НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ "ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ"

КУКУРУДЗА АНДРІЙ РОСТИСЛАВОВИЧ

УДК: 94:281.9(477) „1920 /1929”

ДЕМОКРАТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВНОМУ ЖИТТІ 20-х рр. ХХ СТ.

Спеціальність 09.00.11 ? релігієзнавство

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Острог – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії

Рівненського державного гуманітарного університету

Науковий керівник: доктор історичних наук,

професор кафедри всесвітньої історії

Рівненського державного гуманітарного університету

Жилюк Сергій Іванович

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Стоколос Надія Георгіївна,

завідувач кафедри філософії і соціальних наук

Рівненського інституту слов’янознавства

Київського славістичного університету

кандидат історичних наук, доцент

Киридон Алла Миколаївна,

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г.Короленка,

доцент кафедри історії України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України (м. Київ)

(відділ історії України 20–30 рр. ХХ ст.)

Захист відбудеться 11 квітня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 48.125.01 в Національному університеті “Острозька академія” (35800, м.Острог, вул. Семінарська, 2).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національного університету “Острозька академія” (35800, м.Острог, вул. Семінарська, 2).

Автореферат розісланий “___” березня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.В.Павлюк

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми зумовлена тим, що інституційний розвиток православ’я 20-х рр. ХХ ст. виявив багато проблем внутрішньоцерковного характеру, які залишилися й донині вимагають вирішення. Особливо це стосується собороправності, адміністративного устрою церкви, розмежування владних компетенцій на різних рівнях церковного управління. З’ясування зазначених питань сприятиме виробленню більш ефективної моделі церковного устрою, у відповідності до сучасних вимог широкої участі мирян та священиків у сфері церковного життя. Зростання значення церкви та духовенства в українському суспільстві підсилює необхідність вивчення цих проблем. Історичний досвід українського православного церковного руху 20-х рр. ХХ ст. доволі виразно вказує на фактори загострення внутрішньоцерковних суперечностей у процесі зіткнення демократичних тенденцій із традиціоналізмом і, водночас, на механізми їх відносно мирного врегулювання.

У сучасній історико-релігієзнавчій науці відображено різні аспекти розвитку православ’я у 20-х рр. ХХ ст., зокрема державно-церковні відносини, інституційні розколи й процеси модернізації, проблеми Вселенського православ’я й церковного оновлення. Проте причинно-наслідковий характер суто внутрішньоцерковних суперечностей та механізми запровадження демократичних змін у церкві залишаються ще недостатньо дослідженими, а окремі питання у зазначеному контексті взагалі не розглядалися.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до теми дослідження кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету “Всесвітня історія в контексті сучасної цивілізації” (протокол № 4 від 11.01.2000 р.). Тема дисертаційного дослідження затверджена рішенням кафедри всесвітньої історії (протокол № 4 від 15.11.2005 р.) та вченої ради Рівненського державного гуманітарного університету (протокол № 4 від 25.11.2005 р.). Особистим внеском автора у розробку теми є дослідження аспектів демократизації православних церков на українських землях у 20-х рр. ХХ ст.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є здійснення аналізу демократичних тенденцій в інституційному розвитку українського православ’я у 20-х рр. ХХ ст.

Меті роботи відповідають наступні дослідницькі завдання:

? показати особливості розвитку Вселенського православ’я у 20-х рр. ХХ ст.;

? дослідити процеси реформування церковних структур в українських землях різними православними церквами;

? з’ясувати специфіку реалізації концепції автокефалії в українському православ’ї 20-х рр. ХХ ст.;

? простежити характер, тенденції та конкретні вияви практичної реалізації собороправності у православному житті радянської України;

? визначити особливості процесу інституалізації українського церковного руху;

? вивчити специфіку відносин між єпископатом, рядовим духовенством і мирянами в рамках впровадження принципу собороправності;

? виявити особливості інституційного розвитку православ’я та його конфліктогенний потенціал на західноукраїнських землях у 20-х рр. ХХ ст.

Об’єктом дослідження є сфери церковних змін у процесі інституалізації українського православ’я 20-х рр. ХХ ст., а предметом ? демократичні тенденції в українському православному житті зазначеного періоду.

Методи дослідження. Досягнення принципу об’єктивності реалізується в дослідженні шляхом вивчення наявної наукової літератури, урахування всіх точок зору на ту чи іншу подію. Намагання досягти неупередженості в дисертації автор реалізує шляхом використання комплексу опублікованих документів і архівних джерел різних за походженням і видом. Застосування принципу історизму допомогло здійснити розгляд демократичних тенденцій у православному церковному житті України 20-х рр. ХХ ст. як складових загальноцерковного розвитку в окреслений період. Використання принципу світоглядного плюралізму дало змогу виявити протилежні й суперечливі точки зору на проблему дисертації. Принцип багатовекторності допоміг встановити об’єктивні і суб’єктивні чинники розвитку православних церков і діяльності мирян та духовенства в 20-х рр. ХХ ст.

