НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

КОЛОЇЗ ЖАННА ВАСИЛІВНА

УДК 811.161.2? 373.611

ОКАЗІОНАЛЬНА ДЕРИВАЦІЯ:

ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНО-ПРАГМАТИЧНИЙ
АСПЕКТИ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано на кафедрі української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

КАЛАШНИК Володимир Семенович,

Харківський національний університет

імені В.Н.Каразіна,

завідувач кафедри української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

БІЛОУСЕНКО Петро Іванович,

Запорізький національний університет,

професор кафедри української мови;

доктор філологічних наук, професор

ОЛЕКСЕНКО Володимир Павлович,

Херсонський державний університет,

директор Інституту філології та

журналістики;

доктор філологічних наук, професор

ПЛЮЩ Марія Яківна,

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова,

професор кафедри української мови.

Захист відбудеться „25” вересня 2007 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано „22” серпня 2007 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук В.М.Фурса

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вивчення мови в її динаміці, у русі від загального коду у формі узуальних знаків до їхньої реалізації в умовах конкретних комунікативно-прагматичних ситуацій, від системи номінативних засобів до функціонування їх у мовленні уможливлює глибше проникнення в її системність, адже пізнати мову поза її функціонуванням нереально. Основна увага сучасних лінгвістів і зорієнтована передусім на дослідження функціонального аспекту мови як засобу вербальної комунікації.

Динамічний характер мови визначають механізми мовленнєвої діяльності, у межах якої відбуваються комунікативні, за своєю природою – дериваційні, процеси, коли на основі кодифікованих знаків за певними правилами (а то й усупереч їм) продукують похідні одиниці, спрямовані на перетворення відповідної рівневої системи і мовної системи загалом. А тому проблеми функціонування мови як динамічної системи нерозривно пов’язані з проблемами деривації та дериватології як загального вчення про похідність мовних одиниць. Дериваційні процеси забезпечують рух від системного до несистемного і навпаки, що, врешті-решт, модифікує систему.

Мовний розвиток стимулює передусім безперервна зміна мовних смаків та оцінок, які не завжди збігаються з традиційними, усталеними, прийнятими та закріпленими узусом, що обов’язково спричиняє появу в системі несподіваних окремих лакун, які логічно мають бути чимось заповнені. У процесі мовленнєвої діяльності, що детермінує норму, мовне чуття, смак і навіть мовленнєву моду, іноді доводиться не лише „вибирати” з готового, давно апробованого матеріалу, але й конструювати на його основі щось нове, оптимальніше для конкретної комунікативно-прагматичної ситуації. Цим прагматичним завданням підпорядковані різноманітні результати дериваційних процесів, які відрізняються від узуальних знаків тим, що мають неузуальну матеріальну форму вираження. Іншими словами, вони є випадковими результатами оказіональної деривації: усі системні зміни починаються з випадкового в мовленні, хоч, зрозуміло, не все випадкове фіксує система. Проте частина випадково сконструйованих знаків згодом усе ж таки стає нормою й удосконалює систему.

У різних історичних умовах ставлення до нового змінювалося досить різко. Українська лінгвістична традиція пережила сприятливі та несприятливі моменти оказіональної деривації, зокрема оказіонального словотворення, схвальне і несхвальне сприйняття індивідуально-авторських новотворів як провідними науковцями, так і широким загалом. Сьогодні можна впевнено констатувати, що оказіональні дериваційні процеси є закономірними в історичному розвитку будь-якої мови: саме завдяки їхнім узуально закріпленим результатам мовна система має своє минуле, теперішнє і майбутнє. І якщо ми хочемо уявити собі майбутнє мови, то повинні так само ґрунтовно дослідити оказіональні явища в мовленні, як дослідили діалекти для глибшого розуміння її минулого.

Україномовна система віддзеркалює різні часи та епохи, політичну стабільність і нестабільність, розвиток парламентаризму і зміни в політико-правовій організації суспільства, економічні перетворення та досягнення науки і техніки, уніфікацію інформаційного простору та культурні потреби особистості. Кожне „зовнішнє потрясіння” в історії народу прискорювало еволюцію мови, яка, віднайшовши „стан свободи”, продовжувала свій нормальний плин.

Попередня епоха – епоха тоталітарного режиму – надмірно гальмувала всі мовні зміни, зокрема й ті, що могли б виявитися цілком прийнятними. Мовець був позбавлений свободи вибору, а система (як режимна, так і мовна) нав’язувала йому свою волю: з можливих варіантів завжди доводилося вибирати тільки один, „єдино правильний”, той, який не суперечив би кодифікованим нормам. Тим, хто намагався обстояти своє право на творчу свободу, довелося зазнати всіляких утисків і переслідувань. Специфіка сучасної епохи – свобода від різноманітних обмежень, відхід від колишніх стереотипів мислення, лібералізація і демократизація суспільства – загалом видозмінює й мовні смаки нашого покоління, що виходять за межі стандарту та активізують продукування оказіональних утворень. Кінець ХХ століття, за влучним висловом О.Земської, „навіть називають віком оказіоналізмів”, адже саме в цей період з’являються каскади неузуальних знаків, які, демонструючи „розкутість і розкріпачення”, прийшли на зміну „невиразності та стандарту”.

Філологічна наука накопичила велику кількість теоретичного і фактичного матеріалу, що з певних позицій з’ясовує питання неузуальних, або оказіональних, одиниць (І.Архипов, А.Березовенко, В.Ващенко, Н.Гольцова, А.Загнітко, Ю.Зацний, Б.Кривенко, І.Муромцев, В.Олексенко, Л.Струганець, О.Юрченко та ін.). Увага до проблем оказіональних утворень протягом останніх десятиліть значно активізувалася, їхнє вивчення стає більш скрупульозним. Цьому сприяє загальна орієнтація сучасного мовознавства на комплексний аналіз мовних явищ у взаємодії їхніх структурних і комунікативно-функціональних характеристик, необхідність дослідження мовної еволюції у всіх її виявах, посилення інтересу до вивчення проблем неології, дериватології, прагматики.

