Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Кулеша Надія Михайлівна

УДК 070(09)(=161.2)(430)“1919—1945”

УКРАЇНСЬКІ ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ

У НІМЕЧЧИНІ (1919—1945 рр.):

ФОРМУВАННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ

Спеціальність 10.01.08 – журналістика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділенні “Науково-дослідний центр періодики” Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Романюк Мирослав Миколайович,

Львівська наукова бібліотека

ім. В. Стефаника НАН України, директор

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Черняков Борис Іванович

кандидат філологічних наук, доцент

Бідзіля Юрій Михайлович,

Ужгородський національний університет,

декан філологічного факультету

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет (Міністерство освіти і науки України)

Захист дисертації відбудеться “13” квітня 2007 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “7” березня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор Н. М. Сидоренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Преса української еміграції є невід’ємною частиною національної журналістики, однак незаслужено забута внаслідок несприятливих для української державності суспільно-політичних процесів у XX ст. та ідеологічної несумісності з науковими напрямами досліджень у галузі журналістикознавства у підрадянській Україні. Незважаючи на ось уже шістнадцять років існування незалежної Української держави, цей вагомий пласт української культури донині залишається без комплексного і системного опрацювання.

Періодика української еміграції в Німеччині у 1919—1945 рр. — виняткове явище в публіцистичному, аналітичному, літературно-художньому, документальному та фактологічному аспектах. Змушена покинути рідні землі внаслідок поразки Визвольних змагань 1917—1920 рр., когорта політичних діячів, науковців, журналістів, літераторів, військовиків приступила до творення національної преси, щоб, як зазначив І. Лисяк-Рудницький, “національну ідею зберегти й переховати до кращих часів”. Еміграційні періодичні видання відіграли визначну роль в українському просвітництві, формуванні історично об’єктивної репутації української нації серед інших народів, історії української суспільно-політичної думки.

Актуальність теми дослідження. Увага до історії еміграційної української журналістики значно посилилася останніми роками. Однак періодика української еміграції в Німеччині у 1919—1945 рр. залишається одним із найменш вивчених пластів національного пресознавства і донині не була об’єктом окpемого дослідження. Бібліографічно було зафіксовано лише частину українських періодичних видань вказаного періоду. Дослідження розвитку й умов функціонування української еміграційної преси в Німеччині заповнить прогалину в українському журналістикознавстві, дозволить якнайповніше вивчити і бібліографувати українську періодику XIX—XX ст., створення репертуару якої є одним із основних завдань пресознавців.

Перед сучасною українською журналістикою стоять важливі завдання — збереження національної ідентичності, формування національно-патріотичної громадської думки, творення незалежного національного інформаційного простору, в чому їй можуть прислужитися незаперечні надбання і позитивний досвід української еміграційної журналістики в Німеччині 1919—1945 рр.

Зв’язок роботи з науковими програмами, проблемами, темами. Дисертаційна робота виконана в контексті загальнодослідницького напряму відділення “Науково-дослідний центр періодики” Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (номер державної реєстрації 01060002972), що має на меті створення національної бібліографії періодичних видань, написання багатотомної історико-бібліографічної праці “Українські періодичні видання в Україні та світі, 1812—1939 рр.” та енциклопедичного словника “Українська журналістика в іменах”.

Мета роботи обумовлена необхідністю створення національної бібліографії та підготовки науково об’єктивної пpаці з істоpії української журналістики загалом та українського еміграційного пресознавства зокрема. Метою проведеного дослідження було опpацювання і введення в науковий обіг українських періодичних видань, які виходили в Німеччині у 1919—1945 рр., аналіз умов їхнього функціонування, вивчення структури, змісту, проблемно-тематичних аспектів.

Для досягнення дослідницької мети було поставлено такі завдання:—

проаналізувати стан вивчення проблеми в українській та зарубіжній історіографії, виявити й дослідити нову історичну інформацію, визначити повноту джерельної бази для висвітлення досліджуваної теми; —

відтворити в хронологічній послідовності процес становлення української преси в Німеччині означеного періоду;—

проаналізувати структуру, змістове наповнення періодичних видань, проблемно-тематичні аспекти, здійснивши при цьому їх поділ на основні типи;—

встановити коло засновників, видавців, редакторів, авторів та проаналізувати умови функціонування української преси в Німеччині досліджуваного періоду;—

визначити роль і місце української преси в Німеччині в системі загальноукраїнської журналістики.

Об’єкт дослідження — українські періодичні видання у Німеччині 1919—1945 рр., процес їх становлення і розвитку.

Предмет дослідження — особливості формування та функціонування, структура, змістова наповненість, тематична спрямованість українських періодичних видань у Німеччині вказаного періоду.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1919—1945 рр. — період від закінчення Першої світової війни до закінчення Другої світової війни, коли в Німеччині сформувалася потужна політична еміграція, яка найбільш масово орієнтувалась на дві політичні течії — націоналістичну та консервативну — і гуртувалася переважно навколо двох основних українських еміграційних громадських об’єднань, що припинили своє існування із закінченням Другої світової війни, коли завершувалося також формування третьої хвилі еміграції і розпочинався новий етап розвитку української еміграційної преси.

Територіальні межі дослідження охоплюють терени Німеччини, яка у визначений період дала притулок значній частині української еміграції, особливо політичної, оскільки була єдиною країною в Європі, що домагалася скасування умов Версальського і Тріанонського мирних договорів, які визначали водночас і несправедливе підневільне становище українських земель, а також м. Данціґ (у той час мало статус “вільного міста”, тепер м. Ґданськ, Польща). Після закінчення Першої світової війни Німеччина стала одним із важливих осередків українського політичного еміграційного життя, а Берлін — одним з його центрів, оскільки саме тут осіли провідні українські політичні діячі, працівники науки і культури. На німецьких теренах діяла низка українських організацій, товариств, видавництв, об’єднань, пресових агентств, наукова інституція, навколо яких гуртувалися різні категорії емігрантів.

