НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

КОЗЛИК ІГОР ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 82.0 : /-9 :  : 82-14

ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА:

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВИДІВ І ЖАНРОВА ІНТЕГРАЦІЯ

10.01.06 – теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі світової літератури Інституту філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Науковий консультант –

Офіційні опоненти: –

–

– |

доктор філологічних наук,

член-кореспондент НАН України

СИВОКІНЬ Григорій Матвійович,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, радник директора.

доктор філологічних наук, професор

КОСТЕНКО Наталія Василівна,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури

та компаративістики;

доктор філологічних наук

РУДА Тетяна Петрівна,

Інститут мистецтвознавства, фольклористики

та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України,

провідний науковий співробітник відділу

культурології та театрознавства;

доктор філологічних наук

СВЕНЦИЦЬКА Еліна Михайлівна,

Гуманітарний інститут Донецького національного

університету, директор інституту.

Захист дисертації відбудеться “25” лютого 2008 р. о 10 00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (10001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (м. Київ, вул. М. Грушевського, 4, 3-й поверх).

Автореферат розісланий “22” січня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасний стан українського літературознавства вимагає інтенсивної розробки теоретико-літературних проблем. У зв’язку з цим особливої ваги набувають: 1) реконструкція національного досвіду розвитку наукової думки; 2) зміна пріоритетів творчого засвоєння зробленого світовою наукою у ХХ ст. При цьому важливо враховувати внутрішні чинники, які обумовлюють сьогоднішню ситуацію в науці про літературу загалом і в загальній теорії літератури як одній з її складових галузей зокрема. Річ у тому, що саме цю традиційну галузь тепер все частіше і частіше оголошують такою, що стала непотрібною через вичерпаність її можливостей і через неможливість ефективного застосування наявних у ній знань для „адекватного” сприйняття й аналізу сучасного мистецтва і дешифрування літературної (у тому числі класичної) спадщини.

Не можна назвати такі заяви зовсім безпідставними. Значна частина літературознавчих робіт подекуди написана таким чином, що або просто пасивно репродукує колишні (часто застарілі) теоретико-літературні концепції, знову і знову пояснюючи їх логіку і доводячи їх істинність (тут спрацьовує чинник авторитетності), або – і це стосується як історико-літературних, так і теоретико-літературних студій – ілюструє теоретичні постулати чи дефініції на певному історико-літературному матеріалі, оминаючи усвідомлення проблемності теоретико-літературних концепцій. Так чи інакше теоретичне підґрунтя береться ніби готовим і лише „застосовується” до конкретного емпіричного матеріалу. В результаті неминуче отримуємо такий дискурс про літературний твір, у якому він постає не як прояв духовного життя тут-і-тепер, а перетворюється на щось подібне до музейного експоната, пам’ятки, яку можна пасивно споглядати й інформацію про яку треба просто прочитати і запам’ятати.

Негативні наслідки цього очевидні, і на них все частіше звертають увагу українські вчені. Цим наслідком є, зокрема, „сповзання” численних новітніх теоретичних досліджень „із суто теоретичних позицій”. Тобто маємо небезпеку повної дискредитації цілої галузі літературознавства, яка не так давно вважалася однією з показових, головних галузей науки про літературу. Цілком закономірним є висновок, згідно з яким „теорія літератури як дисципліна змушена ставати в оборону своєї специфіки”, мусить підтвердити свою ідентифікованість як необхідної гносеологічної діяльності, має довести свою значущість, для чого, власне, і потрібні „чіткіше осмислення і суті, й нових завдань чи проблем цієї дисципліни” (тобто саморефлексія), „рішуче оновлення теоретичного дискурсу на тлі глобального літературного процесу” Див.: Сивокінь Г. М. Теорія літератури: паспорт спеціальності // Сивокінь Г. М. У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, її історії та функцій. – К.: Фенікс, 2006. – С. , 14, 11, 17..

Стимулом для подальшого розвитку гуманітарних наук загалом і літературознавства зокрема є ті суттєві зміни, які відбулися у ХХ ст. в культурній і мистецькій сферах, змусили звернути на себе увагу філософів та естетиків, стали предметом аналізу рефлективної думки, починаючи з другої половини минулого сторіччя Див про це: Ґадамер Г.-Ґ. Мистецтво і наслідування // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: Вибрані твори / Пер. з нім. – К.: Юніверс, 2001. – С. .. Увесь досвід філософської рефлексії другої половини ХХ ст. стосовно стану справ у сфері пізнавальних можливостей гуманітарних наук і їх гносеологічного статусу з точки зору сучасних уявлень про науковість яскраво свідчить про те, що автоматично чи за звичним порядком вже нічого використовувати не можна.

Це стосується і літературознавства, де змінити ситуацію на краще можна тільки: а) визнавши її актуальну наявність; б) осягнувши її у контексті зі станом у гуманітарних науках загалом і в аспекті постановки тих проблем, які стосуються специфіки науки про літературу, що неможливо зробити засобом внесення часткових коректив у вже існуючі концептуальні розробки чи просто доповнюючи їх тим, чим нехтували в недавньому минулому, або простим розширенням зони емпіричного фактажу. Потрібна постановка і системний розгляд усієї сукупності ключових фундаментальних питань, без яких неможливий подальший розвиток літературознавчої думки і вирішення яких створило б необхідні умови для аналізу більш специфічної і спеціалізованої наукової тематики. А це в науці про літературу є пріоритетною сферою перш за все методології літературознавства і загальної теорії літератури. Водночас очевидною є нагальна потреба в переосмисленні всієї системи літературознавчих категорій з метою їх упорядкування й концептуалізації, що зумовлюється спільною для всіх гуманітарних наук потребою у виробленні „онтологічної картини” власних гносеологічних об’єктів.

