КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КАВУН ЛІДІЯ ІВАНІВНА

УДК 821. 161. 2 “1920 /1930”

ЛІТЕРАТУРНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ВАПЛІТЕ
Й ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНІ ШУКАННЯ
В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 20-Х РОКІВ

ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 – українська література

10.01.06 – теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Наєнко Михайло Кузьмович,

Інститут філології Київського

національного університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури та компаративістики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Ковалів Юрій Іванович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри новітньої української літератури

доктор філологічних наук, професор

Панченко Володимир Євгенович,

Національний університет “Києво-Могилянська

академія”, професор кафедри літератури

та іноземних мов

доктор філологічних наук, доцент

Просалова Віра Андріївна,

Донецький національний університет,

професор кафедри історії української літератури

і фольклористики

Захист відбудеться “25” жовтня 2007 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульвар Шевченка, 14).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці імені
М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033,
м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “ 22” вересня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О.Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

В історії розвитку національної літератури 20-ті роки минулого століття були періодом інтенсивних естетично-художніх пошуків. Це один із найскладніших і найцікавіших відрізків історичного часу, сповнений подіями непроминального значення. Словесно-образне мистецтво тодішньої доби, названої пізніше українським ренесансом, відображало зміну культурних парадигм, епоху виникнення й утвердження нових світоглядних, ціннісних, художніх орієнтирів. Література того ренесансу характеризувалася сукупністю різноспрямованих процесів, розмаїттям векторів шукань. Вона являла собою етап багатовікового літературного процесу, відкриту художню систему, в єдиному мистецькому просторі якої співіснували елементи “старого” і “нового”, акумулювалися традиції різних культур у контексті масштабних світоглядних зрушень, що вимагали створення модерної моделі світу й концепції людини, активного оновлення і збагачення форм, засобів художньої виразності.

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) існувала порівняно недовго – близько трьох років, але стала яскравою сторінкою в історії вітчизняної культури, значущим епізодом на шляху подальшого її розвитку. Вона виникла в той час, коли співіснували різні естетичні системи і вибір часу ще не був здійснений на користь однієї з них. Ваплітянська епоха пронизана нестримним духом теоретизування й полеміки. Саме з “академії”, як із високої школи, вийшли письменники, які постали блискучою плеядою модерних, різнобічно обдарованих творчих особистостей.

Уже в середині 20-х років з’являлися твори, написані в дусі “м’ятежних прагнень” майбутніх ваплітян. Подальший життєвий і творчий шлях учасників цього літоб’єднання трагічний. Одні з них були фізично знищені (В. Влизько, М. Яловий, М. Куліш, Г. Шкурупій, Г. Епік, О. Досвітній та ін.) у роки більшовицьких репресій, інші опинилися в еміґрації (А. Любченко), а М. Хвильовий вчинив самогубство. Ті ж письменники, що пережили це лихоліття (М. Бажан, О. Довженко, П. Панч, І. Сенченко, П. Тичина, Ю. Яновський та ін.), кожен по-своєму “перевиховувались”. Творчість митців ваплітянської доби з її гострими актуальними ідеями, з оригінальними і новими для вітчизняної літератури формами, а головне – з орієнтацією на модерне художнє мислення європейських письменників, як правило, викреслювалася з історії української літератури. Натомість популяризувалися ті художні тексти, які влаштовували трубадурів офіціозу, оскільки їх можна було вкласти в “прокрустове ложе” соціалістичного реалізму. Написане колишніми ваплітянами в 30-х роках не може дати повного уявлення про їхнє справжнє літературне обличчя, позаяк головним критерієм значущості художнього твору в цю добу стала суто радянська проблематика, регламентована складовими комуністичного міфу.

Отже, актуальність дослідження зумовлена необхідністю відтворення цілковитої повноти тієї багатобарвної палітри, котру називаємо художнім процесом минулого століття, висвітлення загальних тенденцій, прикметних для літератури як цілісної системи. Наукове вивчення літературного дискурсу 20-х років минулого століття вимагає всебічного аналізу естетично-художніх шукань українських письменників. Слушною є думка про те, що “безплідність “клаптикового”, дозувально-цензурованого підходу особливо дається взнаки, коли йдеться не лише про окремих письменників, а про цілі угруповання, течії, організації”1.

Творча діяльність ВАПЛІТЕ належить до малодосліджених сторінок української літератури: недостатньо опрацьовано теоретичний матеріал, трапляється дискутивність, а часом і суперечливість оцінок. Саме тому тема дисертації потребувала комплексного дослідження. Воно включає визначення концептуальної природи “ваплітянства” стосовно явища естетично-художньої сутності, адже мистецька парадигма Вільної академії пролетарської літератури певним чином віддзеркалює дуже суттєві тенденції культурного розвитку в Україні 20-х років минулого століття.

Виходячи з уявлень про загальнолюдські мистецькі цінності, про своєрідну незалежність мистецтва від скороминущих буденних реалій життя, ваплітяни запропонували власну візію специфіки розвитку української літератури, яку назвали “романтикою вітаїзму”. Без з’ясування філософсько-естетичної парадигми цього явища неможливо уявити дискурс літератури згаданого національного відродження. Бо “романтика вітаїзму” (й органічно пов’язані з нею ідея “азіатського ренесансу” та концепція нової людини фаустівського типу) відіграла провіденційну роль для всієї української художньої свідомості, що природно виводиться з мистецького контексту 20-х років минулого століття. Вітчизняна проза того часу дала досить помітні твори в річищі модерністських шукань ВАПЛІТЕ. Свідченням тому є творчий доробок самих “олімпійців”: оповідання і новели Василя Вражливого (“Вовчі байраки”) та Івана Дніпровського (“Анатема”, “Заради неї” та ін.), повісті Аркадія Любченка (“Вертеп) й Олеся Досвітнього (“Гюлле”), романи Юрія Яновського (“Майстер корабля”, “Чотири шаблі”) і Майка Йогансена (“Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію”) тощо. Крім того, “романтика вітаїзму” згодом виявила себе в еміграційній прозі, зокрема в романах Докії Гуменної “Діти Чумацького Шляху” й Івана Багряного “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Людина біжить над прірвою”.

