ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Коваль Ігор Михайлович

УДК 94 (477) 092 “1883/1940”

НАУКОВА ТА ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

ЯРОСЛАВА ПАСТЕРНАКА (1913 – 1969 РР.)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано-Франківськ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Грабовецький Володимир Васильович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника, академік Академії наук вищої школи України,

заслужений діяч науки і техніки України

Офіційні опоненти: – доктор історичних наук, професор

Добржанський Олександр Володимирович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

декан факультету історії, політології і міжнародних відносин,

завідувач кафедри історії України–

кандидат історичних наук, доцент

Педич Василь Пилипович,

Івано–Франківський національний технічний університет нафти і газу, доцент кафедри історії та політології

Провідна установа – Львівський національний університет імені Івана Франка

Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться “18” червня 2007 р. об 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.20.051.05 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 79.

Автореферат розісланий “16” травня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Райківський І.Я.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Звернення дослідників до призабутих і зовсім невідомих імен української наукової спадщини – це об’єктивна потреба часу, що вимагає повноти висвітлення розвитку національної етнологічної та історичної науки ХХ століття, їх неупередженої й незаідеалізованої оцінки. У зв’язку з цим у Державній програмі “Повернуті імена” наголошується на важливості встановлення єдності між минулим і сучасним за допомогою вивчення ролі суб’єкта наукової творчості в історичному процесі.

Дослідник української старовини Ярослав Пастернак (1892 – 1969) – настільки велика і яскрава постать у вітчизняній науці, що його історіографічна спадщина повним обсягом мусить бути повернута науковій громадськості України і всьому загалу світового українства. Він відіграв особливу роль у розгортанні археологічних досліджень і розвитку історичної науки в ХХ ст. Діапазон наукової творчості вченого охоплював антропологію, етнологію, етнографію, музеєзнавство, історичне краєзнавство, педагогіку, фольклористику, практично всі спеціальні історичні дисципліни. Особливого резонансу отримало його наукове вивчення княжого Галича (1934 – 1943). Водночас відсутність в українській історичній науці спеціальних досліджень про Я. Пастернака актуалізує поглиблене вивчення його наукової, культурно-освітньої та громадської діяльності, відтворення повної наукової біографії вченого, осмислення місця і ролі дослідника у вітчизняній науці. Необхідність дослідження зумовлене також тим, що маловивченим аспектом творчості Я. Пастернака є запропонована ним оригінальна схема історичного розвитку українського народу від найдавніших часів до кінця ХІV ст., вироблена на основі власних археологічних досліджень. Не втратила свого значення і дотепер авторська концепція автохтонності й безперервності етнічного розвитку українців. Надзвичайно важливе значення має ознайомлення громадського загалу з науковою спадщиною вченого, його публіцистикою, вивчення та популяризація праць Я. Пастернака.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось у контексті наукової планової теми Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника „Етнополітичні трансформації в Україні (західноукраїнські землі в кінці ХІХ – початку ХХІ ст.)” (№ державної реєстрації 0106U002247).

Мета дисертаційного дослідження полягає у вивченні наукової спадщини Я. Пастернака, яка характеризує його як визначного етнолога та історика України, окреслити вплив наукових відкриттів та культурно-громадської діяльності вченого на розвиток національної свідомості українського населення Галичини, консолідацію діаспори Канади.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати такі завдання:

-простежити шлях становлення Я. Пастернака як видатного вченого, охарактеризувати його внесок у розвиток української етнології та історичної науки;

-проаналізувати наукові праці вченого, які розкривають вклад дослідника у становлення вітчизняної археології, антропології, етнографії, фольклористики, історичного краєзнавства та музеєзнавства;

-дослідити основні етапи реалізації наукової програми Я. Пастернака з нагромадження джерельної бази для розв’язання проблеми етногенезу українського народу і слов’ян загалом;

-дати оцінку етноісторичній концепції ученого, проаналізувати її актуальність щодо сучасного стану етнологічної науки;

-розкрити еволюцію поглядів ученого на проблеми походження українського народу;

-з’ясувати практичне значення польових досліджень Я. Пастернака давньоруських міст для вивчення етногенетичних процесів у Київській Русі та Галицько-Волинській державі.

Об’єктом дисертаційного дослідження є наукова спадщина та світоглядні позиції Ярослава Пастернака.

Предмет дослідження – формування наукових поглядів та концепцій Я. Пастернака, основні напрями і здобутки наукової та громадської діяльності, а також їхній вплив на розвиток вітчизняної етнологічної й історичної науки, формування національної свідомості українців Галичини.

Хронологічні рамки дослідження, з одного боку, визначаються роками життя та діяльності Я. Пастернака (1913 – 1969), що дає можливість окреслити його місце в національній історії. З іншого, при висвітленні наукових концепцій автора з проблем етногенезу українського народу прослідковують етнічну історію від появи людини на сучасній території України до втрати незалежності Галицько-Волинської держави, а в підсумку – духовні основи історичного розвитку українського народу дослідник аналізує на пам’ятках християнської і церковної археології ХV – ХVІІІ століть.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію Галичини в австро-угорський період (1892 – 1914). Під час першої еміграції Я. Пастернака вони стосуються земель Чехії, Словаччини й Закарпаття. У польський період діяльність археолога поширювалася на теренах трьох воєводств – Львівського, Станіславського і Тернопільського. Останній період життя вченого припадає на час його перебування в Австрії, Західній Німеччині й Канаді.

