НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

УДК : 327 (5 - 191. 2 + 477)

жангожА РУСТЕМ НАЇльУЛи

Трансформація ідентичности Новіх незалежних держав Центральної Азії в системі сучасних міжнародних відносин

23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі глобальних сиситем сучасної цивілізації

Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Науковий консультант: доктор економічних, академік НАН України

Пахомов Юрій Миколайович,

директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин

НАН України, завідувач відділу глобальних сиситем сучасної

цивілізації

Офіційні опоненти: доктор політичних наук

Бодрук Олег Сергійович,

завідувач відділом військової політики та безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО України

доктор історичних наук, професор

Майборода Олександр Микитович,

заступника директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

доктор політичних наук, професор

Зернецька Ольга Василівна,

провідний науковий співробітник відділу глобалістики, геополітики ігеоекономіки Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Провідна установа: Інститут міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться 24 квітня 2007 року о15.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин Національної академії наук України, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин Національної академії наук України, м. Київ, вул. Леонтовича, 5

Автореферат розіслано “23 ” березня 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук Сушко О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Багаторівнева системf цивілізаційного процесу дає змогу знайти сфери, чи точніше аспекти, найбільш сприятливі як для розгортання глобалізації, так і для збереження базової специфіки культур та етнічних цінностей. Цей процес відкриває можливості для залучення унікальних конкретних форм регіонально-цивілізаційного і етнокультурного розмаїття світу для посилення мотивації економічної, культурної і будь-якої іншої глобалізації. Тим самим уможливлюється запровадження комбінованих стандартів переваг і глобалізації, і специфікації у структурі сучасної світової макроцивілізації. Більш того, розмаїття шляхів і рівнів цивілізації виступає необхідною передумовою як національної ідентифікації культур і народів, так і глобалізації світової історії в загальнолюдському універсумі.

Досліджувані нами питання етногенезу народів, які населяють центральноазіатський регіон, з огляду на низку причин поки ще недостатньо вивчені вченими регіону. З одного боку, існує цілий масив досліджень, в яких розглядаються ті або інші аспекти теорії етносу, історичної еволюції нації, націоналізму, національної самосвідомості. Однак розгляд цих питань в сучасних межах новостворених держав, без врахування природно-історичного етногенезу і крос-культурності суб- і макро-регіону, що не збігаються з їх нинишніми державними кордонами, створює чималі проблеми при вивченні. Переважно в доследженнях майже ігноруються очевидниі факти на користь компліментарної версії щодо етногенезу власної нації. З цих же причин залишається маловивченою проблема національної ідентичності, що, в останні роки, викликає посилений інтерес дослідників і розглядається в широкому діапазоні гуманітарних наук. Зазначимо, що ідентичність розглядається як філософська категорія, як категорія соціального, психологічного та міждисциплінарного знання.

У західній науковій думці проблема ідентичності взагалі і національної ідентичності, зокрема, має досить сформовану традицію. З кінця 70-х років минулого століття термін "ідентичність" міцно утверджується в лексиці соціально-гуманітарних наук. Зокрема, у 1977 році у Франції виходить колективна монографія під загальною назвою "Ідентичність", що репрезентує багато галузей знання - від етнології і лінгвістики, до літературної критики та історії мистецтва. Тодіж час поняття ідентичності проникає в довідкові видання. Починаючи з 80-х років, кількість робіт, що містять у своїй назві термін "ідентичність", невпинно зростає, про що може свідчити докладний нарис основних аспектів даного поняття, опублікований у п'ятому виданні енциклопедії Колумбійського університету. Ажіотажний інтерес до ціого поняття привів до того, що в 1994 році був анонсований новий міжнародний науковий журнал "Ідентичності: глобальні дослідження культури і влади".

В українській науці поняття "національної ідентичності" розглядалося в працях Ю.В.Павленка і, почасти, С.Б.Кримського та деяких інших дослідників. Значно ширший список російських вчених, які розробляють цю тематику. Зокрема, варто виокремити праці М.О.Бердяєва, П.М.Біціллі, І.О.Ільїна, П.М.Мілюкова, П.А.Сорокіна, М.С.Трубецького, Г.П.Федотова, Л.М.Гумільова, хоча вони й не використовували у своєму лексиконі термін "національна ідентичність", а також сучасних дослідників цієї проблематики - В.С.Малахова, П.І.Смирнова, В.М. Межуєва, О.С. Панаріна тощо.

Проблема ідентичності є ключовою для ситуації постмодерну. Індивіди і групи змушені вирішувати її, оскільки ідентичність є основа їхньої онтологічної безпеки і соціальних практик.

Вивчення національно-цивілізаційної ідентичності у глобалізованому просторі видається актуальним і принципово важливим для адекватного розуміння і прогнозу наступного розвитку та модернізації суспільства.

Об’єктом дослідження є система модерної геополітики та геоекономіки в умовах глобалізації у контексті самоідентифікації Нових незалежних держав Центральної Азії в системі сучасних міжнародних відносин.

Предметом дослідження є інституційне становлення Нових Незалежних Держав Центральноазіатського Региону (ННД ЦАР) в на тлі модерної архітектоніки міжнародного співтовариства.

