НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

КУЛАКОВСЬКИЙ Петро Михайлович

УДК 94 (477.51) “1618/1648”

ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНА

У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (1618–1648 рр.)

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету ім. І. Франка.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

Крикун Микола Григорович.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Яковенко Наталія Миколаївна,

завідувач кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія”;

доктор історичних наук

Брехуненко Віктор Анатолійович,

завідувач відділу історії і теорії археографії та споріднених джерелознавчих дисциплін Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України;

доктор історичних наук

Заруба Віктор Миколайович, професор кафедри українознавства Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.

Провідна установа: Інститут українознавства НАН України ім. І. Крип’якевича, відділ історії середніх віків.

Захист відбудеться 16 березня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.008.02 у Національному університеті “Києво-Могилянська академія” Міністерства освіти і науки України (04070, м. Київ, вул. Г. Сковороди 2, корп. 1, ауд. 301).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Національного університету “Києво-Могилянська академія” (04070, м. Київ, вул. Г. Сковороди 2).

Автореферат розісланий 30 січня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент О. Г. Бажан

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Поетапне поширення західноєвропейського типу устрою та права на схід протягом ХVІ – першої половини XVII ст. призвело до включення українських земель у сферу впливу європейських тенденцій розвитку економіки, формування політичної культури, модернізації структур влади. Цей процес завершився включенням та інтеграцією до Речі Посполитої Чернігово-Сіверщини, що стало наслідком укладеного з Московською державою Деулінського перемир’я 1618 року. Ця дата засвідчила максимальне поширення західноєвропейської християнської традиції, базованої на римському праві правової системи, монархічної форми правління, що дотримувалася принципу самоврядування соціальних (шляхта, міщани) та етнічних (вірмени, євреї) спільнот.

Але уряд Речі Посполитої мало враховував специфіку територій, прилеглих й належних до зони рухомого кордону. Строкате з огляду на культурні, релігійні й політичні орієнтації суспільство прикордонних воєводств, в тому числі й Чернігівського, “плавилося” за мало контрольованим з боку центру рецептом. Відбувалася видима “річпосполитизація” – уніфікація устрою, зближення коронного й литовського права, окатоличування шляхти, розбудова фільваркового господарства тощо. Разом з тим, селянство було незадоволене закінченням терміну податкових пільг й продовжувало свій міграційний похід далі на схід – у спірні між сусідніми державами, а то й підконтрольні московському урядові території. Католицька експансія штовхала православне духовенство до антиурядової пропаганди і, що було ще більш небезпечним, до все наростаючих контактів з урядовими й церковними колами Московської держави. Хисткою виглядала лояльність козацтва, основна частина якого після завершення Смоленської війни 1632–1634 рр. була виписана зі складу станового реєстру. Зневірившись у можливості інтеграції до шляхетського стану, що було для нього бажаним і логічним з огляду на рід занять, козацтво поступово очолило антиурядову й антишляхетську опозицію. Поразки козаків у протистоянні з урядом протягом середини 1620 – кінця 1630-х рр. підштовхнули їх керівництво до пошуку зовнішніх союзників, серед яких пріоритетними виглядали Кримське ханство, дунайські князівства й Московська держава. У такій ситуації здобутки “польського плуга” не мали стійких підмурків і будь-який вибух на прикордонні міг стати нищівним для результатів східної політики Речі Посполитої. Зрештою, так і сталося в результаті повстання Б. Хмельницького, коли козацька шабля “розв’язала” український вузол протиріч між Річчю Посполитою та Московською державою на користь останньої, але без стратегічної перспективи для себе. Надії Речі Посполитої повернути втрачене розвіялися на початку 1664 р. після невдачі військового походу на Лівобережну Україну під керівництвом короля Яна Казимира.

Незважаючи на короткотривалість перебування Чернігово-Сіверщини в складі Речі Посполитої, елементи запровадженого устрою, права, сформованої свідомості та політичної культури правлячої верстви зали-шили сліди. Навіть на початку ХІХ ст. міста Чернігово-Сіверщини користувалися магдебурзьким правом. Продовжував діяти Литовський статут, норми якого юристи Гетьманщини використовували при укладенні проектів кодексів. Місцева еліта, переважно козацька за своїм походженням, у XVІІІ ст. еволюціонувала у шляхетську політичну націю польсько-литовського типу. Показовим у цьому контексті є відродження на початку 1760-х рр. підкоморських, земських, ґродських судів, атрибути яких так запекло знищували предки новотвореної політичної нації під час повстання середини XVІІ століття. Генеалогічна література розпочала активно прив’язувати козацьку старшину до польських чи литовських шляхетсь-ких родів. Подібне “польсько-литовське шляхетське відродження” було не лише ностальгією за часом широкої шляхетської демократії, але й запізнілим визнанням, що для козацької старшини часи перед 1648 р. були “золотим віком”, перевагами якого вона не скористалася в силу фатальної історичної помилки – ненадання їй шляхетських прав.

