Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Костриця Микола Юхимович

УДК (477):94

ГЕОГРАФІЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО УКРАЇНИ:

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ,

ІСТОРІЯ, ПРАКТИКА

11.00.13 — історія географії

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

доктора географічних наук

Київ — 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі методики природничо-математичних дисциплін Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.

Науковий консультант: доктор географічних наук, професор,
член-кореспондент АПН України,
Заслужений діяч науки і техніки України
Шищенко Петро Григорович,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка,
професор кафедри географії України

Офіційні опоненти: доктор географічних наук, професор
Шаблій Олег Іванович,
Львівський національний університет
імені Івана Франка, завідувач кафедри
економічної і соціальної географії

доктор географічних наук, професор
Жупанський Ярослав Іванович,
Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича, професор кафедри
географії України, картографії та геоінформатики

доктор географічних наук, професор
Любіцева Ольга Олександрівна,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка,
завідувач кафедри країнознавства і туризму

Захист відбудеться 26 листопада 2007 р. о 14-й год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.07 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: ДСП — 680, м. Київ, просп. акад. Глушкова, 2, географічний факультет, ауд. 312.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 4 жовтня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор географічних наук, професор С. І. Іщук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Нові геополітичні реалії, що склалися після здобуття Україною державної незалежності, активізували процеси духовного відродження. У цій державного значення справі важливе місце належить краєзнавству, яке сьогодні переживає справжній ренесанс. І зовсім не випадково, що на зламі тисячоліть краєзнавство органічно вписалося у систему загальноцивілізаційних дослідницьких пріоритетів у соціогуманітарній сфері.

Разом з тим, на тлі бурхливого відродження краєзнавчого руху в Україні простежується тенденція до значного відставання рефлексивної компоненти краєзнавства від нагромадженого емпіричного матеріалу, спостерігається певна невідповідність між масштабністю краєзнавства як суспільного явища та рівнем його теоретико-методологічного осмислення і наукового узагальнення. Еклектичне змішування означених функцій (сфер) призводить до того, що сучасне краєзнавство має вигляд досить суперечливого комплексу дисциплін, підходів, принципів та світоглядних орієнтацій. Таке становище негативно впливає на процес інституціалізації всіх напрямів національного краєзнавства. Зазначимо, що з даної проблеми до цього часу в Україні не написано жодної аналітичної праці, відсутні й дисертаційні дослідження.

У зв’язку з цим наукове дослідження історії географічного краєзнавства України (далі — ГКУ) з нових методологічних засад — надзвичайно актуальне завдання сьогодення. Необхідність побудови сучасної парадигми ГКУ актуалізується як відновленням пріоритетів української науки в цілому, так і запитами практики.

Виходячи з вищесказаного, виникла необхідність у підготовці узагальнюючої праці з історії ГКУ та методики його комплексного дослідження на загальнодержавному рівні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження безпосередньо пов’язане з науковою роботою кафедри географії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Регіональні геоекологічні проблеми України” (номер держреєстрації 0106U10242), відповідає пріоритетним напрямам наукових досліджень в Україні, концепція яких закладена в Указі Президента України “Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні” (від 23 січня 2001 року) та Постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження Програм розвитку краєзнавства на період до 2010 року” (від 10 червня 2001 року).

Матеріали дисертаційного дослідження використані при виконанні наукового проекту Київського національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова (номер держреєстрації 0106U000905) “Розробка наукових основ туристсько-географічного краєзнавства та підготовки фахівців для сфери туризму у педагогічних вищих навчальних закладах (у форматі Болонського процесу)”. Довідка про апробацію і використання результатів дослідження (протокол засідання кафедри географії і краєзнавства КНУ № 4 від 08.11.2006 р.).

Дисертаційна робота є складовою наукової теми кафедри методики природничо-математичних дисциплін Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти “Формування екологічної і духовної культури вчителів природничо-математичних дисциплін засобами краєзнавчої роботи” (Довідка про апробацію і впровадження результатів дослідження, затверджена на засіданні вченої ради Житомирського ОІППО, протокол №  від 19 грудня 2006 р.); науково-дослідницької теми “Природно-рекреаційні ресурси Житомирської області”, що здійснюється спільно з Державним управлінням природних ресурсів Житомирської області”; спільної довгострокової комплексної науково-дослідної програми “Краєзнавство Правобережної України: історія, становлення, проблеми” та науково-дослідницької теми “Товариство дослідників Волині: історія, діяльність, постаті” Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині та Центру дослідження Поділля при Кам’янець-Подільському державному університеті; входить до координаційного плану роботи краєзнавчої комісії Українського географічного товариства на 2005–2010 роки, яку очолює дисертант; обласної “Програми розвитку краєзнавства до 2010 року” Житомирської обласної державної адміністрації.

Розроблений дисертантом для шкіл області географічний атлас “Житомирська область. Моя Батьківщина” (здійснено 4 видання) отримав “Свідоцтво про державну реєстрацію виключної правомочності особи на твір” (Довідка ВП №  від 15.12.1999 р. Державного агентства України з авторських і суміжних прав).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка цілісної наукової концепції історії географічного краєзнавства України. Виходячи із загальної мети, були поставлені наступні задачі:—

обґрунтувати теоретико-методологічні засади дослідження історії ГКУ;—

розробити методику дослідження історії ГКУ;—

визначити суть, функції, об’єктно-предметне поле, місце географічного краєзнавства в системі національного краєзнавства;—

обґрунтувати періодизацію ГКУ;—

здійснити історико-географічний аналіз основних етапів історії ГКУ;—

дослідити діяльність фундаторів ГКУ та очолюваних ними наукових шкіл;—

повернути в науковий обіг творчу спадщину декількох поколінь забутих імен вчених-краєзнавців та аматорів-подвижників, на чию діяльність протягом багатьох десятиліть було накладено табу;—

проаналізувати рівень інституціалізації ГКУ;—

продовжити впровадження досягнень ГКУ у науково-освітній простір держави.