Методологічною основою дослідження є наукові принципи історизму, об’єктивності та комплексності. Для проведення дослідження застосовано порівняльно-аналітичний, бібліографічно-описовий, жанpово-видовий, системно-типологічний, проблемно-хронологічний, індуктивно-дедуктивний, проблемно-тематичний, синхронно-діахронний, кліометричний методи дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першою в українській історіографії спробою комплексного дослідження українських періодичних видань у Німеччині в 1919—1945 рр. як самостійного явища в системі національної журналістики ХХ ст.

Уперше бібліографовано і введено в науковий обіг 66 українських періодичних видань у Німеччині, частина яких не була жодним чином зафіксована у пресознавчій літературі; відкрито і досліджено маловідомий пласт українських еміграційних часописів.

У науковий обіг уперше введено фактологічну інформацію щодо редакційних колегій, місця виходу і періодичності та іншої атрибуції (ціна, передплата, адреси редакцій і адміністрацій, обсяг, тираж, друкарні, які обслуговували видання) та функціонування періодичних видань. Проаналізовано і введено в науковий обіг імена редакторів, видавців, співробітників, розкрито низку псевдонімів та криптонімів авторів творення змісту часописів.

Здійснено детальне вивчення структури, змісту, типологічної специфіки та умов і особливостей функціонування досліджуваної періодики, проблемно-тематичних аспектів пресового комплексу, яке засвідчило, що увага творців української преси в Німеччині була зосереджена на суспільно-політичному і культурному житті як емігрантів, так і українців на етнічних землях, на проблемі консолідації українського народу, процесі об’єднання навколо ідеї української державності.

Уперше вивчено, проаналізовано й запроваджено до наукового обігу значний масив архівних матеріалів, завдяки яким вдалося віднайти інформацію про невідомі до цього періодичні видання і відтворити цілісну картину функціонування досліджуваної преси.

Практичне значення результатів дослідження. Представлений у роботі фактичний матеріал, основні теоретичні положення і висновки можуть бути використані при вивченні історії української журналістики та історії України загалом, розробці спеціальних і узагальнюючих праць з історії українсько-німецьких відносин. Матеріали дисертації можуть бути застосовані для підготовки спецкурсів і спецсемінарів “Українська еміграційна періодика” та для доповнення і уточнення матеріалів до викладання курсу “Історія української журналістики”.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження, автореферат, опубліковані наукові статті, в яких викладено основні положення роботи, виконані здобувачем самостійно.

Апробація результатів дисертації. Рукопис роботи обговорено у відділенні “Науково-дослідний центр періодики” Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Основні положення та результати дослідження виголошені у формі доповідей на чотирьох Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 2000, 2002, 2003, 2005 рр.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська журналістика в контексті доби” (Львів, 23—24 вересня 2004 р.), IV Тикторівських читаннях “Видавнича справа в Україні: міст між минулим і майбутнім” (Львів, 26—27 жовтня 2006 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у дев’яти статтях у фахових наукових збірниках, у п’яти опублікованих доповідях, виголошених на вказаних наукових конференціях, а також були вміщені в п’яти випусках матеріалів до енциклопедичного словника “Українська журналістика в іменах”.

Структура дисертації. Дисертацією є рукопис обсягом 185 сторінок, який складається зі вступу, трьох розділів, що містять вісім параграфів, висновків, списку використаних джерел і літератури (359 позицій) та додатка (бібліографовано українські періодичні видання, які виходили в Німеччині впродовж досліджуваного періоду).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет, наукові принципи і методи дослідження, аргументовано наукову новизну і значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія та джерела” проаналізовано основні етапи розвитку української історіографії журналістики, подано загальну характеристику джерел досліджуваної проблеми.

Власне вивченню наукових надбань українського журналістикознавства від його початків наприкінці XIX ст. до 1980-х рр., аналізу його історико- та теоретико-журналістських напрямів, наукових доробків визначних журналістикознавців, присвячене дослідження В. Різуна та Т. Трачук “Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства”. У ньому проаналізовано праці з пресознавства фундаторів цієї галузі науки М. Возняка, М. Грушевського, В. Ігнатієнка, І. Кревецького, О. Маковея, І. Франка, В. Щурата, журналістикознавців радянської доби О. Дея, В. Дмитрука, В. Рубана, П. Федченка, Й. Цьоха, представників зарубіжної української пресознавчої науки А. Животка і Ю. Тернопільського, а також охарактеризовано ступінь опрацювання питань теорії і практики журналістської діяльності в наукових працях Д. Григораша, В. Здоровеги, Ю. Лазебника, А. Москаленка, Д. Прилюка, Ю. Шаповала та ін.

У низці праць провідних науковців України у галузі журналістикознавства Ю. Бідзілі, В. Здоровеги, В. Іванова, В. Качкана, І. Крупського, О. Коновця, В. Лизанчука, О. Мелещенка, І. Михайлина, О. Мукомели, М. Нечиталюка, О. Пономарева, Н. Сидоренко, М. Тимошика, Б. Чернякова, В. Шкляра проаналізовано найважливіші завдання української періодики в минулому і сучасності, її стан, особливості функціонування, проблематику публікацій, вивчено проблеми відображення засобами масової інформації соціально-економічного стану суспільства, досліджено творчу спадщину видавців, редакторів, публіцистів, діяльність яких сприяла збереженню національних традицій, утвердженню національної самосвідомості народу, розвитку української науки і культури. Специфіку пресових текстів, проблеми журналістського процесу, професійний аналіз преси в контексті суспільно-політичного життя українства, його національно-визвольного руху ґрунтовно опрацьовано у дослідженнях відомих науковців України Н. Антонюк, В. Ґабора, О. Дроздовської, І. Крупського, М. Романюка, Л. Сніцарчук, Ю. Шаповала.