Теоретико-методологічною основою дисертації є теорія наукового пізнання; принцип взаємозв’язку і взаємозумовленості явищ та необхідність їх вивчення в конкретно-історичних умовах; положення про те, що людина є найвищою цінністю суспільства, а життя народу – джерелом його культурної самобутності. Принцип об’єктивізму та історизму, стійкою опорою якого є документальна база, дає змогу проаналізувати наукову та громадсько-культурну діяльність Я. Пастернака.

В основу історичного пошуку покладені принципи системності й інтегративності. У роботі використано ряд методів наукового дослідження історичних явищ: проблемно-хронологічний, порівняльний, джерелознавчий і ретроспективний, а також емпірико-теоретичні методи (аналіз, синтез) і загальнонаукові теоретичні методи (логічний, абстрагування, узагальнення, індукції та дедукції).

Наукова новизна одержаних результатів. У роботі вперше:

1) комплексно досліджено основні етапи життя і діяльності Я.Пастернака;

2) розкрито значення його наукових праць для історичної науки, участь ученого в діяльності європейських і регіональних наукових товариств, репрезентацію ним здобутків української антропології, археології, етнології та історії на міжнародних наукових форумах;

3) доведено через використання наявних джерел, а також на основі наукових концепцій вченого роль Я. Пастернака у розв’язанні актуальних проблем етногенезу українського народу;

4) обґрунтовано концептуальні підходи науковця до питань етнокультурного розвитку княжих міст Галицько-Волинської держави;

5) окреслено духовні основи історичного розвитку українського народу в науковій спадщині дослідника;

6) на прикладі наукової діяльності й археологічних відкриттів Я. Пастернака показана роль творчої інтелігенції в українському національному русі ХХ століття.

Теоретичне і практичне значення праці. Результати дослідження є необхідними для подальшого вивчення широкого кола наукових зацікавлень Я. Пастернака як антрополога, етнолога, історика, фольклориста, педагога, публіциста, музеєзнавця, краєзнавця, знавця старовинних обрядів і звичаїв українського народу, а також для нагромадження знань про його громадську та культурно-освітню діяльність.

Матеріали й висновки дисертаційного дослідження можуть доповнити підручники з давньої історії України, археології, української етнології, культури і мистецтва; слугувати при викладанні лекційних і спеціальних курсів з археології України, церковної (християнської) археології, історії мистецтва.

Практична значущість дослідження визначається тим, що його результати можуть бути використані у навчальному процесі, застосованими у краєзнавчій роботі, при укладанні путівників-довідників, формуванні туристично-екскурсійних маршрутів, створенні музейних експозицій, реставрації архітектурних пам’яток.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення та результати дослідження апробовані у виступах на Міжнародній науковій конференції “Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції” (Галич, 19-21 серпня, 1993 р.), Міжнародній науковій ювілейній конференції “Галич і Галицька земля у державотворчих процесах України” (Івано-Франківськ – Галич, 18-20 вересня, 1998 р.), Міжнародній науковій конференції “Християнство в Україні на межі третього тисячоліття” (Івано-Франківськ, 2002 р.), Міжнародній науковій ювілейній конференції “Збереження та використання культурної спадщини України: проблеми та перспективи” (Галич, 4-6 листопада, 2004 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Галицький Успенський собор: минуле і сучасність” (Галич, 14 жовтня 2005 р.), Міжнародній науковій конференції “Християнська спадщина Галицько-Волинської держави: ціннісні орієнтири духовного поступу українського народу” (Івано-Франківськ, 30 червня 2006 р.), Першій регіональній науково-практичній конференції “Відновлення історичної справедливості у висвітленні історії Галича” (Галич, 1995 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Давній Галич в документах і матеріалах” (Львів, 1996 р.), щорічних “Пастернаківських читаннях” (Львів, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2001-2004 рр.), щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 2003-2006 рр.), науково-практичних конференціях, доповідях і виступах перед слухачами Івано-Франківського обласного інституту післядипломної підготовки педагогічних працівників.

Публікації. Основні результати дослідження викладені в монографіях “Дослідник підземного архіву України” (Галич-Львів, 1999. – 173 с.) і “Ярослав Пастернак – дослідник старожитностей України” (Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. – 144 с. – у співавторстві) та 12 наукових статтях, з них 4 – у фахових виданнях ВАК України.

Структура й обсяг дисертації зумовлені її метою та науковими завданнями. Робота складається зі вступу, п’ятьох розділів (10 підрозділів), висновків, списку використаних джерел і літератури (608 найменувань), а також з додатків (8 таблиць, 56 рисунків і 86 малюнків). Загальний обсяг дисертації становить 177 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі здійснено загальну постановку проблеми, обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету і завдання, його об’єкт і предмет наукового пошуку, хронологічні й територіальні рамки, наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі – “Стан наукової розробки проблеми” – дисертантом проаналізовано процес осмислення життя і наукової діяльності Я. Пастернака в українській та зарубіжній історіографії, подано огляд використаних документів і матеріалів.