Об’єктом дослідження є географічне краєзнавство України.

Предметом дослідження є історико-географічний аналіз генезису ГКУ: від його витоків до утвердження як наукової дисципліни.

Методологія і методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є фундаментальні положення теорії географічної науки, зокрема загальної географії, країнознавства, регіоналістики, географічного краєзнавства. Обгрунтованість та достовірність результатів дисертаційного дослідження забезпечується коректною постановкою завдань і застосуванням системного синергетичного підходу з широким використанням загальнонаукових методів (синтезу, аналізу, порівняння, індукції, дедукції, історизму, спостереження, узагальнення), спеціальних методів (картографічного, ретроспективно-генетичного, діахронічного, демографічного) та міждисциплінарних методів (статистичного, математичного, літературного).

Застосування у сукупності перелічених методів дозволили здійснити у просторі і часі системне дослідження усього комплексу історії ГКУ від його витоків до наших днів.

Джерельну базу дослідження склали теоретичні і прикладні праці вітчизняних і зарубіжних вчених: В. О. Гериновича, М. Г. Гродзинського, М. С. Грушевського, Г. І. Денисика, О. Т. Діброви, К. В. Дубняка, Я. І. Жупанського, Л. І. Зеленської, С. І. Іщука, І. П. Ковальчука, В. П. Корнєєва, М. П. Крачила, В. П. Круля, В. М. Кубійовича, Ф. Т. Матвієнка-Гарнаги, О. М. Маринича, П. О. Масляка, В. В. Обозного, Я. Б. Олійника, М. М. Паламарчука, В. М. Пащенка, М. Д. Пістуна, Р. І. Сосси, С. Л. Рудницького, П. А. Тутковського, О. І. Шаблія, В. О. Шевченка, П. Г. Шищенка та інших географів, демографів, істориків.

Інформаційна база досліджень була сформована на базі матеріалів архівів Києва, Москви, Санкт-Петербурга, Львова, 126_ти фондів 12_ти державних архівів, фондосховищ музеїв і бібліотек України та Росії, переважна більшість яких нині маловідома або вперше введена у науковий обіг. З-поміж них особливо цінними є опрацьовані і використані дисертантом документи 50_ти фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІА України), котрі характеризують діяльність науково-краєзнавчих установ, товариств і осередків України, а також таких провідних організаторів краєзнавчого руху і географо-регіональних досліджень як М. С. Грушевський, С. Л. Рудницький та ін.

Багатий фактичний матеріал на регіональному рівні почерпнуто у державних архівах Вінницької, Волинської, Житомирської, Одеської, Рівненської, Харківської областей, Кам’янець-Подільській філії Державного архіву Хмельницької області.

У дисертації широко використані матеріали біографій, рукописи праць багатьох науковців, особисті фонди, що містяться в Інституті рукописів Центральної наукової бібліотеки НАН України імені В. І. Вернадського у м. Києві, архівах Служби безпеки України та Президії НАН України.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в дисертації автором

вперше:—

розроблено і апробовано на практиці цілісну концепцію історії ГКУ від його витоків до утвердження як наукової дисципліни;—

обґрунтовано і поглиблено з позицій системного підходу питання теорії історії ГКУ та розроблено методику його дослідження із застосуванням загальнонаукових, спеціальних методів та сучасних інформаційних підходів;—

виявлено та введено до наукового обігу новий масив джерел, які раніше зберігалися у спецфондах архівів і не використовувалися дослідниками;—

визначено суть, функції, об’єктно-предметне поле ГКУ та його місце в структурі національного краєзнавства;—

обґрунтовано і побудовано узагальнену схему періодизації ГКУ з найдавніших часів до початку XXI ст.; визначено його історичні етапи;—

здійснено системний історико-географічний аналіз визначених етапів історії ГКУ;—

досліджено генезис та еволюцію наукової думки провідних вчених у розвитку ГКУ на всіх його етапах: від витоків до утвердження як наукової дисципліни;—

досліджено і проаналізовано діяльність фундаторів ГКУ та очолюваних ними наукових шкіл;—

дано комплексну оцінку творчого доробку і повернуто у науковий обіг творчу спадщину декількох поколінь “забутих” вчених-краєзнавців, на чию діяльність протягом багатьох десятиліть було накладено табу;—

розкрито пріоритети українських вчених у становлені наукових ідей та їх роль у розвитку географічної науки;—

визначено сучасний рівень інституціалізації ГКУ та розроблено парадигму його розвитку на сучасному етапі та на перспективу.

удосконалено:—

методику дослідження історії ГКУ як важливої складової географічної науки та соціогуманітарного простору країни;—

періодизацію етапів історії ГКУ.

отримали подальший розвиток:—

термінологічно-понятійний апарат, що дозволило суттєво поглибити соціально-географічний аспект історії ГКУ;—

методика регіональних географо-краєзнавчих досліджень як провідної ланки в системі національного краєзнавства, яка передбачає впровадження ідей та принципів ГКУ в географічну науку та культурно-науково-освітній простір держави.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів визначається новизною і комплексним підходом у дослідженні даної проблеми. Розробка цієї проблеми з нових методологічних засад сприяє створенню основ наукової парадигми історії ГКУ, визначення його місця і ролі в системі національного краєзнавства в цілому та географічної науки зокрема. Концептуальне положення дисертації та обґрунтовані автором теоретико-методологічні засади генезису ГКУ дозволили поглибити наукові засади таких навчальних дисциплін як “Географія України”, “Історія української географії” тощо.

