Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України

КОРНІЯКА Ольга Миколаївна

УДК 159.946.3

Психологія комунікативної культури особистості школяра

19.00.07 – педагогічна та вікова психологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора психологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Інституті психології ім. Г.С. Костюка АПН України.

Науковий консультант: | дійсний член АПН України доктор психологічних наук, професор

Максименко Сергій Дмитрович, Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України, директор

Офіційні опоненти: | член-кореспондент АПН України, доктор психологічних наук, професор

Бондаренко Олександр Федорович, Київський національний лінгвістичний університет, завідувач кафедри психології

доктор психологічних наук, професор

Піроженко Тамара Олександрівна,

Київський міжнародний університет,

завідувачка кафедри психології

доктор психологічних наук, доцент

Щербан Тетяна Дмитріївна,

Мукачівський технологічний інститут

МОН України, завідувачка кафедри

гуманітарних дисциплін

Захист відбудеться 25 вересня 2007 року об 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.453.01 в Інституті психології ім. Г.С. Костюка АПН України за адресою: 01033, м. Київ – 33, вул. Паньківська, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту психології

ім. Г.С. Костюка АПН України.

Автореферат розіслано “23 серпня“ 2007 року

Вчений секретар

спеціалізовано вченої ради Г.О. Балл

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Кардинальні зміни у всіх сферах буття українського суспільства на порозі ХХІ століття зумовили трансформацію життєвих орієнтацій його членів, посилили потребу в соціально важливих особистісних якостях і комунікативних вміннях, які сприяли б моральності та гармонізації поведінки в міжособистісній взаємодії. На порядок денний постало питання з’ясування психологічних можливостей поліпшення культури спілкування у соціумі. У зв’язку з цим набула особливої актуальності потреба у вивченні комунікативної культури не тільки в когнітивній чи діяльнісній парадигмі, а передусім у контексті становлення особистості як носія культури.

У зв’язку з цим зазначимо, що спроби визначення змістової специфіки культури спілкування в галузі психологічних досліджень робилися неодноразово. Спочатку поняття культури спілкування розглядалося суто в науково-педагогічному значенні – як вихованість особистості, тобто малася на увазі нормативність її поведінки, детермінована пізнавальним і моральним досвідом. У подальшому – в останнє десятиріччя минулого сторіччя – діапазон тлумачень поняття культури спілкування коливався від її розуміння як здатності людини до спілкування до ототожнення з комунікативною компетентністю. Останню природно віднести до інструментальних засобів суб’єкта спілкування, оскільки вона являє собою сукупність його знань, вмінь та навичок.

Термін “культура спілкування” ввійшов у науковий обіг наприкінці минулого століття, і його дефініція лишається ще надто дискусійною. Крім того, в наукових працях зазвичай аналізуються окремі види культури спілкування. Найбільш докладно охарактеризована культура педагогічного спілкування, яка передбачає володіння педагогом системою професійно важливих особистісних якостей і комунікативних вмінь. Зокрема, питання теоретико-методологічних засад педагогічного спілкування, його змісту і функцій, механізмів і стратегій оптимальної взаємодії в системі “вчитель – учні”, а також проблему становлення особистості й її розвитку як суб’єкта навчання та спілкування, його культури і питання комунікативно-мовленнєвого розвитку дитини розробляли такі вітчизняні вчені: Б.Ф. Баєв, Г.С. Костюк, О.О. Раєвський, І.О. Синиця, П.Р. Чамата і – в наш час – Г.О. Балл, І.Д. Бех, О.Ф. Бондаренко, М.Й. Боришевський, О.В. Киричук, С.Д. Максименко, Т.О. Піроженко, В.В. Рибалка, Т.А. Російчук, Г.Л. Чайка, Н.В. Чепелєва, Т.К. Чмут, Т.Д. Щербан та ін.

Поза тим оцінка актуального стану досліджуваної проблеми свідчить про те, що і нині ні загальна, ні педагогічна та вікова психологія не мають цілісної теорії і системи практичних заходів для формування комунікативної культури, що визначає ефективність пізнавально-комунікативної діяльності школяра у різні вікові періоди його психічного розвитку. І досі не існує ґрунтовних досліджень становлення і розвитку комунікативної культури школяра у всій повноті її структурних складових: особистісної мотивації (потреби, цінності, настановлення, інтенції, цілі, ідеал спілкування тощо); морально зорієнтованих якостей і вольових властивостей; комунікативних знань і вмінь, що утворюють комунікативну компетентність суб’єкта спілкування.

Тим часом з кожним новим поступом суспільства відбуваються зміни в суспільній організації і відповідно зазнають трансформації стандарти щодо соціокомунікативних явищ, у тому числі культури спілкування. А це вимагає теоретико-експериментального дослідження особливостей розвитку характеристик комунікативної культури в нових умовах і в результаті – оновлення стандартів. Крім того, кожний новий етап "біографії" особистості так само зумовлює зрушення в її психологічній організації, що веде до поглиблення і збагачення змісту комунікативної культури чи до деструктивних змін у ній. Останнє ж, у свою чергу, зумовлює необхідність здійснення підкріплених науковим знанням розвивально-корекційних заходів.

