НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

КУЗЬМАНЕНКО Аліса Валеріївна

УДК 82.091“

ВІЧНИЙ” СЮЖЕТ ПРО ДОН ЖУАНА

В ІНДИВІДУАЛЬНО-АВТОРСЬКИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЯХ

ДЖ.БАЙРОНА, О.ПУШКІНА, ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Спеціальність 10.01.05 – порівняльне літературознавство

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі компаративістики Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка Національної академії наук України.

Науковий керівник: член-кореспондент Національної академії наук України,

доктор філологічних наук, професор

КРУТІКОВА Ніна Євгенівна,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,

головний науковий співробітник відділу

світової літератури.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор

МУШКУДІАНІ Олександр Нестерович,

Київський міжнародний університет

завідувач кафедри української і світової культур та літератур

- кандидат філологічних наук

ДЗЯДЕВИЧ Тетяна Миколаївна,

Національний університет

“Києво-Могилянська академія”,

старший викладач кафедри філології.

Захист відбудеться “14” листопада 2007 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м.Київ, вул.Грушевського,4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (01001, м.Київ, вул.Грушевського,4)

Автореферат розісланий “12” жовтня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М.Нога

1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

В українській компаративістиці останніх років, як і в літературознавстві загалом, спостерігається тенденція до переосмислення художніх особливостей літературно-естетичних явищ. З огляду на це виникає проблема вивчення окремих індивідуально-авторських інтерпретацій “вічного” сюжету (ВС) в контексті світової літератури.

“Вічні” сюжети (у літературознавстві використовуються також терміни “бродячі сюжети”, “традиційні сюжети”, “магістральні сюжети”, “мандрівні сюжети”, “сюжети-етернітати” тощо), є продуктивним матеріалом для вироблення й перевірки методологічних положень і конкретних прийомів аналізу художнього тексту, здавна привертали увагу дослідників. З часу видання “Панчатантри” Т.Бенфеєм вони виступали джерелом для різноманітних культурологічних (О.Афанасьєв, Г.-В.-Ф.Гегель, Ф.-В.-Й. Шеллінг), компаративно-літературознавчих (М.Драгоманов, І.Франко, О.Веселовський, О.Білецький), психологічних (В.Іванов, К.Леві-Строс, К.-Г.Юнг) студій, розглядалися в контексті історії світової й національних літератур, використовувалися як аргументи в полеміках. В українській науці “вічним сюжетам” присвячені праці А.Волкова, В.Гнатюка, М.Драгоманова, Ф.Колесси, А.Нямцу, В.Перетца, М.Сумцова, І.Франка, В.Щурата, які багатоаспектно розглядали їх у контексті фольклористичних, культурологічних, історико-літературних зацікавлень, звертаючи увагу на національні особливості “вічних” сюжетів та готовність культури-рецепієнта до їх сприйняття відповідно до своїх потреб.

Пошук таких особливостей художнього тексту, які б визначали його комунікативну спрямованість й історичні трансформації однієї й тієї ж фабульної або наративної структури художнього тексту, є предметом особливої галузі філологічної науки на перехресті літературознавчої компаративістики, історико-функціональної теорії літератури, наратології та соціальної психології.

Чимало донжуанівських студій, представлених у сучасному літературознавстві, цілком не розкривають особливостей індивідуально-авторського підходу до створення художнього тексту на основі “вічного” сюжету і здебільшого присвячені динаміці власне образу “севільського перелюбника”. Утім саме через “вічні” сюжети, як слушно зауважує А.Волков, “…чи не найвиразніше унаочнюється розуміння <…> глобальних питань”

Традиційні сюжети та образи / за ред. А. Волкова. – Чернівці: Місто, 2004. – С.438 будь-яким письменником. Саме на цьому матеріалі при компаративному аналізі найкраще досліджуються особливості сприйняття та художнього вирішення основних філософських, політичних, релігійних проблем окремими

2

майстрами слова, бо саме традиційні сюжети та образи надають творчій спадщині будь-якого автора масштабності та оригінальної художньої доказовості.

Важливість індивідуально-авторської розробки традиційного матеріалу при компаративному аналізі творів була підкреслена А. Нямцу в його студії “Легенда про Дон Жуана у світовій літературі” (1998), де він, зокрема, наголошує, що у процесі “поширення географії легендарні структури інтенсивно перероблювалися і пристосовувалися до вимог і традицій культури, що їх запозичує, їх первинна національна прикріпленість розмивалася і ставала або умовною (традиційною), або ж вона переорієнтувалася на специфічний онтологічний та духовний континуум середовища-реципієнта. У всіх випадках “перенаціоналізації” матеріалу обов’язковою умовою є наявність схожих формально і змістово значущих проблем, ситуацій, характеристик, близькість емоційно-психологічних орієнтирів тощо” Нямцу А. Легенда о Дон Жуане в мировой литературе. – Черновцы: Рута, 1998. – С.4. Ця праця, як і інші розвідки А.Нямцу про функціонування “вічних” сюжетів і образів, важлива для нас у теоретичному плані. Що ж до розкриття проблеми створення “можливого” світу донжуанства в індивідуально-авторських трактуваннях – значний масив текстів (дослідником проаналізовано майже всю відому літературну донжуаніану із ХVІІ до ХХ ст.) не надає можливості, як зазначалося вище, наблизитися до конкретних особливостей індивідуально-авторських тлумачень “вічного” сюжету про “севільського бешкетника” в певних літературних версіях.

