ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

КОТЛОМАНІТОВА ГАЛИНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 37.035(09)(477):271.2“18/19”

РЕЛІГІЙНЕ ВИХОВАННЯ В ІСТОРІЇ ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ (60-ТІ РОКИ ХІХ СТ. – 30-ТІ РОКИ ХХ СТ.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано–Франківськ – 2007

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Полтавському державному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, доцент

ІГНАТЕНКО Наталія Вікторівна,

Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди,

декан педагогічного факультету

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

ВИХРУЩ Анатолій Володимирович,

Тернопільська обласна державна адміністрація,

заступник голови з гуманітарних питань;

кандидат педагогічних наук

ГЕНИК Любов Ярославівна,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

доцент кафедри релігієзнавства і теології

Захист відбудеться “21” листопада 2007 р. о 10.00. год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.01 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79, конференц-зала Будинку вчених.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

Автореферат розіслано “20” жовтня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.Р. Кирста

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Для України, що перебуває в умовах духовного відродження, найважливішими завданнями є гармонійний розвиток духовної високоморальної особистості на основі загальнолюдських цінностей. Сьогодні школа шукає шляхи використання виховного потенціалу минулого, вирішує завдання збереження й примноження здобутків українського народу, етичних вартостей християнства. Виховання підростаючого покоління в світоглядному аспекті в сучасній Україні визначається законодавчою базою: Конституцією України (1996), законами України “Про свободу совісті та релігійні організації” (1991), “Про освіту” (1996), “Про загальну середню освіту” (1999), “Про вищу освіту” (2002), що ґарантує свободу совісті громадян, відокремлення Церкви від держави, а школи від Церкви. Державна політика в галузі освіти ґрунтується на принципах гуманізму, демократизму, полікультурності, світоглядного плюралізму й толерантності. Сучасні стосунки між освітою і релігією, школою і Церквою означуються дискусійними питаннями щодо релігійного виховання дітей і молоді. Їх розвязання обумовлює потребу ґрунтовного історико-педагогічного дослідження задля теоретичного осмислення з подальшим практичним застосуванням його здобутків у вихованні сучасних учнів.

Ретроспективну оцінку проблеми релігійного виховання уможливлює аналіз праць педагогів минулого. У ХІХ – на початку ХХ ст. її порушували О.Духнович, В. Зеньковський, Н. Маккавейський, О. Маляревський, С. Миропольський, М. Пирогов, С. Рачинський, В. Сокольський, К. Ушинський, П. Юркевич, акцентуючи увагу на необхідності виховання в особистості кращих морально-вольових якостей і загальнохристиянських чеснот. Питання змісту освіти, ролі Церкви в розвитку шкільної справи, діяльності духовенства в освітній галузі розкриті у наукових доробках священиків і церковних діячів (М. Алабовський, І.Бартошевський, Х. Белков, Г. Булашев, Д. Висковатов, І. Восторгов, В. Певницький, П. Смирнов). Дослідники Г. Генкель, Т. Голик, С. Знаменський, А. Красєв, І. Посадський, С. Рождественський, В. Чарнолуський, М. Чехов з’ясовували питання стану шкільництва, суспільної думки в галузі освіти, настроїв учнівської молоді та її батьків стосовно світоглядних засад навчально-виховного процесу.

Окремі аспекти, пов’язані з проблемою релігійного виховання в навчально-виховних закладах України, знайшли відображення у працях сучасних учених. Так, простежили розвиток системи національного шкільництва другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Г. Білавич, В. Борисенко, Г. Васькович, М. Євтух, Т. Завгородня, М. Заволока, І. Курляк, М. Левківський, О. Любар, З. Нагачевська, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, М. Ярмаченко та ін.; розкрили напрями, зміст, особливості навчально-виховного процесу різних типів освітніх закладів Н. Агафонова, Н. Дем’яненко, С. Золотухіна, А. Лопухівська, Н. Парафійник, Н. Ротар, Б. Савчук, М. Собчинська, С. Чуйко; дослідили теоретичні та практичні аспекти морально-релігійного виховання особистості в історії розвитку школи й педагогіки Л. Геник, Т. Ільїна, О. Каневська, І. Мищишин, О. Тимчик, Т. Тхоржевська, Ю. Щербяк; обґрунтували основи сучасного українського виховання на засадах християнства І. Андрухів, А. Вихрущ, О. Вишневський, М. Стельмахович; порушили проблему свободи совісті в системі освітньої практики М. Бабій, В. Гараджа, В. Єленський, М. Закович, А. Колодний, В. Пащенко, М. Хайруддінов.

На сьогодні недостатньо з’ясовані організаційно-педагогічні умови, особливості, зміст, засоби релігійно-світоглядного виховання учнівської молоді в школах України в соціально-політичних і географічних межах Російської імперії, УНР та УРСР, відсутнє цілісне дослідження організації релігійного виховання в історії розвитку шкільництва України саме в період 60-х рр. ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. – часу державотворчих перетворень і соціокультурних звершень, які не могли не позначитися на освіті.

Важливість об’єктивного осмислення історичного досвіду, актуальність та недостатня наукова розробленість проблеми і зумовили вибір теми дослідження – “Релігійне виховання в історії шкільної освіти України (60-ті роки ХІХ ст. – 30-ті роки ХХ ст.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до наукової теми “Християнські конфесії в культурно-історичному просторі України” (номер державної реєстрації 0103U001240) Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. Тему дисертаційного дослідження затверджено на засіданні вченої ради Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (протокол № від 28 квітня 2005 р.) і погоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № від 14 червня 2005 р.).

Мета дослідження – проаналізувати теоретичні засади і практичний досвід організації релігійного виховання в системі шкільної освіти України у 60-ті роки ХІХ ст. – 30-ті роки ХХ ст. задля використання його досвіду в умовах сучасної школи.