На основі взаємозв’язків та взаємодії з національним і світовим літературним контекстом ваплітяни творили художні тексти, що становлять міжтекстове семантичне поле, яке дозволяє через рецепцію окремого твору сприймати всю множинність художнього вияву “романтики вітаїзму”. ВАПЛІТЕ в розпалі своєї діяльності змушена була зійти з мистецької арени під зовнішнім тиском літературних ідеологів та вульгарно-соціологічної критики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у межах науково-дослідної теми “Актуальні проблеми філології” (№ 02БФ044 – 01). Тема дисертаційної роботи затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 130/34 від 26 червня 2001 р.).

Мета дисертаційної роботи полягає у системно-цілісному дослідженні феномену літоб’єднання ВАПЛІТЕ як унікального мистецького явища в річищі художньо-естетичних шукань української прози 20-х років ХХ століття і в більш широкому історико-теоретичному контексті.

Комплексне дослідження літературно-естетичної парадигми ВАПЛІТЕ і її ролі у розвитку прози 20-х років минулого століття передбачає вирішення ряду завдань:

· висвітлити історію створення ВАПЛІТЕ в культурологічному контексті;

· обсервувати філософсько-естетичну парадигму літоб’єднання як цілісності у “великій” мистецькій дискусії 1925 – 1928 рр. й з’ясувати причини його самоліквідації;

· виокремити й обґрунтувати ті критерії ваплітянської доби як специфічного етапу розвитку культури, що дають можливість адекватно описати стан української прози означеного відтинку часу в низці типологічно споріднених явищ;

· розкрити специфіку модерністського дискурсу “азіатського ренесансу”;

· дослідити поліаспектну семантику концепту “романтики вітаїзму”;

· визначити засадничі принципи вітаїзму і проаналізувати особливості їхнього художнього вираження в українській прозі 20-х років ХХ ст.;

· виявити, які саме моделі буття пропонувала та продуктивно розвинула художня проза ваплітян, дослідити генезу цих моделей і з’ясувати семантику їхніх міфопоетичних констант;

· описати жанрово-стильові модифікації української прози 20-х років ХХ століття, зумовлені синкретизмом художнього мислення;

· вивчити міфологічну структуру української прози доби ренесансу, окреслити характерні модифікації базового есхатологічного міфу і базових архетипних моделей, що дозволяють художньо інтерпретувати письменникам перший етап “азіатського ренесансу”;

· ідентифікувати типологічні моделі “фаустівської” людини у прозі
20-х років, у котрій відбито парадигматичні особливості пошуків учасників ВАПЛІТЕ;

· простежити механізми перетворень, переорієнтацій у прозі ваплітян, естетичних орієнтацій, зумовлених суспільними обставинами.

Об’єктом дослідження є мистецьке явище ВАПЛІТЕ у його зв’язках із літературним рухом доби національного Ренесансу 20-х років ХХ століття, його вплив на формування естетично-художнього коду української прози.

Предмет дисертаційної роботи – літературно-критична, теоретична й художня спадщина ваплітян, яка є визначним епізодом українського літературного процесу.

Методи дослідження. Вибір методів дослідження зумовлений особливостями наукової проблематики та теоретичними питання, які вирішуються у роботі, ґрунтуючись на поєднанні кількох методологічних стратегій. Для висвітлення цілісності творчого доробку письменників, що входили до ВАПЛІТЕ, актуалізуються історико-генетичний і порівняльно-типологічний методи. Використовуються також принципи системного, міфопоетичного, герменевтичного, інтертекстуального аналізу.

Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження є праці з літературної теорії, культурології та естетики (Т. Адорно, М. Бахтіна, А. Берґсона, М. Еліаде, Дж. Кемпбела, Х. Ортеги-і-Гассета, К. Леві-Строса, Н. Фрая, О. Шпенґлера). Використано інструментарій психоаналітичної теорії (З. Фройда, К.  Ґ. Юнга), досвід структурно-семіотичного аналізу (Р. Барта, У. Еко, Ю. Лотмана, Р. Якобсона), дослідження в галузі теорії стилів (О. Білецького, В. Виноградова, В. Жирмунського, М. Ігнатенка, Д. Наливайка, О. Ткаченка), фундаментальні роботи, присвячені питанням модернізму (Т. Гундорової, Н. Зборовської, Ю. Коваліва, Г. Костюка, Ю. Лавріненка, Ю. Луцького, М. Наєнка, Є. Маланюка, В. Мельника, М. Моклиці, С. Павличко, Я. Поліщука, Г. Сиваченко, М. Шкандрія, Ю. Шереха). Враховано погляди самих представників ВАПЛІТЕ як учасників літературного процесу, критиків і теоретиків (М. Бажана, О. Досвітнього, А. Лейтеса, М. Йогансена, М. Хвильового, О. Слісаренка, Ю. Смолича, М. Ялового).