Вже з огляду на вищесказане дослідження часу перебування Чернігово-Сіверщини у складі Речі Посполитої видається вельми актуальним. Крім цього, з погляду адміністративного устрою, діяльності органів шляхетського самоврядування, ролі у політичному житті країни, наповненні її бюджету, колонізаційних процесів, що тут відбувалися, Чернігівське воєводство у складі Речі Посполитої є однією з найменш досліджених ділянок української історії першої половини XVII століття. Уявлення старої історіографії про ці аспекти були занадто спрощеними, інколи й хибними; радянська ж історіографія взагалі вважала їх дослідження справою другорядною. Тому потреба ґрунтовного дослідження періоду перебування Чернігово-Сіверщини у Польсько-Литовській державі на основі максимально широкої джерельної бази, безсумнівно, давно назріла.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в межах науково-дослідної теми кафедри дав-ньої історії України та архівознавства Львівського національного універ-ситету ім. І. Франка “Західноукраїнські землі в період пізнього середньо-віччя і ранньомодерної доби” (номер державної реєстрації 0105U004946).

Об’єктом дослідження є процеси входження, інтеграції, перебування Чернігово-Сіверщини у складі Речі Посполитої та формування й існування на її території воєводства.

Предметом дослідження є статус Чернігово-Сіверщини у Польсько-Литовській державі, її територіально-адміністративний устрій, кордони, ленна організація оборони, колонізація та тенденції економічного розвитку регіону.

Мета дослідження полягає в аналізі правового становища Черніго-во-Сіверщини, а з 1635 р. Чернігівського воєводства у Речі Посполитій та найбільш важливих соціально-економічних процесів.

Досягнення мети передбачає реалізацію наступних дослідницьких завдань:–

проаналізувати становище Чернігово-Сіверщини як провінції, що перебувала в адміністрації королевича Владислава Вази протягом 1618–1632 р., окреслити засади адміністративного керування провінцією;–

встановити особливості створення в регіоні ленної системи організації оборони, прослідкувати тенденції еволюції принципів ленного права, їх зв’язок з процесом поступової емансипації місцевої шляхти;–

реконструювати перебіг Смоленської війни 1632–1634 рр. на території Чернігово-Сіверщини, встановити ефективність ленної системи під час війни, проаналізувати спроби московської адміністрації поширити свій контроль на значну територію регіону;–

дослідити процес формування воєводства, поширення на територію Чернігово-Сіверщини повітового устрою, включення регіону в подат-кову й фінансову системи Речі Посполитої;–

простежити формування органів шляхетського самоуправління – сеймиків, земських урядів, ґродських, земських і підкоморських судів, на прикладі земських урядників визначити роль різних шляхетських угрупувань в житті воєводства;–

з’ясувати еволюцію церковних структур в регіоні, їх реальний вплив на маси населення;–

встановити точні кордони воєводства та адміністративні межі його повітів, простежити процес їх формування та роль різних чинників у цьому процесі;–

відтворити перебіг колонізаційних процесів на території Чернігово-Сіверщини, виявити їх здобутки й поразки;–

визначити методи осадництва, типи осад, які еволюціонували у населені пункти, регіони, з яких прибували переселенці;–

розкрити процес складення значних шляхетських волостей;–

охарактеризувати риси економічного розвитку регіону, торгівельні стосунки, вплив на них економічної кон’юнктури та ринків збуту.

Методи дослідження. У ході дисертаційного дослідження застосовувався системний підхід до вивчення соціально-правових явищ. Його використання передбачало залучення загальнонаукових методів аналізу й синтезу та опори на принцип історизму, який для подібного роду досліджень є базовим. Даний принцип для своєї реалізації вимагав залучення спеціальних історичних методів дослідження. Для відтворення хронологічної послідовності подій був застосований хронологічний метод. За допомогою порівняльно-історичного методу проводилося зіставлення й порівняння подібних правових інститутів та соціально-економічних явищ. Для характеристики шляхетської еліти Чернігово-Сіверщини був залучений просопографічний метод з його наголосом на вивченні біографій діячів, встановленні їх зв’язків – родинних, політичних, клієнтурно-патрональних. Подокументний метод збору даних з різноманітних джерельних комплексів дав можливість встановити, наскільки це було можливим, склад ґродських і земських судів, переліки послів на сейми, земських урядників тощо. У випадку, коли виникали лакуни у джерельних даних, але досліджуване явище характеризувалося високим ступенем розробки на прикладі інших регіонів Речі Посполитої, застосовувався історико-типологічний метод, що давало можливість заповнити прогалини джерел та реконструювати дане явище. Поєднання різних методів дало можливість глибше проникнути в сутність предмету, виявити причинно-наслідкові зв’язки, закономірності й специфіку перебування Чернігово-Сіверщини у складі Речі Посполитої.

Хронологічні межі дисертації. Нижня хронологічна межа визначається 1 (11) грудня 1618 р. – датою укладення Деулінського перемир’я між Річчю Посполитою та Московською державою, внаслідок якого Чернігово-Сіверщина увійшла до складу Польсько-Литовської держави. Верхня межа співпадає з встановленням козацького контролю над Чернігівським воєводством, що мало місце у червні 1648 року.

Географічні межі визначаються територією Чернігівського кня-зівства, з 1635 р. воєводства, що включала більшу частину сучасної Чернігівської, західну частину Сумської областей України та територію з центром у Погарі Брянської області Росії.