Мета і завдання дослідження. Автор, поряд з розглядом теоретичних проблем філософсько-політичної парадигми процесу самоідентифікації Нових Незалежних Держав Центральноазіатського регіону, поставив за мету окреслити перспективні позиції пострадянської Центральної Азії в архітектоніці глобалізованого світу. Для реалізації цієї загальної мети передбачено вирішити такі завдання:

· дослідити теоретичний дискурс соціальної феноменології національної ідентичності;

· окреслити співвідношення понять “Середня Азія”, “Центральна Азія” і “пострадянська Центральна Азія”;

· розкрити соціально-економічний і політико-правовий дискурс процесів у пострадянській Центральній Азії в контексті нової архітектоніки міжнародного співтовариства

· здійснити комплексний аналіз проблеми модерного світового капіталу і нових центральноазіатських держав у контексті діяльності Неурядових оргганизацій (НУО), як нових чинників геоекономіки та геополітики;

· окреслити основні риси етнополітичних трансформацій в пострадянській Центральній Азії на тлі глобалізації;

· комплексно дослідити сучасну політичну ситуацію в ЦАР, інтеграційну політику держав регіону та взаємовідносин з найважливішими міжнародними організаціями;

· проаналізувати зовнішньополітичні аспекти проблеми безпеки центральноазіатського регіону;

· дослідити вплив КНР, Росії, США та інших країн західного альянсу на перебіг процесу в ЦАР;

· здійснити типологію ісламського фактора в політичному житті Нових незалежних держав Центральної Азії в системі сучасних міжнародних відносин;

· проаналізувати проблему ісламу та сучасні трансформації в релігійній сфері життя народів центральноазіатського регіону;

· окреслити ймовірність та ступінь загрози політичного ісламу в державах регіону;

· розробити конкретні пропозиції та рекомендації щодо оптимізації політико-економічного співробітництва України з ННД ЦАР.

Методи дослідження. Політологічний дискурс цивілізаційної еволюції і сучасної динаміки архітектоніки глобалізованого світу передбачає синтез методологічних засад стадійності, полілінійності і соціокультурної дискретності. Важливо, з одного боку, не випустити з уваги загальну панораму історичного поступу людства, а з іншого - не ігнорувати унікальний характер окремих цивілізаційних систем. У процесі реалізації завдань дослідження використовувався системний метод наукового пізнання, аналізу та синтезу, індукції та дедукції, метод порівняльного аналізу, історико-логічний метод тощо.

Наукова новизна здійсниного дослідження визначаетться тим, що вперше в українській політологічній науці:

§ доведено, що соціально-філософська концепція національної ідентичності евристична і методологічно продуктивна, особливо у кризових транзитивних стадіях цивілізаційного розвитку, коли відбувається чергова зміна ідентичності, під час якої нації і держави постають перед потребою у визначення нових векторів свого розвитку. Політологічне осмислення феномену національної ідентичності є необхідним концептуальним компонентом пошуку нових орієнтирів розвитку;

§ обгрунтовано, що національна ідентичність - це багатомірний і багаторівневий феномен, дослідження якого включає широкий комплекс політичних, соціально-філософських, психологічних і культурологічних аспектів. Ідентичність в епоху розширення процесів глобалізації характеризується лабільністю, рухливістю, множинністю, незакінченістю і контекстуальністю. Разом з тим, концептуальність не релятивізує субстанцію ідентичності і вибір тієї або іншої моделі ідентичності, не є абсолютно довільною, оскільки кореспондується з історичним і соціокультурним контекстом, що задає не тільки визначений спектр альтернатив, а й набір різних соціальних практик.

Набула подальшого розвитку соціально-філософська візія сучасних

ідентифікаційних процесів в умовах зіткнення дискурсів традиційного,

модерного і постмодерного суспільств, що концентровано можна проілюструвати

такими положеннями:

§ ідентичністю володіють як соціальні страти, так і окремі індивіди. При цьому вони мають безліч ідентичностей (територіальну, національну, культурну, релігійну, партійну, професійну тощо), окремі аспекти яких взаємно доповнюють один одного. Вибір ідентичностей повинний вести не до зіткнення, а до взаємодії різних ідентичностей, заснованих на консенсусі визнання культурної розмаїтості глобального і взаємозалежного світу, в якому соціальні групи почувають себе невід’ємною частиною не тільки локальних суспільств, а й усього людства;

§ особливістю сучасних ідентифікаційних процесів є зіткнення дискурсів традиційного, модерного і постмодерного суспільств. Нашарування дискурсів є однією з головних причин значної розбіжності різних шкіл і напрямків сучасної гуманітарної науки в інтерпретації досліджуваного поняття. Ключовим є питання пошуку такого дискурсу, який, усунувши протиріччя, надав би поняттю "ідентичність" необхідної цілісності. Ускладнення соціальної, економічної, політичної і культурної сфер життя суспільства створює безліч перспектив, життєвих моделей, стратегій і перетворює завдання вибору оптимальної моделі розвитку в генеральний проект розвитку суспільства;

