ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

КРОТІК Наталія Леонідівна

УДК 37.014=411.16(477)

CТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЄВРЕЙСЬКОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

(20-30 рр. ХХ СТОЛІТТЯ)

13.00.01 – "Загальна педагогіка та історія педагогіки"

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Житомир

2007

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Подільському державному аграрно-технічному університеті,

м. Кам`янець-Подільський.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор,

дійсний член НАН України

ТРОНЬКО Петро Тимофійович,

завідувач відділу регіональних проблем

Інституту історії України НАН України, м. Київ.

Офіційні опоненти : доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

НИЧКАЛО Нелля Григорівна,

Апарат Президії Академії педагогічних

наук України, академік-секретар відділення

педагогіки і психології професійно-

технічної освіти, м. Київ;

кандидат педагогічних наук, доцент

ПАДУН Ніна Олексіївна,

Ніжинський державний педагогічний

університет імені М. Гоголя,

доцент кафедри соціальної педагогіки, м. Ніжин.

Провідна установа: Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра педагогіки, м.Київ.

Захист відбудеться 20 березня 2007 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 14.053.01 у Житомирському державному університеті імені Івана Франка за адресою:10008 м. Житомир, вул. Велика Бердичівська, 40.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Житомирського державного університету імені Івана Франка (10008 м. Житомир, вул. Велика Бердичівська, 40).

Автореферат розісланий 19 лютого 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.А.Сейко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Спрямування уваги історико-педагогічних досліджень на пошук шляхів розв’язання проблем якісної освіти в багатоетнічному суспільстві зумовлене законом України “Про освіту” та Національною доктриною розвитку освіти, прийнятою ІІ Всеукраїнським з’їздом працівників освіти (2001 р.). Їх метою є створення в Україні у найближчі роки та на перспективу життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх стандартів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу, який має загальнонаціональну цінність. Серед стратегічних завдань програми є відродження і розбудова системи освіти національних меншин як важливої ланки виховання свідомих громадян України.

Наукове забезпечення освітніх перетворень неможливе без знання розвитку теорії і практики вітчизняної освіти і школи в минулому, без нового осмислення та переосмислення як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду, особливо того, котрий раніше замовчувався або висвітлювався упереджено. Це значною мірою стосується освіти національних меншин України в цілому, в тому числі і єврейської. Незважаючи на значну кількість досліджень, ця проблема і досі залишається недостатньо вивченою.

Зазначимо, що проблемам розвитку єврейської освіти в Україні присвячена низка історико-педагогічних праць. Найбільше цієї проблеми торкалися історики, які досліджували різні аспекти соціально-політичного життя українського суспільства. Це, зокрема, В. Oрлянський, О. Бистрицька, О. Полупан, О. Козерод, Н. Рудницька, Я. Хонігсман. Певний науковий інтерес з точки зору джерельної бази з проблеми єврейської освіти мають праці наукових працівників архівів: О. Ігнатуші, В. Алукана, Є. Меламеда та інших. Вони засвідчують, що джерельна база з цієї проблеми в регіональних архівах звужена, розпорошена – тільки системний її аналіз і використання зможе відтворити загальні тенденції та механізм існування єврейського освітнього простору в 20-30-х рр. ХХ століття.

Значну наукову цінність мають праці політологічного характеру, в яких розглядаються механізми державної політики щодо освіти національних меншин. В їх змісті здебільшого не виокремлюється єврейський компонент, однак вони дають змогу дійти висновку щодо неадекватності державної політики стосовно інтересів національних меншин та політичної кон’юнктури, яка проявлялася у неоднаковому ставленні до освіти окремих національностей. Слід наголосити на тому, що окремі аспекти дослідження містяться у дисертаційних працях Г. Кондратюка, І. Мартинчук, О. Обидньової, та ін. Ці дослідження відтворюють динаміку процесу історичного розвитку системи етнонаціональної освіти, її фрагменти на регіональному рівні, що служить історичній істині та об’єктивності.

Аналіз літературних та документальних джерел дає підставу стверджувати, що в історико-педагогічній науці ще й досі не здійснено комплексного дослідження проблем єврейської освіти в Україні у 20-30-х роках ХХ ст. У той час єврейська меншина в Україні складала більше 60 % єврейського населення СРСР. Між тим, вивчення цієї проблеми дозволить побачити глибину процесів, що супроводжували організацію освіти євреїв в Україні у цей історичний проміжок часу, з’ясувати своєрідність побудови і змісту етнонаціональної школи, визначити роль і місце єврейської освіти у формуванні національної інтелігенції та національної єврейської культури .

Об’єкт дослідження – процес розвитку освіти національних меншин в Україні у 20-30-х рр. ХХ століття.

Предмет дослідження – становлення і розвиток єврейської освіти в Україні у 20-30-х роках ХХ століття.

Метою дослідження є виявлення особливостей діяльності органів державної влади, громадськості, педагогічних колективів єврейських шкіл в період здійснення політики коренізації, їх проекція на вирішення проблем якісної освіти національних меншин у незалежній Україні.