Порівняльно-історичний метод використано для співставлення розвитку різних православних конфесій та активності мирян на українських теренах, аналізу організації керівних органів православних церков. Цей метод дозволив виділити спільні риси та відмінності в розвитку православних інституцій. Метод періодизації допоміг дисертанту простежити особливості хронологічного розвитку демократичних трансформацій в Україні і в процесі загального розвитку церкви. Метод систематизації та узагальнення дозволяє визначити конкретні результати дисертаційного дослідження.

Застосування перелічених методів допомагає розв’язати поставлені завдання й визначити особливості демократизації церковного життя в зазначений період.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період 20-х рр. ХХ ст. Вони обумовлені початком інституалізаційного оформлення нових православних церков в УСРР, на західноукраїнських землях, у православній діаспорі та пізнішим послабленням і згортанням демократичних тенденцій. Це співпало з початком посиленого переслідування духовенства в радянській Україні та гальмуванням процесу демократизації православ’я в Польщі в зазначений час.

Територіальні межі дослідження визначаються територією радянської України, та західноукраїнських земель. Оскільки тематика дисертації є багатовекторною, при висвітленні окремих аспектів проблеми неминучим було проведення паралелей з розвитком інституалізації різних церков Вселенського православ’я в 20-х рр. ХХ ст.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає насамперед у тому, що робота присвячена цілісному вивченню проблеми демократичних трансформацій в українському православному житті 20-х рр. ХХ ст. і є спеціальним дослідженням у вітчизняній історіографії. Вперше дослідницька увага зосереджена на ретельному аналізі особливостей демократизації православного життя як в УСРР, так і на західноукраїнських землях.

На основі вивчення й аналізу значної кількості опублікованих раніше і введених дисертантом до наукового обігу архівних матеріалів доведено наявність демократичних тенденцій і прагнення значної частини віруючих до церковних реформ у розвитку православних церков у різних державах і реґіонах упродовж 20-х рр. ХХ ст.; визначено місце українських православних церков у Всеправославному модерністському русі.

Виокремлено проблему появи і розвитку православної діаспори як феномену інституційного розвитку православ’я 20-х рр. ХХ ст.; розкрито особливості становлення українських православних громад за межами українських етнічних земель.

Визначено принцип собороправності як форму демократизації церковного життя в різних православних церквах, на основі чого зроблено висновок про різний ступінь розвитку процесу демократизації в церковних інституціях.

У дисертації знайшли подальший розвиток положення про те, що церковні структури УАПЦ, ДХЦ, Соборно-єпископської і Обновленської церков мали демократичні моделі розвитку; окреслено значення й рівень активності мирян і рядового духовенства в цих різних церквах.

Виявлено особливості протистояння між радоправством і соборноправністю в житті округ УАПЦ. Доведено, що невдачі демократичного церковного будівництва пов’язані не тільки із самим принципом демократизації, але й з механізмом його реалізації в умовах радянської дійсності 20-х рр. ХХ ст.

Показано відмінності в реалізації принципу автокефальності УАПЦ та Обновленською церквою, що дало можливість говорити про провідну роль УАПЦ в національно-церковному русі.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Дисертація являє собою комплексне дослідження демократичних тенденцій в українському православному житті 20-х рр. ХХ ст., тому є внеском у розвиток історико-релігієзнавчої науки. Висновки, основні ідеї та фактичний матеріал дослідження поглиблюють наукові розробки з історії України, української церкви, релігієзнавства. Результати дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних програм, спеціальних та узагальнюючих праць, курсів та спецкурсів вищої школи з історико-релігієзнавчих дисциплін. Практична цінність одержаних результатів визначається також доцільністю використання їх у роботі над формуванням концептуальних підходів і програмових завдань, спрямованих на досягнення гармонізації державно-церковних відносин та подолання міжцерковних суперечностей.

Апробація результатів дослідження. Результати наукового дослідження знайшли відображення в публікаціях, доповідях і виступах дисертанта на “Других всеукраїнських історичних читаннях, присвячених 10-й річниці державної незалежності України” (Рівне, 3–4 квітня 2001 р.), щорічних звітних наукових конференціях у Рівненському державному гуманітарному університеті (2001, 2002, 2004–2006 рр.), реґіональних науково-практичних конференціях “Історія очима молодих дослідників” (Рівне 13 грудня 2005, 13 грудня 2006 рр.), ХVI Міжнародній конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 16?18 травня 2006 р.), ХІ науковій студенсько-викладацькій конференції “Дні науки Національного університету “Острозька академія” (Острог, 16?17 травня 2006 р.), науковій конференції присвяченій сторіччю з часу заснування музею в м. Рівне ( Рівне, 25?26 жовтня 2006 р.), реґіональній науково-практичній конференції “Боротьба українського народу за державну незалежність у 1917?1921 роках (до 85-річчя Другого Зимового походу)” (Житомир, 23 листопада 2006 р.), науково-практичній конференції “Слов’янські народи в історичному процесі: генезис проблеми” (Рівне, 5 грудня 2006 р.), реґіональній науковій конференції “Актуальні проблеми історії західноукраїнських земель першої половини ХХ ст.” (Рівне, 27 лютого 2007 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано всього 7 наукових статей, із них 4 у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена поставленими метою і завданнями. Відповідно до цього робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (434 позиції). Загальний обсяг дисертації становить 176 сторінок тексту.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються та формулюються мета і завдання, об’єкт і предмет, наукова новизна, теоретичне і практичне значення, хронологічні межі та методи дослідження, наводяться дані про характер апробації результатів роботи, вмотивовано структуру дисертації.