Суто традиційні літературознавчі теми не можуть бути просто заперечені (цьому протидіє реальна літературознавча практика і характер літературознавства як гносеологічної діяльності), як і просто репродуковані (повторені під риторичним гаслом актуальності). Натомість кожна з традиційних літературознавчих категоріальних сфер, зокрема поняття літературного жанру і жанрового аналізу літератури, в дефінітивному полі яких перебуває і категорія „філософська лірика”, повинна бути проідентифікована на предмет своєї автентичності, доцільності і потенціалу можливостей з урахуванням усього попереднього досвіду їх тлумачення і специфіки ситуації у сучасних гуманітарних науках. По-друге, поняття „філософська лірика” належить до тих категорій, які позначають величезний за своїм обсягом емпіричний матеріал, дуже різноманітний і за багатьма показниками далеко не однотипний, що ускладнює умови його аналітичної розробки. Причому ця узагальнююча широта категорії не може бути оцінена як її термінологічний недолік, а радше в ній варто вбачати певний наявний факт, від якого не можна відмовитися і який не варто заперечувати. Досить сказати, що за всіх претензій до науковості цього поняття, від нього неможливо відмовитися в конкретній розмові про історико-літературний процес. А значить, воно попри все виконує таки певну функцію упорядкування матеріалу (назвемо її функцією каталогізації).

Та для збереження літературознавчою дефініцією актуальної повноцінності потрібно, щоб вона мала ще й концептуальне навантаження як складова певної „універсальної” (наскільки це можливо в межах герменевтичного досвіду) теоретико-літературної системи. Така категорія – у даному випадку „філософська лірика” – не повинна втрачати своєї чинності при зверненні до матеріалу будь-якої історичної прив’язаності чи національно-культурної приналежності. Ідентифікація творів за допомогою поняття „філософська лірика” повинна до чогось зобов’язувати при сприйнятті й аналізі конкретних поетичних явищ, які у своїй жанровій сукупності можуть бути протиставлені усьому, чим вони не є у своїй категоріально виділеній сутності. А оскільки вивчення літератури у жанровому аспекті неминуче пов’язане з постановкою і вирішенням цілої низки ключових літературознавчих проблем, які повинні цілеспрямовано проінтерпретуватися в певному інтегральному методологічному векторі, то потреба в новій постановці й інтерпретації проблеми жанру, до царини якої належить і теоретичне вивчення філософської лірики, видається очевидною.

Отже, актуальність названої літературознавчої проблематики, її недостатня вивченість у науці і обумовили вибір теми дисертаційної студії – „Філософська лірика: диференціація видів і жанрова інтеграція”, – а також суто теоретичний ракурс її гносеологічно-евристичного висвітлення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі світової літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в межах її перспективної теми „Літературний процес і творча індивідуальність письменника”, затвердженої Науково-технічною радою Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (протокол № від 28 грудня 2000 р.).

Мета дослідження – вибудувати універсальну теоретичну модель („онтологічну картину”) філософської лірики у векторі синтезу новітніх методологічних і загальнотеоретичних проблем літературознавства і жанрології як однієї зі складових у структурі науки про літературу.

Вказана мета передбачає вирішення у дослідженні низки завдань, а саме:–

на підставі аналізу українського та зарубіжного досвіду літературознавчого вивчення філософської лірики в теоретичному аспекті окреслити актуальне проблемне коло її сучасного дослідження як жанрового явища;–

розглянути філософську лірику з урахуванням змін у методологічній ситуації в літературознавстві;–

здійснити теоретичний синтез провідних методологічних постулатів жанрових концепцій М. М. Бахтіна, Ю. М. Тинянова, С. С. Аверинцева з метою окреслення „онтологічної картини” філософської лірики в площині перегляду меж і функцій традиційної родо-жанрової класифікації літературних творів і особливостей жанрового аналізу літератури;–

описати ймовірний алгоритм жанрового аналізу філософської лірики з урахуванням його місця в ієрархії інших видів і методів аналізу поетичного твору і літератури загалом.

Об’єктом дослідження є: 1) наявний у літературознавстві і взятий в органічному зв’язку з постановкою його методологічних питань досвід студіювання проблем жанру стосовно ліричного роду літератури і вивчення філософської лірики в інонаціональних літературах на різних етапах розгортання світового історико-літературного процесу; 2) лірико-філософські тексти у літературах світу глобальних епох дорефлективного (до V ст. до н.е.) та рефлективного (IV ст. до н. е. – XVIII ст. н. е.) традиціоналізму (терміни С. С. Аверинцева), адже саме цього великого проміжку часу сягають витоки і формування світових літературних традицій та класичних літературно-художніх форм.

Предметом дослідження є філософська лірика як наскрізний в історичному розгортанні світового літературного процесу жанровий феномен в межах ліричного роду літератури і як дефініція в системі дефініцій жанрового вивчення й аналізу лірики.