Незважаючи на широке коло досліджень журналістського процесу, досі немає повної картини історичного розвитку національної періодики. Малодослідженою донині залишається важлива складова української періодики — еміграційна преса, зокрема у Німеччині в 1919—1945 рр. Деякі відомості про неї знаходимо в працях відомих зарубіжних дослідників, зокрема А. Животка, Ю. Тернопільського, С. Наріжного, В. Маруняка. Ґрунтовні праці сучасних українських дослідників М. Присяжного, Н. Сидоренко аналізують особливості функціонування української періодики в Німеччині в інші періоди. Цій же тематиці присвячена низка публікацій М. Баран, Т. Осташко, М. Тимошика, М. Швагуляка. З’являються дослідження, в яких вивчається українська еміграційна преса в інших країнах Європи, а саме праці О. Вішки, О. Денеки, Д. Колісника, М. Савки, окремі публікації О. Богуславського, І. Крупського, Н. Сидоренко, Л. Сніцарчук.

Огляд історіографії свідчить, що українське журналістикознавство поповнюється вагомими дослідженнями функціонування періодики насамперед в Україні. Однак недостатньо праць, які б аналізували пресу української еміграції, особливо в Німеччині у 1919—1945 рр.

Джерельною базою дослідження української періодики в Німеччині 1919—1945 рр. стали архівні матеріали, опубліковані документи, мемуарна література, преса й публіцистика досліджуваного періоду. Вагомий сегмент джерельної бази творять матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Львові з фондів “Греко-католицька митрополича консисторія”, “Наукове товариство ім. Шевченка”, “Українське спортивне товариство “Сокіл-Батько”, в яких віднайдено кілька періодичних видань української еміграції в Німеччині 1930-х рр. Крім того, в цих фондах містяться списки закордонних українських товариств та редакцій, видавництв, наукових установ і приватних осіб, між якими відбувався обмін літературою, списки видань, надісланих бібліотеці НТШ у Львові видавництвом “Українське Слово” в Берліні, списки закордонної української періодики, яку отримувала Українська книжкова палата 1932 р., листи українських організацій в Бразилії, Канаді, Німеччині, США, інших країнах про обмін літературою, листування між окремими еміграційними інституціями в Німеччині, матеріали про діяльність окремих редакцій, установ, товариств і т. ін. У фондах “Шептицький Андрей”, “Назарук Осип”, “Томашівський Степан” зберігаються листи чільних діячів української еміграції в Німеччині, які містять, зокрема, певні відомості про функціонування еміграційної преси, а також редакторів, видавців, журналістів, що працювали в ній.

Кілька документів, які зберігаються в Державному архіві Львівської області, доповнили джерельну базу роботи відомостями про конфіскацію деяких часописів української еміграції, які виходили в Німеччині, та про заборону розповсюдження німецьких українських періодичних видань на території Польщі.

Джерельна база дослідження була суттєво доповнена збіркою матеріалів і документів, які зберігаються у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Особливо цінним для дослідника української періодики в Німеччині є фонд З. Кузелі — визначного діяча української еміграції в Німеччині, видавця, редактора, науковця. У цьому фонді містяться матеріали редакцій газет “Шлях”, “Нове Слово”, “Українське Слово”, “Osteuropдische Korrespondenz”, списки передплатників, листування з передплатниками й отримувачами періодики, матеріали діяльності емігрантських об’єднань, товариств, інституцій. У фондах “Гнатюк Володимир Михайлович”, “Щурат Василь Григорович”, “Пеленський Євген Юлій” зберігаються листи З. Кузелі та С. Томашівського з інформацією про видавничі справи української еміграції. Листи відомих діячів М. Возняка, П. Ковжуна, Р.Смаль-Стоцького, К. Трильовського, низки німецьких науковців до еміграційних установ та окремих діячів української еміграції в Німеччині з фонду “Окремі надходження” збагатили джерельну базу роботи відомостями про діяльність Українського Наукового Інституту в Берліні та функціонування окремих пресодруків.

Здійснити різнобічний аналіз української періодики в Німеччині у 1919—1945 рр. вдалося завдяки збіркам періодичних видань, які виходили у вказані роки не лише в Німеччині, а й у Польщі, Чехословаччині, Австрії, Франції, що зберігаються в державних архівах та книгозбірнях наукових бібліотек України. Найповніше зібрані комплекти основного масиву досліджуваної періодики у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України, відділі газетних фондів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та Науково-довідковій бібліотеці центральних державних архівів України, в яких вдалося віднайти значну кількість досліджуваних видань, які ще донедавна були недоступні для вивчення, оскільки в радянські часи були заховані у спецфондах.

З метою якнайповнішого аналізу українських періодичних видань у Німеччині були опрацьовані окремі публікації тогочасної української преси в Галичині, Польщі, Чехословаччині, Австрії, Франції, США та Канаді, які містять цінну інформацію про функціонування українських часописів у Німеччині: “Краківські Вісті”, “Новий Час”, “Студентський Вістник”, “Технічні Вісти”, “Трибуна України”, “Тризуб”, “Україна”, “Український Емігрант”, “Український Хлібороб”, “Хліборобська Україна”, “Хліборобський Шлях”.