Перший розділ – “Історіографія та джерела” – має два підрозділи. У підрозділі 1.1. – “Стан наукової розробки проблеми” – аналізуються праці радянських, вітчизняних і зарубіжних істориків церкви і релігієзнавців, які класифікуються за різними концептуальними підходами та конфесійними інтерпретаціями.

Вивченню питання модернізації православ’я присвячені дослідження радянських вчених 60?80 рр. ХХ ст., зокрема праці П.Курочкіна, М.Гордієнка, Є.Грекулова, А.Шишкіна, В.Тітова. Ці дослідники так чи інакше торкалися проблеми церковних реформ 20-х рр. ХХ ст. як етапу еволюції православ’я. Проте питання автокефалії як вияву демократичних тенденцій у православ’ї вони оцінювали з точки зору розколу єдиної РПЦ, що цілком відповідало централістській політиці СРСР.

Церковне життя на українських землях у 20-х рр. ХХ ст. знайшло відображення і в зарубіжній історіографії. Важливе значення для нашого дослідження мала точка зору таких дослідників, як І.Власовський, О.Лотоцький, Н.Полонська-Василенко, О.Воронин, Т.Міненко, О.Хомчук.

Так, І.Власовський у праці “Нарис історії української православної церкви” здійснив дослідження розвитку української православної церкви з її реформами як в УСРР, так і на Волині (К.,1998). Цінні дослідження, які розкривають особливості церковного життя у 20-х рр. ХХ ст., здійснені канадським вченим Б.Боцюрківим. Автор об’єктивно висвітлює труднощі розвитку православних церков в УСРР, торкаючись і проблем їхнього реформування.

Вагомий внесок у розробку даної теми зробили сучасні російські дослідники В.Гаврилова, А.Мазирін, М.Одінцов, М.Шкаровський, О.Шахназаров, чий доробок виявився вартісним для нашого дослідження. Фундаментальною працею з історії РПЦ є дослідження канадського вченого російського походження Д.Поспєловського “Русская православная церковь в ХХ веке” (М.,1995).

Сучасні вітчизняні дослідники, такі як Н.Стоколос, Л.Галуха, В.Борщевич, Б.Савчук, В.Рожко, А.Стародуб, здійснили дослідження православ’я на Волині. Зокрема, Н.Стоколос у монографії “Конфесійно-етнічні трансформації в Україні ( ХІХ ? перша половина ХХ ст.)” (Рівне, 2003) акцентує увагу на процесах українізації православ’я в Польщі, політиці влади щодо православної церкви, характеризує глибинні трансформації релігійного життя на західноукраїнських землях. Авторка в дослідженні розкриває зміст як державно-церковних так і процесів внутрішньоцерковного розвитку розглядуваного періоду в Польщі.

Дослідження різних аспектів церковного життя 20-х рр. ХХ ст. в УСРР відображені у працях сучасних вітчизняних науковців. Міжцерковні та державно-церковні відносини зазначеного періоду досліджували В.Пащенко, А.Зінченко, О.Ігнатуша, С.Жилюк, Г.Надтока, Л.Пилявець, А.Киридон, Ф.Турченко, В.Силантьєв, І.Преловська, В.Марочко, Б.Андрусишин. Розвиток безпосередньо внутрішньоцерковних трансформацій досліджували та досліджують О.Саган, О.Ігнатуша, С.Жилюк, Т.Євсєєва, О.Балягузова, які ввели до наукового обігу значний обсяг документів, опрацьованих ними в центральних і обласних архівах різних реґіонів України. У праці О.Сагана “Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан” (К.,2004) на широкому матеріалі висвітлюються всі аспекти розвитку православної церкви у світі. Для нашого дослідження вона цінна розробкою питань православного життя 20-х рр. ХХ ст. У монографії О.Ігнатуші “Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ?30-ті рр. ХХ ст. )” (Запоріжжя,2004) висвітлено проблему церковної модернізації та оновлення в умовах інституційного розколу українського православ’я 20–30 років ХХ ст. Вчений аналізує розвиток різних православних церков в УСРР, розкриває їхнє ставлення до національних процесів, більшовицької модернізації суспільства в окреслений період. Вагомим внеском у вивчення розвитку православної церкви в 20-ті роки ХХ ст. є дослідження А.Киридон “Час випробувань: держава, церква, суспільство в радянській Україні 1917?1930-х років” (Тернопіль, 2005). Авторка детально описує механізми державного маніпулювання церковними процесами, розколами в релігійному середовищі й утворенням нових церков. Особлива увага в монографії зосереджена на УАПЦ, здійснено концептуальний аналіз еволюції ідеї автокефалії та її реалізації національно свідомою частиною духовенства та інтелігенції. Багатий фактичний матеріал, який розкриває невисвітлені сторінки церковного життя, робить працю А.Киридон цінною для дослідження демократичних трансформацій православних церков. На великому архівному матеріалі, багато справ з якого вперше введено в науковий обіг, у дослідженні проілюстровано обставини появи та особливості внутрішнього розвитку різних православних церков. Специфіку церковних реформ, адміністративної структури і організації церковної мережі в 20-х рр. ХХ ст. розкрив на прикладі Обновленської церкви в Україні С.Жилюк у праці “Обновленська церква на Україні (1922-1938)” (Рівне, 2002). У його дослідженні відображені механізми внутрішнього розвитку, реформаційного курсу, особливості інституалізації, пристосування церковного апарату до умов радянської дійсності.