Наукова новизна дисертації полягає, передусім, в тому, що вперше в історіографії Чернігово-Сіверщина часу її перебування у Польсько-Литовській державі стала предметом спеціального комплексного дослідження. Простежено еволюцію устрою Чернігово-Сіверщини спочатку як провінції, що перебувала під безпосередньою адміністрацією королевича Владислава Вази, а з 1635 р. як воєводства. Досліджено генезу в регіоні середньовічного інституту ленного права, на основі якого тут вибудовувалася система оборони на зразок Лівонії. Встановлено його вплив на статус провінції, ступінь самоврядування місцевої шляхти, земельну політику Вазів. На прикладі Смоленської війни 1632–1634 рр. продемонстровано ступінь ефективності ленної системи, промахи уряду Речі Посполитої у своїй військовій політиці на сході. Доведено, що саме невдалий для Польсько-Литовської держави розвиток подій на Чернігово-Сіверщині під час Смоленської війни був найвагомішим фактором, який спонукав центр прийняти рішення про створення тут воєводства. Ретельно простежений на основі сеймових діаріїв, конституцій, спогадів й щоденників визначних політиків того часу сам процес створення воєводства. Проаналізовано функціонування інститутів шляхетського самоврядування, а одночасно й органів управління воєводством – сеймиків, земських урядів, ґродських, земських, підкоморських судів. Складені переліки відповідних посадових осіб. На прикладі ієрархії земських урядників простежено формування найвпливовіших у воєводстві політичних угрупувань. Встановлено роль та долю воєводства у формуванні загальнодер-жавних фінансів. Простежено процес складення кордонів воєводства, вплив на цей процес дипломатичних стосунків між Річчю Посполитою та Московською державою, роботи спільних комісій з визначення лінії державного кордону протягом 1634–1647 років. Доведено, що фактичного розмежування між Чернігівським та Київським воєводствами не відбулося, а спроб уточнення адміністративних меж між Чернігівським воєводством та Великим князівством Литовським не було. Встановлено, що поділ воєводства на повіти не був закріплений їх розмежуванням, а опирався на історичну традицію й мав схильність до локальних змін внаслідок процесу формування значних земельних волостей та позицій їх володільців. Докладно реконструйовано колонізаційні процеси на території Чернігово-Сіверщини. Враховуючи природно-географічну специфіку та масштаби колонізації, виділено три регіони – задеснянський, чернігівський та новгород-сіверський. Зважаючи на те, що Смоленська війна призвела до призупинення колонізаційних процесів, було виділено два їх періоди, які охоплюють відповідно 1619–1632 та 1634–1648 роки. Доведено, що саме в досліджуваний період колонізація на Чернігово-Сіверщині набула широкомасштабного та організованого характеру, розповсюдилася практика діяльності осадчих та застосування інституту слободи, сформувалася мережа населених пунктів, в основному незмінна до нашого часу. Таким чином було суттєво скореговане твердження попередньої історіографії, яка відносила появу згаданої мережі до другої половини XVІІ – початку XVІІІ століття. Окреслено структуру землеволодіння в регіоні у 1630–1640-х рр., обґрунтовано її зміни, показано динаміку формування найбільш значних волостей. Виявлено основні тенденції соціально-економічного розвитку регіону, його торгівельні стосунки з Московською державою, Великим князівством Литовським, основними торгово-експортними центрами Польсько-Литовської держави – Ґданськом та Ригою. У контексті зазначених висновків визначено ступінь інтегрованості Чернігово-Сіверщини до Речі Посполитої, її здобутки та втрати.

Практичне значення. Положення й висновки дисертації можуть бути використані при написанні конкретно-проблемних та узагальнюючих праць з історії України першої половини XVІІ ст., історико-правових досліджень, генеалогії шляхетських родів, історії окремих установ. Результати дослідження принесуть користь для історико-краєзнавчих досліджень, оскільки містять значну кількість не впроваджених до цього часу відомостей щодо населених пунктів сучасних Чернігівської та Сумської областей. Дослідження може мати значення і для інших галузей науки: для істориків українського права цікавим буде явище рецепції середньовічного німецького ленного і осадницького права на українському ґрунті; філологи отримають додатковий матеріал щодо формування назв населених пунктів та гідронімів Чернігово-Сіверщини, етнологи – щодо білоруських, російських впливів на місцеве населення.

Апробація результатів дослідження. Основні результати проведеного дисертантом дослідження оприлюднювалися дисертантом на міжнародних наукових конференціях: “Центрально-Східна Європа на етапі трансформації: економіка і суспільство в період від середньовіччя до модернізації (ХV–ХVІІІ ст.)” (Львів, 23–24 вересня 1997 р.), “Модернізація структур влади в умовах запізнення. Центральна і Східна Європа на зламі середньовіччя та нової доби” (Варшава, 21–23 травня 1998 р.), “Боплан і Україна” (Запоріжжя, 12–13 жовтня 2000 р.), “Українська археографія та джерелознавство: надбання і перспективи” (Хмельницький, 20–22 травня 2004 р.), “Конфлікт та порозуміння в історії середньовічної і ранньомодерної Європи” (Київ–Рівне–Острог, 5–7 жовтня 2005 р.), “Поляки в Україні у XIX–XX ст.” (Хмельницький, 28–30 жовтня 2005 р.), “Соціальні групи та соціальна мобільність у середньовічній і ранньомодерній Європі” (Луцьк, 5–6 жовтня 2006 р.), науково-практичній конференції, присвяченій 380-тиріччю надання магдебурзького права Чернігову (Чернігів, 27–29 березня 2003 р.).

Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, 7 розділів (22 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг тексту роботи становить 395 с. Список використаних джерел і літератури обіймає 38 с. (535 позицій). Додатки складають 56 с. (дві картосхеми, вісім таблиць, анотований біограмний перелік).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі розкрито сутність і загальний стан розробки теми, визначено об’єкт, предмет, завдання, методи, хронологічні і географічні межі, наукову новизну та практичне значення дослідження.

У першому розділі “Огляд джерел та літератури” подано здобутки попередньої історіографії у вивченні Чернігово-Сіверщини періоду її перебування у складі Речі Посполитої (підрозділ 1.1 “Історіографія”), а також окреслено джерельну базу дослідження проблеми.

Різні аспекти історії Чернігово-Сіверщини під час її перебування у складі Речі Посполитої досліджував Олександр Лазаревський. Найбільш повно результати його студій відображені у серійній праці, присвяченій заселенню та управлінню Гетьманщини. Вчений встиг опублікувати три томи, присвячені відповідно Стародубському, Ніжинському та Прилуцькому полкам Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. – К., 1888. – Т. 1: Полк Стародубский. – 470 с.; 1893. – Т. 2: Полк Нежинский. – 521 с.; Т. 3: Прилуцкий полк. – 426 с.. Однак у цьому дослідженні характеристика польської доби відігравала роль своєрідного вступу до історії полків часу Гетьманщини. Спроби О. Лазаревського ґрунтовніше дослідити цю добу в історії Чернігово-Сіверщини були нереалізовані через брак джерел, які знаходилися в його розпорядженні. Впровадження дослідником до наукового обігу численних відомостей місцевих старожилів за умови їх верифікації з іншими джерелами дало змогу суттєво розширити джерельну базу щодо колонізації регіону. У зв’язку з цим праця О. Лазаревського дотепер не втратила свого наукового значення.

План комплексно дослідити Чернігівське воєводство у складі Польсько-Литовської держави виношував Олександр Яблоновський. Цей проект мав бути продовженням його історико-статистичних оглядів інших українських воєводств. Першою пробою пера відомого історика у цьому напрямі було ґрунтовне енциклопедичне гасло “Задніпров’я” Jabіonowski A. Zadnieprze // Sіownik geograficzny Krуlestwa Polskiego i innych krajуw sіowiaсskich. – Warszawa, 1895. – T. XIV. – S. 221–247.. Вже посмертно була опублікована його стаття, що являє собою тезовий нарис з визначенням напрямків, по яким вчений планував працювати Jabіonowski A. Gospodarka polska na Zadnieprzu Siewierskim // Przegl№d Histo-ryczny. – 1915. – T. XIX. – Zesz. 1. – S. 45–63.. Цінність згаданих праць О. Яблоновського полягає у використанні ним (на жаль, фрагментарному) матеріалів Коронного трибуналу в Любліні та частини архіву Пісочинських публічно-правового значення, які не збереглися до нашого часу.

Про плани О. Яблоновського знав Микола Василенко. У своїй синтетичній праці, присвяченій історії України, М. Василенко подав нарис колонізації Чернігово-Сіверщини протягом XV – першої половини XVІІ ст. та спробував відповісти на питання, звідки прибувало населення на її територію Василенко Н. П. Очерки по истории Западной Руси и Украины. – К., 1916. – С. 552–571.. Вдалою слід вважати його спробу простежити еволюцію правового статусу Чернігово-Сіверщини за польської доби Його ж. Правне положення Чернігівщини за польської доби (1618–1648) // Чернігів і Північне Лівобережжя. Огляди, розвідки, матеріали / Під ред. М. Грушевського. – К., 1928 [Записки Українського наукового товариства. Т. 23]. – С. 290–300.. Щоправда, при написанні обох праць автор нових архівних матеріалів не використав.