Відповідно до мети визначено такі завдання:

1) проаналізувати історіографію та стан сучасних досліджень проблеми релігійного виховання в історії шкільної освіти України досліджуваного періоду;

2) з’ясувати передумови здійснення релігійного виховання в системі шкільної освіти України з 1860-х рр. до 1930-х рр.;

3) встановити періодизацію релігійного виховання в історії шкільної освіти України в хронологічних межах означеної доби, визначити змістовий і процесуальний компоненти релігійного виховання в навчально-виховних закладах України кожного періоду;

4) обґрунтувати доцільність використання ідей і досвіду релігійного виховання в школах України досліджуваного періоду в контексті реалізації в сучасних умовах свободи совісті.

Об’єкт дослідження – шкільна освіта України (60-ті рр. ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст.)

Предмет наукової роботи – зміст, методи, форми та засоби релігійного виховання в школах України означеного періоду.

Методологічну основу дослідження становлять загальні положення теорії пізнання; загальнофілософські принципи взаємозв’язку та взаємозумовленості явищ у суспільстві, вивчення їх розвитку на основі єдності історичного і логічного, концептуальні положення про місце та роль досвіду минулого в розвитку наукових знань, ідеї відродження української духовності. Науковий пошук здійснювався на принципах історизму, детермінізму, об’єктивності, системності, науковості, світоглядного плюралізму.

Теоретичною основою дослідження є положення про методологію та методи сучасних історико-педагогічних досліджень (М. Богуславський, Н. Гупан, Н. Дічек, О. Сухомлинська), розвиток педагогічної науки та вітчизняної школи (Т. Завгородня, М. Євтух, В. Кузь, Б. Ступарик, М. Ярмаченко), теорію та практику виховання (І. Бех, А. Бойко, М. Стельмахович, В. Сухомлинський), роль і місце релігії в освітньо-виховній системі (Л. Геник, Т. Ільїна, І. Курляк, І. Мищишин, Т. Тхоржевська, Ю. Щербяк), духовні основи християнства в сучасному українському вихованні (І. Андрухів, А. Вихрущ, О. Вишневський та ін.).

Для реалізації поставлених завдань використано такі методи: теоретичного узагальнення історичних фактів і педагогічних явищ; систематизації та класифікації архівних джерел і наукових праць (дали можливість систематизувати фактологічний матеріал для вивчення досліджуваної проблеми); проблемно-хронологічний (дозволив виокремити періоди релігійного виховання в історії шкільної освіти України упродовж 60-х рр. ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст.); аналітико-синтетичний та порівняльно-зіставний (сприяв співставленню поглядів різних суспільних і політичних груп, наукових кіл на проблему, комплексному порівняльному аналізові змісту й засобів системи релігійного виховання); загальноісторичний та історико-педагогічний (уможливив вивчення динаміки функціонування навчально-виховних закладів, процес зміни світоглядних засад освіти, з’ясування специфіки організаційно-педагогічних умов релігійного виховання в системі шкільної освіти).

Джерельна база дослідження – офіційні видання урядів, державних і громадських організацій, Міністерства народної освіти, звіти про роботу навчально-виховних закладів означеного періоду, статистичні відомості, збірники документів про освіту; архівні матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) (фонд № ), Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОУ) (фонди № № , 1115, 2201, 2582), Центрального державного історичного архіву в м. Києві (ЦДІАК) (фонди № № 127, 274, 289, 385, 422, 442, 707, 712, 1191), Державного архіву Полтавської області (ДАПО) (фонди № № 4, 15, Р-1503, 3872). Окрему групу становлять матеріали історико-педагогічних досліджень (автореферати, дисертації, монографії) за обраною проблематикою, довідково-бібліографічна література, статистичні, програмові матеріали, педагогічна періодика.

Хронологічні межі дисертаційної роботи охоплюють період 60-х років ХІХ ст. – 30-х років ХХ ст. Визначення нижньої межі пов’язане зі змінами в галузі народної освіти в 60-ті роки ХІХ ст. на тлі суспільних процесів (указ Св. Синоду про відкриття церковної школи при кожній парафії (1861), Положення про початкові народні училища (1864)). Верхня межа обумовлена завершенням формування системи антирелігійної роботи в навчально-виховному процесі освітніх закладів України наприкінці 30-х рр. ХХ ст.

Територіальні межі дослідження охоплюють українські землі, що входили в означений період до складу Російської імперії, Української Народної Республіки та Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Наукова новизна й теоретична значущість дослідження. Уперше здійснено цілісний аналіз ґенези релігійного виховання в історії шкільної освіти України упродовж 60-х рр. ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст.; визначено періодизацію та основні тенденції кожного періоду релігійного виховання в історії шкільної освіти означеної доби; проаналізовано особливості змісту, методів, форм і засобів релігійного виховання в школах у початковій і середній ланці освіти України; розкрито соціально-історичні передумови еволюції релігійного виховання в закладах шкільництва; обґрунтовано шляхи використання досвіду релігійного виховання учнівської молоді в умовах сучасної школи. До наукового обігу введено маловідомі та невідомі архівні документи, історичні факти (ЦДІАК – ф.707, оп.227, спр.14, 54; оп.296, спр.68; ЦДАВОУ – ф.166, оп.1, спр.12, 298; оп.4, спр.139; оп.7, спр.367; ЦДАГОУ – ф.1., оп.20, спр.2265).

Практичне значення роботи. Результати дослідження є основою спецкурсу “Релігійне виховання в системі шкільної освіти України”, використані при читанні навчальних курсів “Педагогіка”, “Історія педагогіки”, “Теорія та історія соціальної педагогіки” і впроваджені в педагогічний процес на психолого-педагогічному факультеті Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (довідка №0142/01-37/19 від 12.01.07); педагогічному факультеті та факультеті педагогіки й психології Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди (довідка №2/1 від 04.01.07); Тернопільського комерційного коледжу (довідка №17 від 18.01.07).

