ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Кучеров Геннадій Геннадійович

УДК 94(477.4)“1905–1923”: 371+008] (043.3)

СТАНОВЛЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ СІЛЬСЬКИХ ТОВАРИСТВ “ПРОСВІТА” ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ (19051923 рр.)

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці-2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Кам’янець-Подільського державного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Баженов Лев Васильович, Кам’янець-Подільський державний університет, професор кафедри всесвітньої історії, директор Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при цьому ж закладі

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Юрій Михайло Федорович, Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету, завідувач кафедри соціально-економічних наук;

кандидат історичних наук, доцент Лисий Анатолій Кононович, Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, доцент кафедри історії України

Захист відбудеться 23.11. 2007 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18).

Ї

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий 20.10. 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М. Скорейко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Україна вступила на складний і тривалий шлях реформування усіх сфер суспільного життя. Йде процес розбудови державності, демократизації суспільства, проведення соціально-економічних і політичних перетворень, національно-культурного відродження. Такі доленосні події активізували дослідження історичного минулого нашого народу. Сприяло цьому здобуття Україною незалежності і виникнення у зв’язку із цим реальної можливості відтворити історичну істину про сфальсифіковані, замовчувані події. До них належить діяльність культурно-освітніх товариств “Просвіта”. Про неабиякий науковий інтерес до витоків формування і становлення, різних аспектів подвижництва, зокрема на Київщині, Волині й Поділлі, стало широке відзначення в Україні у 2005–2006 рр. ювілею 100-річчя їх фундації.

Актуальність теми визначається також необхідністю детального й комплексного вивчення процесу становлення і діяльності саме сільських просвітницьких товариств. Будучи низовими осередками, вони становили основу культурно-просвітницького руху в регіоні. Дослідження специфіки діяльності “Просвіт” на селі дозволить з’ясувати наскільки вагомим був їх внесок у процес національно-культурного відродження в історії України, відновити раніше замовчувану історичну правду щодо їх діяльності.

Функціонування просвітницьких товариств у регіонах України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. викликає значний інтерес серед науковців, усіх тих, хто цікавиться історією культури українського народу. Значною мірою він обумовлений бажанням учених з’ясувати насамперед особливості діяльності губернських та міських “Просвіт”. Проте окреслена проблема ґрунтовно та всебічно не розглядалася. В українській історіографії відсутні праці, в яких докладно висвітлювалася би історія сільських осередків, їх порівняльна характеристика у контексті окремих регіонів. Водночас є потреба в дослідженні діяльності конкретних сільських діячів товариств багатьох історичних фактів, пов’язаних із діяльністю Просвіт.

На нинішньому етапі розвитку України існують проблеми статусу української мови, розвитку культурно-освітніх можливостей сільського населення, становища культурної і освітньої сфери і т. п. Ці ж питання були у полі зору просвітницьких товариств початку ХХ століття. Стимулюючи реалізацію їх досвіду, можна забезпечити здійснення національно-культурного відродження України у сучасних умовах, удосконалити діяльність нинішніх українських товариств “Просвіта”. Отже, наукове осмислення досвіду діяльності сільських товариств “Просвіта”, зокрема, Правобережної України, є винятково важливим і актуальним завданням української історіографії. Сприяти його розв’язанню покликане дане дисертаційне дослідження.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось у межах наукового напряму кафедри історії України Кам’янець-Подільського державного університету, Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при цьому ж вищому навчальному закладі, є складовою частиною науково-дослідної програми “Актуальні питання історії, історіографії та культури ХVII-XX ст.” (номер державної реєстрації 0199U001874).

Об’єктом дослідження є діяльність сільських культурно-освітніх товариств “Просвіта” Правобережної України у 1905-1923 рр.

Предметом дослідження є процес становлення і функціонування громадських просвітницьких осередків у селах Правобережної України, їх структура, статути, форми культурно-освітньої діяльності у досліджуваний період.

Хронологічні рамки дослідження зумовлені його тематичною спрямованістю, охоплюють 1905–1923 рр., тобто період від утворення на території Правобережної України сільських просвітницьких товариств до їх ліквідації радянською владою.

Територіальні межі дослідження охоплюють землі Правобережної України. Згідно з адміністративно-територіальним устроєм Російської імперії початку ХХ ст. серцевиною Правобережної України, яку тоді офіційно йменували “Південно-Західний край”, “Південно-Західна Росія”, були Київська, Волинська та Подільська губернії. Дана територія є великим за розмірами історико-географічним регіоном у складі України. Тепер на цьому просторі розташовані правобережжя Київської, Волинська, Рівненська, Житомирська, Вінницька, Хмельницька і частина Одеської області. Для порівняння у дисертаційному дослідженні побіжно використані факти діяльності Просвіт” в інших регіонах України.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі комплексного та об’єктивного аналізу різноманітних джерел всебічно дослідити, проаналізувати і узагальнити процес становлення, форми, методи та особливості діяльності сільських товариств “Просвіта” Правобережної України з 1905 до 1923 рр., визначити їх внесок у національно-культурне відродження українців, роль і значення товариств в історії вітчизняної культури.

