Харківський ДЕРЖАВНИЙ технічний університет

будівництва та архітектури

Качемцева Любов Володимирівна

УДК 72.01

СТАНОВЛЕННЯ АРХІТЕКТУРНО-ПРОЕКТНОЇ СПРАВИ

В МІСТАХ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

(друга половина XVIII – початок XX ст.)

18.00.01 - теорія архітектури, реставрація пам'яток архітектури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата архітектури

Харків – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Харківському державному технічному університеті будівництва та архітектури

Науковий керівник:

кандидат архітектури, доцент Буряк Олександр Петрович, Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури Міністерства освіти і науки України, завідувач кафедри основ архітектури

Офіційні опоненти:

доктор архітектури, професор Фільваров Генріх Йосипович, Інститут Урбаністики, м. Київ, директор

кандидат архітектури Розенфельд Максим Ілліч, Харківська державна академія дизайну та мистецтв Міністерства освіти і науки України, доцент кафедри інтер’єру та обладнання

Провідна установа:

Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури Міністерства культури і мистецтв України, кафедра історії, теорії архітектури та синтезу мистецтв, м. Київ

Захист дисертації відбудеться “30” травня 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.056.02 при Харківському державному технічному університеті будівництва та архітектури за адресою: 61002, м. Харків, вул. Сумська, 40

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського державного технічного університету будівництва та архітектури за адресою: 61002, м. Харків, вул. Сумська, 40

Автореферат розіслано “27” квітня 2007 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Ігнатьєва Н.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність роботи. Історична самоідентифікація української архітектури є невід'ємною частиною формування нової української ідентичності у геополітичних і геокультурних обставинах, що змінилися. На цьому тлі по-новому встають проблеми освоєння спадщини, урахування регіональних та історико-культурних особливостей розвитку професії архітектора. Результати архітектурно-будівельної діяльності становлять значну частину національного багатства, виражають рівень матеріального статку нації, її науково-технічних досягнень, наочно свідчать про рівень духовного та естетичного розвитку народу.

В Україні вже 15 років як припинилося тотальне державне адміністрування в сфері будівництва й архітектури, але ринкові свободи прийшли в непідготовлене суспільство. Будівельний бум, що розпочався в країні, виявив відсутність практичного організаційного досвіду, методів проектування й теоретичних принципів, які можна було б використати в перехідній ситуації. Труднощі руху вітчизняної архітектури новим шляхом пов'язані з тим, що досвід країн, які давно живуть в умовах ринкових відносин і демократичного управління, прямо не переноситься в наші обставини. Важливо, щоби при такому переносі враховувалися національні й регіональні особливості, що склалися в ході тривалого історичного розвитку.

Загальні підстави вивчення професійної сфери архітектурно-містобудівного проектування у вітчизняній теорії формуються такими авторами як К. Іванов, Г. Лаврик, І. Лєжава, В. Тимохін (архітектура як система), Б. та М. Бархіни (творчий метод), В. Мироненко (ергономічні засади), З. Мойсеєнко, Л. Прибега, В. Самойлович (традиції народної архітектури), Ю. Білоконь, М. Дьомін, Є. Клюшніченко,
Н. Крижановська, А. Лола, В. Ніколаєнко, О. Рудницький, Г. Фільваров, І. Фомін,
Б. Черкес (міське і сільське середовище), Х. Бенаї, В. Єжов, В. Проскуряков (розвиток архітектурної типології), А. Єфімов, В. Кравець, А. Раппапорт, О. Фоменко,
О. Шило, С. Шубович (мистецькі та культурологічні аспекти).

Метою нових досліджень повинно стати поглиблення уявлень про специфіку архітектури України та її окремих областей. Зокрема, осмислення історичного розвитку та особливостей професійної архітектури на Слобожанщині вимагає від дослідника виявлення багатоманітних духовних, культурних та організаційних зв'язків, що відбилися на архітектурній спадщині регіону. Не менш важливим є поліаспектний аналіз історичних ситуацій, що позначилися на складенні її регіональної своєрідності.

За рахунок освоєння історичного відрізка становлення й розвитку архітектури як області сучасної практики, стає можливим виробити повне, історико-генетично обгрунтоване уявлення про архітектурну професію як об'єкт управління. Порівнюючи з історичної дистанції послідовні форми еволюції архітектурно-проектної справи, легше здобути свободу у побудові можливих стратегій її розвитку.

В українській архітектурній теорії останнього часу з’являються, нарешті, фундаментальні дослідження, що розкривають важливі аспекти становлення вітчизняної архітектурної культури (архітектурної педагогіки, концепції національного стилю тощо). Натомість до сьогодні відсутні комплексні дослідження походження і розвитку архітектурно-проектної справи на матеріалі конкретних історичних регіонів України. Дана робота, яка присвячена становленню архітектурної справи на Слобожанщині, має на меті спробу заповнити цю прогалину в теоретичних знаннях про архітектуру України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до держбюджетної тематики Харківського державного технічного університету будівництва та архітектури “Сучасні проблеми відтворення сфери архітектурної діяльності” (номер держреєстрації 0107U001519). Робота є частиною теоретичного обґрунтування науково-дослідної й проектно-педагогічної програми дослідження й розвитку історичних міст Харківської області, що ведеться кафедрою основ архітектури ХДТУБА, спільно з органами місцевого самоврядування та ХФ Академії державного управління України.