Тенденції розвитку індивідуально-авторського підходу до осмислення і творчої переробки “вічного” сюжету розкрито у працях В.Агеєвої, А.Архангельського, О.Бабишкіна, Г.Брандеса, В.Вересаєва, Г.Гуковського (проблема авторського начала в мінітрагедії О.Пушкіна), В.Гуменюка, І.Дубашинського, Н.Дьяконової, О.Забужко (особливість трансформації “вічного” сюжету в “Камінному господарі” Лесі Українки), Н.Зборовської, Т.Мейзерської, П.Меннінга (інтерпретація донжуанівської теми Дж.Байроном), М.Наєнка, С.Павличко, Я.Поліщука, В.Ходасевича, Р.Якобсона, проте розгляд генетичних і типологічних зв’язків між цими та іншими літературними інтерпретаціями ренесансної легенди про “севільського бешкетника” є доволі звуженим.

Таким чином, незважаючи на значні досягнення в розробці історико-генетичних та історико-типологічних досліджень сюжетів-магістралів, проблема зв'язку переосмислення “вічного” сюжету з індивідуальністю автора для компаративних донжуанівських студій є фактично нерозробленою, чим і обумовлюється актуальність нашого дослідження.

Окрім цього, актуальність розвідки зумовлена зверненням до аналізу трьох трансформацій “вічного” сюжету про Дон Жуана, відображених у творах Дж.Байрона, О.Пушкіна, Лесі Українки, крізь призму індивідуально-авторських наративних матриць: системи персонажів, фокусів,

3

хронотопів, жанрової атрибуції. При цьому ми орієнтуємося на загальну спрямованість сучасних компаративних досліджень на інтеграцію з іншими типами культурно-історичної діяльності людини для розкриття філософської (або антропософської) категорії людиномірності буття у світі.

Об'єктом дисертаційного дослідження є індивідуально-авторські модифікації (ІАМ) У даному дослідженні терміни “інтерпретація”, “модифікація”, “версія” вживаються як абсолютні синоніми. легенди про Дон Жуана, представлені у творах Дж.Байрона, О.Пушкіна, Лесі Українки.

Вибір матеріалу дослідження зумовлений оригінальністю і перспективністю обраних інтерпретацій, адже вони належать до однієї з найцікавіших літературних течій – романтичної, починаючи з якої “до літератури входить авторський чинник, особиста позиція автора, <…> виникає індивідуалізація стилю та багато іншого”Лихачёв Д. Поэтика древнерусской литературы. Смех как мировоззрение. – СПб: Алетейя,2001. – С.409 –410.. Окрім того, обрані митці-інтерпретатори “вічного” сюжету зробили вагомий внесок не тільки у світову донжуаніану, а й у всесвітню літературну скарбницю в цілому (так, Дж.Байрон є засновником окремого літературного напрямуТ. зв. “байронічна течія” в літературі ХІХ ст., О. Пушкін вважається новатором у розкритті “істинного романтизму” (термін О. Пушкіна), Леся Українка створює оригінальну “жіночу” концепцію неоромантизму)ІАМ “вічного” сюжету в “Дон Жуані” Дж.Байрона, “Кам’яному гості” О.Пушкіна та “Камінному господарі” Лесі Українки належать до романтичних творів, оскільки в них наявні ознаки романтизму як літературного напрямку (зокрема самоцінність і суверенність особистості митця, творча свобода при переробці ВС, видозміна реального світу тощо)..

Дослідницькою базою роботи обрано оригінальні та перекладні видання твору Дж.Г.Н.Байрона “Дон Жуан”, оригінальні видання творів О.С.Пушкіна “Кам’яний гість” та Лесі Українки “Камінний господар”, а також автографи “Камінного господаря” Лесі Українки, що зберігаються в архіві відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (фонд 2, № 784).

Предметом дисертаційного дослідження є принципи наративного викладу, побудови системи образів, хронотопічного декорування легенди про Дон Жуана у творах Дж. Байрона, О. Пушкіна і Лесі Українки з урахуванням психологічних факторів творчості через звернення до авантексту, що набуває оригінального і пізнавального значення для з’ясування природи трансформацій вихідного “вічного” сюжету.

Мета пропонованого дисертаційного дослідження – комплексно проаналізувати індивідуально-авторські модифікації легенди про Дон Жуана у “Дон Жуані” Дж. Байрона, “Кам’яному гості” О. Пушкіна, “Камінному господарі” Лесі Українки. Зауважимо, що мета роботи включає не тільки конкретний аналіз “побутування” одного з “вічних” образів, а й теоретичну експлікацію можливостей розширення і збагачення архетипних сюжетних схем, ролі в їхньому побутуванні авторського осмислення на різних етапах літературного процесу, а також

4

способів вияву творчої індивідуальності письменників через звернення до традиційного сюжетно-образного матеріалу.

Мета дослідження зумовила вирішення низки завдань:

1) окреслення пріоритетної проблематики дослідження ІАМ ВС і формування на цій основі методологічної схеми аналізу ІАМ ВС;

2) дослідження аспектуальних змін образу Дон Жуана щодо первинної ренесансної концепції;

3) висвітлення динаміки концепцій головного та другорядних героїв “вічного” сюжету у творах обраних авторів і розкриття конструктивного характеру системи персонажів на мікро- та макрорівнях;

4) аналіз своєрідності генологічної природи зазначених творів, яка виступає синтезом історичних і літературних парадигм, із виокремленням при цьому специфіки наратологічної та хронотопічної структур, авторської жанрової атрибуції ВС про Дон Жуана в осмисленні Дж. Байрона, О. Пушкіна і Лесі Українки;

5) визначення основних засад формування ІАМ ВС крізь призму категорій психології творчості.

Теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження є історико-функціональна концепція літератури (М.Алексєєв, М.Бахтін, Р.Вейман, О.Веселовский, В.Жирмунський, В.Ізер, І.Неупокоєва, М.Нусінов, А.Нямцу та інші), яка складається внаслідок перетину двох векторів: “автор — текст — дійсність” і “автор — текст —читач”, розглянутих у синхронічному й діахронічному аспектах. При цьому авторський задум, зосереджений у художньому тексті, може позначатися як “реле між читачем і повідомленням про реальність” (В.Ізер). Включення автора й читача у всесвітньо-історичний процес осмислюється як цілеспрямоване, соціалізоване явище, що долучає до себе низку різнорівневих механізмів, які забезпечують діалогізм художнього тексту і його спадкоємність.

У дослідженні використані методи, орієнтовані на комплексний аналіз обраної проблеми, які застосовуються як для аналізу цілих художніх текстів, так і для дослідження їх дрібніших одиниць і категорій, зокрема: порівняльно-історичний; функціонально-комунікативний; контекстуального аналізу; структурно-семіотичного аналізу; психоаналітичної реконструкції; гендерного аналізу.

Наукова новизна розвідки полягає в тому, що в ній уперше:

1) здійснено компаративний аналіз індивідуально-авторських модифікацій “вічного” сюжету про Дон Жуана у Дж. Байрона, О. Пушкіна та Лесі Українки на основі нових сучасних методик, зокрема функціонально-комунікативного підходу до явищ літератури, наратології, психології, що дозволило виявити низку імпліцитних характеристик ІАМ ВС, які залишаються нерозкритими за умови використання лише традиційних методик порівняльного аналізу літературних творів;

2) створено концептуальні методологічні схеми аналізу ІАМ ВС у взаємопов’язаних системах “когніція – конструкція – комунікація” та “авантекст – прототекст – текст”;

3) проведено комплексний аналіз трансформації одного ВС на матеріалі трьох літературних творів, різних за генологічною природою та авторською концепцією центрального персонажу;

4) уточнено генетичні зв'язки між ІАМ ВС про Дон Жуана за допомогою звернення до епістолярію та літературно-критичних праць авторів, чиї інтерпретації обрані для аналізу;

5) простежено роль біографічних подібностей та розбіжностей в ІАМ ВС про Дон Жуана;

6) детально розглянуто зіставну поетику систем образів обраних ІАМ ВС, де враховано т. зв. “другорядні блоки персонажів” у індивідуально-авторській оцінці ВС про Дон Жуана;

7) розглянуто особливості хронотопу, наративної структури та жанрової атрибуції ІАМ ВС з погляду індивідуально-авторської перспективи;

8) у компаративній пушкініані мінітрагедія “Кам’яний гість” як трансформація ВС була розглянута в контексті взаємозалежних одиниць усього циклу “маленьких трагедій”, що дозволило проаналізувати цей тип трансформації не з позиції інтенції адресата і дослідження, а з погляду інтенції автора;

9) пояснено ІАМ ВС не лише чинниками “парадигми епохи”, “веління часу”, “культурної ситуації” або “соціального запиту”, а й індивідуально-авторською рецепцією як категорією психології творчості.

Теоретичне значення дослідження полягає у збагаченні підходів до вивчення ІАМ ВС новітніми методиками, які дозволяють відкрити нові перспективи аналізу об'єкта нашої роботи (наприклад, теоретичні розробки, присвячені проблемі моделювання ВС в ІАМ, вивчення логіко-семантичної категорії “можливих світів”, відбитих авторами у своїх версіях “Дон Жуана”, наративні аспекти трансформацій “вічних” образів тощо.

Результати дослідження також дають можливість простежити взаємозв'язок різних складових всесвітнього літературного процесу, виявити загальне і особливе, синхронічне і діахронічне, статичне і динамічне, що дозволяє поширити обрії компаративних студій щодо донжуанівської теми в цьому напрямку.

Окрім цього, у роботі звернено увагу на інтерактивний характер літературного твору, створеного за мотивами ВС, його співвіднесеність із соціально-історичними умовами, в яких жив автор, та його психологією, що значно розширює знання про основні елементи відображення в

5

ІАМ ВС світоглядних позицій певних авторів, їх естетичного кредо через моделювання “можливих світів” ВС, включення ІАМ ВС у всесвітній літературний процес.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані у практиці вузівського викладання курсів та спецкурсів з компаративістики, теорії літератури, історії української й зарубіжної літератур та текстології.

Зв'язок із науковими темами. Дисертацію виконано в рамках науково-дослідної теми “Національні школи компаративістики: ґенеза і сучасний стан” (державний реєстраційний № 0106U000070), що розробляється відділом компаративістики Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка Національної академії наук України (керівник теми – доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Наливайко Д.С.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження апробовувалися у виступах автора на наукових конференціях: Пушкинская научная конференция (Киев, КНУ им. Тараса Шевченко, 1995); Международная пушкинская научная конференция (Киев, КНУ им. Тараса Шевченко, 1999); Всеукраинские Пушкинские чтения к 200-летию со дня рождения А.С.Пушкина (Днепропетровск, ДГУ, 1999); Русская литература накануне третьего тысячелетия: Итоги развития и перспективы изучения (Международная научная конференция, Киев, КНУ им. Тараса Шевченко, 2000); 8-12 та 15 Міжнародні конференції “Мова і культура” (Київ, 1999-2002; 2005); ІХ Крымские Пушкинские Международные Чтения “Пушкин и Крым” (Гурзуф, 1999); Х Крымские Пушкинские Международные Чтения “Русская культура и античность” (Керчь, 2000); ХІІ Крымские Пушкинские Международные Чтения “Русская культура и славянский мир” (Алупка, 2002).