Теоретико-методологічну основу дисертації утворюють: 1) основні принципи філософської герменевтики як методологічного базису сучасних гуманітарних наук, системно оформлені в працях Г.-Ґ. Ґадамера; 2) філософсько-естетичний підхід до мистецтва як самодостатнього явища, що підлягає розгляду на підставі фундаментальної філософської категорії „буття” в інтерпретації М. Гайдеґґера, О. Ф. Лосєва, М. К. Мамардашвілі, Е. Фромма; 3) методологічні принципи літературознавчого аналізу літератури, розроблені в теоретичних дискусіях 1920-х років і втілені в студіях М. М. Бахтіна, В. М. Волошинова, П. М. Медвєдєва, 4) основні методологічні засади сучасної історичної поетики у тому вигляді, як вона маніфестувала себе в останні десятиріччя ХХ ст. у роботах С. С. Аверинцева, П. О. Грінцера, І. К. Горського, А. Я. Гуревича й ін., а в культурологічному плані і в сфері структурної поетики – в роботах Ю. М. Лотмана та його школи; 5) основні положення традиційної теорії жанрів і принципи жанрового аналізу літератури у тому вигляді, як вони сформульовані та розроблені в роботах М. М. Бахтіна, С. С. Аверинцева, Ю. М. Тинянова, Г. О. Гуковського, В. М. Поспєлова, Л. В. Чернець, Ю. В. Стєнника, А. Я. Есалнек, Н. Пірсона й ін.; 6) основні принципи теоретичного розгляду філософської лірики як жанрового явища, опрацьовані в українському літературознавстві у працях Е. С. Соловей, Т. С. Волкової, В. П. Мовчанюка, Н. Р. Мазепи, С. Д. Павличко та студіях зарубіжних дослідників Є. О. Майміна, Р. С. Співак, Ю. М. Лотмана, Л. Я. Гінзбург, О. І. Павловського, Л. М. Щемєлєвої, С. Пратт й ін. Дисертація базується на багаторівневому синтезі вказаних складових, який здійснюється у параметральній площині діяльнісного (системомиследіяльнісного) загально-методологічного підходу.

Методи дослідження. Обраний у дисертації теоретичний аспект аналізу філософської лірики передбачає застосування аналітико-синтезуючого акумулятивного підходу, який базується на визначенні, розкритті, порівнянні та узагальненні наскрізних аспектів наявних дослідницьких методів у сфері герменевтики та літературознавства. У роботі з конкретними художніми текстами певної родової приналежності використовуються прийоми аналізу семантичної та текстової структур, композиції тематичного образу та форм вираження авторської свідомості в ліриці як самостійному роді літератури.

Наукова новизна дисертації вбачається у тому, що в ній уперше філософська лірика послідовно і системно розглянута в сфері специфічної компетенції теорії літератури. Теоретичні проблеми філософської лірики постають самостійним об’єктним матеріалом спеціального методологічного й теоретико-аналітичного розгляду, а не у форматі підлеглості, в якому вони постають хоча і необхідним, та все ж супровідним чинником традиційно основного історико-літературного або літературно-критичного аналізу. При цьому новизна запропонованого підходу до студіювання філософської лірики полягає в тому, що його внутрішня проблематика окреслюється з урахуванням загального стану сучасного літературознавства, передовсім теорії літератури і методології науки про літературу. Це повністю відповідає науковій спеціальності, у сфері якої знаходиться обрана дисертаційна тема. На такому методологічному тлі жанровість філософської лірики інтерпретується на основі вперше запропонованого в літературознавстві просторового тлумачення категорії „жанр” щодо ліричного роду літератури.

Практичне значення дисертаційної роботи. Результати дослідження можуть бути застосовані у двох сферах: власне науковій та навчально-методичній. Запропонований у роботі теоретико-аналітичний розгляд філософської лірики може стати теоретико-методологічною матрицею для практичних студій цього художнього феномена найрізноманітнішої літературознавчої проблематики. Поданий у роботі матеріал може бути використаний у вищих навчальних закладах у систематичному курсі „Теорія літератури”, зокрема при розгляді таких тем, як структура сучасного літературознавства, методологія науки про літературу, родо-видова класифікація літературних творів, специфіка жанрового вивчення літератури, а також у спецкурсах з вивчення філософської лірики як в теоретичному, так і в історико-літературному аспектах. Методологічні принципи, обґрунтовані в дисертації, практично застосовані й реалізовані у трьох авторських навчальних посібниках для вищих навчальних закладів з теоретичної історії західноєвропейської літератури доби Середньовіччя та епохи Відродження.