Все сказане і зумовило потребу в ліквідації тих прогалин, які мають місце у царині вивчення і розвитку комунікативної культури як складного психологічного утворення особистості, якісної характеристики її здатності до спілкування. Актуальність названої проблеми, її недостатнє теоретичне і практичне вивчення зумовили вибір теми дисертаційного дослідження, визначення його об’єкта і предмета, завдань наукового пошуку.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Робота виконувалася у межах дослідження лабораторії психології особистості на тему: „Особистісна генеза школярів з різною успішністю” в 1999 – 2003 рр. (№ держреєстрації: 0198U008046); відповідно до завдань науково-дослідного вивчення комунікативної культури школярів у різні вікові періоди їх психічного розвитку протягом навчання в докторантурі в 1999 – 2002 рр.; згідно з темою дослідження лабораторії психології навчання Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України „Психологічне забезпечення розвитку особистості в системі безперервної освіти ” в 2000 – 2004 рр. (№ держреєстрації: 0100U000660). Автор брав участь у виконанні цих науково-дослідних робіт як відповідальний виконавець.

Об’єкт дослідження – комунікативна культура особистості школяра.

Предмет дослідження – психологічні особливості розвитку комунікативної культури школярів на різних вікових етапах їх психічного розвитку і за неоднакових способів психолого-педагогічного впливу.

Метою дослідження є розробка цілісної концепції вивчення комунікативної культури як складного особистісного утворення, визначення і апробація шляхів оптимізації її розвитку.

Аналітичний огляд психологічних джерел з проблеми і результати науково-дослідного пошуку дали змогу сформулювати такі гіпотези дослідження:

1. Існує взаємозв’язок між сформованістю особистісно-мотиваційних утворень суб’єкта спілкування і розвитком його комунікативної культури – передусім її операційних (поведінкових) характеристик.

2. Комунікативна культура як система психологічних характеристик неоднаково розвивається в різні вікові періоди психічного розвитку школяра.

3. Розвиток у школярів комунікативної культури залежить від своєчасного і цілеспрямованого формування мотиваційного підґрунтя комунікативних якостей і вмінь, через які вона виявляється. Опанування культури спілкування детермінується також організаційно-дидактичним підходом до навчання спілкування і мірою комунікативної активності самого школяра.

4. Ефективність формування у школярів комунікативної культури підвищується за умови використання в навчально-виховному процесі наукового знання про специфіку розвитку її основних структурно-змістових складових – особистісної мотивації, морально зорієнтованих якостей і вольових властивостей, комунікативних знань і вмінь.

Для досягнення мети дослідження і перевірки висунутих гіпотез було поставлено такі завдання:

1. Обґрунтувати психологічну концепцію розвитку комунікативної культури особистості на основі розробки моделі її змістової структури.

2. Здійснити психологічний аналіз змісту, функцій, структури, форми взаємозв’язку основних компонентів комунікативної культури особистості школяра.

3. Розкрити сучасні підходи до вивчення комунікативної культури в її зв’язку з такими соціокомунікативними утвореннями особистості, як комунікативні здібності, комунікативний потенціал (ресурси), комунікативні якості, комунікативні вміння, культура поведінки, комунікативна компетентність тощо.

4. Дослідити особливості розвитку комунікативної культури школярів різного віку: типи, рівні сформованості, ключові складові в її структурній організації, зв’язок з особистісно-мотиваційними утвореннями тощо.

5. На підставі порівняльного аналізу з’ясувати відмінності і спільні риси у змістовій структурі та рівнях сформованості комунікативної культури у школярів різного віку.

6. З’ясувати залежність між рівнем сформованості комунікативної культури і показниками ефективності учбової діяльності та спілкування школяра.

7. Визначити теоретико-методологічні засади, вихідні принципи, методичний підхід до навчання спілкування, розвитку його культури і перевірити їх дієвість експериментально – у процесі розвитку та корекції комунікативної культури школяра.

8. Розробити й апробувати методику комплексного дослідження і розвитку змістової структури комунікативної культури у навчальній практиці освітніх закладів.

Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження стали: концепція про діяльнісне розуміння процесу спілкування, про його внутрішній та зовнішній зміст і гуманістично-етичну сутність (К.А. Абульханова-Славська, Г.О. Балл, О.О. Бодальов, О.Ф. Бондаренко, О.М. Леонтьєв, О.О. Леонтьєв, Л.А. Петровська); підхід до особистості з позиції розвитку і концептуальне положення про визначальну роль в її становленні процесу спілкування (Л.І. Анциферова, І.А. Джидарьян, Г.С. Костюк, Б.Ф. Ломов, С.Д. Максименко, В.М. М’ясищев, Н.В. Чепелєва); принцип системності у психології (Б.Г. Ананьєв, С.П. Бочарова, С.Д. Максименко, В.А. Семиченко); положення про мотиваційну детермінованість комунікативного процесу (Р. Ганьє, М.І. Бобнєва, М.І. Лісіна, С.Л. Рубінштейн); системно-структурний підхід до вивчення особистості та її психокомунікативних проявів (Б.Г. Ананьєв, Г.С. Костюк, Ф. Лерш, С.Д. Максименко, В.В. Рибалка); генетико-моделюючий підхід (С.Д. Максименко); принцип становлення і розвитку особистості у процесі навчання та виховання (Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, Г.С. Костюк) і концептуальне положення про активне учіння (І.Д. Бех, О.О. Бодальов, Ю.М. Ємельянов, М.П. Єрастов, Р.Ю. Мартинова, В.О. Сухомлинський, Т.С. Яценко).

Методи дослідження.