Мета роботи – визначити специфіку еволюції архітектурно-проектної справи в містах Слобожанщини.

Для досягнення цієї мети у дослідженні поставлені наступні задачі:

1. Простежити хід становлення й виявити основні етапи розвитку архітектурно-будівельної справи.

2. Для кожного з етапів визначити причини зміни та форми організації архітектурно-проектної діяльності, а також простежити їхню регіональну специфіку.

3. Встановити впливи, які відбилися на формуванні регіональних особливостей архітектурно-проектної справи на кожному з етапів.

4. Визначити характер номінальних професійних зв'язків залежності й підпорядкування.

5. Встановити основні форми регламентації та нормування архітектурно-проектної діяльності.

6. Для кожного з етапів розвитку визначити вплив організаційних форм архітектурно-проектної справи на напрями розвитку архітектури та формування середовища міст Слобожанщини.

Об'єктом дисертаційного дослідження є архітектурна справа в містах Слобідської України в період з другої половини XVIII до початку ХХ ст.

Предмет дослідження специфіка становлення професійних форм організації архітектурно-проектної справи на Слобожанщині.

В основу методики дослідження покладений комплексний метод історико-генетичного, структурно-типологічного та порівняльного аналізу сфери професійної діяльності, який спирається на виявлення та упорядкування фактичного матеріалу. У ході роботи систематизовано і використано значний обсяг історико-теоретичних і краєзнавчих публікацій, проектних та ілюстративних матеріалів, періодики, оригінальних документів з архівних фондів Києва, Харкова та Сум, із зібрань краєзнавчих музеїв і приватних колекцій.

Наукова новизна. У роботі вперше проаналізовані специфічні процеси становлення й розвитку архітектурно-проектної справи на історичному матеріалі конкретного історичного регіону України – Слобожанщини. Виділено головні фази цього розвитку, кожна з яких характеризується якісними змінами в структурі професійної організації. Розкрито механізми переходу від одного структурного стану до іншого. До наукового обігу вперше включено фактичні дані й архівні матеріали, що розкривають особливості функціонування й розвитку професійних інститутів на Слобідській Україні.

Обґрунтованість та вірогідність наукових результатів та висновків забезпечуються застосуванням в роботі фундаментальних принципів та методів історичних, науково-теоретичних досліджень і підтверджуються посиланнями на ретельно систематизовані фактичні дані та широке коло залучених наукових джерел.

Наукове значення роботи. Отримані в дисертації теоретичні положення та висновки про будову й розвиток архітектурно-проектної справи на Слобожанщині сприятимуть подальшому розвитку історико-професійній свідомості серед українських архітекторів, а також можуть знайти застосування в якості додаткового історико-теоретичного обґрунтування при атрибуції архітектурних пам'ятників й ансамблів, формуванні регіональних зводів пам'ятників, проектуванні охоронних зон.

Практичне значення. Структурований у роботі історичний досвід є істотним при визначенні регіональних стратегій просторового розвитку й удосконаленні організаційних структур управління проектною діяльністю. Результати дослідження також можуть бути використані в архітектурних школах України при побудові навчальних курсів з історії регіональної архітектури.

Результати дослідження та висновки дисертації впроваджено в ХДТУБА у навчальний процес при підготовці лекційного курсу і проведенні семінарських занять зі спецкурсу “Архітектурна культура регіону” для студентів спеціальності 7.120101 “Архітектура будівель та споруд”, 7.120101.01 “Реконструкція, реставрація архітектурних об’єктів” та при підготовці лекційного курсу “Історія мистецтв, архітектури та містобудування XVII – XVIII ст.” для студентів спеціальностей 7.120101 “Архітектура будівель та споруд”, 7.120102 “Дизайн архітектурного середовища”, 7.120101.01 “Реконструкція, реставрація архітектурних об’єктів”.

Особистий внесок здобувача. Особисто дисертанту належать визначення теми роботи та опрацювання і здійснення детального методичного плану дослідження разом з упорядкуванням і систематизацією кола архітектурно-проектних та теоретичних джерел XVIII – початку XX ст., визначення та формулювання кінцевих теоретичних висновків.

Апробація результатів роботи. Основні положення й висновки дисертації доповідалися на LV-LX науково-технічних конференціях Харківського технічного університету будівництва та архітектури (2000-05 рр.), на 3-й Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми гуманізації й гармонізації управління” (ХНУ ім. В.Н. Каразіна, Харків, 2002 р.), міжвузівському проектному семінарі “Концепція розвитку центральної частини м. Чугуєва” (Чугуїв – Харків, 2001 р.), Міжнародному проектному семінарі “Харків – міський квартал” у рамках проекту “Architectural Ambulance” (Харків, 2004 р.). Матеріали роботи використані при підготовці розділу “Міське історико-культурне середовище й гуманізація забудови” до Національної доповіді про розвиток місцевого самоврядування
(XI Всеукраїнські Муніципальні Слухання, Бердянськ, 2006 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у дев'яти наукових статтях у фахових виданнях та у тезах міжнародної конференції.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається з текстової частини обсягом 155 сторінок, що включає вступ, чотири розділи з висновками, загальні висновки, списку використаних джерел із 213 найменувань і 45 сторінок ілюстрацій.