Обсяг і структура роботи. Структура дисертаційного дослідження обумовлена його метою й завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, бібліографічного апарату та трьох схем-додатків.

Загальний обсяг дисертації – 214 сторінок (у тому числі 3 схеми-додатки), з них 172 сторінки основного тексту. Список використаних джерел налічує 496 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі визначається актуальність теми дисертації, формулюється мета й завдання роботи, окреслюються об'єкт і предмет розвідки, описуються методи дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення, а також визначено склад і структуру роботи.

6

Розділ І – “Основні засади дослідження “вічних” сюжетів” – присвячений теоретичному аналізу “вічних” сюжетів і образів та складається з двох підрозділів, що відбивають історико-наукові, теоретичні й методологічні підстави вивчення предмета дослідження.

У підрозділі 1.1. – “Історія вивчення “вічних” сюжетів – ідеться про становлення концепції ВС в літературознавчій науці. Тут проаналізовано значення різних класичних шкіл і напрямків для теорії ВС у сучасній компаративістиці, а також описано сучасні літературознавчі підходи до ІАМ ВС і перспективи дослідження цього матеріалу.

У підрозділі 1.2. – “Теоретико-методологічні засади дослідження індивідуально-авторських модифікацій “вічних” сюжетів” – запропоновано концептуально нову теоретико-методологічну схему вивчення ІАМ ВС.

У дослідженні вжито усталений у літературознавстві термін “вічний” сюжет з огляду на семантику лексеми “вічний”: 1) який не зникає, не перестає існувати; не обмежений якимось терміном; 2) який часто повторюється. Проте, як слушно зауважує А.Волков, будь-який сюжет виникає на певному історичному етапі й у певній етнічній спільноті. Зважаючи на це, можемо означити “вічний” сюжет як постійно повторювану структуру, яка, виникнувши на певному етнічному та історичному тлі, за глибиною свого значення виходить за межі конкретного часу, етносу, твору й містить у собі невичерпні можливості філософського осмислення людського буття-у-світі.

Сучасна методологія аналізу як одиничного літературно-художнього тексту, так і сукупності текстів, яким властива “прототипність”, пов'язується насамперед з наратологічним та хронотопічним напрямками, по-різному представленими у багатьох структурно-функціональних літературознавчих школах ХХ століття. Отже, з погляду сучасних методик, ВС варто вивчати у трьох взаємопов’язаних аспектах: конструктивному, комунікативному та когнітивному.

Так, у конструктивному аспекті передусім розглядаються наративні та хронотопічні параметри ВС, а також система персонажів, яка реалізується в цих умовах.

Як і будь-яка інша система, персонажна сфера ІАМ “вічного” сюжету характеризується через її складові (персонажі) та її структуру (поділ на центр та периферію). Саме через систему персонажів у ІАМ “вічного” сюжету виражається авторське уявлення про людину та її стосунок до природи, суспільства та історії, а також про людські типи у зв’язку із расовими, національними та становими відмінностями персонажів, різницею в їхніх професіях, темпераментах, характерах, соціальних ролях, психологічних настановах та ідеологічних позиціях.

Комунікативний аспект літературознавчого підходу до ВС передбачає діалогізм автора й читача, діалогізм автора і прототексту, а також діалогізм автора із сучасністю.

7

Суб'єктивно-авторський фактор визначає не лише психологію “вічного” героя в тій або іншій інтерпретації сюжету, а й динаміку сюжету, привнесення тих або інших деталей, не властивих сюжетові споконвічному, і, природно, вибір жанру твору. Інтерпретації ВС залежать ще й від об'єктивних факторів, яким є, наприклад, історико-культурна епоха. Так, М. Конрад у своїх працях з компаративістики зазначає, що характер міжлітературних контактів із плином часу неодноразово змінювався.

Когнітивний аспект літературознавчого аналізу ВС орієнтований на ментальну репрезентацію прототексту як екстрапольовану в сучасність ІАМ “вічного” сюжету.

Тому важливим для дослідження “вічного” сюжету стає нове навіть для сучасного літературознавця поняття “авантексту”, що означає сукупність матеріалів, які передують закінченому твору. Як відомо, будь-який ВС може розглядатися як відносно стабільна комбінація традиційних наративних компонентів, які реалізуються в кожному з варіантів. При цьому склад та внутрішня структура таких традиційних наративних компонентів також можуть змінюватися від варіанта до варіанта (від контексту традиції до контексту традиції). Варіюються обсяги, жанрова приналежність, послідовність наративних фрагментів у реалізаціях версій ВС, одні оповідні одиниці замінюються іншими, рівнозначними в контексті традиції, але інваріант залишається сталим, тобто варіації не виходять за межі припустимої розробки теми.

Будучи архетипним за своєю сутністю, інваріант ВС відтворюється по-новому відповідно до сюжетних, композиційних, жанрових моделей, прийнятих у даному стилі, напрямку, течії, а базові елементи конструкції нововідтвореного тексту (загальні місця й мотиви) підлягають селекції з уже наявного в певного автора арсеналу засобів. Таким чином, авантекстові компоненти ІАМ “вічних” сюжетів належать традиції в цілому, а не даному конкретному тексту й навіть не самому твору, проте безпосередньо їх можна спостерігати тільки в складі конкретних текстів.