Інші дослідники торкалися лише окремих аспектів історії Чернігово-Сіверщини першої половини XVІІ ст. Функціонуванню ленного права у регіоні, а також у сусідньому Смоленському воєводстві, надзвичайно близькому за основними його рисами до Чернігово-Сіверщини, присвятили свої розвідки І. Барановський, Б. Островський та С. Думін Baranowski I. Nadania Jure feudi w nowoїytnej Polsce // Themis Polska. – Warszawa, 1913. – Ser. II. – T. 2. – Poszyt 2. – S. 1–21; Ostrowski B. Pospolite ruszenie szlachty smoleсskiej w XVII w. // Acta Baltico-Slavica. – Wrocіaw; Warszawa; Krakуw; Gdaсsk, 1980. – T. XII. – S. 143–185; Думин С. В. К истории развития ленного землевладения в Речи Посполитой в ХVІІ веке (Смоленское воеводство в земельной политике Вазов) // Советское славяноведение. – 1986. – № 2. – С. 43–57.. Окремі аспекти перебігу Смоленської війни 1632–1634 рр. на Чернігово-Сіверщині досліджували О. Целевич, М. Антонович, А. Папков Целевич О. Участь козаків в Смоленській війні 1633–1634 рр. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1899. – Т. ХХVIІІ. – С. 1–72; Антонович М. Козацьке військо у Смоленській війні. – Варшава, 1937. – 51 с.; Папков А. Порубежье Российского царства и украинских земель Речи Посполитой (конец XVI – первая половина XVII века). – Белгород, 2004. – С. 148–174.. З огляду на збіжність східного кордону Чернігівського воєводства з частиною міждержавного кордону Речі Посполитої та Московської держави він неодноразово привертав увагу дослідників, зокрема, М. Бантиша- Каменського, В. Ґодзішевського та Н. Шеламанової Бантыш-Каменский Н. Н. Переписка между Россиею и Польшею по 1700 год. – М., 1862. – Ч. ІІІ – 458 c.; Godziszewski W. Granica polsko-moskiewska wedle pokoju polanowskiego (wytyczona w latach 1634–1648) // Prace Komisji dla atlasu historycznego Polski. – Krakуw,1935. – Z. 3. – 95 s.; Шеламанова Н. Б. Документы государственных межеваний 30–40-х годов XVII в. // Археографический ежегодник за 1971 г. – М., 1972. – С. 161–172; Ее же. Трубчевский уезд в XVІІ в. // Вопросы истории хозяйства и населения России XVІІ в. Очерки по исторической географи XVІІ в. – М., 1974. – С. 131–152.. Деякі думки й зауваження щодо колонізаційних процесів, які відбувалися на Чернігово-Сіверщині та прилеглому рухомому кордоні в досліджуваний період, висловили у своїх працях Д. Багалій, І. Миклашевський, Ю. Виноградський, В. Юркевич та А. Папков Багалей Д. И. Очерки по истории колонизации степной окраины Московского государства. – М., 1887. – 614 с.; Миклашевский И. Н. К истории хозяйственного быта Московского государства. – М., 1894. – Ч. І: Заселение и сельское хозяйство южной окраины XVII века. – 310 с.; Виноградський Ю. Сосниця та її околиці. Топографічні й археологічні матеріали, перекази та історичні відомості // Чернігів і Північне Лівобережжя. – С. 147–168; Його ж. До історії колонізації середньої Чернігівщини // Історико-географічний збірник. – К., 1929. – Т. ІІІ. – С. 209–219; Його ж. До історії колонізації середньої Чернігівщини // Там само. – К., 1931. – Т. ІV. – С. 127–143; Юркевич В. Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. – К., 1932. – 212 с.; Папков А. Порубежье Российского царства... – 352 с. . Вивченням діяльності церков і католицьких орденів у регіоні займалися Філарет, Я. М. Ґіжицький (Волиняк), М. Ґожковський, С. Заленський Филарет. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Чернигов, 1873–1874. – Кн. 1–6; Gorzkowski M. Dominikanie za Dnieprem. Szkic historyczny. – Krakуw, 1876. – 41 s.; Woіyniak. Wykaz klasztorуw dominikaсskich prowincyi Ruskiej. – Krakуw, 1923. – S. 45–47, 197–199; Zalкski S. Jezuici w Polsce. Kolegia i domy zaіoїone w drugiej dobie rz№dуw Zygmunta III i za czasуw Wіadysіawa IV (1608–1648). – Krakуw, 1905. – T. IV. – S. 1399–1403..

Підсумовуючи, слід підкреслити, що тема перебування Чернігово-Сіверщини у складі Речі Посполитої практично недосліджена. Цілісної картини історії регіону за досліджуваний період створено не було, а історіографічні здобутки стосуються окремих розрізнених аспектів і вимагають уточнення або суттєвого корегування. При такій історіографічній ситуації створення цілісної концепції щодо Чернігово-Сіверщини вимагало кардинального розширення джерельної бази дослідження.

Ця база (підрозділ 1.2 “Джерельна база дослідження”) оперта майже виключно на писемні джерела. Відомі речові джерела є поодинокими і несистемними. З лінгвістичних джерел дещо дає топоніміка, а фольклорні джерела щодо нашого предмету дослідження малоінформативні.