Для ефективного опрацювання наукових праць проведено їх класифікацію та аналіз із застосуванням проблемного методу. Тому історіографію з проблеми можна поділити на чотири основні групи: 1) узагальнювальні праці про життєвий шлях, наукову та громадську діяльність Я. Пастернака; 2) публікації про археологічні відкриття, які Я. Пастернак здійснив у княжому Галичі (1934-1943), а також їх вплив на пробудження національного життя українського населення Галичини; 3) зарубіжна українська історіографія; 4) сучасна українська історіографія.

Першим, хто науково вивчав головні етапи життєвого шляху Я. Пастернака, був відомий історик української діаспори В. Верига. У 1970 р. редакція журналу “Український історик” опублікувала його статтю “Дослідник підземного архіву України”, написану значною мірою під суттєвим впливом спогадів Я. Пастернака “Мої зустрічі зі старовиною”. Вона залишається донині найбільш змістовним і скрупульозним оглядом головних життєвих віх вченого, його наукової діяльності, містить значний фактичний матеріал.

В історичній науці радянського періоду зазвичай перекручено подавались факти з життя Я. Пастернака, а його наукова спадщина замовчувалась. Поява імені дослідника і посилання на його найважливіші праці у 80-х роках ХХ ст. на сторінках центральних радянських археологічних видань була зумовлена зацікавленням відомих вчених П. Раппопорта та О. Іоаннісяна до історії зародження та розвитку галицької архітектурної школи ХІІ-ХІІІ ст., вивченням якої плідно займався Я. Пастернак.

Переломною віхою у дослідженні забутої наукової спадщини вченого став симпозіум “Т. Шевченко і національна культура” (Львів, 8-9 червня 1989 р.), на якому археологи В. Ауліх і В. Петегирич дали глибокі оцінки внеску, зробленого Я. Пастернаком у розвиток української історичної науки. Поглибленню інтересу до особистості науковця і його творчості сприяли згодом статті В. Духовича, Т. Романюка, С. Терського.

Наступний крок у поверненні вітчизняній науці незаслужено забутого імені видатного вченого було зроблено на Міжнародній науковій конференції “Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції”, яка відбулася в Галичі 19-21 серпня 1993 року. Про наукові відкриття й теоретичні положення спадщини Я. Пастернака ішла мова на конференції у доповідях академіка Я. Ісаєвича, докторів історичних наук В. Барана, М. Котляра, М. Пелещишина, І. Свєшнікова, доктора мистецтвознавства М. Фіголя.

Новий етап у вивченні та популяризації наукових праць Я. Пастернака слід пов’язувати з підготовкою та відзначенням 1100-річного ювілею давнього Галича у 1998 р. У розкритті проблематики наукової та громадської діяльності дослідника велике значення мали праці В. Грещука, М. Литвина, Д. Павліва, М. Филипчука. Окремо виділимо внесок вченого зі Словаччини М. Мушинки, який опублікував в цей період декілька науково-популярних нарисів про Я. Пастернака.

Важливу роль у з’ясуванні наукових здобутків Я. Пастернака відіграли наукові та публіцистичні праці сучасників, які були учасниками й свідками археологічної епопеї у давньому Галичі. До найзмістовніших праць, що прослідковують наукові відкриття археолога в 1934-1941 роках, належать дослідження М. Голубця, М. Гавдяка, В. Залозецького, М. Зварича, Т. Коструби, Б.Кравціва, О. Назарука, І. Німчука, М. Палідовича, Л. Пачовського, В. Січинського, С. Щурата. Про вплив розкопок у Крилосі на пробудження національної свідомості українського населення Галичини, йдеться у ґрунтовних публікаціях М.Андрусяка, С. Гординського, Ф. Дружинина, Ф. Дудка, В. Мацяка, Д. Паліїва. Феномен археологічних відкриттів Я. Пастернака продовжували осмислювати в періодиці та монографічних виданнях української діаспори С. Гела, Д. Герчанівський, Р. Крохмалюк.

Власне, з їхньої публіцистики започатковується дослідження діяльності Я. Пастернака науковцями діаспори. Популяризація наукової постаті визначного дослідника української старовини відбулася завдяки виходу у світ його монументального дослідження “Археологія України” (Торонто, 1961) та підготовкою до відзначення в 1962 році 70-річного ювілею Я. Пастернака. М. Антонович, М. Дольницький, О. Домбровський, З. Зелений, М. Міллер, Ю. Тис-Крохмалюк сконцентрували свою дослідницьку увагу на створенні наукового портрета вченого, зробивши при тому аналіз його освітньо-педагогічноі та громадської діяльності.

Праці сучасних українських дослідників висвітлюють різні аспекти наукової творчості Я. Пастернака, їх можна поділити на такі групи: 1) історичні, 2) археологічні, 3) мемуарні. Ряд ґрунтовних публікацій М. Бандрівського, Б. Томенчука, Ю. Лукомського, В. Петегирича, П. Пеняка, В. Петрика присвячено вивченню уславленим археологом давньоруських міст, городищ, могильників, галицької архітектурної школи. Серед історичних досліджень особливої уваги заслуговують монографії В. Грабовецького, Б. Гавриліва, В. Марчука, В. Педича. У них детально прослідковується значення археологічних досліджень Я. Пастернака для вивчення історії Галича і Прикарпаття. На сучасному етапі виданням наукових праць вченого і його епістолярної спадщини займаються В. Грещук, І. Миронюк і Т. Романюк. Вагомим внеском у розкриття мотивів археологічної діяльності науковця стала публікація спогадів Северина Пастернака “Заговорили і земля, і каміння”.