Для реалізації мети визначені такі дослідницькі завдання:

- з’ясувати історіографію проблеми та проаналізувати джерельну базу;

- висвітлити передумови виникнення просвітницьких осередків в губерніях Правобережної України;

- простежити процес становлення просвітницьких осередків у сільській місцевості у добу революції 1905–1907 рр.;

- розкрити специфіку діяльності сільських просвітницьких осередків, їх труднощі у період з 1908 по 1914 рр.;

- розглянути процес відновлення діяльності сільських “Просвіт” Правобережної України за часів Центральної Ради та їх становище при Українській державі П. Скоропадського;

- охарактеризувати умови функціонування сільських “Просвіт” та їх внесок у піднесення національної свідомості населення за часів Директорії УНР (1919–1920 рр.);

- визначити особливості діяльності сільських “Просвіт” та їх причини занепаду в умовах перших років радянської влади (1921–1923 рр.);

- з’ясувати внесок сільських просвітян у процес національного відродження держави, їх роль у поширенні серед населення Правобережної України національної ідеї.

Методологічні засади дослідження ґрунтуються на принципах історизму, наукового об’єктивного підходу до висвітлення теми, системності, діалектичного розуміння історичного процесу. В сукупності вони дали змогу охарактеризувати становлення і розвиток сільських Просвіт у Правобережній Україні перших десятиліть ХХ ст. у динаміці та тісному зв’язку з конкретними умовами суспільно-політичного життя.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дисертації використовувалися загальнонаукові та спеціальні історичні методи. З числа міждисциплінарних застосовано структурно-системний метод, який дозволив розглянути об’єкт дослідження з усіма його основними рисами як єдине ціле. Вагоме місце мало застосування функціонального та культурологічного методів, за допомогою яких вдалося проаналізувати зв’язок реального суспільно-політичного та культурного життя в Правобережній Україні зі станом розвитку і розбудови сільських Просвіт. Із загальнологічних методів застосовано метод аналізу і синтезу, з емпіричних – метод аналізу доступних джерел і наукової літератури.

У ході підготовки дисертації перевага надавалася конкретним історичним методам – історико-порівняльному, синхронному, хронологічному та діахронному (періодизації). Історико-порівняльний метод дозволив співставити різні часи із предметом дослідження. Застосування синхронного методу дало можливість з’ясувати як загальні закономірності, притаманні просвітницькому руху другої половини ХІХ – перших десятиліть ХХ ст., так і певні регіональні особливості. Хронологічний метод дав змогу прослідкувати становлення сільських “Просвіт” у Правобережній Україні, метод періодизації – виділити якісні зміни, новизну форм при проведенні просвітницької роботи, статистичний – з’ясувати кількісні показники діяльності просвітницьких осередків. Застосовувалися біографічний, ретроспективний методи, а також методи класифікації. В останньому випадку головна увага зверталася на опрацювання й осмислення невідомих до цього часу фактів. Застосування названих методів допомогло з’ясувати всю сукупність аспектів, пов’язаних із науковою проблемою.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є однією з перших робіт в українській історичній науці, що присвячена системному дослідженню сільських “Просвіт” Правобережної України зазначеного періоду. Саме їх роль у поширенні серед населення національної самосвідомості, участь у культурно-освітніх процесах краю, внесок сільських просвітян у процес культурно-національного відродження держави, їх здобутки і недоліки у роботі є новим аспектом дослідження в українській історіографії. На основі використання різноманітних джерел у дисертації вперше:

- введено у науковий обіг велику кількість архівних документів і матеріалів, низку маловідомих фактів з життя сільських “Просвіт”;

- здійснено реконструкцію процесу виникнення і трансформації сільського просвітницького руху на всіх етапах його розвитку;

- зроблено порівняльний аналіз діяльності сільських просвітницьких осередків в умовах різних режимів;

- встановлено кількісний і якісний склад осередків на різних етапах діяльності Просвіт”;

- проведено комплексне дослідження форм і методів культурно-освітньої діяльності сільських товариств;

- з’ясовано особливості взаємовідносин Просвіт” краю із органами влади;

- здійснено наукову реабілітацію діячів сільських просвітницьких осередків;

- визначено місце і роль сільських Просвіт” у загальноукраїнському просвітницькому русі, в культурно-освітній сфері.

Достовірність результатів дослідження ґрунтується на глибокому вивченні історіографії проблеми та неупередженому аналізі широкого кола джерел.

Практичне значення одержаних результатів полягає у збагаченні історії та культури України, значному доповненню знань про всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка новим матеріалом про діяльність сільського просвітницького руху Правобережної України впродовж 1905–1923 рр. Результати дослідження можуть бути враховані і творчо використані при розробці тематичних розділів з історії України, включені у відповідні навчальні культурологічні курси, підручники і посібники, використанні, а також впроваджені як здобутий досвід для нинішніх потреб національно-культурного ренесансу України та діяльності “Просвіт”.

Особистий внесок здобувача. Дві публікації, здійснені у співавторстві з Л.В. Баженовим: 1) Подільська “Просвіта” у дослідженнях вітчизняних істориків (відповідно 50% і 0,37 др. арк.), 2) Друга Подільська “Просвіта” та її внесок у поширення просвітництва у сільській місцевості (1908–1914 рр.) (відповідно 50 % і 0,24 др. арк.).