Фактичний матеріал, узагальнення і висновки дисертаційного дослідження використані автором при складанні навчальних програм та рекомендацій Міністерства освіти і науки України для вищих навчальних закладів із спеціальності “Краєзнавство і туризм” та “Шкільна туристсько-краєзнавча робота”, посібника для ВНЗ “Шкільна краєзнавчо-туристська діяльність” (1995), у розробці і підготовці регіональних краєзнавчих атласів серії “Моя мала батьківщина. Житомирська область” (4 видання), виконаних на замовлення Міністерства освіти і науки України протягом 1999–2005 років як дидактичний посібник для пропедевтичного курсу з географії “Рідний край” у 5_му класі загальноосвітніх шкіл України, підготовці підручника “Рідний край. Житомирщина”, навчальних посібників “Шкільна краєзнавчо-туристична робота”, “Географія Житомирської області”, “Практикум з географічного краєзнавства”, “Рідний край” та ін.

Прикладні аспекти дослідження дисертантом пропонується використати в процесі розробки нової концепції регіональної політики в умовах трансформації суспільних відносин, при розробці програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів, у проведенні адміністративно-територіальної реформи тощо.

Матеріали дисертації слугують підґрунтям для організації науково-дослідної, пошукової просвітницької роботи у галузі історії краєзнавства, зокрема для більш ефективної діяльності краєзнавчих товариств, музеїв, краєзнавчих відділів бібліотек та інших культурно-освітніх й наукових установ.

Суспільна значимість дисертації полягає в тому, що напрацьований і узагальнений в ній матеріал сприятиме подальшому розгортанню краєзнавчого руху в державі, вдосконаленню всіх його організаційних форм.

Особистий внесок здобувача. На підставі системно-структурного аналізу автор розробив концепцію даного дослідження, обґрунтував теоретико-методологічні і методичні положення історико-географічного дослідження історії ГКУ — унікального культурно-наукового феномену вітчизняної науки і культури. Дисертантом розроблено періодизацію ГКУ — від витоків до утвердження, виокремлено і всебічно охарактеризовано наукові школи ГКУ, простежено рівень його інституціалізації, введено у науковий обіг теоретичну спадщину багатьох раніше “забутих” українських вчених-географів України. Всебічно розкрито практичну значимість ГКУ у науковому, пропедевтичному та педагогічному аспектах.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи доповідалися і обговорювалися на з’їздах Українського географічного товариства: Київ (1995), Луцьк (2000), Чернівці (2004), міжнародних наукових конгресах українських істориків: Кам’янець-Подільський (2003), Луцьк (2006), міжнародних і Всеукраїнських конференціях, симпозіумах і семінарах: “Малинщина у просторі і часі” (Малин, 1996), “Культура і екологія юнацтва” (Хмельницький, 1996), “Українська національна ідея: історія і сучасність” (Житомир, 1997), “Житомирщина крізь призму століть” (Житомир, 1997), “Безперервна географічна освіта: інноваційні методи і технології” (Харків, 1998), “Українська географія: історія і сучасність” (Київ, 1998), “Роль краєзнавства в духовному збагаченні особи” (Житомир, 1998), “Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність” (Новоград-Волинський, 1998), “Поляки на Хмельниччині: погляд крізь роки” (Хмельницький, 1999), “Бердичівська земля в контексті історії України” (Бердичів, 1999), “Історичне краєзнавство на зламі тисячоліть” (Дніпропетровськ, 1999), “Україна та глобальні процеси: географічний вимір” (Луцьк, 2000), “Житомирщина на зламі тисячоліть” (Житомир, 2000), “Актуальні проблеми українознавства на зламі тисячоліть” (Львів, 2000), “Бердичівщина і поступ у третє тисячоліття” (Бердичів, 2001), “Проблеми європейської інтеграції і транскордонної співпраці” (Луцьк, 2001), “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” (Донецьк, 2001), “Українське географічне краєзнавство: наукові засади, історія, постаті” (Тернопіль, 2001), “Іван Огієнко і розвиток національної освіти, науки і культури” (Житомир, 2002), “Історія міст і сіл Великої Волині” (Коростень, 2002), “Проблеми етнології, фольклористики, мистецтвознавства Поділля та Південно-Східної Волині: історія і сучасність” (Кам’янець-Подільський, 2002), “Навчально-методичне забезпечення безперервної географічної і картографічної освіти” (Харків, 2002), “Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи” (Кам’янець-Подільський, 2002), “Географічна освіта і наука в Україні” (Київ, 2000, 2003), “Архіви та краєзнавство: шляхи інтеграції” (Дрогобич, 2003), “Країни і регіони на шляху до збалансованого розвитку” (Київ, 2003), “Духовні витоки Житомирщини” (Житомир, 2003), “Поляки на Волині: історія і сучасність” (Житомир, 2003), Ландшафтознавство: традиції і тенденції” (Львів, 2004), “Житомир в історії Волині і України” (Житомир, 2004), “Збереження природної, історичної та культурної спадщини як фактор формування національної свідомості” (Черкаси, 2004), “Проблеми історії міст і сіл Поділля й Південно-Східної Волині в контексті перевидання багатотомної “Історії міст і сіл України” в новій редакції” (Кам’янець-Подільський, 2004), “Західне Полісся: історія і культура” (м. Сарни Рівненської області, 2005), “Бердичів древній і вічно молодий” (Бердичів, 2005), “Музейна справа на Житомирщині: історія, досвід, проблеми” (Житомир, 2005), на шести міжнародних семінарах “Проблеми безперервної географічної освіти і картографії” (Харків, 2001–2006).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у двох монографіях, 31 одноосібній статті, у фахових та більш ніж у 30 статтях в інших наукових виданнях, зокрема в матеріалах і тезах конференцій, симпозіумів, семінарів.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається із вступу, семи розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Основний текст дисертації викладено на 349 сторінках машинописного тексту. Список використаних джерел нараховує 497 найменувань.