Важливим джерелом дослідження була мемуаристика, завдяки якій вдалося встановити імена редакторів та співробітників українських часописів досліджуваного періоду, вияснити особливості й умови функціонування еміграційних періодичних видань, зокрема у спогадах Ю. Артюшенка, В. Біляїва, І. Кедрина, З. Книша, Г. Костюка, Є. Онацького, І. Савича, П. Скоропадського, Є. Стахіва, Ю. Шереха, збірнику доповідей і спогадів про життя і діяльність українців у Берліні впродовж 1918—1945 рр.

Використані у роботі джерела дозволили вивчити і відтворити ті аспекти досліджуваної теми, які не були достатньо висвітлені в історіографічній літературі. Джерельна база дослідження суттєво сприяла досягненню основної мети роботи — вивченню формування та функціонування української періодики в Німеччині 1919—1945 рр.

У другому розділі “Періодика української еміграції міжвоєнних років (1919—1939 рр.): специфіка цільового призначення і тематики” у хронологічній послідовності відтворено і проаналізовано розвиток української преси вказаного часового відтинку.

У міжвоєнний період у Німеччині виходило 35 українських періодичних видань, над створенням яких працювала переважно політична еміграція, представлена консервативними силами, прихильниками націоналістичної ідеї, у невеликій кількості діячами УНР. Окрему групу становлять часописи, видавані прихильниками Є. Петрушевича, який з 1923 р. “переорієнтувався” на радянську Україну, та прокомуністичними силами. Більшість цих видань (28) виходили в Берліні; крім того, по 2 часописи з’являлися у Зальцведелі і Мюнхені, 3 — в Данціґу. Особливістю цього етапу було також існування 7 німецькомовних пресодруків, які видавалися українською еміграцією для популяризації українського питання у німецькому середовищі.

Перші періодичні видання досліджуваного періоду стали продовжувачами і послідовниками таборових часописів у Німеччині часів Першої світової війни. Наступник таборового “Вільного Слова” у Зальцведелі газета “Шлях”, зорієнтована насамперед на інтернованих українських вояків, перестала бути “спеціально таборовою ґазетою”, а стала єдиним на той час часописом для всіх українців у Німеччині. Цей універсальний часопис (поряд із ним виходив “Ілюстрований додаток до “Шляху”) фінансувався урядовою військово-санітарною місією УНР і припинив існування разом із розформуванням “Української Військово-Санітарної Місії для справ полонених у Німеччині” у серпні 1920 р., яка передала справи по опіці військовополоненими посольству УНР у Берліні (дипломатичний відділ посольства УНР в Берліні видавав свій Інформаційний бюлетень”). На зміну “Шляху” прийшло “Нове Слово” — часопис універсального змісту для всіх українців у Німеччині, який виходив у Берліні впродовж двох останніх місяців 1920 р. і до фінансування якого теж були причетні діячі УНР (припинено вихід через брак коштів). “Епоху” часописів універсального змісту міжвоєння завершило “Українське Слово”, що виходило в Берліні з 21 січня 1921 р. до початку квітня 1922 р. (цей часопис вважався прогетьманським, оскільки в ньому працювали діячі консервативного спрямування Д. Дорошенко та С. Томашівський).

Особливою ознакою міжвоєнного періоду для української преси стала єдина спроба видавання щоденника, який проіснував майже три місяці та через фінансові труднощі припинив свій вихід. Очевидно, видавці “Українського Слова”, яке перед тим виходило двічі та тричі на тиждень, не розрахували свої фінансові можливості. Прикметно, що редактором цих трьох масових видань був З. Кузеля, співпрацював із ними також Б. Лепкий.

У цей час у Німеччині набирала обертів економічна криза, яка позначилася також і на виході багатьох еміграційних видань. Лише одним числом 1923 р. обмежився вихід “Бюлетеня Видавництва Української Молоді”, 1924 р. припинив існування “Український Козак” — друкований орган Українського Національного Козацького Товариства; з грудня 1923 р. до червня 1924 р. видавався “Літопис політики, письменства і мистецтва”, з припиненням виходу якого на видавничому полі еміграції настало затишшя. У цей час продовжував виходити лише “Український Прапор” Є. Петрушевича, який 1923 р. переїхав з Відня до Берліна разом зі своїм друкованим органом. Перехід на радянофільські позиції Є. Петрушевича дав змогу “Українському Прапору” виходити двотижневиком безперебійно до кінця 1929 р.

Винятком у цій видавничій перерві були два рукописні студентські видання — “Сміхомет” (1923—1938 рр.) і “Чорноморе” (1925—1927 рр.) у Данціґу та німецькомовний часопис “Osteuropдische Korrespondenz” (1924—1934 рр.) у Берліні, який на початках фінансувався пресовим відділом Міністерства закордонних справ Німеччини та особисто Є. Коновальцем.

1927 р. почалася “відлига” у видавничому процесі на еміграції — вийшов у світ друкований орган Союзу українських старшин “Військовий Вісник” (1927—1929 рр.), який завершився на п’ятому числі. З 1928 р. на німецьких теренах заявили про себе прокомуністично налаштовані періодичні видання: “Український Робітник” (1928—1931 рр.), “Робітнича єдність” (1929 р.), “Українська Газета” (1929—1931 рр.), “Голос Українського Робітника” (1932—1933 рр.), вихід яких припинився з приходом до влади націонал-соціалістичної партії Гітлера і забороною діяльності комуністичної партії. 1932 р. припинив своє існування і радянофільський “Український Прапор”. У цьому ж році Є. Петрушевич видавав німецькомовний бюлетень “Ukrainische Korrespondenz”.