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження та необхідність створення цілісної картини становлення архітектурно-проектної справи в містах Слобідської України. Сформульовано мету й основні задачі, визначено об'єкт, предмет, наукову новизну й практичну цінність отриманих результатів, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Історіографія архітектурно-проектної справи в містах Слобідської України. Джерела. Методика дослідження” висвітлено стан наукової вивченості теми, вказано джерела, охарактеризовано методику дослідження.

У другому розділі “Допрофесійні форми діяльності в зодчестві (друга половина XVII – перша половина XVIII ст.)” на тлі виникнення міст на території Слобідської України розглянутий початковий етап складання місцевих будівельних традицій на базі ремісницького досвіду західних регіонів та під впливом російського зодчества.

У третьому розділі “Централізована організація архітектурно-проектної справи (друга половина XVIII – перша половина XIX ст.)” виявлені історичні передумови та основні етапи становлення професійної організації архітектурно-проектної справи на Слобожанщині у 2-й пол. XVIII – 1-й пол. XIX ст., коли професійна архітектурна діяльність стає складовою частиною державного управління й набуває ознак централізованої системи.

У четвертому розділі “Децентралізація архітектурно-проектної справи (друга половина XIX – початок XX ст.)” проаналізовані зміни у професійній свідомості й організаційних формах архітектурної діяльності в 2-й пол. XIX – на поч. XX ст., в період інтенсивного капіталістичного розвитку Слобожанщини, та визначені причини, що їх обумовили.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Історіографія архітектурно-проектної справи в містах Слобідської України. Джерела. Методика дослідження” містяться висновки аналізу вивченості питання у вітчизняних теоретико-архітектурних дослідженнях
(у т.ч. в роботах вчених української діаспори).

Заселення Слобідської України, заснування міст на її території висвітлені в історичних працях Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Пассека, О. Слюсарського, В. Юркевича. У к. XIX – на поч. XX вв. з'явилася низка робіт про окремі слобожанські міста: А. Тведохлебової про Ахтирку, Г. Веселовського про Острогожськ, І. Левітського про Суми, Д. Багалія та Д. Міллера про Харків. Історія виникнення й розвитку населених місць розглядалася в краєзнавчих публікаціях радянського періоду, що почастішали у 1970-і рр., у зв'язку з підготовкою до видання фундаментальної праці “Історія міст і сіл Української РСР” (1962-1974 рр.).

Оскільки архітектурно-проектна справа розглядається у дисертації в її зв'язках з низкою спеціалізованих видів робіт, що її забезпечують (архітектурною теорією, професійною освітою, критикою тощо) до кола використаних джерел включено також роботи О. Борисової, Н. Євсиної, Т. Каждан, Є. Кириченко, присвячені аналізу архітектурних концепцій 2-ї пол. XVIII – поч. ХХ ст. Відомості з історії архітектурної освіти на Слобожанщині у– 1-й пол. XX ст. містяться в роботах Н. Кондель-Пермінової, Н. Киреєвої, О. Лебедєва, Л.  Соколюк. Становлення й етапи розвитку архітектурної критики до 1917 р. розглядаються у монографії С. Заварихіна.

Вплив організаційних чинників на історичний розвиток професії архітектора на широкому матеріалі Європи України та Росії аналізували О. Буряк, В. Глазичев, Т. Говоренкова, О. Ремізова, Н. Хороян, О. Яровой. Будівельне законодавство Росії XVII – поч. ХХ ст. вивчали І. Власик та Т. Ситіна.

Історії українського зодчества 2-ї пол. ХVII – ХVIII ст. присвячені дослідження С. Колбанова, Г. Логвина, В. Сенченка, Ю. Нельговського, Л. Скорик, С. Тарану-шенка, М. Цапенка. Архітектуру періоду класицизму вивчали М. Грицай, І. Ігнат-кін, О. Ігнатов, М. Кресальний, М. Онищенко, Л. Сакович, В. Тимофієнко. Дослідженням архітектури к. ХIХ – поч. ХХ ст. займалися М. Хомутецький, О. Ігнатов,
І. Ігнаткін, В. Ясіевич, В. Чепелик. Зокрема, питання організації діяльності в галузі архітектури та містобудування в Україні у 2-й пол. ХVII – ХVIII ст. розглядали
І. Каманін і В. Вечерський.

Творчість архітекторів, що працювали на Слобідській Україні, процеси проектування й будівництва окремих споруд у слобожанських містах аналізували О. Денисенко, Є. Котляр, О. Лейбфрейд, І. Лизаний, В. Маслійчук, В. Мигуленко, В. Новгородов, Л. Розвадовський, В. Титар.

Творчі прийоми та ремісничі навички зодчих на Русі вивчали О. Тіц, І. Ніколаєв. У 1950-і – 1980-і рр. було опрацьовано історичну концепцію організації будівництва на Русі нових міст-фортець у XVI-XVII ст. (у тому числі й на Слобожанщині) із застосуванням креслень й “розписів” (Л. Тверськой, потім Г. Алфьорова, В. Загоровський, С. Карімов та ін.). Ця концепція отримала підтвердження та розвиток у подальших дослідженнях містобудування часу утворення й розвитку Московської держави XVI-XVII ст.