Апробація роботи. Роботу обговорено і схвалено на спільному засіданні кафедр світової літератури та української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. За її тематикою виголошено понад 19 доповідей: на Двадцять восьмій Некрасівській конференції (до 175-річчя від дня народження) (С.-Петербург-Ярославль, 1996), на міжнародних наукових конференціях і симпозіумах „Sіowiane Wschodni. Duchowoњж – Kultura – Jкzyk” (Краків, 1997), „Русистика и современность” (Жешув, 1998, 2000), „Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2003), „Ялта 1945-2005: От биполярного мира к геополитике будущего” (Ялта, 2005), „Мова і культура” (Київ, 2005), „Крымская война и судьбы Православного мира в ХІХ-ХХІ столетиях” (Севастополь, 2005), „Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики” (Кам’янець-Подільський, 2004, 2006), „Криза теорії” (Чернівці, 2007), на VI Міжнародному форумі русистів України „Русистика Украины в славяноведческом контексте Европы и мира: итоги и перспективы” (Ялта-Лівадія, 2006), на XIV Кримських міжнародних Пушкінських наукових читаннях „Література і провінція” (Саки-Євпаторія, 2006), на теоретичному симпозіумі „Літературна теорія: актуалізація теми” в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Київ, 2003), на Третьому теоретичному симпозіумі „Літературна критика в сучасному світі: функції, модуси, інституції” в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Київ, 2006), на Всеукраїнській науковій конференції „Літературна герменевтика та рецептивна теорія у сучасному науковому контексті” (Чернівці, 2006, на міжвузівській науково-практичній конференції „Російсько-український філологічний дискурс” (Запоріжжя, 2006), а також на звітних наукових конференціях у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (1999-2007) та ін.

Публікації. Матеріал, концептуальні положення та результати дисертації викладено в монографії та 29 інших наукових публікаціях, серед яких 24 статті опубліковано у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 410 сторінок, з них 371 сторінка – основного тексту. Бібліографічний список налічує 430 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, вказано зв’язок роботи з науковими темами, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано його теоретико-методологічну основу і застосовані методи, наукову новизну роботи та її практичне значення.

У першому розділі – „Актуальні проблеми методології науки про літературу та теорії літератури. Передумови і перспективи сучасного літературознавчого дослідження філософської лірики” – обрана тема актуалізується на тлі органічного зв’язку з наявним станом літературознавчої науки, зокрема її методологічної та теоретичної сфер.

У підрозділі 1.1. „Методологія літературознавства як актуальна проблема” демонструється неможливість інертного підходу до визначення методологічних засад дослідження обраної теми. У зв’язку з цим у пункті 1.1.1. „Загальна постановка питання у контексті актуальної соціокультурної ситуації Постмодерну” розглядаються варіанти представництва методологічної сфери у літературознавстві радянських часів (О. С. Бушмін, Г. М. Фрідлендер, Г. М. Поспєлов, Є. Г. Руднєва, В. Є. Халізєв, М. М. Бахтін, В. В. Лесик та ін.), у новітньому українському (А. О. Ткаченко, О. А. Галич, Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів, В. І. Теремко, І. М. Дзюба, Г. М. Сивокінь, М. К. Наєнко, В. В. Федоров, С. Д. Павличко, Т. І. Гундорова, С. М. Андрусів, О. В. Домащенко та ін.) і російському (С.. Аверинцев, Д. С. Лихачов, О. Дмитрієв, Д. Устинов) літературознавстві, найбільш показові тенденції розвитку західної філософії та літературно-критичної думки у ХХ ст. (В. Дільтей, Г.-Ґ. Ґадамер). У такий спосіб, а також через аналітичне висвітлення проблеми академізму в науці про літературу, зокрема таких його ключових засад, як об’єктивність та історизм, обґрунтовується думка про неможливість зведення методологічної сфери літературознавства виключно до філософії, якій так і не вдалося побудувати єдину картину світу і на цій основі здійснити синтез знань і діяльності. Так само і наука з її тотальною спеціалізацією теж не здатна забезпечити дійсну єдність наукової картини світу. Усе це зумовило суттєві зміни у власне методологічній сфері як такій, що сьогодні постає як ієрархічно влаштований різноплощинний простір, який утворюють щонайменше: загальна методологія, методологія науки як такої і методологія конкретної науки. І саме на перетині векторів їх дій і може реально розгортатися сучасна перспективна науково-дослідна робота у будь-якій конкретній ділянці.

У центрі уваги в пункті 1.1.2. „Структура сучасної методологічної сфери мислення і діяльності. Загальна методологія (проблематика, принципи й основні категорії)” знаходиться загальна методологія як самостійна, відмінна від науки і відокремлена від неї галузь мислення і діяльності. На основі аналітичної систематизації праць Г. П. Щедровицького тут йдеться про особливості власне методологічної роботи з її принципово практичною спрямованістю, про специфіку її результатів, які не схожі на традиційні наукові знання. Власне методологічні знання – це знання про встановлення способів поєднання таких різнотипних знань, як знання про діяльність і знання про об’єкт цієї діяльності, причому такі, якими можна скористатися на практиці. А значить, продуктом власне методологічної роботи виявляється сукупність взаємопов’язаних застережень, приписів (а не аксіом чи постулатів, на яких вибудовується теорія), взаємоузгоджені базові регулятиви і норми, які перевіряються не на істинність, а виключно на можливість бути реалізованими. Серед таких основних нормативних приписів (застережень) загальної методології, що базується на діяльнісному (системомиследіяльнісному) підході, у цьому пункті першого підрозділу дисертації розглядаються: 1) принцип методологічної толерантності та гносеологічної повноти, 2) принцип синтезу знань, 3) принцип зняття гносеологічної опозиції „суб’єкт об’єкт” і подолання наслідків породженого нею психологізму теорії пізнання, що фіксує залежність реальності від мислення і десуб’єктивізацію гносеологічного процесу, а також знімає лінійність у відношеннях між мисленням і чуттєвими формами сприйняття; 4) принцип розрізнення об’єкта як вторинної і предмета як первинної реальності світу мислення і діяльності.