Зібраний, проаналізований, узагальнений матеріал та результати дослідження можуть бути введені до змісту курсів педагогіки, історії педагогіки, вітчизняної історії у вищих навчальних закладах, спецкурсів із проблем розвитку народної освіти, використані при укладанні підручників, навчальних посібників, іншої навчально-методичної літератури, подальших наукових дослідженнях із загальної педагогіки та історії педагогіки.

Достовірність результатів і висновків дисертаційного дослідження забезпечується використанням широкої джерельної бази (архівних документів, матеріалів педагогічної преси), кількісним, якісним та системним аналізом дослідницьких матеріалів, базованих на результатах наукових досліджень у галузі історії України, історії педагогіки, релігієзнавства, застосуванням комплексу методів, адекватних об’єкту, предмету, меті й завданням роботи.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом їх оприлюднення у виступах на VІІ, VІІІ, ІХ Міжнародних круглих столах “Історія релігій в Україні” (Львів, 1997, 1998, 1999); Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Християнство і культура: історія, традиції, сучасність” (Полтава, 1997), “Педагогічні технології навчання, виховання і розвитку молодших школярів” (Переяслав-Хмельницький, 2003), “Формування професійної компетенції вчителя початкової школи в контексті моніторингу якості освіти” (Переяслав-Хмельницький, 2006), “Педагогічні та соціально-психологічні аспекти виховання в контексті сучасного європейського виміру” (Полтава, 2006), ХІІІ Всеукраїнських педагогічних читаннях “В. Сухомлинський у діалозі з сучасністю: культурологічні виміри шкільної і педагогічної освіти” (Переяслав-Хмельницький, 2006).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображено у 14 одноосібних публікаціях автора, з них 4 – у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (517 позицій), 14 додатків. Обсяг дисертації – 233 сторінки, з них основного тексту – 178 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження для сучасної історико-педагогічної науки в Україні; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання роботи, методологічну основу, методи і джерела дослідження; розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; відображено шляхи їх апробації.

У першому розділі – “Релігійне виховання як історико-педагогічна проблема” – з’ясовано стан дослідженості проблеми, розкрито історико-педагогічний феномен релігійного виховання в історії шкільної освіти України в 60-ті роки ХІХ ст. – 30-ті роки ХХ ст.

Аналіз наукових джерел дозволив диференціювати хронологічно й тематично історіографію проблеми. Перший етап (друга пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.) характеризується наявністю двоаспектних праць, присвячених релігійному вихованню: 1) визначення релігійного виховання як необхідного складника цілісної системи виховання й формування гармонійно розвиненої особистості (педагогів, державних та церковних діячів – О. Духновича, Н. Маккавейського, О. Маляревського, С. Миропольського, М. Пирогова, С. Рачинського, К. Ушинського, П. Юркевича та ін.); 2) певне ігнорування ролі релігії та Церкви в навчально-виховному процесі школи, обґрунтування необхідності перетворення школи на світську установу, що базується на наукових засадах, позбавлена впливу Церкви (носіїв науково-педагогічної й суспільно-політичної думки, громадських і освітніх діячів – П. Грабовського, Б. Грінченка, О. Дорошкевича, М. Драгоманова, О. Музиченка, С. Русової, С. Сірополка, Я. Чепіги та ін.).

Другий етап в історіографії належить до 20–80-х років ХХ ст. З’ясовано, що історико-педагогічні дослідження у галузі шкільництва та педагогічної думки радянських часів (В. Борисенка, М. Гриценка, М. Заволоки, І. Кулешова, Е. Мединського, Н. Константинова, Ф. Корольова, О. Ососкова, Ф. Паначина, А. Пинкевича), попри величезний фактологічний матеріал, мають ідеологічну упередженість, певний стереотип, світоглядну заангажованість в оцінці світоглядних парадигм освітньо-виховного процесу періоду ХІХ–ХХ ст., побудовані на марксистсько-ленінському методологічному підході. Критично оцінена роль релігії й Церкви в житті суспільства, визнано шкідливим їх вплив на виховання підростаючого покоління. З 1920-1930-х рр. науковий пошук пов’язаний з питанням упровадження антирелігійної пропаганди в навчально-виховний процес освітніх закладів, формування науково-атеїстичного світогляду учнівської молоді (Н. Амосов, Н. Крупська, А. Лукачевський, І. Флеров, О. Чефранов, О. Ярославський та ін.). Порушувати питання релігії, релігійного виховання підростаючого покоління в позитивному аспекті мали змогу тільки науковці-емігранти (Г. Ващенко, І. Власовський, В. Зеньковський, І. Огієнко, С. Сірополко).

Третій етап (з 1990-х рр. по теперішній час) історіографії проблеми представлений великою джерельною базою вітчизняних дослідників історії та теорії педагогіки, історії України, релігієзнавства. Проаналізовані фундаментальні праці з історії педагогіки вирізняються системністю, науковим об’єктивізмом, багатим фактологічним матеріалом, оновленим висвітленням стану шкільництва та педагогічної думки в історичному розрізі часу з обґрунтуванням чинників впливу на них (І. Васькович, В. Кравець, М. Левківський, О. Любар, О. Сухомлинська, М. Ярмаченко та ін.). Окремим аспектам в історії розвитку шкільництва й педагогічної думки в Україні періоду ХІХ – поч. ХХ ст. присвячені праці Л. Березівської, Н. Гупана, Н. Дем’яненко, С. Золотухіної, А. Лопухівської, Т. Петрової, Т. Усатенко, Л. Хомич, С. Чуйка та ін. Проблему розвитку народної освіти в період національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. досліджували Н. Агафонова, В. Живодьор, І. Курляк, М. Рисіна, Н. Ротар, А. Сбруєва, М. Собчинська, Б. Ступарик, Ю. Телячий та ін. Процес реформування радянської освіти, становлення і розвитку мережі освітніх закладів, їх структуру й діяльність у міжвоєнний період вивчали В. Липинський, Л. Потапова, Ю. Руденко, Т. Самоплавська, Ю. Чирва. Сучасні науковці західноукраїнського регіону (І. Андрухів, Г. Білавич, Т. Завгородня, І. Курляк, З. Нагачевська, Н. Сабат, Б. Савчук, Б. Ступарик та ін.) розглянули й проаналізували історію розвитку національного шкільництва Галичини в другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст.

