НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

КАНЗАФАРОВА Ілона Станіславівна

УДК 347. 51

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України.

Науковий консультант –

доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України,

Заслужений діяч науки і техніки України

Шевченко Ярославна Миколаївна,

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України,

завідувач відділу проблем цивільного, трудового

та підприємницького права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України,

Заслужений діяч науки і техніки України

Кузнєцова Наталія Семенівна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри цивільного права;

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН України

Жилінкова Ірина Володимирівна,

Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого,

професор кафедри цивільного права № 1;

доктор юридичних наук, професор,

Заслужений діяч науки і техніки України

Харитонов Євген Олегович,

Одеська національна юридична академія МОН України,

завідувач кафедри цивільного права.

Захист відбудеться 17.10. 2007 р. о _12__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, .

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, .

Автореферат розісланий 15.09. 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор юридичних наук Кучеренко І.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В останні роки все більше уваги у вітчизняній юридичній літературі приділяється проблемам юридичної відповідальності взагалі та цивільно-правової зокрема, що є цілком виправданим, оскільки повнота та реальність здійснення суб’єктивних прав фізичних та юридичних осіб значною мірою залежить від ефективності їх захисту у разі порушення, а без налагодженої системи юридичної відповідальності держава нездатна захистити порушені суб’єктивні права особи. Тому розгляд питань, пов’я-заних з проблематикою юридичної відповідальності взагалі та цивільно-правової зокрема має не лише теоретичне, але й велике практичне значення.

Теоретичні проблеми юридичної відповідальності в цілому та цивільно-правової відповідальності зокрема були і є предметом досліджень багатьох відомих вчених-правознавців, таких як: М.М. Агарков, С.С. Алексєєв, Б.С. Антимонов, Г.М. Бєлякова, Д.В. Боброва, Т.В. Боднар, В.І. Борисова, М.І. Брагінський, С.М. Братусь, А.С. Васильєв, В.В. Вітрянський, В.П. Гри-банов, О.В. Дзера, І.В. Жилінкова, Г.В. Єрьоменко, О.С. Іоффе, В.М. Кос-сак, О.В. Кохановська, Н.С. Кузнєцова, І.М. Кучеренко, В.В. Луць, Р.А. Майданик, М.С. Малеїн, В.К. Мамутов, Г.К. Матвєєв, Й.О. Покров-ський, Н.О. Саніахметова, М.М. Сібільов, А.О. Собчак, І.В. Спасибо-Фатєєва, Р.О. Стефанчук, В.О. Тархов, В.І. Труба, Р.Й. Халфіна, Є.О. Хари-тонов, О.І. Харитонова, Н.М. Хуторян, Ю.С. Червоний, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершенєвич, С.І. Шимон, В.С. Щербина та ін.

Разом з тим, багато положень теорії юридичної відповідальності зали-шаються дискусійними і потребують уточнення. Оцінці ж якості зазначеної теорії безпосередньої уваги взагалі не приділяється.

Поряд з цим необхідно зазначити, що більшість наукових досліджень з проблем цивільно-правової відповідальності здійснювались ще за радян-ських часів, що, безумовно, вплинуло на зміст отриманих результатів, які значною мірою не відповідають ані сучасному стану суспільних відносин, ані сучасному рівневі теорії права взагалі. За весь же період незалежності в Україні не було здійснено жодного комплексного наукового дослідження загальнотеоретичних проблем цивільно-правової відповідальності, хоча існує нагальна потреба у такому дослідженні.

Після прийняття і введення в дію нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) відбулися якісні зміни вітчизняного цивільного законо-давства. Нові правові інститути у більшості своїй не є вдосконаленими моделями старих, а являють собою якісно нові механізми з точки зору цілей соціально-правового впливу. Наслідком ускладнення форм взаємодії суб’єктів підприємницької діяльності стала якісна диверсифікація правового регулю-вання договірних відносин. Змінилась роль держави як суб’єкта економічних відносин. Змінились пріоритети регулювання майнових відно-син та юридичні процедури захисту приватних інтересів. У зазначених умовах роль та функції цивільно-правової відповідальності трансформуються згідно з потребами сучасного цивільного обороту і потребують ретельного теоретичного осмис-лення, що обумовлює актуальність теми даного дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана згідно з планом науково-дослід-ницької роботи відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України “Еволюція цивільного законодавства України: проблеми теорії і практики” (державний реєстраційний номер РКО105 V 000797), у рамках якої автором вирішено проблему теоретичних засад застосування відпові-дальності як засобу забезпечення виконання цивільних обов’язків.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка адекватної потребам сучасної правової та соціально-економічної системи України теоретичної концепції цивільно-правової відповідальності. Для досягнення цієї мети були поставлені такі основні задачі:– 

визначити структуру та здійснити змістовний аналіз теорії цивільно-правової відповідальності як наукового знання;– 

здійснити аналіз методологічних основ теорії цивільно-правової відпо-відальності як наукового знання;– 

визначити поняття, умови, принципи, функції та режими цивільно-правової відповідальності;– 

визначити правову природу, елементи та момент виникнення матері-ального правовідношення цивільно-правової відповідальності;– 

здійснити аналіз процесуальної форми реалізації суб’єктивного права потерпілого як управомоченої сторони матеріального правовідношення цивільно-правової відповідальності;– 

створити теоретичну модель цивільно-правової відповідальності;– 

дослідити проблему ефективності цивільно-правової відповідальності;– 

розробити конкретні пропозиції та рекомендації по вдосконаленню правового регулювання відносин відповідальності в цивільно-правовій сфері.