Загальна методологія не заперечує існування методології науки. Розгляду цього присвячений пункт 1.1.3. „Методологія науки та проблеми статусу, обґрунтування специфіки і методологічної складової науки про літературу”. У сфері науки загальна методологія покликана забезпечити організацію і подальший розвиток дослідницької діяльності, дати загальну репрезентацію системи і створити поліпредметні загальні методи системної роботи. У свою чергу, сучасна методологія науки, не втрачаючи своїх традиційних функцій, повинна одночасно постати у цій сфері провідником загального методологічного мислення і цим суттєво сприяти подоланню тих розривів, які історично склалися, в тому числі між різними науками і різними галузями однієї науки. Водночас формування загальної методології як надпредметної самостійної галузі мислення і діяльності передбачає перерозподіл усього комплексу методологічної проблематики, який первісно зорієнтований на тісну кооперовану співпрацю між нею і методологією науки та методологіями конкретних наук. Стосовно літературознавства це означає вихід питання про його методологію з традиційної площини зіставлення з нормами природничої і математичної галузей. Новий – антисцієнтичний – розгляд методології літературознавства означає ідентифікацію науки про літературу не за принципом приналежності до природничо-центрованої науки загалом, а за принципом приналежності до самодостатньої автономної групи гуманітарних наук, яка і задаватиме параметри нового перегрупування методологічної літературознавчої проблематики, безпосередньо пов’язаної зі специфікою об’єкта, предмета, матеріалу, способів, форм і видів гносеологічного процесу в науці про літературу, зі специфікою художньої літератури як мистецтва слова і компетентних літературознавчих способів її аналізу. У цьому векторі роботи продуктивним видається синтез діяльнісного підходу Г. П. Щедровицького та філософської герменевтики Г.-Ґ. Ґадамера, досвіду студій В. Дільтея, Е. Гуссерля, М. Гайдеґґера та О. О. Потебні, М. М. Бахтіна, М. К. Мамардашвілі, Ю. М. Лотмана. Загалом зміни у методологічній ситуації щодо гносеологічної сфери літературознавства примушують закцентувати на тому, що: 1) неможливими є не тільки механічне використання традиційних методів дослідження, але й повна відмова від їх певних складових; 2) так званий сукупний літературознавчий підхід є не статичним, а структурно динамічним та ієрархічно влаштованим, коли ця ієрархічність теж постає динамічною; 3) неможливою є абсолютна деконструкція способу дослідження; 4) теоретико-літературна проблематика, яка сконцентрувалася у площині розгортання різних філософських напрямів ХХ ст., набула принципово методологічного (з його суто практичним спрямуванням) значення.

Пункт 1.1.4. „Основні методологічні принципи наукового дослідження літератури: спроба систематизації та сучасної інтерпретації” присвячений аналітичній систематизації провідних з огляду на репрезентований вище підхід принципів літературознавчого дослідження мистецтва слова. Ґрунтом для такої систематизації виступають базові проблемно-тематичні полюси методології літературознавства, перший з яких визначається належністю науки про літературу до гуманітарних наук, другий пов’язаний з її ідентифікацією як науково-гносеологічної діяльності, третій – із сукупністю принципів методології концепції теорії літератури.

У підпункті 1.1.4.1. „Методологічні характеристики літературознавства як гуманітарної науки” на основі праць Г.-Ґ. Ґадамера йдеться про ті параметри і категорії сучасної гуманітарної сфери, відповідно до яких повинні формуватися внутрішні методологічні засади літературознавства. У центрі такого категоріального ряду, навколо якого групуються такі поняття, як освіта, досвід, мова, розуміння, естетичне переживання й ін., знаходиться поняття „дієво-історична свідомість”. Орієнтуючись саме на інтегруючу роль останньої, описується генеральна специфіка гуманітарних наук. Цей опис включає в себе такі проблемно-тематичні площини розгляду, як: 1) сфера базових чинників (історична рухливість людського буття; розуміння як злиття горизонтів; освіта з її відкритістю, почуттям міри, можливістю піднесення до всезагального; мовний характер буття як події розуміння; діалогічність); 2) площина методу та особливості гуманітарного знання; 3) співвідношення у гуманітарному знанні мети і засобу; 4) питання про об’єкт і предмет, особливості цілепокладання та опозицію „об’єкт суб’єкт” в гуманітарних науках; 5) проблема об’єктивності та питання про істину в гуманітарних науках; 6) логіка гуманітарних наук; 7) питання „історії проблеми” та специфіки понять і категорій у гуманітарних дослідженнях; 8) специфіка гносеологічного процесу в гуманітарних науках, ролі традиції та розуміння прогресу в них. У галузі гуманітарних наук, які вже мають найдавніші традиції, виявляється закономірно реабілітованою значущість поняття „класичного”; вивчення власної класичної давнини повертає собі належну об’єктну перевагу. Будучи історичною реальністю, класичне, як переконують міркування Г.-Ґ. Ґадамера, одночасно має невідчужуване і незалежне від часових обставин значення, виявляючись сучасним будь-якій добі.