Однак, попри висвітлення різних напрямків наукової, культурно-освітньої та громадської діяльності Я. Пастернака, ця тема не була предметом комплексного дослідження різнобічної наукової і громадської діяльності видатного археолога, а тому не дістала спеціального висвітлення в українській історичній думці.

Дослідження наукової та громадської діяльності Я. Пастернака вимагає залучення і опрацювання чималого комплексу документальних матеріалів. Архівну джерельну базу склали документи Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (далі – ЦДІА у України м. Львові), відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України (далі – ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України), відділу рукописів Національного музею у Львові (далі – НМ у Львові), Державного архіву Івано-Франківської області (далі – ДАІФО).

У ЦДІА м. Львова у фонді (Ф. 309) Наукового товариства імені Шевченка (далі – НТШ) зберігаються листи відомих діячів української і зарубіжної науки, адресовані Я. Пастернаку. Переписка вченого з відомими дослідниками слов’янської та української старовини В. Антонєвічем, І. Крип’якевичем, О. Кандибою дає змогу значно повніше розкрити масштаби його наукових зацікавлень, доповнює історію окремих археологічних пошуків і розкопок. Зокрема у листах до голови НТШ К. Студинського науковець ділиться своїми планами щодо практичних досліджень княжої Теребовлі.

Окрему групу становлять епістолярні матеріали, які засвідчують тісну співпрацю голови Митрополичої консерваторської комісії митрополита Андрея Шептицького і директора музею НТШ Я. Пастернака. Вони проливають світло на роль Глави Церкви як організатора і мецената археологічних досліджень львівського собору Святого Юра і галицького Успенського катедрального собору в 30-і роки ХХ ст.

Фонди відділу рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України дозволяють з’ясувати громадсько-просвітницьку діяльність батька вченого, отця Івана Пастернака. Вони показують його як представника славної когорти діячів греко-католицької церкви кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.

Важливим доповненням до висвітлення маловідомих або взагалі невідомих сторінок життя і діяльності вченого є його листування з секретарем НТШ В. Гнатюком. У фонді 34 воно зібрано за період з 1917 по 1920 р. і є свідченням непогамовного прагнення Я. Пастернака до продовження навчання, а відтак – до грунтовного вивчення старожитностей України.

Цінним джерелом для розуміння тих нестерпних умов, які створювала польська окупаційна влада, унеможливлюючи на певний час археологічні заняття Я. Пастернака, є переписка правління НТШ з Львівським воєводським управлінням консервації. Його доповнюють відкриті нами невідомі досі документи, що зберігаються у фондах ДАІФО. Донесення Станіславського воєводського управління поліції засвідчують, наскільки окупаційні власті були занепокоєні результатами археологічних розкопок Я. Пастернака влітку 1937 року і які ними здійснювалися заходи для заборони оглядин фундаментів Успенського собору на Крилоській горі українськими громадами.

В архівному фонді відділу рукописів НМ у Львові зібрано багатий матеріал про взаємини Я. Пастернака з визначним мистецтвознавцем І. Свєнціцьким.

Автором дослідження проаналізовано цілий ряд опублікованих документів. Серед них – листи Я. Пастернака до голови НТШ К. Студинського, історика О. Домбровського, археолога М. Міллера, а також документальні матеріали з особистого архіву вченого, введені в науковий обіг Л. Винарем.

Важливими джерелами дослідження є наукова і науково-популярна спадщина вченого, опублікована в періодичних виданнях того часу: “Богословія”, “Діло”, “Життя і знання”, “Записки НТШ”, “Ілюстрована Україна”, “Київ”, “Крилаті”, “Логос”, “Мета”, “Ми і світ”, “Наша Батьківщина”, “Овид”, “Сьогочасне і минуле”, “Терем”, “Український історик”.

Введені в науковий обіг архівні матеріали та опрацьована література, дослідницькі надбання вченого, періодика, спогади безпосередніх учасників археологічних відкриттів Я. Пастернака дали можливість автору досягти поставленої мети й завдання дисертаційного дослідження. Джерельна основа теми є досить багата за своїм складом. Водночас вона має значний інформаційний потенціал і потребує досліджень зарубіжних архівів.

У другому розділі – “Етапи життєвого шляху та наукової і громадської діяльності Ярослава Пастернака” – відтворено біографію вченого, прослідковано джерела формування його поглядів і світогляду, визначено періодизацію і напрями творчого поступу науковця.