Хронологічні рамки дисертаційної праці охоплюють період здійснення політики коренізації, яка попри суперечливість та суб’єктивність впливала на піднесення національної самосвідомості євреїв України. Він охоплює 20-30 рр. ХХ століття: з часу встановлення Радянської влади на Україні та прийняття у 1938 році постанови ЦК КП(б)У, згідно з якою освіта національних меншин була ліквідована.

Географічні рамки дослідження охоплюють усі області України, які на той час входили до складу СРСР.

Концептуальні ідеї дослідження полягають у тому, що розвиток єврейської освіти на Україні у 20-30-х роках минулого століття розглядається нами у нерозривному зв’язку із соціально-економічними, суспільно-політичними процесами, що є складовими реалізації полікультурного підходу до національної освіти в добу незалежності України. На усіх етапах дослідження враховувалася специфіка формування і функціонування єврейської освіти у радянському суспільстві. Ця освіта була важливою складовою всього радянського освітнього простору. Вивчення обраної теми здійснювалося з урахуванням наукових підходів зарубіжної історіографії.

Завдання дослідження:

1. Здійснити історіографічний аналіз досліджуваної проблеми.

2. Проаналізувати основні напрями державної політики щодо освіти євреїв у 20-30-х роках ХХ століття та простежити динаміку розвитку мережі загальноосвітніх і професійних навчальних закладів у досліджуваний період.

3. Дослідити специфіку управління розвитком єврейської освіти у 20-х роках ХХ століття.

4. Здійснити аналіз змісту етнонаціонального компонента у навчально-виховному процесі єврейської школи.

5. Виявити особливості організації навчального процесу та його методичного забезпечення в єврейських загальноосвітніх і професійних школах.

6. З’ясувати тенденції розвитку єврейської освіти в Україні в умовах згортання політики коренізації у 30-х роках ХХ століття.

7. На основі історико-педагогічного аналізу виявити позитивні ідеї досвіду організації освіти національних меншин в цей період та розробити рекомендації щодо їх творчого використання в незалежній Україні.

Методологічні засади дослідження складають філософські положення про взаємозв’язок і взаємозумовленість явищ та необхідність їх вивчення в конкретних історичних умовах. Дослідження проводилось на основі принципів науковості, історизму, урахування сукупності фактів та ідей навчання і виховання, орієнтованих на особистість. На різних етапах наукового пошуку використовувалися положення закону України “Про освіту” та Національної доктрини розвитку освіти.

Для розв’язання визначених завдань були використані такі дослідницькі методи: проблемно-хронологічний, який дозволив розглянути процес становлення та розвитку освіти євреїв України в історичній послідовності відповідно до соціально-економічних та політичних умов; метод періодизації для вивчення якісно відмінних етапів у історіографічному розгляді проблеми; структурно-системний метод, що дозволяє проаналізувати теоретичні концепції та практичні здобутки педагогів єврейських шкіл та навчальних закладів; контент-аналіз архівних матеріалів та літературних джерел, в яких висвітлюється набута практика; порівняння, зіставлення та інтерпретація отриманих результатів для визначення особливостей системи освіти євреїв України.

Організація дослідження: дослідження проводилося у 1998-2007 роках. На першому етапі (1998-2000 рр.) аналізувався стан дослідженості проблеми в історико-педагогічній літературі, осмислювалися теоретичні підходи, розроблялася програма дослідження, визначалася його мета, предмет і об’єкт. Формувалася джерельна база з питань єврейської освіти, здійснювалася систематизація і первинна обробка даних. Здійснено перші повідомлення на Всеукраїнських конференціях з метою апробації дослідження. На другому етапі (2001-2004 рр.) – здійснено систематизацію джерельної бази, проводилося вивчення монографічних, документальних джерел, науково-педагогічних, архівних та інших матеріалів з теми дослідження. На третьому етапі (2005-2007 рр.) – узагальнено результати історико-педагогічного пошуку, проведено перевірку концептуальних засад дослідження, складено хронологію дат і подій в освіті євреїв у 20-30-х рр. ХХ століття та короткий тлумачний словник історико-педагогічних понять і термінів, оформлено текст дисертації згідно з вимогами ВАК України, апробовано результати дослідження у виступах та доповідях на конференціях.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше системно проаналізовано становлення і розвиток освіти євреїв в Україні, діяльність загальноосвітніх шкіл та закладів професійної освіти з єврейською мовою навчання; розкрито особливості освітньо-виховного процесу в єврейських школах у зазначений період; удосконалено підходи щодо рівного доступу якісної освіти національних меншин в умовах незалежної України; у науковий обіг введено нові документи та факти; подальшого розвитку набули положення щодо негативних наслідків масових репресій для єврейського вчительства.

Джерельна база дисертаційного дослідження ґрунтується на значній кількості архівних матеріалів. Найбільше відображають стан та розвиток єврейської освіти документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління (ЦДАВО України). Автором опрацьовано 7 фондів цього архіву, документи яких вперше вводяться в науковий обіг, зокрема, документи, що розкривають перебіг подій в єврейському освітньому просторі 20-30-х років (фонди Народного комісаріату освіти (Ф.166) та Центральної комісії національних меншин при ВЦВК (Ф.413)). Формування освітньої політики нами досліджувалося на матеріалах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), зокрема, фонду 1 (Центрального комітету КП(б)У). Вплив політики центральних директивних органів на розвиток єврейської освіти в Україні простежувався на матеріалах Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ) фонду 17, документи якого розкривають діяльність Центрального єврейського бюро при ВКП(б). У Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ) вивчення матеріалів фонду А-2306 Народного комісаріату освіти Російської Федерації дало змогу дослідити взаємодію органів освіти України і Російської Федерації стосовно публікації методичної та навчальної літератури тощо.

