціями 20-х рр. XIX ст. Головну увагу було приділено внескові поета в розвиток жанрів ідилії, пісні, сонета. Систематизовано критичні статті, доповнено та уточнено уявлення про Дельвіга-поета, критика, видавця.

Вперше здійснено аналіз літературно-критичної та епістолярної спадщини митця. Стверджується, що його листи сприяють кращому розумінню літературно-естетичної програми, реалізованої на сторінках альманаху “Северные цветы” и “Литературной газеты”

У роботі вперше подано характеристику всіх сторін діяльності А.А. Дельвіга – поетична творчість, суспільна і літературно-критична праця, робота видавця – в їх взаємозв’язку і взаємозумовленості.

Ключові слова: ідилія, пісня, сонет, літературно-критична позиція, літературно-естетична программа, епістолярна спадщина.

АННОТАЦИЯ

Жукова Е.Е. Литературная деятельность А.А. Дельвига.