Проте, незважаючи на поширений характер цього явища, воно поки що не отримало різнобічного, адекватного йому визначення. Посилений інтерес вітчизняних (Г.Вокальчук, В.Герман, Д.Мазурик, О.Муромцева, А.Нелюба, Н.Сологуб, О.Стишов, Л.Струганець, Г.Сюта, О.Турчак та ін.) і зарубіжних мовознавців (М.Бакіна, О.Габінська, В.Дєвкін, В.Заботкіна, О.Земська, С.Ізюмська, М.Калніязов, О.Розен, І.Улуханов та ін.) до оказіонального матеріалу не означає повний, вичерпний його аналіз. По-перше, багато дослідників спирається на факти окремо взятого стилю (переважно художнього, рідше – публіцистичного); по-друге, категорію оказіональності обмежують передусім виявом на лексичному рівні; по-третє, увагу фокусують насамперед на словотвірному аспекті як механізмі утворення „одноразових” одиниць.

Водночас оказіональні явища не варто ототожнювати з одноразовим використанням, як не слід обмежувати їхнє дослідження чи то компетенцією лексикології, чи то компетенцією словотворення (О.Александрова, Л.Бєляєва, І.Дегтяр, Л.Павленко, Л.Пашко та ін.). Вони демонструють складні взаємозв’язки різних царин мовознавчої науки, оскільки категорія оказіональності / узуальності може виявлятися на всіх рівнях мовної системи, засвідчуючи актуалізацію лексичних, семантичних, фраземних, морфологічних і синтаксичних потенцій. Такий підхід виводить проблему оказіоналізмів на якісно новий рівень і дає змогу розглядати її крізь призму теорії деривації та теорії дериваційних відношень.

Актуальність дослідження індивідуально-авторських інновацій пов’язана з тим, що мовно-естетичне освоєння екстралінгвістичного світу передбачає врахування динамічної сутності текстової структури, у якій оказіоналізми не тільки відображають певні реалії чи ірреалії навколишнього світу, а й характеризують їх, створюють відповідні образи, передають інформацію про нові речі, вичленовані внаслідок суб’єктивного, індивідуального пізнання. З’ясування природи оказіонального матеріалу має важливе значення як для номінативної, так і для комунікативної деривації, а сучасна лінгвістика потребує цілісного, системного аналізу оказіональних номем у широкому витлумаченні цього слова.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведено в рамках реалізації наукової програми Інституту української мови НАН України „Структура граматичних категорій української мови”. Дисертація визначає один з напрямків науково-дослідницької проблеми „Аналіз системи рівнів української мови ХVІІ-ХХІ століть”, який розробляють на кафедрі української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.

Мета наукової роботи полягає в лінгвістичній ідентифікації оказіоналізмів, у з’ясуванні їхніх особливостей з позицій дериватології та теорії дериваційних відношень, прагматики та стилістики. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) репрезентувати оказіональність / узуальність як концептуальну лінгвістичну категорію, як антиномію, що забезпечує розвиток та оновлення мовної системи загалом;

2) обґрунтувати статус оказіоналізму, зважаючи на новітні досягнення сучасної лінгвістичної науки;

3) установити специфіку оказіоналізму, уточнивши його диференційні ознаки й визначивши місце в системі української неології;

4) класифікувати результати оказіональних дериваційних процесів відповідно до основних і проміжних рівнів мовної системи;

5) схарактеризувати дериваційні особливості оказіонально утворених номем та виявити їхні формально-семантичні відношення;

6) систематизувати лексичні оказіоналізми – одну з найбільших у кількісному вимірі групу оказіональних номем – за номінативними полями (мікрополями), дериваційними полями та дериваційними рядами;

7) визначити місце оказіональної деривації у структурі комунікативно-прагматичної ситуації;

8) дослідити сутність оказіональної експресії, засоби її забезпечення та стилістичні прийоми увиразнення.

Об’єктом дослідження є українська оказіональна деривація.

Предметом дослідження стали оказіональні результати лексичних, семантичних, фраземних, морфологічних, синтаксичних дериваційних процесів – оказіональні лексеми, семеми, фраземи, грамеми, синтаксичні номеми.

Джерельна база наукової роботи. До наукової інтерпретації залучено об’ємний фактичний матеріал, дібраний з художнього, публіцистичного та розмовного мовлення, – близько 10 тисяч оказіональних одиниць різного характеру, – що дало підстави зробити вагомі наукові узагальнення, які можуть прислужитися як неологічній, так і дериваційній теорії. Робоча картотека укладена за матеріалами віршованих, прозових, публіцистичних текстів, видрукуваних як окремими книгами, так і на сторінках україномовної періодики: газет – „Батьківщина”, „Вісті з України”, „Голос України”, „День”, „Дзеркало тижня”, „Київські відомості”, „Культура і життя”, „Літературна Україна”, „Молодь України”, „Політика і культура”, „Селянська газета”, „Сільські вісті”, „Сільські новини”, „Україна і світ сьогодні”, „Україна молода”, „Час/Time”, „Червоний гірник”; журналів – „Вітчизна”, „Дзвін”, „Київ”, „Кур’єр Кривбасу”, „Сучасність”. Джерелом добору ілюстративного матеріалу послужили також телевізійні інформаційно-аналітичні програми – „Епіцентр”, „Новини ”, „Я так думаю” (телеканал „1+1”), „Вікна” (телеканал „СТБ”), „Подробиці тижня” (телеканал „Інтер”), „Репортер” (телеканал „Новий”), рекламні ролики та розмовне мовлення.