У процесі теоретичного вивчення проблеми і науково-експериментальної роботи застосовувалися як загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження:

а) теоретичного характеру: огляд літератури з психології та педагогіки й узагальнення отриманої інформації, системний аналіз й інтерпретація емпіричних даних, побудова аналогій, структурно-функціональне моделювання;

б) емпіричного характеру: зокрема, виявлення істотних зв’язків між досліджуваними психологічними характеристиками за допомогою методів математичної статистики.

Дослідно-експериментальна робота проводилася в 1996 – 2004 роках у школі/дитсадку проліцейного типу “Пролісок” № 807, загальноосвітніх школах № 21 і № 228 м. Києва. В дослідженні взяло участь 1839 дітей віком від 8 до 14 років, а також 82 експерти: з них – 50 батьків, решта – психологи, вчителі-предметники, вихователі, котрі добре знали обстежуваних.

Наукова новизна одержаних результатів визначається такими моментами:

1. Поставлено і комплексно вирішено проблему психологічної специфіки комунікативної культури. Обґрунтовано визначення комунікативної культури як стійкого складно організованого психологічного утворення особистості, що забезпечує її здатність до спілкування.

2. З’ясовано – через системний аналіз психологічного змісту і структури комунікативної культури – критерії її сформованості і достовірно встановлено їх характеристики-індикатори.

3. Створено психологічну модель змістової структури комунікативної культури особистості. Визначено діагностичний інструментарій дослідження комунікативної культури. Розроблено і апробовано методики дослідження і розвитку комунікативної культури у школярів різного віку.

4. Теоретично обґрунтовано й експериментально перевірено припущення про існування зв’язку між сформованістю особистісно-мотиваційних утворень і розвитком операційних характеристик комунікативної культури школяра: комунікативно-мовленнєвих, перцептивних та інтерактивних. З’ясовано, що потребово-мотиваційна сфера особистості виступає психологічним підґрунтям для формування, функціонування і розвитку її комунікативної культури.

5. Започатковано (з урахуванням можливостей і меж двох відомих підходів: особистісно-розвивального і поведінково-тренувального) інтегративний підхід до розвитку комунікативної культури – в єдності її основних структурно-змістових компонентів з акцентом на поглибленні особистісної мотивації, інтенсивному розвитку морально зорієнтованих якостей школяра як суб’єкта спілкування.

Теоретична значущість роботи полягає:

1) в обґрунтуванні застосування методології особистісно-діяльнісного, генетико-моделюючого і системно-структурного підходів до дослідження комунікативної культури як психологічного феномена;

2) у розширенні уявлення про змістову специфіку і функціонально-рольовий статус комунікативної культури у процесі спілкування, а також про її зв’язок з іншими соціокомунікативними утвореннями особистості;

3) у поглибленні системи знань про особливості становлення психологічних характеристик комунікативної культури у різні періоди психічного розвитку школяра;

4) в уточненні взаємозв’язку між особливостями розвитку комунікативної культури школяра і результативністю його учбової діяльності;

5) в обґрунтуванні стратегії психологічного втручання у чотири сфери психічного розвитку школяра: моральну (мотиваційну), пізнавальну, емоційно-вольову і операційних вмінь з метою розвитку та корекції його комунікативної культури.

Практичне значення отриманих результатів полягає в розробці:*

підходу до визначення змістової специфіки і структури комунікативної культури особистості;*

основних шляхів оптимізації розвитку комунікативної культури школяра в умовах навчального спілкування і системи розвивально-коригуючих впливів, спрямованих на гармонізацію її структури;

* чотирьох методик діагностування розвитку комунікативної культури для з’ясування особливостей її сформованості у школярів різного віку і програми її розвитку в молодшому шкільному і підлітковому віці. Ці методики і програма можуть бути використані при розв’язанні завдань особистісно орієнтованого виховання і навчального спілкування.

Створена автором модель комунікативної культури в єдності її основних структурно-змістових складових дає можливість прогнозувати комунікативний розвиток індивіда залежно від сформованості певних її характеристик, здійснювати диференційований психолого-педагогічний вплив на учнів у процесі розвивально-корекційної діяльності. Матеріали дослідження можна використовувати в курсах викладання педагогічної та вікової психології, а також психології особистості.

Результати дослідження впроваджені:

- у навчально-виховну практику школи/дитсадка проліцейного типу “Пролісок” № 807 м. Києва (2–3-х класів); загальноосвітніх шкіл № 21 (7, 8, 9-х класів) та № 228 (3–4 і 5, 6, 7-х класів) м. Києва; ліцею № 100 “Поділ”, а також у педагогічний процес Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя і Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (довідки: №7 від 27.02.03, № 147 від 19.05.03, № 9 від 16.01.06, № 9 від 17.02.07, № 04/220 від 06.02.07, № 9 від 24.01.07);

- у навчальному спецкурсі „Розвиток культури спілкування учнів молодшого шкільного віку: Педагог як практичний психолог” (протягом 2005/06 навчального року) для студентів педагогічного коледжу при Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка (довідка: № 38 від 22.03.2006);

- в інформаційне забезпечення учасників практичної конференції (лютий 2001 р.): директорів шкіл м. Києва та Київської області, що працюють за розвивальною програмою “Росток”, і співробітників Інституту проблем виховання АПН України й Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України;

- в науково-практичних та освітньо-методичних статтях для керівників закладів освіти, соціальних педагогів і практичних психологів, опублікованих у таких журналах: „Педагогіка і психологія” (2000. – №4); „Директор школи, ліцею, гімназії” (2002. – №5 – 6; 2003. – №5 – 6; 2005. – №3); „Практична психологія та соціальна робота” (2001. – №3; 2003. – №1; 2004. – №2), а також у розрахованих на студентів, психологів і педагогів збірниках наукових праць Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (2001. – Вип. 12; 2002. – Вип. 17).