Об’єктом дослідження є цивільно-правова відповідальність як явище об’єктивної дійсності.

Предметом дослідження є вихідні (головні) теоретичні положення щодо цивільно-правової відповідальності як явища об’єктивної дійсності.

Методи дослідження. Філософсько-світоглядною основою дослідження є матеріалістична діалектика. Цивільно-правова відповідальність як явище об’єктивної дійсності розглядається у розвитку та у взаємозв’язку з іншими явищами.

Дисертаційне дослідження було здійснено на таких загальнонаукових принципах дослідження, як системність, єдність теорії та практики, детер-мінізм, єдність теоретичного та емпіричного.

За допомогою абстрагування був здійснений деякий відхід від дійсності, щоб глибше зрозуміти сутність цивільно-правової відповідальності як правового явища та її зв’язок з іншими явищами. За допомогою аналізу цивільно-правова відповідальність була подумки розділена на складові частини (елементи), що вивчались окремо як частини єдиного цілого. За допомогою синтезу були встановлені (з’ясовані) взаємозв’язок і взаємо-залежність частин (елементів) цивільно-правової відповідальності, зазначені складові частини (елементи) були уявно сполучені в єдине ціле.

Використовувались методи індукції та дедукції. Індукція дозволила здійснити сходження від часткового до загального, від фактів до теоре-тичних висновків і узагальнень. Дедукція дозволила здійснити сходження від загальних понять до часткових фактів. Зазначені методи використову-вались в органічному взаємозв’язку. Поряд з цим використовувався умовивід за аналогією, метод моделювання тощо.

Системний підхід (і зокрема параметрична теорія систем) та інструмен-тальна теорія права були використані при дослідженні цивільно-правової відповідальності як правового явища та поняття про неї. Порівняльно-право-вий метод використовувався при аналізі норм вітчизняного та зарубіжного законодавства. Історичний метод дозволив дослідити специфіку окремих проблем цивільно-правової відповідальності в конкретних історичних умовах.

Сформульовані у дослідженні теоретичні висновки засновані на загаль-них досягненнях юридичної науки, у тому числі на результатах досліджень вітчизняних та зарубіжних цивілістів, процесуалістів, фахівців інших галу-зей правознавства, соціології та філософії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненому впер-ше після проголошення незалежності України комплексному дослідженні загальнотеоретичних проблем цивільно-правової відповідальності.

В результаті проведеного дисертаційного дослідження вперше сфор-мульовано і обґрунтовано або додатково аргументовано низку наукових положень і висновків, які виносяться на захист:

Вперше:

започаткована системна концепція цивільно-правової відповідальності, доведено, що цивільно-правова відповідальність є підсистемою у системі цивільно-правового впливу;

обґрунтовано висновок, що в якості елементів цивільно-правової відповідальності як системи необхідно розглядати: норми цивільного права, в яких відповідальність знаходить вираження; принципи цивільно-правової відповідальності; індивідуально-правові акти автономного характеру, які є персоніфікованими регламентаторами суспільних відносин (договори, статути юридичних осіб та ін.); порушення цивільних прав як підставу виникнення цивільних охоронних правовідносин; цивільні охоронні правовідносини;

виходячи з того, що всі елементи цивільно-правової відповідальності є цивільними правовими засобами, запропоновано визначати цивільно-правову відповідальність як обумовлену особливостями предмета і методу цивільно-правового регулювання систему цивільно-правових засобів, за допомогою яких, з одного боку, забезпечується і гарантується захист цивільних прав та інтересів суб’єктів цивільного права, з другого – здійс-нюється штрафний і виховний вплив на правопорушників;

в результаті дослідження цивільно-правової відповідальності як право-вого явища, за допомогою параметричної теорії систем, визначається, як повинні бути взаємопов’язані елементи зазначеної системи, щоб забезпе-чити належну реалізацію передбачених чинним законодавством право-мочностей та виконання закріплених у ньому юридичних обов’язків;

обґрунтовано висновок про необхідність розмежування понять “цивільно-правова відповідальність” і “відповідальність за цивільним законодавством”, оскільки поняттям “відповідальність за цивільним законодавством” охоплюється два види відповідальності: перша є відповідальністю перед державою і носить публічно-правовий характер, друга є відповідальністю одного контрагента перед іншим, правопорушника перед потерпілим, і носить приватно-правовий характер. І лише остання є цивільно-правовою відповідальністю у власному розумінні. Відмінність між зазначеними видами відповідальності полягає не лише в особливостях санкцій, що застосовуються, а й у цілях та порядку їх застосування. Застосування заходів “публічно-правової” відповідальності спрямоване насамперед на забезпечення публічного порядку і можливе лише за рішенням суду. Застосування заходів цивільно-правової відповідальності спрямоване насамперед на забезпечення інтересів конкретної особи і може здійснюватись як у судовому, так і у позасудовому порядку;

обґрунтовано висновок, що заходами “публічно-правової” відповідаль-ності в цивільному праві є конфіскація та примусова ліквідація юридичної особи;