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що на основі архівних матеріалів, відомих і малодоступних джерел уперше системно досліджено художньо-естетичний дискурс літоб’єднання ВАПЛІТЕ й розглянуто творчість ваплітян як цілісну динамічну систему в контексті шукань прози 20-х років ХХ століття. У дисертації висвітлено філософські засади “азіатського ренесансу” та світоглядно-естетичну і стильову парадигми “романтики вітаїзму”, у межах аналізованих концепцій розкрито взаєморецепцію ваплітян як основу формування літературної школи. Ті зміни, які відбувалися в літературі 20-х років, інтерпретуються як домінантні риси, що моделюють параметри нової художньої системи.

Об’єктом наукового дослідження вперше стала художня проза письменників ВАПЛІТЕ, котра аналізується як цілісний гетерогенний текст, який містить елементи історичного, філософського, ідеологічного, літературного та інших дискурсів. При цьому визначено особливості процесу деконструкції різних філософських і соціальних моделей буття в літературі “романтики вітаїзму” і на прикладі творів М. Хвильового, О. Досвітнього, А. Любченка, В. Вражливого, І. Дніпровського та інших обґрунтовано, що авторські художні моделі буття нерозривно пов’язані з національною та особистісною самоідентифікацією.

У роботі вперше цілісно проаналізовано формально-змістові особливості метатексту художньої прози ваплітян й окреслено її жанрово-стильові тенденції. Досліджено конкретні форми взаємодії словесної, зорово-пластичної та музично-звукової образності у структурі художньої оповіді прозаїків ВАПЛІТЕ, визначено ігрові стратегії романістів-експериментаторів. Уперше висвітлено на прикладі роману “Чотири шаблі” Ю. Яновського питання міфологічної інфраструктури прози ваплітян, виокремлено й розглянуто художні модифікації “фаустівської” людини в романах та повістях 20-х років.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання його результатів у науково-дослідній роботі, при викладанні лекційно-семінарських курсів з теорії та історії української літератури, спецкурсів із проблем розвитку прози 20-х років ХХ століття, особливостей художнього мислення, стильової динаміки літератури доби українського ренесансу у вищих навчальних закладах. Окремі результати роботи можуть ініціювати нові напрями сучасних історико- і теоретико-літературних досліджень.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є персональною роботою, її результати отримані безпосередньо дисертанткою. Монографія, наукові статті за темою дослідження – одноосібні.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Різні аспекти дисертаційного дослідження висвітлювалися в доповідях та виступах на наукових конференціях різних рівнів: Всеукраїнській конференції з нагоди
105-ї річниці з дня народження Т. С. Осьмачки (Черкаси, 2000), перших і других Всеукраїнських єфремовських читаннях (Черкаси, 1996, 2001), Міжнародній тридцять четвертій шевченківській конференції (Черкаси, 2001), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій творчості Юрія Яновського в контексті літературного процесу ХХ століття (Київ, 2002), Міжнародній конференції, присвяченій 280-й річниці від дня народження Г. Сковороди (Харків, 2002), міжвузівській конференції, присвяченій Г. Сковороді (Черкаси, 2002), Всеукраїнській науковій конференції “Ґендерна влада: літературні та культурні стратегії” (Бердянськ, 2003), Всеукраїнській науковій конференції “Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття” (Черкаси, 2005), науково-практичних читаннях “Українська філологія: теоретичні та методичні аспекти вивчення” (Черкаси, 2005), філологічному семінарі кафедри теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2003, 2004, 2005). Положення роботи також апробувалися у лекційних курсах з історії української літератури, у підготовці навчальних програм з історії й теорії літератури.

Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження викладено в монографії, а також у 29 статтях, опублікованих у спеціалізованих фахових журналах і збірниках наукових праць.

Структуру роботи підпорядковано меті та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (кожен містить кілька підрозділів), висновків і списку використаної літератури (413 позицій). Обсяг основного тексту роботи – 360 сторінок, повний обсяг дисертації – 396 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, викладено проблематику дисертації, визначено теоретико-методологічну основу, сформульовано мету та завдання роботи, конкретизовано теоретичну і практичну цінність, вміщено інформацію про апробацію результатів наукового пошуку. Узагальнюються зафіксовані у працях літературознавців і культурологів різні дискурси про художньо-естетичну парадигму літоб’єднання ВАПЛІТЕ. Висвітлено ступінь вивчення ваплітянської сторінки в історії української літератури, описано домінуючі в наукових розвідках уявлення про її специфіку. Поставлено завдання визначити такий ракурс наукового пошуку, який дозволяє побачити певну логіку в полівекторності художніх шукань письменників, а прозу “академіків” представити як систему, що прагне цілісності. Концептуальними засадами до аналізу літературного феномену ВАПЛІТЕ обрано оригінальний дискурс “романтику вітаїзму” й пов’язані з ним теорію “азіатського ренесансу” та “фаустівську” модель людини нового часу.

У першому розділі – “Літературна організація ВАПЛІТЕ: генезис, естетика, контекст” – з’ясовано ті чинники (суспільно-політичні, національні, культурні, літературні), які інспірували виникнення Вільної академії пролетарської літератури.

У першому підрозділі першого розділу (“Організаційні та творчі передумови виникнення”) йдеться про формування ВАПЛІТЕ як літературно-філософського об’єднання, що розглядається в теоретичному, внутрішньолітературному й культурологічному аспектах.