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на спільному засіданні кафедр історії України і всесвітньої історії Кам’янець-Подільського державного університету та на засіданні кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на ІІ-му Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам’янець-Подільський, 2003 р.), другій Міжнародній науково-практичній конференції “Кам’янець-Подільський у контексті українсько-європейських культурних зв’язків: історія та сучасність” (Кам’янець-Подільський, 2005 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Iван Франко і Буковина” (Чернівці, 2006 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Юхим Сіцінський в історії та культурі Поділля” (Кам’янець-Подільський, 2002 р.), ХІ-й Подільській історико-краєзнавчій конференції (Кам’янець-Подільський, 2004 р.), Другій Могилів-Подільській краєзнавчій конференції (2006 р.), звітних наукових конференціях викладачів і аспірантів Кам’янець-Подільського державного університету (2003, 2005 рр.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображено в 16 публікаціях автора, у тому числі 6, опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації обумовлена логікою проблеми та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (9 параграфів), висновків, списку умовних скорочень, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 259 сторінок, у тому числі обсяг тексту – 180 сторінок, список використаних джерел – 65 сторінок (657 позицій), додатки – 14 сторінок.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет хронологічні та територіальні межі, методологічні засади дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів та їх апробацію, характер публікацій та структуру дисертації.

Розділ перший “Історіографія та джерельна база дослідження” присвячений аналізу здобутків української і зарубіжної історіографії та характеристиці джерел з теми дисертації, визначено ступінь вивчення проблеми. Доведено, що процес дослідження діяльності культурно-освітніх товариств Просвіта” зазначеного періоду започаткувався на початку ХХ ст. і триває понині. Періодизацію історіографії проблеми, на наш погляд, варто поділити на такі етапи:

1) 1905–1920 рр. – період становлення історіографії проблеми;

2) 1920-80-ті роки – етап радянської історіографії та літератури, що вийшла за межами радянської України.

3) 90-ті роки ХХ – початок ХХІ ст. – період, коли просвітницький рух був повністю відроджений в Україні, а дослідження його діяльності на різних етапах зайняло вагоме місце у вітчизняній історіографії.

Значну роль у становлення історіографії просвітницького руху відіграли публікації, здійснені відомими громадськими і політичними діячами та науковцями С. Єфремовим, В. Садовським, С. Петлюрою, І. Огієнком, О. Білоусенком, які з’ясували значення і роль просвітницьких товариств України початку ХХ ст. в умовах самодержавства, позитивно оцінили їх подвижництво. Порівняльний аналіз діяльності просвітницьких організацій Західної і Наддніпрянської України здійснила В. Чередниченко. Проблемами історії діяльності сільських “Просвіт” Правобережної України займалися А. Смолієвський, М. Ішуніна, С. Постернак та ін. Водночас офіційна російська історіографія того часу в особі С. Щоголева, В. Торського негативно поставилася до Просвіт в Україні, вважала їх сепаратистськими товариствами. Проте той же С. Щоголев змушений був позитивно оцінити участь Подільської Просвіти у відкритті бібліотек-читалень у селах губернії.

Історіографія 20–80-х рр. ХХ ст. представлена роботами радянських вчених і літературою, що вийшла за кордоном. У цей період просвітницька тематика фактично була закритою для широкого загалу науковців України. Нечисленні публікації відзначалися критичним, необ’єктивним ставленням до діяльності Просвіт. Серед дослідників 20-30-х років, які вивчали просвітницьку тематику в регіонах України, варто відзначити Г. Гринька, В. Чухрая, О. Машкіна та ін. Однак вони звертали головну увагу на характеристику міських Просвіт і лише побіжно згадували про сільські. Виняток складає розвідка В. Герасименка, який прагнув докладно описати поступ просвітництва в містах і селах Правобережної України.

Українська історична наука кінця 40-80-х років продовжила загальну тенденцію сфальсифікованого підходу до діяльності Просвіт. С. Гутянський, Г. Шевчук, В. Афанасьєв, В. Ветров, С. Канавенко, І. Золотоверхий та інші, які загалом опублікували в працях чимало вагомого фактичного матеріали з історії “Просвіт” в регіонах України, традиційно їх вважали осередками буржуазного українського націоналізму.

Важливим для історіографії проблеми є використання наукової літератури про “Просвіти” в Україні у перші десятиліття ХХ ст., що вийшла з середовища української діаспори. С. Перський аргументовано довів, що просвітницький рух в Україні мав велику передісторію, оскільки ще у 40-х роках ХІХ ст. представники української інтелігенції прагнули просвітити народ. Дослідник зробив аналіз створення Просвіт” на території Наддніпрянщини у 1905-1908 рр., подав огляд їх діяльності. Д. Дорошенко характеризував процес утворення, а також діяльність просвітницьких осередків в регіонах України, розглянув специфіку їх утворення у селах. Л. Биковський висвітлив роботу сільської Лозоватської “Просвіти” Київської губернії, зокрема, її часопису “Літопис Громадської Бібліотеки Лозоватського Товариства “Просвіта” й інші.

Новий етап, що викликав науковий інтерес до окресленої проблеми, пов’язаний з українською історіографією 90-х років ХХ – початку ХХІ ст., яка характеризується комплексним, об’єктивним, незаангажованим вивченням історії товариств “Просвіта”. Піднесення українського національного руху в роки першої російської революції, виникнення товариств “Просвіта” на території України та її Правобережжі після повалення самодержавства, особливості їх організації і діяльності дослідили О. Лисенко, А. Середяк, Т. Осташко, Б. Пастух та ін.