У процесі дослідження виявлено, що зняття ідеологічного табу й соціально-політичних перепон у релігійному житті незалежної України спричинило наукові пошуки та ретроспективний аналіз проблеми морально-релігійного виховання підростаючого покоління. Підкреслено значущість досліджень Т. Білан, Т. Ільїної, І. Мищишин, О. Тимчик, Ю. Щербяка, Р. Яковишина, присвячених питанням релігійної освіти та виховання молоді ХІХ – поч. ХХ ст. Розкрито особливості релігійного виховання в теоретичному і прикладному аспектах в освітньо-виховних закладах України на прикладі окремого регіону у монографії Л. Геник “Релігійно-моральне виховання молоді в навчально-виховних закладах Східної Галичини (кінця ХІХ – початку ХХ ст.)” (2000). Досліджено православну систему виховання як педагогічне явище в історичному розвитку України, ґенезу теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в історії педагогіки України у працях Т. Тхоржевської. Наголошено, що вагомого значення релігії в контексті завдань сучасного українського виховання надають І. Андрухів, А. Вихрущ, О. Вишневський, Я. Гунтель, М. Стельмахович, М. Хайруддінов та ін.; проблемі впровадження релігієзнавчої освіти на сучасному етапі, свободи совісті дітей та молоді велику роль відводять Р. Анісімова, М. Бабій, А. Бойко, В. Гараджа, В. Єленський, М. Закович, М. Лубська, В. Пащенко, В. Янів та ін.

У розділі з’ясовано поняття релігійного виховання як історико-педагогічного феномену, визначено робоче розуміння дефініції “релігійне виховання”. Відзначено: в окремі періоди вітчизняної історії освіти й педагогіки мали місце поняття, котрі у семантичному та соціально-політичному відношеннях протиставляються релігійному вихованню – безрелігійне виховання, антирелігійне виховання, атеїстичне виховання.

У другому розділі – “Релігійне виховання в системі шкільної освіти України в складі Російської імперії (1860–1917 рр.)” – досліджено сутність офіційної педагогічної доктрини й шкільної політики стосовно принципових світоглядних засад навчально-виховного процесу школи, стан і розвиток суспільно-політичної й педагогічної думки щодо питань релігійного виховання учнівської молоді, функціонально-процесуальні аспекти релігійного (християнського) виховання в закладах шкільництва України упродовж означеного періоду.

До 1917 року державницька ідеологія ґрунтувалася на релігії як значимій силі морального та ідейного впливу на людей. Державні закони не допускали позавіросповідного стану громадян. Церква перебувала на привілейованому становищі в суспільстві й на підставі цього займалася вихованням підростаючого покоління. Офіційна педагогічна доктрина другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. мала релігійно-монархічні ідеологічні засади. Це підтверджено низкою законоположень у галузі народної освіти (Шкільні закони 1864 р., 1874 р., Правила про церковнопарафіяльні школи (ЦПШ) 1884 р. та ін.). Уряд співпрацював з Духовним відомством, підтримуючи розвиток церковної школи, її державне фінансування. Вимоги до підготовки та подальшої професійної діяльності вчителя були зумовлені державно-релігійною ідеологією.

Як уже зазначалося, суспільно-політична й науково-педагогічна думка України упродовж 1860–1917 рр. характеризувалася неоднорідністю, багатогранністю позицій її представників стосовно світоглядної парадигми освіти. Погляди громадськості, ставлення різних груп суспільства до Церкви, релігійного виховання були неоднаковими, інколи навіть протилежними: від необхідності посилити морально-релігійне виховання молоді до вимог світськості освіти, відокремлення школи від Церкви.

Але в освітній практиці релігійне виховання залишалося обов’язковим і важливим складником навчально-виховного процесу усіх типів закладів шкільництва України; воно функціонувало до 1917 р., незважаючи на царський Маніфест про свободу совісті 1905 р. Клерикалізація стосувалася передусім початкової школи, найбільш придатний ґрунт для цього мали, звичайно, школи церковного відомства. Вплив Церкви на школу найбільшою мірою позначився в останні десятиліття ХІХ ст. за активної діяльності міністра освіти Д. Толстого та обер-прокурора Св. Синоду К. Побєдоносцева.

Навчальні плани початкової і середньої школи передбачали викладання релігійних дисциплін, які позначені єдиною назвою – Закон Божий. Не зважаючи на те, що на вивчення Закону Божого припадало 2 год. тижневого навантаження із загальних 22-25 год. у початковій і 32-36 год. у середній школі (6-12% навчального часу), останній займав провідну позицію серед інших предметів, належав до обовязкових та екзаменаційних у кожному класі. Засобами релігійного виховання слугували й інші навчальні предмети: церковнослов’янська мова, церковний спів, вітчизняна та Св. Історія. Загалом уклад життя учнівської молоді мав відповідати релігійним нормам, прийнятим у суспільстві й підтримуваним Церквою та самодержавством. У позаурочній і позашкільній роботі використовували різноманітні форми релігійного виховання: молитва, участь у богослужіннях, постування, сповідування, причащання, церковний спів, проповідь, бесіди, читання духовно-релігійної літератури, церковні свята.