Методи дослідження. Системний підхід до аналізу оказіонального матеріалу, зокрема й до аналізу результатів оказіональної деривації, визначає загальнонаукову лінгвістичну методологію нашої наукової розвідки. Для наукової інтерпретації фактичного матеріалу послуговувалися двома групами методів наукового пізнання, а саме: 1) загальнонауковими методами (спостереження над мовним матеріалом, аналіз і синтез, індукція та дедукція, абстрагування, умовивід, зіставлення, метод імплікаційних шкал, метод кількісних підрахунків); 2) спеціальними науковими методами (лінгвістичний аналіз, синхронно-описовий метод і метод компонентного аналізу, типологічний метод, метод трансформаційного аналізу).

Наукова новизна. Уперше в українському мовознавстві обґрунтовано сутність оказіональності / узуальності як концептуальної лінгвістичної категорії; з’ясовано місце оказіональних інновацій у структурі неології зокрема та в історії розвитку мовної системи взагалі; дістала подальшу розробку концепція оказіоналізму з огляду на наукові здобутки сучасного мовознавства; здійснено комплексне дослідження оказіоналізмів, яке враховує наукові здобутки лексикології, неології, дериватології, семасіології, фразеології, морфології, синтаксису, прагматики та стилістики. Узагальнивши досягнення своїх попередників у царинах неології та дериватології, ми запропонували нетрадиційну класифікацію оказіональних номінативних утворень, зваживши на те, що категорія оказіональності / узуальності може виявлятися не лише на лексичному рівні мовної системи, а оказіоналізм – це не тільки похідне слово. Доповнено й розширено теоретичні положення про оказіональну деривацію. Результати оказіональних дериваційних процесів розглянуто як з позицій дериватології, так і з позицій теорії дериваційних відношень. Уперше в україністиці систематизацію оказіональних номем, передусім лексем, репрезентовано ієрархічними номінативними полями (мікрополями), сегментованими на дериваційні поля та дериваційні ряди.

Теоретичне значення наукової роботи полягає в розвитку теорії української неології та української оказіональної деривації, у поглибленні наукових уявлень про оказіональну деривацію, в обґрунтуванні таких лінгвістичних понять, як „категорія оказіональності / узуальності”, „оказіональний / узуальний неологізм”, „оказіональна / узуальна деривація”, „лексичний оказіоналізм”, „семантичний оказіоналізм”, „фраземний оказіоналізм”, „морфологічний оказіоналізм”, „синтаксичний оказіоналізм”.

Практичне значення нашого дослідження пов’язане з можливістю використання одержаних результатів для створення вузівських підручників і навчальних посібників з курсів „Українська неологія” та „Українська оказіональна деривація”. Репрезентовані матеріали можна використати в лексикографічних студіях та викладацькій діяльності. Вони становлять цінність як для науковців-теоретиків, так і для вчителів-практиків.

Особистий внесок здобувача. Дисертація віддзеркалює результати самостійно проведеного дослідження. Увесь науковий доробок є узагальненням дослідницької роботи дисертанта, виконаної одноосібно. З усіх наукових праць лише одна опублікована у співавторстві. Здобувачеві належить ідея, теоретичні положення та висновки.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорено на засіданні кафедри української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна та на засіданні відділу фонетики та граматики Інституту української мови НАН України. Окремі положення дисертації було представлено в доповідях та повідомленнях на міжнародних конференціях – „Дискурс як об’єкт філологічної інтерпретації” (Харків, 2001), „Мова і культура” (Київ, 2004), „Лексико-грамматические инновации в современных славянских языках” (Дніпропетровськ, 2005, 2007); на всеукраїнських конференціях – „Творчість А.Малишка в контексті літературного процесу ХХ ст.” (Київ, 1997), „Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби” (Київ, 1998), „Історія і сучасні проблеми функціональних стилів української літературної мови” (Чернівці, 2001), „Лексико-граматичні інновації в сучасних слов’янських мовах” (Дніпропетровськ, 2003), „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2003, 2004, 2005, 2006), „Східнослов’янські мови в їх історичному розвитку (до 100-річчя від дня народження проф. С.Самійленка)” (Запоріжжя, 2006); на наукових читаннях – „Потебнянські читання (до 170-річчя від дня народження О.Потебні)” (Харків, 2005); на підсумковій науковій конференції викладачів філологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (Харків, 2006); на щорічних звітних наукових конференціях викладачів кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету та на засіданнях науково-методичних семінарів викладачів кафедри української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.

Публікації. Проблематику, теоретичні й практичні результати наукової роботи викладено в монографії „Українська оказіональна деривація” (18,2 др. арк.), 46 статтях (12,4 др. арк.), з яких 24 опубліковано у провідних фахових наукових виданнях ВАК України (7,3 др. арк.). Фактичний матеріал частково представлений у „Тлумачно-словотвірному словнику оказіоналізмів” (14 др. арк.).

Обсяг та структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, супроводжуваних висновками, загальних висновків, списку використаної літератури (651 позиція) та списку джерел (160 позицій). Обсяг основного тексту дисертації – 379 сторінок. Повний обсяг роботи – 442 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання та методи дослідження, визначено джерельну базу, наукову новизну роботи, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їхньої апробації.

У першому розділі „Теоретичні проблеми дослідження оказіоналізмів” з’ясовано сутність категорії оказіональності / узуальності у її взаємодії з категорією потенційності / актуальності, простежено зародження та становлення української неологічної науки, запропоновано нетрадиційне визначення оказіоналізму з огляду на те, що останній не слід ототожнювати лише зі словом.