Перший етап його життя, пов’язаний зі становленням особистості, охоплює дитячі і юнацькі роки, службу в австро-угорській армії, боротьбу зі зброєю в руках за незалежність Української держави в складі Галицької армії (1918-1920). Майбутній дослідник української старовини народився 2 січня 1892 року в м. Хирові, що на Львівщині, у родині священика, де з пошаною ставилися до релігійних і національних традицій. Упродовж навчання в Українській класичній гімназії в Перемишлі (1902-1910) та у Львівському університеті (1910-1914) під впливом провідних учених С. Вітовського, К. Гадачека, М. Грушевського, Б. Кручкевича, Я. Чекановського формуються наукові погляди Я. Пастернака. Співпраця студента з відомими діячами науки В. Гнатюком та І. Свєнціцьким, експедиції, здійснені за складеними ними планами, поглибили його краєзнавчу, музеєзнавчу, фольклорно-етнографічну і мистецтвознавчу освіту. Ерудиція дослідника І. Раковського позначилася на зацікавленні Я. Пастернака антропологічною наукою.

Як студент Львівського університету, брав активну участь у проведенні культурно-громадських заходів, ініційованих товариством “Батько-Сокіл”. Науковий талант Я. Пастернака проявився повною мірою публікаціями статей з проблем історичного краєзнавства в “Ілюстрованій Україні” (1913). Перша світова війна перекреслила на певний час наукові плани молодого вченого. Водночас саме в цей період намітився магістральний напрям його досліджень в галузі антропології. Про це засвідчила публікація, зроблена на основі антропометричного вивчення населення Жовківщини, в авторитетному виданні НТШ “Матеріали до української етнології” (1919). Сформована суспільно-політична позиція Я. Пастернака виразилася в його участі у Листопадовій національно-демократичній революції 1918 року та бойових діях Галицької армії.

Другий етап життя і діяльності вченого припадає на 1920-1928 роки. Його особливістю є зосередження науковця, що перебував у вимушеній еміграції, переважно на археологічних дослідженнях. Цей етап включає навчання у Карловому університеті в Празі у всесвітньовідомого славіста Л. Нідерле, підготовку і захист докторської дисертації (1925), вивчення старовинних пам’яток, які здійснювали Чеський Національний музей і Державний археологічний інститут у Празі (1923-1928). Відкриття базиліки і ротонди на місці катедри Святого Віта та єпископської палати ХІ ст. в центрі Праги принесли дослідникові заслужене визнання серед провідних європейських археологів. Я. Пастернак проводив чималу етнографічну експедиційну і дослідницьку роботу на Закарпатті. Доводячи приналежність місцевого населення до українського народу ще з доби слов’янських городищ, учений вносив тим самим свій вклад у справу політичної та культурної консолідації української нації.

Упродовж третього етапу (1928-1944), коли дослідник повернувся з Чехії до Львова, він зосередив увагу на дослідженні археологічних пам’яток України. Аналіз усього комплексу археологічних культур на території Галичини дав змогу йому підтвердити автохтонну концепцію етногенезу місцевого населення та формування слов’янських племен. Я. Пастернак розпочав системне вивчення пам’яток Київської Русі в західному регіоні України. Тоді, насамперед, було охоплено розкопками літописні міста – Белз, Звенигород, Перемишль, Пліснеськ і Теребовля. Науковцю належить честь відкриття Успенського катедрального собору на Крилоському городищі (1936) і, тим самим, остаточне розв’язання проблеми локалізації княжого Галича – столиці Галицько-Волинської держави. З наукового доробку цього періоду слід виділити цикл статей, присвячених старовинній історії Закарпаття. Вони заманіфестували суспільно-політичну позицію вченого в справі підтримки державного утворення – Карпатської України (1938-1939). Наукові праці Я. Пастернака про матеріальну і духовну культуру населення Закарпаття, етнодемографічні процеси в краю склали собою важливий аргумент вирішення питання про етнічну і державну приналежність цього регіону України.

Велике значення мала науково-організаційна діяльність Я. Пастернака в НТШ. Завдяки його старанням на якісно новий рівень було піднято рівень роботи Історично-філософської секції та Етнографічної комісії. У сферу видавничої роботи вченого входило редагування праць і наукових публікацій до рубрики “Нові археологічні набутки українських музеїв у Львові” в “Записках НТШ”.

Свої знання і практичні навики досвідчений педагог передавав студентам Львівської богословської академії та Львівського університету, де викладав курси археології. Плідні результати залишила його праця на посаді директора Історико-культурного музею НТШ у Львові. Наукові переконання вченого, виражені в численних публікаціях для широкого загалу українського громадянства, підняли археологію до рівня перспективних національних наук. Про високий рівень досліджень вітчизняних істориків засвідчили виступи Я. Пастернака, виголошені ним у 30-х – на початку 40-х років ХХ ст. на наукових форумах, що відбулися у Берліні, Братиславі, Будапешті, Бухаресті, Варшаві, Відні, Вроцлаві, Дрездені, Кракові, Ленінграді, Москві. Здобутки Я. Пастернака в галузі вивчення археології були високо оцінені тогочасними зарубіжними вченими. Його запрошували публікувати свої матеріали в польських, німецьких, чеських, угорських та французьких виданнях.

У часи німецької окупації (1941 – 1944) Я. Пастернак зосередився на опрацюванні археологічних матеріалів для видання монографії “Старий Галич”, яка підсумувала його багаторічні дослідження Крилоського городища та історичних околиць. Влітку 1944 р. він назавжди покинув Україну, а його наукова спадщина була вилучена з радянської історичної науки.