Найбільше документів і матеріалів, що розкривають регіональний аспект освітньої політики у галузі будівництва єврейської школи, міститься у фондах органів освіти губернських, міських, районних комітетів Компартії України, органів державного управління. У праці використано документи з державних архівів Вінницької, Житомирської, Запорізької, Дніпропетровської, Київської, Одеської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Хмельницької областей.

Великий фактологічний матеріал опрацьовано у центральних та регіональних газетах, суспільно-політичних часописах, статистичних збірниках.

Теоретичне значення отриманих результатів полягає в уточненні змісту таких понять як “етнонаціональна освіта”, “національна школа”, “рідна мова”; виявленні особливостей процесу навчання та виховання у єврейській школі; узагальненні спрямованості ідей, теоретичної думки видатних єврейських педагогів, освітніх діячів; визначенні основних тенденцій та шляхів впливу освіти на формування єврейської інтелігенції, її здобутків в освітній, літературній, філософській, історичній сферах тощо.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у можливості використання висновків, виявленого фактологічного матеріалу під час викладання спецкурсів та спецсемінарів з історії вітчизняної освіти, а також написання монографічних та інших праць з історії педагогіки. Результати дослідження можуть бути використані в організації освітнього процесу в умовах незалежності України, в системі післядипломної педагогічної освіти.

На захист виноситься:

1. Науково обґрунтовані положення та висновки, що характеризують тенденції розвитку загальноосвітньої і професійної школи, специфіку організації навчально-виховного процесу та особливості формування законодавчого поля стосовно етнонаціональної освіти в Україні у 20-30-х роках ХХ століття.

2. Теоретично обґрунтовані загальні підходи до формування педагогічної теорії та практики навчального процесу. Тенденції щодо існування етнонаціональних загальноосвітніх шкіл, що мали різновиди і типи, а професійна освіта – широкий спектр навчальних закладів, зумовлені потребами економічного та промислового розвитку.

3. Рекомендації щодо формування основних теоретико-методологічних засад етнонаціональної освіти у незалежній Україні та забезпечення рівного доступу до якісної освіти. Використання досвіду, набутого в 20-30-і роки минулого століття в органічному поєднанні законодавчого забезпечення та громадської ініціативи.

Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснювалась на засіданнях Відділу регіональних проблем Інституту історії НАН України, на педагогічних читаннях у Кам’янець-Подільському державному університеті, на наукових конференціях, зокрема: ІХ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід проблеми, перспективи.” (Київ–Дніпропетровськ, ), Міжнародній  науковій   конференції “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам’янець-Подільський, 2001), І-й та ІІ-й Міжнародній науково-практичній конференції “Кам’янець-Подільський у контексті українсько-європейських культурних зв’язків: історія і сучасність” (Кам’янець-Подільський, 2003, 2005), ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам’янець-Подільський, 2003), Міжнародному науковому “круглому столі” у дні проведення в Хмельницькій області Міжнародного фестивалю національних культур: української, російської, польської, вірменської, єврейської, литовської, турецької (Кам’янець-Подільський, 2001), Всеукраїнській науковій конференції “Проблеми професійного становлення молоді на основі духовно-моральних цінностей” (Вінниця, 2006).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено у 18 одноосібних наукових статтях, п’ять з яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів та висновків до них, загальних висновків, списку використаної літератури та архівних джерел, що становить 489 найменувань (на 40 сторінках), з них: 4 єврейською (ідиш), 2 польською, 80 російською мовами та додатків на 62-х сторінках. Основний текст дисертації викладено на 192 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і наукову доцільність праці; визначено її об‘єкт, предмет, мету і завдання; викладено концептуальні ідеї історико-педагогічного пошуку; охарактеризовано джерельну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи; подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – “Теоретичні засади дослідження становлення і розвитку єврейської освіти як історико-педагогічна проблема” – здійснено аналіз архівних і літературних джерел, в яких висвітлюються головні аспекти розвитку єврейської освіти в Україні. Розкрито причини складності становлення та розвитку мережі єврейської загальноосвітньої школи. Охарактеризовано організаційно-педагогічні умови розвитку мережі професійної освіти євреїв.

Джерельну базу умовно поділено на десять комплексів: документи політичного керівництва, яке визначало спрямованість державної політики у національно-культурній сфері; законодавчі, нормативні та регламентуючі документи органів місцевого і загальнодержавного управління освітою національних меншин; звітна документація установ, закладів освіти, адміністративних структур, матеріали з’їздів, нарад, конференцій громадських об’єднань тощо; свідчення органів статистики різного рівня, що розкривають досліджувану проблему в динаміці; історико-педагогічні дослідження з проблем розвитку освіти; дисертаційні праці, які торкаються проблем єврейської освіти; навчально-методична література, яка дозволяє виявити особливості єврейського освітнього простору; спогади, мемуари працівників освіти; газетно-журнальні публікації, що збагачують дослідження фактологічними даними та регіональними особливостями; кримінально-слідчі справи репресованих освітян.