На характеристиці регіональних “Просвіт”, у тому числі сільських, зупинилися у своїх дослідженнях Л. Березівська, Г. Бухало, Л. Баженов, І. Власовський, О. Герман, О. Комарніцький, В. Лозовий, О. Лойко, В. Прокопчук, Н. Ротар, Б. Савчук, Є. Сохацька, М. Філіпович та ін. Процес утворення просвітницьких товариств у Києві, Кам’янці-Подільському, Луцьку та інших містах Правобережної України відображено у роботах Г. Касянова, Ж. Ковби, В. Колесника, А. Середяк, О. Тимошенка, О. Цапко та ін. Автори зосередили свою увагу на проблемах становлення просвітницьких осередків, особливостях їх діяльності. Проблема видавничої діяльності товариств “Просвіта ”Правобережної України відображена у роботах С. Зворського, Т. Ківшар, Т. Соломонової та ін. Історія “Просвіт” доби національно-визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр. висвітлена у роботах Л. Вовка, О Малюти, С. Масюк, А. Пижика, Д. Розовика, Л Кушніра та ін. Особливості діяльності товариств в умовах становлення радянської влади, їх взаємодію з останньою, занепад і ліквідацію “Просвіт” з’ясували Л. Євселевський, С. Фарина, В. Нестеренко та ін.

Досліджуваній темі присвячено ряд дисертаційних робіт. Питання діяльності товариства “Просвіта” на Поділлі наприкінці XIX – першій половині ХХ століття дослідив О. Герман. Історію “Просвіт” доби національно-визвольних змагань українського народу С. Масюк. Діяльність “Просвіт” Наддніпрянської України у 1905–1916 рр. з’ясував О. Лисенко. Проблему участі товариств “Просвіта” у формуванні державницького потенціалу українського народу в другій половині ХІХ – першій чверті ХХ ст. століть простежила О. Малюта тощо.

Діяльність просвітницьких товариств початку ХХ ст., їх здобутки і проблеми були предметом уваги і розгляду на всеукраїнських і регіональних наукових конференціях: “Просвіта” і духовне відродження України” (Рівне, 1993), “Літературознавство, “Просвіта”, і духовний ідеал українця” (Кривий Ріг, 1994); “Просвіта” в духовно-культурному піднесенні України” (До 100-річчя подільської “Просвіти”) (Хмельницький, 2005) та ін.

Отже, аналіз історіографічної бази підтверджує той факт, що досить ґрунтовно у ХХ – на початку ХХІ ст. вивчені загальні аспекти просвітницького руху в Україні на етапах його формування і становлення, особливо губернські і міські “Просвіти”, однак фактично “білою плямою” досі залишалася проблема функціонування у зазначений період власне низових сільських просвітницьких осередків у регіонах України, особливо на Київщині, Волині й Поділлі. Відтак існує потреба ґрунтовно вивчити чинність саме сільських “Просвіт” як найменш досліджених.

Джерельну базу дисертаційного дослідження становлять архівні матеріали, опубліковані документи, мемуарна література, періодичні видання 1905–1923 рр.

До першої групи джерел належать матеріали і документи державних архівів України, у яких відображена діяльність сільських товариств “Просвіта”. Значна частина матеріалів, використаних у роботі, перебуває у ЦДІА України у м. Києві. Найбільш вичерпна інформація про діяльність просвітницьких осередків Правобережної України в умовах самодержавства міститься у фондах 274 (Київське губернське жандармське управління), 442 (Канцелярія Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора) та ін. Матеріали першого з них дають нам відомості про участь просвітян у сільських сходах, проведення ними агітації селян, розповсюдження серед населення забороненої літератури. Багато справ фонду присвячено звинуваченню активних осіб у тому, що вони просвіщали селян, критикували політику царя в галузі аграрних відносин тощо. Документи другого фонду подають відомості про боротьбу адміністрацій з українським рухом, у тому числі, просвітницькими організаціями, інформацію про листування поліції на місцях із губернаторами про наявність української літератури у просвітницьких осередках тощо.

Документи, пов’язані з організацією та діяльністю сільських “Просвіт” регіону перебувають також у ЦДАВО України. Серед фондів особливо велике значення мають №166 (Міністерство освіти УСРР), 2581 (Генеральне секретарство освіти Української Центральної Ради), 2582 (Міністерство Народної Освіти Української Народної Республіки), 2201 (Міністерство освіти Української Держави) та ін., які інформують про взаємодію товариств з органами влади, результати діяльності просвітян у 1917–1920 рр., громадську роботу членів “Просвіт” тощо.

Багатий фактичний матеріал, використаний для написання дисертаційного дослідження, знаходиться у ЦДАГО України. За кількістю документів, присвячених товариствам “Просвіта” виділяється ф.1 “Центральний комітет компартії України”.

До джерельної бази відносяться матеріали ІР НБУ НАН України. Серед фондів варті уваги ф.114 “Київська “Просвіта”, ф.1. “Літературні матеріали” та ін.