Розвиток мовних явищ (як і будь-яких явищ узагалі) передбачає їхнє перетворення з віртуальних, потенційних моделей у реальні, актуальні елементи. Перетворення віртуального (en potentia) в актуальне (реалізоване) ілюструє антиномію потенційного / актуального. Суперечність між наявними мовними потенціями та їхньою матеріалізацією спричиняє реалізацію потенційності. Реалізована потенційність актуалізується в конкретній мовленнєвій ситуації. Те, що відбулося, стало актуальним, постає здебільшого як випадкове (або випадково необхідне) й отримує статус оказіонального матеріального репрезентанта. Актуальний матеріальний репрезентант завжди постає з можливості, іншими словами, актуальність є реалізованою потенційністю. Перехід потенційності в актуальність означає виникнення нової сутності, що породжує нові можливості, які знову ж таки перетворюються в актуальність. Реалізацію потенційності забезпечує мовленнєва діяльність, яка відмежовує можливе від реального. Через мовленнєву діяльність віртуальне, що має індивідуально-творчі витоки, утілюється в дійсність, стає актуально новим. Випадкові (або випадково необхідні) результати актуалізованих, об’єктивованих мовних потенцій сприяють появі особливих мовленнєвих фактів, нових щодо системних матеріальних репрезентантів. Ці нові мовленнєві факти можуть назавжди залишитися в індивідуальному мовленні зі статусом оказіональних репрезентантів або у зв’язку з наявною соціальною необхідністю піднятися до рівня узусу, стати узуальними, а за певних умов і нормативними та системними.

Породження інновації є прерогативою індивідуума, проте її подальшу долю, безумовно, визначає суспільство. За таких обставин „боротьба” між оказіональним та узуальним неминуча: оказіональне, створене в конкретній мовленнєвій ситуації, отримує актуалізацію, а узуальне, побудоване на основі того спільного, що закладене людською природою, відштовхує від себе все випадкове, сприймаючи лише ті елементи, які отримують узусне схвалення.

Категорія оказіональності / узуальності засвідчує суперечливі відношення між явищами об’єктивної дійсності та їхнім мовним (мовленнєвим) оформленням, відображає їх не як застиглі, усталені, а як змінні, такі, що переходять з одних в інші: будь-який процес перетворення в мовній системі починається з непомітного, випадкового коливання в мовленні. Розв’язання цієї суперечності (перехід оказіональності в узуальність), власне, й означає розвиток мовної системи. Думку про наявність такої суперечності, звичайно, без означення названої вище термінології, простежуємо ще в науковому доробку Ф. де Сосюра. Визнаючи мову тільки як суспільне явище, Ф. де Сосюр намагається „загнати в підпілля” все те, що пов’язане з її носієм, особистістю, а тому свідомо момент зародження інновації співвідносить не з окремим індивідуумом, а з „окремими людьми”, притому констатує факт індивідуального джерела новоутворення.

Історія оказіональних матеріальних репрезентантів, що завжди є продуктами індивідуально-авторської мовотворчості, має давні традиції та становить невід’ємну частину історії української неології взагалі. Поява „кованих” слів і ті дискусії, які поставали навколо них, заклали міцний фундамент сучасної української неології. Перехід від принагідного фіксування індивідуально-авторських новотворів до їхнього теоретичного осмислення, а згодом і до лексикографічного опрацювання уможливив науковий підхід до виваженої систематизації інноваційних процесів передусім у лексиці.

Усебічний аналіз неологічного матеріалу взагалі та індивідуально-авторського зокрема дасть змогу виробити сучасну концепцію неологізму як основної одиниці неології, у теорії якої оказіональні матеріальні репрезентанти як прототипи загальномовних неологізмів мають посісти належне їм місце.

Визначення лінгвістичного статусу неологізму як одиниці лексико-семантичного мовного рівня, яку звичайно ототожнюють із новим словом, з позицій наукових здобутків сучасної неології, є занадто вузьким, подекуди суперечливим і потребує перегляду. Свого розв’язання чекають і дискусійні питання щодо співвідношення між окремими різновидами неологічного матеріалу. Конкретизації й уточнення потребує й саме поняття „неологізм”. Ним можна означити будь-який новий результат реалізації мовної потенції, що його поява зумовлюється потребами переномінації або неономінації, тобто кожну новопредставлену одиницю номінативного характеру, номему.

Основною диференційною ознакою неологізму є його відносна новизна: нове настає за чимось іншим щодо нього в часі, відображає не раптовий, короткочасний зріз об’єктивної вербальної дійсності, а протяжність у „мовному просторі”, яка є різною для різних матеріальних репрезентантів.

Матеріальні репрезентанти як результати реалізації мовних потенцій можна диференціювати залежно від рівня адаптації в „мовному просторі” та ступеня відтворюваності в просторі власне комунікативному. До неологізмів належать номеми з нульовим і мінімальним рівнями адаптації та відповідними ступенями відтворюваності. Оказіональні неологізми як не адаптовані (з нульовим рівнем адаптації) в „мовному просторі” новоутворені матеріальні репрезентанти, яким властивий нульовий ступінь відтворюваності, протиставляються узуальним як частково адаптованим (з мінімальним рівнем адаптації та мінімальним ступенем відтворюваності). Оказіональні матеріальні репрезентанти, що піднімаються до рівня узусу, втрачають оказіональність та отримують статус узуальних неологізмів, які згодом, вийшовши за межу пасивності, взагалі денеологізуються.

Поняття „оказіоналізм” є значно ширшим за поняття „оказіональне слово”, а тому для з’ясування його сутності необхідно шукати нові, нетрадиційні підходи, оскільки традиційні вже малопридатні для дослідження всього розмаїття оказіональних явищ, які, будучи результатами дериваційних процесів, репрезентовані як новоутворені лексеми, семеми, грамеми, фраземи і синтаксичні номеми. Таку диференціацію оказіоналізмів у їхньому широкому витлумаченні здійснено на основі співвіднесеності оказіональних матеріальних репрезентантів з одиницями різних структурних рівнів мови.

Наукова систематизація оказіонального матеріалу, який донедавна пов’язували здебільшого з оказіональними словами, має вийти за межі традиційних класифікаційних схем. Інноваційні результати, репрезентовані оказіональними матеріальними знаками, постають унаслідок різних типів оказіональної деривації, а тому співвідносні не тільки з лексичними одиницями.