Основний зміст дисертації

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження історії географічного краєзнавства України” обґрунтовано концептуальні засади історії географічного краєзнавства, проаналізовано ступінь наукової розробленості історії ГКУ, визначено місце географічного краєзнавства в структурі національного краєзнавства, його об’єктно-предметне поле, зміст, сутність і функції, здійснено періодизацію, визначено етапи розвитку, рівень інституціалізації.

Аналіз джерельної бази свідчить про те, що обрана автором тема дослідження досі не отримала належного висвітлення у вітчизняній літературі та не привернула достатньої уваги істориків географії. Хоча існуючий фактологічний матеріал є надзвичайно багатим, він, як правило, стосується лише окремих фрагментів з історії ГКУ, разом з тим, як окрема наукова галузь взагалі вченими ще комплексно не досліджувалася. На даний час з цієї проблематики не написано жодної аналітичної праці.

На початку ХХІ століття науковий світ увійшов в епоху постнекласичної методології. На відміну від класичних поглядів, де головну роль відіграє об’єкт (природа, “натура”), і некласичних, у яких провідне значення має суб’єкт (людина, суспільство, “культура”), постнекласична ідея фіксує увагу на їх цілісності. Розгортаючись у собі, цілісність виступає як тотальність, в якій дія людини на ландшафт одночасно означає і дію на себе як складову ландшафтної оболонки. Спільний об’єкт географічних наук — ландшафтна оболонка, поєднує в собі не лише природні складові, що сформувалися в результаті тривалого еволюційного розвитку, а й складові соціальні, коли людина стала невід’ємним складником сучасних ландшафтів і чинником їх змін. Сучасний постнекласичний період науки характеризується як одна із складних сфер людської діяльності, в якій людина як суб’єкт є одночасно й об’єктом власних дій, а суб’єкт досліджень — одночасно й об’єктом.

Однією з ключових проблем при дослідженні історичних явищ є проблема періодизації, яка дає можливість розглянути сукупність фактів, подій і явищ у їх взаємозв’язку, визначити характерні для кожного етапу детермінанти, що викликали саме ці події, спільні ознаки, відмінності, тенденції розвитку, їх зв’язок і взаємообумовленість з попереднім і наступним часом. Українські географи Г. І. Денисик, Я. І. Жупанський, Я. О. Мариняк, М. Д. Пістун, О. І. Шаблій, П. Г. Шищенко та інші у ряді праць оприлюднили своє бачення періодизації історії географічної науки в Україні. Діапазон цих поглядів є надзвичайно строкатим як за методикою визначення, так і за часовими рамками. Не вдаючись до дискусій із зазначеними авторами, висловимо з цього приводу власні міркування і підходи. На нашу думку, географічне краєзнавство України у своєму розвитку пройшло всі основні етапи еволюції: витоки — початки (зародження) — становлення — утвердження. Ми вважаємо їх відправними у визначенні періодизації географічного краєзнавства. Враховуючи набутий досвід українських вчених у дослідженні даної проблеми, вважаємо за доцільне виокремити наступні етапи у розвитку ГКУ:

1_й етап. V — IV ст. до н. е. — XVII ст. — витоки або стихійно-описовий (емпіричний) етап, який є своєрідною предтечею початків (зародження) географічного краєзнавства.

2_й етап. XVIII — середина XIX ст. — початки (зародження) або цілеспрямовано-описовий етап ГКУ.

3_й етап. Друга половина XIX — початок XX ст. — становлення організаційних форм, наукових шкіл, центрів та напрямів ГКУ.

4_й етап. 40–80_ті роки XX ст. — перехідний етап — час складних трансформацій ГКУ в умовах тоталітарної системи.

5_й етап. 90_і роки XX ст. — початок XXI ст. — утвердження ГКУ як наукової дисципліни в умовах державної незалежності.

Кожний із запропонованих етапів включає певні періоди, які мають свою специфіку і особливості. Одним з принципових питань теорії, навколо якого протягом десятиріч не припиняються дискусії, є питання про зміст, функції, об’єкт та предмет ГКУ. Окремі вчені вважають краєзнавство “науковою дисципліною”, “методом дослідження”, інші — “дидактичним принципом”, “навчальним предметом”, “методом навчання і виховання” тощо. Подібна строкатість, з одного боку, свідчить про надзвичайну багатофункціональність краєзнавства, його важливу роль у різних сферах людської діяльності, з іншого — про недостатню зрілість наукової теорії.

Відбір найістотніших аксіоматичних чинників та їх типізація дозволили виокремити три основні функції краєзнавства.

Першою і найголовнішою функцією краєзнавства є наукова. Вона визначає краєзнавство як складову частину географічної науки з усіма притаманними їй методами дослідження. На теоретичному рівні наукове краєзнавство має найбільш спільні ознаки з країнознавством. Якщо країнознавство досліджує територію усієї держави, то наукове краєзнавство обмежується лише територією її певної частини — окремих населених пунктів (хутір, село, селище, місто), адміністративно-територіальних одиниць, країв тощо. За образним визначенням В. П. Семенова-Тян-Шанського, “географія дивиться в телескоп, краєзнавство — в мікроскоп”.

Друга функція визначає краєзнавство як пропедевтичний курс елементарної географії, природознавства, історії тощо.

Третя функція — суто педагогічна. Вона визначає краєзнавство як метод, дидактичний принцип, за допомогою яких досягається підвищення ефективності навчально-виховного процесу в освітніх закладах всіх типів, сприяє успішному опануванню основ наук, допомагає у формуванні практичних умінь і навичок, є важливим чинником культури.