1961 р. опубліковано колективну працю О. Белецької, Н. Крашенинникової,
Л. Чернозубової, І. Ерн, в якій систематизовано матеріали з історії державних архітектурно-будівельних організацій і типового проектування в Росії XVIII-XIX ст. Принципи типізації й повторності в містобудуванні Росії ХVIII-ХIХ ст. докладно вивчені В. Лавровим, С. Ожеговим. Окремі питання та періоди історії архітектури Слобідської України розглядаються у роботах Б. Бондаренка, І. Бондаренко, М. Гончаренка, В. Новгородова, К. Черкасової.

Матеріалом для відображення у роботі архітектурно-проектної справи є відомості, що містяться у виявлених історико-теоретичних та документальних джерелах, структуровані згідно з методом історико-генетичного аналізу. Границі предмета дослідження при цьому задані, з одного боку, сукупністю фактів, що складаються у картину конкретного історичного стану архітектурної професії; з іншого боку, виявленням рушійних причин переходу від одного історичного стану до іншого. Предмет заданий двопланово: структурно-функціональним аналізом для окремих станів розвитку а також представленням процесу еволюції, у якому різні структурні стани зв’язано в генетичний ряд.

У другому розділі “Допрофесійні форми діяльності в зодчестві (друга половина XVII – перша половина XVIII ст.)” показано, що у ході масового переселення українців на схід і південь і містобудівного освоєння просторів колишнього Дикого Поля після національно-визвольної революції сер. XVII ст. на колонізовувані території поширювалися архітектурно-будівельні традиції західних регіонів. На Слобожанщині в XVII – сер. XVIII ст. у зодчестві панував артільний спосіб організації діяльності (на відміну від інших регіонів України, де крім артілей існували також будівельні цехи). Робота в артілях велася на основі середньовічних методів (по зазначеним замовником зразкам) при повній юридичній і фінансовій відповідальності майстра – голови артілі. Створювалися артілі фахівців, об'єднані за родинним принципом, а пізніше – за місцем проживання.

У середині XVII ст. на Слобожанщину, що перебувала під юрисдикцією Московської держави, поширився вплив будівельних Приказів. Прикази діяли від імені царя й боярської думи, передаючи свої розпорядження безпосередньо на місця воєводам. Централізована система адміністративного підпорядкування дозволяла здійснювати містобудування на основі єдиних загальнодержавних установлень. У містах-фортецях, що виникли протягом XVII ст. на території Слобідської України, найбільша увага приділялася будівництву захисних споруджень. Безпосередніми організаторами будівництва в найбільших полкових містах (Охтирці, Сумах, Харкові, Острогожську) були Приказні палати, на чолі яких стояли воєводи. В їх обов'язки входив також контроль над будівництвом у довірених містах й острогах. Креслення, кошториси й відписки, що приходили з місць, стікалися в Приказну палату головного міста й відтіля направлялися в Прикази в Москву. Приказні палати займалися розвідуванням земель для постановки нового міста, складанням кошторисного розпису й креслення майбутнього укріпленого поселення, котрі подавалися в Боярську думу на розгляд. Боярська дума й цар затверджували надану документацію, приймали Наказ про початок будівництва міста. Для спорудження фортеці посилали воєводу із загоном, що по закінченні робіт складав докладний звіт із кресленнями (характерний приклад – заснування й зведення Острогожська). Щорічний звіт про стан міських захисних споруджень і необхідних виправлень воєвода надавав у Розрядний приказ.

На рубежі в XVII й XVIII ст. відбувалася швидка дивергенція творчих методів професійного й самодіяльного ініціативного зодчества. В 1-й пол. XVIII ст. проект, що передає цілісний задум майбутньої будівлі, стає обов'язковим моментом спілкування архітекторів між собою, із замовниками, підрядниками. Поширення креслярської культури відбивало процес емансипації архітектора як самостійної професії. Складання зодчества нового типу протікало як складний процес. По-перше, середньовічна, релігійна за характером, культура ставала більш світською, асимілювала елементи західної культури, по-друге, одночасна європейська архітектури вкорінялась як цілісна система, що запозичена ззовні й насаджувалася зверху в директивному порядку. Різко підвищилася роль професійного знання. Центрами архітектурної освіти в Україні були: Києво-Могилянська колегія (з 1700 р. – академія), колегіуми в Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.).

Архітектурно-проектна справа в Російській імперії на початку XVIII в. набула державного характеру і перейшла під контроль уряду. Перші установи, що регулювали все казенне будівництво й планування, виникли в столичних містах, приватновласницьке будівництво було віддано під нагляд поліції. Була створена система професійної кваліфікації архітекторів, професійні стандарти (знання, навички й завдання діяльності архітектора). Військова організація була перенесена в цивільне адміністрування, у тому числі, в архітектурно-будівельну справу, архітектори знаходились на державній службі по різних відомствах, одержували військові посади, військові чини. Значні зодчі були керівниками архітектурних команд. У них були помічники, в обов'язки яких входило виконання робочих креслень і постійний нагляд на будівництві. В архітектурних командах велася професійна підготовка архітекторів. Становлення нової професійної організації відбувалося в столичних містах, де зосереджували професійні архітектурні сили, проектна діяльність, що не сприяло становленню архітектурно-проектної справи в провінції. Законодавцями архітектурної політики на Слобожанщині в середині XVIII ст. стають Москва й Петербург, відтіля надсилалися проекти й архітектори для зведення важливих архітектурних об'єктів. В 1753-1768 рр. за проектом московського архітектора князя
Д. Ухтомського під керівництвом С. Дудинського, його учня, в Ахтирці був зведений Покровський собор. Дудинський вів також будівлі в Сумському монастирі.