ВАПЛІТЕ з обов’язковим членством, статутом, деклараціями, платформами, журналами й дискусіями на тлі численних інших організацій та об’єднань (“Плуг”, “Гарт”, “Аспанфут”, “Нова генерація”, “Ланка” та ін.) виникла як елітарна літературна структура. Вона була створена за ініціативи М. Хвильового з наміром “об’єднати письменників в Україні, незалежно од мови, що нею вони пишуть свої літературні твори...”, при цьому “даючи широке право своїм членам користатись усіма художньо-літературними формами як уже вживаними у світовій літературі, так і цілком новими”2. Накреслюючи перед собою мету консолідації письменницьких сил, формування літературного руху, орієнтуючись на підвищення мистецького рівня словесно-образної творчості, літоб’єднання ставило перед собою завдання відстояти творчу автономію національного художника, не відмежованого і від своїх громадських обов’язків. Йшлося “про оформлення процесу зростання української революційної літератури в інституції академічного типу, що самим появом своїм схарактеризувала б дозрілість нової української літератури та підводила під дальший її розвиток тверді, сталі підвалини”3.

Створення Вільної академії пролетарської літератури було значною мірою зумовлено необхідністю змінити ситуацію, що склалася в тогочасній українській літературі, коли “письменством почала верховодити тільки ідейна заданість, яка до мінімуму скоротила відстань до графоманства, примітивізму й неприхованої кон’юнктури”4. Засновники ВАПЛІТЕ виходили з того, що необхідно не лише утвердити модерну естетику в сучасній творчості, але й відтворити знищений художній критерій. Інспіруючим імпульсом для художньо-естетичних пошуків українських “м’ятежних геніїв” стала не лише мистецька епоха загальноєвропейського Ренесансу, доба німецького “Sturm und Drang” у, але й модерні європейські дискурси рубежу ХІХ–ХХ століття, в тому числі представлені і творчістю видатних українських письменників І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського та інших ранньомодерністів, а також діяльністю авторів “Молодої Музи” та “Української хати”, які декларували себе модерністами.

У другому підрозділі (“Друковані органи ВАПЛІТЕ: формування нового естетичного простору”) характеризуються літературно-естетичні дискурси “академіків”, які окреслились у виданнях Вільної академії пролетарської літератури. Творча діяльність їх репрезентувалася в збірнику “Вапліте” (зошит перший, 1926), альманасі “Вапліте” (грудень 1926) та літературно-художньому журналі з цією ж назвою (1927, №1–5). Йдеться про формування нового стилю критики й модерного характеру теоретизування. Дискурс журналів засвідчував намір редакторів та авторів розширити рамки української культури, модернізувати її. Ваплітяни робили спробу ввести парадигму внутрішньої діалогічності в дискурс пролетарського мистецтва, намагалися прищепити в літературно-критичній думці 20-х років минулого століття філологічну наукову методологію. У журналах розміщено й художні тексти ваплітян, і глибокі міркування “академіків” про парадигму найважливіших властивостей тексту, функцій і змісту його компонентів. Підрозділ включає аналіз критичних досліджень М. Йогансена, Г. Майфета, Ю. Смолича, в основі яких переважає формально-естетичний підхід до літератури, а також аналіз розвідок О. Досвітнього, І. Сенченка, О. Слісаренка, М. Хвильового, що намагалися поєднати ідеологічну методологію з естетичною, знайти компромісне поєднання різного методологічного інструментарію.

Естетичні програми, принципи ВАПЛІТЕ стають однією із складових мистецької дискусії 1925 – 1928 років (третій підрозділ “Естетика ВАПЛІТЕ і літературна дискусія 1925–1928 років”). “Академіки” разом із неокласиками, “ланківцями” (“марсівцями”) виступили проти універсалізації марксистської ортодоксії в літературі, яка стимулювала засилля графоманства, примітивізму й “червоної халтури”. Письменників-інтелектуалів об’єднувала цінна інтенція до пошуку спільних структуротворчих якостей сучасної їм літератури, що давало б змогу розглядати її як цілісність. Серед таких, зокрема, називалися – зміщення акцентів із соціального, ідеологічного факторів її формування на естетичний, зосередження уваги не на масах, а на особистостях, з’ява нових літературних жанрів, створених на межі різних стилів, традицій, форм. У підрозділі звернено увагу на теорію “європоцентризму” М. Хвильового й концепції Ad fontes М. Зерова з їхньою орієнтацією на західноєвропейську модель культури й естетики.

У четвертому підрозділі (“Теоретичний дискурс “азіатського ренесансу” в культурологічному контексті”) акцентовано, що концепти “азіатського ренесансу”, “романтики вітаїзму”, “європейської громадської людини” М. Хвильового були своєрідними “проєктами уфілософлення літератури і олітературення філософії”5 і являли собою один із векторів естетично-мистецьких шукань ВАПЛІТЕ.“

Академіки” прагнули створити максимально відкриту естетично-художню систему, скеровану на багатовимірний діалог із різноманітними культурними парадигмами. У теоретичному дискурсі “азіатського ренесансу” М. Хвильового простежується інтенція до пошуку нових структуромоделюючих засад нетрадиційних домінант в інтерпретації української ідеї. Приходить розуміння того, що з розпадом Російської імперії з’явилася можливість розпочати формування власної суверенної держави, нової культури, а процес цей може стати підґрунтям утворення модерної української літератури, яка наразі вступає в період свого розквіту. М. Хвильовий проголошує курс на євроінтеграцію і вірить, що українська нація неодмінно прийде до свого золотого віку.