Інформація про особливості функціонування сільських “Просвіт” Правобережної України міститься у державних архівах Київської, Житомирської, Хмельницької, Волинської, Вінницької, Рівненської областей. Факти становлення, діяльності і ліквідації просвітницьких товариств Київської губернії ілюструє Державний архів Київської області (ДАКО). Одним із головних джерел із вивчення історії сільських осередків губернії є фонд 1447 – “Київське товариство “Просвіта”. У справах фонду містяться повідомлення про функціонування переважно сільських товариств: утворення нових осередків, їх взаємостосунки та листування із повітовими товариствами, історію окремих “Просвіт”, їх статути, інструкції філіям Київської “Просвіти” тощо. У ДАКО містяться фонди повітвиконкомів, волосних ревкомів і виконкомів, які дають цінну інформацію саме про специфіку діяльності сільських осередків, їх звіти про діяльність тощо.

У Державному архіві Житомирської області знаходяться матеріали щодо діяльності просвітницьких осередків Волинської губернії у 20-30-х роках ХХ ст. Крім характеристики діяльності Волинської “Просвіти”, її стосунків із сільськими філіями і окремими товариствами, є окремі документи, які вказують на ті проблеми, котрі виникали у сільських просвітян при реєстрації ними статутів, проведення діяльності тощо.

Значно доповнюють загальну картину становлення і розвитку сільських “Просвіт” Волині матеріали Державного архіву Волинської області у м. Луцьку. Важливу роль у характеристиці просвітницьких осередків відіграв фонд 54 – “Луцьке повітове товариство “Просвіта”. Його матеріали вміщують статути сільських товариств повіту, протоколи загальних зборів просвітян, списки членів “Просвіт”, фінансові звіти тощо.

Діяльність “Просвіт” Подільської губернії широко відображена у Державному архіві Хмельницької області. У фондах “Кам’янецька інспектура народної освіти” (р.-5) і “Відділ народної освіти Кам’янецького повітового виконкому” (р.-6) зосереджені документи щодо діяльності сільських товариств Кам’янецького повіту у період перших років радянської влади.

Суттєво доповнюють і урізноманітнюють джерельну базу з вивчення подільських “Просвіт” фонди Державного архіву Вінницької області. Його матеріали здебільшого охоплюють діяльність товариств у період з 1919 по 1922 рр., тобто переважно в умовах існування радянської влади. Одними із найважливіших є фонди: “Подільський губернський відділ народної освіти” (ф.р.-254), “Гайсинський повітовий відділ народної освіти” (ф.р.-841) та ін.

Окремі матеріали щодо функціонування сільських просвітницьких осередків Правобережної України містяться у Державному архіві Рівненської області і Державному архіві м. Києва.

Вагоме місце серед джерел займають опубліковані документи про діяльність сільських “Просвіт” Правобережної України. Всього у роботі проаналізовано дев’ять документів, головним чином статути і звіти товариств.

Наступну групу джерел становить мемуарна література. Серед спогадів очевидців тих подій виділяються праці В. Приходька, М. Шаповала, У. Самчука, Г. Костюка. Вони розкривають форми і методи роботи просвітницьких товариств, їх проблеми і досягнення, взаємовідносини з органами влади тощо. Література, незважаючи на певний рівень суб’єктивного ставлення авторів, має велике значення для створення більш повної картини діяльності сільських “Просвіт” регіону.

Важливе місце серед джерел займають також періодичні видання 1905–1923 рр. Серед них найбільшу вагу мають часописи: “Рада”, “Нова Рада”, “Село”, “Шлях”, “Вісти”, “Життя Поділля”, “Наш шлях”, “Громада” (видавалися у містах Києві, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Житомирі та ін.), де періодично висвітлювалася хроніка діяльності сільських “Просвіт”.

Таким чином, огляд джерел та літератури засвідчив, що історія сільських “Просвіт” вимагає спеціального вивчення. Аналізуючи наявні документи і матеріали, дисертант дійшов висновку, що вони мають значний інформаційний потенціал, цілком достатній для того, щоб розв’язати поставлені завдання і досягти сформульованої в дослідженні мети.

У другому розділі “Роль сільських просвітницьких осередків Правобережжя в національно-культурному відродженні України (1905–1914 рр.)” з’ясовано, що все ХІХ і початок ХХ століть стали для українців Правобережної України періодом протистояння із владою за збереження національної культури. Перебіг цієї боротьби свідчив про зростання національної свідомості населення краю. Тому головною передумовою виникнення просвітницьких товариств у регіоні було піднесення національно-культурного відродження у 60–90-х роках ХІХ ст., що включало розвиток організованого просвітництва в західноукраїнських землях під владою Австро-Угорщини та розповсюдження у Наддніпрянській Україні забороненихукраїнських видань, творів діячів національно-визвольного руху, боротьбу з антиукраїнськими указами та заходами самодержавства, гостру потребу у розвитку і реформуванні освіти та поширенні культурно-освітніх знань серед українського населення. Сприяло утворенню просвітницьких осередків на території регіону і наявність різноманітних товариств, установ, які займалися культурно-освітньою, науковою роботою у краї, обмежені можливості щодо духовного розвитку, зокрема, неосвіченість сільського населення, недостатнє включення його у культурні процеси тощо.