1929 р. почав виходити “Бюлетень Гетьманської Управи” (1929—1936 рр.), який обмежився 27 числами. Прогетьманські сили в середині 1930-х рр. видавали німецькомовний місячник “Der Slavische Osten” (1934 р.), інформативні видання “Комунікат Української Громади в Німеччині” (1935—1936 рр.), “Комунікат пресового відділу Гетьманської Управи” (1937—1938 рр.) та “Бюлетень Української Громади в Німеччині” (1939 р.), які виходили у світ нерегулярно у зв’язку з нагальною необхідністю оприлюднювати офіційну позицію іменованих установ.

Початок 1930-х рр. ознаменований розгортанням видавничої діяльності пресової агенції “Українська Пресова Служба” (УПС), яка, крім видавничих завдань, виконувала роль офіційного представництва українських націоналістів у Німеччині. За її дорученням ще одна пресова агенція УВО—ОУН — “Osteuropдische Korrespondenz” — видала німецькомовний бюлетень “Ukraine-Bericht” (1930 р.). Вже самостійно УПС видавала бюлетені українською (“Українська Пресова Служба”, 1931—1934, 1937—1939 рр.) та німецькою (“Ukrainischer Pressedienst”, 1931—1934, 1937—1939 рр.) мовами. Крім того, ця інформаційна служба видавала “Інформаційний листок” (1933 р.) на противагу прокомуністичній газеті “Голос Українського Робітника”, німецькомовний журнал “Die Ukraine” (1933р.), збірник “Третя Німеччина” (1934 р.) та бюлетень “Націоналістична Пресова Служба” (1938—1939 рр.; згодом виходив у Римі).

Періодичні органи Українського Наукового Інституту в Берліні “Вісти Українського Наукового Інституту в Берліні” (1933—1938 рр.) та “Ukrainische Kulturberichte” (1933—1939 рр.), які виходили за редакцією З. Кузелі, були зорієнтовані на зацікавлену українську аудиторію з метою глибшого ознайомлення з основними культурними та економічними напрямами розвитку Німеччини та інформування німецької громадськості про культурне життя України і пропагандивно-наукову діяльність Українського Наукового Інституту.

Видання міжвоєнного періоду загалом були недовготривалими, виходячи щонайбільше 2—3 роки (до “рекордсменів” належить лише “Український Прапор” (1923—1932 рр.). Фінансова скрута еміграції впливала також на періодичність видань. Характерною для цього періоду є мала кількість тижневиків (3), двотижневиків (2) і місячників (5). Єдиним стабільним виданням був “Шлях”, який з’являвся двічі на тиждень. Більшість видань виходила нерегулярно (13) або впродовж виходу змінювала свою регулярність (“Українське Слово”, “Український Козак”, “Osteuropдische Korrespondenz”, “Український Прапор”).

За тематичною спрямованістю 3 із досліджуваних періодичних видань були універсального змісту, 7 — культурницького спрямування, 25 часописів були виразниками політичних орієнтацій своїх видавців та органами суспільних рухів, товариств, об’єднань (7 видань — прогетьмансько-консервативного спрямування, 10 — націоналістичних, 1 — УНР-івське, 1 — корпораційне, 2 — радянофільські, 4 видання — прокомуністичні).

Характерними ознаками цих видань (окрім прокомуністичних) була державотворча акцентація публікацій, національно-патріотична спрямованість, більшість із них виконували просвітницьку роль. Українська періодика в Німеччині міжвоєнного періоду призначалася для широкого кола читачів, орієнтуючись також на інтереси різних соціальних прошарків та задовольняючи потреби тих, хто цікавився певними сферами науки, техніки, культури.

Визначальною для цього періоду була присутність у видавничому процесі В. Андрієвського, І. Герасимовича, Д. Дорошенка, А. Жука, З. Кузелі, В. Леонтовича, Б. Лепкого, М. Омеляновича-Павленка, В. Петріва, С. Томашівського та багатьох інших непересічних діячів української політики, науки, культури, економіки, військової справи, що забезпечило високий рівень видаваних часописів (особливо перших років післявоєнного десятиліття) як високоякісними різноаспектними текстами, так і в технічному плані (видання “Шлях”, “Нове Слово”, “Українське Слово” відповідали європейським стандартам масової преси). Були окремі спроби ілюструвати видання (тижневик “Літопис...” поряд з інтелектуальними статтями, розрахованими на підготовленого читача, друкував “Образковий додаток зі зразками мод; ілюстрований додаток виходив із часописом “Шлях”; чимало ілюстрацій містив і “Український Козак”).

У третьому розділі “Українські періодичні видання часів Другої світової війни: комунікативні особливості” відтворено у хронологічній послідовності і проаналізовано розвиток української періодики вказаного етапу.

Для української преси в Німеччині часів Другої світової війни визначальними були нові умови функціонування. Перебування на цій території, крім української еміграції, мільйонів українських робітників, військовополонених та добровольців спричинило видавництво для них преси рідною мовою під “патронатом” німецьких пропагандивних інституцій, в яких були задіяні й українські журналісти. Загалом, у роки війни в Німеччині виходило 32 українські періодичні видання: 17 часописів для українських робітників, військовополонених та добровольців і 15 — для української еміграції. Переважна більшість видань (23) виходили в Берліні (редакція одного з них наприкінці війни перебралася до Пляуена); 1 видання виходило в Дортмунді, 1 — в Пляуені, 2 — в зондертаборі Вустрау, 5 видань мали адресу польової пошти.