Таким чином дослідження церковного життя вказаного періоду в працях сучасних закордонних і вітчизняних вчених в цілому відображають характер державно-церковних відносин та інституційний розвиток окремих церков 20-х рр. ХХ ст. Між тим, питання внутрішньоцерковних суперечностей, зокрема спроб реформування церковних структур в українських землях різними православними церквами, специфіки реалізації концепції автокефалії в українському православ’ї 20-х рр. ХХ ст., характеру, тенденцій та конкретних виявів практичної реалізації собороправності в УСРР, особливостей інституційного розвитку православ’я на західноукраїнських землях у 20-х рр. ХХ ст. та його конфліктогенного потенціалу, – залишилися поза увагою дослідників.

У підрозділі 1.2. – “Джерельна база дослідження” – проаналізовано джерела використані в дисертації. Масив архівних джерел складають матеріали 22 фондів із 6 архівосховищ України. Вони належать до писемних джерел, які поділяються на документальні – церковного і світського походження – та описові. За видовою ознакою джерельну базу формують: звіти, протоколи, статути, доповіді, постанови, резолюції, укази, циркуляри, відозви, повідомлення, скарги, прохання, кошториси, статистичні дані, анкети, списки тощо.

Значну частину документів, які ілюструють демократизаційні процеси в православних церквах України 20-х рр. ХХ ст., виявлено у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Це стосується справ фонду “Українська автокефальна православна церква” (ф. 3984), які розкривають процес виникнення організаційної сітки УАПЦ, процесів українізації, формування кількісного складу й органів її керівництва. В окремих справах містяться матеріали про впровадження собороправних механізмів, особливості церковного життя округ УАПЦ, освітніх проектів церкви і спроб їх реалізації за радянської влади. Із фонду “Міністерство ісповідань УНР” (ф. 1072) використано документи про розпорядження українського уряду спрямовані на демократизацію церковних структур.

Дисертантом опрацьовані документи фондів “Рада Всеукраїнської спілки релігійних громад Української автокефальної православної Церкви” (ф. 4215) і справа “Матеріали Відділу з відділення церкви від держави” (ф. 5) які розкривають особливості становища православних церков у 1920-х рр. та висвітлюють розвиток і демократичні перетворення ДХЦ і УПАЦ Брацлавщини,

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України у фонді “Центральний комітет КП(б)У” (ф.1) в окремих справах знаходимо детальну інформацію про чисельність громад різних церков і їх особливості.

Важливі для даного дослідження справи використані з Центрального державного історичного архіву України в місті Львові. Це справи фондів “Галицьке намісництво м. Львів” (Ф. 146), “Андрей Шептицький” (ф.358), “Греко-католицький ординарій м. Львів” (ф.408), “Степура Григорій” (ф.760).

Матеріали розвитку православної церкви на західноукраїнських землях 20-х рр. ХХ ст. широко представлені в державних обласних архівах Луцька, Рівного, Тернополя, зокрема дисертантом у дослідженні залучено справи фондів “Волинське воєводське управління м. Луцьк Волинського воєводства (відділ безпеки)” (ф.46), “Луцьке повітове товариство “Просвіта” (ф.54), “Окружне управління Волинського українського об’єднання (ВУО) м. Луцьк” (ф. 198) та ін.

Значна кількість матеріалів які стосуються розвитку Православної церкви в Польщі у 20-х рр. ХХ ст. зосереджена також у Державному архіві Тернопільської області, позаяк сюди були передані документи з Волинської духовної консисторії у Кременці та з Почаївської Лаври. У дисертації використано фонд “Волинська православна духовна консисторія” (ф.148), де зібрана значна колекція матеріалів православної церкви організаційного характеру: парафіяльний статут, положення про єпархіальне управління, інші документи з інституалізації церкви, зокрема рішення зібрань та засідань духовенства і мирян, які проводилися в 1921?1923 рр., що висвітлюють внутрішньоцерковні процеси.

Отже, використання архівних матеріалів церковного і світського характеру відіграло значну роль у розкритті теми дисертації. За своїм інформативним потенціалом актуалізована джерельна база є достатньо репрезентативною й такою, що дозволяє здійснити повноцінне дослідження.

Серед опублікованих джерел на особливу увагу заслуговують матеріали часописів Обновленської церкви “Голос Православной Украины” і “Український Православний Благовісник”, православних видань у Польщі 20-х рр.: “Православна Волинь”, “Вестник Православной Митрополии в Польше”, “Духовний сіяч”, “За соборність”, “Церква і нарід”. Важливим джерелом вивчення реформаційних і демократичних змін у православ’ї 20-х рр. ХХ ст. в Україні є збірник документів “Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ 1921 р.” (К.–Львів,1999).