Аналіз програм релігійних дисциплін у початковій і середній школі, затверджених Св. Синодом (1869, 1880, 1897 рр.), розкриває зміст релігійного виховання учнів. Школярам передусім тлумачили поняття про Бога, сутність і роль молитви. Надалі їм з’ясовували значення й облаштування храму, пояснювали єктенії й молитви літургії; основні відомості зі Св. Історії; важливі церковні свята; викладали головний зміст учення Христового. У наступні роки діти вивчали Св. Історію Старого й Нового Завіту з читанням Євангелія та деяких глав Апостольських діянь, послань та псалмів; літургіку (пояснення важливих богослужінь та церковних таїнств); розширений православний катехізис – основні догмати віри, Декалог, християнську етику. Отже, основи віровчення учні отримували передусім на уроках Закону Божого і реалізовували у ході повсякденних релігійних практик (щоденні молитви, читання Євангелія, Псалтиря, Часослова, іншої культової й духовно-моральної літератури, відвідання богослужінь, постування, сповідь, причащання Св. Таїнств тощо). Це сприяло формуванню їхнього релігійного світогляду, засвоєнню морально-етичних норм, ставало своєрідною програмою морального розвитку й самовдосконалення.

Релігійне виховання дітей та молоді в закладах шкільництва Східної Галичини в цілому було подібним до Наддніпрянської України. Окрім змістового наповнення (греко-католицького віровчення), існували деякі відмінності у позаурочній і позашкільній роботі. По-перше, велику роль у реалізації ідеї релігійно-морального виховання учнів шкіл краю відігравали церковні, просвітницькі, педагогічні й громадські молодіжні товариства, організації: Марійські Дружини, “Скала”, “Просвіта”, “Українське педагогічне товариство”, “Пласт”, “Сокіл”, “Січ” тощо. Їхніми завданнями були не лише катехізація молоді, формування світогляду, способу життя на засадах християнської моралі, а й пробудження релігійно-національної свідомості. По-друге, використовували своєрідні методи та форми, як-то: реколєкції, екзорти, передматуральні богомілля, розважання, процесії та ін. Уроки релігії, релігійні практики, участь у діяльності молодіжних товариств тощо забезпечували комплексність, систематичність, наскрізність релігійного виховання учнів.

У третьому розділі – “Теоретичні та практичні засади релігійного виховання в Україні періоду національно-визвольних змагань (1917–1920 рр.)” – розглянуто соціально-політичні й організаційно-педагогічні умови релігійного виховання в системі шкільної освіти України вказаної часової межі.

Встановлено, що в добу національно-визвольних змагань відбулося реформування шкільної освіти, зумовлене суспільно-політичними чинниками: українізація школи, демократизація всіх сфер життя, широке залучення громадськості до вирішення питань шкільництва. Перетворення Церкви з органу державного імперського апарату в суспільну інституцію, позбавлену монополії над школами, зняло гостроту проблеми світоглядно-релігійних засад освітньо-виховних закладів України. Водночас соціальна практика, зокрема освітня, демонструвала належну повагу до релігії. Представники суспільно-політичної й науково-педагогічної думки (Т. Лубенець, О. Музиченко, І. Огієнко, С. Русова, С. Сірополко, Я. Чепіга), визнаючи необхідність принципу світськості, не відкидали загалом релігію з курсу нової національної школи, вбачаючи в ній не тільки засіб морального виховання, а й неодмінний компонент національних традицій, життя і побуту простого українського народу. Національне виховання, яке стало провідним у цей період, використовувало морально-етичний потенціал релігії.

З’ясовано, що за часів діяльності українських демократичних урядів 1917-1920 рр. релігійне виховання зберігалося в загальноосвітніх закладах. У позаурочний і позашкільний час проводили традиційні релігійні заходи, відзначали церковні свята, урочистості, служили молебні. Попри те, що Міністерство народної освіти визнавало доцільність необов’язкового вивчення Закону Божого, право визначення якого надавалося батькам учнів, дисципліни релігійного циклу залишалися в курсі школи. Навчальні плани усіх типів освітніх установ передбачали предмет Закон Божий, на який відводилося 2 год. тижневого навантаження. Встановлено, що виховний процес школи України означеного періоду у порівнянні з попереднім (самодержавним) в аспекті світоглядному при незмінних основах все ж мав певні відмінності. Закон Божий вивчали рідною українською мовою, програму з релігії поповнили відомостями з церковної історії та релігійно-народного життя в Україні (релігійні народні повір’я, звичаї, обряди, пісні, щедрівки, колядки та ін.). Виховна сторона означилася різноманітними заходами національного спрямування, такими, як організація гуртків, літературно-вокальних вечірок, свят, відкриття українських бібліотек, читалень, проведення екскурсій, зустрічей із відомими українськими письменниками, освітніми і громадськими діячами та ін.

Отже, освітня політика українських демократичних урядів 1917–1920 рр. трималася на принципі узгодження світського й релігійного у процесі навчання. Співіснування світської та церковної народної освіти тривало впродовж усієї доби новітньої української революції. Релігійне виховання, яке зберігалося в системі шкільної освіти України упродовж означеного періоду, набуло національного обрамлення.

У четвертому розділі – “Альтернативні підходи до релігійного виховання в радянській школі 1920–1930-х років” – на основі аналізу законодавчих положень і державних документів визначено роль держави, партії та уряду в проведенні світоглядних перетворень у системі шкільної освіти, досліджено характерні тенденції суспільно-політичної та філософсько-педагогічної думки, розкрито антирелігійний зміст освіти, форми й методи впровадження антирелігійної пропаганди у виховний процес радянської школи з 1920 р. до кінця 30-х років ХХ ст.