Кістяк писемних джерел, використаних при написанні дослідження, складають актові матеріали, представлені вписами, документами, епістоляріями. Вписи і документи продукувалися насамперед центральними установами Речі Посполитої. Провідне місце серед останніх належить королівській канцелярії. Основний комплект її продукції зосереджений у Головному архіві давніх актів у Варшаві (АГАД). У дослідженні були використані книги вписів цієї канцелярії, що отримали назву “Коронна метрика” і містять копії різноманітних привілеїв. Рішення ж центральних судів (асесорського, реляційного, сеймового) вписувалися до іншої серії книг канцелярії – “Книг декретів”. Останні були знищені під час Другої світової війни, але збереглися протоколи окремих книг декретів, що містять деякі чернігівські справи. Симбіоз вписів привілеїв і декретів являють собою книги Руської метрики, які велися також у королівській канцелярії, але її окремим відділом – т. зв. Руською канцелярією. Діловодство цієї канцелярії мало охоплювати всі без виключення документи щодо українських воєводств, інкорпорованих за актом Люблінської унії 1569 р. до складу Корони. Однак на час входження Чернігово-Сіверщини до складу Речі Посполитої подібного правила у королівській канцелярії вже не дотримувалися і “українські” документи розподілялися між Коронною і Руською метриками. Подібна доля спіткала й вписи чернігівських документів. Окрему серію серед продукції королівської канцелярії складали “Книги посольств” (копіаріїв актів і документів дипломатичного змісту), що велися з кінця XV століття. Лише одна з книг за першу половину ХVII ст. вміщує окремі документи і листи, які стосуються перебігу Смоленської війни у регіоні та часу його післявоєнної реконструкції. Дані про окремі населені пункти та їх володільців містять започатковані у 1658 р. “Сигіляти” – книги, де у формі регестів фіксувалися всі скріплені печаткою вихідні з канцелярії документи.

Крім актових матеріалів, королівська канцелярія продукувала інструкції, які слугували своєрідними керівництвами представникам королівської влади. У першу чергу, слід назвати інструкцію 1619 р. для комісарів, відправлених для облаштування Смоленська та інших сіверських територій, та інструкцію початку 1630-х рр. щодо розсилки листів урядникам і шляхті в зв’язку з проведенням загальнодержавних сеймів.

Збережені книги рахунків Коронного скарбу містять інформацію фіскального характеру – фіксують визначені для Чернігівського воєводства суми податків, які мали надійти до центрального скарбу, динаміку їх надходження, недоїмки та прізвища поборців.

Матеріали Коронного трибуналу в Любліні, що розглядав справи між шляхтою і католицьким духовенством за апеляціями від місцевих земських судів, з огляду на їх знищення в 1644 р. були залучені до дослідження у вигляді виписів з рішень трибуналу в складі архіву Пісочинських.

Певне інформативне значення для дослідження мали конституції та діарії сеймівї, в яких інколи відбивалася дискусія з тих чи інших питань щодо Чернігово-Сіверщини.

Стовпці Новгородського, Білгородського, Севського, Московського і Приказного столів Розрядного приказу (ф. 210) Російського державного архіву давніх актів (РГАДА) містять інформацію про стосунки, які складалися на найближчому прикордонні, а також у зоні рухомого кордону в лісостеповій частині Путивльського уїзду. Виняток складають допитові свідчення перебіжчиків чи розвідників, відомості яких могли стосуватися й більш віддалених від кордону територій. Матеріали стовпців Розрядного приказу, зокрема Московського столу, частково опубліковані Акты Московского государства, издаваемые императорской Академией Наук / Под ред. Н. И. Попова. – СПб., 1890. – Т. 1: Разрядный приказ. Московский стол. 1571–1634. – 767 c.; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М., 1953. – Т. І: 1620–1647. – 585 c..

Стовпці Посольського приказу РГАДА (ф. 79), крім відписок воєвод, типових і для Розрядного приказу, більшою мірою містять прикордонне листування між урядниками Речі Посполитої та московськими воєводами. Інший надзвичайно інформативний пласт справ Посольського приказу складають матеріали щодо встановлення кордону між Московською державою та Річчю Посполитою – межові акти, звіти про хід переговорів, документи, які залучалися сторонами для аргументації своєї позиції. Незначна частина дипломатичного листування була видана Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммиссиею. – СПб., 1861. – Т. 3: 1638–1657. – 604+131 c..

Позицію шляхти щодо політики держави висвітлюють сеймикові матеріали. З матеріалів сеймика Чернігівського воєводства досліджуваного періоду збереглася в АГАД лише одна інструкція послам на сейм 1645 року. Окремі інструкції сеймиків Смоленського, Люблінського, Руського, Познанського і Сєрадського воєводств наголошують на таких питаннях щодо Чернігово-Сіверщини: зміцнення обороноздатності, колонізація, поширення юрисдикції Коронного трибуналу.

Незначною мірою втрату ґродських, земських та підкоморських книг, що велися відповідними місцевими канцеляріями і були знищені під час повстання Б. Хмельницького, компенсує архів роду Пісочинських, де у формі виписів відклалися рішення згаданих установ щодо справ, в яких Пісочинські виступали юридичною стороною. Цей архів містить також копії або оригінали майнових угод. Останні та виписи з актових книг складають господарську частину цього архіву, що зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України (ф. 5: Оссолінські). Інша “політична” частина цього архіву загинула у 1944 р. під час пожежі у Бібліотеці ім. Красінських у Варшаві, де вона зберігалася.

З інших родинних архівів слід відзначити архів Войнів-Оранських, що знаходився у Завадівській бібліотеці на Поділлі. Окремі документи з цього архіву наприкінці ХІХ ст. опублікував Казимир Пуласький, зокрема, реляцію Адама Киселя про облогу Чернігова московськими військами у 1633 році Puіaski K. Pierwsze lata publicznego zawodu Adama Kisiela (1627–1635) // Ejusd. Szkice i poszukiwania historyczne. – Krakуw, 1887. – S. 191–236.. Подальша доля цього архіву невідома. Цікаві документи і листи містять архіви найбільш впливових родин Речі Посполитої того часу – Замойських, Радзивіллів, Потоцьких. Зокрема, у складі архіву Радзивіллів слід виділити інвентар Новгород-Сіверського уїзду, укладений К. Довнаровичем з метою визначення матеріальних ресурсів уїзду Archiwum Gіуwne Akt Dawnych w Warszawie. – Archiwum Radziwiііуw. – Dz. XXV. – Sygn. 2612. – S. 142–167..