Проведений у розділі аналіз дозволяє зробити висновок, що в історичній науці процес демократичних трансформацій православних церков в Україні 20-х рр. ХХ ст. залишається недостатньо висвітленим. Сучасні українські науковці у своїх працях з дослідження даного періоду торкаються головним чином державно-церковних відносин, українізації та ін. Крім того, у багатьох випадках західноукраїнські землі розглядаються у відриві від центрального і східного реґіонів України.

Другий розділ – “Вселенське православ’я у 20-х рр. ХХ ст.: ознаки модернізаційного процесу” – складається із двох підрозділів. У підрозділі 2.1. – “Структурні трансформації православ’я” розкриваються особливості розвитку Вселенського православ’я. Головними змінами у православному житті слід вважати появу нових автокефальних церков, які розпочали боротьбу за своє визнання, поширення православної діаспори і процеси її інституалізації та спроби церковного реформування. Церковний радикалізм став ознакою життя окремих православних інституцій, приписи канонічного характеру відійшли на другий план. Ідеологія і практика українських православних церков 20-х рр. ХХ ст., продемонструвала зростання в них національних пріоритетів, що ставило українців в один ряд з іншими народами Європи, які активно впорядковували незалежність своїх церков. Тому український церковний рух був тісно пов’язаний із процесами демократичних змін.

У підрозділі 2.2. – “Ідейні засади православного оновлення та спроби реформаційних змін” – акцентується увага на реформаційних аспектах у Вселенському православ’ї. Особливо важливими в цьому контексті постають реформи в середовищі Константинопольського патріархату (ініціативи скликання Вселенського Собору). Негативна позиція частини консервативного духовенства, зайнятість окремих церков своїми внутрішніми проблемами і намагання вирішити у першу чергу їх, нерозробленість загальної для всіх церков тематики рішень Вселенського собору, а також політичні моменти стали на заваді планам Вселенського патріархату щодо його проведення. У цьому підрозділі розкрито важливість Всеправославного конгресу 1923 р., ініціативи якого сприяли розвиткові демократичних тенденцій в інших православних церквах, та особливості ставлення до окреслених процесів різних православних інституцій, що дозволяє зробити висновок про підтримку поміркованих реформ православним духовенством різних церков.

Третій розділ – “Демократичні тенденції у православному житті радянської України (20-ті рр. ХХ ст.)” – присвячено особливостям церковного розвитку в УСРР. У підрозділі 3.1. – “Особливості інституалізації українського церковного руху” – розкрито характерні риси організаційної побудови Діяльно-Христової, Обновленської та Соборно-єпископської церков. Доведено, що радикальне впровадження церковної демократизації вело до типових конфліктів у різних церковних інституціях. Рисами церковної структури ДХЦ стали конфліктність і неможливість позитивно розвинути канони УАПЦ. Розвиток Соборно-єпископської церкви став важливим моментом церковного життя в Україні 20-х рр. ХХ ст. Вона зуміла поєднати канонічність єпископату з українізацією і спробами реформ. Така позиція робила “булдівців” недоступними для критики опонентів. Демократизм, який був сприйнятий єпископами Соборно-єпископської церкви, забезпечив їм поруч з УАПЦ місце в модернізаційній течії у православ’ї. На основі аналізу життя обновленських церковних округ можна констатувати, що участь мирян в адміністративній роботі залишалася доволі незначною й не відігравала помітної ролі. Проаналізований матеріал дозволяє зробити висновок про розвиток в окреслений час поруч із собороправністю явища радоправства як крайньої форми церковної демократизації. Цей процес характеризувався радикальним усуненням вищої церковної ієрархії від влади, господарської діяльності, утисками на особистому рівні та концентрацією повноважень у руках округових рад та їх керівників. У підрозділі 3.2. – “Реалізація концепції автокефалії в українському православ’ї 20-х рр. ХХ ст.” – розкрито сутність автокефалії УАПЦ і Обновленської церкви. На основі здійсненого дослідження зроблено висновок, що своєю автокефалією УАПЦ здійснила революційний крок, поставивши церковну незалежність вище від канонічних приписів. Обновленська церква, навпаки, на нараді 1924 р. і Соборі 1925 р., які позитивно вирішили процес здобуття автокефалії, проявила надмірну обережність і консерватизм. Таким чином, здобутки в реалізації концепції української автокефалії належать як УАПЦ, так і Обновленській церкві. Звичайно, провідну роль у національно-визвольному церковному русі відігравала УАПЦ, яка на перше місце поставила національні інтереси всупереч канонічній традиції. Проте, абстрагуючись від мотивів і позиції влади, Обновленська церква де-факто поглибила зміст автокефального процесу. Вона ідейно обґрунтувала і практично реалізувала його в рамках канонічного права, чим довела закономірність незалежності національної церкви.