обґрунтовано висновок, що основною функцією цивільно-правової відповідальності є гарантійно-забезпечувальна. Але виконувати її цивільно-правова відповідальність може лише у тому разі, якщо вона діє саме як система певних цивільно-правових засобів. Властивості гарантувати і забезпечувати захист прав та інтересів суб’єктів цивільного права цивільно-правові засоби-елементи відповідної системи набувають саме завдяки використанню їх як системи, у певному поєднанні. У противному разі зазначена функція не діє;

обґрунтовано висновок щодо неможливості закріплення у ЦК України відновлювального характеру цивільно-правової відповідальності як загального принципу цивільного права, оскільки якщо навіть не розглядати цивільно-правову відповідальність як систему цивільно-правових засобів, а виходити з розуміння її як інституту права, необхідно враховувати, що відповідальність є охоронним інститутом права, який природно виконує охоронну функцію права, яка, в свою чергу, складається з двох елементів: 1) компенсаційного впливу; 2) штрафного (репресивного) впливу. Відокрем-лювати їх не можна, оскільки вони взаємопов’язані і взаємозабезпечують один одного. А у разі закріплення в ЦК такого принципу імперативною нормою буде встановлено, що штрафний вплив, як невід’ємна частина охоронної функції права, у цивільному праві не здійснюється;

обґрунтовано висновок, що традиційний поділ цивільно-правової відповідальності на види містить певні логічні вади. Легального визначення поняття цивільно-правової відповідальності не існує, науковці ж переважно визначають зазначене поняття через категорії “санкція”, “обов’язок”, “правовідношення”. Разом з тим, у всіх випадках без винятку поділ цивільно-правової відповідальності на види здійснюється за одними й тими ж критеріями. За такого підходу порушуються основні вимоги логіки щодо поділу понять. Крім того, обґрунтовано висновок, що у разі визначення цивільно-правової відповідальності через категорію “система” традиційний поділ зазначеної відповідальності на види втрачає сенс;

запропоновано замість видів виокремлювати режими цивільно-правової відповідальності. За формою вираження пропонується виокремлювати законний і договірний режими цивільно-правової відповідальності. В свою чергу, законний режим пропонується розподіляти на загальний і спеціальні, а загальний, залежно від особливостей прав та обов’язків, що порушуються, на: 1) режим відповідальності за порушення договірних зобов’язань; 2) ре-жим відповідальності за завдану майнову шкоду; 3) режим відповідальності за завдану немайнову (моральну) шкоду;

на підставі застосування системного підходу визначені чинники впливу на ефективність цивільно-правової відповідальності як системи певних правових засобів. Встановлено, що ефективність зазначеної системи зале-жить як від внутрішніх, так і від зовнішніх факторів. Внутрішнім фактором є оптимальність системи, яка може бути теоретичною (абстрактною) і практичною (реальною). Зовнішні фактори можна розподілити на дві групи: 1) фактори максимізації ефективності (високий рівень правосвідомості суб’єктів цивільного права, злагоджене функціонування судової системи та ін.); 2) фактори мінімізації ефективності (низький рівень правосвідомості суб’єктів цивільного права, страхування відповідальності, незлагоджене функціонування судової системи та ін.);

встановлено, що з теоретичної точки зору за субстратом та структурою зазначена система є оптимальною, оскільки коло елементів, що її утво-рюють, та відносини між ними дозволяють системі виконувати свою основну функцію – гарантійно-забезпечувальну. Однак на практиці ступінь оптимальності системи насамперед буде залежати від її адекватності тим суспільним відносинам, на які здійснюється цивільно-правовий охоронний вплив, а саме: 1) характеру та змісту зазначених відносин; 2) варіативності інтересів суб’єктів цивільного права; 3) варіативності поведінки і діяльності суб’єктів цивільного права. А також від узгодженості її внутрішньої струк-тури. Тому теоретична (абстрактна) оптимальність і практична (реальна) оптимальність цивільно-правової відповідальності як системи певних цивільно-правових засобів можуть не збігатися;

встановлено, що виключення на законодавчому рівні із сфери дії прин-ципів цивільно-правової відповідальності певних відносин знижує рівень оптимальності цивільно-правової відповідальності як системи цивільно-правових засобів, оскільки саме принципи є тим стрижнем, що визначає стабільність її функціонування. Усунути дану ваду можна шляхом узгоджен-ня всіх норм інституту цивільно-правової відповідальності з зазначеними принципами;

обґрунтовано висновок, що з теоретичної точки зору встановлення відповідальності за порушення законних інтересів як самостійних об’єктів цивільно-правової охорони (безвідносно до суб’єктивного права) буде некоректним з таких причин: 1) оскільки порушується законний інте-рес, а не суб’єктивне право, то йому не кореспондує відповідний юридичний обов’язок; а відповідно до ч. 2 ст. 14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї; 2) протиправна поведінка так званого “суб’єкта відповідальності” у разі порушення законного інтересу може виражатися лише у формі активних дій і полягати у перешкоджанні здійсненню актів правомірної поведінки “потерпілого” (про бездіяльність у даному випадку мова йти не може), а коли управомочена особа здійснює зазначені акти правомірної поведінки, тим самим вона здійснює своє суб’єктивне право. Отже, будь-які дії так званого “суб’єкта відповідальності” будуть перешкоджати здійсненню саме суб’єктивного права.