За широкого витлумачення оказіоналізму, коли останній розглядати як будь-який номінативний результат реалізації мовної потенції (будь-яку випадково утворену номему), питання побудови прийнятної відповідної класифікаційної схеми звучить особливо актуально. За таких умов завузьким виявляється й термінологічне сполучення „оказіональне словотворення”, оскільки не викликає сумнівів те, що для означення процесу утворення, наприклад індивідуально-авторських фразеологізмів, воно не є придатним. Його, на нашу думку, доречно замінити терміном з більш широким значенням, а саме „оказіональна деривація”.

Оказіональна деривація є процесом матеріалізації, актуалізації мовних потенцій, процесом утворення нових номінативних одиниць (зокрема й лексичних, але не тільки) на основі вже „відпрацьованого”, адаптованого в „мовному просторі” матеріалу.

Кожен окремо взятий процес матеріалізації мовних потенцій нічим не відрізняється від сукупності інших і в будь-якому разі може бути означений як оказіональна деривація. Відмінними є самі результати оказіональної деривації, які безпосередньо залежать від структурного мовного рівня. Залежно від мовних рівнів, результати оказіональної деривації – оказіональні матеріальні репрезентанти – об’єктивовані лексичними, семантичними, фраземними, морфологічними та синтаксичними похідними.

У другому розділі „Оказіональна деривація як процес найменування реалій / ірреалій навколишньої дійсності” йдеться про типологію дериваційних процесів, розглядаються оказіональні результати номінативної деривації, представлені оказіональними лексемами, семемами, фраземами, грамемами, синтаксичними номемами. Відповідно до функціонального призначення ми диференціюємо деривацію як номінативну та комунікативну, де перша відбувається задля найменування реалій / ірреалій навколишнього світу, друга – забезпечує реалізацію актів комунікації. Номінативні дериваційні процеси у своїй основі є продуктивними (утворюються нові вторинні знаки), прогресивними (сприяють динаміці мовної системи), ілюструють суб’єктивацію об’єктивного (постають унаслідок суб’єктивного, індивідуально-авторського перетворення дійсності) і кваліфікуються як оказіональні. Типологія оказіональної деривації передбачає диференціацію лексичних, семантичних, морфологічних, фраземних, синтаксичних різновидів. Результати оказіональної деривації, схвалені та прийняті узусом, отримують статус готових (не утворюваних, а відтворюваних) знаків, що використовуються в подальшому як „будівельний матеріал” для наступних дериваційних процесів. Такі готові знаки репрезентують деривацію, закріплену узусом, яка демонструє відношення похідності.

Оказіональні результати лексичних дериваційних процесів інтегровано в такі три групи: 1) оказіональні репрезентанти предметності; 2) оказіональні репрезентанти процесуальної ознаки; 3) оказіональні репрезентанти непроцесуальної ознаки.

Подальша їхня систематизація передбачатиме врахування специфічних лексико-семантичних особливостей кожної з названих груп.

Номеми для означення конкретних понять зі значенням предметності засвідчують певні переваги у сфері продукування лексичних оказіоналізмів, що цілком закономірно, адже людина як суб’єкт конкретної ситуації спілкування та єдиний реалізатор результатів дериваційних процесів сприймає і відображає дійсність насамперед через світ речей живої природи. Кількісно найбільшу групу утворюють назви осіб, що постійно оновлюють та активно поповнюють численний і різноманітний щодо семантики клас узуальних одиниць.

Оказіональне номінативне мікрополе на означення назв осіб диференціюємо відповідно до індивідуального / загального найменування і кваліфікуємо як антропоніми, або літературно-художні антропоніми, та персоніми.

Оказіональні літературно-художні антропоніми належать до тих вторинних номінацій, що реалізують індивідуально-творчу компетенцію не просто мовця, а митця. У таких номемах план вираження, матеріальна оболонка, неначебто заступає план змісту, інформація, передана звуками, має не поняттєвий, а насамперед сенсорно-емотивний характер: – Та якось так вийшло, – відповів завідуючий відділом сільського господарства,– що Іван Отудихата будував не свинарники, а собі хату; Петро Одімкникомора одмикав не свою власну, а колгоспну комору; Кузьма Перехилипляшка хронічно і не вгаваючи виправдовував своє прізвище (Остап Вишня).

Персоніми, які разом з антропонімами становлять мікрополе для означення реалій живої природи і протиставляються назвам тваринного та рослинного світу як особи / не-особам, представлені в оказіональній деривації великою кількістю. Усе їхнє розмаїття дуже важко класифікувати. Адже в зразках одного й того ж номінативного мікрополя, крім спільного, завжди можна віднайти й відмінне, як тотожні, так і диференційні семи. Аналіз найрізноманітніших фактів підтверджує, що класи ідентифікованих певним чином значень не складаються з абсолютно тотожних одиниць, а становлять спектри, у яких виділяється ядро й граничні межі з поступовим нівелюванням об’єднувальної класифікаційної ознаки. Протяжність дериваційних рядів постійно видозмінюється за рахунок нових оказіональних „надходжень”, кількісні зміни переходять у якісні (у межах одного ряду, крім ототожнюваних рис, можуть з’явитися диференційні), що загалом стимулює сегментацію дериваційного ряду, його „розщеплення” спричиняє появу нових рядів.