Підпункт 1.1.4.2. „Проблема теоретико-літературного знання у структурі літературознавчого дослідження” присвячений перегляду питання про роз’єднаність в теорії літератури теоретичного й історичного начал, яке набуває методологічного значення у власне теоретичному літературознавчому дослідженні. Спираючись на сучасні загальні епістемологічні уявлення, можна стверджувати, що така роз’єднаність теорії літератури не може оцінюватися лише як негативна характеристика, бо абстрактність суто теоретичниго знання зумовлюється природою теорії як такої, що не передбачає обов’язкового звернення до спостережень чи експериментів і істини якої не підлягають безпосередній практичній перевірці. Звідси випливає самостійність теоретичної галузі літературознавства та опосередкованість її відношень з літературознавчою практикою. За таких умов зберігається потреба в існуванні певної перехідної ланки (компромісної зони) між загальною теорією та історією літератури. Ця ланка, яку можна назвати прикладною теорією літератури, повинна мати свій категоріальний апарат і загалом свою специфіку. Таку прикладну теорію літератури, функції якої тривалий історичний час виконували різноманітні „поетики”, репрезентує сьогодні дисципліна, яка називається „Історична поетика”. Відповідно: будь-який теоретичний розгляд проблеми передбачає розрізнення двох планів – плану загальної теорії літератури та плану прикладної теорії літератури.

У підпункті 1.1.4.3. „Методологічні застереження до основних проблемно-тематичних рівнів теоретичної концепції літератури” провідними принципами літературознавчого студіювання літератури названі: 1) принцип циклічності руху мистецтва в історичному просторі й часі та нелінійності відношень між різними історико-літературними епохами; 2) принцип літературної спадкоємності, що традиційно формулюється через проблему традиції і новаторства як фундаментальний закон історичного розгортання світового літературного процесу; 3) базовий, вихідний принцип сучасної історичної поетики, з точки зору якого літературні явища повинні студіюватися з урахуванням складної єдності та діалектичного співвідношення в їх цілісності константного і динамічного, незмінного і мінливого, структурного й історичного, автоматизуючого і деавтоматизуючого, загального й індивідуального, текстового і позатекстового, інтегрального і диференціального; 4) принцип єдності вихідного теоретичного постулату літературознавчого дослідження мистецтва слова.

Саме останній – четвертий – принцип відіграє основну системно-організуючу роль. Він знаходиться у підвалинах „онтологічної картини” предмету науки про літературу – „художньої літератури”. Зважаючи на те, що інерційне використання категорії „відображення” як вихідної у визначенні понять художньої літератури і літературно-художнього образу виявляє принципову конфліктність між відповідними теоретичними настановами та можливістю їх реального послідовного проведення у практичному аналізі художніх творів, а також на історію інтерпретації поняття мімесису, в дисертації пропонується замінити категорію „відображення” на категорію „буття”, роглядаючи останню як вихідний постулат сучасного розгляду художньої літератури. Досвід розробки категорії „буття” в історії світової філософської думки (Парменід – М. Гайдеґґер – Е. Фромм), як і аналіз філософсько-естетичного підґрунтя художньої практики і літературно-критичних поглядів видатних митців (напр., М. Цвєтаєвої, Й. Бродського й ін.), яскраво засвідучує, що саме у горизонті категорії „буття”, де основним чинником постає свобода, вільна (завдяки своїй компетентності) дія, можна органічно і концептуально поєднати такі категорії в характеристиці мистецтва, як-от: самопідставність, цілісність, структурність, повнота, тотальність поставання становлення, творчість співтворчість, діалогічність, розуміння як спосіб присутності, істинність, тріада текст – твір – художній світ, символічність і багатозначність образу тощо. Крім того, у горизонті розгляду словесного мистецтва як буттєвого явища: 1) знімається лінійність у зв’язках тексту з позатекстовою реальністю і при цьому остання не підлягає нігілістичному запереченню, а входить у дію методу реконструктивної редукції, який, на відміну від поверхово осягнутої деконструкції, передбачає фактор активної відтворюючої пам’яті; 2) ліквідовується тоталітарність у стосунках „автор / читач”, „інтерпретатор / читач”, а літературознавство, попри усі інші свої внутрішньогалузеві та загальнокультурні завдання, отримує змогу займатися не пошуком єдино правильних тлумачень художнього тексту, не реалізацією читання, так би мовити, замість самого читача, а забезпеченням належних інформаційно-аналітичних умов для самостійного, вільного і адекватного спілкування реципієнта з літературно-художніми творами.

Більше того, саме у топосі категорії „буття” літературознавство отримує можливість чітко визначитися у власних методологічних засадах як гуманітарної науки, не шукаючи еталонів у точних науках. Послідовне методологічне проведення у літературознавчих дослідженнях фундаментальних характеристик явищ буттєвого ґатунку, до яких належить мистецтво, дозволяє науці про літературу утримуватися в межах своєї автентичності, компетентності і завдяки цьому не втрачати своєї чинності, тому що не нав’язує вже готових висновків, до яких, незважаючи ні на що, повинні дійти майбутні дослідження, як це було у випадку марксистсько-ленінської методології, а дає ту необхідну предметну сітку, яка відкриває для цих досліджень продуктивний методологічний простір.