§ розмаїтість способів досягнення і маніфестувания національної ідентичності істотно утруднює її точне визначення. При конструюванні мають значення як примордіальні (історичні, територіальні, міфопоетичні, культурні, мовні) фактори і символи, так і конструктивні підходи, згідно з якими національна ідентичність з'являється як деякий соціальний конструкт. Однак на практиці не існує чітко заданого набору ознак для визначення національної ідентичності. Ситуація ускладнюється й тим, що не існує єдиного алгоритму виникнення і функціонування національних рухів, сучасних націй і національних держав, до того ж, навіть ті норми, що існують, починають руйнуватися під впливом глобалізації. Глобалізаційні трансформації призводять до того, що відповідні домінуючі "націоутворюючі" групи ініціюють формування колективної ідентичності. Очевидно, саме в цих формах і способах функціонування ідентифікаційних механізмів у сучасних умовах глобалізації криється шлях до адекватного розуміння феномену національної ідентичності;

§ для визначення національної ідентичності уявляється доцільним звертання до поняття нації. При цьому існуючі традиційні підходи (примордіалізм, конструктивізм, інструменталізм, лібералізм та ін.), як показує концептуальний аналіз теоретичних дискусій, не відбиває всієї складності цього багатогранного феномену. У першу чергу, це пов'язано з невизначеністю, нестійкістю сучасного соціально-політичного ландшафту, суперечливістю і різноспрямованістю тенденцій розвитку сучасної цивілізації (національна єдність і мультикультуралізм, глобалізація, регіоналізація і локалізація, міграція значних масивів населення та ін.), що вносять істотні корективи в традиційні трактування поняття нації. Для адекватного викликам мінливої соціальної реальності опису феномена нації перспективним видається звертання до категорії національної ідентичності, що в умовах глобалізації може доповнити сутністно звичніми для традиційних підходів поняття національної самосвідомості, національного характеру тощо.

Удосконалено усталене бачення феномену національної ідентичністі в умовах глобалізації, зокрема: на основі поглибленого аналізу становлення національно-інституційної ідентичності ННД ЦАР показано, що національна ідентичність ґрунтується на сіввідношенні "Я-Інший", на визнанні "Іншого" як самодостатнього суб'єкта відносин. У цьому ценсі вона особливо співзвучна сьогоднішній ситуації культурного плюралізму і різноманіття. При цьому в сучасному динамічно мінливому світі відбувається зсув, стирання граней, що в минулому відокремлювали "своїх" від "чужих". Усвідомлення різноманіття культур, ідентичності не як загрози, але як способу розширити діапазон свого "етнокультурного Я", сприяє подоланню ксенофобії.

Практичне значення одержаних результатів роботи. Результати дослідження можуть бути використані в навчальних курсах для студентів політологічних, філософських й економічних спеціальностей, в роботі зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інституцій. Висновки а узагальгальнения дисертації можут знадобитися для вироблення засад модерної концепції зовнішньої політики України в ЦАР.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація готувалася відповідно до планової тематики досліджень відділу глобальних систем сучасної цивілізації Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, зокрема при розробці тем: “Цивілізаційні основи світових трансформаційних просесів” (№ держреєстрацї 0101U005101 – 2001-2002 рр.); “Цивілізаційна структура сучасного світу: дискретність та універсалізм” (№ держреєстрацї 0103U006309 – 2003-2004 рр.); “Динаміка цивілізаційних зрушень в сучасному світі” (№ держреєстрацї 0105U002586 – 2005-2007 рр.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною роботою автора. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, досліджень використані лише ті ідеї та положення, що є результатом особистої роботи здобувача.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дослідження обговорювались та доповідались на всеукраїнських і міжнародних конференціях та лекціях-семінарах: “Нові незалежні держави Центральної Азії” (Сассарі, Італія, 1992); Міжнародній конференції ЮНЕСКО “Політична культура та традиції Центральної Азії” (Алмати, 1992); міжнародних лекціях-семінарах “Політичний вибір держав Центральної Азії” (Сеул, Республіка Корея, 1993); міжнародній конференції “СНД і Схід” (Тегеран, Ісламськая Республіка Іран, 1994); лекціях-семінарах “Політичні трансформації та державна незалежність Казахстану” (Квінський університет, Кінгстон, Канада, 1994); Координаційній Раді ESCAC (Утрехт, 1997, Нідерланди); VII Міжнародній конференції ESCAC “Політичні трансформації пострадянських країн Центральної Азії та Південного Кавказу” (Венеція, Італія, 1999); VII Міжнародній конференції ESCAC “Традиції і новації в державному будівництві центральноазіатського регіону (Відень, Австрія, 2001); Міжнародному філософському симпозіумі “Діалог цивілізацій: Схід-Захід” (Москва, 2002); Всесвітньому філософському конгресі "Філософія перед обличчям глобальних проблем" (Стамбул, 2003); а також на ІІІ й ІV Російських філософських конгресах (Ростов-на Дону (2002), Москва (2005) та на інших міжнародних і вітчизняних наукових форумах.

Публікації результатів дослідження. За результатами дослідження підготовлено і опубліковано 52 науковіх праці загальним обсягом 270 др. арк., у тому числі 3 монографії, з них 26 праць - у фахових виданнях.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація містить 6 розділів, до складу яких входять 31 підрозділ, вступ, висновки, список використаних джерел та додатки. Загальний обсяг дисертації 435 сторінок, список викоростнаних джерел містить 404 найменування (украінською, англійською та російською мовами).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано сутність та стан розробки наукової проблеми, її актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, подано коротку анотацію основних положень дисертації, що складають її наукову новизну, визначено теоретичне та практичне значення отриманих результатів, вказано на методологічні та структурні засади роботи і ступінь її апробації.