Четвертий період наукової діяльності Я. Пастернака (1944-1969) характеризується його узагальненнями, що підсумували археологічні дослідження, проведені ним у довоєнні роки на Пліснеському городищі, на теренах княжого Перемишля, а також у Белзі та Львові. Слід виокремити корпус ґрунтовних досліджень, присвячених проблемам етногенезу ранніх слов’ян взагалі й українського народу зокрема. Підсумком багатолітніх археологічних студій Я. Пастернака стала перша комплексна праця з археології України (1961). Повсякчас працюючи для національної справи, вчений прислужився своїми знаннями, проводячи лекційну пропаганду історичних знань для інтелігенції та молоді української діаспори Канади (1949-1969).

Життєпис Я. Пастернака засвідчує, що він пройшов складний шлях становлення вченого, який досліджував українську старовину, використовуючи різноманітні джерела – археологічні, антропологічні, етнографічні, історичні, фольклорні, музейні. Своєю науково-освітньою діяльністю дослідник сприяв становленню історичної науки України, формував її авторитет серед зарубіжних учених. Популяризація історичних знань, здійснювана науковцем, робила їх доступними для широкого загалу українства.

Третій розділ дисертації – “Проблеми етногенезу українського народу в науковій спадщині Я. Пастернака” – присвячено висвітленню його поглядів на цей важливий напрямок вітчизняної історіографії. Будучи прихильником позитивістської школи, дослідник чітко й аргументовано сформулював концепцію споконвічної автохтонності й безперервного розвитку українського народу, етнічною основою якого вважав племена трипільської культури (ІV-ІІІ тис. до н.е.).

Трипільський етнічний субстрат був розчленований трьома міграційними хвилями із заходу, які утворили на території давніх українських земель культури лійчастого посуду, кулястих амфор і шнурової кераміки (бойових сокир). Особливістю концепції Я. Пастернака є те, що він відкинув твердження про поглинення трипільців західною міграційною інвазією. На базі широкого кола джерел та надбань тогочасної археологічної науки вчений прослідкував процес асиміляції автохтонним трипільським населенням з їх високою хліборобською культурою прийшлих кочових племен “скотарів-шнуровиків”. Культура шнурової кераміки – доводить сучасна археологічна наука – це відображення ще нерозділених племен слов’яно-балто-германської мовної спільності, населення якої відіграло значну роль у процесі етногенезу сучасних європейських народів, у тому числі й народів слов’янського кореня.

У дисертації відзначено, що наступну історичну ланку етнічного розвитку українського народу Я. Пастернак пов’язував з комарівською культурою (ХV-ХІ ст. до н.е.), коли відбулося виділення слов’янського субстрату з балто-слов’янської спільноти. Розглядаючи історичний процес як лінійний закономірний поступ, вчений висловив здогад, що споріднений зв’язок з комарівською культурою мали племена білогрудівської культури, які жили в лісостеповій зоні Правобережної України, починаючи з ХІ ст. до н. е. Білогрудівська культура, на думку Я. Пастернака, переросла в чорноліську культуру (ІХ-VІІ ст. до н. е.).

Таким чином, Я. Пастернак зробив вагомий внесок у відтворення етнокультурної ситуації на території південно-східної Європи в епоху первісності, відстоюючи автохтонне походження хліборобських трипільських племен. Носії цієї культури оволоділи відтворювальними формами господарства – землеробством і тваринництвом, освоїли виробництво глиняного посуду і пластики, у яких якнайповніше виражали свої релігійні вірування, зокрема через пошанування божеств плодючості і богині родючості – Великої Праматері. Український етногенез протікав безперервно у бронзову добу та в ранньозалізний час.

Аргументовано, що Я. Пастернак розробив оригінальну концепцію етногенезу слов’ян. Значну роль у формуванні слов’янського етносу на широкій території України вчений відводив племенам пшеворської культури (ІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.). Вони, згідно з поглядами дослідника, продовжили лінію розвитку праслов’янського населення, успадкувавши етнічні ознаки комарівсько-тшинецької спільноти. У процесі слов’янського етногенезу певну роль відіграло також населення липицької культури і культури карпатських курганів, пам’ятки яких Я. Пастернак безпосередньо досліджував у 30-і роки ХХ ст. на Прикарпатті. Вчений належно оцінював участь в етнічному розвитку і носіїв зарубинецької культури (ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.).

Глибоке вивчення корпусу історичних джерел (грецькі, римські, готські, візантійські автори) впевнило науковця, що прабатьківщина слов’ян розміщувалася між Дніпром, Віслою і Карпатами. Дотримуючись тричленної схеми поділу слов’ян, Я.Пастернак відносив історичних антів до східних слов’ян, венедів – до західних, а склавинів – до південних. Археологічним еквівалентом Антського племінного союзу вчений вважав пам’ятки черняхівської культури (ІІ-V ст. н. е.). Водночас він не відкидав культурних компонентів, принесених слов’янському населенню зовні балтськими, германськими, іраномовними, тюркськими, фракійськими племенами. Далі лінія праслов’янського етногенезу прямує від етнічного масиву черняхівської культури до старожитностей київської та празької археологічних культур, що функціонували в середині І тис. н. е.

Критичний підхід автора концепції автохтонності й безперервності етнічного розвитку українства до джерельної бази, вміння розв’язувати конкретно-історичні проблеми дали можливість Я. Пастернаку зробити вагомий внесок у реконструкцію історії походження слов’ян, відтворити головні етапи становлення слов’янського світу, здійснити детальний аналіз його матеріальної і духовної культури.