Підрозділ 3.3. – “Собороправна практика вирішення церковних питань” – розкриває практичні моменти керівництва церковним життям в умовах демократизації УАПЦ та Обновленської церкви. Явище собороправності стало одним із наріжних каменів церковного будівництва православних церков 20-х рр. ХХ ст. в Україні. Особливо плідно в його реалізації та інституалізаційному оформленні попрацювала Українська автокефальна православна церква. Українські “обновленці” формально на власних соборах теж підійшли до реалізації собороправства – відкидали й гостро критикували модель ВПЦР. Максимально обмеживши повноваження духовенства і вплив церковної ієрархії, керівництво УАПЦ фактично спровокувало неминучі конфлікти. Упродовж 20-х рр. ХХ ст. не було вирішене питання про можливість головування єпископів у окружних радах. Різне бачення вирішення проблем інституційного розвитку та збереження церковної традиції поглиблювало внутрішньоцерковні і міжцерковні суперечності в поглядах на собороправність, автокефалію, спосіб вирішення організаційних питань.

Зміст підрозділу 4.1. четвертого розділу – “Конфліктогенний потенціал тенденцій інституційного розвитку православ’я на західноукраїнських землях у 20-х рр. ХХ ст.”, – який має назву “Діяльність Володимирського Духовного Правління на початку національно-церковного відродження Волині (1919 ?1921 р).”, розкриває характер демократичних тенденцій у розвитку православної церкви на Волині в зазначений час. З’їзди духовенства Володимирщини 1919 та 1921 рр. показали готовність церковного кліру колегіально та демократично вирішувати питання церковного життя.

Поступова стабілізація політичної ситуації на Волині у 20-х рр. ХХ ст. сприяла розв’язанню адміністративно-організаційних питань православної церкви на рівні церковної ієрархії. Українська інтелігенція і рядове духовенство попри збільшення їхньої ролі впродовж 1920-1921 рр. у цьому процесі, продовжували дотримуватися курсу на демократизацію, розпочату в пореволюційні роки, та брали активну участь у церковному житті, що відображено в підрозділі 4.2. – “Особливості собороправного руху на Волині у 20-х рр. ХХ ст.”. Рішеннями Волинського єпархіального зібрання в жовтні 1921 р. вищим церковним органом на Волині було визнано єпархіальну раду в Кременці. Головна увага учасників з’їзду зосереджувалася на проблемі подолання єпископського самовладдя, впровадженні собороправних механізмів церковного керівництва, закріпленні революційних досягнень 1917?1921 рр., неодмінної українізації церкви.

Отже, скликання і хід Волинського єпархіального зібрання 3–10 жовтня 1921р. зберегло частину демократичних зрушень 1919?1921 рр., що стало наступним етапом упорядкування Волинської єпархії. Проте здійснені впродовж 1922–1923 рр. керівництвом Православної церкви в Польщі заходи спричинили впровадження в її розвиток сильної централізованої влади, рішення якої обмежили демократичні ініціативи в середовищі духовенства. Кульмінаційним моментом опору консервативним силам став Луцький з’їзд 1927 р., який розробив механізми перебудови церковної структури на принципах собороправності та обмеження повноважень церковної ієрархії. Церковне керівництво змушене було рахуватися з позицією мирян, частково залучивши їх до церковних органів.

Проведення з’їздів духовенства і мирян, процес українізації, підтримка організаційної платформи УАПЦ та постійна активність мирян у повсякденному житті парафій свідчили про широку підтримку процесу демократизації Православної церкви в Польщі. Разом з тим, зовнішні нецерковні чинники Польської держави і складність внутрішньоцерковної ситуації суттєво вплинули на становище в церкві. Попри наявність у середовищі духовенства та громадськості великої кількості прихильників собороправності та демократизації церкви, реалізація цих програм на кінець 20-х рр. залишилася переважно невтіленою.

У підрозділі 4.3. – “Внутрішньоцерковний розвиток православ’я на Буковині і Холмщині на початку ХХ ст.” – розкрито особливості церковних демократичних трансформацій у вказаних реґіонах. У розвитку Буковинської митрополії панували дві тенденції: боротьба за збереження українських національних ознак і демократичні чинники, які передавалися від загальноєвропейського розвитку православ’я. Попри широке залучення мирян до церковного керівництва в цьому краї, воно контролювалося румунською владою, яка проводила шовіністичну румунізаторську політику.

На Холмщині, яка особливо постраждала від Першої світової війни, духовенство і правлячий єпископ Діонісій намагалися впровадити гнучку систему церковного керівництва, щоб зупинити занепад єпархії. Наміри єпархіального керівництва передбачали децентралізацію управління, наділення єпархіальної ради головними керівними функціями, сама єпархія мала розділитися на 40 самоуправних округів на чолі зі священиками. Але захоплення Холмщини поляками 1919 р. завадило втіленню планів. Матеріал підрозділу доводить, що розділеність українського народу поміж різними церковними структурами не стала йому на заваді в підтримці загальноєвропейської тенденції боротьби за націоналізацію і демократизацію церкви.

У висновках подано результати дослідження. На основі проведеного аналізу архівних документів та інших джерел можемо зробити висновок, що демократичні тенденції у 20-х рр. ХХ ст. стали характерною особливістю інституційного розвитку Вселенського православ’я. Головними механізмами їх реалізації слід вважати автокефалізаційні процеси в багатьох країнах і оновлення, яке охопило частину православних церков. Основні причини процесів, які розглядаються, попри отриманий поштовх від загострення політичного становища в Європі, знаходилися у власне церковній площині. Це було засвідчено тотожністю проведених у різних церквах заходів: створенні виборних церковних органів, розширенні участі мирян в керівництві церквою, активному соборному житті, спробах календарних і канонічних реформ та ін.