Удосконалено:

положення щодо визначення змісту суб’єктивного права в регулятивних і охоронних зобов’язальних правовідносинах шляхом обґрунтування виснов-ку, що стосовно цивільних зобов’язальних правовідносин взагалі та охоронних зокрема загальновизнане сучасними цивілістами твердження, відповідно до якого кожне суб’єктивне право як забезпечена законом міра можливої поведінки управомоченої особи надає суб’єкту: 1) можливість власної поведінки; 2) можливість вимагати певної поведінки інших осіб; 3) можливість у разі порушення права звернутись за захистом до компе-тентних органів – не є вірним. У зобов’язальних цивільних правовідносинах суб’єктивне право кредитора є правом вимоги, тобто, власне, другою правомочністю із зазначеної тріади. Зазначене право реалізується пове-дінкою зобов’язаної особи і не містить у собі можливості здійснення певної поведінки управомоченого контрагента. Крім того, до змісту суб’єктивного права в регулятивних зобов’язальних правовідносинах не входить можли-вість у разі порушення права звернутись за захистом до компетентних орга-нів, тобто привести до дії апарат державного примусу проти зобов’язаної особи.

Дістали подальший розвиток:

обґрунтування висновку, що так звані “принцип юридичного каналізування цивільно-правової відповідальності” і “принцип обмеження максимального розміру відшкодування завданих збитків” не можна визначати як принципи цивільно-правової відповідальності, оскільки їх не можна кваліфікувати як основні засади, що визначають її підстави та межі. Крім того, з одного боку, оскільки відповідальність у зазначених випадках покладається на особу незалежно від її вини, можна розглядати такі випадки як винятки з принципу вини, з іншого боку, оскільки відповідальність зокрема, оператора ядерної установки є обмеженою, можна розглядати її як виняток із принципу повного відшкодування збитків;

обґрунтування висновку, що закріплення у цивільному законодавстві України обмеженої відповідальності окремих суб’єктів цивільного права спричиняє невиправдане послаблення відновлювальної функції цивільно-правової відповідальності, порушення принципу рівності сторін і принципу справедливості як основних принципів цивільного права. У разі встановлення підвищеної відповідальності на передній план виступає штрафна функція цивільно-правової відповідальності. Таким чином, закон допускає явну неспіврозмірність об’єму відповідальності та характеру правопорушення;

аргументація чужорідності юридичної конструкції складу правопору-шення для цивільного права та невірності використання кримінально-правової категорії “усічений склад” для пояснення особливостей цивільно-правової відповідальності, оскільки у кримінальному праві під усіченим складом розуміється така конструкція складу злочину, при якій злочин визнається закінченим не у момент скоєння діяння і досягнення винним своїх цілей, а з більш ранньої стадії, яка в інших випадках визнається стадією приготування чи посягання;

аргументація теоретичної необґрунтованості використання терміну “зловживання правом”. Якщо виходити з того, що здійснення цивільних прав – це реалізація управомоченою особою тих можливостей, які складають зміст належного їй суб’єктивного права, і ці можливості можуть здійснюватись лише в певних межах (які називаються межами здійснення цивільних прав), то про зловживання правом мова йде, коли особа порушує зазначені межі, а отже втручається в сферу дії суб’єктивного права іншої особи. Зловживання правом не може існувати абстрактно, тобто безвідносно прав та інтересів інших осіб. Порушення права іншої особи лише зовні втілюється у форму здійснення права. Законодавець, встановлюючи межі здійснення цивільних прав, тим самим визначає правомірність поведінки управомоченої особи. За окресленими межами поведінка є неправомірною, і вже не є здійсненням права, оскільки зміст жодного суб’єктивного цивіль-ного права як одного із правових засобів регулювання суспільних відносин не включає в себе можливості порушувати права та інтереси інших осіб. У зв’язку з цим запропоновано розглядати шикану як делікт, а положення щодо “зловживання правом в інших формах” із ЦК України виключити;

пояснення щодо необхідності визначення збитків як грошового вираження шкоди на відміну від легального визначення збитків, яке свідчить про ототожнення законодавцем поняття збитків і шкоди, хоча теорія цивільного права відрізняє зазначені поняття;

аргументація щодо доцільності розгляду в якості одного із загальних способів відшкодування майнової шкоди сплати потерпілому відповідної компенсації, розмір і порядок виплати якої може встановлюватись законом або домовленістю сторін;

аргументація щодо доцільності побудови визначення вини у цивільному праві на основі “психологічної” концепції вини, а не “поведінкової”, оскільки: 1) термін “психічне ставлення” у визначенні вини виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків, оскільки з позицій загальної, соціальної та юридичної психології у кожному психічному акті можна виокремити інтелектуальний та вольовий аспекти; 2) встановлення правил щодо відповідальності малолітніх, недієздатних з урахуванням саме психічних особливостей суб’єктів, поряд з визначенням вини на основі “поведінкової концепції”, є порушенням таких загальних принципів цивільного права, як рівність і справедливість; 3) конструкція вини як “психічного ставлення” не є спеціально кримінально-правовою конструкцією. Поняття вини, незалежно від галузі права, базується на положеннях загальної психології, так само, як поняття причинного зв’язку юристи запозичують у філософії.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дисер-таційному дослідженні теоретичні положення, висновки та пропозиції можуть бути використані: у законотворчій діяльності – при вдосконаленні вітчизняного цивільного законодавства; у науковій діяльності – для подаль-ших теоретичних розробок проблем цивільно-правової відповідальності в Україні; у правозастосовній діяльності – при вирішенні спорів, пов’язаних з завданням майнової та (або) моральної шкоди, невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов’язань.