У четвертому розділі – “Наукові аспекти розв’язання проблем генези та розвитку Київської і Галицько-Волинської держави у дослідженнях Я. Пастернака” – висвітлена особиста участь вченого в археологічному дослідженні давньоруських міст західного регіону України.

Серед наукової спадщини дослідника, що стосується цього періоду, виокремлено праці, присвячені етнополітичній консолідації східних слов’ян. Уніфікуючи локальні риси матеріальної культури певних територіальних комплексів, йому вдалося відтворити широку картину розселення східнослов’янських племінних об’єднань. Я. Пастернак визначив соціальні і господарські функції давніх міст-городищ, класифікувавши їх на старі общинні центри, адміністративно-політичні та культові осередки союзів племен, порубіжні замки-фортеці й ремісничі поселення.

На основі ідентифікації археологічних культур останньої чверті І тисячоліття, дослідник окреслив культурні ареали – Лука-Райковецький, Волинцівський і Роменський, що збігалися з територією державних об’єднань літописних племен. До правобережного культурного ареалу входили всі племена, що проживали на західноукраїнських землях: дуліби, бужани, волиняни, лучани, тиверці та хорвати. Пліснеське городище, яке Я.Пастернак розкопував у 1940 р., він відносив до осередку дулібського племінного об’єднання VІ-VІІ століть.

Найбільше уваги науковець приділив вивченню археологічних пам’яток літописного племені білих хорватів, яке після розпаду дулібів утворило свій племінний союз. Загалом учений нараховував 67 городищ княжої доби, що належали білим хорватам, вважаючи їх головними центрами – Крилоське і Перемишльське городище. Заслугою автора є й те, що матеріали з розкопаних ним у 1935 р. двох Мадярських могил у галицькому лісі Діброва розширили інформаційний спектр вітчизняних літописів про етнокультурні процеси, які відбувалися на ранніх етапах Давньоруської держави на великому просторі від Подніпров’я і Дону аж до Придністров’я та Закарпаття.

Проаналізовано, що Я. Пастернак розробив на основі археологічних джерел періодизацію історичного процесу княжої доби, поділивши його на три етапи: 1) старший – поганський (600-900); 2) середній – християнський (900-1100); 3) молодший – середньовічний (1100-1375).

У дисертації обґрунтовується теза – центральною науковою проблемою, якій вчений присвятив свої дослідження, стала локалізація місцезнаходження княжого Галича. Довкола пошуків столиці Галицько-Волинської держави йшла жвава дискусія серед науковців і громадськості Галичини впродовж всієї другої половини ХІХ ст. – на початку ХХ ст. Проаналізувавши результати досліджень Й. Пеленського, Л. Чачковського, О. Чоловського, Я. Хмілевського, врахувавши особливості рельєфу Крилоського городища, Я. Пастернак заклав декілька розвідкових траншей довкола парафіяльної церкви Успіння Пресвятої Богородиці (1586). В одній з них, неподалік церковної каплиці, 25 липня 1936 р. було виявлено фундаменти Успенського катедрального собору. Відкриття княжого храму і тлінних останків володаря Галицького князівства Ярослава Осмомисла (1153-1187) мало помітний вплив на пробудження суспільно-політичного і релігійного життя в Галичині, росту національної свідомості українського населення. Дослідник надавав суттєвого значення популяризації свого відкриття. У 1937-1939 роках Я. Пастернак виступив на запрошення культурно-просвітніх установ більше як у двадцятьох місцевостях Галичини з лекціями про досягнення української історичної науки.

Встановлено, що на підставі отриманих археологічних результатів Я. Пастернак розкрив соціальну топографію давнього Галича. Заселення міста у княжу добу розпочалось в ІХ-Х ст. на укріпленому дитинці – Золотому Току, де згодом постав княжий двір з Спаською церквою. В епоху правління Ярослава Осмомисла дитинець Галича розширився внаслідок спорудження Успенського собору та додаткового укріплення його двома південними лініями оборонних валів і ровів. На південь від катедрального собору розташовувалося розлоге пригороддя, а вздовж берегів Лукви – Підгороддя, де проживало хліборобсько-ремісниче населення столиці. Зі сходу Галич боронили укріплені боярські та монастирські садиби в урочищах Воскресенське, Гречище, Данилівське, Іванівське, Прокалиїв сад, Штепанівка, Юрієвське. Князь Ярослав Осмомисл виступив фундатором будівництва низки білокам’яних храмів в околицях міста. Дослідження Я. Пастернака на території Галича збагатили археологічну науку новими джерелами, які висвітлюють ремісничу діяльність населення давньоруських міст. Крім того, він розкопав фундаменти церков Воскресіння Христового та Святих Бориса і Гліба – пам’яток галицької архітектурної школи ХІІ-ХІІІ ст. Підсумки розкопок Крилоського городища були узагальнені в спеціальній монографії “Старий Галич: археологічні досліди в 1850-1944 рр.” (Львів-Краків, 1944).