Внаслідок посилення українського визвольного і національно-культурного руху, початку революції 1905–1907 рр. на території Правобережної України були утворені просвітницькі осередки, які взаємодіяли з такими ж інших регіонів України. Найбільшими та офіційно визнаними були губернські “Просвіти” у Києві, Кам’янці-Подільському та Житомирі. Під їх керівництвом у сільській місцевості діяло понад 60 бібліотек та бібліотек-читалень.

Основною організаційною формою роботи просвітян було залучення селян до оволодіння грамотністю, вивчення ними української мови, розповсюдження, придбання та індивідуальне й колективне читання і обговорення насамперед українських книг, журналів і газет, у тому числі заборонених. Оскільки осередки діяли в руслі українського національно-культурного відродження, а значна кількість його учасників була задіяна у революції 1905-1907 рр., самодержавство чинило опір їх поширенню і діяльності, стало на шлях заборон і репресій щодо них.

Просвітницький рух у сільській місцевості Правобережної України в 1908-1914 роках, не зважаючи на репресії та перешкоджання в роботі з боку влади, продовжував розвиватися і удосконалювати свої форми і методи діяльності. Якщо на першому етапі (1905-1907 рр.) головним осередком просвітництва на селі були бібліотеки і хати-читальні та поширення українських видань, то на другому (1908-1914 р.) – поряд з цими видами діяльності утвердилися такі форми, як організація шевченківських свят, вечорів пам’яті видатних українських діячів, музичних вечорів та особливо театральних вистав за участю місцевих аматорів-акторів. Кількісні показники сільських просвітницьких осередків з-за утисків і переслідувань влади значно знизилися. На території краю постійно функціонувало у 1908-1914 рр. десятки просвітницьких осередків на селі. Водночас продовжувалася практика існування конспіративних бібліотек, читалень, які не реєструвалися і маскувалися переважно під гуртки грамоти, кооперативні спілки тощо.

Через репресії царської влади, частково проросійського духовенства та інших осіб, ворожих українству, просвітницька справа занепадала. Особливо це мало місце на Київщині, де було офіційно заборонено відкривати осередки у сільській місцевості, і Волині, де відчутною була діяльність чорносотенства. Остаточно просвітницька робота була згорнута у 1914 р., коли більшість просвітян була мобілізована до російської армії. Такий стан просвітництва зберігався до 1917 р., коли у Російській імперії було повалено самодержавство.

Третій розділ “Сільські “Просвіти” в добу Української національно-демократичної революції (1917–1920 рр.)” присвячений вивченню та аналізу процесу відновлення діяльності товариств “Просвіта” на території Київщини, Волині та Поділля у 1917–1918 рр., з’ясуванню умов функціонування просвітницьких осередків на селі та їх внесок у піднесення національної свідомості населення краю (1919–1920 рр.).

З ліквідацією самодержавства виникли сприятливі умови для утворення та відродження сільських “Просвіт”. Їх поява мала стихійний і масовий характер. В організації товариств значною мірою брали участь представники інтелігенції: вчителі, писарі, фельдшери, церковні діячі, а також молодь, найбільш свідомі селяни, військові та інші верстви населення. Просвітницькі товариства проходили у 1917–1918 рр. доволі важкий етап свого організаційного становлення. Однією з головних проблем сільських товариств була проблема об’єднання їх зусиль та координація напрямів діяльності. У цьому плані важливу роль зіграли І і ІІ Всеукраїнські просвітницькі з’їзди.

За гетьманату П. Скоропадського становище сільських “Просвіт” спостерігалося неоднозначне. З одного боку, частина з них досягла певних успіхів у роботі, користувалася підтримкою населення. З іншого, на місцях суттєво обмежувалися демократичні свободи, зокрема, товариства зазнавали утисків місцевих гетьманських адміністрацій, переслідувалися і заарештовувалися керівники, активісти “Просвіт”, заборонялося проведення культурно-освітніх заходів тощо. Діяльність просвітян ускладнювалася через наявність на території краю австро-угорської та німецької окупаційної адміністрацій, які були не зацікавлені в розвитку просвітництва. Водночас, ускладнювали зростання національної свідомості населення сіл антиукраїнська агітація, зловживання службовим становищем місцевих чиновників, некомпетентність і недисциплінованість місцевої міліції.

Незважаючи на значні перешкоди з боку гетьманської, окупаційної, радянської влад, активісти “Просвіт” на селі намагалися проводити культурно-освітні заходи серед місцевого населення та поширювати ідеї національного самовизначення. Серед форм роботи товариств виділялося придбання літератури і часописів для просвітницьких бібліотек і книгозбірень, проведення лекцій, бесід із населенням тощо.

Просвітницький рух на території Правобережної України розбудовувався в 1917-1920 рр. в умовах частої зміни політичних режимів і урядів, подій громадянської війни та окупації. Проте загальне революційне піднесення, національно-визвольна боротьба українського народу були благодатним джерелом розвитку “Просвіт”, які стали яскравим виявом національно-культурного відродження. На відміну від першого етапу просвітництва (1905-1914 рр.), коли воно було справою інтелігентів та ентузіастів, малопотужним за кількісними показниками та формами й методами роботи, на його другому етапі (1917-1920 рр.) воно перетворилося у масове, всенародне явище, стало виразником національно-культурних потреб українського народу.