Преса для остарбайтерів, військовополонених та добровольців, яка безумовно була підконтрольною спеціальним підрозділам німецьких міністерств, орієнтувалася передовсім на специфіку читацької аудиторії. До її складу входили 8 видань для остарбайтерів, з них 3 для робітників (“Українець” (Берлін, 1942—1944 рр.) — для східноукраїнських робітників і “Вісті” (Берлін, 1943—1944 рр.) — для робітників з Генерал-Губернаторства та фаховий часопис для гірників “На шахті” (Дортмунд, 1942—1945 рр.), 2 видання для сільськогосподарських робітників (“Хлібороб” (Берлін, 1943—1944 рр.) — сільськогосподарський додаток до “Українця” та часопис “Земля” (1944—1945 рр.), 2 літературно-мистецькі журнали (“Дозвілля” (Берлін; Пляуен, 1943—1944 рр.) і “Будівництво” (Берлін, 1944 р.) і один часопис для всіх українців у Німеччині (“Голос” (Берлін, 1939—1945 рр.). Виконуючи передусім “антикомінтернівські” завдання владних замовників, ці видання, створювані українськими редакційними колективами, несли також просвітницьку, культурницьку, виховну місії, подаючи матеріали, спрямовані на плекання державницьких настроїв читачів, та намагаючись бути їм моральною підтримкою на чужині. За типом аналізовані видання поділяються на інформаційно-універсальні (5 видань; два з них містили фахову сторінку), фахові (1) та літературно-мистецькі (2).

Преса для українських військовополонених та добровольців представлена 9 виданнями. Для українських полонених виходило 2 часописи: газета “Нова Доба” (Берлін, 1941—1944 рр.) і журнал “Україна” (Вустрау, 1943—1944 рр.). Сім видань призначалися для добровольців: фронтові газети, приписані до “польових пошт”, “Український Доброволець” (1943—1945 рр.), “За Україну” (1945 р.), “Тризуб” (1945 р.), ілюстрований журнал “Наша сила” (1944 р.) та сатирично-гумористичний часопис “Шершень” (1944 р.); журнал “Вояцька Слава” (Вустрау, 1944 р.) творився для поранених добровольців. Ілюстрований журнал “За нову Европу” (Берлін, 1944 р.) виходив для допоміжних охоронних формувань. За типом ці періодичні видання поділяються на інформаційно-універсальні (4) та літературно-мистецькі (5). Щодо періодичності, то це були 2 місячники, 2 двотижневики, 1 тижневик, 2 півтижневики, 2 — з нез’ясованою регулярністю. Хоча тематично ці видання були передовсім зорієнтовані на пропагування ідеї побудови “Нової Европи”, непереможності німецької армії та зброї, українські редактори та журналісти наповнювали їх матеріалами, пронизаними ідеями боротьби з більшовизмом, відродження національного обличчя України, побудови української самостійної держави.

Українська еміграція в часи Другої світової війни гуртувалася навколо двох офіційно дозволених німецькою владою українських організацій — націоналістичного Українського Національного Об’єднання (УНО) та прогетьманської Української Громади в Німеччині. До української націоналістичної преси цього періоду належать 9 видань: універсальний суспільно-політичний часопис — орган УНО “Український Вісник”, який виходив з 1937 р. аж до закінчення війни, 3 часописи були виразниками політичних поглядів громадських товариств і об’єднань (“Бюлетень Головної Управи УНО в Німеччині” (1941—1942 рр.), “Іскра” (1941 р.), “Український робітник” (1941 р.), 1 літературно-просвітницький журнал (“Вітрила”, 1942 р.), 2 студентські журнали (політичний “Бюлетень Централі Націоналістичної Організації Українських Студентів (ЦНОУС)” (1943—1944 рр.) та сатиричний — “Щипавка” (1941—1942 рр.), 1 інформаційний бюлетень (“Европейська Інформаційна Служба (ЕВІНС)” (1939—1941 рр.), 1 фахове видання (“Авторемісник”, 1941 р.), які за своєю періодичністю поділяються на 1 місячник, 1 тижневик, 1 двотижневик, 2 видання з неритмічною і 3 видання з нез’ясованою регулярністю. “Український Вісник” у воєнний час кілька разів змінював періодичність: місячник, двотижневик, декадник і тижневик.

Прогетьманський сектор преси часів Другої світової війни нараховував 6 видань, серед них — 1 часопис універсального змісту, який водночас був друкованим органом Української Громади в Німеччині (“Українська Дійсність”, 1940—1945 рр.), 2 фахові часописи (“Воєнно-Науковий Альманах” (1944 р.) та “Господарська Прилога” до “Української Дійсності” (1942 р.), 1 інформаційне видання (“Бюлетень Вищого Проводу Гетьманського Руху” (1944 р.), 2 суспільно-політичні журнали (“Нація в Поході” (1939—1941 рр.) та “На відсіч!” (1939—1940 рр.). Серед прогетьманських видань — 1 місячник, 1 двотижневик, 3 часописи з нез’ясованою регулярністю, “Українська Дійсність” починала свій вихід двотижневиком, а з середини 1941 р. виходила тричі на місяць.

Найбільш тривалими, регулярними і тиражованими змогли в роки війни стати лише офіційні видання УНО та Української Громади, які взяли на себе провідницьку відповідальність за ідеологічно-моральне виховання читацької аудиторії. Своїм публіцистичним та інформаційним наповненням вони намагалися максимально охопити різнобічні запити свого читача, виконуючи визначальні завдання: творення державницького світогляду українського народу, плекання української традиції.

Для української преси воєнного часу притаманне заснування спеціальних видань — галузевих, фахових, станових, які поряд з літературно-мистецькими, політичними і масовими виданнями намагалися забезпечити інтереси читачів різних професійних зацікавлень, відмінних політичних поглядів, вікового цензу і т. ін.

У “Висновках” узагальнено результати проведеного дослідження і викладено основні положення дисертації.