Підрозділ 1.2. „Проблема внутрішнього стану теоретико-літературної галузі сучасного літературознавства” присвячений аналізу цієї галузі науки про літературу у тісному зв’язку з актуальною соціокультурною ситуацією Постмодерну, що своїми витоками сягає щонайменше критики засад західноєвропейської культури Ф. Ніцше. Враховуючи змістове наповнення цієї критики, а також антитетичні їй тенденції, що втілилися в підходах Х. Ортеґи-і-Ґасета, М. Гайдеґґера, М. Мамардашвілі, Е. Фромма та ін., зважаючи на неприродний (штучний, рукотворний) ґатунок культури як такої, тут здійснюється спроба спростування публічно проголошеної позиції, згідно з якою теорія літератури як самостійна дисципліна припинила сьогодні своє існування Див.: Тиханов Г. Почему современная теория литературы возникла в Центральной и Восточной Европе? // Новое лит. обозрение. — 2002. — № . — С. 75–88.. Натомість окреслюється коло найбільш очевидних проблем, які доведеться вирішувати теоретикам літератури, а саме: реконструювати втрачене цілісне уявлення про предметну сферу літературознавства, теоретичні межі його гносеологічного об’єкта, тобто побудувати нову сучасну „онтологічну картину” власної діяльності; налагодити справжній і ефективний взаємозв’язок у власних межах між теоретичними і практичними галузями і дисциплінами; здійснити нову актуалізацію накопиченого світового і власного національного гносеологічного досвіду. Є усі підстави стверджувати, що теорія літератури як наукова дисципліна існує в парадоксальній ситуації, створеній вагомим зростом можливостей, які відкрив розвиток теоретико-літературних студій у ХХ ст., і проблемою шляхів продуктивного використання цих можливостей. Вихід з такого становища потребує не механічного застосування наявного досвіду і знань. На часі – проблемна актуалізація, мета якої – нове становлення теоретико-літературної галузі і науки про літературу загалом.

У підрозділі 1.3. „Теоретичні проблеми вивчення філософської лірики та необхідні передумови і шляхи пошуку сучасних підходів до її літературознавчого розгляду (варіант аналітики наявного евристичного досвіду)” підбиваються методологічні і теоретичні результати вже зробленого у сфері вивчення філософської лірики (на прикладі аналізу дослідницьких практик Є. О. Майміна, Ю. М. Тинянова, Л. Я. Гінзбург, С. Пратт, Н. Р. Мазепи, Т. С. Волкової, Р. С. Співак, Е. С. Соловей, Л. М. Щемелєвої та ін.) і на цій основі характеризуються перспективи її подальшого літературознавчого дослідження. Зокрема йдеться про необхідність зміни методологічних та теоретико-літературних орієнтирів, для чого потрібно здійснити цілеспрямовано-синтезуючий аналітичний перегляд низки традиційних для літературознавства питань, зорієнтований на дослідження конкретної внутрішньогалузевої літературознавчої проблематики (теоретико-літературної, історико-літературної тощо). У сфері вивчення філософської лірики подібна внутрішня літературознавча спеціалізація означає нову постановку самої проблеми – передовсім у теоретичному плані, – постановку, яка виведе її дослідження на методологічно вивірений (= методологічно перспективний) шлях, який відповідатиме сучасному рівню і уявленням про наукове знання і належним чином враховуватиме результати і логіку попередніх здобутків. Потребує актуалізації такий системний ряд питань: –

сучасні рівні теоретичного розгляду літературних явищ, взаємозв’язок і відношення між ними в методологічному і методичному плані;–

сутність, роль і функції теоретико-літературних категорій в історико-літературному аналізі;–

теоретична категорія „жанр”: сутність, специфіка, обумовлена особливостями літературознавства як гуманітарної науки, межі науково-доцільного застосування, зв’язок з іншими теоретико-літературними категоріями;–

специфіка жанрової упорядкованості, інтеграції та диференціації в еволюції ліричного роду літератури і місце жанрового аналізу серед інших рівнів аналітичного дослідження ліричних творів;–

філософська лірика як проблема жанрового вивчення поезії в аспекті теоретичного опису (моделі): загальне визначення, потенційні межі, критерії розмежування.

Стає очевидним, що для нового наукового прочитання (дешифрування) філософської лірики необхідні зміни в методологічній сфері і теоретичних засадах її розгляду, які б дозволили аналізувати цей феномен на різних теоретичних рівнях. І тут знову ж таки очевидною видається потреба у теоретико-літературному синтезі низки таких ключових і функціонально-методологічних у межах літературознавства положень: –

бахтінська ідея про жанр як про носія найбільш стійких, віковічних тенденцій розвитку літератури і представника творчої пам’яті в процесі літературного розвитку;–

ідея Ю. М. Тинянова про автоматизацію і деавтоматизацію (підтримку динамізму) конструктивного принципу в процесі літературної еволюції (мінливості), про систему кореляцій літературного факту, про співвідношення „форма функція” в процесі літературного розвитку;–

основні ідеї структурно-семіотичного підходу в тому їх оформленні, яке вони отримали в працях Ю. М. Лотмана, зокрема: про природу, функції та універсальні закони побудови художнього тексту; про опозицію „система текст”; про співвідношення структурних і позаструктурних елементів, текстової і позатекстової частин поетичного твору і роль цих співвідношень у процесі дешифрування художніх феноменів як явищ вторинної моделюючої системи; про історичний рух художніх структур; про моделі комунікативних систем культури; про семіосферу (семіотичний простір);–

жанрова теорія С. С. Аверинцева, зокрема його ідеї: про жанр як абстракцію і жанри як реальності у зв’язку з періодизацією світової літературної еволюції; про специфіку і синтез в історичному розгортанні світового літературного процесу західної і східної культурних традицій і творчих принципів.