У 1920–1930-х роках реформування освітньої галузі, що було викликано приходом до влади більшовицької партії й радянського уряду, зумовило докорінну зміну світоглядних засад навчально-виховного процесу школи. Законодавчі положення Радянської держави (Декрет “Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства” 1918 р.; Конституція УСРР 1919 р.; Закон про народну освіту 1922 р.) відокремили Церкву від держави, а школу від Церкви. Радянська влада накреслила ідеологічний курс на атеїзацію суспільства, визначила напрями розвитку освіти згідно з політичними та соціальними завданнями, до яких належала боротьба з релігією як ворожою ідеологією, з Церквою й духовенством як контрреволюційною силою. Альтернативою релігійному вихованню молоді визнано спочатку безрелігійне, а пізніше – антирелігійне.

Ґенеза релігійного виховання в радянській школі упродовж 20–30-х рр ХХ ст. означилася двома окремими етапами, в основі яких – два принципово різні підходи до релігійного виховання. Перший (1920–1928 рр.) доцільно розглядати як пропедевтичний, переважно безрелігійний за своїм змістом, прикметний поступовим наступом на релігію в справі світоглядних переорієнтацій суспільства. Школу цілковито позбавили релігійного впливу: з навчальних планів виключили предмети релігійного циклу, змінили порядки й устрій на світські, відлучили духовенство від навчально-виховного процесу. Зміст навчання базували на науковій основі, не передбачаючи ні релігійної, ні антирелігійної проблематики. Антирелігійне виховання учнівства, як альтернатива релігійному, зрідка виявлялося в позаурочній та позашкільній роботі і не мало всезагального й систематичного характеру. Для другого етапу (1929 – кінець х рр.) визначальним було використання насильницьких методів упровадження антирелігійної пропаганди в навчально-виховний процес освітніх закладів. З 1929 року школу перетворено не просто на безрелігійну, світську, а войовничо безвірницьку, антирелігійну установу з відкритою антирелігійною пропагандою. У навчальному процесі цьому слугували передусім уроки суспільствознавства й природознавства. Антирелігійне виховання охопило учнів усіх ступенів школи, його здійснювали у шкільний і позашкільний час, у різноманітних методах і формах (безвірницькі куточки, стінгазети, гуртки, осередки безвірників, антирелігійні кампанії). Засобами антирелігійного виховання слугували література, преса, антирелігійні музеї та ін. Встановлено, що ініціатором і керівником системи безвірницької роботи виступала Спілка войовничих безвірників, при цьому бажання, інтереси й почуття дітей, батьків і самих учителів не брали до уваги.

Узагальнені результати дослідження дають підстави для наступних висновків.

1. Аналіз наукової, історико-педагогічної літератури дозволив виявити такі етапи в історіографії досліджуваної проблеми. Починаючи з другої половини ХІХ ст., до з’ясування проблеми релігійного виховання в освітніх закладах України дослідники підходили з різних позицій. Виокремлено два підходи до релігійного виховання в історії наукової думки: 1) визначення базовими й значущими релігійних імперативів у виховній системі (презентували педагоги, освітні й церковні діячі М. Алабовський, І. Бартошевський, Г. Ващенко, О. Духнович, В. Зеньковський, Н. Маккавейський, С. Миропольський, І. Огієнко, С. Рачинський, П. Смирнов, В. Сокольський, К. Ушинський, П. Юркевич та ін.) та 2) ігнорування ролі релігії й Церкви, визнання негативним їхнього впливу на процес виховання шкільної молоді (Б. Грінченко, О. Дорошкевич, М. Драгоманов, О. Музиченко, С. Сірополко, Я. Чепіга та ін.). Другий підхід став визначальним для радянських історико-педагогічних досліджень, побудованих на марксистсько-ленінському методологічному підході. Теоретичну та практичну значущість морально-релігійного виховання в історії розвитку школи й педагогіки належно поціновано в роки незалежності Української держави. Сучасні вчені звернулися до ґрунтовного вивчення вітчиняного історико-педагогічного досвіду минулого (Н. Агафонова, М. Євтух, Т. Завгородня, С. Золотухіна, І. Курляк, М. Левківський, О. Любар, Ю. Руденко, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, М. Ярмаченко та ін.), ретроспективного аналізу діяльності Церкви та її впливу на розв’язання завдань морального виховання молоді, особливостей духовно-релігійного виховання підростаючого покоління (І. Андрухів, А. Вихрущ, О. Вишневський, Л. Геник, Т. Ільїна, О. Каневська, І. Мищишин, М. Стельмахович, О. Тимчик, Т. Тхоржевська, Ю. Щербяк) задля використання виховного потенціалу минулого в умовах сучасної школи.

2. Процес релігійного виховання в закладах шкільної освіти України досліджуваного періоду був детермінований низкою таких передумов:–

соціально-політичні. Державна ідеологія та освітня політика зумовили світоглядно-релігійні засади освітньо-виховного процесу закладів шкільництва. Релігійно-монархічні основи школи часів самодержавної Росії були перетворені на національно-релігійні періоду національно-визвольних змагань в Україні, встановлені антирелігійно-ідеологічні підвалини в радянський період; –

науково-педагогічні, які зазнали тенденційних змін упродовж досліджуваного періоду: встановлення духовно-релігійної парадигми освітньо-виховного процесу упродовж ХІХ–поч. ХХ ст., побудова національної системи виховання на засадах християнської моралі в добу новітньої української революції, утвердження войовничого матеріалізму, антирелігійної пропаганди в педагогічній теорії і практиці на основі діалектико-матеріалістичної методології та марксистсько-ленінської ідеології;–

суспільно-політична активність та громадська ініціатива в галузі шкільництва. У досліджуваний період українська суспільно-політична думка ігнорувала роль релігії й Церкви, домагалася демократичних свобод, зокрема свободи совісті, секуляризації системи освіти, наукового характеру навчання; –

різноаспектні впливи Церкви, державних та громадських інституцій, які брали безпосередню участь у процесі виховання підростаючого покоління;–

народні звичаї й традиції. Упродовж досліджуваного періоду зберігався релігійно-патріархальний уклад народного життя.