Надійність і вірогідність результатів дослідження забезпечувалися різнобічним теоретичним аналізом проблеми; використанням методології системного підходу і взаємодоповнювальних методик, комплексним застосуванням методів і їх відповідністю завданням дослідження; верифікацією результатів в експериментально змінюваних умовах; адекватним апаратом математичного опрацювання експериментальних даних; достатньо репрезентативною вибіркою досліджуваних; взаємозіставленням теоретичних і практичних результатів.

Апробація роботи здійснювалася шляхом публікації наукових праць. Результати дослідження, викладені в дисертації, апробовано на 20 наукових конференціях різних рівнів. Зокрема, теоретичні положення дослідження, його основні наукові результати подано у формі виступів на Четвертих (1996) та П’ятих (1998) Костюківських читаннях і на ІІ та ІІІ з’їздах Товариства психологів України (відповідно: 1996 і 2000 рр.). Проблема психологічної специфіки комунікативної культури і особливостей її розвитку в молодшому шкільному і підлітковому віці дістала апробацію на Всеукраїнській науково-пошуковій конференції “Імідж сучасної школи на порозі ХХІ століття”, 13–14 березня 1998 р.; І і ІІ Міжнародних конференціях “Обдарована особистість: пошук, розвиток, допомога” (1998 і 2001 рр.); Міжнародній науковій конференції “Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології”, присвяченій 35-річчю наукової та педагогічної діяльності академіка С.Д. Максименка, 17–18 грудня 2001 р.; науково-практичній конференції “Психолого-педагогічні проблеми удосконалення професійної підготовки фахівців сфери туризму в умовах неперервної освіти”, 2001 р.; теоретико-методологічному семінарі АПН України “Теоретико-метологічні проблеми розвитку особистості в системі неперервної освіти”, 16 грудня 2004 р.; Першому Всеукраїнському конгресі психологів, 24–26 жовтня 2005 р.; Міжнародній науково-практичній конференції “Психологічні проблеми збереження репродуктивного здоров’я”, 1–2 грудня 2005 р.; Міжнародній науково-практичній конференції “Генеза буття особистості”, присвяченій ювілею наукової та педагогічної діяльності академіка С.Д. Максименка, 18–19 грудня 2006 р., Всеукраїнській науково-практичній конференції “Соціально-психологічні проблеми молоді на порозі ХХІ століття”, 17 – 18 травня 2007 р., що відбулися в Києві.

Досліджувану проблему відображено у виступах (і матеріалах автора) на науково-практичній конференції “Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості”, 1994 р. (Луцьк); науково-практичній конференції “Конфлікти в педагогічних системах”, 20 – 21 травня 1997 р. (Вінниця); Міжнародній науково-практичній конференції “Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття”, 22–25 травня 1997 р. (Чернівці); Міжнародній науково-практичній конференції “Психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі і вузі”, 12–13 травня 2001 р. (Рівне); науково-практичній конференції, присвяченій проблемі свободи у розвитку особистості (Львів, 2002); науково-практичній конференції “Гуманізація взаємин вчителя та учнів – необхідна умова особистісно орієнтованої освіти”, 2004 р. (Житомир).

Концепція дослідження, його основні результати неодноразово обговорювалися на щорічних звітних наукових сесіях Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України, на засіданнях лабораторій психології особистості, психології навчання, вікової фізіології та шкільної гігієни, вікової психофізіології упродовж 1995–2006 років. Інформація про результати дослідження заслуховувалася на педрадах шкіл: ЗОШ № 21 і № 228, школи/дитсадка № 807 м. Києва і використовувалася упродовж індивідуальних консультацій для всіх суб’єктів навчально-виховного процесу.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (у ньому налічується 360 найменувань) і трьох додатків. Основний обсяг дисертації становить 406 сторінок, робота містить 22 таблиці, 3 схеми та два рисунки (графіки).

Публікації. Основний зміст і результати дослідження відображено у 40 публікаціях автора, включаючи монографію. З них 21 статтю вміщено у наукових фахових виданнях ВАК України.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, наукову новизну, теоретичну і практичну значущість роботи, визначено об’єкт, предмет, гіпотези, мету та завдання дослідження, вірогідність його результатів, подано відомості про апробацію і впровадження здобутих результатів.

У першому розділі “Теоретичні засади вивчення комунікативної культури особистості як психологічного феномена. Становлення і вияв комунікативної культури школяра у процесі навчального спілкування” – визначено теоретико-методологічне підґрунтя вивчення психологічних особливостей розвитку комунікативної культури школяра, здійснено спробу обґрунтувати її психологічний зміст і правомірність особистісно-діяльнісного підходу до розуміння специфіки досліджуваного феномена. Як принципова концептуальна схема нашого дослідження розглядається розроблений С.Д. Максименком генетико-моделюючий підхід. Здійснено аналіз комунікативної культури в онтологічному аспекті з урахуванням особливостей процесу спілкування. Розкрито деякі аспекти структурування понять “спілкування” і “культура спілкування” (“комунікативна культура”). Охарактеризовано процес становлення, вияву і розвитку комунікативної культури школяра в ході навчальної діяльності та спілкування.