Стан дослідженості науково-педагогічних засад розвитку і функціонування єврейської освіти в Україні можна поділити на три головних етапи: перший – 20-ті – середина 30-х років; другий – кінець 30-х – середина 80- х років; третій етап розпочався з кінця 80-х років і включає добу незалежності України. Така періодизація збігається із баченням цієї проблеми дослідниками історії розвитку етноосвіти України. На першому етапі переважають праці практиків-організаторів, статистичні матеріали, в яких тенденційно, у привабливому світлі розглядається проблема становлення етнонаціональної освіти, хоча вони містять значний фактологічний матеріал. Як виняток можна розцінити праці А. Зарецького, А. Станкова, С. Кацнельсона, С. Сірополка, Й. Резніка, в змісті яких помічається спроба осмислити наявний досвід формування єврейського освітнього простору, намагання підвести під нього науково-теоретичне підґрунтя. Другий етап характеризувався майже повним замовчуванням цієї проблеми. Третій етап пов’язаний з пом’якшенням політичного клімату, що позитивно позначилося на відродженні інтересу науковців до даної проблематики. Прикладом цього можуть стати праці Б. Чирка, О. Гонтаря, І. Іваненка, В. Майбороди, С. Майбороди, Г. Саф`янца, В. Палкіна, Г. Філіпчука. Вагомий внесок у розробку досліджувальної проблеми зроблено у незалежній Україні, про що свідчать праці О. Войналович, О. Бистрицької, Н. Рудницької, О. Аніщенко, О. Обидньової, Л. Місінкевича та О. Рафальського. Знання про труднощі й характерні риси формування системи єврейської освіти 20-30-х років минулого століття розширили публікації таких її фундаторів, як: Н. Штіфа, О. Слуцького, Н. Ойслендера, Й. Ліберберга, І. Співака, М. Береговського. Однак усі ці праці не дають системної уяви про єврейський освітній простір 20-30-х років минулого століття, його характерні риси та труднощі функціонування.

У розділі значну увагу приділено становленню та розвитку мережі єврейських загальноосвітніх шкіл. Наголошується на труднощах її відновлення після погромів доби національно-визвольних змагань 1917-1920 років. Підкреслено, що на початку 20-х років вагому роль у відновленні єврейських шкіл відіграли такі зарубіжні доброчинні організації, як “Джойнт” та “АРА”, діяльність яких в Україні, на жаль, була припинена з політичних міркувань. До першої половини 20-х років ХХ ст. у системі єврейських шкіл переважали чотирьохрічки (школи І-го концентру), а наприкінці 20-х років ХХ ст. зросла кількість шкіл ІІ-го концентру (семирічок). Збільшувалася і кількість учнів, що навчалися рідною мовою. Слід зазначити, що зростання мережі єврейських загальноосвітніх шкіл гальмувався через відсутність належної кількості вчительських кадрів та слабке матеріальне забезпечення. Поглибленню роботи з розвитку єврейської загальноосвітньої мережі сприяло створення національних районів, національних рад, що позитивно вплинуло на широке використання рідної мови у сфері державного та економічного будівництва. Однак, розвиток мережі єврейської профосвіти гальмував класовий принцип комплектації, що особливо жорстко почав впроваджуватись наприкінці 30-х років. Попри все, на кінець 20-х – початок 30-х років ХХ ст. органам державної влади вдалося сформувати достатню загальноосвітню мережу та виробити систему професійної підготовки єврейської молоді.

У другому розділі – “Особливості розвитку єврейської освіти в соціально-економічних умовах 20-30-х рр. ХХ століття” – проаналізовано основний етнонаціональний компонент у функціонуванні єврейської школи (рідна мова, національний підручник та вчитель), а також організація навчально-виховного процесу та його методичне забезпечення.

Наголошено на тому, що визначальним у діяльності єврейської етнонаціональної школи 20-30-х років ХХ століття був мовний компонент. Його своєрідність полягала у тому, що на початку 20-х років органи влади та політичні структури розпочали наступальну боротьбу за витіснення мови іврит з навчального процесу і єврейських шкіл (хедерів, ієшивів, талмуд-тор), з освітнього простору, оскільки вони базувалися на давньоєврейській мові, що мала релігійне підґрунтя та відображала єврейські національні традиції, а це суперечило політичній ідеології того часу. Розмовною ж мовою єврейського населення радянська влада вважала мову ідиш, тому намагалася запровадити її у навчальний процес. Як правило, цю роботу ініціювали і здійснювали єврейські секції партійних комітетів КП(б)У. Водночас вживалися заходи щодо використання мови ідиш в школах з переважною кількістю єврейських дітей, що випливало з декрету ВУЦВК та РНК УСРР від 1 серпня 1923 року “Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”. Впродовж 20-х років та першої половини 30-х років проводилася робота з удосконалення єврейської мови (ідиш): здійснено кардинальну перебудову її орфографії. Системну реформу єврейської орфографії було започатковано на ІІ Всесоюзному з`їзді єврейських культосвітніх працівників, який відбувся у травні 1928 року у м. Харкові, де й було обрано орфографічну комісію. Її завдання полягало у доопрацюванні єврейської орфографії, створенні єврейського словника, регулюванні єврейського правопису тощо. У 1928 - 1934 роках відбулося чотири орфографічні конференції, що поглиблювали теоретичну і практичну розробку мовних проблем.