З огляду на це необхідна чіткіша концепціалізація уявлень про методологічне і теоретичне наповнення в конкретному літературознавчому аналізі філософської лірики категоріальної тріади „рід – вид – жанр” і особливо при можливості її розпаду на опозиції „рід – вид”, „вид – жанр”, „рід – жанр”. Втілення філософської лірики в найрізноманітніших (класичних і некласичних, нормативних і ненормативних) поетичних формах з очевидністю показує необхідність чіткого розмежування понять жанру як виду, типу твору (власне, у цьому напрямі велись, як правило, дослідження, і саме з ним пов’язане наполегливе прагнення дати максимально узагальнений варіант жанрових ознак творів філософської лірики) і жанру як тенденції, що реалізується на великому історико-літературному (включаючи сьогодення) і різноманітному за своїм сукупним текстовим представництвом просторі (те, на чому, на мій погляд, варто зосередити увагу в майбутньому).

Така схема просторового представництва жанру мотивується, по-перше, тим, що будь-яке явище (тим паче в мистецтві, де часто-густо грані хиткі й умовні) для свого виокремлення вимагає того контексту, оточення, на тлі якого воно здатне проявити себе, власне, як самостійний феномен; по-друге, тим, що тематичний принцип диференціації лірики виявляється не таким вже й поверховим у цьому літературному роді. Адже якщо коректно обходитися з теоретичними категоріями і не ототожнювати тему (провідний організуючий художній сенс, що розгортається на всьому просторі ліричного твору) з предметом зображення, якщо врахувати, що так дефініційована тема постає внутрішнім двигуном ліричного сюжету, виявиться, що тематичний принцип нерозривно пов’язаний зі способом художнього втілення теми, а сама лірична тема як принцип класифікації не виглядатиме такою вже малопродуктивною.

Якщо розглядати жанр як тенденцію (а такий розгляд передбачає відоме бахтінське визначення жанру як пам’яті літератури), то однією з провідних цілей жанрового дослідження філософської лірики буде визначення внутрішньої мотивації і дінаміки форм її розгортання в конкретну історико-літературну добу чи період літературного розвитку, реконструкція того внутрішньолітературного контексту й інформаційно-комунікативного поля, які найбільш адекватні цим її конкретним формам, їх внутрішній заданості і на присутність яких у читацькій свідомості вона об’єктивно (тобто за зреалізованими в конкретній художній системі творчими принципами) розраховує. Адже саме за таких умов можливий більш-менш повноцінний дослідницький і загалом читацький діалог з художнім явищем, діалог, у якому пізнаване явище вільно розкривається перед перцептивною свідомістю, не боячись, що йому зараз же нав’яжуть чергову теоретичну схему й примушуватимуть попри все підтверджувати її правильність.

Необхідний у сфері проблеми жанру теоретико-літературний синтез неможливо здійснити належним чином, замикаючись лише в межах власне літературознавчих дисциплін. Навіть побіжний погляд на історію родо-жанрової диференціації як проблеми дослідження літератури виразно свідчить про те, що нове звернення до цієї проблеми і безпосередньо пов’язаного з нею сучасним теоретичним розглядом філософської лірики неможливе без нового звернення до питань філософської естетики, без погоджування у певній теоретичній послідовності різних концептуальних категорій власне жанрового вивчення літератури не тільки з ключовими літературознавчими, але й з філософсько-естетичними категоріями „мистецтво”, „образ”, „художня структура”, а через них далі з загальнофілософськими категоріями „буття”, „людського”, „свободи”, „мислення”, „творчості” й ін. – тими, на які звертали пильну увагу видатні представники філософсько-естетичної думки ХХ ст.

Загалом неупереджена оцінка теоретичного рівня у дослідженнях філософської лірики, з чим безпосередньо пов’язане окреслення можливих перспектив її подальшого власне теоретичного дослідження, вихід на необхідність нового теоретичного синтезу і нового пошуку загальних дослідницьких засад – усе це залежить від вирішення проблем суто методологічного плану, які вимагають не принагідного (тобто у зв’язку з іншими локальними науковими питаннями), а самостійного спеціального розгляду. А що стосується конкретної наукової тематики даної роботи, то врахування вищесформульованих методологічних застережень перш за все передбачає складання методологічної „план-карти” теоретичного дослідження філософської лірики як художнього феномена.

Саме цьому і присвячений останій – четвертий – підрозділ першого розділу дисертації “Методологічна „план-карта” теоретичного дослідження філософської лірики в єдності її інтегральних чинників та внутрішньої видової диференціації”. Він базується на усвідомленні того, що вивчення філософської лірики в межах специфіки, компетенції та гносеологічного поля теоретичної галузі літературознавства принципово відрізняється від її ж вивчення у сфері, скажімо, історії літератури, хоча вони і не ізольовані одна від одної, а тісно взаємопов’язані між собою. Зокрема, у полі зору теоретика літератури нібито спільний з представниками низки інших літературознавчих дисциплін дослідницький об’єкт – філософська лірика – отримує свою репрезентацію з точки зору евристичних пріоритетів та предметної сфери теорії літератури.

Такий підхід до можливості суто теоретико-літературного дослідження філософської лірики передбачає і обумовлює необхідність її розгляду у двох взаємопов’язаних площинах, які відповідають структурним сферам сучасного теоретичного знання