До сер. XVIII ст. слобожанські міста розвивалися без генеральних планів, планувальні структури населених місць, що формувалися, були органічно пов’язані з рельєфом та природними умовами. Переважна більшість будинків будувалася без проекту за народними традиціями.

У третьому розділі “Централізована організація архітектурно-проектної справи (друга половина XVIII – перша половина XIX ст.)” показано, що ідеї централізму та підкресленої впорядкованості стали провідними в Російській імперії у другій половині XVIII ст. Для періоду з 1760-х до 1830-х рр. характерні посилення центрального апарата керування й розвиток системи архітектурно-будівельних органів на місцях. Керівництво архітектурно-будівельною справою здійснювалося Комісією будівель Санкт-Петербурга й Москви (1762-1796 рр.), а потім Будівельним комітетом при Міністерстві внутрішніх справ (1806-1832 рр.). З 1811 по 1819 р. приватним будівництвом у країні відало також Міністерство поліції. Ці органи керували переплануванням міст, підготовкою кадрів для центра й провінцій, виготовленням т.зв. “зразкових” проектів.

Указ Катерини II 1763 р. “О сделании всем городам, их строению и улицам специальных планов, по каждой губернии особо” запустив роботи з перепланування міст на регулярній основі. Виникла гостра нестача професійних архітекторів. Завдання планування слобожанських міст вирішували, головним чином, випускники “Прибавочних класів” при Харківському колегіумі (діяли з 1768 по 1798 р.), де архітекторів і землемірів підготовлювали в числі службовців для різних відомств.

Харків одним з перших на території Російської імперії одержав проект регулярного планування, виконаний в 1767 р. в Петербурзі під керівництвом архітектора О. Квасова, затверджений в 1768 р. З переплануванням міст було тісно пов'язане
застосування типових, “зразкових” проектів, хоча столичні “Фасади зразкові”
(1770-і рр.) й не одержали в провінції значного поширення. На Слобожанщині спроба типізувати цілий комплекс казенних будинків була зроблена в 1786 р., коли вперше на Україні були затверджені плани для міст Харківського намісництва (складені в 1782-1786 рр. землемірами Г. Буксгавленом, С. Назвитіним, за участю архітектора П. Ярославського). Для цих планів характерні ясний малюнок вуличної мережі, виділення площ у просторовій системі міст, підкреслення громадських центрів, чіткість міських меж.

Контроль над будівництвом у містах здійснювався поліцією й губернським архітектором. Призначення заархітекта Слободсько-Української губернської канцелярії А. Вільямова (1767 р.) й затвердження посади губернського архітектора знаменують виділення й організаційне закріплення професії архітектора на Слобожанщині, початок становлення архітектурно-проектної справи в регіоні. Першим архітектором Харківської губернії став П. Ярославський (1780 р.), випускник “Прибавочних класів” Харківського колегіуму. В 2-й пол. XVIII ст. в перехідну епоху від пізнього бароко до класицизму основне проектування великих будинків у містах Слобожанщини велося П. Ярославським. В 1796 р. у Харкові була заснована креслярня. З появою на Слобожанщині професійних архітекторів пов’язані перші спроби архітектурного осмислення і регулювання забудови міст регіону.

В 1804, 1817 й 1822 р. розроблялися й затверджувалися в центрі плани забудови Харкова, що закріпляли принципи регулярності. У період з 1803 по 1830 р. були розроблені й видані урядом окремими альбомами як додатки до Повного зібрання законів зразкові проекти, що впроваджували канони класицизму, для багатьох видів будинків. Число типових проектів житлових будинків у серії 1809-1812 рр., наближалося до 300. У містах з альбомів відбирали обмежене число обов'язкових до застосування зразків і місцевими силами виконували на їхній основі конкретні проекти, котрі затверджувалися владою губернії. У Харкові одержали поширення кілька проектів будинків висотою від одного до трьох поверхів, з п'ятьма або сьома вікнами по довжині фасаду. В 1832 р. вийшов перший у Російській імперії Будівельний устав, що відкрив епоху законодавчого регулювання будівельної діяльності.

На поч. XIX ст. обов'язки контролю над архітектурно-будівельної діяльністю в слобожанських містах були передані губернаторові, у допомогу йому засновано губернську будівельну експедицію, керовану губернським архітектором. Посаду харківського губернського архітектора в цей період займали В. Лобачевський, а потім С. Чернишов, випускники “Прибавочних класів” Харківського колегіуму. В функції експедиції входили регулювання приватного будівництва, складання проектів планування й спостереження за виконанням регламентацій всіх видів, як то: центральних і місцевих указів й актів, зразкових креслень, будівельного уставу, і конфірмованих регуляційних проектів планування. У випадку спорудження нових або при капітальних переробках існуючих значних будинків засновувалися тимчасові комісії й комітети, за роботу яких ніс відповідальність губернатор.

В 1805 р. у Харкові був відкритий університет і затверджено посаду університетського архітектора, котру зайняв випускник Гірського училища в Петербурзі
Є. Васильєв, згодом автор проектів і керівник будівництва численних будинків міста (центрального корпусу університету, будинку Дворянського зібрання, дзвіниці Успенського собору та ін.), виконаних у класицистичних формах. Від заснування університету до 1832 р. проф. Є. Васильєв очолював кафедру Архітектури.