Методологічні засади національного краєзнавства розробляли декілька поколінь вчених, але найбільш фундаментальне відображення вони знайшли в працях видатних вчених періоду українського відродження початку XX ст. Історичний аспект української державності всебічно обґрунтував М. С. Грушев-ський, етнічний — Ф. К. Вовк, територіально-географічний — С. Л. Руд-ницький. Творчо розвиваючи спадщину фундаторів українського краєзнавства та доробок сучасних методологів, ми розглядаємо національне краєзнавство як цілісну, нерозривну і відкриту систему, яка функціонує в світі тривимірних системних моделей: простір (географічне краєзнавство), час (історичне краєзнавство) та соціум (соціальне краєзнавство). Об’єднуючим елементом тут виступає початковий елемент — територія, на якій здійснюється диференціація та інтеграція всіх напрямів дослідження.

Територія (за Я. Верменич), є своєрідним “знаменником унікальності” у краєзнавстві, передумовою будь-якої краєзнавчої праці. Просторове окреслення об’єкта вивчення — ознака хорологічного підходу до його характеристики, демонстрація того, що хронологічні підходи у краєзнавстві мають підпорядковане значення. Оскільки краєзнавство вивчає територіальну (просторову) організацію певного соціуму, хорологічний аспект є для нього визначальним. Зв’язок між складовими елементами національної системи краєзнавства (за Я. І. Жу-панським і В. П. Крулем) можна окреслити стилізованою ланкою “територія —час — людина”. Отже, географічне краєзнавство виступає стрижнем національного краєзнавства (рис. 1).

Рис. 1. Структура національного краєзнавства
(за Я. І. Жупанським, В. П Крулем)

За визначенням П. Г. Шищенка, “об’єктно-предметна сутність, наукові і практичні виміри географічного краєзнавства пов’язані з функцією першої ланки в системі: краєзнавство — країнознавство — регіональна географія — географія. Географічне краєзнавство має своїм просторовим об’єктом територію (край), який має ознаки етно-ланшафтно-господарської цілісності і в межах яких простежується взаємозалежності між природними умовами, природними ресурсами і етносом, способами господарювання, ментальністю і духовними цінностями”. За влучним визначенням акад. С. В. Калєсніка, краєзнавство належить до групи географічних наук, що характеризуються найвищим рівнем синтезу.

Широкі можливості відкриваються перед істориком науки при аналізі розвитку знання крізь призму інституціалізації. Цей методологічний підхід включає дві складові — когнітивну і соціальну. Перша пов’язана з одержанням нового знання, друга — з виникненням формальних структур, що об’єднують членів когнітивної структури. Ступінь інституціалізованості певної наукової дисципліни (за С. П. Рудою) відповідає стану її “зрілості” і у своєму розвитку проходить такі рівні: доінституціальний, первинної інституціалізації (когнітивний) та вторинної інституціалізації (соціальний). В цілому ці рівні кореспондуються із запропонованою нами періодизацією ГКУ (табл. 1).

Таблиця 1

Історичні етапи розвитку ГКУ та рівні його інституціалізації

Історичні етапи ГКУ | Історичні періоди | Рівні інституціалізації

ВИТОКИ

(від появи найдавнішої людини до ХVІІ ст. включно) | найдавніший

античний

середньовічний | Доінституціальний рівень

ПОЧАТКИ

(зародження)

(ХVІІІ –
перша половина ХІХ ст.) | анкетно-описовий

експедиційний

статистичний

СТАНОВЛЕННЯ

(друга половина ХІХ –

30-і роки ХХ ст.) | створення перших краєзнав-чих інституцій, наукових шкіл, центрів | Рівень ПЕРВИННОЇ (КОГНІТИВНОЇї) інституціалізації

ПЕРЕХІДНИЙ етап
у розвитку ГКУ

(40–80-і роки ХХ ст.) | період складних трансформаційних процесів в умовах соціалістичної системи | Стагнація процесу інституціалізації

УТВЕРДЖЕННЯ

(90-і роки ХХ –
початок ХХІ ст.) | ренесанс ГКУ | Рівень ВТОРИННОЇ (соціальної) інституціалізації

У другому розділі “Витоки географічного краєзнавства в Україні” зазначається, що цей етап ГКУ за тривалістю співвідноситься з витоками класичної науки і охоплює час від появи найдавнішої людини до XVII ст. включно. У свою чергу, в межах цього етапу нами виокремлено найдавніший, античний та середньовічний періоди.

Найдавніший період (40–35 тис. років тому — V–ІV ст. до н. е.) характеризується елементарним пізнанням людиною природи. Елементи наукових знань були невідривними від практичної діяльності людини і її ілюзорного уявлення про світ і своє місце в ньому. Маючи своїм джерелом конкретно-практичний досвід, елементи наукових знань часто виступали в міфологічних, магічних уявленнях. Саме на епоху міфологічних уявлень припадають витоки краєзнавства як процесу пізнання краю.

На античний період (V–ІV ст. до н. е. — середина І тис. н. е.) припадають перші краєзнавчі описи українських земель стародавніми греками та римлянами. Першим географом і краєзнавцем, істориком і етнографом, що досліджував Україну, по праву вважається Геродот (484–425 рр. до н. е.). Значну увагу краєзнавчим дослідженням України приділяли видатні вчені античності, зокрема грецький географ і історик Страбон (66 р. до н. е. — 20 р. н. е.) та римський астроном, картограф, географ Клавдій Птолемей (бл. 90 р. — 168 р. н. е.).

Середньовічний період визначається у межах V–XVII століть. У давньоруський час “географічно-краєзнавчий” аспект, асоціювався в широкому розумінні з освоєнням території, і відігравав важливу роль у житті. Розвиток господарства, внутрішніх і зовнішніх зв’язків викликали потребу в накопиченні різнобічної інформації про географічні особливості території.

Важливий внесок у розвиток ГКУ у цей період зробив французький інженер і дослідник Г. Л. де Боплан, який видав перші докладні карти та комплексний краєзнавчий опис України.