У візіях національної переспективи ваплітяни синтезували і зіставили найрізноманітніші теорії, ідеї, цінності, залишені у спадок від минулих епох, і зробили їх предметом рефлексії. М. Хвильовий виявив у своїх формулюваннях, можливо, не до кінця усвідомлюваний самими “олімпійцями” генетичний зв’язок їхніх ідей з важливими філософськими ідеями попередників (Арістотеля, Платона, Й. Фіхте, Ф. Шлеґеля, Й.-В. Ґете та ін.) та сучасників (Ф. Ніцше, З. Фройда, А. Берґсона, О. Шпенґлера тощо). Новаторство мислення “романтиків вітаїзму” полягало в тому, що вони намагалися поширити універсальність законів світобудови на українську дійсність, на конкретну людину, пов’язати їх із парадигмою вільної волі, творчого пориву, ентелехії тощо.

З метою створення модерної моделі національного світу ваплітяни застосували насамперед цивілізаційний підхід у шпенглерівському розумінні. Якщо цивілізація є “живим організмом” (Дж. Віко, О. Шпенґлер, А. Тойнбі) і всі вияви культури є формами життя, то словесно-образне мистецтво, інкорпороване в історико-культурну динаміку буття нації, радикально розширює параметри своєї контекстуальності.

М. Хвильовий прагнув розробити програму літературного розвитку України принаймні на найближчі 200–500 років. Для нього культура починається з усвідомлення того, що, по-перше, це сукупність знань, духовний “досвід багатьох віків”, по-друге, культура переймається тим, щоб забезпечити панування у людському бутті розуму і творчості. Іншими словами, культура – це вивчення досконалості (пізнання “чужої” культури) та застосування здобутих знань конкретною нацією (українців), що дасть змогу вилікувати хворий дух сучасної епохи.

Українська культура перших десятиліть ХХ століття, на думку “м’ятежних” романтиків вітаїзму, перебуває в процесі відродження і становлення, тому найбільш повно розкривається через фаустівську мову форм вираження. Естетично-мистецькою парадигмою першого періоду “азіатського ренесансу” проголошується “романтика вітаїзму”, що надає перевагу “космічному оптимізмові”. Романтичне устремління, безмежна любов, життєвий порив – моральні фактори перехідної доби. Відкидаючи безвольність, нерозвиненість особистої самосвідомості, притаманні українській психіці, що розвинулися внаслідок колоніального існування України в межах Російської імперії, М. Хвильовий висуває ідеал нової “фаустівської” людини – “буйний тип революціонера-конкістадора”, котрий скеровує своєю безмежною любов’ю людську спільноту до життєвого пориву.

Образ європейського громадянина Фауста як уособлення конструктивної героїчної психіки стає духовним символом концепту нової української людини. Моральний імператив героя фаустівського типу – вітаїзм як любов і воля до життя – інспірує подальший органічний розвиток людства. “Романтики вітаїзму” стверджували віру в панування духовного первня в житті, підкорення матерії духу.

Парадигма М. Хвильового українського духовного відродження корелює з дефініцією життєвого пориву, теорією творчої еволюції А. Берґсона. Крім того, у свідомості “олімпійців” фактор творчої особистості пов’язувався із соціалізмом як формою духовного існування творчої особистості.

В естетично-художньому дискурсі “романтиків вітаїзму” соціалізм інтерпретувався як фаустівський приклад цивілізованої, інтелектуальної, логізованої етики, яка заперечує долю і стверджує причинність. Він бачився ймовірним максимумом життєвідчування, що перебуває під знаком мети. Адже соціалісти прагнули побудувати новий світ: змінити його форму і зміст, наповнити його новим духом.

У п’ятому підрозділі – “Світоглядно-естетична і стильова парадигми “романтики вітаїзму” (дискурс ВАПЛІТЕ як літературної школи)” – розглянуто теоретичні підвалини ВАПЛІТЕ як у синхронному (угруповання), так і в діахронному (школа) аспектах.

У ваплітянському дискурсі “романтика вітаїзму” трактується як “антитеза до мистецького ліквідаторства” (за М. Хвильовим), як нова художня структура – світоглядно-естетична і стильова модель, що відповідає стану визрівання нової гармонії в надрах “хаосу” зруйнованих шляхів культурної самоорганізації. Оригінальна філософсько-естетична система ВАПЛІТЕ відповідала першому етапові перехідної культурної епохи. Специфіка означеної парадигми виявляється у трансформації картини світу і з’яві новоутворених її моделей, в утвердженні “індивідуалістичного” первня, нової концепції людини і, відповідно, естетичного ідеалу, художніх моделей, за якими створюються літературні герої.

Концепція “романтики вітаїзму” відображає значні світоглядні зрушення й позначена впливом могутнього начала віталізму, в основі якого лежить історіософія О. Шпенґлера, вчення А. Берґсона про “життєвий порив” і “супраінтелектальну інтуїцію”, індивідуалістична філософія Ф. Ніцше тощо. Ця світоглядно-стильова структура виникла стихійно як опозиція до “червоного” філософського матеріалізму, а в художній практиці – до реалізму і натуралізму. Її переваги ваплітяни вбачали в тому, що не обмежують зображення соціально-історичними рамками, а беруть людину в цілому й у зв’язках із вічними парадигмами буття. В літературі актуалізувалися пошуки зв’язку, шляху єднання індивідуального буття з “іншим”, з Абсолютом.