В 1-й трет. XIX ст. в рамках централізованої моделі на Слобожанщині проектування, навчання й керування виділися як окремі області професійної роботи. Це дозволило більш послідовно і професійно утверджувати в плануванні міст регулярні принципи, на основі “зразкових проектів” та проектів великих громадських будівель, що розроблялись на місцях та затверджувалися в центрі, формувати класицистичну забудову населених місць.

Розвиток капіталізму в Російській імперії сприяв, починаючи з 1830-х рр., ослабленню централізації в управлінні архітектурно-будівельною справою. Розширилися права як окремих міністерств і відомств, так і приватних забудовників. Певне “розпушення” централізму в керуванні будівництвом супроводжувалося переносом уваги з архітектурно-художніх питань на інженерно-технічні. Цивільна будівельна частина була передана із МВС головному управлінню шляхів сполучення й публічних будинків (ГУШС і ПБ), за винятком спорудження монументів (1832 р.).
З ведення ГУШС і ПБ виключалися будинки й спорудження міністерств і відомств, що мали свої будівельні департаменти, контори, штат архітекторів і інженерів. Функцій організації й керування архітектурою й містобудуванням на Слобожанщині розподіляються між декількома самостійними структурами державного керування.

У розглянутий період видані у вигляді указів правила для будівництва обивательських будинків, для складання кошторисів. В 1842 р. вийшло друге видання Будівельного уставу, в 1857 – третє. В 1830-х рр. почалася розробка чергової, третьої серії проектів планування слобожанських міст, що відрізнялися певною формальною регулярністю та певною штучністю геометричної побудови. В 1839 р. був складений і затверджений новий план Охтирки, що діяв протягом усього XIX в. В 1845 р. були затверджені плани Сум і Лебедина, виконані губернським землеміром
С. Дмитрієвим. В 1857 р. був розроблений план Харкова. Розмаїття стильових варіантів, що пропонувалися альбомами зразкових проектів 1840-1856 рр. знаменувало початок розпаду загальної системи державного регулювання будівництва.

В 1833 р. у Харкові була заснована будівельна комісія, у веденні якої перебували значні казенні й міські будівлі у всій губернії. В 1842 р. губернські будівельну експедицію й будівельну комісію замінила губернська будівельна комісія, з більш широкими повноваженнями. Замість губернської будівельної комісії для завідування будівельною й дорожньою частинами була створена губернська будівельна й дорожня комісія (1850-1865 рр.). Складалася вона з губернатора (голови), губернського архітектора, губернського інженера, городового архітектора, двох виконавців робіт й їхніх помічників. Комісія відала “усе взагалі по штучній і господарській частинах розпорядження, дії й справи по цивільній будівельній частині у всіх містах губернії, а рівно всі дороги, мости й перевози”.

Для Слобідської України особливе значення мала діяльність спеціального Департаменту військових поселень. Система військових поселень проіснувала з 1810 по 1857 рр. У проектуванні поселень брали участь столичні зодчі – К. й О. Тони,
О. Брюллов, О. Штакеншнейдер, і місцеві архітектори. Військові поселення в Харківській губернії створювалися у два етапи, в 1817 й 1824 р., на території Ізюмсь-кого, Старобельського, Куп'янського, Вовчанського й Зміївського повітів. В 1817 р. Чугуїв став центром військових поселень восьми поселенських округів. Плани частин міста Чугуєва 1817, 1824, 1845 й 1847 р. відбивали послідовність забудови основних зон і ділянок міської території. Будівництво в поселеннях велося по зразкових проектах, які розроблялися центральним Управлінням військових поселень.

Під безпосереднім начальством департаменту військових поселень Військового міністерства був заснований Будівельний комітет з облаштування міста Харкова (1837-1842 рр.). Під його нагляд перейшла будівельна діяльність городян. Штатна посада городового архітектора з’явилася в 1837 р., її зайняв по сумісництву професор харківського університету А. Тон. Очоливши Будівельний комітет, він організував роботу над складанням нового “Плану губернського міста Харкова з його околицями” (1838 р.), котрий зберігав існуюче планування та намітив нові межі міста.

У підпорядкуванні Міністерства народної освіти в управлінні Харківського навчального округу на посаді архітектора перебував Н. Ашитков, який проектував будівлі учбових закладів в формах ампіру. Посаду університетського архітектора займали представники пізнього класицизму акад. А. Тон (1837-1852 рр.) та акад.
М. Львов (1852-1857 рр.).

Із сер. XIX ст. приймається ряд мір, що затвердили особливий статус церковної архітектури, порядок проектування, узгодження й будівництва культових будинків. 4 липня 1855 р. Св. Синод затвердив посаду архітектора Харківської єпархії.

Жорстка регламентація пізнього класицизму набула найбільш крайнього втілення в військових поселеннях. Плани слобожанських міст цього етапу позначені формальністю та геометричним схематизмом, проте стильові варіанти, що вже з’являлися в індивідуальних і зразкових проектах, вказували на початок руйнування принципів класицистичної забудови.