Враховуючи необхідність вивчення літературної версії ВС не тільки як елемента певної історико-літературної чи культурної системи, а і як системи функціонально-комунікативної, у сучасній компаративістиці слід враховувати аналіз ІАМ ВС на всіх рівнях: когнітивному, комунікативному та конструктивному, необхідною передумовою чого стає єдність психологічного, функціонального та структурно-наратологічного підходів до літературних творів.

Зважаючи на сучасні ідеї діалогічності людського буття у світі й у культурі як ідею загальності й універсальності діалогізму в пізнанні і спілкуванні та виміру всіх культурно-естетичних і технологічних цінностей за допомогою внутрішніх і зовнішніх “модусів” існування людської особистості, логіка теоретико-методологічного осмислення ІАМ “вічних образів і сюжетів” ґрунтується на дослідженні диференційних й інтегральних ознак ВС через категорії соціології мистецтва та психології творчості.

8

Розділ ІІ – “Тематологічна структура індивідуально-авторських модифікацій “вічного” сюжету про Дон Жуана” – є спробою вміщення образу “вічного” героя в систему персонажів конкретної художньо-літературної трансформації.

У підрозділі 2.1. – “Дон Жуан як “вічний” образ” – розглянуто специфіку авантексту ВС (зокрема наявність та специфіку двох версій легенди про Дон Жуана) та літературне життя легенди від Т.де Моліна до П.Меріме. При цьому з наявних літературних версій, перші з яких з’являлися в Ренесансі, а останні створюються нині, окреслено особливості лише тих, що були прототекстами для “Дон Жуана” Дж. Байрона, “Кам’яного гостя” О.Пушкіна та “Камінного господаря” Лесі Українки.

У підрозділі 2.2. – “Ґенеза “вічного” образу в індивідуально-авторських модифікаціях Дж. Байрона, О. Пушкіна, Лесі Українки” – виокремлено “формули упізнавання” (Л.Гінзбург) “вічного” героя, зокрема: антропонімізм, портретність, “біографізм”, що дають змогу одразу ввести читача в суть сюжету. Наводяться аргументи на доказ того, що ці чинники не є основними в концепції створення літературного персонажа: в ІАМ автори обирають з рис центрального персонажу ВС лише ті, що найадекватніше відповідають морально-психологічній концепції митця.

У підрозділі 2.3. – “Комунікативні опозиції в системі індивідуально-авторських модифікацій “вічного” сюжету” – проаналізовано особливості створення комунікативних моделей у досліджуваних текстах.

Розглянуті в дисертаційному дослідженні трансформації “вічного” сюжету про Дон Жуана, що належать Дж. Байрону, О. Пушкіну, Лесі Українці, по-різному моделюють особистість героя як певне комунікативне перехрестя, на якому зустрічаються “близький” і “далекий” авантексти творів. Важливу роль тут відіграє попереднє розташування персонажів, яке дозволяє співвіднести авторське трактування з вихідною легендою й іншими її трансформаціями і, як наслідок, звернути увагу читача саме на авторське тлумачення змісту “вічного” сюжету, відмінне від інших з огляду на стильові, соціальні, індивідуально-психологічні чинники. Особливого значення при цьому набуває система образів індивідуально-авторської трансформації, що дозволяє визначити місце “вічного” образу в системі версії сюжету загалом і, відповідно, його оцінку автором.

Так, якщо байронівському “Дон Жуанові” притаманна радіальна структура комунікативних відношень персонажів усередині трансформації, то пушкінський “Кам'яний гість” репрезентує інше розуміння, де вибудовуються персонажі немовби “ланцюжком” із рівнобіжними рядами всередині трансформації і далі – у контексті всього корпусу творів, що складають “маленькі трагедії”. Тому можна сказати, що, використовуючи легендарні риси севільського розпусника, Дж. Байрон позбавляє їх руйнівної сили, знижує негативні акценти образу Дон Жуана, при цьому текст утрачає глибину при глобалізації типово романтичного конфлікту “особистість – суспільство”.

9

Натомість Дон Гуан Пушкіна у протиставленні Командорові постає як символ нейтралізації семантики життя і смерті, а соціальні аспекти побутового конфлікту, який виступає рушієм дії, сконцентровані в настільки малому обсязі, що він набуває найбільш загострених і динамічних форм.

Радіально-ланцюжкова, змішана побудова комунікативних відношень притаманна драматичній поемі Лесі Українки “Камінний господар”. Саме така система відношень між персонажами увиразнює неоднозначність фігури Дон Жуана в інтерпретації української поетеси і дає змогу перенести трактування “вічного” образу в категоріальну галузь відношень “воля — влада”, глибоко висвітлити суть головного образу і показати, як відбувається його динаміка саме в контексті опозиції зазначених категорій. Набуття Дон Жуаном соціального статусу Командора робить його рабом тих соціальних відносин, якими він нехтував, а опозиція “особистість – суспільство”, що виступає домінантою байронівського віршованого роману, як і пушкінська опозиція “життя – смерть”, не просто відсуваються Лесею Українкою на другий план, але цілковито переосмислюються в термінах категорій “воля – влада” на тлі “фемінності” конфлікту.