Найбільших досягнень і піднесення просвітницькі товариства досягли за часів Директорії УНР (кінець 1918 – 1920 рр.). У цей період відбулося з’єднання зусиль і досвіду західноукраїнських “Просвіт” із більш молодшими за віком діяльності в Наддніпрянській Україні, що збагатило форми і методи їх роботи, національно-патріотичну спрямованість. Товариства відкривали бібліотеки, читальні, освітні заклади, дитячі садки, влаштовували шевченківські свята, театральні та мистецькі заходи, організовували хори, використовували інші форми залучення населення до української історії та культури.

В умовах громадянської війни діяльність просвітницьких товариств опинилася на вістрі політичних інтересів протилежних таборів. Уряди Української Народної Республіки спрямовували їх на потреби визвольних змагань та культурно-освітнього виховання, радянська влада прагнула нейтралізувати і залучити їх на свій бік, інші учасники громадянської війни та інтервенції взагалі ставилися до них вороже. До честі “Просвіт” належить те, що, незважаючи на різні політичні перипетії, вони змогли у 1917-1920 рр. зберегти своє обличчя, призначення, залишитися вірним засадам українського національно-культурного відродження.

У четвертому розділі “Діяльність і занепад сільських “Просвіт” у перші роки радянської влади (1921–1923 рр.)” з’ясовано особливості діяльності просвітницьких товариств у 1921 р. а також причини та обставини, за яких відбувалося згортання їх діяльності та ліквідація радянською владою.

Впродовж особливо 1921 р. продовжувалася порівняно активна діяльність сільських просвітян. У цей час утворювалися нові товариства, чисельність яких постійно зростала. На кінець 1921 р. на території Правобережної України функціонувало, зокрема, у Київській губернії 936 осередків, Подільській – 398, Волинській – 315. Окремі з них переходили на зразковий (пролетарський) статут, проводили роботу згідно завдань радянської влади і обов’язково реєструвалися органами політосвіти.

Діяльність товариств урізноманітнювалася. Окремі з товариств відкривали секції і комісії: конфліктні, музейні, чоботарські, столярні, ручної праці тощо. Водночас продовжувалася традиційна робота просвітян: влаштовувалися концерти, вистави, проводилося читання літератури, організовувалися дошкільні і освітні заклади і т. п. Проте особливістю її було те, що вона систематично визначалася і регламентувалася радянською владою, яка намагалася використати роботу товариств для проповідування своїх ідей серед сільського населення. З цією метою, зокрема, товариствам нав’язувалося відзначення революційних свят.

Водночас у досліджуваний період в діяльності товариств наростали негаразди. Їх робота обмежувалася через об’єктивні причини: не вистачало пального, літератури, приміщень коштів. Спостерігалися факти порушення сільськими просвітянами дисципліни, громадськог8о порядку, статуту осередків тощо, що дискредитувало їх в очах сільського населення.

Становище “Просвіт” погіршувалося й через непрості стосунки із радянською владою, яка намагалася встановити контроль над їх діяльністю. Звичною формою тиску на просвітян стало проведення їх перереєстрації та перевиборів правління осередків. Значне місце у цьому відводилося КНС І КСМУ, які намагалися ввести до складу товариств своїх представників. Вагомим знаряддям у боротьбі з національно налаштованими просвітянами стало запровадження радянською владою при сільських “Просвітах” курсів з політичної освіти. Аналіз архівних матеріалів дає підстави стверджувати, що у роботу осередків систематично втручалися і військові частини. Поряд із цим органи місцевої влади вилучали печатки у “Просвіт”, відбирали у них приміщення, залучали просвітян до проведення різного роду господарських робіт, продовольчих кампаній, “тижнів”, що звісно, не сприяло їхній діяльності. Періодично радянська влада проводила чистки товариств та їхніх бібліотек.

У зв’язку з тим, що товариства продовжували виконувати роль провідника українського національно-культурного відродження, радянський режим став на шлях їх ліквідації, звинувативши “Просвіти” в “українському буржуазному націоналізмі”, охрестивши їх “оплотом петлюрівщини”, відніс їх до свого “класового ворога”. Діяльність товариств припиняється у всіх регіонах УСРР у 1923 році з перетворенням їх на селянські будинки і хати-читальні.

В західноукраїнських землях, в тому числі на Волині, які знаходилися під владою Польщі, український просвітницький рух продовжував діяти на національно-культурних засадах в складних умовах політики полонізації до 1939 року, тобто до встановлення в цьому році радянської влади, яка одразу ж ліквідувала тут усі товариства “Просвіти”. Натомість радянська влада знайшла свої форми просвітництва (сельбуди, клуби, будинки культури, бібліотеки та ін.), які були повністю адаптовані до її ідеології та внутрішньої політики.

У висновках наведене теоретичні узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляються у концептуальних підходах до розв’язання малодослідженої в історіографії проблеми становлення і розвитку різних форм, методів та особливостей діяльності сільських “Просвіт” Правобережної України впродовж 1905–1923 рр.

Враховуючи те, що в історіографії достатньою мірою висвітлено історію просвітницького руху в регіонах України перших десятиліть ХХ ст. на рівні губернських і міських “Просвіт”, і водночас поза належною увагою залишилась діяльність низової ланки – сільських осередків, в основу дослідження поставленої проблеми покладені автором опрацьовані документи центральних і обласних архівів України та опубліковані археографічні видання, введено в дисертацію, у науковий обіг значний масив маловідомих історичних джерел, який дозволив здійснити нові підходи у вирішенні мети і завдань вивчення означеної теми роботи.