3. На основі аналізу суспільно-політичних, філософсько-педагогічних, організаційно-педагогічних засад релігійного виховання в хронологічних межах дослідження нами визначено такі періоди релігійного виховання в історії шкільної освіти України означеної доби:

1 період – релігійне виховання в закладах шкільництва України в складі самодержавної Російської імперії (1860–1917 рр.).

2 період – релігійне виховання на національній основі в навчально-виховних закладах України доби національно-визвольних змагань (1917–1920 рр.).

3 період – альтернативні підходи до релігійного виховання в школах України радянського періоду (1920–кінець х рр.).

Зясовано головні тенденції й особливості релігійного виховання в школах України кожного періоду з 1860-х рр. до 1930-х рр.

Релігійне виховання в системі шкільної освіти України в складі Російської імперії (1860–1917 рр.) доцільно поділити на етапи. 1860–1884 рр. – встановлення та закріплення релігійного виховання в усіх навчально-виховних закладах, визначення урядовими законоположеннями в галузі шкільництва мети, змісту, напрямів розвитку і принципових засад освіти, що передбачало морально-релігійне виховання учнівства, протистояння світської і церковної школи. В науково- й громадсько-педагогічній думці домінує ідея цілісного духовного виховання особистості на основі християнського вчення.

1884–1905 рр. – офіційне визнання й підтримка на державному рівні церковнопарафіяльної школи (“Правила про ЦПШ” 1884 р., “Правила про школи грамоти” 1891 р.), розширення мережі церковних шкіл, активна діяльність Церковного відомства й духовенства в царині освіти, посилення релігійного виховання в закладах шкільництва. У суспільстві культивується необхідність морально-релігійного виховання, що співвідноситься передусім з православ’ям.

1905–1917 рр. – проголошення віросповідної свободи (Маніфест про свободу совісті 1905р.). Втім останнє кардинально не змінило релігійних засад у системі освіти: у школах збережено морально-релігійне виховання; клерикалізація стосується всіх навчальних закладів, зокрема так званих світських. Активізується громадсько-політичний рух за перетворення в галузі освіти: демократизації, секуляризації школи, наукового, світського характеру навчання. У філософсько-педагогічній думці співіснують різноманітні течії, котрі відповідним чином сфокусовані на освіту, – від релігійно-ідеалістичних до матеріалістичних.

Релігійне виховання мало постійний, всеохоплюючий і наскрізний характер. Його зміст складали основи християнського віровчення, передусім катехізис та Євангельське морально-етичне вчення, викладені у Св. Письмі і Св. Переданні. Релігійну освіту вважали одним із головних засобів релігійного виховання. Основною формою були уроки Закону Божого. Виховну роботу (позаурочну й позашкільну) базували на релігійній основі; відповідними були порядки й устрій школи. Використовували різноманітні методи й форми релігійного виховання: морально-релігійні настанови й проповіді, щоденні молитви, дотримання учнями релігійних обрядових дій, постування, сповідання, причащання, відвідування богослужінь, відзначення релігійних свят. Безпосередню участь у навчальному й виховному процесі школи брало духовенство.

Релігійне виховання в школах України періоду національно-визвольних змагань (1917–1920 рр.) означене такими головними тенденціями: реформування школи, демократичні перетворення в галузі освіти України, встановлення позавіросповідного стану громадян, відокремлення Церкви від держави. Суспільно-політичній і педагогічній думці притаманні ідеї використання етичного потенціалу релігії в системі національного виховання молоді. У навчально-виховному процесі всіх освітніх закладів збережено систему релігійних впливів: викладання релігійних дисциплін, законовчительські функції, заходи релігійного спрямування в позаурочній і позашкільній роботі. Релігійне виховання ґрунтуєтьсяся на національній основі. Використовували ті ж методи, форми і засоби, як і в попередній, самодержавний період. Однак змінено зміст релігійного виховання: здійснюється українською мовою, робиться акцент на українські національні традиції. В основу освітньо-виховного процесу було покладено національну ідею, виховними ідеалами визнано Бога і Україну.

У радянському періоді (1920–кінець х рр.) виокремлено 2 етапи, альтернативні в підходах до релігійного виховання учнівської молоді. 1920–1928 рр. – реорганізація, реформування освітніх закладів, побудова нової, радянської системи освіти. Церква відокремлена від держави, а школа від Церкви; всі навчально-виховні заклади перетворено на світські, позбавлені будь-яких атрибутів і засобів релігійного впливу. Для цього етапу визначальним є безрелігійне виховання, яке підтримують представники громадської і науково-педагогічної думки. Нова радянська школа будувала навчально-виховний процес на наукових, матеріалістичних засадах. Майже до кінця 1920-х рр. витримано безрелігійний принцип виховання: з навчальних планів вилучено усі предмети релігійного циклу, відмінено релігійний уклад школи.