Зазначається, що проблему змістової специфіки комунікативної культури і особливостей її розвитку у школярів різного віку не можна розглядати поза самим процесом спілкування, основними підходами до розкриття його сутності і, зрозуміло, безвідносно до мотиваційних засад й інструментальних можливостей особистості як суб’єкта спілкування.

Тим часом дослідники, розглядаючи спілкування як комунікативну діяльність його суб’єкта, зазвичай зосереджують свою увагу на діяльнісному боці цього процесу, нехтуючи особистісний. Але ж у діяльності спілкування формується, функціонує і розвивається особистість її суб’єкта, відбувається становлення його потребово-мотиваційної сфери. У свою чергу, особистісна мотивація визначає характер діяльності суб’єкта спілкування, детермінує її культуру і результат. Адже спілкування – це персоніфікована, особистісна форма діяльності. Поняття особистості і спілкування, його культури безпосередньо співвіднесені між собою у своїх глибинних, сутнісних характеристиках. Процес набуття культури спілкування неможливий без особистісного розвитку, як неможливе становлення особистості без її комунікативного розвитку. При цьому комунікативна культура стає не тільки засобом вияву індивідуально-особистісної специфіки спілкування, а й одним з найважливіших психологічних інструментів засвоєння і реалізації суто людського способу життєдіяльності.

Cпілкування як комунікативна діяльність, детермінована системою мотивів, домінуючим серед яких є комунікативний мотив, з самого початку стає рушійною силою психічного розвитку дитини. У результаті діяльності спілкування складається система “внутрішніх” умов, якими, за С.Л. Рубінштейном, виступає особистість з її багаторівневою структурою, складною системою потреб, інтересів, схильностей, настановлень, емоцій, цілей, тобто мотивів. Особистісна мотивація, особистісно-смислові утворення знаходять своє втілення і вияв у певних комунікативних якостях і вміннях, у ставленні до інших людей, подій та дій. На цьому підґрунті відбуваються якісні зміни у розвитку особистості дитини. Зокрема, має місце становлення такого її новоутворення, як комунікативна культура: здійснюється “привласнення” нею комунікативного досвіду людства – комунікативних знань, що мають об’єктивно-суспільну практичну співвіднесеність; розвивається комунікативна мотивація, що інтеріоризується в морально-комунікативних якостях; відбувається опанування вербальних та невербальних засобів міжособистісної взаємодії; виробляються комунікативні навички і вміння як спосіб діяння для досягнення мети спілкування – пізнання інших людей і самопізнання.

Поза тим дослідники, характеризуючи психокомунікативні прояви особистості, нерідко нехтують їх внутрішній, змістовий бік. Маємо на увазі особистісний психологічний базис – сферу мотивів і цінностей, що опосередковує реалізацію комунікативних якостей і вмінь, через які виявляється індивідуальна комунікативна культура. Але ж у кожній комунікативній дії суб’єкта спілкування як у дзеркалі відображається його особистість. Крім того, поза увагою вчених часто лишається моральний бік комунікативної культури, функція якого – здійснення постійного внутрішнього контролю за зовнішньою поведінкою людини, її регулювання.

У дослідженні ми ґрунтуємося на двох значеннях у розумінні поняття комунікативної культури, що має місце у науковій літературі при характеристиці психічних явищ:

- об’єктивному: культура спілкування – це її характеристики (ознаки) і властивості, сукупність і система яких свідчать про її комунікативну довершеність: структурованість, системність, мотивованість, комунікативність, вербалізованість, спрямованість, правильність, регульованість та ін.;

- суб’єктивному: культура спілкування – система вмотивованих і морально зорієнтованих якостей і вмінь людини, що забезпечують комунікативно ефективну і психологічно комфортну взаємодію, обмін інформацією, взаємовплив і взаєморозуміння.

Комунікативна культура характеризується нами як:

1) результат соціально-комунікативного розвитку суспільства і водночас витвір конкретної людини, який забезпечує її зв’язок із соціумом. Вона є одним з найважливіших соціалізованих засобів спілкування. Її вияв означає, по суті, виконання суб’єктом спілкування певного соціального замовлення. Це психологічне знаряддя суб’єкта діяльності спілкування, що детермінується його особистісною мотивацією;

2) якісна характеристика процесу спілкування, що є комунікативною діяльністю особистості;

3) продукт комунікативної діяльності її суб’єкта, який виникає у процесі інтеракції, функціонує і розвивається в міжособистісній взаємодії, це – акт творчості людини, наявний хоч якоюсь мірою майже в кожній ситуації спілкування;

4) втілення внутрішнього, комунікативного за своїм змістом, ставлення суб’єкта до процесу спілкування і його учасників (О.М. Леонтьєв, І.А. Джидарьян та ін.). Комунікативна культура – регулятивний чинник діяльності суб’єкта: це засіб контролю і саморегулювання поведінки, засіб досягнення рівноваги в міжособистісних відносинах, що виникають у процесі спілкування;

5) складне психологічне утворення особистості, результат її психічної, комунікативної діяльності. Таке утворення особистості являє собою за змістом єдність двох рівнів: а) особистісний рівень складають особистісно-мотиваційні утворення суб’єкта спілкування, а також його емоційно-вольові особливості; б) рівень комунікативної компетентності утворюють операційно-технічні засоби – комунікативні знання, навички і вміння, досвід суб’єкта спілкування. Зрозуміло, визначальним є особистісний рівень комунікативної культури, що виступає психологічним базисом операційно-інструментального (поведінкового) її рівня.