Формування концепції “романтики вітаїзму” корелює з біологічною течією віталізму, представники якої (Г. Дріш, А. Берґсон) вважали, що в організмах міститься особлива нематеріальна надприродна сила, що й визначає специфіку живого світу і його якісну відмінність від неживого. Засадничим у дискурсі “романтики вітаїзму” постає органічне життя, що має тенденцію до необмеженого розширення, адже світ є “естетичним феноменом” і мистецтво сприймається в “метафізичному найширшому й найглибшому сенсі” та усвідомлюється як “доповнення і завершення буття, що спонукає на подальше життя” (Ф. Ніцше).“

Романтика вітаїзму” є своєрідною “ваплітянською” версією еволюції української літератури, поєднання імпульсів світової культури з національною традицією і стихією, з національними можливостями. Адже творчість “олімпійців” найбільшою мірою втілила духовні пошуки людини нового часу в їхній узагальнено-концептуальній суті. Українська культура, на думку ваплітян, зросте не лише з національних джерел, не лише відіграватиме месіанську роль у світовому мистецтві (“Це мистецтво першого періоду азіатського ренесансу. З України воно мусить перекинутися у всі частини світу і відіграти там не домашню роль, а загальнолюдську”, – зазначав М. Хвильовий6), але й матиме “творчу, одухотворено відроджувальну форму світовідчуття” у вигляді “романтики вітаїзму”.

М. Хвильовий говорив не просто про вітаїзм, а саме про “романтику вітаїзму”. Йдеться про романтику, що “виражається у визначеній душевно-емоційній настроєвості окремої особистості, у прагненні до певного ідеалу, що відрізняється від реальних умов довкілля, у постійному пориві особистості до нового, у стремлінні до таємничої безкінечності, у запереченні статичності повсякденного буття”7; це романтика, що притаманна не лише романтизму як типу художнього мислення, але й “іншим принципам художнього бачення і сприйняття дійсності як устремління у певну, нехай і не завжди достатньо реальну, перспективу, як мрія про ідеал прекрасного, про гармонію соціальну і морально-етичну”8. Означена дефініція вказувала на романтичне інтонування у словесно-образній творчості ваплітян, яка загалом була синкретичною.

Для письменників “романтика вітаїзму” була не лише формою національного самопізнання і життєвого оптимізму, виразом могутнього прагнення до самоствердження себе як нації, а й літературним стилем. Намагаючись поглибити названу дефініцію, М. Хвильовий уводить на означення жанрово-стильової парадигми концепт активного романтизму. Поетика активного романтизму не оперувала стійкими моделями жанрів, форм, персонажів. Художній стиль тлумачиться широко, не в сенсі “художньої реалізації стилю” або стилістики твору, а в сенсі універсальної категорії художньої творчості, що охоплює всі її складові – світосприйняття, семантику, поетику. Активний романтизм мав бути спадкоємцем усіх стилів минулого в філософському синтезі і новій якості.

Щоб підняти українське мистецтво до рівня світових мистецтв, які досягли високого розквіту, необхідно, на думку ваплітян, творчо засвоювати, інтегрувати, розвивати й збагачувати традиційні національні художні набутки сукупно із естетичними і стильовими шуканнями митців європейської школи, а саме: засадами німецьких романтиків, філософським обґрунтуванням романтичного суб’єктивізму Й. Фіхте і теорією романтичної іронії Ф. Шлеґеля, гельдерлінським прийомом творення національно-консолідуючого міфу, інтуїтивізмом А. Берґсона, філософією “надлюдини” Ф. Ніцше, теорією “присмерку Європи” О. Шпенґлера тощо. Йшлося про структурно-семантичний синкретизм – поєднання рис, притаманних різним типам мистецького мислення.

Специфіка літератури як словесного мистецтва перехідного етапу художнього процесу визначається інтенцією до акумулювання в собі стильової поліваріантності естетичних пошуків попередніх епох. Українські “м’ятежні генії” були переконані, що літературний твір повсякчас виявляє себе як живий організм, який розвивається в часі і просторі. Зазначена інтенційованість словесно-образної творчості й породжувала множинність її структурно-семантичних парадигм. М. Хвильовий зазначав, що “романтики вітаїзму” намагаються творити нові літературні стилі й жанри, “де глибина думки поєднана із витонченим словом, каламбур з ориґінальністю, сльозина із теплою пародією на саму себе і велика та глибока радість із тією журбою, що так прикрашує чоло мислителя”9. Тенденція до синкретизму різних мистецтв, жанрів, стилів, на думку “олімпійців”, повинна стати загальною закономірністю художньої парадигми перехідної культурної епохи.

У сфері художньої форми визначальною для “академіків” є зміна літературної манери творчості: заперечення “просвітянського” реалізму, пошук нових зображально-виражальних засобів, “гра з читачем”, різноманітні синтетичні жанрово-стильові утворення, тенденція до міфологізації та ін. У змістовій сфері творчість ваплітян об’єднує відчуття кризи гуманістичних цінностей, абсурдності буття, діяльне творче ставлення до світу, віра в цивілізаційний поступ, художня реалізація проблеми “Схід / Захід й Україна”, питання ґендерних ролей, формування європейської громадської людини, ірраціоналізм тощо. Незважаючи на різновекторність художньо-естетичних шукань ваплітян, стильове розмаїття, деконструкцію попередніх художніх орієнтирів та ієрархій, характерну для модерністичного світосприйняття, їхня проза на діахронному рівні являє собою цілісну систему.

У другому розділі – “Художні моделі буття в українській прозі 20-х років ХХ століття”, яким розпочинається розгляд головних художніх дискурсів естетики українських “м’ятежних геніїв”, що відіграла вагому роль у розвитку національної художньої свідомості, свідомо обрано перспективу аналізу словесно-образного мистецтва не лише найрепрезентативніших учасників ВАПЛІТЕ (М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Довженка), але й марґінальних письменників (І. Сенченка, В. Вражливого, Г. Епіка, Г.Шкурупія, А. Любченка та ін.). Простежується спільне у творах, що варіюють подібні мотиви, образи, ідеї і, таким чином, створюють ефект сприйняття їх як єдиного цілого. Йдеться про індивідуально-авторське тлумачення притаманних ваплітянам дискурсів.