Не менш драматично проводилася робота зі створення національного підручника. До його створення долучалися такі відомі фахівці, як І. Співак, А. Зарецький, Й. Резнік, Н. Ойслендер та інші. Зусиллями їх та інших учених-практиків було підготовлено єврейські підручники з усіх предметів загальноосвітнього циклу. Однак через відсутність коштів проблема підручника так і залишалася невирішеною впродовж усього періоду діяльності єврейських шкіл. Гостроти даної проблеми не зняли й організовані владою різноманітні конкурси “На кращий підручник” тощо. Слід зазначити, що важливою складовою єврейського освітнього простору був і єврейський учитель. У 20-30-х роках попри усі намагання владних структур цю проблему так і не вдалося вирішити. У 20-х роках зусилля влади спрямувалися на перевиховання єврейського вчительства, сформованого за часів царизму та української революції, шляхом влаштування різноманітних політичних перевірок, атестацій, чисток тощо. Не зарадило ситуації й відкриття чотирьох єврейських педагогічних технікумів та єврейського відділу при Одеському ІНО. Важкі умови праці, перевантаження громадською роботою, політичний тиск, відсутність належного матеріального забезпечення зумовили високу плинність учительських кадрів. Її не змогли загальмувати навіть кампанії у вигляді мобілізацій на роботу в школи кадрів з педагогічною освітою та масові літні перепідготовки вчителів.

Особливості розвитку єврейської освіти у досліджуваний період полягали в тому, що вона практично заново відновлювалася після єврейських погромів; в її становленні відчувався постійний дефіцит педагогічних кадрів, спричинений еміграцією значної кількості єврейських освітян через погані матеріально-побутові умови проживання та надмірне перевантаження громадською роботою; організація освіти ґрунтувалася на принципі політичної доцільності, що яскраво було продемонстровано тиском на мовний компонент; вимивалася традиційність з єврейського освітнього простору в процесі спроб реалізації принципів уніфікації освіти. Попри усе, подвижники єврейської освіти намагалися успішно здійснювати свої поставлені завдання (будувати навчальний процес на наукових засадах з урахуванням зарубіжного досвіду та досягнень психології, створити національний підручник).

У третьому розділі – “Тенденції розвитку єврейської освіти у 30-х роках ХХ ст.” – простежено суперечливий процес функціонування єврейської освіти в Україні в умовах згортання політики українізації. Підкреслено, що система єврейської освіти зазнала непоправних втрат у результаті політичних репресій.

На основі аналізу виявлених документів і матеріалів у розділі обґрунтувано положення про те, що попри зовні ініціативну політику українізації, з середини 30-х років державне і політичне керівництво розпочало відхід від курсу, проголошеного ХІІ з’їздом з національних питань. Форсована колективізація, пов’язаний з нею тиск на різні верстви населення, негативно позначилися на темпах розбудови етнонаціональної освіти. У зв’язку з відстороненням Народного комісара освіти М. Скрипника розпочинається згортання політики коренізації. Різкий поворот у розбудові етнонаціональної освіти спричинила також низка рішень ЦК КП(б)У в листопаді 1933 року. Боротьба з “національним ухилом” перетворилася на “ревізію” раніше прийнятих постанов у галузі етнонаціональної політики. Процес уніфікації, що розпочався прийняттям схеми освіти Російської Федерації, спричинив відхід не лише від демократичних норм у розбудові освіти національних меншин, у т.ч. й єврейської, але й тиск на освітній сегмент – рідну мову. Українізація, відносна демократизація щодо вибору типів шкіл почали значно обмежуватися. Судові процеси, пов’язані з різного роду троцькістськими організаціями, у середині 30-х років спричинили дискредитацію етнонаціональної освіти. Обмеження на видавництво єврейської літератури, труднощі у створенні стабільного підручника, різного роду реформації та структурні перебудови у закладах єврейської освіти послабили її авторитет серед учнів та батьківської громадськості. У другій половині 30-х років уніфікація освітнього простору спровокувала відтік учнів з єврейських шкіл, а згодом – і їх закриття. Гучні судові процеси, рішення ЦК КП(б)У “Про закриття етнонаціональних шкіл” у 1938 році поклали початок згортанню етнонаціональної освіти. За офіційною термінологією, на передній план виступають такі чинники, як інтернаціональне виховання та процес русифікації. У цей період серед інших етносів найдовше проіснувала єврейська освіта, про що свідчила наявність 50 єврейських шкіл на Вінниччині навіть на початку 40-х років минулого століття.

Як засвідчує вивчення розвитку освіти євреїв у 20-30-х роках ХХ ст., панівними тенденціями стали: доступність освіти для широких верств єврейського населення; політехнізація освіти (відповідність потребам соціального, економічного, промислового розвитку, що дало можливість зарадити проблемі хронічного безробіття у єврейських містечках); завершення уніфікації освіти, що призвело до згортання освіти національних меншин в Україні, знищення національного підручника та репресій єврейських учителів.