Результати дисертаційного дослідження використовувались автором у навчально-методичній роботі – при підготовці і викладанні навчальних дисциплін “Цивільне право”, “Цивільне та торгове право зарубіжних країн”, “Методологія юридичних наук” на економіко-правовому факультеті Одесь-кого національного університету імені І.І. Мечникова Міністерства освіти і науки України (довідка про впровадження результатів дисертаційного дослідження № 1025/2 від 29 березня 2007 р.); при підготовці підручників “Цивільне право України: Академічний курс” (За заг. ред. Я.М. Шевченко, К., перше видання – 2003 р., друге видання – 2006 р.), навчальних посібників “Цивільне та торгове право зарубіжних країн. Окремі інститути” (Х., 2003 р.), “Теорія права та держави” (За заг. ред. А.С. Васильєва, Х., 2006 р.).

Результати роботи впроваджено в діяльності ОФ ТОВ “Комекс” (довідка б/н від 26.02.2007 р.), Юридичного Агентства “Кредо” (довідка № 57 від 2.04.2007 р.) при проведенні наукового консультування та організації правової роботи.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорена на засіданні відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України. Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені на: Міжнародній науково-практичній конференції “Відродження української держави: актуальні проблеми державотворення та права” (Херсон, 3–5 ве-ресня 1999 р.); Науково-практичному семінарі “Перевезення вантажів залізницею: правове регулювання та арбітражна практика” (Одеса, 18–20 квітня 2000 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Молодь третього тисячоліття: гуманітарні проблеми та шляхи їх розв’язання” (Одеса, 15-17 червня 2000 р.); Міжнародній науковій конференції “Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем” (Київ, 17–20 жовтня 2000 р.); Науково-практичній конференції “Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (Київ, 19 квітня 2001 р.); Науково-практичній конференції “Становлення і розвиток правової системи України” (Київ, 21 березня 2002 р.); Міжнародній науково-прак-тичній конференції “Трансформація ринкових відносин в Україні: організа-ційно-правові та економічні проблеми” (Одеса, 15 травня 2003 р.); Міжна-родній науково-методичній конференції “Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу” (Хмель-ницький, 11-12 березня 2005 р.); 60-й Науковій конференції професорсько-викладацького складу та наукових робітників економіко-правового факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова (Одеса, 23-25 листопада 2005 р.); Першій Всеукраїнській науково-практичній конференції для викладачів, аспірантів та молодих вчених “Сучасні технології управління підприємством та можливості використання інформаційних систем: стан, проблеми, перспективи” (Одеса, 31 березня 2006 р.); в рамках роботи Круглого столу “Наукові засади та практика застосування нового Сімейного кодексу України” (Київ, 25 травня 2006 р.).

Публікації. За темою дисертації та відповідно до її змісту всього опублі-ковано: 2 індивідуальні монографії, 4 підрозділи у науково-практичному коментарі ЦК України, 1 індивідуальний навчальний посібник, глави у підручнику та навчальному посібнику, 27 статей у журналах та збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань, затвердженому ВАК України, а також тези 11 доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації обумовлені метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел (480 найменувань), чотирьох додатків. Загальний обсяг дисертації становить 453 сторінки друкованого тексту, обсяг використаних джерел – 47 сторінок, чотирьох додатків – 9 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження; визначаються мета, завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження; формулюються основні положення, що відображають зміст та ступінь наукової новизни одержаних результатів; розкривається практичне значення одержаних результатів та форми їх апробації.

Розділ 1 “Загальна характеристика та методологічні основи теорії цивільно-правової відповідальності” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Теорія цивільно-правової відповідальності як результат наукових юридичних досліджень” визначаються структура та зміст теорії цивільно-правової відповідальності як системи наукових знань про цивільно-правову відповідальність як явище об’єктивної дійсності.

Обґрунтовується висновок, що залежно від проблем, які досліджуються, можна виокремити такі основні підрозділи теорії цивільно-правової відпові-дальності: 1) поняття цивільно-правової відповідальності; 2) принципи цивільно-правової відповідальності; 3) функції цивільно-правової відпові-дальності; 4) умови цивільно-правової відповідальності; 5) заходи цивільно-правової відповідальності; 6) механізм дії цивільно-правової відповідаль-ності; 7) ефективність цивільно-правової відповідальності.

Аналізуються особливості та недоліки теорії цивільно-правової відповідальності.

Підрозділ 1.2. “Методологічні основи теорії цивільно-правової відпові-дальності” поділяється на дві частини.

У підрозділі 1.2.1. “Загальні зауваження” звертається увага на те, що результати наукових досліджень цивільно-правової відповідальності як явища об’єктивної дійсності безпосередньо залежать від адекватності того методологічного інструментарію, який використовують вчені в процесі її пізнання. В умовах плюралізму теорій і методів пізнання, який прийшов на зміну методологічному монізму, що панував за радянських часів, свідоме використання вченими певних методів і методологічних підходів в процесі пізнання є однією із необхідних умов наукової діяльності.