У розділі акцентовано, що філософські підвалини “романтики вітаїзму” заклали популярні на зламі ХІХ–ХХ ст. концепції філософії, естетики, психології через сприйняття передусім теорії архетипів К. Юнга, дискурсів циклічності цивілізацій і культур та фаустівської парадигми О. Шпенґлера. Західноєвропейські філософські ідеї, проникаючи в Україну, вписувалися у контекст вітчизняних з переакцентуванням опозицій “природа – культура”, “культура – цивілізація”, “пам’ять – сучасність”. У метатексті художньої прози “олімпійців” виявляє себе своєрідний погляд на культуру і життя, на безпосередні переживання людиною в її індивідуальному бутті явищ ідеальних, тому їхню творчість доцільно розглядати як певну спільність.

На конкретному матеріалі розкрито спорідненість художніх дискурсів М. Хвильового, Ю. Яновського, Г. Шкурупія, А. Любченка, О. Довженка, Г. Епіка, О. Досвітнього та інших “олімпійців”, висвітлено випадки типологічних сходжень у текстах, з’ясовано внутрішній зв’язок між ними. Структуру розділу зорієнтовано на виділення парадигмальних основ художньої моделі світу і людини. Втілення ідей культури, літератури, філософії в “тутешнє буття” (так буквально перекладається філософський термін Dasein, тобто “бути тут”), шукання такої взаємодії життя і культури характеризують прозу “олімпійців”. У їхніх творах виявлено спільний напрям пошуків у створенні нової картини світу, зафіксовано подібні риси, зумовлені кризовим періодом зміни культурних, художніх парадигм.

У першому підрозділі другого розділу (“Культура й цивілізація: два модуси художнього буття”) акцентовано, що Україна – стрижень естетики “романтиків вітаїзму”, концентроване втілення національної ідеї як імперативу історичного призначення народу, державотворчих інтенцій. При цьому ваплітянський художній дискурс, глибинно виражаючи містерію монолітності українського народу, спирається, по-перше, на кордоцентричну філософію Г. Сковороди та П. Юркевича, в основі якої лежить творче поривання української людини до краси, добра і волі як характерного вияву її духу, по-друге, “олімпійці” артикулюють до західних естетичних установок (віталістичної теорії, ідеї “присмерку Європи” й вічності фаустівського духу західної цивілізації, мистецтва як інтуїтивного осягнення світу тощо) і надають їм історично нового соціального і національного забарвлення. І, по-третє, поширюючи західну концепцію вічності фаустівського духу, ваплітяни пропонують її як приклад і вихід із кризового стану української культури.

У художніх моделях світу, запропонованих ваплітянами, основними інтенціями є відмолодження й гармонія, поєднані з прискіпливою увагою до історичної й національної топіки. Образ України у творах М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Довженка, Г. Епіка, О. Досвітнього, Г. Шкурупія, І. Дніпровського та інших “олімпійців” набув виняткової ваги, стрижневого значення; він вживається у різноманітних контекстуальних позиціях, є семантично значущим словообразом. Дійсність модифікується як одвічний світ у русі, в розвитку і художньо відтворюється як перехідний етап на шляху до “азіатського ренесансу”, до ідеального світовлаштування. Виходячи з аналізу минулого і сучасного, письменники ВАПЛІТЕ вибудовували свої прогнози і на їх основі творили українську картину майбутнього, щоб утвердити віру в життєздатність нації. Артикулюючи до шпенґлерівської історіософської парадигми культура / цивілізація, “м’ятежні” романтики вітаїзму майбутнє України пов’язують із містом, яке у художніх текстах (“Майстер корабля” Ю. Яновського, “Санаторійна зона” й “Сентиментальна історія” М. Хвильового, “Двері в день” Г. Шкурупія, “Вертеп” А. Любченка, “Червоноградські зошити” І. Сенченка) уособлює вітаїстичну енерґію й інтелектуалізм.

У прозі ваплітян стверджуються гуманістичні цінності й цілісність особистості, а тому фіксується еволюція героя в напрямку духовного зростання. Йдеться про відродження на українському ґрунті європейської громадської людини. За цією моделлю скомпоновано образи людини творчого пориву (твори Ю. Яновського, О. Довженка, О. Досвітнього, М. Хвильового, А. Любченка). Для письменників 20-х років характерна інтенція понадчасового трактування кризового історичного досвіду, який поширюється на долю всього людства.

У другому підрозділі (“Парадигма “Схід / Захід і Україна” в художній інтерпретації ваплітян”) акцентовано, що образи Сходу й Заходу у метатексті літератури “романтики вітаїзму” оприявнюються як художні складники філософсько-естетичної парадигми “азіатського ренесансу”, пов’язаної з великими перспективами розвитку України. Тут Схід і Захід зустрічаються й виявляють ту специфічну спорідненість, “якою пов’язані між собою всі творчі сутності”10. При цьому письменники спеціально добирають типаж і традиційно-національні деталі з реального часу життя (мова, звичаї, особливості степової України тощо), що потрібні були їм для мистецького творення картини українського світу як своєрідної просторово-ментальної парадигми Євразії й універсальної територіально-духовної мікрогалактики.