На етапі творення повного репертуару українських періодичних видань комплексне вивчення преси української еміграції становить важливий розділ сучасного журналістикознавства. Історіографія української журналістики постійно поповнюється різноаспектними дослідженнями науковців, але до сьогодні немає необхідної кількості праць, присвячених еміграційній пресі українців, яка виходила в Німеччині в 1919—1945 рр. Саме тому під час проведення дослідження значна увага була приділена вивченню та аналізу джерельних матеріалів, які значно сприяли відтворенню основних аспектів розвитку та умов функціонування української еміграційної преси в Німеччині.

У роботі відтворено в хронологічній послідовності процес становлення української преси в Німеччині 1919—1945 рр., зокрема, досліджено, що означена періодика представлена 66 виданнями, з них 35 виходили у міжвоєнний час, 32 — в період Другої світової війни (“Український Вісник” своїм виходом захопив обидва етапи (1937—1945 рр.).

Українські видання міжвоєння створювалися здебільшого політичною еміграцією і за політичними уподобаннями своїх засновників належали до прогетьманської, націоналістичної, УНР-івської, радянофільської та прокомуністичної періодики.

Загалом же за змістовим наповненням переважали такі типи видань: універсального змісту, культурницького спрямування та часописи, що були виразниками політичних орієнтацій своїх видавців та органами суспільних рухів, товариств, об’єднань.

На функціонування української періодики в Німеччині впливали як зовнішні економічні та політичні фактори, так і процеси у внутрішньополітичному житті української еміграції: зі згортанням діяльності УНР-івських місій на теренах Німеччини припинили вихід субсидовані ними видання; важке матеріальне становище еміграції під час економічної кризи середини 1920-х рр. спричинило закриття низки українських видань; прихід до влади націонал-соціалістичної партії Гітлера призвів до заборони прокомуністичної преси; натомість зростання популярності серед української еміграції в Німеччині консервативної та націоналістичної ідеології дало поштовх розвитку прогетьманської та націоналістичної періодики.

Українська еміграційна преса в Німеччині міжвоєнного періоду була послідовно ідеологічно-виховною і провідницькою, переважній частині цих видань було притаманне своєрідне пресове “культурництво” — етнографізм, просвітянство і т. ін. Поряд із тим щораз більша увага приділялася своєчасному інформуванню про світові події та міжнародні політичні відносини. З активізацією політичних рухів на початку 1930-х рр. значного поширення набули політично-пресові акції — почали з’являтися інформаційні видання зі сконцентрованим викладом подієвого матеріалу, передрукованого з інших пресових видань, спорядженого коментарями самих видавців.

Участь в еміграційному видавничому процесі міжвоєння визначних журналістів, редакторів, науковців, політиків, літераторів В. Андрієвського, Д. Дорошенка, А. Жука, З. Кузелі, В. Кучабського, Б. Лепкого, С. Томашівського та багатьох інших зумовила вихід низки періодичних видань, що, орієнтуючись як на широку аудиторію, так і читачів різних соціальних прошарків та відмінних зацікавлень, забезпечували високий рівень масової (універсального змісту) і спеціалізованої (бібліографічної, ілюстративно-зображальної, сатирично-гумористичної, науково-популярної, літературно-мистецької) преси, яка надходила до споживача з широким спектром періодичності: півтижневиками, тижневиками, двотижневиками, місячниками, квартальниками.

Під час Другої світової війни в Німеччині виходили 32 українські періодичні видання. Оскільки на німецьких теренах офіційно було дозволено функціонувати лише двом українським еміграційним об’єднанням — пронаціоналістичному УНО та прогетьманській Українській Громаді, періодика політичної еміграції цього періоду також поділялася на націоналістичну й гетьманську. Окрім того, у Німеччині перебували мільйони українських робітників (остарбайтерів), військовополонених та добровольців, для яких під “патронатом” німецьких пропагандивних відомств засновувалася українська преса.

За змістовим наповненням українська періодика воєнного часу поділялася на часописи універсального змісту, літературно-мистецькі видання та органи громадських товариств і об’єднань. Особливістю цього періоду стало заснування спеціальних видань — галузевих, фахових, станових та часописів, зорієнтованих на певну категорію читача (промислового, сільськогосподарського робітника, військовика).

Умови функціонування української періодики років Другої світової війни визначалися статусом видавця: преса для українських остарбайтерів та військовиків під егідою німецьких пропагандистських відомств видавалася великими накладами (за винятком таборових видань), виходила переважно згідно з зазначеною періодичністю від дня заснування до вимушеного припинення наприкінці війни; більшість періодичних видань української еміграції були недовготривалими (часто їх редактори та співробітники за політичні переконання ув’язнювалися в концентраційних таборах), виходили нерегулярно, малими накладами, були органами громадських об’єднань чи товариств і мали право розповсюдження тільки між своїм членством. Найбільш тривалими, тиражованими і регулярними змогли стати лише офіційні органи УНО і Української Громади.

Преса української еміграції часів Другої світової війни стала закономірним продовженням преси міжвоєнного періоду, оскільки творилася як представниками старшої генерації еміграції (В. Андрієвський, В. Бірчак, О. Губчак, С. Довгаль, Д. Дорошенко, П. Ковалів, Ю. Русов та  ін.), так і плеяди українських журналістів, редакторів, публіцистів, які прилучилися до видання еміграційної періодики та преси для українських остарбайтерів, військовополонених і добровольців у воєнні роки (А. Білинський, Д. Квітковський, Ю. Косач, Б. Кравців, І. Лисяк-Рудницький, А. Луців, Б. Осадчук, В. Панченко-Юревич, М. Пасіка, В. Рудко, В. Янів та багато інших). Потужний авторсько-редакторський актив преси воєнного часу зумовив наповнення тогочасної української періодики високоякісним концептуальним журналістським текстом, а також різножанровими тематичними публікаціями, привертаючи увагу широкої читацької аудиторії комплексом оглядів і статей, нарисів і замальовок, репортажів і кореспонденцій, розвідок, фейлетонів і гуморесок, літературних творів та мемуаристики, спрямованих на розвиток державницького світогляду, консолідації української нації.