1929 – кінець х рр. – період широкого наступу на релігію в суспільстві, проголошення Наркомосом України школи антирелігійною установою, встановлення та розвитку антирелігійного виховання у навчально-виховному процесі. Суспільно-політична й науково-педагогічна думка ґрунтується на ідеологічних догмах войовничого матеріалізму, відстоює антирелігійну позицію. Через навчальні плани, програми, методичні вказівки, літературу, пресу тощо в навчально-виховний процес упроваджено антирелігійну пропаганду з метою формування в учнівської молоді войовничого безвір’я. Засобами антирелігійного виховання слугували уроки суспільствознавства, природознавства тощо, дитячі антирелігійні організації, осередки безвірників, антирелігійні гуртки, преса, формами – антирелігійні кампанії, заходи.

Упродовж досліджуваного періоду у змінюваних соціально-політичних умовах у Східній Галичині збережено релігійне виховання молоді (до 1939 р.). Воно мало свою специфіку, яка полягала у його змістовому наповненні (католицького за конфесійною приналежністю), використанні таких особливих методів, форм і засобів, як реколєкції, “розважання”, екзорти, молодіжні громадські й релігійні об’єднання й товариства, ініційовані греко-католицьким духовенством.

4. У сучасній школі України доцільно використати наступні ідеї та історико-освітній досвід релігійного виховання учнів досліджуваного періоду:

– вивчення таких предметів, як “Християнська етика” чи “Основи православної культури”, попри їхню безперечну виховну цінність, за умови поліконфесійності нашої держави здійснювати в загальноосвітніх школах на факультативній основі;

– задоволення прав та свобод учнівської молоді щодо їхніх віросповідальних потреб виключно на громадських та конфесійних засадах (можливе створення приватних церковних, недільних релігійних шкіл тощо);

– здійснення Церквою духовно-релігійного виховання сучасної молоді в межах позашкільного середовища;

– можливе вивчення у державних навчальних закладах релігієзнавчого курсу, котрий має сприяти розширенню світоглядних знань учнів, вихованню в них морально-духовних вартостей, формуванню світоглядного плюралізму, терпимості й поваги до інакодумання.

Дослідження не вичерпує усіх аспектів проблеми. Подальшого вивчення потребують особливості релігійного виховання в освітніх закладах різних типів окремих регіонів України, специфіка релігійного виховання учнів неправославного віросповідання (іншої конфесійної приналежності) в українських школах, внесок маловідомих педагогів, освітніх діячів минулого у теорію й практику релігійної освіти й виховання тощо.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Котломанітова Г.О. Світоглядні засади навчального процесу в освітніх закладах дореволюційної України // Школа першого ступеня: теорія і практика: Зб. наук. праць Переяслав-Хмельницького державного пед. ун-ту ім. Григорія Сковороди. – Випуск 13-14. – Тернопіль: Видавництво Астон, 2005. – С.148-153.

2. Котломанітова Г.О. Система релігійних виховних впливів у дорадянських навчально-виховних закладах // Школа першого ступеня: теорія і практика: Зб. наук. праць Переяслав-Хмельницького державного пед. ун-ту ім. Григорія Сковороди. – Випуск 15-16. – Тернопіль: Видавництво Астон, 2005. – С.170-175.

3. Котломанітова Г.О. Формування поняття “світогляд” у вітчизняній педагогіці // Зб. наук. праць Полтавського державного пед. ун-ту ім. В.Г. Короленка. – Випуск 7 (46). – Серія “Педагогічні науки”. – Полтава, 2005. – С.97-105.

4. Котломанітова Г.О. Питання релігійного виховання у педагогічній спадщині Софії Русової // Імідж сучасного педагога. – 2006. – №7 (66). – С.54-56.

5. Славута Г.О. Два аспекти атеїстичної пропаганди в 50-х роках // Тези повідомлень VІІ Міжнародного круглого столу. – Львів, 1997. – С.173-175.

6. Славута Г.О. Запровадження антирелігійного виховання в навчальних закладах України у 20-30-ті роки // Релігійна освіта в Україні (1-а половина ХХ ст.): Зб. наук. праць. – Полтава, 1997. – С.42-67.

7. Славута Г.О. Антирелігійна політика Радянської держави в галузі народної освіти у 20-30-ті роки // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1998. – №1-2 (6-7). – С.244-252.

8. Славута Г.О. Атеїзація школи в період 20-30-х років ХХ ст. // Наукові записки психолого-педагогічного факультету: Зб. наук. праць. – Полтава, 1998. – С.60-64.

9. Славута Г.О. Про хибний підхід у навчанні та вихованні молоді // Історія релігій в Україні: Матеріали VІІІ Міжнародного круглого столу. – Львів, 1998. – С.241-242.

10. Славута Г.О. Роль церкви в розвитку музичної освіти в дореволюційній Україні // Християнство і культура: історія, традиції, сучасність: Зб. наук. праць. – Полтава, 1998. – С.149-152.

11. Славута Г.О. Виховний потенціал Закону Божого як навчального предмета дореволюційної школи // Історія релігій в Україні: Матеріали ІХ міжнародної конференції. – Кн. ІІ. – Львів: Логос, 1999. – С.134-137.

12. Славута Г.О. Релігійна освіта дітей: історичний аналіз // Філософські обрії. – 1999. – Вип.1-2. – С.268-280.

13. Котломанітова Г.О. Світоглядні засади освіти у поглядах педагогічної громадськості й учнівської молоді на початку ХХ століття // Історична пам'ять: Науковий збірник. – Полтава: АСМІ, 2002. – №1-2. – С.82-88.

14. Котломанітова Г.О. Світоглядні основи вищої і середньої школи дореволюційної України // Наукові записки з української історії: Зб. наук. статей. – Переяслав-Хмельницький, 2003. – Вип. 14. – С.233-244.

АНОТАЦІЇ

Котломанітова Галина Олександрівна. “Релігійне виховання в історії шкільної освіти України (60-ті роки ХІХ ст. – 30-ті роки ХХ ст.)”. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. Івано-Франківськ, 2007.

У дисертації здійснено історико-педагогічний аналіз еволюції