Різні за змістом і формою повісті “Алай” (1926), “Гюлле” (1927), роман “Хто” (1927) О. Досвітнього, “Подорож ученого доктора Леонардо...” М. Йогансена, оповідання “Китайська новела” (1928) А. Любченка, романи “Майстер корабля” (1928), “Чотири шаблі” (1930) Ю. Яновського, повість “Сентиментальна історія” (1928), роман “Вальдшнепи” (1928) М. Хвильового, збірка “Монгольські оповідання” (1932) Гео Шкурупія та ін. були новим словом у дискурсі літератури 20-х років ХХ століття і, разом з тим, відкривали нові для української літератури світи: Схід із його первісною суворою природою, простим життям, виснажливою боротьбою за існування, високим економічним потенціалом, із безмежними вітаїстичними потенціями його мешканців, Схід, який виявляв себе як стихія, що оголює в людині все: справжню сутність, потаємні думки, тому що життя і смерть тут нероздільні й смерть чатує щохвилини, і Захід як прояв цивілізаційної парадигми – культурної, наукової, технічної тощо.

У ваплітянському художньо-естетичному дискурсі Україна сприймалась як синтез Європи й Азії, а українська етнопсихологія оприявнювалася як органічне поєднання західної раціональності, розумовості, працьовитості, дисциплінованості та східного ірраціоналізму, стихійності, експресивності. При цьому “романтики вітаїзму” повсякчас акцентують вищий український ідеал ­– вільну й консолідовану на власних духовно-психологічних цінностях націю.

Східна парадигма у прозі “романтиків вітаїзму” конкретизується й пов’язується в межах дихотомії Схід / Захід з ідеєю пробудження життєвої сили, ентелехії, що інспірує подолання зовнішнього і внутрішнього рабства й зумовлює перспективи нової цивілізації. Західна ж збігається з парадигмою “присмерку” Європи, викликає переживання краху цивілізації, що стався через спрацьованість у ній усіх духовних змістів і цінностей. У підрозділі аналізуються роман “Чотири шаблі” Ю. Яновського, повість “Гюлле”, оповідання “Сірко” О. Досвітнього.

У третьому підрозділі (“Художній дискурс “загірної комуни”) підкреслюється, що проблема семантики “загірної комуни” у творчості М. Хвильового не раз цікавила вчених. Її окремих аспектів торкалися Ю. Безхутрий, Т. Гундорова, Н. Партач, М. Сулима, З. Савченко та ін. М. Хвильовий робить спробу матеріалізувати у слові мрію про “загірну комуну”. Його візія України ґрунтується на ідеї універсальної цілісності, що містить у собі людину, природу, Всесвіт.

У підрозділі наголошується, що романтики вітаїзму вірять в ідеальний світоустрій і художньо втілюють його в образах “загірної комуни” (М. Хвильовий), “голубої далі”, “новітньої Мекки” (М. Куліш), машинізованої комуни “з новим кодексом правди” (О. Слісаренко) тощо. Ці метафори-символи актуалізують приховані міфопоетичні нашарування – так звані семантичні прапервні, що прочитуються як одвічна мрія про щастя і благодать, про рай на землі. Акцентовано, що основою творення України, актуалізації думки про неї та історичної пам’яті стала “романтика вітаїзму” – здатність і схильність до сакралізації національного світу.

У четвертому підрозділі (“Трагічна модель світу”) аналізується структура образного мислення новели “Вовчі байраки” В. Вражливого й повісті “Без ґрунту” Г. Епіка на тлі ментально-національної та європейської екзистенційно-онтологічної проблематики. Зокрема наголошено, що основним предметом тривог і філософських роздумів для письменників були трагічні колізії дійсності, коли в людині вбивалося людське, коли з’являлося відчуття абсурду, що доводило цю людину до рівня сліпої, бездумної істоти, у поведінці якої домінували лише інстинкти.

Екзистенційним переживанням – передчуттям смерті – сповнене оповідання В. Вражливого. Трагічна дійсність початку ХХ сторіччя трансформується як своєрідна модель-проекція “не-буття”. Автор творить таку сюжетну колізію, кульмінацією якої є конфліктний дуалізм духовного й тілесного, мислячого та інстинктивного. У “Вовчих байраках” наявні усі “життєві модуси” екзистенціалізму: настрій розпачу і безнадії, абсурду буття, відчаю, самотності, страждань. Основу художньої моделі дійсності В. Вражливого становить усвідомлення байдужості й бездушності, власне, ворожості світу до людини. І справді, світ, у якому існують герої оповідання, зрушений із звичних підвалин соціальними катаклізмами, позбавлений внутрішньої логіки, а тому жорстокий. Люди, які опинилися на “дні” суспільного життя, сприймають це життя із фатальною покорою.

Екзистенціалізм В. Вражливого, створений на національному ґрунті; увесь комплекс питань, пов’язаних із існуванням індивідуума, розв’язується у двох площинах: перша з них – ворожість світу до особи, її самотність серед об’єктивного світу реальності і друга – усередині самої себе людина теж наражається на небезпеку з боку ірраціональних, біологічних пристрастей, що підштовхують її до смерті. На думку митця, трагізм людського буття зводиться до страждання людини від зла, яке вона не здатна викоренити й походження якого не в силі збагнути. Схильність В. Вражливого сприймати і змальовувати дійсність часто в чорних тонах можна пояснити екзистенційним світовідчуттям, характерним для другого десятиліття минулого століття.

Кодові слова – самотність, абсурд, вибір, туга, бунт – окреслюють екзистенційний вимір повісті Григорія Епіка “Без ґрунту” (1928), яку було відзначено першою премією на конкурсі ДВУ. У цьому творі автор, критикуючи безвихідну пореволюційну добу дикого бюрократизму, засилля міщанства у