Системне вивчення княжих городів Галицько-Волинської держави – Белза, Звенигорода, Львова, Перемишля, Пліснеська, Теребовлі – створило джерелознавчу базу для: 1) розв’язання проблеми їх походження; 2) з’ясування соціально-господарського змісту давньоруських міст; 3) вивчення основних закономірностей їхнього історико-топографічного розвитку; 4) відтворення картини культурного розвитку.

Теоретичні узагальнення, які ґрунтувалися на власних археологічних вивченнях давньоруських пам’яток різного характеру (міста-городища, ремісничі комплекси, могильники, сакральна архітектура), лягли в основу монументального дослідження “Археологія України. Первісна, давня та середня історія України за археологічними джерелами” (Торонто, 1961), у якому найпомітніше місце займає висвітлення історії княжого періоду. У монографії автор проаналізував територію, сільське господарство і ремесла, соціальну структуру і політичний устрій, типи поселень і духовну культуру Давньокиївської та Галицько-Волинської держави.

У п’ятому розділі – “Духовні основи історичного розвитку українського народу в наукових оцінках Я. Пастернака” – досліджено погляди і концепції вченого, присвячені з’ясуванню ролі релігії, Церкви і культури в житті людності її початків та в ранньодержавний час. Розглянуто історію похоронного обряду стародавнього населення України, в якому Я.Пастернак вбачав ключ до розуміння сутності релігійних вірувань та уявлень людей первісності. Пам’ятки давніх поховань з матеріальними слідами поховального обряду та віри в позагробне життя, на думку дослідника, походять ще з палеолітичної доби. У молодшій кам’яній добі – неоліті – спостерігається велике багатство похоронних обрядів, що було зумовлено вищим ступенем культурного розвитку тогочасних племен. Віра людини епохи неоліту і ранніх металів у необмежений час позагробового життя спонукала до спорудження могильних комплексів. Щоби унеможливити повернення покійників із загробного світу, над їх могилами стали насипати кургани з каміння та землі. Згодом для покійників зводились цілі “посмертні хати”, куди поміщували поховальні дари господарсько-побутового призначення і ритуальні харчі. Палеолітичний звичай укладати тіло покійного до вічного сну в скорченому стані, що проіснував до бронзового віку, знайшов продовження в обряді трупоспалення. Наведені концепції Я.Пастернака базувалися виключно на практичному досвіді з археологічних досліджень поховальних пам’яток культури шнурової кераміки, унєтицької, комарівської, лужицької, липицької культур (ІІІ-І тис. до н.е.).

У дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що значна частина праць з наукового доробку Я. Пастернака розкриває історію релігії племен трипільської культури. Сакральні уявлення трипільського населення мали досить складний характер, у яких переплелися елементи анімізму, фетишизму, тотемізму, культу предків і первісної магії. Центральне місце у віруваннях землеробсько-скотарських племен займав культ родючості й врожайності, про що свідчать знахідки антропоморфного божества Великої Праматері, пластичні фігурки сонце-бика, глиняні статуетки домашніх тварин і птахів, які мали також культове значення.

Унікальну картину поховальних обрядів ранньослов’янських племен, що жили на Прикарпатті в перших століттях н. е., відтворили археологічні розкопки Я. Пастернака у 1934 р. на некрополях культури карпатських курганів. Досліджуючи духовну культуру давніх слов’ян на етапі їх консолідації в племінні об’єднання, вчений дійшов висновку, що саме тоді відбулося трансформування старих хліборобсько-скотарських культів у протопантеон божеств, на чолі яких стояв бог Сонця і Грому. З огляду на це науковець присвятив спеціальні дослідження найбільш відомій скульптурній пам’ятці слов’янського язичництва - Збручанському ідолу. Вчений вважав, що зображення поганського бога Святовита - це ціла космогонія давніх слов’ян, які розрізняли три світи - божественний, людський і потойбічний.

Обізнаність з етнографічним матеріалом із різних історичних земель України суттєво доповнила археологічні узагальнення Я. Пастернака. Етнографічні джерела, які розкривають стародавню духовну культуру українців, переконливо засвідчили, що на останній стадії язичництва вірування давніх слов’ян збагатились новими видами культових магічно-символічних обрядів. Критичний аналіз матеріалів, отриманих при розкопках давньоруських могильників у с. Валява біля Перемишля (1939) та у Пліснеську (1940), дав змогу вченому прослідкувати складний процес утвердження християнської релігії в західній частині Київської Русі і зафіксувати період “двоєвір’я”, коли християнство співіснувало з язичництвом.

Узагальнюючи значення релігійних вірувань в історичному розвитку носіїв різночасових археологічних культур, які проживали на сучасній території України, Я. Пастернак робить висновок, що їхнє обрядово-естетичне багатство, духовно-філософські цінності прищеплювалися до культурної народної традиції українців, де вони органічно поєднувалися з християнськими канонами та звичаями і дійшли до наших днів.

У дослідженні визначено чинники, які сформували наукові зацікавлення Я. Пастернака історією християнської Церкви в Україні, а саме: 1) родинне середовище, 2) дитяче захоплення творами української іконографії, яке переросло у професійний збір сакральних пам’яток минувшини для Національного музею у Львові, 3) багаторічне творче співробітництво з митрополитом А. Шептицьким, 4) унікальний досвід з особистих археологічних досліджень храмів давньоруської,