В загальному вигляді комунікативну культуру можна розглядати як систему сформованих у індивіда в міжособистісній взаємодії якостей, навичок і вмінь, що дає йому змогу (в межах комунікативних здібностей, вікового розвитку і соціального статусу) досягати успішної адаптації в соціальному середовищі, здійснювати ефективну комунікативну і предметну діяльність, забезпечувати психологічно комфортну взаємодію і досягати взаєморозуміння.

У другому розділі “Психологічний аналіз структури і функцій комунікативної культури як складного психологічного утворення особистості” – розглянуто культуру спілкування як складову загальнолюдської культури; з’ясовано обставини, що зумовили інтерес психологічної науки до її вивчення; проаналізовано сучасні підходи до розуміння різних соціокомунікативних явищ, і зокрема досліджуваного феномена. Визначено психологічний зміст, функції і форму взаємозв’язку чотирьох ключових компонентів у структурі комунікативної культури, а також критерії її розвитку. Сформульовано положення про інтеґративний характер становлення і вияву в діяльності спілкування складових комунікативної культури: йдеться про взаємозв’язок особистісно-мотиваційних її характеристик (що матеріалізуються у відповідних якостях) з комунікативними вміннями суб’єкта спілкування. Охарактеризовано процес і механізм реалізації в комунікативній діяльності особистісних якостей і детермінованих ними загальних та специфічних вмінь суб’єкта спілкування.

Комунікативна культура ґрунтується на духовних цінностях, створених упродовж усієї історії людства. Комунікативна культура – органічна складова загальнолюдської культури. Разом з тим обидва ці феномени взаємозумовлюють розвиток одне одного. Вони склалися завдяки соціалізації, соціально-історичній детермінації психічних процесів. Глибинним підґрунтям культури загалом, і комунікативної культури зокрема, є спілкування, що виступає результатом і водночас засобом розвитку людського суспільства. Комунікативна культура являє собою морально зорієнтований засіб міжособистісної взаємодії. Прогрес комунікативної культури в сучасному світі визначається наданням переваги комунікативній стратегії, яка має діалогічний, суб'єкт-суб'єктний, характер, передбачає додержання принципів психологічної рівноправності, поважного ставлення учасників процесу спілкування один до одного. На підставі комунікативного досвіду і врахування потреб та запитів суспільства культура в особі своїх носіїв створює нові знання і вміння, форми і способи спілкування, найоптимальніші з яких стають згодом надбанням наступних поколінь. Процес культурного збагачення людства через підвищення культури спілкування конкретних її носіїв – безперервний.

У формі індивідуально-особистісного існування комунікативна культура – це результат соціально-комунікативного розвитку конкретної людини, зумовленого культурою певного соціуму. Вона є індивідуально своєрідною здатністю суб’єкта спілкування до здійснення комунікативної діяльності, виявом його комунікативних характеристик – вмотивованих, морально зорієнтованих комунікативних якостей і вмінь, завдяки яким він досягає поставлених цілей.

Термін „культура спілкування”, як свідчать літературні джерела, був уведений в науковий обіг ще у 80-ті роки минулого століття (праці Б.В. Бушелєвої, В.С. Гозмана, В.С. Грехнєва, О.Б. Добровича, В.А. Кан-Каліка та ін.) і набув поширення у 90-ті. Інтерес до проблеми спілкування і його культури викликаний передусім потребами суспільної практики, і зокрема значущістю психологічних чинників – потреб і мотивів, емоцій і волі, здібностей і психічних станів, якостей і вмінь тощо – для ефективності діяльності, зокрема професійної.

Огляд наукової літератури дав змогу з’ясувати потребу в перегляді змістових позицій поняття комунікативної культури, визначенні її статусу відповідно до функціонального призначення в інформаційно-комунікативному процесі між людьми як активними його суб'єктами, в тому числі в міжособистісному спілкуванні в системі „вчитель – учні”. Потреба в уточненні змісту цього поняття викликана рядом таких обставин.

По-перше, і досі немає загальноприйнятого визначення поняття культури спілкування. Донедавна воно розглядалося дослідниками суто в науково-педагогічному значенні – як вихованість особистості. Насправді назване поняття значно глибше за своїм змістом: це синтез тісно пов'язаних між собою структурних компонентів, які у своїй цілісності забезпечують якісно новий, інтеґративний ефект – становлення складно організованого психологічного утворення особистості. Комунікативна культура ґрунтується не лише на психокомунікативних особливостях суб’єкта спілкування, в її зміст входять і особистісні його характеристики: потреби, інтереси, настановлення, досвід, якості, цілі тощо.

По-друге, потреба в переосмисленні змісту поняття зумовлена тією роллю, яку відіграє комунікативна культура як морально зорієнтований і дієво-практичний засіб у системі навчання, виховання і розвитку особистості школяра. Адже комунікативна культура – не тільки невід'ємний атрибут педагогічної майстерності, а й знаряддя ефективного сприймання школярем психолого-дидактичних впливів учителя і реагування у відповідь, а відтак, взаємообміну інформацією у процесі соціально-психологічної взаємодії між ними. Це і зумовлює потребу у своєчасному і цілеспрямованому опануванні школярем ключових характеристик (мотиваційно-змістових утворень) культури навчального спілкування, оскільки процес їх становлення є природним саме у шкільному віці. Бо пізніше – після завершення періоду ранньої юності – вдається виробити, як показали дослідження в галузі вікової психології (А.Б. Ценципер, А.В. Мудрик та ін.), лише ситуативно зумовлені навички культурної поведінки.