У четвертому розділі – “Реалізація принципу якісної освіти національних меншин у добу незалежності України” – викладено результати вивчення сучасної державної політики щодо освіти національних меншин. Висвітлено освітньо-виховну діяльність середніх загальноосвітніх шкіл з єврейською мовою навчання в умовах полікультурного суспільства.

Здійснено аналіз стану розбудови етнонаціональної освіти, зокрема єврейської, в умовах незалежності України. З урахуванням міжнародного досвіду державними структурами було прийняте рішення “Про реалізацію принципу якісної освіти у поліетнічному просторі”. У цей період спостерігалося найбільш активне відновлення єврейського освітнього простору, який з поглибленням державотворчих процесів в умовах незалежності України урізноманітнює завдання: від простої освітньої підготовки для еміграції в Ізраїль – до навчання з урахуванням національних традицій та виховання поваги до національного патріотизму. Національна освіта євреїв спирається на підтримку доброчинних організацій, фондів та батьківської громадськості. Це дозволило відновити систему єврейської освіти в Україні у наступній типізації: дитсадок, недільна школа, окремий клас загальноосвітньої школи, гімназія, Міжнародний Соломонів Університет. Усе це збагатило освітній простір України і довело міжнародній громадськості спроможність України як держави будувати гармонійне полікультурне співжиття відповідно до міжнародних стандартів.

На основі узагальнення результатів історіографічних пошуків, спрямованих на розв’язання визначених дослідницьких завдань, у дисертації обґрунтовано такі висновки:

1. Виявлено, що зарубіжні і вітчизняні історики, особливо у добу незалежності України, досліджують історію етнополітики, зокрема освіти національних меншин. Водночас, опубліковані монографії, численні статті у науково-періодичних виданнях, окремі дисертаційні праці з питань життєдіяльності національних менших у 20-30-х роках минулого століття засвідчують наявність певної прогалини в аналізі даної наукової проблематики. З цієї та інших причин і досі відсутнє комплексне дослідження розвитку єврейської освіти в Україні у 20-30_х рр. ХХ століття. Разом з тим, історико-педагогічне вивчення досвіду її функціонування має непересічне значення в умовах незалежної України, якою на законодавчому рівні проголошено рівноправність націй і народностей, що населяють її землі, особливо у розбудові свого етнокультурного життя.

2. Доведено, що формування мережі єврейських загальноосвітніх закладів відбувалося у декілька етапів. Перший – (1920-1923 рр.), коли вся робота в галузі освіти спрямовувалася на ліквідацію наслідків погромів та потрясінь військових лихоліть, насамперед на відновлення шкіл та інших освітніх закладів. Цей етап завершується ХІІ з’їздом РКП(б), на якому було прийнято постанову щодо проведення політики коренізації. Другий етап – (1923-1928 рр.), впродовж якого здійснювалися пошуки ефективних шляхів ”радянізації” єврейської освіти. Завершився він Всесоюзною нарадою єврейських культосвітніх працівників у Харкові (1928 р.), на якій було проголошено, що єврейська освітня мережа сформована і, в основному, задовольняє потреби населення. Третій етап – (1929-1932 рр.) характеризувався повним розквітом системи національної освіти, зокрема, і єврейської. У цей час політичні та владні структури, прикриваючись декларуванням бурхливого розвитку етнонаціональної освіти, розпочали наступ проти політики українізації. Однак кількість єврейських, німецьких, польських та інших шкіл продовжувала невпинно зростати, тому органами радянської влади було зроблено перший і важливий крок на шляху ліквідації системи національної освіти в Україні. У першій половині 1933 року було підписано договір УСРР і РСФРР щодо уніфікації систем освіти. Четвертий етап – (1933-1936 рр.) починається пленумом ЦК КП(б)У 1933 року, на якому було офіційно проголошено боротьбу з українським буржуазним націоналізмом й визначено завдання – ліквідувати ”ухил” у національній сфері. Цей етап завершився у 1936 році, коли вищим державним політичним керівництвом було заявлено про закінчення перехідного періоду й побудову соціалізму в СРСР. П’ятий етап – (1937-1939 рр.) – час згортання етнонаціональної освіти, який логічно вписувався в політичні завдання тогочасної тоталітарної системи.

3. Одночасно з розбудовою мережі загальноосвітніх шкіл, з урахуванням економічних потреб, активно розвивалася професійна освіта. Її мета полягала у підготовці єврейської молоді до трудової діяльності, формування необхідних професійних навичок у випускників профшколи, щоб вони могли за найкоротший час стати кваліфікованими робітниками. Завданням радянської профшколи був синтез спеціальної і загальної освіти, поєднання теорії з навчально-виробничою працею і шкільного виховання з процесом ”радянізації”. Вагомий внесок у її відновлення та становлення у 1921-1923 роках зробили зарубіжні доброчинні організації (“Джойнт”, “АРА” та ін.). Масова профосвіта складалася з індустріально-технічних, сільськогосподарських, торгівельно-промислових, медичних і художніх професійних шкіл, що працювали на основі загальної семирічної освіти. Для працюючих робітників-підлітків організовувалися школи робітничої молоді. Сільська молодь навчалася у школах батрацької молоді для підлітків з 14 років. Школи цих двох типів працювали на основі чотирьохрічки, навчання в них тривало не два, а три роки. Для дорослих діяли професійний, короткочасний і тривалий курси. Пріоритетними були професійні школи індустріально-технічного спрямування. Менш привабливою була сільськогосподарська освіта, а найпрестижнішою і найбільш поширеною – технічна.