У першому розділі “Пострадянська Центральна Азія в архітектоніці глобалізованого світу” досліджуються такі проблеми: теоретичний дискурс і соціальна феноменологія національної ідентичності; Середня Азія, Центральна Азія і пострадянська Центральна Азія: співвідношення понять; кінець біполярності і глобальні трансформації сучасності; нова архітектоніка міжнародного співтовариства як соціально-економічний і політико-правовий дискурс процесів у пострадянській Центральної Азії.

Нові Незалежні Держави Центральноазіатського Регіону, що виникли в системі міжнародного політичного й економічного співтовариства в результаті розпаду колишнього Радянського Союзу, за десять років свого існування стали, принаймі за своєю зовнішньою формою, юридично, повноцінними суб'єктами міжнародних відносин. Їхня поява на світовій арені і включення у системні інституціональні зв'язки міжнародних відносин збіглося за часом з якісно новою стадією розвитку світової цивілізації - з тотальною глобалізацією всієї системи політико-правових, соціальних і фінансово-економічних відносин та виникненням єдиного інформаційного простору. Зрозуміло, ці процеси не могли не вплинути на характер поглиблення інтеграції ННД у міжнародне життя та на спроби формування і реалізації цими державами власних доктрин зовнішньої політики.

У певному сенсі можна говорити й про те, що, за основними ознаками і характеристиками, становище цих країн цілком коректно буде порівнювати із сучасним станом України. У першу чергу, через загальний для всіх цих пострадянських країн політичний та економічний дискурс, що позиціонує їхній стан як перехідний (транзитивний) від планової до ринкової економіки і громадянського суспільства, що має своїми орієнтирами (принаймні, на рівні політичної риторики) ліберально-демократичні цінності євроатлантичної цивілізації.Остання обставина створює можливість аналізу виробничо-економічного ресурсу цієї групи країн у контексті практичної реалізації його потенціалу, а також реалізації спільних і взаємовигідних корпоративних проектів.

Сучасну проблематику культурної ідентичності в умовах прискорення глобалізаційних процесів чимало дослідників справедливо відносить до найбільш складних та суперечливих та водночас пріоритетних в багаторівневому комплексі невирішених завдань, що стоять перед світовим співтовариством.

У контексті сказаного цілком зрозумілою є певна зовнішня парадоксальність глобалізаційних процесів, за яких низка об'єктивних інтегративних тенденцій, що ведуть до взаємодії у всіх сферах сучасного суспільства - економічній, політичній, культурній, - зіштовхується з рівним за силою процесом протидії проявам інтернаціоналізації економіки і духовної сфери у формі протестів окремих етнічних і соціальних груп у різних регіонах світу (до протистояння етнічних і конфесійних та субконфесійних традиціоналістів типолологічно примикають й західні "антиглобалісти").

Пошук ідентичності, колективної чи індивідуальної, приписаної чи сконструйованої, стає фундаментальним джерелом соціальних значень (М.Кастельс). При цьому втрата ідентичності, або ж нівеляція чи втрата цінностей, спроби конструювання штучної ідентичності становлять загрозу для безпеки суспільства і можуть супроводжуватися всілякими драматичними конфліктами, оскільки втрата індивідуальної і соціальної ідентичності неминуче веде до кризи суспільних систем. Ідентичність необхідна, насамперед, для збереження і підтримки традиційних культурних і духовних цінностей та налагодження паритетного діалогу між різними культурами і цивілізаціями, позитивний результат якого сприяє взаємному визнанню та об’ективному сприйняттю культурного різноманіття. У цих умовах актуалізується питання про форми і способи співіснування людей різних культурних традицій у світі, щоглобализується.

Процеси глобалізації приводять до того, що суспільні, макросоціальні відносини виходять за межі національно-державних спільнот і надбувають транснаціонального характеру. Традиційно спільністю, соціокультурним простором, в якому реалізовувалися його зв'язки із суспільством, були нація, країна, держава, оскільки ідентичність людини з визначеною спільністю реалізується, насамперед, через інтериоризацію їм уявлень, норм і поведінкових стереотипів, що творять його культурне середовище. Історично сформовані культури національних і соціальних спільнот являють собою головне джерело, з якого особистість черпає життєві змісти, що створюють основу її самосвідомості, духовний зміст власного бутя. Людині, яка втратила свої культурні корені, загрожує психологічна дезорієнтація, утрата внутрішніх правил, що регулюють і впорядковують її мотивації, прагнення та уявлення про сенс існування. У цій ситуації розповсюдженою реакцією на загрозу втрати ідентичності стає активізація традиційно зорієнтованих цінностей. При цьому висуваються найрізноманітніші стратегії щодо подолання кризи ідентичності: від безмежного космополітизму до крайніх форм національного ізоляціонізму, від активної інтеграції в глобалізаційні процеси до спроб протистояти їм, замикаючись в рамках національно-державних, етнічних чи конфесійних спільнот.