Результатом дослідження став висновок про різний ступінь виявів демократичних тенденцій у розвитку православних церков на українських землях. Причинами цього стали різні суспільно-політичні системи та ступінь революційної радикалізації суспільства. Коли в Польщі політичне керівництво було зацікавлене у централізованій церковній владі й не сприяло собороправним механізмам, то в УСРР з метою послаблення православних церков у їхньому розвитку заохочувався широкий демократизм і децентралізація. Наслідком цього стало утворення синодально-консисторного ладу у Православній церкві в Польщі та різні демократичні церковні моделі УАПЦ, Обновленської та Соборно-єпископської церков УСРР. У Буковині українське православне населення, з одного боку, знаходилося в середовищі демократизованої Румунської православної церкви, а з іншого – вело боротьбу за повернення втрачених національних прав у церкві. І саме ці процеси можна трактувати як демократичні тенденції церковного життя у цьому краї.

Можемо констатувати, що запровадження демократичних змін, з одного боку, користувалося підтримкою частини рядового духовенства, мирян та церковної професури, а з іншого – зазнавало системного опору з боку вищої церковної ієрархії. Причину цього слід шукати в консервативності єпископату і духовенства колишньої імперської РПЦ. У руках цих сил опинилися головні механізми церковного керівництва в Польщі. В УСРР духовенство теж зберігало впливи в Обновленській і частково Соборно-єпископській церквах. Розвиток даних інституцій дає підстави зробити висновок про збереження в них потужних впливів церковного традиціоналізму, притаманного в першу чергу Православній церкві в Польщі. Хоч у перелічених церквах частина рядового духовенства і мирян мала демократичні настрої, але вона була не в силі здолати консервативної більшості.

Натомість у радикальних церковних структурах, таких як УАПЦ та ДХЦ, і духовенство з мирянами, і єпископат стояли на реформістських позиціях. Хоча в цих церквах і панували сильні протиріччя щодо ступеня радикальності церковного модернізму, канонічна їх основа була однаково реформаційною.

Доцільно зробити висновок, що радикальне впровадження демократичних механізмів до церковної структури на сучасному етапі ще не знайде широкої підтримки. Це підтверджується досвідом практичної реалізації собороправності переліченими церквами. Разом з тим не можна відкидати доцільність поступового, поміркованого, але водночас постійного церковного реформування.

Можна зробити висновок, що собороправні принципи, реалізовані впродовж 20-х рр. ХХ ст. в українському церковному житті, проявлялися насамперед у впровадженні гнучких систем церковного управління, наданні рівних прав єпископату, духовенству і мирянам, у зростанні ролі єпархіальних і парафіяльних рад, перетворенні парафій на громади віруючих. Явище собороправності як прагнення досягти демонополізації єпископської влади шляхом запровадження широкої участі кліру і мирян у роботі соборів з правом вирішального голосу, стало головною тенденцію внутрішньоцерковного життя українського православ’я в окреслений час. На основі дослідження розвитку церковного життя української православної діаспори підтверджено розповсюдження і підтримку серед її частини програм церковного реформування реалізованого в УСРР у 20-х рр. ХХ ст. Але, як і в Україні, у діаспорі в середовищі духовенства розгорілася боротьба між прихильниками церковного традиціоналізму і групами, які прагнули демократизувати церкву.

Ряд важливих аспектів роботи заслуговують на спеціальне вивчення, зокрема це стосується поглибленого аналізу розвитку православної діаспори й самого більш ґрунтовного її визначення. Подальших досліджень потребують також питання інституалізації Соборно-єпископської церкви, розгортання структур ДХЦ. Окремої роботи вимагає вивчення демократичних тенденцій, які проникали в середовище тихонівської РПЦ в Україні.

Список опублікованих наукових праць

а) Статті у фахових виданнях

1. Кукурудза А. Особливості процесу демократизації православного життя на Волині у 20-х рр. ХХ ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. ? Рівне: Рівненський державний гуманітарний університет, 2006. ? Вип. 9.?С.104?108.

2. Кукурудза А. Собороправність чи радоправство: проблема конфлікту в українському автокефальному русі 20-х рр. ХХ ст. // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. ? Луцьк, 2006. ? Вип. 11. ? С. 56?60.

3. Кукурудза А. Холмська єпархія у 1917?1919 рр. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. ? Рівне, 2006. ? Вип. 10. ? С. 28?33.

4. Кукурудза А. Собороправність Брацлавської округи УАПЦ 1922 ?1926 рр. // Сумська старовина. – Суми: Сумський державний університет, 2007. –Вип. 20. – С. 135–139.

б) статті та виступи на конференціях

5. Кукурудза А. Собороправна діяльність Обновленської церкви: спроби демократизації в умовах традиціоналізму // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. ? Львів: Логос, 2006. ? Кн. 1. ? С. 336?344.