Наративні джерела представлені мемуарами С. Освєнціма, А. С. Радзивілла, Я. Єрлича, Б. Маскевича Radziwiіі A. S. Pamiкtnik o dziejach w Polsce. – Warszawa, 1980. – T. 1: 1632–1636. – 591 s.; T. 2: 1637–1646. – 555 s.; Oњwiкcim S. Dyaryusz 1643–1651 / Wyd. W. Czermak // Sriptores rerum Polonicarum. – Krakуw, 1907. – T. XIX. – 437 s.; Jerlicz J. Latopisiec albo kroniczka. – Warszawa, 1853. – T. 1. – 187 s.; Maskiewiczowie S. i B. Pamiкtniki. – Wrocіaw, 1961. – 289 s.. Певне значення для дослідження мали також тогочасні публіцистичні твори та промови на сеймах і сеймиках.

В цілому, слід відзначити, що специфікою джерельної бази є перевага актових матеріалів, які продукувалися центральними установами Речі Посполитої і Московської держави, над матеріалами місцевого чернігівського походження. Це ускладнювало відтворення реальної картини реалізації рішень центральних органів Речі Посполитої у регіоні. Однак розвідувальний, агентурний характер частини матеріалів московських центральних приказів дозволив, певною мірою, компенсувати цю прогалину. Отже, збережена джерельна база дала можливість виконати дослід-ження у запропонованому структурному варіанті.

Другий розділ “Формування основ управління та службового землеволодіння” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1 “Чернігівське князівство під адміністрацією Владислава Вази” простежено формування територіально-адміністративного утворення під назвою “Чернігівське князівство”. Найважливішим пунктом цього процесу було прийняття вальним сеймом 1620 р. конституції “Ординація провінцій, повернених від Москви”. Ординація встановлювала перехід Чернігово-Сіверщини під безпосередню адміністрацію королевича Владислава Вази. Владні повноваження на місцях зосередилися у руках його представ-ників – капітанів. Їм належали військово-адміністративні функції. Вони відповідали за стан підпорядкованих їм замків, очолювали місцеві гарнізони, наділяли визначених адміністратором осіб землею, здійснювали судочинство щодо службових категорій населення. Всього осідками капітанів на Чернігово-Сіверщині стали три замки. Новгород-Сіверський мав свого капітана у 1619, Чернігів – у 1621, Ніжин – у 1625 році. Пізніша поява капітана у Ніжині пояснюється адміністративною належністю на 1619 р. Ніжина з округою до Київського воєводства; лише на початку 1620-х рр. Ніжинська округа була включена до Чернігово-Сіверщини, а Ніжин перетворений в один з найважливіших оборонних замків регіону.

З 1621 р. розпочалося поступове заповнення земської ієрархії Чернігово-Сіверщини. Найраніше були заповнені посади, пов’язані з оборонними функціями замків та організацією шляхетського ополчення – городничого, войського і хорунжого. Урядники титулувалися “новгород-сіверські” або “новгород-сіверські і чернігівські”. Земська ієрархія регіону формувалася на зразок ієрархії Київського воєводства. Крім зрозумілої відсутності посад воєводи, каштеляна та ґродського судді, у ній з невідомих причин бракувало стольника, ловчого, мечника і скарбника.

Заповнення урядів судді, підсудка і писаря свідчило про наміри Варшави заснувати у регіоні земський суд. Документально зафіксоване функціонування земських років (сесій) у Новгороді-Сіверському з червня 1625 року. Діяльність суду була більш-менш регулярною, він приводив у виконання рішення асесорського суду. Велися відповідно земські книги. В цілому ж компетенція новгород-сіверського земського суду часу адміністрації королевича Владислава була обмеженою, оскільки земельні суперечки залишалися в юрисдикції адміністратора і вирішувалися призначуваними ним роз’їзними комісарськими судами. Невдоволена рішенням цього земського суду сторона могла апелювати до асесорського суду, де головував король. Крім земського суду в Новгороді-Сіверському, у значних замках регіону функціонували замкові суди. Вони, як правило, очолювалися капітанами і поширювали свою юрисдикцію на міщан і служиле населення. Провідна роль належала капітанам і в міських судах магдебурзького права, оскільки капітани одночасно були й місцевими війтами.

Провінція, перебуваючи під адміністрацією Владислава Вази, не зобов’язана була сплачувати податки до державного скарбу. Королівська інструкція 1619 р. пропонувала комісарам надати містам і волостям тривалі податкові пільги, а всі описані маєтки й інші джерела прибутків поділити на три частини. Першу необхідно було скерувати на потреби католицької та уніатської церков, другу – на потреби королевича, фортифікацію замків, утримання їх залог, третю – на винагороди учасникам московських експедицій. На практиці ж виявилося, що власних ресурсів регіону, зокрема, для створення ефективної системи оборони, бракувало. Окремі збори податків з королівщин мали місце під час ведення війн Річчю Посполитою, зокрема, зі Швецією. Конституція сейму 1629 р. затверджувала впровадження подимного податку щодо старих осад і слобід у регіоні, але це рішення, напевно, виконане не було.