У четвертому розділі “Децентралізація архітектурно-проектної справи (друга половина XIX – початок XX ст.)” з’ясовано, що трансформація художньо-образного ладу архітектури й організаційна реформа відбивали протиборство двох світоглядів – відживаючого феодального й прогресивного для цієї епохи буржуазного, і являли собою різні, але взаємозалежні сторони боротьби, що відбувалася в архітектурі цього часу. По указі 1864 р. керування цивільним будівництвом було передано Міністерству внутрішніх справ. В 1865 р. був заснований Технічно-буді-вель-ний комітет (Т-СК МВС), а ряд міністерств і відомств одержали повну самостійність у своїй будівельній діяльності. Земства (1864 р.), створені після селянської реформи 1861 р., одержали широкі повноваження в будівництві й керуванні школами, лікарнями, благодійними закладами, впорядкуванні й утриманні доріг, мостів і переправ. В 1879 р. земським зборам було надане право видання обов'язкових постанов, щодо будівництва. Відповідно до городових реформ 1870 й 1892 р. міські думи повинні були видавати обов'язкові постанови відносно міського благоустрою й місцевих архітектурно-будівельних правил.

Функції технічного контролю над суспільним будівництвом стали здійснювати місцеві органи МВС. У Харківській губернії таким органом було будівельне відділення в підпорядкуванні Т-СК МВС при губернському правлінні (з 1865 р.), що замінило будівельну й дорожню комісію. До штату відділення входили губернський інженер, губернський архітектор, молодші інженер й архітектор і техніки. Сфера піклування Будівельного відділення була обмежена технічним і поліцейським наглядом за виконанням правил Будівельного уставу й обов'язкових постанов у казенному й приватному (цивільному) будівництві.

В 2-й пол. ХІХ ст. у державі здійснювався перехід до т. зв. “негативного” принципу регулювання, установлювалися (правда, не у всіх випадках) обов'язкові обмеження для забудови, у рамках яких приватний забудовник одержував значну свободу дій. У порівнянні з початком століття, приватне будівництво втрачає нормативний зв'язок із суспільними спорудженнями в комплексній забудові.

Практично вийшли зі вжитку типові зразки. З'являлися нові типи будівель (адміністративні, комерційні, виставкові, доходні житлові дома та ін.) і споруд, функціональні, конструктивні й образні рішення. Складання й “урегулювання” планів міст були передані у ведення міських дум. Муніципальні влади намагалися запобігати некерованій забудові міст. В 2-й пол. XIX ст. було кілька спроб розробити новий генеральний план Харкова на основі топографічної зйомки: в 1871-1875 рр. К. Первухіним, в 1876-1886 рр. Г. Стрижевським, а також в 1890-1895 рр. К. Брандером,
О. Кондратовським, Б. Михаловським, Г. Стрижевським, М. Шевцовим і Д. Шустером. Проекти здійснені не були. У повітових містах розроблялися: “План повітового міста Старобельська з показанням передбачуваного врегулювання й поширення” (1877 р.), плани врегулювання забудови Лебедина (1909 р.) і Сум (1909, 1913 р.).

Результати нової містобудівної практики зафіксовані на топографічному плані Харкова 1916 р., складеному О. Гінзбургом і Н. Жавридом, де житлові території перемежалися з промисловими, відносно впорядкований центр контрастував з хаотично забудованими окраїнами, розміри міста наближалися до 85 кв. км).

Першим на посаду міського архітектора Харківською думою був запрошений Г. Стрижевський (1872-1873 рр.). Згодом архітектори призначалися управою:
Ф. Ниценко (1873-1883 рр.), С. Загоскін (1883-1890 рр.), І. Загоскін (1890-1893 рр.), М. Дашкевич (1893-1899 рр.), Б. Корнеєнко (1899-1912 рр.). В обов'язки міського архітектора входило проектування й складання кошторисів на зведення й ремонт об'єктів за рахунок міста, розрахунок винагороди й спостереження за підрядниками, розгляд планів і фасадів приватних будівель, що представляли в управу на затвердження, і нагляд за дотриманням Будівельного уставу приватними забудовниками.
З 1872 р. протягом більш ніж трьох десятиліть посаду харківського міського інженера займав інженер-архітектор Б. Михаловський. У Сумах на поч. ХХ ст. міським архітектором був Г. Прядкін.

Заснування земств у Харківській губернії відноситься до 1865 р. В управі Харківського губернського земства працювали архітектор, інженер, технік і креслярі. Губернським земським інженером в 1896-1917 рр. був З. Харманський, котрий мав також приватну проектну практику і збагатив забудову Харкова значними спорудами у стилі неокласицизму, необароко та модерну.

Найбільший внесок у церковне будівництво в містах губернії внесли архітектори Харківської єпархії Ф. Данилов (1868-1886 рр.), В. Немкін (1886-1907 рр.),
В. Покровський (1907-1916 рр.). У проектуванні храмів Данилов звертався до російсько-візантійської стилістики. В. Нємкін працював у неоросійському, неовізантійському стилях та стилістиці неокласицизму. В. Покровський проектував у неовізантійському, неоросійському стилі та українському модерні.

В 2-й пол. XIX ст. посаду архітектора управління Харківського навчального округу займав Д. Ткаченко. На посаді університетського архітектора перебували в 1980-і рр. А. Шпігель, а з 1891 р. – В. Величко. Посада архітектора Харківського технологічного інституту наприкінці XIX ст. займав Н. Біркін. Мав у штаті посаду архітектора Харківський інститут благородних дівиць відомства імп. Марії.