Система освіти євреїв, як і інших національних меншин, постійно знаходилася у полі зору державних та політичних структур. З проголошенням на ХІІ з’їзді РКП(б) політики коренізації значну роль відігравала діяльність Центрального комітету національних меншин при ВУЦВК, Ради з національної освіти, Народного комісаріату освіти. Проблемам освіти євреїв велику увагу приділяли єврейські секції партійних комітетів. Про інтенсивність роботи державних органів свідчить те, що у 1923–1927 роках тільки центральними органами управління було прийнято більше 100 постанов, які тією чи іншою мірою торкалися освітнього процесу. Насамперед, увага державних структур зосереджувалася на зміцненні матеріальної бази навчальних закладів. З цією метою рішеннями уряду дозволялася участь громадських організацій у розвитку освіти, допускалося відкриття приватних шкіл, організаторами навчальних закладів могли бути підприємства. З кінця 20-х і особливо початку 30-х років діяльність державних органів у сфері освіти змінилася. Вони дедалі більше уваги стали приділяти політизації освіти, що призводило до уніфікації навчальних планів, підручників, системи культурного життя. У 1932–1938 роках компартійне керівництво демонструвало посилену увагу до проблем розвитку освіти національних меншин в Україні. Його директиви у 1932–1934 роках спрямовувалися на боротьбу з проявами, так званого, українського націоналізму. З другої половини 1934 року до середини 1937 року найбільшу стурбованість органів політичного керівництва викликав стан розвитку освіти національних меншин. Уніфікація навчальних планів і програм, підручників не допомогла уникнути політичного тиску на етнонаціональний компонент у системі освіти. Національна історія, національна культура, традиції поступово витіснялися з навчального процесу шкіл національних меншин.

4. У розвитку системи єврейської освіти позитивну роль відіграв курс на коренізацію економічного, соціального, політичного, культурного життя етнічних меншин. Створення трьох національних єврейських районів, сотень національних сільрад, зумовило посилення уваги до конкретизації шляхів покращення системи національної освіти. Рідна мова стала сферою спілкування органів управління державної влади юстиції та внутрішніх справ. Все це позитивно впливало на діяльність загальноосвітніх та професійних шкіл.

Проблему вчителя єврейської освітньої системи владні та політичні структури постійно тримали у полі зору. Органи управління освітою чи не найбільше уваги приділяли підготовці педагогічних кадрів, відсутність яких здебільшого ставала перепоною у розвитку шкільної мережі. Водночас державні органи, особливо органи політичного керівництва, з підозрою ставилися до вчительських кадрів старої генерації, запроваджували різні форми і прийоми політичної перепідготовки вчительства та перетягування його на бік радянської влади. На цьому етапі форсовано розвивалася мережа технікумів та інститутів, в яких здійснювалася підготовка кадрів нової генерації. У 1931 році, наприклад, діяли три єврейських педагогічні технікуми: Житомирський, Одеський, Вінницький та два єврейські відділення в Інститутах соціального виховання м. Одеси і м. Житомира. Крім цього, існувала широка мережа вечірніх та денних робітфаків. Денні робітфаки з євсекторами було відкрито в Одеському фізико-хіміко-математичному інституті та Харківському інституті профтехосвіти. Важливе місце в системі підготовки кадрів посідали Інститут єврейської пролетарської культури у Києві та єврейське літературно-лінгвістичне відділення при Московському педагогічному інституті, які підтримували зв’язки зі школами, педфаками, науковцями.

5. У другій половині 30-х років минулого століття посилювався тиск на вчительські кадри з боку владних структур. З цією метою використовувалися різноманітні методи боротьби з “інакодумством”. Найчастіше це була атестація кадрів, яка на кінець 30-х років проводилася як широка кампанія. У 1936 році з 98 учителів по Україні пройшли атестацію трохи менше третини. Непролетарське походження переважної більшості єврейських учительських кадрів було однією з вагомих причин їхньої дискваліфікації. Незважаючи на ідеологічний тиск, учителі намагалися успішно вирішувати педагогічні завдання того часу, демонструючи посилення уваги до проблем дитинства, високий рівень діагностичної роботи, використання математичних і статистичних методів для обробки експериментальних даних, організовуючи індивідуальну роботу з учнями та їх батьками. Цей досвід акумулювався та висвітлювався в педагогічній літературі.

На якість процесу навчання у єврейських школах, педагогічних курсах, робітфаках, технікумах, відділеннях Одеського і Київського ІНО негативно впливала відсутність необхідної кількості підручників, посібників, навчального обладнання.

Розвиток єврейської освітньої мережі, налагодження навчально-виховного процесу сприяло підвищенню рівня культурного та духовного життя євреїв, що вплинуло на формування численного загону інтелігенції. Серед науково-технічних, педагогічних, медичних, культосвітніх працівників з’явилася єврейська інтелігенція.