6. Кукурудза А. Трансформації органів влади та церковного управління в житті православної церкви 20-х рр. ХХ ст. // Історія очима молодих дослідників. Збірник наукових праць / Редкол.: В.Шеретюк, Л.Галуха, П.Савчук, Р.Давидюк, М.Гон. ? Рівне: РДГУ, історико-соціологічний факультет, 2006. ? Вип. 1. ? С. 285?295.

7. Кукурудза А. Проект основного статуту Православної церкви в Польщі 1927 р., як квінтесенція собороправних змагань на Волині // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею. ? Рівне: Волинські обереги, 2006. ? Вип. ІV. ? С. 97?101.

Анотація

Кукурудза А.Р. Демократичні тенденції в українському православному житті 20-х рр. ХХ ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. Національний університет "Острозька академія". – Острог, 2007.

Дисертація присвячена аналізу внутрішньоцерковних трансформацій 20-х рр. ХХ ст. на українських землях. Показано, що демократичні тенденції того періоду були характерними не тільки для українського церковного руху, але й для інституційного розвитку Вселенського православ’я в цілому. Вони проявлялися насамперед у процесах автокефалізації та церковного оновлення. У дисертації з’ясовано механізми реалізації принципів собороправності православного церковного життя в різних суспільно-політичних системах. Особлива увага акцентується на проблемі демонополізації єпископської влади чи запровадженні колегіальних органів церковного управління. Доведено, що внутрішньоцерковні зміни можливі лише при досягненні мінімізації конфліктного потенціалу, зумовленого зіткненням церковних новацій з традиціоналізмом.

Ключові слова: православна церква, інституційний розвиток, автокефальний рух, церковна структура, єпархія, парафія.

Summary

Kukurudza A.R. Democratic tendencies in the Ukrainian Orthodox life in the 1920–ies. – Manuscript.

The thesis for Candidate degree in History, speciality 09.00.11 – Religious studies. National University "Ostroh academy". – Ostroh, 2007

The thesis is devoted to the analysis of transformations which took place within different Orthodox Churches on the Ukrainian lands in the 1920-ies. It is revaled that the democratic tendencies displayed at that time in the autocephalous movement and in the process of church renovation were characteristic of the institutional development of the Ecumenical orthodoxy in general and the Ukrainian Orthodoxy in particular. The thesis also investigates principles of conciliarism and means of their realization in Orthodox church lives under various social-political conditions. The problem of demonopolization of the episcopal power, or introduction of the collective orpans of church government is given a special attention. It is proved that not until the contradictions between church innovation and traditionalism reduce to a minimum can inner-church changes be possible.

Key words: Orthodox church, institutional development, autocephalous movement, church structure, eparchy, parish.

Аннотация

Кукурудза А.Р. Демократические тенденции в украинской православной жизни 20-х гг. ХХ ст. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 09.00.11 – религиоведение. – Национальный университет "Острожская академия". – Острог, 2007.

Диссертация посвящена анализу внутрицерковных трансформаций 20-х гг. ХХ ст. на украинских землях. Показано, что демократические тенденции этого периода были характерными не только для украинского церковного движения, но и для институционального развития Вселенского православия в целом. Эти тенденции проявлялись в первую очередь в процессах автокефализации и церковного обновления. В работе подчёркнуто, что причины рассматриваемых процессов, несмотря на толчок, полученный в результате обострения политической обстановки в Европе, находились в церковной среде.

Большое внимание в исследовании уделено процессам развития украинского православия в диаспоре. Подтверждено распространение среди ее части программ церковного реформирования, осуществлённых в УССР 20-х гг. Как и в Украине, в среде православного духовенства диаспоры разразилась борьба между приверженцами церковного традиционализма и группами, которые пытались демократизировать церковь.

В исследовании проанализировано особенности внутрицерковной жизни на западноукраинских землях. Разобщенность украинского народа между разными церковными структурами не стала препятствием для поддержки в его среде общеевропейской тенденции борьбы за национализацию и демократизацию церкви. В Буковинской митрополии, как части Румынской православной церкви, мирянам предоставлялись значительные права в ее административном управлении. На все церковные собрания и на Соборы их делегировалось вдвое больше, чем клира.

На Волыни часть православного общества, несмотря на проживание в другой стране и других социальных условиях, поддерживало реализированные образцы собороправного церковного строительства.

В диссертации освещены механизмы реализации принципов собороправности православной церковной жизни в разных общественно-политических системах. Особое внимание акцентируется на проблеме демонополизации епископской власти или введения коллегиальных органов церковного управления, наделении равными правами епископата, духовенства и мирян. Доказано, что внутрицерковные изменения возможны только при достижении минимизации конфликтного потенциала, обусловленного столкновением церковных новшеств с традиционализмом.

Проанализированный материал освещает развитие в рассматриваемое время наряду с собороправностью процесса советоправности как крайней формы практической реализации собороправных механизмов. Этот процесс характеризовался радикальным устранением высшей церковной иерархии от власти, концентрацией её в руках окружных советов и их руководства. Наибольшее распространение советоправность получила в окружной жизни УАПЦ.

Значительно большую умеренность в процессе церковного реформирования проявляли Обновленческая и Соборно-епископская церкви. Их институционные оформления сопровождались значительно меньшей конфликтностью. В первую очередь