Пильну увагу Варшава приділяла організації на Чернігово-Сіверщині католицької та уніатської церков. Окремої Смоленської католицької дієцезії, яка б включила і територію Чернігово-Сіверщини, створити не вдалося через відсутність згоди з боку Римської курії. Відтак регіон входив до складу Віленської дієцезії, а королівська влада сприяла утвердженню тут католицизму шляхом заснування садиб католицьких орденів. На кінець 1620-х рр. домініканські кляштори існували у Новгороді-Сіверському, Чернігові і Ніжині. З виданням королем Сигізмундом ІІІ “Прерогативи” у 1623 р. православна церква в регіоні оголошувалася незаконною; її ж вірні мали підпорядкуватися уніатській церкві. У середині 1620-х рр. була відновлена, але вже як уніатська, Чернігівська архімандрія у складі Смоленської архієпархії. Спроба насадити унію в регіоні з ініціативи смоленського архієпископа Льва Кревзи зустріла спротив православних вірних і спровокувала потужну хвилю їх міграції до Московської держави.

Кістяком внутрішньої організації князівства була ленна система, яка досліджується у підрозділі 2.2 “Створення та складові ленної системи”. Вона була орієнтована на модель, чинну в Лівонії, яка з другої половини XVI ст. перебувала у складі Речі Посполитої. Саме за впровадження ленної системи на повернутих від Москви землях виступали шляхетські публіцисти і трибуни (Ю. Верещинський, П. Ґрабовський, В. Ґембіцький, М. Шишковський, С. Потоцький, А. Ліпський).

Наділення ленними володіннями на Чернігово-Сіверщині коро-лівські комісари провели у другій половині 1620 року. Там, де до 1619 р. існувало упорядковане помісне землеволодіння, наділення відбувалося із врахуванням меж московських помість чи лісових обрубів. На терито-ріях, що зазнали спустошення, процесу наділення передувала волочна поміра. Королівські комісари не змогли її завершити, тому з 1623 р. наділення ленників землею здійснював або підкоморій, або капітан одного із замків. Творення системи ленного землеволодіння опиралося на оборонні замки регіону – Чернігів, Новгород-Сіверський і Ніжин.

Крім певної кількості волок землі, ленник отримував у замку місце для побудови будинку та город на посаді. Ленник зобов’язаний був забезпечити у разі облоги замку його оборону, тримати у будинку продовольчий запас, зброю. Король зберігав за собою статус верховного власника ленних володінь. Право розпоряджатися землею ленник міг реалізувати лише за його згоди. Відчужувати лен дозволялося лише особі, яка могла виконувати обов’язки, регламентовані ленним правом. Привілеї на ленні володіння застерігали за монархом монопольне право промислового використання лісових ресурсів та корисних копалин, виробництва селітри. Ленники мали право рубати дерева у лісах на будівництво будинків та їх опалення, вилучати з лісу природні плоди. Виробляти селітру ленникам королівська влада не допускала протягом всього часу перебування Чернігово-Сіверщини у Речі Посполитій. Промислове використання лісів до Смоленської війни також перебувало у королівській монополії. Надалі були зроблені винятки, але масового характеру ця практика не набула.

На Чернігово-Сіверщину був поширений лен, що отримав назву “строгого” або “мужського”. Він міг успадковуватися лише по чоловічій лінії. З середини 1627 р. королівські дозволи, як правило, серед сторін щодо поступки на певну маєтність називають і дружин ленників, фіксуючи їх зростаючу роль при користуванні й спадкуванні лену. Монарх як верховний власник ленних маєтностей мав право їх конфіскувати у випадку державної зради, засудження на інфамію, невиконання військового обов’язку, розпорядження маєтностями без його дозволу.

Іншою формою ленного землеволодіння в Чернігівському князівстві було землеволодіння товаришів козацьких хоругов, осаджених на землю біля Чернігова, Новгорода-Сіверського (1625 р.) і Ніжина (1627 р.). Кожен з товаришів отримував по 6 волок, а біля Ніжина – по 8 волок землі на коня, а також плаци у замках і городи на посадах. Вони на шість років звільнялися від виконання повинностей і лише після завершення цього терміну зобов’язувалися відбувати козацьку службу та колійну сторожу в місцях, визначених капітанами. У випадку довготривалої облоги замку козакам виплачувалася платня зі скарбу. Козаки були обмежені у пересуванні – могли залишити місце служби лише з дозволу свого старшого. Вони підлягали юрисдикції капітанів, пізніше старост, мали судитися за Литовським статутом. Хорунжові козаки отримали право розпоряджатися своїми волоками за дозволом короля чи його представника у замку за умови збереження військових повинностей. Юридичний статус товаришів цих хоругов мав певну генетичну спорідненість із панцирними боярами Великого князівства Литовського. Процес наділення цих ленників землями замість визначеного терміну тривав значно