Акцентуючи національні почуття, релігійні канони, люди виступають за цілісність своєї свідомості і стилю поведінки, міцність своїх зв'язків із традиційною спільнотою, несприйняття чужих впливів.

З одного боку, очевидна глобальна культурна інтеграція, що почалася з уніфікації соціальних структур та інститутів, у які організується суспільство (таких, як державна модель, нація). З іншого боку, прагнення до збереження власної національної культурної ідентичності і самобутності не менш важливе, ніж прагнення до інтеграції.

Проблематика національної ідентичності в умовах глобалізації особливо актуальна для країн, в через низку історичних обставин і міграційних процесів, виникли поліетнічні і поліконфесійні спільноти. За таких обстапвин методологічно важливою є розробка адекватної соціально-філософської концепції нації, національної ідентичності і національної політики. При цьому необхідно зазначити, що за всіма концептами і дискурсами про природу феномену нації приховуються цілком визначені і життєво важливі для розвитку даної ідеологічної конструкції питання.

В другому розділі “Західний капітал і Нові Центральноазіатські держави” автор окреслює роль модерних гравців у структурі нової системи міжнародних відносин, аналізує коло основних інвесторів та грантоотримувачів у контексті геополітичної трансформації у регіоні та глобалізаційних процесів загалом.

Сьогодні у системі сучасних міжнародних відносин виникли і почали активно діяти безліч інших активних суб'єктів, сформованих з різних міжнародних організацій, як урядових, так і неурядових. Відмінність між цими організаціями полягає, насамперед, у тім, що урядові міжнародні організації діють у легітимному політико-правовому просторі і реалізують свої програмні дії від імені урядів. Діяльність цих організацій регулюється відповідними документами й актами, погодженими державами світу і прийнятими на основі сформованої системи міжнародного права.

Неурядові організації (НУО) не презентують безпосередні інтереси тієї чи іншої держави чи групи держав і, отже, ними не фінансуються. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони можуть діяти як легально, так і нелегально, дислокуючись на території не однієї, а багатьох країн. Причому, як за згодою, так і без згоди урядів, що представляють країни їхньої дислокації. Ці організації реалізують програмні цілі й установки ідеологічних, політичних, релігійних, фінансових та інших корпоративних груп, виходячи при цьому за межі національно-державних кордонів.

Реалізуючи широку грантову програму, орієнтовану на збільшення кількості НУО, західні інформаційно-аналітичні центри щорічно одержували сотні соціально значущих проектів з усіх регіонів, у яких головним пунктом було обґрунтування тих моментів, що давали можливість виявити найгостріми соціальні проблеми в регіональному розрізі і бачити причини їхнього виникнення. Проведена інформаційно-дослідницька робота давала їм можливість формулювати основні положення аналітичних звітів про розвиток ННД ЦАР, що потім використовувалися для здійсниння більш ефективної політики щодо цих країн.

Причому, у своїй більшості всіх ціх фондив відмовляються фінансувати проекти, що прямо були б пов’язані з вивченням соціального, історико-культурного чи політичного простору ННД ЦАР, а вся інформація про динаміку політичних чи соціальних процесів, власниками якої вони стали, була отримана ними винятково непрямим шляхом. Ілюстрацією цього є діяльність Фонду Сороса, бюджет якого спочатку спрямовувався на проведення семінарів і стажування місцевих учених за рубежем. Тільки з другої половини 90-х років минулого століття американські фонди "Євразія" і “Сорос” стали оголошувати спеціальні конкурси на проведення досліджень у сфері суспільної політики. У рамках цих програм перспективним є створення "Центру суспільної політики", що зміг би готувати на високоякісному рівні альтернативні програми і проекти розвитку громадянського суспільства в ННД ЦАР.

Як відомо, технологія механістичної рецепції далеко не завжди дає життєздатні паростки в середовищі з іншими політико-адміністративними традиціями і соціокультурним дискурсом. Очевидно, що успішна імплементація ідей, концепцій, підходів, технологій неможлива без врахування місцевих соціокультурних умов, місцевого політико-економічного і соціально-культурного клімату, що має низку специфічних ознак і характеристик.

Повномасштабну діяльність у сфері вивчення загального контексту країни і його окремих аспектів здійснюють і міжнародні організації, такі як: Всесвітній Банк, ПРООН, ЮНЕСКО, ТАСИС, ОБСЄ та ін. Загальною тенденцією при реалізації різних дослідницьких проектів міжнародними донорськими агентствами є їх менша зангажованність у порівнянні з іноземними і приватними структурами, але при цьому порівняно низька ефективність, пов'язана з проблемою неякісного менеджменту, характерного для всіх міжнародних організацій, присутніх на пострадянському просторі.

Згодом діяльність цих центрів і фондів позначилася тенденцією до еволюціонування від аналітичної у напрямківі розширення політичного впливу, оскільки західні держави мають можливість відстеження й аналізу ситуації на місцях за допомогою власних посольств, у тому числі і через спецслужби. Виходячи з геополітичної ситуації, що змінилася, тепер перед фондами ставляться більш перспективніми цілі, що полягають в переорієнтуванні досліджень на сприяння формуванню в центральноазіатських і, ширше, у пострадянських суспільствах нової еліти, яка здобула західну освіту, й орієнтованої на західні цінності.