Отже, в індивідуально-авторських інтепретаціях “вічного” сюжету про Дон Жуана Дж. Байрона, О. Пушкіна та Лесі Українки відбувається не тільки руйнація доромантичних поглядів на вдачу “севільского бешкетника” та наповнення традиційних його рис новим змістом, а й наративне переосмислення комунікативних відношень між Дон Жуаном та іншими персонажами.

Підрозділ 2.4. – “Соціум індивідуально-авторських модифікацій “вічного” сюжету” – присвячено аналізу соціального оточення центрального образу ВС з виокремленням двох блоків другорядних персонажів – жіночого і чоловічого.

Якщо для ренесансної легенди комунікативний образ Дон Жуана не потребував глибокого змалювання інших персонажів, то в літературних трансформаціях ця ситуація змінюється. Образ “вічного героя” стає цілком залежним від жіночих і чоловічих образів довкола нього, які часто набувають домінантного статусу і стають функціонально значущими для вираження авторського бачення образу головного персонажа. Оскільки Дон Жуан – це квінтесенція героя-коханця, то, відповідно, провідну роль у трансформаціях починають відігравати образи спокушених (або неспокушених) жінок, які своєрідно змінюють і комунікативну структуру особистості Дон Жуана. Наприклад, чотири пари взаємопротиставлених жіночих персонажів у віршованому романі Дж. Байрона стають рівнобіжними завдяки кумулятивному характеру твору і, по суті, є структурно взаємозамінними, тоді як антитеза “донна Анна – інша героїня”, представлена в самій легенді, втрачає своє значення. Навпаки, і О. Пушкін, і Леся Українка надають цій антитезі великої ваги. Пушкінські Лаура і Дона Анна не тільки не схожі на типових донжуанівських жертв, а й набувають значення фокусів-символів різного філософського ставлення до життя і його цінностей

9–

безтурботності і природності, з одного боку, і почуття відповідальності, з другого. Нетотожні пушкінським героїні драматичної поеми Лесі Українки Анна і Долорес символізують неможливість зіставлення таких категорій, як “влада” і “любов”, навіть незважаючи на те, що в трактуванні поетеси обидві сутності передбачають самозречення, відмову від самого себе.

Групування чоловічих персонажів у розглянутих творах також відрізняються від класичної версії.

У романі Дж. Байрона Командор набуває нового функціонального значення, протилежного попереднім версіям “вічного” сюжету: у передромантичну та ранню романтичну епохи цей персонаж, поза сумнівом, слугує фінальним знаком історії Дон Жуана, тоді як у байронівській версії Командор Альфонсо стає своєрідним поштовхом до негараздів, що траплятимуться з головним героєм. Після нього вибудовується ціла галерея чоловічих типів, що супроводжують Дон Жуана з ранньої юності, проте вони швидше експозитивні і становлять певне тло твору, аніж здатні відігравати яку-небудь роль у розвитку дії, визначеної самим жанром кумулятивного роману із шахрайською формантою.

Образ класичного Командора, присутній і в “маленькій трагедії” О. Пушкіна, і в драматичній поемі Лесі Українки, відповідає “формулам

упізнавання”, але наділений зовсім іншим змістом. Для О. Пушкіна Командор – це трансформація ще одного міфу, міфу про статую, що оживає. Цей міфічний образ є не тільки уособленням відплати, а й силою зла, що вбиває щойно зароджене людське почуття.

У Командорі Лесі Українки виразно простежується трансформація міфологеми каменю: Командор – “гора”, “камінний господар”, “кам'яний хазяїн” – виступає маркованим членом антитези “несвобода – воля”, символом сталих традицій, що екстраполюється та актуалізується з огляду на тогочасну українську ситуацію.

Отже, концепт образу Дон Жуана у ключовій частині містить засвоєні людством універсальні архетипічні смисли (зокрема створену пізнім Ренесансом легенду про покараного грішника), а індивідуально-авторську його периферію утворюють другорядні блоки персонажів. При цьому означений нами факт реалізованої і відображеної у структурній системі концептуальної матричної парадигми “вічного” сюжету пов'язаний з іншими авторськими настановами, стильовими чи композиційними особливостями.

У розділі ІІІ – “Генологічна структура індивідуально-авторських модифікацій “вічного” сюжету” – розглянуто такі аспекти індивідуально-авторської “картини світу”, як наратологічний, хронотопічний та формальний, що знаходять своє безпосереднє відображення при накладанні на художній текст.

У підрозділі 3.1. – “Фокалізація як моделюючий чинник “можливого” світу “вічного”

10

сюжету” – розглянуто типи та особливості фокусів у “Дон Жуані” Дж. Байрона, “Кам’яному гості” О. Пушкіна та “Камінному господарі” Лесі Українки. Зокрема визначено, що фокалізація завжди дозволяє адресату художнього тексту глибше зрозуміти певний фрагмент вигаданого “можливого світу” автора-інтерпретатора ВС.

Підрозділ 3.2. – “Поетика хронотопу в ІАМ “вічного” сюжету” – присвячено проблемі специфіки хронотопічного каркасу ІАМ ВС.