Почала розвиватися єврейська література. Твори єврейських прозаїків, поетів і драматургів стали відомими далеко за межами СРСР.

6. Активний розвиток єврейської освіти і школи, як її виразника в Україні, викликав стурбованість у політичного та державного керівництва, що спричинило різке згортання єврейської освіти наприкінці 30-х років. Цей процес був довершений політичними репресіями проти євреїв-освітян впродовж 20-30-х років, що негативно вплинуло на стан єврейської освіти та призвело до її занепаду.

7. Враховуючи досвід минулого, в умовах незалежної України доцільно повернутися до спадщини єврейської педагогічної думки та практики 20-30 рр. ХХ століття. З цією метою варто перевидати кращі педагогічні твори, щоб вони стали надбанням нинішнього загалу педагогічних працівників. Доцільно створити в Україні державний вищий навчальний заклад, який готував би як вчителів для національних шкіл, так і культосвітніх установ, зокрема і єврейських. Важливо було б запровадити спецкурси з педагогіки у вищих навчальних закладах з тим, щоб сучасне покоління вчителів опановувало педагогічну практику попередників. На часі розширення функцій органів державного управління, що займаються питаннями освіти національних меншин, насамперед у МОН України, оскільки нині вони недостатньо і досить обмежено впливають на освітні процеси в регіонах. На нашу думку, слід вивчити проблему розвитку спеціального видавництва, яке б опікувалося і книгодруком, випуском періодики для національних меншин, у тому числі і для єврейської.

До подальших напрямів дослідження з цієї широкої проблеми доцільно віднести: порівняльно-педагогічний аналіз розвитку освіти національних меншин у зарубіжних країнах; особливості освіти національних меншин у багатоетнічному суспільстві; дидактичні засади реалізації мовної політики; становлення і розвиток освіти національних меншин в Україні на різних історичних етапах; теорію і методику якісної освіти в багатоетнічному суспільстві; психолого-педагогічні та законодавчі засади задоволення прав національних меншостей на здобуття якісної освіти.

Основний зміст дисертації викладено у таких публікаціях:

Статті у фахових науково-методичних виданнях:

1. Кротік Н.Л. Єврейська освіта в Україні, Білорусії та Російській Федерації у 20 – на початку 30 рр ХХ століття: спільні та відмінні риси // Педагогіка і психологія професійної освіти. – Наук. метод. журнал. – Львів, 2003. – № 3. – С. 181-192.

2. Кротік Н.Л. Проблеми становлення єврейської освіти в діяльності політичних структур України початку 20-х рр. ХХ століття: Зб. наук. праць Уманського держ. пед. ун-т ім. П. Тичини. – К: Вид-во “Науковий світ”, 2003. – С. 113-122.

3. Кротік Н.Л. Загальноосвітня єврейська школа в Україні 30-х років ХХ ст.: проблеми функціонування в умовах становлення тоталітарної системи // Педагогіка і психологія професійної освіти: Наук. метод. журнал. – 2006. – № 6. – С. 180-189.

4. Кротік Н.Л. Взаємодія державних структур і доброчинних організацій та фондів у становленні освіти єврейської меншини в незалежній Україні: Зб. наук. праць Уманського держ. пед. ун-т ім. П. Тичини. – К.: Вид-во “Науковий світ”, 2006. – С. 135-144.

5. Кротік Н.Л. Актуальні проблеми етнонаціональної освіти у добу незалежності України // Проблеми освіти: Наук. метод. зб. – 2006. – Вип. 3. – С. 223-229.

Публікації в інших виданнях:

6. Кротік Н.Л. Проблема єврейської національної школи 20-30-х років ХХ ст. у дослідженнях та джерелах // Освіта, наука і культура на Поділлі: Зб. наук. праць. – Кам’янець-Подільський, 2002. – Т. 2. – С. 115-121.

7. Кротік Н.Л. Єврейська національна освіта на Поділлі у 20-30-х роках ХХ століття // Краєзнавство. – Київ, 1999. – № 1-4. – С. 157-159.

8. Кротік Н.Л. Будівництво єврейської національної школи на Поділлі у 20-30-х роках ХХ століття // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. наук. статей. – К.: Рідний край, 1999. – Вип. 7. – С. 123-127.

9. Кротік Н.Л. Політика в галузі освіти єврейського населення на Поділлі у 20-30-х. роках ХХ століття // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. наук. статей. – Вип. 9. – К.: Рідний край, 1999. – С. 307-314.

10. Кротік Н.Л. Єврейська національна школа 20-30-х років ХХ ст.: шляхи становлення // Краєзнавство. – 2001. – № 1-4. – С. 93-95.

11. Кротік Н.Л. Проблема єврейської національної школи 20-30-х років ХХ ст. у дослідженнях та джерелах // Матеріали Міжнар. наук. конф. “Українська історіографія на рубежі століть.” – Кам’янець-Подільський, 2001. – Т.8 (10). – С. 277-282.

12. Кротік Н.Л. Мовні проблеми в єврейській національній освіті України у 20-30-х роках ХХ ст. // Міжнар. наук. “круглий