Зазначена обставина істотно обмежує політичну роль держави як головного учасника міжнародних відносин в сучасній системі світоустрою. Девальвується, зокрема , і силовий вплив "світових полюсів"- найбільш провідних держав світу, здатних впливати на політику інших країн, що перебувають в безпосередній зоні, чи навіть на периферії, їх "силових полів" і стратегічних інтересів. Однак, незважаючи на явне ослаблення геополітичної і військово-економічної ролі держав на авансцені сучасного світу, вони продовжують залишатися головними і єдино легітимними суб'єктами політичної та економічної структури сучасних міжнародних відносин.

Роль США як світового лідера в сучасних міжнародних відносинах очевидна. Меншою є присутність у цій системі інших держав чи міждержавних об'єднань (наприклад, ООН, Європейський Союз чи група держав Південно-Східної Азії - АСЕАН), що також можуть претендовати на статус "центрів силових полів", оскільки вони здатні впливати на економічний і політичний розвиток інших країн.

До групи "країн-абсорбентів", що виступають у якості "центри силового притягання", відносяться, зокрема, й такі країни, як Китай, Росія (незважаючи на явне ослаблення економічної потуги і політичної ролі останньої в сучасному світі), а також Японія і, на думку деяких експертів, у недалекому майбутньому - Індія.

Це дає підстави для висновку, що двополюсний світ трансформувався у світ з багатополюсною конфігурацією.

У третьому розділі “Політичні трансформації в пострадянській Центральній Азії в умовах глобалізації” дослідник акцентує увагу на таких проблемах: Центральноазіатський регіон: оглядовий аналіз сучасної політичної ситуації; інтеграційна політика держав регіону; Центральна Азія і найважливіші міжнародні організації; глобалізація - каталізатор чи механізм анігіляції етнічної і культурної самоідентифікації.

Характерною рисою сучасного етапу розвитку пострадянських держав ЦАР є та обставина, що вони є частиною складних і різноманітних процесів суспільно-політичної трансформації, яка відбувається на двох таксономічно автономних та водночас пересічних рівнях - на глобальному та регіональному.

Якщо розглядати "нижній" - регіональний рівень, що проходить у країнах цього субрегіону фазу інституціонального і структурного становлення, то сучасна політологія зіштовхнулася при дослідженні особливостей перехідного стану цих суспільств з новими ознаками і характеристиками. Питання полягає, насамперед, у тім, що різні країни ЦАР по-різному включені в процес переходу від планової економіки і централізованого керування соціально-економічними і політичними процесами до системи ринкових відносин, до громадського самоврядування і ліберально-демократичних свобод. Причому, природний зсув балансу протиріч між універсальними і локальними факторами в ту чи іншу сторону, що відлічає більшість експертів, не повинні створювати ілюзії того, що локальні фактори повинні виступати як пріоритети. У цьому сенсі необхідно гранично обережно ставитися до закликів місцевої влади здійснювати реформи на основі власного алгоритму розвитку, які ґрунтуються на збереженні авторитарного стилю керування. Тим часом, керівництво цих країн вперто ігнорують той факт, що успіх демократичних реформ у постсоціалістичних країнах Східної Європи став можливим не в останню чергу, завдяки залученню в політичний процес нових широких суспільних сил, що репрезентують інтереси "середнього класу". Механізм консолідації і легітимного політичного представництва суспільних груп у цих країнах здійснювався за допомогою політичних партій, інтереси яких були представлені в парламентах.

До негативних результатів транзитивного періоду у країнах ЦАР привели, серед інших, такі основні фактори:

- недооцінка з боку Заходу стратегічної ролі країн ЦАР у групі держав, що

стали на шлях трансформації соціально-економічної та політичної системи

після розпаду радянської імперії та вкрай недостатнє сприяння їм у

побудові громадянського суспільства і правових інститутів, орієнтованих на

демократичні цінності;

- орієнтація зовнішньої політики Заходу на жорстке витіснення Росії з регіонів, відкрите прагнення зменшити залежність держав ЦАР від Росії і мінімізація її присутності в регіоні, без врахування того факту, що навіть "погана" і "не доведена до західних стандартів" російська демократія, видається для населення цих країн недосяжною;

- переоцінка фактора, що слабо впливає на суспільне життя регіонів ЦАР,

впливу США як універсального засобу, за допомогою якого можуть бути

вирішені найбільш складні і важливі проблеми регіону і буде забезпечена

його стабільність;

- завищена увага до сировинного сектора країн ЦАР з боку Заходу в розрахунку на те, що дивіденди від експлуатації надр (насамперед, вуглеводнів) датуть змогу здійснити цілий комплекс заходів щодо реформування суспільного і державного ладу країн регіонів;

- ігнорування того фактора, що зростаюча асиметрія національних економік

містить у собі негативні наслідки для їхнього повноцінного розвитку;

- ігнорування фактора формування масового стану власників і значного за своїми економічними і політичними параметрами середнього класу;

- непослідовне і часто явно кон'юнктурно-вибіркове ставлення до

проведених лідерами регіону політичних перетворень, насамперед до реформ

з формування демократичної правової держави, що обслуговує, інтереси

національних еліт;

- орієнтація на окремих політичних лідерів (глав держав), а не на конкретні

політичні організації, як найбільш надійну базу руху до демократичного суспільства;

- хибна орієнтація при здійсненні практики надання грантів, що надаються

західними фондами і міжнародними організаціями з метою сприяння формуванню громадянського суспільства і демократизації політичного життя;

- необгрунтовано надмірна увага до проблеми міжнародного тероризму після

подій 11 вересня 2001 року в зовнішній політиці країн регіону, що дало можливість правлячим елітам використовувати антитерористичну риторику при жорстких репресивних діях проти внутрішньої опозиції.