По-третє, необхідність перегляду психологічного статусу поняття комунікативної культури зумовлена і потребою у змістовому розмежуванні й систематизації понять „комунікативні здібності”, „комунікативна здатність”, „комунікативний потенціал”, „комунікативні ресурси”, „комунікативні якості”, „комунікативні вміння”, „комунікативна компетентність”, „культура поведінки” і „культура спілкування”, оскільки в наукових працях досить часто має місце їхнє зближення чи навіть ототожнення.

І ще одну обставину слід враховувати у процесі вивчення такого утворення, як комунікативна культура. Загальновідомо, що будь-який вироблений у культурі засіб може виконувати, принаймні, одну з двох головних функцій: сприяти, або забезпечувати можливість подальшої діяльності, чи перешкоджати діяльності, обмежуючи її. У своєму дослідженні Д. Швейдер (1994) надає цим функціям статусу норм, що мають характер і дозволу і обмеження: перші дозволяють людині створити нові способи розв’язання задачі (приміром, мовні норми), в той час як обмежувальні норми більш точно (жорстко) регламентують напрямок діяльності. Але в комунікативній культурі, що є так само формою існування двох названих типів норм, ці норми виступають не як заборони, а, скоріше, як інструкція для забезпечення повноцінної міжособистісної взаємодії.

Засвоєння особистістю суспільних еталонів – комунікативних норм і правил – полегшує процес спілкування, допомагає швидко зорієнтуватися і правильно відреагувати на ті чи ті типові риси людей. Це має особливе значення для особистості, що формується. Адже дитина, всотуючи в себе цілий світ соціально зумовлених думок, почуттів і відносин, дістає велику кількість інформації і набуває досвіду реагування на різні комунікативні ситуації. Отримана у процесі міжособистісної взаємодії інформація робить дитину учасником “обміну” між людьми моделями поведінки, типами діяльності і спілкування, цілями, мотивами і т.д. Завдання, мотиви і норми відносин, що існують у діяльності і спілкуванні дорослих, діти засвоюють, зрозуміло, з допомогою дорослих через механізм наслідування і відтворення, або моделювання їх у власній діяльності і спілкуванні, узгоджуючи їх зі змістом конкретної ситуації. Мотиваційно-змістові утворення і набуті знання та навички „матеріалізуються” в комунікативних та інших якостях особистості, її вміннях, способах взаємодії.

Відтак, особистість як активно діючий суб'єкт засвоює і „привласнює” вироблений людством досвід спілкування, соціально-етичні норми і комунікативні правила, опановує систему уявлень про життєві цінності. Як утворення „діалогічне”, продукт індивідуального комунікативного досвіду і взаємин з іншими людьми, людина у процесі спілкування формує і реалізує свої психологічні якості і властивості, витворює внутрішній суб'єктивний світ – світ потреб й інтересів, ідей і уявлень, настановлень і емоцій, ідеалів і ставлення до інших людей та до самої себе, стаючи, зрештою, особистістю.

В міру становлення особистості зростає (за Л.І. Анциферовою, 1981) цілісність, інтеґративність її психологічної організації, посилюється взаємозв’язок різних властивостей і характеристик, нагромаджуються нові потенції розвитку. Але тільки найвищий рівень інтеґрації психологічної організації особистості дає змогу досягти єдності, узгодженості та відповідності суто особистісних (цінності, уявлення, цілі тощо) і психокомунікативних характеристик індивіда.

Вибудований у процесі спілкування і свідомої діяльності суб'єктивний внутрішній світ стає психологічним підґрунтям для становлення особистісної комунікативної культури. Суб'єктивний світ є головною характеристикою особистості і відіграє визначальну роль щодо зовнішніх, поведінкових її характеристик. Комунікативна культура вбирає в себе все особистісно цінне, змістотвірне, але до цього особистісного не зводиться. Адже особистість узгоджує самооцінку своїх комунікативних якостей і вмінь з діянням партнера зі спілкування, інтеріоризуючи думки та оцінки референтних для неї суб’єктів комунікативного процесу. Відтак, особистісна „надбудова” забезпечує становлення мотиваційних характеристик комунікативної культури, які, у свою чергу, детермінують формування відповідних якостей і вмінь у процесі здійснення суб'єктом комунікативної діяльності.

Попри важливість дослідження проблеми комунікативної культури огляд сучасних підходів до її вивчення показав, що у психології і досі не створено її цілісної теорії. В науковому обігу узвичаєним є бачення комунікативної культури тільки як соціально зумовлених норм спілкування, але бракує розуміння її як особистісного утворення, вияву особистісно-комунікативних характеристик суб’єкта спілкування. Звідси метою дослідження в цьому розділі став аналіз сучасних підходів до вивчення соціокомунікативних явищ: і зокрема, розкриття психологічного змісту комунікативної культури і з’ясування її складових параметрів, що сприятиме розробці її цілісної теоретичної концепції.

При визначенні психологічного змісту комунікативної культури суб’єкта спілкування ми спиралися на такі базові положення:

- Комунікативна культура, будучи соціально зумовленою, відображає суспільно-історичну сутність її носія у зв’язку з детермінуючим впливом на його розвиток процесу спілкування. Відтак, комунікативна культура як особистісне утворення суб’єкта спілкування поєднує в собі досвід соціально-комунікативного розвитку суспільства і досвід міжособистісної взаємодії конкретної людини.