В цілому цей етап характеризується первісним накопиченням краєзнавчих знань, які як правило, використовувалися нашими предками для господарських і воєнних потреб.

Третій розділ — “Початки (зародження) українського географічного краєзнавства (ХVІІІ — перша половина ХІХ ст.)”. Цей етап історії ГКУ найтіснішим чином пов’язаний з практичними завданнями збирання владою різноманітної інформації для потреб господарського освоєння величезних просторів Російської імперії, у тому числі й України. За часом він збігається з намаганнями географії вибороти своє “місце під сонцем” серед інших фундаментальних наук. На той час у боротьбі за самоутвердження географічне краєзнавство в сучасному його розумінні ще не мало чітко означеного об’єкту та предмету дослідження і, як правило, “розчинялося” в інших споріднених і суміжних науках — таких, як природознавство, метеорологія, історія, етнографія, демографія, статистика тощо.

Уст. сталися значні якісні зміни у методах краєзнавчих досліджень. Крім чисто описових, які були характерними для попереднього етапу розвитку географічного краєзнавства, тепер все більше стали застосовуватися анкетний, опитувальний, статистичний, експедиційний, картографічний та інші методи науково-аналітичних досліджень. Краєзнавчо-географічні описи стали носити комплексний характер і являли собою синтез картографічних, фізико-географічних, економіко-географічних та демографічних характеристик певної території. Виходячи з вищесказаного, цей етап розвитку ГКУ ми поділяємо на анкетно-описовий, експедиційний та статистичний періоди.

Анкетно-описовий період пов’язаний насамперед з діяльністю І. К. Кирилова, В. М. Татіщева, М. В. Ломоносова та інших російських вчених, а також численних відомств і товариств, що здійснювали різноманітне вивчення природи Російської імперії, в тому числі й України.

На початку ХVІІІ ст. прискорився розвиток всіх галузей господарства, поглиблювався територіальний поділ праці. Запити практики вимагали дальшого вивчення природи, населення і господарства. Це, в свою чергу, викликало потребу у розгортанні геодезичних зйомок, створенні нових карт, атласів, різноманітних регіональних економіко-статистичних та етно-демографічних описів. Як свідчить проведений нами аналіз, більшість з цих описів були за своєю суттю власне географічними і носили яскраво виражений краєзнавчий характер.

Експедиційний період. Діяльність М. В. Ломоносова та його послідовників заклала підґрунтя для проведення в Україні комплексних краєзнавчих географо-картографічних досліджень, які увійшли в історію під назвою епохи “Академічних експедицій 1768–1774 рр.”. Керівниками академічних експедицій, як правило, призначалися широко освічені, різнобічно ерудовані вчені. Експедиції сприяли піднесенню інтересу до поглибленого вивчення України, зародженню наукового географічного краєзнавства.

Статистичний період. У першій половині ХІХ ст. посилився інтерес до вивчення теренів Російської імперії з боку провідних урядових установ і наукових товариств. Найбільший успіх на цій ниві пов’язаний з ім’ям статистика К. І. Арсеньєва. Йому належить заслуга у складанні першого економіко-географічного опису країни з використанням спеціальної краєзнавчої програми та районування Російської імперії за господарською спеціалізацією.

Україна, як бачимо, постійно перебувала в полі зору російських дослідників. Звичайно, що жодний з цих вчених-великодержавників не визнавав українців за окрему націю, а Україну — за політико-географічну одиницю. Незважаючи на те, що цей етап у розвитку географічного краєзнавства в Україні багатьма історіо-графами ототожнюється з великодержавними колонізаторськими інтересами Російської імперії, найголовнішим підсумком було те, що дослідники всіх фахів спільними зусиллями здійснили важливу історичну місію — сприяли зародженню в Україні краєзнавства як науки.

Розвиток краєзнавчих студій у першій половині XIX ст. найтіснішим чином пов’язаний з іменами М. О. Максимовича, М. Д. Іванишева, М. І. Костомарова, П. О. Куліша, Т. Г. Шевченка. Спираючись у своїх працях на конкретні місцеві матеріали, ці видатні діячі української науки і культури активно відстоювали національні права українського народу, його самобутність, зафундували загальнодемократичні, гуманістичні напрями краєзнавчої діяльності, заклали методологічні засади досліджень “малої батьківщини”, зокрема “земельний” напрям, сприяли створенню різноманітних організаційних форм ГКУ.

На цьому етапі відбувається формування нових орієнтаційних підходів українського суспільства до усвідомлення себе як окремої історичної спільності. Провідна роль у цій справі належала інтелігенції, яка мала високу, іноді навіть європейську освіту. Саме завдяки українській інтелігенції наприкінці XVIII ст. відбувається зародження ГКУ, яке пов’язане насамперед з іменами Ф. Й. Туманського, О. Ф. Шафонського, В. Г. Рубана, Я. М. Марковича та інших передових представників української еліти.

Зацікавленість у дослідженні й оцінці природних та економічних ресурсів, розміщення населення і продуктивних сил українських земель пожвавилися з формуванням в Україні вищої школи. Незважаючи на центристську та русифікаторську політику царського уряду, який намагався штучно зосередити всі найкращі наукові сили в Москві і Петербурзі, на початку XIX ст. в Україні (Харкові, Києві, Одесі, Кременці, Ніжині) зароджується мережа вищих навчальних закладів.

У четвертому розділі “Становлення організаційних форм географічного краєзнавства України” висвітлюється діяльність на ниві географічного краєзнавства Комісії для опису губерній Київського навчального округу (1851–1864 рр.) та Південно-Західного відділу Руського географічного товариства в Києві (1873–1876 рр.).