Визначаючи загалом роль і місце української преси в Німеччині в системі загальноукраїнської журналістики, наголосимо, що вона була своєрідним свідком перебування великої кількості представників українського народу на еміграції, фіксувала фактологічний матеріал становлення і розвитку наукових інституцій, культурних течій, громадських організацій, політичних рухів, які внесли вагомий вклад у формування державницьких доктрин, розробку моделей майбутнього суспільного ладу в незалежній Україні. Українська преса відіграла незаперечну роль у різних формах пропаганди ідеї української державності серед громадськості європейських країн, у пошуках прихильників цієї ідеї серед авторитетних представників світової спільноти, була засобом послідовної критики політичних режимів, що панували на українських землях.

Питома основа української еміграційної преси визначалася її постійною і напруженою боротьбою за національно-культурний розвиток всього українського народу, що було прикметним і спільним для абсолютної більшості українських періодичних видань у Німеччині. Приналежність українства до різних політичних напрямів віддзеркалювалася і в періодиці, але, незважаючи на це, більшість еміграційних часописів ідеологічно творили національну пресу за винятком української прокомуністичної преси на теренах Німеччини, яка хоча й виходила українською мовою, служила лише агітаційно-пропагандивним знаряддям більшовицької диктатури. Преса для українських остарбайтерів, військовополонених і добровольців також створювалася з метою агітаційно-пропагандивного впливу на читача, тільки вже диктатором німецьким, але, оскільки основним завданням німецької пропаганди була боротьба з комуністичною ідеологією, зокрема з більшовицькою, цій періодиці залишався національний “сектор”, зовсім не представлений у прокомуністичній пресі. Таким чином, українська періодика в Німеччині у 1919—1945 рр. творила вагомий сегмент національної преси, яка визначалася щирою ідейністю та світоглядною безкомпромісністю. Своїм головним завданням вона ставила пропаганду тих загальноукраїнських ідей та прагнень, які не могли публічно виголошуватися поневоленими українцями на їхніх рідних землях.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Кулеша Н. Літопис політики, письменства і мистецтва (1923—1924) — український суспільно-політичний часопис у Берліні // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л., 2000. — Вип. . — С. —139.

2. Кулеша Н. Український Козак (1923—1924 рр.) — виразник державотворчих ідей Українського національного козацького товаристваЗбірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л., 2000. — Вип. . — С. —248.

3. Кулеша Н. Український Науковий Інститут у Берліні (1926—1945 рр.) (за матеріалами часопису “Вісти Українського Наукового Інституту в Берліні” (1933—1938) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л., 2001. — Вип. . — С. —216.

4. Кулеша Н. Публіцистика Степана Томашівського: берлінський періодЗбірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л., 2002. — Вип. . — С. —489.

5. Кулеша Н. Українсько-польські відносини у 20-х рр. XX ст. (за матеріалами української еміграційної періодики у Німеччині)Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л., 2003. — Вип. . — С. —260.

6. Кулеша Н. Український часопис “Нове Слово” (1920 р.) у Берліні: специфіка історичної інформаціїЗбірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л., 2004. — Вип. . — С. —97.

7. Кулеша Н. Українські літературно-мистецькі часописи у Німеччині періоду Другої світової війниЗбірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л., 2005. — Вип. . — С. —86.

8. Кулеша Н. “Кристалізація державницького світогляду” — основне гасло гетьманських видань 40-х рр. XX ст. у НімеччиніЖурналістика: Науковий збірникЗа ред. Н. М. Сидоренко. — К., 2006. — С. —130.

9. Кулеша Н. Українська преса в Німеччині часів Другої світової війни: умови функціонування і аналіз тематикиЗбірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л., 2006. — Вип. . — С. —153.

10. Кулеша Н. “Вісти українського наукового інституту в Берліні” (1933—1940)Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. шостої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 11—13 трав. 2000 р.— Л., 2000.— С. —164.

11. Кулеша Н. “Військовий Вісник” (1927—1929 рр.) — спроба збереження і розвитку військової освіти української армії // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. сьомої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 17—18 трав. 2002 р. — Л., 2002. — С. —160.

12. Кулеша Н. “Для розради читачів і для науки”: український часопис у Зальцведелі “Шлях” (1919—1920 рр.)Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. восьмої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 24–26 жовтня 2003 р. — Л., 2003. — С. —107.

13. Кулеша Н. Державницьке спрямування публікацій часопису “Українське Слово” (1921—1922) у БерлініУкраїнська журналістика в контексті доби: Матеріали всеукр. наук.-практ. конф., 23—24 вересня 2004 р., м. ЛьвівЗа ред. С. Костя. — Л., 2004. — С. —106.

14. Кулеша Н. Часопис “Український Вісник” (1937—1945 рр.) — “форматор загальної опінії в найкращому її розумінні”Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. дев’ятої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 28—29 жовтня 2005 р. — Л., 2005. — С. —188.

15. Кулеша Н. Левицький (Софронів) Василь Софронович // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопед. слов. — Л., 1995. — Вип. . — С. —114.

16. Кулеша Н. Андрієвський Віктор // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопед. слов. — Л., 2003. — Вип. . — С. , 8.

17. Кулеша Н. Омелянович-Павленко Михайло ВолодимировичУкраїнська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопед. слов. — Л., 2004. — Вип. . — С. —295.

18. Кулеша Н. Петрів Всеволод Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопед. слов. — Л., 2005. — Вип. . — С. —319.

19. Кулеша Н. Лисяк-Рудницький Іван ПавловичУкраїнська журналістика