Оскільки сьогодні науковці можуть використовувати різноманітні “дослідницькі парадигми”, а в юридичній літературі часто звертається увага на необхідність “опрацювання сучасної вітчизняної правової парадигми”, розглядається питання щодо поняття “парадигма” та методологічного значення “правової парадигми” при дослідженні будь-яких правових явищ, в тому числі і цивільно-правової відповідальності.

Розглядається питання щодо можливості та доцільності використання при дослідженні проблем цивільно-правової відповідальності сучасних наукових підходів і методів природничих наук, зокрема синергетичного підходу, який сьогодні проголошується сучасною загальнонауковою парадигмою. У підсумку обґрунтовується висновок, що оскільки однією із критеріальних ознак науки цивільного права як наукового знання є інструментальна корисність (практична придатність), дослідження проблем цивільно-правової відповідальності повинно здійснюватись на підставі матеріалістичної діалектики, оскільки лише такий підхід дозволить внести певні наукові рекомендації по вдосконаленню правового регулювання відносин відповідальності. Синергетика ж, як теорія систем, що еволюціонують, не може розглядатись як загальна теорія систем, котра може бути застосована до будь-яких систем без винятку. А системний підхід (як і структуруалізм, і структурно-функціональний аналіз), на відміну від діалектики, був і залишається спеціалізованою методологією, хоча і такою, що має загальнонаукове значення.

Обґрунтовується висновок, що оскільки правознавство в цілому та цивілістика зокрема будуються на методологічному есенціалізмі, то найприйнятнішим для правознавства взагалі та цивілістики зокрема варіан-том загальної теорії систем є параметрична теорія систем А.І. Уйомова, що дозволяє як систему розглядати будь-яку річ, будь то фізичний об’єкт або літературний твір, а в якості формального апарату використовує один із варіантів логіки. Зазначена теорія будується на тріаді філософських категорій “річ”, “властивість”, “відношення”. Саме за допомогою цих категорій можна здійснити структурне дослідження правової системи взагалі та окремих її елементів зокрема. А без дослідження структур неможливо визначити будь-які закономірності. Якщо ж ми не знаємо закономірності функціонування права, ми не можемо адекватно регулювати суспільні відносини. За параметричною теорією систем в якості визначальників (дескрипторів) системи виступають концепт, структура та субстрат системи, які перебувають у суворому ієрархічному зв’язку між собою. Концепт системи – це певна властивість, чи певне відношення, з якого починається системне уявлення. Структура системи – це клас відносин, які задовольняють властивості, вираженій обраним концептом. Субстрат системи – це той об’єкт, на якому реалізується структура. В літературі з системної проблематики замість поняття “субстрат” часто використовується поняття “елементи”.

Обґрунтовується доцільність використання зазначеної теорії як методу при дослідженні цивільно-правової відповідальності як явища об’єктивної дійсності.

У підрозділі 1.2.2. “Методологічне значення поняття цивільно-правової відповідальності та його визначення” обґрунтовується висновок, що методологічне значення поняття цивільно-правової відповідальності насамперед обумовлюється методологічною платформою правознавства в цілому, яке спирається на методологічний есенціалізм. Зазначене поняття є основним поняттям вчення про цивільно-правову відповідальність. Тому, досліджуючи будь-яку проблему цивільно-правової відповідальності, вчений повинен спиратися на це поняття, виходити з нього, і в жодному разі не ігнорувати. Тим більше, що дослідження як власне поняття цивільно-правової відповідальності, так й інших понять, що у сукупності складають загальний понятійний апарат теорії цивільно-правової відповідальності, залежить від належності вченого до тієї чи іншої наукової школи, від типу його праворозуміння. Крім того, науковець повинен визначитись з питанням: чи є він прихильником так званої теорії “двохаспектної правової відповідальності”, чи виходить з того, що цивільно-правова відповідальність є ретроспективною. А також обрати певний методологічний підхід до визначення поняття цивільно-правової відповідальності: моністичний, який передбачає дослідження цивільно-правової відповідальності як єдиного цілого і відповідно визначення її єдиного поняття, або дуалістичний, коли договірна та недоговірна відповідальність розглядаються окремо та відповідно визначаються їх поняття.

Звертається увага на те, що традиційний поділ цивільно-правової відповідальності на види містить певні логічні вади. Легального визначення поняття цивільно-правової відповідальності не існує, науковці ж переважно визначають зазначене поняття через категорії “санкція”, “обов’язок”, “правовідношення”. Разом з тим, у всіх випадках без винятку поділ цивільно-правової відповідальності на види здійснюється за одними й тими ж критеріями. За такого підходу порушуються основні вимоги логіки щодо поділу понять. Якщо задачею визначення є розкриття змісту поняття, то метою поділу поняття є розкриття його об’єму. При визначенні понять ми звертаємося до більш широкого, а саме: родового поняття. При поділі, навпаки, відбувається виокремлення в рамках даного поняття його видів – членів розподілу.

Розділ 2 “Поняття цивільно-правової відповідальності” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Огляд результатів основних теоретичних досліджень поняття цивільно-правової відповідальності” розглядаються висловлені в юридичній літературі основні точки зору щодо поняття цивільно-правової відповідальності.