У дисертації визначено основні етапи розвитку сільського просвітництва в Правобережній Україні, а саме: 1-й період – 1905–1914 рр. – становлення і діяльності дореволюційних просвітницьких організацій; 2-й період – 1917–1920 рр. – відродження “Просвіт” та їх діяльність в добу Української національно-демократичної революції (1917–1920 рр.); 3-й період – функціонування і занепад “Просвіт” в умовах перших років радянської влади (1921–1923 рр.).

З’ясовано, що виникненню просвітницьких товариств на території Правобережної України сприяла низка передумов. До них належить складне соціальне становище сільського населення, його суцільна неграмотність. На початок ХХ ст. лише близько 15 відсотків населення регіону вважалося письменним, а на селі цей показник був ще меншим. Поява “Просвіт” також була викликана як протидія суцільній русифікації України, яку здійснювало самодержавство. На утворення товариств вплинув процес національно-культурного відродження 60–90-х років ХІХ ст., розвиток організованого просвітництва в західноукраїнських землях та розповсюдження в Наддніпрянській Україні його досвіду діяльності, заборонених українських творів діячів національно-визвольного руху.

Встановлено, що перша сільська Просвіта виникла в грудні 1905 року в с. Тернівка Київської губернії. Станом на 1907 рік на Київщині, Волині й Поділлі діяло понад 60 сільських осередків, які працювали при підтримці губернських та міських “Просвіт”. Вони забезпечували просвітницькі осередки на селі захистом від утисків офіційної влади, статутами, україномовною літературою, творами Т. Шевченка, П. Куліша, М. Грушевського, Б. Грінченка, М. Драгоманова та ін., пропагували їх діяльність у просвітницьких часописах “Світова Зірниця”, “Радa” тощо. Найбільш активно в цей період з сільськими просвітянами працювала Подільська губернська Просвіта”. Водночас досить повільно розвивався просвітницький рух на Волині.

Розглянуто основні організаційні форми діяльності сільських просвітян у 1908-1914 рр.: відкриття бібліотек, хат-читалень, драматичних і співочих гуртків, хорів, курсів грамоти, в яких панувала українська мова, влаштування лекцій, концертів, тематичних вечорів, присвячених відомим діячам культури, освіти, науки, а їх робота загалом поширювала серед населення національно-культурні ідеї, сприяла поширенню української літератури і періодики, українізації суспільного життя, підвищенню освітнього рівня сільських жителів. Проте влада перешкоджала діяльності “Просвіт”, стала на шлях закриття значної їх частини.

Простежено, що під час національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. у Правобережній Україні відбулися значні зміни в діяльності сільських “Просвіт”, які відродилися після повалення самодержавства. У цілому наприкінці 1917 р. на території Волинської губернії функціонувало понад 60 просвітницьких осередків, Київської – понад 400, Подільської – біля 130, майже 90 відсотків з яких знаходилися у сільській місцевості. Діяльність “Просвіт” стала невід’ємною складовою частиною української національно-демократичної революції.

Доведено, що утворення сільських товариств в умовах Центральної Ради не навязувалося органами влади, здійснювалося самостійно, переважно за ініціативою сільського населення. Домінуючу роль у цьому процесі відігравала місцева інтелігенція: вчителі, священики, фельдшери, писарі, а також сільська молодь. Сільські “Просвіти” стали одними із перших організацій, які залучили жінок до культурно-освітньої роботи нарівні з чоловіками, підняли статус жіноцтва. Водночас у заснуванні “Просвіт” брали участь представники національних меншин: чехи, поляки, німці та ін. Активність товариств залежала від кадрового складу осередків, фінансового стану, матеріально-технічного забезпечення тощо. Масштаби діяльності товариств дозволяють говорити про те, що у 1917–1918 рр. на території регіону був розвинутий широкий культурно-освітній рух.

Аргументовано, що становище сільських “Просвіт” регіону за правління гетьмана П. Скоропадського було неоднозначним. З одного боку, зростала їх чисельність, діяльність підтримувалася державою. Товариства досягли певних успіхів у своїй роботі. З іншого боку, сільські товариства повністю залежали від місцевих адміністрацій, особливо окупаційних, які здебільшого упереджено або негативно ставилися до них. Як наслідок, робота товариств обмежувалася і заборонялася.

Обґрунтовано, що у 1919–1920 рр. сільські товариства стали масовим явищем, охопили більшість населених пунктів регіону, спромоглися порівняно ефективно вести культурно-освітню роботу серед населення. Головну увагу вони звернули на позашкільну та дошкільну освіту як найбільш занедбані. Серед форм діяльності “Просвіт” виділялися такі: відкриття книгозбірень, хат-читалень, шкіл, гімназій, різноманітних курсів, поширення газет і журналів, організація читань, дитсадків, проведення шевченківських свят, вечорів української поезії та пісні, театральних вистав, хорів, концертів, відзначення релігійних свят та інших духовно-релігійних потреб. Така діяльність внесла вагомий вклад у справу національно-культурного відродження України, духовного і патріотичного виховання сільського населення.

Проаналізовано і з’ясовано, що протягом 1921–1923 рр., в