Просторові й часові координати (хронотопічний каркас) у художніх версіях донжуаніани, представлених творами Дж.Байрона, О.Пушкіна, Лесі Українки, є важливими для оцінки індивідуально-авторських підходів до протосюжету. Приміром, інтенційований жанр роману у віршах у “Дон Жуані” Дж.Байрона і відсутність орієнтації на сценічне втілення дали митцю неабияку можливість соціалізувати простір художнього тексту, розгорнути його до розмірів відомого йому світу і дати широку панораму вдач різних прошарків суспільства, використовуючи матеріал магістрального сюжету про Дон Жуана. Об’єднаність географічних локусів тут досягається наявністю наскрізного образу Дон Жуана (що й споріднює роман Дж.Байрона із шахрайським), який дозволяє нанизувати сюжетні лінії, тобто стає кумулятивним. Натомість їхнє розходження вбачається у своєрідності системи персонажів, причому жіночі образи виступають маркерами нових просторів і часів: Юлія в Севільї, Гайде — на піратському острові, туркеня в Росії, Аврора в Англії. Тут простір розімкнений, неоднорідний і допускає

кумулятивний характер зміни географічних локусів і соціальних екстер'єрів у часовому розгортанні, цілісність же його досягається наявністю наскрізного персонажа – Дон Жуана, а також сатиричною домінантою байронівського наративу.

Просторові координати драматичих творів Лесі Українки й О.Пушкіна визначаються на поверхневому рівні авторськими ремарками.

“Кам'яному гостю” О. Пушкіна притаманна замкненість простору: тут реалізується архаїчна опозиція “сакральне – мирське” і її варіант “світ людей – світ потойбічний” із розмиканням на перехресті. Нейтралізація опозицій в обох версіях сюжету про Дон Жуана відбувається через образ Командора, який слугує аргументом для об'єднання “Кам'яного гостя” і “Камінного господаря” у їхньому спільному протиставленні драматичного дійства романному перебігові подій у “Дон Жуані” Дж. Байрона за хронотопічними параметрами.

Художній простір “Камінного господаря” не гомогенний, але відносно замкнений, інтеріоризований відповідно до драматургічних умовностей. Чільними тут виступають дві просторові опозиції: Мадрид (безтурботність і воля) – Севілья (несвобода), а також локуси під і навпроти (гостьове місце) портретом Командора в його вітальні.

Не менш розмаїтим виступає і звернення авторів до художнього часу: час роману

11

Дж.Байрона нелінійний, але спрямований, гомогенний, але перервний, що знов-таки свідчить про жанрові алюзії на шахрайський роман, а час оповіді максимально наближено до авторського часу. Часовими маркерами тут виступають, насамперед, історичні події та особи, у яких бере участь чи з якими зустрічається герой. Це, зокрема, російсько-турецька війна 1787 – 1791 років (а саме: захоплення Ізмаїла 1790 р.), російська імператриця Катерина ІІ (роки правління: 1762 – 1796), фельдмаршал Потьомкін (1739 – 1791), російський полководець Суворов (помер у 1800 році), англійський король Георг ІV (роки правління: 1811 – 1830), відомі військові та політичні діячі Кутузов (Росія), Наполеон (Франція), Веллінгтон (Англія), що жили наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ століть. Проте в іспанських, грецьких та турецьких піснях роману ознаки реального часу майже відсутні. Вони виявляються лише в певній системі описів, зокрема опису речових реалій, системи освіти й виховання, політичної системи певної країни (без конкретної вказівки на осіб чи події тощо). При цьому така фрагментарність художнього часу пов'язана з перервністю художнього простору і визначається жіночими персонажами, доля яких немовби “відсікає” певний наративний фрагмент: Юлію віддають у монастир, Гайде вмирає з горя, Гюльбея остаточно покинута Дон Жуаном, що перейшов на бік ворогів султана – росіян, полонена туркеня Лейла не може конкурувати з російською імператрицею як за соціальним станом, так і за темпераментом. Отже, у романі Дж. Байрона час набуває аксіологічних рис: окремі його проміжки уявляються емоційно-ціннісно насиченими – щасливими чи нещасливими, добрими чи злими. Усі відрізки часу в романі отримують певні стабільні якісні характе-ристики, розрізняючись за ступенем своєї сприятливості чи не-сприятливості для долі й формування характеру головного героя.

Історичний час пушкінської “маленької трагедії” і драматичної поеми Лесі Українки має збігатися з істинним часом життя Дона Хуана де Маранья, дійсного історичного Дон Жуана, зображеного в новелі П. Меріме “Душі чистилища”, тобто ХVІ – XVII ст.

Проте у драматичних творах О. Пушкіна і Лесі Українки прикмети авторського часу майже відсутні.

За О. Ділакторською, втрата часового фактора в “Кам’яному гості” О. Пушкіна – це втрата минулим змісту легенди. Себто, події, що відбуваються, можуть (чи могли) відбуватися в будь-який час, починаючи з доби Ренесансу й до сьогодення. У цій втраті неабиякого значення набуває також розташування “маленької трагедії” в циклі. Вона розміщена О. Пушкіним саме після “Моцарта і Сальєрі” і відіграє роль своєрідного “текста в тексті”: лібрето до опери Моцарта було написане вже після того, як закінчилося життя історичного Дон Жуана, а відтак – за раціональною хронологією циклу – “Кам’яний гість” мав бути розташований між “Скнарою-лицарем” і “Моцартом і Сальєрі”. Отже, за допомогою авторського структурування циклу О.Пушкін підкреслює філософське навантаження твору, де час становить певною мірою містич-ну

12

реальність, яка ніби існує поряд з емпіричною реальністю буденного життя, прориваючись у нього. Таким чином, час “Кам’яного гостя” сприймається як розрив звичайного, земного часу і прорив до часу сакрального, вічного.