Дериваційне поле „особа як носій непроцесуальної ознаки” є досить багаторядним. З-поміж дериваційних рядів виокремлено зокрема такі:

1) персоніми, що номінують осіб за професією (квасочник, кордонець, лампасник, мистець, мікрозоолог, мікрофілолог, молоколог, психолікар, пресолінгвіст, радійник, радіодама, цирковець);

2) персоніми, які номінують осіб за суспільною діяльністю (металургівець – член футбольного клубу „Металург”; громадівець – член „Громади”; утеенівець – працівник УТН; інтерівець – працівник телеканалу „ІНТЕР”; молодоукраїнець – журналіст газети „Україна молода”; сільськовістянин – журналіст газети „Сільські вісті”; вевешник – член групи „ВВ”);

3) персоніми, що номінують осіб за політичною діяльністю (антиполітикан, нашист, об’єднанець, партмолотобоєць, поетополітик, політикеса, політмеценат, помаранчук, унсовець, упанець, упівець);

4) персоніми, які номінують осіб за соціальним станом і статусом (архікнязь, вождик, вожденя, владець, елітник, енерголеді, мікрошеф, мініолігарх, партбонзи, партдрібнота, принцобомж, рабчук);

5) персоніми, що номінують осіб за поглядами та переконаннями (букваліст, євросоюзівець, єдинець, єдинщик, нетрадиційник, огнищанин, п’ятиколонник, радянець, себеіндивідуаліст, супероптиміст);

6) персоніми, які номінують осіб за національною та територіальною належністю (білонегри, діаспорець, дон, заходянин, землюк, імперець, інтербезбатченки, москвомалороси, південець, планетник, хуторянець);

7) персоніми, що номінують осіб за зовнішніми ознаками (білочубчик, довговусин, дужень, елегант, короткун, лисяк, неохайник, русопанна, стрункодівчина, чорнявич);

8) персоніми, які номінують осіб за внутрішніми характеристиками (бадьорик, безголович, гнидюк, дебеловик, мертвотник, недопес, непоштивець, озлобленець, пустодух, тихар, хамчук, хитрук, черствак, чудик, юдита);

9) персоніми, що номінують осіб за віком та родинними зв’язками (бабулик, бабулиня, бабумамця, бабусонечко, бабутатко, дівулиня, дівчинина, дмитроматір, напів-дівчина-напів-панна, сеструнк).

Щодо дериваційного поля „особа як носій процесуальної ознаки”, то зауважимо: його наповнюють одиниці, що називають осіб за виконуваною дією, яка визначає їхню суспільно-політичну діяльність, соціальний статус, погляди, поведінку і т. ін. Усе розмаїття названого поля можна розподілити між двома основними дериваційними рядами, а саме:

1) персоніми, які номінують осіб за виконуваною дією, прямо / непрямо спрямованою на об’єкт (дмитрородиця, кобилоїдець, місяцепоклонник, оскароносець, підписант, пізнавальник, пізнавач, раритетоносець, союзогон);

2) персоніми, що номінують осіб за виконуваною дією, безвідносною до об’єкта (байдикар, бешкетар, вилежень, випростень, горлодранець, колотун, комплексант, мимоходець, опохмелянт, перегонець, простойзатор).

З позицій теорії дериваційних відношень, деривати обох розглянутих дериваційних полів засвідчують як ототожнювальні, так і диференційні ознаки структурно-семантичних зв’язків щодо своїх формальних дериваційних баз. Ототожнювальна риса полягає в тому, що всі вони є зразками дериваційних опозицій з експліцитно вираженою формальною мотивацією, хоч одні з них репрезентують елементарні структурні відношення (фінгал+іст < фінгал; труп+ар < труп; пропаг+ун < пропагувати; буди+тель < будити), інші – неелементарні (об’єднан+ець < Соціал-демократична партія (об’єднана); дурн+о+лоб+ець < дурний лоб; портфел+е+нос+ець < носити портфель; шапк+о+закида+тель < закидати шапками). Щодо семантичних відношень, то вони також неоднотипні: здебільшого їхня семантична мотивація є передбачуваною навіть тоді, коли якісна характеристика осіб постає на основі переносних значень (черствак, кліщак, лампасник). Непередбачуваними є смислові відношення так званих ергонімних утворень, що називають осіб через їхню причетність до виконуваної роботи (світочивець < „Світоч”; вечірнівець < „Вечірній Київ”; сатириконець < „Сатирикон”; літраб < робітник „Літературної України”; утеенівець < УТН).

Окрему групу становлять деривати, які ілюструють граматичне значення середнього роду, хоч у мовленнєвій ситуації їх використовують у формі множини і, подібно до узуальних одиниць, мають формальні показники – суфікси -ен-, -енят-, -ат-. Проте, на відміну від узуальних, що утворилися від інших персонімів і маніфестують значення недорослості, оказіональні номеми є переважно антропонімними та ергонімними утвореннями (беркутя, сталеня, чорноволя): Кохання благородне почуття... А що ж у чорноволят? Помста? Заздрощі? Неспроможність досягти власного Афону? (Літературна Україна). Значення недорослості в таких випадках знівельовано.

Подібна характеристика супроводжує й оказіональні репрезентанти предметності – не-особи, номеми на означення реалій рослинного і, рідше, тваринного світу, або мікрополя флоризмів та зоонімів.

Родова диференціація узуальних номем на означення реалій рослинного світу, побудована на власне граматичних ознаках, не випливає з якихось особливостей названих предметів. Формальні показники (-ен-, -енят-, -енятк-, _ат- і т. ін.), яких набувають похідні флоризми, переводять їх у значеннєво-граматичну площину і водночас засвідчують реалізацію категорії оказіональності / узуальності: Світ кидається й спить на ногах. Їсть і п’є, і нема йому свята... Димно дихають в сивих снігах Сосеняточка і сосенята (М.Вінграновський). Попри те, що родова диференціація зоонімів лежить у значеннєво-граматичній площині, ті з них, які не мають чітко виражених вікових особливостей, зокрема комахи та риби, не можна розмежовувати за значенням дорослості / недорослості, а тому й кваліфікувати як узуальні номеми середнього роду. Натомість система мови надає такі можливості й вони успішно реалізуються в процесі оказіональної деривації: Всі бджолята забджолили й сонячно між ними (І.Драч).