У к. ХІХ – на поч. ХХ ст. Харків став одним з найбільших залізничних вузлів Російської імперії. Будівництво залізниць, їхніх будинків і споруд доручалося головному інженерові, затверджуваному міністром шляхів сполучення. Роботи велися по проектах, кресленнях, планах і розцінкових відомостях, складеним на підставі вишукувань, що передували висновку концесії й схваленим міністром МШС.

Поповнення рядів архітекторів в містах Слобожанщини відбувалося за рахунок випускників столичних вузів і місцевих спеціалізованих навчальних закладів. У Харкові задля підготовки архітекторів та архітектурної просвіти громадськості було створено систему професійної освіти (школа – училище – вищий навчальний заклад). 1869 р. у Харкові М. Раєвська-Іванова відкрила першу в Росії приватну школу малювання (з 1896 р. – Міська школа малювання й живопису, з 1912 р. – Художнє училище). У Реальному училищі (з 1873 р.) навчали малюнку, технічному кресленню, нарисній геометрії, геодезії й будівельному мистецтву. Його вихованцями були відомі архітектори – О. Бекетов, О. Лангман, М. Михайловський. Навчання архітектурно-будівельній справі в Харківському Технологічному Інституті (відкритий 1885 р.) мало прикладне, інженерно-технічне спрямування. Завідувачами кафедри архітектури в ХТІ були інж. С. Загоскін, академіки М. Ловцов й О. Бекетов (автор першого підручника з архітектури, виданого в Україні). Із ХТІ вийшли видні зодчі й містобудівники О. Гінзбург, О. Ейнгорн, І. Зеленін. В. Кричевський, В. Троценко та деякі інші зодчі отримали архітектурну підготовку у приватних майстернях.

Слобожанскі міста, особливо Харків, підтримували жваві ділові й культурні зв'язки з обома столицями. Багато відповідальних будинків у місті зведені по проектах петербуржців – Н. Васильєва (готель “Асторія” з Купецьким банком), О. Дмитрієва (Управління ПЗ), М. Верьовкіна (будинок т-ва “Саламандра”), І. Претро (будинок т-ва “Росія”), Ф. Лідваля (Азовско-Донський банк), О. Мунца (Руско-Азіат-ський банк). Проектні замовлення для сумського мільйонера й мецената П. Харито-ненка виконував москвич акад. арх. О. Щусєв.

Більшість харківських архітекторів поєднували державну/муніципальну службу й педагогічну діяльність із виконанням приватних замовлень. Наприкінці XIX ст. у Харкові з'явився ряд приватних контор, що виконували увесь комплекс договірних проектно-будівельних робіт або тих, що спеціалізувалися на виконанні окремих видів послуг. Перша спеціалізована проектна контора в Харкові була відкрита 1893 р. інженером-архітектором С. Загоскіним при участі архітекторів І. Загоскіна й М. Ловцова.

Розвиток приватної архітектурно-проектної практики стимулював конкуренцію й розвиток професійної етики. Завдяки цьому на початку ХХ ст. склалися стильова різноманітність та висока професійна якість архітектури губернського центру. Найбільші об’єкти зводилися у формах пізньої еклектики (М. Ловцов, О. Бекетов).
У 1900-і рр. у доходних домах переважав стиль модерн (О, Гінзбург, М. Диканський, В. Покровський, О. Ржепишевський), а у 1910-і рр. поширився неокласицизм (Б. Гершкович, В. Естрович, І. Претро).

У 2-й пол. XIX – на поч. XX ст. Харків став важливим центром суспільно-архітектурного життя. Архітектурні товариства сприяли зміцненню зв'язків архітекторів-професіоналів з міською громадськістю, органами міського самоврядування й державними інституціями. Архітектурно-будівельне відділення Харківського технічного товариства було створено 1904 р. Його активними діячами були О. Бекетов,
О. Гінзбург, І. Загоскін, В. Покровський, О. Ржепишевський, Ф. Шустер.

У жовтні 1912 р. група ентузіастів українського народного стилю на чолі з художником С. Васильківським створила творче об'єднання – Український художньо-архітектурний відділ при Російському харківському літературно-художньому гуртку. В нього ввійшли й архітектори О. Варяніцин, В. Галицький, К. Жуков, В. Леонтович, О. Лінник, С. Тимошенко. Будинки нового українського стилю в Харкові почали з’являтися з 1909 р. У Харкові з 1913 по  р. було проведено п'ять архітектурно-художніх виставок із широкою всеросійською й міжнародною участю.

Архітектурні конкурси, що поширилися на поч. ХХ ст., теж активізували взаємодію архітекторів з громадськістю та сприяли підвищенню професіоналізму. Конкурси проводилися міською Думою, приватними товариствами, окремими замовниками. У Харкові до найбільш відомих можна віднести всеросійський конкурс на проект Купецького банку й готелю “Асторія” (1908 р.), міського Художнього училища (1912 р.), хоральної синагоги (1909 р.), будинку т-ва “Саламандра” (1914 р.).

Харківські архітектори, у першу чергу О. Бекетов й О. Гінзбург, М. Диканський, активно співробітничали в місцевій пресі й столичних архітектурних журналах, де публікували свої проекти та полемічні статті з найбільш актуальних професійних питань.

ВИСНОВКИ

1. У процесі становлення й розвитку архітектурно-проектної справи в містах Слобідської України виділені чотири послідовні етапи:

- поява професіоналів-архітекторів й організаційне закріплення посадової позиції архітектора (2-а пол. XVIII ст.);

- структурування