Автор доходить висновку, що науковці країн романо-германської правової сім’ї (за окремими винятками) традиційно застосовують моні-стичний підхід до визначення зазначеного поняття, а вчені країн англосак-сонського права – дуалістичний. Найбільш послідовно моністичний підхід простежується у французькій цивілістичній літературі та в юридичній літературі країн, які до розпаду колишнього СРСР входили до його складу як союзні республіки (в тому числі й України).

Встановлено, що науковці в основному визначають поняття цивільно-правової відповідальності через категорії ”санкція”, “обов’язок”, “право-відношення”. Відповідні судження вчених умовно можна назвати кон-цепціями відповідальності як санкції, як обов’язку, як правовідношення. Умовність такого визначення пояснюється, по-перше, специфікою побудови наукових теорій в юридичній науці, по-друге, певною лаконічністю пред-ставлених наукових позицій, що виражається у відсутності розгорнутого опису отриманих наукових результатів.

Обґрунтовано висновок, що значна розбіжність наукових думок щодо поняття цивільно-правової відповідальності свідчить про складність відпові-дальності як явища об’єктивної дійсності. Розгляд же цивільно-правової відповідальності лише як санкції, лише як обов’язку або лише як право-відношення не дозволяє осягнути весь її феномен. За такого підходу ми можемо побачити лише її окремі прояви (аспекти). Отже, нам не обійтись без системного підходу до дослідження зазначеного явища.

У підрозділі 2.2. “Системний підхід до визначення поняття цивільно-правової відповідальності” обґрунтовується системний характер цивільно-правової відповідальності, яка розглядається як підсистема у системі цивільно-правового впливу.

Обґрунтовується висновок, що елементами цивільно-правової відпові-дальності як системи є: норми цивільного права, в яких відповідальність знаходить вираження; принципи цивільно-правової відповідальності; індивідуально-правові акти автономного характеру, які є персоніфікованими регламентаторами суспільних відносин (договори, статути юридичних осіб та ін.); порушення цивільних прав як підстава виникнення цивільних охоронних правовідносин; цивільні охоронні правовідносини.

Оскільки всі зазначені вище елементи цивільно-правової відповідаль-ності є цивільними правовими засобами, цивільно-правова відповідальність визначається як обумовлена особливостями предмета і методу цивільно-правового регулювання система цивільно-правових засобів, за допомогою яких, з однієї сторони, забезпечується і гарантується захист цивільних прав та інтересів суб’єктів цивільного права, з іншої – здійснюється штрафний і виховний вплив на правопорушників.

Розгляд цивільно-правової відповідальності як системи правових засобів дозволяє більш повно розкрити складне і багатомірне явище, яким вона є, оскільки правові засоби є одним із найважливіших способів вираження сутності цивільного права.

З допомогою параметричної теорії систем встановлено, що елементи цивільно-правової відповідальності як системи правових засобів повинні бути так взаємопов’язані, щоб забезпечити належну реалізацію передбаче-них діючим законодавством правомочностей та виконання закріплених у ньому юридичних обов’язків, тобто щоб система в цілому забезпечувала та гарантувала захист цивільних прав та інтересів суб’єктів цивільного права і здійснювала штрафний і виховний вплив на правопорушників. Зазначене положення відображає концепт цивільно-правової відповідальності як системи певних цивільно-правових засобів. Власне, цивільно-правові засоби самі по собі формують субстрат системи, а відносини між ними, які відповідають концепту, складають структуру досліджуваної системи.

Функцію базової конструкції, на якій тримається вся система, виконують принципи цивільно-правової відповідальності. Їм безпосередньо підпоряд-ковані охоронні норми цивільного права, в яких закріплені положення щодо цивільно-правової відповідальності. Зазначені норми є специфічними інструментами вираження, фіксування державних встановлень, правовими засобами, що визначають образ дій у типових ситуаціях, доцільність та необхідність котрого визнані державою. Сформована у нормативно-право-вому акті охоронна норма цивільного права є описом необхідних моментів охоронних відносин, вказівка на ті обов’язкові якості зазначених відносин, наявність яких і робить можливим оцінити їх з точки зору відповідності або невідповідності нормативному зразку.

Однак конкретні ситуації, що виникають на практиці, у їх співвимірю-ванні з зазначеним зразком не однакові. Правовим засобом, за допомогою якого здійснюється індивідуалізація загальних приписів охоронних норм цивільного права, тобто загальна модель поведінки трансформується в індивідуальну модель, є юридичний факт – порушення цивільних прав як підстава виникнення цивільних охоронних правовідносин.

Цивільні охоронні “правовідносини-модель”, індивідуалізуючи загальну модель (норму), зберігають якість моделі, тобто уявного образу, однак уже індивідуального. І саме вони, як правовий засіб, відіграють регулятивну роль.

Зазначені правовідносини як правовий засіб є складними та комплекс-ними, оскільки являють собою сполучення матеріально-правових (у зв’язку з реалізацією санкцій норм цивільного права) і процесуальних відносин, за допомогою яких встановлюється цивільне правопорушення та охороняється матеріально-правове регулятивне відношення. При цьому необхідно враховувати, що розподіл правовідносин на регулятивні та охоронні здійснюється за функціями права, а на матеріальні та процесуальні – за галузевою належністю (тобто за галузями права).