Кожне з названих вище номінативних мікрополів не-осіб представлене передусім дериваційним полем, відповідно, „рослина / тварина як носій непроцесуальної ознаки” (дериваційне поле „рослина / тварина як носій процесуальної ознаки” ілюструється поодинокими зразками), що так само не є розмаїтим, а тому небагаторядним. Кожне з дериваційних полів („рослина як носій непроцесуальної ознаки” та „тварина як носій непроцесуальної ознаки”) сегментовано на два дериваційні ряди, а саме:

1) флоризми / зооніми, які номінують рослин / тварин за зовнішніми ознаками (а) біловіти, буйноквіти, глогорожа, жовтолист, калинолист, липоцвіт, молодокущ, пелюст, червонокалинонька, яблуноцвіт; б) золотокінва, різнопташшя, сизокрил, стозмій, чорнокрилець, чорнопер);

2) флоризми / зооніми, що номінують рослин / тварин за внутрішніми характеристиками (а) архітрава, дрімолея, пахучососна, сон-тополя; б) атлянтозавр, лебедин, праптиця, птероптах, сонцептах, хижун).

Так само кількісно незначним є номінативне мікрополе, репрезентоване оказіональними номемами для означення реалій неживої природи, зокрема предметів природного та штучного походження, відповідно, натурфактонімів та артефактонімів.

Оказіональні натурфактоніми, як і артефактоніми, представлено двома дериваційними полями відповідно до того, носієм якої ознаки (непроцесуальної / процесуальної) є предмети (явища) природного / штучного походження. Дериваційне поле „реалія природного походження як носій непроцесуальної ознаки” об’єднує такі дериваційні ряди:

1) натурфактоніми, що номінують реалії природного походження за поро-роковою та часо-добовою належністю (вечорінь, зимота, ноче-день, передзим’я, передосінь, передранок, празима, птаходень, рожесутінок, трудоніч);

2) натурфактоніми, які номінують реалії природного походження небесно-повітряного простору (антизірка, зорепасмо, підзор’я, сонцезлото, сонцекров, , сонцесвіт, сонцетінь, хмаренятко, хмаровидло);

3) натурфактоніми, що номінують реалії природного походження земноводного простору (бурхливоморе, водокрів’я, водь, зловісноріченька, сіроморе, сонхвиля, стрункоскеля, хвилевода, чистоводь, чорноводдя);

4) натурфактоніми, які номінують реалії природного походження у вигляді атмосферних явищ (брудосніг, бурво, веснинка, вітреня, вітровінь, грозовидло, димотуман, експресовітер, сніговітер, снігозлива, сніженя, стовітер).

До дериваційного поля „реалія природного походження як носій процесуальної ознаки” входять номеми, що називають ці реалії за дією, якою характеризується те чи те явище. З-поміж дериваційних рядів названого поля виокремлені такі, як:

1) натурфактоніми, що номінують реалії природного походження через дію, безвідносну до її суб’єкта (бризь, біловійник, весновій, гримина, грозовій, ряботінь, спадень);

2) натурфактоніми, які номінують реалії природного походження через дію, опосередковану суб’єктом (дощосіч, листолет, світлоспад, сніголет, снігопадь, сокорушення, сонцелет, сонцепад).

Дериваційне поле „реалія штучного походження як носій непроцесуальної ознаки” репрезентоване такими дериваційними рядами:

1) артефактоніми, що номінують реалії штучного походження за результатами творчої діяльності людини (антипоема, антироман, віршороман, епіграмеска, мемуареска, словоружа, піснецвіт, поезоопера, поезофільм);

2) артефактоніми, які номінують реалії штучного походження за результатами та знаряддям суспільно-трудової діяльності людини (ворожбарня, грошознак, депозитарій, котлопункт, премісто, фантазоцирк, хімгидота);

3) артефактоніми, що номінують реалії штучного походження за засобами пересування та їхніми наслідками (автоколісниця, автомонстр, бензинодим, блатфлот, добробус, човнвітрило, школяробус);

4) артефактоніми, які номінують реалії штучного походження за предметами побуту та продуктами харчування (жупаносвитка, кожушарисько, крутосходи, премблюдо, радіоквач, сирмукамасло, телефонодзенькало).

До дериваційного поля „реалія штучного походження як носій процесуальної ознаки” належать номеми, що називають ці реалії за дією, якою характеризується відповідний предмет. Дериваційні ряди названого поля ідентичні дериваційним рядам натурфактонімів і передбачають:

1) артефактоніми, що номінують реалії штучного походження через дію, безвідносну до її суб’єкта (антибрех, антинамульник, бликунець, в’язьба, недоквас, плавань);

2) артефактоніми, які номінують реалії штучного походження через дію, опосередковану суб’єктом (об’єктом) (винограй, вогнепад, вогнеліт, гладкопис, гробопад, косопис, правдоліп, сталепад).  

Номеми для означення абстрактних понять, репрезентуючи предметність, номінують не власне предмети, а абстраговані узагальнені й представлені предметами ознаки, властивості, дії, процеси, безпосередньо пов’язані з існуванням конкретних матеріальних об’єктів. Позначаючи недискретні (нераховані) предмети, оказіональні ідеоніми репрезентують такі субстантивні номеми, для яких ідея рахунку абсолютно не застосовувана. Номінативне мікрополе оказіональних репрезентантів абстрактної предметності передбачає два дериваційні поля, відповідно до того, носієм якої ознаки (непроцесуальної процесуальної) є індивідуально-авторське новоутворення. Причому сегментація за дериваційними рядами може здійснюватися, зважаючи як на загальні, так і на деталізовані значення. У першому разі дериваційне поле „абстрактне поняття як носій непроцесуальної ознаки” об’єднує такі дериваційні ряди:

1) ідеоніми, що номінують безпосередні якості та властивості недискретних предметів (голість, зеленість, многовість, многота, ріднизна, рідність, різність, синість, тихість, цілота, чистість);

2) ідеоніми, які номінують опосередковані якості та властивості недискретних предметів (безпарасольність, братність, вільнота, дніпровість, іконність, калиновість, книговість, лункота, солов’їність, шестикрилість).