- Проблему культури спілкування особистості слід розглядати у зв’язку з розумінням спілкування як змісту специфічно людської потреби у контакті з іншою людиною. Таке розуміння дає змогу інтерпретувати розвиток особистості взагалі, і зокрема її комунікативний розвиток, не як процес пасивних змін у психологічній організації під дією зовнішніх впливів, а як, за висловом І.А. Джидарьяна (1981), процес активного, творчого самовдосконалення, саморозвитку і самоорганізації особистості завдяки спонукальній енергії комунікативного мотиву. Отже, особистість може виступати свідомим творцем свого психологічного знаряддя – комунікативної культури – в діяльності спілкування.

Поза тим упродовж останніх десятиліть минулого століття відбувалася еволюція змін та уточнень стосовно тлумачення близьких за змістом і функціями особистісно-комунікативних утворень суб’єкта спілкування. Праці О.С. Богданової, Б.В. Бушелєвої, В.С. Грехнєва, Т.Г. Григор’євої, Р.Г. Гурової, В.Ю. Дорошенка, Ю.М. Ємельянова, Ю.М. Жукова, А.Л. Журавльова, Л.І. Зотової, Н.В. Казаринової, В.А. Кан-Каліка, Ю.В. Касаткіної, Н.В. Клюєвої, В.О. Ковальова, В.Н. Куніциної, В.М. Лавриненка, Л.В. Лінської, Р.О. Максимової, В.І. Петрової, Л.А. Петровської, В.М. Панфьорова, Т.О. Піроженко, В.М. Погольши, Л.А. Растяннікова, В.А. Семиченко, О.В. Сидоренко, Т.П. Усольцевої, Т.К. Чмут, Я.І. Шкурко та інших вчених підготували ґрунт для визначення нами специфіки поняття культури спілкування. У своєму дослідженні ми послуговуємося характерним для вітчизняної психології особистісно-діяльнісним підходом до обґрунтування змісту культури спілкування. Соціопсихологічне бачення дає нам підстави для тлумачення комунікативної культури як якісної характеристики здатності людини до здійснення діяльності спілкування, стійкої інтеґративної властивості її особистості.

Запропонована нами внутрішня організація психологічної структури комунікативної культури має двовимірну, “горизонтально-вертикальну” будову (подібна двовимірність характеризує структуру особистості, за Ф. Лершем, Г.С. Костюком і В.В. Рибалкою). Діяльнісний аспект (або „горизонтальний вимір”) внутрішньої, змістової структури комунікативної культури утворюють чотири компоненти: мотиваційний, пізнавальний, вольовий і поведінковий (операційний), що складаються і розвиваються у особистості в ході її діяльності та спілкування з оточенням. „Вертикальний вимір”, який уособлюють особистісні особливості комунікативної культури, виступає як внутрішній результат „горизонтальної”, психічної діяльності людини.

В реальному процесі спілкування всі структурні компоненти комунікативної культури взаємопов'язані та взаємопроймають один одного. Разом з тим вони перебувають у певному співвідношенні один з одним: мотиваційному, пізнавальному і вольовому компонентам належить первинна роль щодо поведінкового (операційного) її компонента. Теоретичний аналіз проблеми становлення комунікативної культури дав змогу дійти висновку, що всі названі компоненти мають динамічний характер у віковому плані і зазнають змін у процесі переходу особистості її носія на нові рівні психічного розвитку.

Теоретичне осмислення результатів дослідження дало змогу подати в узагальненій формі критерії розвитку комунікативної культури, її компонентів та їхні характеристики-індикатори. В основу виділення цих критеріїв покладено модель змістової структури комунікативної культури як єдності чотирьох вищеназваних компонентів (див. табл.1).

Таким чином, сама особистість в усьому її психологічному багатстві: з властивою їй багаторівневою структурою, складною системою мотивів – потреб, інтересів, настановлень, інтенцій, почуттів, цілей тощо, які втілюються в позитивному ставленні до процесу спілкування і його суб'єктів, у морально-комунікативних якостях та вміннях, – створює комплекс „внутрішніх” умов для формування індивідуально своєрідного психологічного утворення, яким є її комунікативна культура. Остання тісно пов'язана з усіма сферами психіки особистості: пізнавальною, емоційною, вольовою, мисленнєвою, мовленнєвою, але особливо органічно – з її потребово-мотиваційною сферою, яка виступає психологічним підґрунтям набуття комунікативних знань, навичок і вмінь, розвитку морально-комунікативних якостей.

Мотиваційна сфера особистості, підпорядкована загальному мотивуванню процесу спільної діяльності, утворює внутрішній механізм здійснення суб’єктом спілкування, в процесі якого реалізується його комунікативна культура. При цьому внутрішній, психологічний механізм розглядаємо як спосіб функціонування системи: це взаємодія між елементами системного утворення, яка забезпечує його функціонування. Отже, в об’єктивному значенні комунікативна культура як складно організоване, системне утворення реалізується у процесі здійснення суб'єктом діяльності спілкування через взаємодію і взаємовплив своїх психологічних характеристик, внутрішнім підґрунтям яких виступає мотиваційна сфера. В суб’єктивному значенні комунікативна культура як система вмотивованих і морально зорієнтованих комунікативних якостей і вмінь особистості реалізуються так само – через взаємодію і взаємовплив її якостей і вмінь.

Таблиця 1

Критерії розвитку комунікативної культури особистості школяра

Компоненти | Критерії | Характеристики-індикатори

1.Мотиваційний компонент. | 1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.