Індивідуально-правові акти автономного характеру (договори, статути юридичних осіб та ін.) містять (можуть містити) положення щодо цивільно-правової відповідальності. Але в якості регулятора суспільних відносин повинні розглядатись не окремі положення зазначених актів, а індивідуально-правовий акт в цілому, оскільки чинність окремих положень залежить від чинності акту в цілому.

У підрозділі 2.3. “Розмежування понять “відповідальність за цивільним законодавством і “цивільно-правова відповідальність” обґрунтовано висновок, що теоретико-системне бачення цивільно-правової відповідаль-ності дозволяє не лише вивчити її в усій складності функціонування, але й представити в якості елемента більш складної системи, якою є відпові-дальність за цивільним законодавством.

Доводиться, що поняттям “відповідальність за цивільним законодав-ством” охоплюється два види відповідальності: перша є відповідальністю перед державою і носить публічно-правовий характер, друга є відповідаль-ністю одного контрагента перед іншим, правопорушника перед потерпілим, і носить приватно-правовий характер. І лише остання є цивільно-правовою відповідальністю у власному розумінні. Відмінність між зазначеними видами відповідальності полягає не лише в особливостях санкцій, що застосовуються, а й у цілях та порядку їх застосування. Застосування заходів “публічно-правової” відповідальності спрямоване насамперед на забезпе-чення публічного порядку і можливе лише за рішенням суду. Застосування заходів цивільно-правової відповідальності спрямоване насамперед на забез-печення інтересів конкретної особи і може здійснюватись як у судовому, так і у позасудовому порядку.

Доведено, що заходами “публічно-правової” відповідальності в цивіль-ному праві є конфіскація та примусова ліквідація юридичної особи.

З метою усунення прогалин у правовому регулюванні наслідків вчинення правочину, який порушує публічний порядок, запропоновано доповнити ст. ЦК України частиною третьою такого змісту: “3. За наявності умислу у обох сторін все, що було отримано ними за правочином, підлягає конфіскації. У разі виконання такого правочину однією стороною з іншої сторони підлягає конфіскації все, що отримано нею, і все, що належне з неї за правочином першій стороні. За наявності умислу лише у однієї з сторін все, отримане нею за правочином, підлягає поверненню іншій стороні, а отримане останньою або те, що належить їй за правочином, підлягає конфіскації.”

Розділ 3 “Принципи, функції та режими цивільно-правової відпо-відальності” розподіляється на три підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Принципи цивільно-правової відповідальності” обґрун-товано висновок, що принципами цивільно-правової відповідальності, як основними засадами, що визначають її підстави та межі, є: 1) принцип законності; 2) принцип повного відшкодування шкоди (збитків); 3) принцип відповідальності за вину; 4) принцип поєднання особистих інтересів із суспільними.

Особлива увага приділяється аналізу принципу відповідальності за вину. Досліджуються його витоки, зіставляється зміст зазначеного принципу зі змістом принципів заподіяння та так званої “конкретної справедливості”. Доводиться, що закріплення у ЦК України можливості відповідальності без вини є порушенням принципу рівності суб’єктів і принципу справедливості, які є одними із основних принципів цивільного права.

Поряд з цим, обґрунтовано неможливість розгляду в якості принципів цивільно-правової відповідальності принципу невідворотності відповідаль-ності, принципу індивідуалізації відповідальності, принципів доцільності та гуманізму та ін.

У підрозділі 3.2. “Функції цивільно-правової відповідальності” аналізу-ються точки зору науковців щодо кола та змісту зазначених функцій, визначаються функції цивільно-правової відповідальності як системи певних цивільно-правових засобів.

Обґрунтовується висновок, що як система певних цивільно-правових засобів, цивільно-правова відповідальність виконує гарантійно-забезпечу-вальну, компенсаційну, штрафну, виховну, інформаційну та контрольну функції. При цьому спеціально-юридичними функціями є лише перші три, останні ж є соціальними функціями. Основною функцією цивільно-правової відповідальності є гарантійно-забезпечувальна. Але виконувати її цивільно-правова відповідальність може лише у тому разі, якщо вона діє саме як система певних цивільно-правових засобів. Властивості гарантувати і забезпечувати захист прав та інтересів суб’єктів цивільного права цивільно-правові засоби-елементи відповідної системи набувають саме завдяки використанню їх як системи, у певному поєднанні. У противному разі зазначена функція не діє.

Зазначається, що закріплення у цивільному законодавстві України обмеженої відповідальності окремих суб’єктів цивільного права спричиняє невиправдане послаблення відновлювальної функції цивільно-правової відповідальності, порушення принципу рівності сторін і принципу справед-ливості як основних принципів цивільного права. У разі встановлення підвищеної відповідальності на передній план виступає штрафна функція цивільно-правової відповідальності. Таким чином, закон допускає явну неспіврозмірність об’єму відповідальності та характеру правопорушення.

Разом з тим, аналізуючи пропозицію закріпити правило щодо відновлювального характеру цивільно-правової відповідальності в якості загального принципа цивільного права, яка останнім часом все частіше зустрічається в юридичній літературі, автор доходить висновку, що з теоретичної точки зору