Розширення присутності США в центральноазіатському регіоні є сьогодні фактом безперечним. Настільки ж безперечним є також і те, що одночасно в державах регіону відбулося посилення авторитарного тиску політичних режимів на опозицію.

Що стосується економічної складової процесу виходу національних економік країн ЦАР із системної кризи, то без формування середнього класу, неодмінними умовами повноцінного існування якого є дотримання громадянських прав, правова реформа і налагоджені механізми взаємної відповідальності влади і суспільства, то поки що вони перебувають в доембріональному стані.

Очевидно, для оздоровлення соціально-політичної й економічної атмосфери в регіонах країнам Заходу необхідно сфокусувати свою увагу і зусилля не винятково на розробці нафтових і газових родовищ, що дають швидкі дивіденди, а на формуванні тривких умов, для розбудови громадянського суспільства і незалежних правових інститутів – базових передумов стабільності. Вцьому сенсі країнам Заходу необхідно було б внести значену корекцію підходів до окремих аспектів політичних реформ, проведених у країнах регіону. Особливо стосовно внутрінаціональних політичних процесів, коли правляча еліта стверджує про свою безальтернативність при здійсненні комплексу заходів на перехідному етапі становлення громадянських суспільств у регіонах і пролонгує свою безроздільну владу на невизначені терміни, тим самим гальмуючи потенційні можливості суспільства на самостійний вибір варіантів демократичного розвитку.

В цьому сенсі більш активніша участь західноєвропейських структур і міжнародних організацій у справі розвитку демократичних реформ могла б позитивно вплинути на розвиток ситуації в ЦАР, оскільки внутрішній потенціал для повноцінного розвитку, в умовах жорсткого контролю з боку влади, вичерпався.

У динамічних процесах глобалізації світової економіки особливого значення для країн центральноазіатського регіону набуває інтеграційна політика. Сьогодні очевидно, що глобалізація несе в собі серйозні негативні наслідки для економічно слаборозвинутих держав. На думку деяких керівників країн регіону, наприклад, президента Назарбаєва, економічна інтеграція пострадянських держав могла б нейтралізувати чи, принаймні, послабити ці негативні наслідки. Економічно слабкі пострадянські держави, вважає Назарбаєв, повинні поєднувати свої зусилля, створюючи економічні союзи, відкриваючи свої ринки.

Інтеграційний вплив регіональних об'єднань у рамках СНД, в яких активно беруть участь ННД Центральної Азії, нехай слабко, але все-таки протистоїть загальним дезінтеграційним тенденціям, причини яких виникають із самого характеру сучасного світового ринку. Це дає можливість послабити деформацію відтворювального процесу в країнах регіону і пом'якшити для них негативні економічні та соціальні наслідки такої деформації.

У 1992 році країни Центральної Азії приєдналися до Організації економічного співробітництва (англ. абревіатура ЕКО), що була заснована Туреччиною, Іраном і Пакистаном (Тегеран, листопад 1992 р.). Ці країни мають потребу в додаткових ринках збуту своїх товарів, і з цього погляду співробітництво з пострадянськими республіками є для них перспективним. Пріоритетними в ЕКО є такі сфери співробітництва, як транспорт і комунікації, торгівля й енергетика. Не всі країни Центральної Азії демонструють однакову зацікавленість у роботі ЕКО. Казахстан і Туркменистан виявляють значну активність, оскільки орієнтуються на розробку і реалізацію спільних проектів щодо енергетики і транспорту. Після ослаблення внутрішньополітичної напруженості в Азербайджані і Таджикистані, діяльність цих країн в ЕКО також стала актинішою, чого не можна сказати про Узбекистан і Киргизстан.

В останні десятиліття ТНК уже стали фактичними суб'єктами міжнародних відносин і відіграють помітну роль не тільки у сфері міжнародних економічних відносин, а реально діють на міжнародній арені фактично на рівних з національними державами. Нерідко їх навіть називають "віртуальними державами". Цілком природно, що створені на постродянському просторі нові незалежні держави, у тому числі й країни Центральної Азії з їх колосальними природними ресурсами, виявилися у фокусі уваги ТНК. Треба підкреслити, що проникнення ТНК у регіон стало результатом не тільки природного прагнення міжнародних корпорацій поширити сферу своєї діяльності на багаті сировинними ресурсами нові незалежні держави з метою одержання додаткових прибутків, а й наслідком взаємного і цілеспрямованого руху держав регіону і транснаціональних корпорацій назустріч один одному. Здобувши незалежність, центральноазіатські держави, особливо Казахстан, Туркменистан та Узбекистан, спрямовали зусилля на залучення іноземного капіталу для розвитку своєї економіки і, насамперед, у ті галузі народного господарства, що були здатні забезпечити швидку валютну віддачу (нафтогазові ресурси, золотодобування). Зацікавлені в інвестиціях держави регіону стали більше займатися проблемою створення сприятливого інвестиційного клімату у своїх країнах, зокрема, розробкою відповідно вимогам ринкової економіки нормативно-правової бази.