Подібну позачасовість спостерігаємо й у “Камінному господарі” Лесі Українки. Проте слід зазначити, що в автографі твору наявна вказівка на достеменний історичний час: “діється в легендарно-середньовічні часи в Іспанії”. Авторська відмова від цієї ремарки, з погляду поетеси, мала переакцентувати увагу читача з профанного теперішнього на легендарний першочас, тобто відображає зростаюче прагнення авторки до аксіологізації певних часових проміжків. Таким чином, легендарний час включає теперішнє життя у вічність, сакралізує його завдяки поверненню до принципів: тільки те теперішнє, що доконечно точно виконує позачасові закони й підпорядковується позачасовим доброчесностям, гарантує подальше існування і добробут конкретної людини. При цьому зречення власних чеснот дорівнює руйнації космічного порядку.

Така обмеженість часового континууму в О.Пушкіна та Лесі Українки почасти пов'язана зі сценічністю жанру, почасти – з реліктами класицизму (хоча єдність хронотопу не витримується). Тут важливою стає миттєва динаміка, що в обох варіантах досягається використанням прийому Vorgeschichte: про попередні пригоди відомого ловеласа говориться лише в експозиції і мимохідь, деякі відомості трапляються у спогадах персонажів, які варто розглядати як відсилання до минулого. Отже, для драматичного дійства, у якому, крім усього іншого, кульмінація збігається з розв'язкою, основна роль відводиться сьогоденню, тоді як відсилання до минулого утворюють необхідний імідж головного персонажа в очах жінок, а майбутнього для персонажів не існує взагалі. Герої твору залишаються статичними, динамічна тільки ситуація “навколо них”, а вечірній час доби в дії є необхідним атрибутом історичної й соціальної екзотики оповіді.

Таким чином, жанрова своєрідність наративних структур визначається реалізацією хронотопічних параметрів художніх творів, однак і самі жанри модифікуються залежно від специфіки хронотопу.

У підрозділі 3.3 – “Типологія жанрових ІАМ “вічного” сюжету” – розглянуто особливості жанротворення ІАМ ВС.

Аналіз генологічного рівня обраних для аналізу творів засвідчив, що вибір жанру в індивідуально-авторській інтерпретації “вічного” сюжету залежить насамперед від того, наскільки автор-інтерпретатор вміє конструювати новий онтологічний і аксіологічний рівні “вічного” сюжету й трансформувати його в окремому жанровому різновиді. Необхідними умовами для цього є здатність знаходити нові способи інтерпретації традиційного матеріалу, навіть конструювати в ньому події власного життя та включати в нього особистий досвід.

13

Так, домінанта епічного, властива байронівській творчості в цілому, вплинула і на жанрове рішення модифікації ВС англійським поетом. Якщо сам автор визначав жанр “Дон Жуана” як епічну поему, то детальний порівняльний аналіз з іншими подібними творами і дослідження епістолярно-мемуарної літератури періоду розквіту англійського романтизму приводять до висновку, що перед нами – віршований роман. Така думка підтверджується і листуванням О. Пушкіна, який запозичив жанрові ознаки “Дон Жуана” для свого “Євгенія Онєгіна” (серед них – широка хронотопічна палітра, конгломерат романтичного й реалістичного принципів, своєрідність обраної поетичної форми).

На відміну від віршованого роману Дж.Байрона, жанрова природа “Кам'яного гостя” уявляється контекстуально зумовленою тематикою і формальною побудовою всього циклу “маленьких трагедій”. Цикл варто трактувати як драматургічне осмислення категорії провини, що виступає інтегральною ознакою єдності маленьких трагедій: відмова від провини (“Скнара-лицар”), перенесення провини на зовнішній світ (“Моцарт і Сальєрі”), боязке усвідомлення провини (“Кам'яний гість”) і прийняття особистісної спокути (“Бенкет під час чуми”). Очевидно, що жанр “Кам'яного гостя” відповідно до задуму поета варто визначити саме як маленьку трагедію порівняно з “трагедією людства” в цілому.

Своєрідний сплав ліризму, драматизму й епіки спостерігається в драматичній поемі Лесі Українки “Камінний господар”. Авторське визначення жанру твору акцентується на драматичному началі трансформації легенди, однак цілком імовірно, що, окрім ремарок і внутрішньо-діалогічної будови тексту, із драмою в класичному її розумінні

“Камінного господаря” ніщо не зв'язує, а тому варто приєднатися до вже усталеної в науці думки, що “Камінний господар” – це драматична поема.

Порівняльний аналіз наративної структури розглянутих творів свідчить про те, що в них представлені різні типи внутрішньої і зовнішньої фокалізації. Так, фіксований тип фокалізації спостерігається в “Кам'яному гості” О. Пушкіна з єдиним фокалізатором – Дон Гуаном. Варіативна фокалізація спостерігається в “Камінному господарі” Лесі Українки, де два взаємнопротиставлені фокуси реалізовані в головних жіночих персонажах – Анні і Долорес.

Жанр віршованого роману, обраний Дж. Байроном, надає широкі можливості для множинної фокалізації, яка реалізує текстові перспективи персонажів, автора і наратора (що не ототожнюється з автором). Наративність у художніх трансформаціях легенди про Дон Жуана виконує як стабілізуючу (“підказки”), так і дестабілізуючу (“заплутування”) функції стосовно адресата, що використовується авторами відповідно до їхніх творчих інтенцій.

Таким чином, аналіз ІАМ ВС, представлених у романі у віршах Дж. Байрона “Дон Жуан”, “маленькій трагедії” А. Пушкіна “Кам'яний гість”, драматичній поемі Лесі Українки “Камінний

14

господар”, свідчить про те, що в контексті особистісних інтенцій авторів ВС втрачає первинні риси,