Під впливом Руського географічного товариства, створеного 1845 р. у Петербурзі, на початку 50_х років ХІХ ст. в Україні склалися об’єктивні передумови для реалізації задумів численних шанувальників і дослідників рідного краю щодо організації першої наукової інституції краєзнавчого спрямування. Нею стала Комісія для опису губерній Київського навчального округу, створена за ініціативи вчених Київського університету. Опис губерній, що входили до складу округу, передбачалося досліджувати в географічному, статистичному та історичному напрямах. Найяскравіший внесок у діяльність Комісії зробив видатний статистик і економіст Д. П. Журавський, який розробив взірцевий план опису губерній та здійснив його практичну реалізацію, видавши тритомний “Статистичний опис Київської губернії”. За повнотою матеріалів та методикою їх обробки праця Д. П. Журавського являла видатне наукове краєзнавче дослідження, яке відзначалося комплексністю вивчення природи, населення і господарства. Вченим було закладено основи мікрорайонування досліджуваної території, виділення так званих “полос”. Зазначимо, що дане дослідження проводилося шляхом поєднання експедиційного (польового) і камерального методів.

Діяльність Комісії для опису губерній Київського навчального округу стала найвищим досягненням регіонального географічного краєзнавства середини XIX ст. в Україні. Її значення полягало не лише в тому, що вона першою стала на шлях комплексного краєзнавчого вивчення значної частини України, запропонувавши нову методику для наукових розробок, а й в тому, що вона виробила цілісний системний підхід до вивчення регіону в історико-природничому і економіко-географічному аспектах. За рівнем діяльності і масштабами охоплення території Комісію для опису губерній Київського навчального округу можна вважати першою науковою інституцією з географічного краєзнавства в Україні. Хоча Комісія проіснувала недовго, вона своїм науковим доробком зробила важливий внесок в удосконалення методики географо-краєзнавчих досліджень в Україні, заклала його наукові підвалини.

Естафету краєзнавчого дослідження України прийняв Південно-Західний відділ Руського географічного товариства, створений 1873 року у Києві. Саме з діяльністю Товариства пов’язане подальше становлення організаційних форм ГКУ в Україні. У створенні Відділу РГТ в Києві велика заслуга належить видатному українському вченому П. П. Чубинському. Проведена під його керівництвом експедиція у Південно-Західний край і виданий за її результатами 7_томний звіт стали видатним досягненням української науки. Вченим вперше було здійснено комплексний аналіз української людності, науково обгрунтовано цілісність України та єдність українського народу як найсуттєвішу передумову української державності. П. П. Чубинський в основу краєзнавчих досліджень поклав суспільно-географічні принципи. Праці П. П. Чубинського мають яскраве “національне обличчя”, “український характер” та “проникнуті українським науково-культурним самовизначенням” (за Ф. Савченком), вивели ГКУ з регіонального на європейський рівень, стали справжньою краєзнавчою енциклопедією України, а закладена вченим парадигма краєзнавчих досліджень поклала початок процесу первинної інституціалізації ГКУ.

П’ятий розділ — “Наукові школи, центри, напрями географічного краєзнавства України (кінець ХІХ — 30_і роки ХХ ст.)” присвячено аналізу діяльності Харківської, Львівської, Київської, Одеської та Волино-Подільської науково-краєзнавчих географічних шкіл та їх фундаторів.

Формування української нації і стрімкий процес у 60–70_х роках ХІХ ст. визвольного руху в Україні стали визначальними у розвитку національного краєзнавства. Але через жорстку антиукраїнську політику російського царату первинний процес інституціалізації українського краєзнавства не набув логічного завершення. Провідну роль у консолідації краєзнавчого руху в Україні взяли на себе вчені університетських центрів (Харків, Львів, Київ, Одеса), а в регіонах, де вищі навчальні заклади були відсутні, — наукові товариства краєзнавчого спрямування (Житомир, Кам’янець-Подільський, Чернігів, Катеринослав, Полтава та ін.). Завдяки університетським вченим та науково-краєзнавчим товариствам наприкінці ХІХ — першій третині ХХ століття відновився процес створення організаційних форм ГКУ, який, у свою чергу, привів до формування наукових центрів, шкіл, диференціації та спеціалізації напрямів досліджень, всебічному вивченню теренів України на регіональному і локальному рівнях. Краєзнавчий рух в науковому і соціальному просторі зайняв важливу нішу, що зумовило й прискорило передумови його первинної інституціалізації.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на Слобожанщині на новий якісний рівень географічну науку підніс видатний вчений і мандрівник, професор Харківського університету А. М. Краснов. Вінцем діяльності вченого стало заснування ним першої університетської географічної кафедри в Україні та створення власної науково-краєзнавчої школи.

У першій третині XX ст. справу А. М. Краснова продовжили професори О. А. Івановський і О. С. Федоровський, які зробили неоцінений внесок у становлення наукового краєзнавства.

Повіривши у щирість радянської влади щодо політики українізації і розвою національної науки, у 1926 році в Україну з_за кордону повернувся один із засновників української модерної географії С. Л. Рудницький. Спільно з В. О. Гериновичем, К. В. Дубняком та іншими однодумцями і учнями він заснував Науково-дослідний інститут географії і картографії (УІГК), який розгорнув активну діяльність у вивченні України. Разом з Харківським науковим товариством, Слобожанською комісією краєзнавства при ВУАН та Українським комітетом краєзнавства вчені УІГК піднесли роль Харківської науково-краєзнавчої школи до вссеукраїнського рівня.

Розвиток і становлення ГКУ в Галичині невіддільно пов’язані із специфікою суспільно-політичного становища в регіоні і насамперед з багаторічним його входженням до Австрійської імперії. Тож передумови формування Галицької науково-краєзнавчої школи закладалися представниками австрійської (Б. Гакет) та польської (А. Реман, Є. Ромер) географічних шкіл. Важлива організаторська і наукова роль у розбудові галицького краєзнавства належить представникам української науки: І. Я. Франку, М. С. Грушевському і, насамперед, С. Л. Рудницькому та В. М. Кубійовичу.