Судячи з обсягів залученних інвестицій, з усіх п'яти країн Центральної Азії найкращий інвестиційний клімат створений у Казахстані (більш $30 млрд.), де був прийнятий пакет законів про державну підтримку прямих іноземних інвестицій. Іноземні підприємці одержали також право на придбання в приватну власність землі, на якій розташовані їхні виробничі об'єкти. Однак, як свідчать опитування суспільної думки, західні інвестори вважають, що інвестиційний клімат у республіці усе ще не відповідає звичним для них стандартам. За їхніми оцінками, у країні зберігається високий ступінь інвестиційного ризику, що пов'язано з недостатньою стабільністю соціально-політичної обстановки в країні. Нарікання з боку закордонних інвесторів викликають також і такі фактори, як відсутність транспарентності податкової політики, корупція на центральному і муніципальному рівнях, непомірно завищені імпортні мита. Ці окреслені західними експертами "незручності" так чи інакше властиві не тільки Казахстану й іншим країнам.

У четвертому розділі “Зовнішньополітичні виміри безпеки центральноазіатського регіону” основна увага дослідника фокусується на таких проблемах: зовнішньополітичний вимір структури регіональної безпеки центральноазіатського регіону; особливості політики Китаю, Росії та США щодо ЦАР; уроки помаранчевої революції для держав регіону;

Сучасна ситуація в країнах ЦАР, розташованого в транзитній зоні між комплексами регіональної безпеки сусідніх регіонів (Росія, Китай, Близький Схід, Іран, Індія, країни західного альянсу), що гальмують формування структур їхньої безпеки, характеризується ізольованістю. Ця обставина визначає слабку структурованість і нерозвиненість взаємної координації систем національної безпеки країн ЦАР. Якщо розглядати структуру і функціональну динаміку безпеки країн цього регіону, то вони формуються шляхом взаємодії чотирьох рівнів: внутрішнього, регіонального, міжрегіонального і глобального, - обумовлених позиціями місцевих еліт.

Характер рівня внутрішньополітичної безпеки в країнах ЦАР визначається тим, що місцеві державні утворення і їхні владні інститути недостатньо сильні, оскільки дистанційовані від суспільних інститутів. Унаслідок цього, простір для дій закордонних акторів недержавного типу на формування процесу безпеки на недержавних рівнях досить широкий і робить регіон відносно транспарентним для проникнення зовнішніх сил. Оскільки здатність держав субрегіонів до взаємодії і входження в зону класичного міждержавного суперництва низька й обмежена, проблеми безпеки в субрегіоні є скоріше транснаціональними, ніж внутрішньодержавними і міждержавними, навіть незважаючи на епізодичні, спонтанні протистояння між ними.

Міжрегіональний рівень утворюють регіональні системи безпеки і сили, інтереси яких зіштовхуються в ЦАР і Південному Кавказі (ПК). Що стосуеться Росії, Китаю, Пакистану, Індії, Ірану і Туреччини, які входять в інші комплекси регіональної безпеки, де вони включені в більш впливові інститути безпеки. Деякі експерти прогнозували, що після розпаду СРСР ці субрегіони стануть ареною нової "великої гри" за участю акторів міжрегіонального рівня, які конкурують між собою за монопольний вплив над місцевими регіональними сировинними і потенційно ємними споживчими ринками. Але, в супереч прогнозам експертів, "політичні великовагові поїзди" виявили несподівано низький інтерес до субрегіону.

Глобальний рівень - це сили, що, з огляду на особливості сучасної системи міжнародних відносин, здатні зіграти в ЦАР більш ніж істотну роль. До них можна віднести США, ЄС і НАТО. Хоча їхня присутність у субрегіональних процесах порівняно невелика, вони створюють, поки що незначні, сприятливі чи несприятливі для субрегіону зовнішні умови, і впливають на формування його внутрішньої структури.

Зазначені рівні презентуються низкою міжнародних організацій, транснаціональних компаній, а також діяльністю таких акторів, як кланові і мафіозні угруповання й еліти, релігійні рухи, терористичні організації і незаконні збройні формування, що, через слабість держав ЦАР і ПК, одержали можливість досить ефективно впливати на стан їхньої національної безпеки. Можна відмітити таку тенденцію: в субрегіоні видбуваеться поступальний перерозподіл впливу від держав до недержавних акторів - усе помітніший вплив на безпеку в ЦАР і ПК спричинюють транснаціональні фінансові і кланові групи. Характер і напрямок впливу цих факторів найчастіше є взаємовиключним і таким, що спонукає їх виступати замовниками окремих екстремістських і терористичних груп.

До другої половини 1990-х років політика США в ЦАР і ПК загалом була досить однозначною. Значимість субрегіону для США визначалася не стільки ними самими, скільки зв'язками, похідними від більш широкоформатного розуміння безпеки, пов'язаного з присутністю в цих регіонах інтересів Росії, Китаю, країн Близького Сходу, Південної і Південно-Східної Азії та сукупністю