З огляду на часткові значення аналізоване дериваційне поле інтегрує розмаїтішу сукупність дериваційних рядів. Проілюструємо деякі з них:

1) ідеоніми, що номінують почуття людини (безжур’я, всебіда, моторош, передщастя, перезло, перемста, прозоромука, самолють, стожурба, сумота);

2) ідеоніми, які номінують психічні та фізичні стани людини (бравість, вундеркіндність, львівськість, нормальність, українськість, хуторянськість);

3) ідеоніми, що номінують природні стани та виміри (березневість, грозовість, грудневість, дощизна, ластівочність, літність, хвилинність);

4) ідеоніми, які номінують суспільно-політичні формації (вождизм, дармократія, кучміада, лукашизм, путінізм, совкізм, хайживізм, хамократія);

5) ідеоніми, що номінують соціально-побутові формації (бідонотерапія, бойовикоманія, джинсоманія, жебракіада, перофобія, рестораніада, сестрицтво, холуїзм, хохлізм, шпаргалізм, шпигуноманія).

Дериваційне поле „абстрактне поняття як носій процесуальної ознаки” пов’язане переважно з дієслівними мотиваторами й сегментується на такі дериваційні ряди:

1) ідеоніми, що номінують власне (безвідносну до об’єкта) опредметнену дію або стан (вишелест, гниво, дих, дзиз, жеврість, крап, клеп, мус, набрид, нагад, погин, поліж, потіп, потопт, пливо, розтруб, стих, тонь, тужиль);

2) ідеоніми, які номінують поняття як результат опосередкованої об’єктом дії (головокрут, кабелізація, латиноамериканізація, людолом, нерволам, обіймація, розукраїнювання, селозація, стоянізація, суркізація, холодизація);

3) ідеоніми, що номінують поняття через ознаку за дією (бачність, богорожденність, обганяльність, ословленість, очужілість, плеканість, подоланість, проституйованість).

Оказіональні репрезентанти дериваційних рядів названого дериваційного поля утворюють досить складні спектри в межах загального, об’єднувального значення. Кількість представлених ними рядів не обмежена, адже цілком можливою є їхня подальша сегментація: найбільш абстраговане значення – опредметнена дія – маніфестує лише ядро аналізованого поля, однак тут наявні й інші, периферійні значення, кожне з яких лексично обмежує й конкретизує основне і потенційно градуйоване. З цих позицій будь-яке дериваційне поле становить більшу чи меншу сукупність часткових, споріднених значень, що розрізняються за ступенем абстракції, характером своєї лексичності, вказівкою на ту чи ту ознаку денотата. Формальні показники, будучи залежними від лексичної індивідуальності твірних одиниць, здатні „розподіляти” оказіональні репрезентанти предметності за різними і подекуди далекими один від одного дериваційними рядами і навіть полями. Семантика дериваційних рядів модифікується, що уможливлює їхню подальшу сегментацію.

Основні результати оказіональних дериваційних процесів, об’єднані загальним категоріальним значенням процесуальної ознаки, представлено номінативним полем, що передбачає фінітні та нефінітні мікрополя, або вербонімні та вербоїдні утворення.

Фінітні номеми інтегровано у два дериваційні поля, представники яких є носіями власне процесуальної ознаки, хоч остання виявляється в кожному з полів по-різному: у першому разі процесуальність опосередковується предметною субстанцією, у другому – іншою ознакою (непроцесуальною чи процесуальною).

Дериваційне поле „фінітна номема як носій процесуальності, опосередкованої предметним мотиватором” сегментовано на дериваційні ряди, певним чином співвідносні з дериваційними полями оказіональних репрезентантів предметності, а саме:

1) вербоніми, що номінують дію через її відношення до антропонімів (бодлеритися, блеронути, демосфенити, загоголитися, іванити, одбодлерити, перебандерити, перефедорити, розметерлінити, сосюритися, цицеронити);

2) вербоніми, які номінують дію через її відношення до персонімів (бабусіти, віддідуганити, дитинити, кілерувати, напатріотити, окандидатитися, офіціантити, спаламарити, студентувати, школярувати);

3) вербоніми, що номінують дію через її відношення до зоонімів (вороніти, жайворонити, журавлити, завовчитися, зозулитися, комарювати, коровити, лелечити, леопардити, півніти, птахувати, соколити, солов’їнитися);

4) вербоніми, які номінують дію через її відношення до флоризмів (бузковіти, вишневіти, затрояндити, збутонити, калиніти, маковіти, обімшити, пелюститися, споришіти, тополіти, широколистити);

5) вербоніми, що номінують дію через її відношення до натурфактонімів (вереснитися, відвересніти, відзимитися, відосеніти, грозувати, краплитися, кучугурити, листопадувати, осонцювати, ранкувати, сніговіятися);

6) вербоніми, які номінують дію через її відношення до артефактонімів (аркодужити, алмазити, борщувати, дзеркалити, драбинитися, ліхтарити, машинити, оковдритися, омагазинити, плакатити, прокулити);

7) вербоніми, що номінують дію через її відношення до ідеонімів (азартувати, безумити, нікчемствувати, німотствувати, осамотитися, осумлювати, перетьмити, самотити, тонити, турботити, ювілеїти).

Усю сукупність елементів дериваційного поля „фінітна номема як носій процесуальності, опосередкованої ознаковим мотиватором” об’єднано в межах двох дериваційних рядів:

1) вербоніми, які номінують дію через її відношення до іншої процесуальної ознаки (відтонкоголосити, грубозміцнитися, довгославити, зубоскреготати, накивиморгати, нанімуватися, облютувати, підмовчати, перенедопити);

2) вербоніми, що номінують дію через її відношення до непроцесуальної ознаки (бистрити, глухонімувати, дощуватіти, наївити,