І. Я. Франко першим ввів і обґрунтував серед українських вчених термін “краєзнавство” у сучасному розумінні його значення, виклав його суть, визначив роль та місце у житті суспільства, зробив критичний аналіз його історіографії, доклав практичних зусиль до організації першої академічної інституції в Україні — Наукового товариства Шевченка.

Теоретичні засади ГКУ розробив і обґрунтував один із фундаторів української географічної науки С. Л. Рудницький. Вчений теоретично обґрунтував наукові засади дослідження України: морфографічний (зовнішній опис явищ і процесів); структурний (опис головних складників); динамічний (розвиток явищ у часі) та генетичний (розкриття причинних зв’язків між явищами і процесами) тощо (В. П. Нагірна, В. М. Нагірний, 2000). Продовжувачами справи С. Л. Рудницького та його послідовниками і учнями стали: І. Тесля, О. Степанів, М. Кордуба, В Кубійович, Я. Миколаєвич. Важливою організаційною структурою географічного краєзнавства стала Математично-природописно-лікарська секція НТШ.

Найвизначнішим послідовником С. Л. Рудницького став видатний вчений-енцеклопедист і організатор науки В. М. Кубійович. Завдяки йому галицьке географічне краєзнавство і очолювана ним Географічна комісія НТШ вийшли на європейський рівень.

Поступальний розвиток географічного краєзнавства і його інституціалізація на теренах Західної України були перервані з початком Другої світової війни. Після зміни геополітичної ситуації у повоєнній Європі та входження Західної України до складу СРСР, НТШ припинило свою діяльність. Більшість вчених краєзнавців опинилися в еміграції або були репресовані. Подальший розвиток культури, освіти і науки в регіоні відбувався у руслі радянської ідеологічної системи.

Після ліквідації Південно-Західного відділу Руського географічного товариства роль головного координаційного центру наукового географічного краєзнавства у Наддніпрянській Україні перебрало на себе Київське товариство природодослідників. Вважалося, що природодослідники далекі від політики і тому ставлення до них з боку царської влади було відносно лояльним і ліберальним.

У Київському товаристві природодослідників розкрився організаційний та науковий талант П. А. Тутковського, якому, поряд з С. Л. Рудницьким, судилося стати головним теоретиком та практиком ГКУ, засновником Київської і Волинської науково-краєзнавчих шкіл. Наголошуючи у своїх працях на провідній ролі і значенні географічного краєзнавства, П. Тутковський вихідним і основоположним поняттям у своєму вченні вважав краєвид. На основі розробленої типології краєвидів П. А. Тутковським було складено мапу природних районів України. Ці дослідження широко використовувалися для прийняття управлінських рішень щодо оптимізації сільськогосподарського виробництва, вони увійшли до схеми розвитку продуктивних сил України. Комплексне краєзнавче вивчення території України акад. П. А. Тутковський вважав одним з найважливіших завдань географічної науки. Як заповіт сучасникам звучать слова вченого про актуальність дослідження краєвидів, які на думку вченого, мають важливий вплив на усе господарство і побут. П. А. Тутковському належить визначення предмета і об’єкта географії з еволюційно-генетичних позицій. Вчений переконливо довів, що об’єктом географії як науки є тріада: органічний, неорганічний та людський світи. Критикуючи географічний монізм, П. А. Тутковський ввів поняття “антропогеографія” (географія людини), надавши їй громадянство.

Великий внесок у формування Київської науково-краєзнавчої школи на взаємодотику історичної та географічної наук зробив М. С. Грушевський. Доводячи важливість регіональних досліджень, вчений та його соратники пропонували поглиблене вивчення України здійнювати у “вертикальному” і “горизонтальному” вимірах. Перший з них передбачав вивчення України на предметно-хронологічному рівні, другий — на регіонально-краєзнавчому. Запропоновані М. С. Грушевським методологічні засади порайонного дослідження України заклали міцний фундамент для розвитку регіоналістики і краєзнавства. Але розпочатий Сталіним та його поплічниками наступ по всьому фронту на українську культуру і науку унеможливив подальше проведення краєзнавчих досліджень та функціонування численних краєзнавчих інституцій.

Формування Одеської (Новоросійської) науково-краєзнавчої географічної школи пов’язане з діяльністю вчених Новоросійського університету, Одеської Комісії краєзнавства при ВУАН, Одеського товариства природознавців та їх лідерів — видатних дослідників-природознавців П. М. Бучинського, О. В. Клосовського, О. Г. Набоких, Г. І. Танфільєва. Останньому належить розробка теоретичних і практичних засад регіонального краєзнавства Півдня України.

На відміну від Лівобережної, Наддніпрянської, Південної та Західної України, де розвиток і становлення краєзнавства здійснювався з ініціативи університетської і академічної науки, а також за підтримки держави, на теренах Правобережної України його розвиток протягом тривалого часу відбувся стихійно, насамперед завдяки зусиллям окремих вчених-ентузіастів, краєзнавців-аматорів та громадських природничих і краєзнавчих товариств.

Найбільшою активністю відзначалися Товариство дослідників Волині в Житомирі та Товариство подільських природодослідників і любителів природи у Кам’янець-Подільському. Саме цим осередкам судилося відіграти провідну роль у формуванні Волинської та Подільської науково-краєзнавчих географічних шкіл, закласти передумови первинного процесу інституціалізації географічного краєзнавства в регіоні.

Найвагоміших успіхів у дослідженні краю вчені Товариства дослідників Волині (ТДВ) досягли в час, коли його віце-головою був П. А. Тутковський.