Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

Когут Тетяна Михайлівна

УДК 4 (4777) (092)

Педагогічна та просвітницька діяльність

Василя Сімовича (1880-1944)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний

педагогічний університет імені Григорія Сковороди”, Міністерство освіти і

науки України.

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, доцент

Ігнатенко Наталія Вікторівна,

ДВНЗ Переяслав-Хмельницький державний педагогічний

університет імені Григорія Сковороди, декан педагогічного

факультету.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Руснак Іван Степанович,

Чернівецький національний

університет імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри педагогіки та методики

початкової освіти;

кандидат педагогічних наук, доцент

Джус Оксана Володимирівна,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

Захист відбудеться 24 жовтня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.01 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79, конференц-зала Будинку вчених.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).

Автореферат розісланий 23 вересня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.Р.Кирста

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вступ

Актуальність теми дослідження. Перед сучасною педагогічною наукою та освітньою практикою постали питання творення національної школи й освіти в Україні, оптимізації та удосконалення системи виховання підростаючого покоління, забезпечення можливості постійного духовного самовдосконалення кожної особистості, демократизації навчально-виховного процесу, його побудови на основі утвердження загальнолюдських та національних цінностей. Розв’язання цих актуальних завдань вимагає науково-теоретичного обґрунтування інноваційних підходів до розбудови національної системи освіти та виховання, поєднання теоретичних пошуків з ретроспективним аналізом розвитку національної педагогічної думки, освітньо-виховного досвіду минулого.

Звернення до ґрунтовного, науково-об’єктивного, конструктивного вивчення вітчизняного науково-педагогічного досвіду, спадщини видатних учених та громадських діячів початку ХХ століття є характерною ознакою сьогоднішнього розвитку історико-педагогічної науки, забезпечує дотримання принципів єдності, системності та наступності у її розвитку, свідчить про прагнення сучасних дослідників знайти в минулому витоки провідних наукових ідей сучасності так і потребу переглянути і переоцінити у світлі сучасної науки ті освітні концепції та теорії, які раніше з якихось причин не розглядались чи відкидались як помилкові.

Рухаючись уперед наука не лише створює нове, а й неминуче переоцінює здобутки та прорахунки минулого, що дає змогу осмислити загальну картину історико-педагогічного процесу в Україні як цілісного багатогранного явища, відтворити розвиток української педагогіки, яка довгий час розглядалась лише у загальноросійському (чи загальносоюзному) контексті. Завдяки дослідженням Г.Бєлан, А.Бойко, Г. Бугайцевої, Б.Гречина, Л. Голубича, О.Джус, Ю.Калічака, О.Кін, Р.Кіри, І.Кучинської, Р. Михайлишин, І.Пінчук, Н.Пастушенко, І.Сойко, О.Таран до наукового обігу повертаються незаслужено забуті чи дискредитовані імена українських освітніх та громадських діячів: О.Барвінського, Б.Грінченка, Г.Ващенка, А.Животка, Ю.Дзеровича, О.Кониського, С.Миропольського, І.Огієнка, І.Орлая, С.Русової, С.Сірополка, І.Стешенка, М.Сумцова, П.Юркевича, І.Ющишина та інших.

Внесок галицьких педагогів першої третини ХХ ст. О.Барвінського, П.Біланюка, Я.Біленького, Г.Врецьони, М.Галущинського, А.Домбровського, Б.Заклинського, А.Крушельницького, Я.Кузьміва, В.Пачовського, І.Ющишина, Я.Яреми та ін. у розвиток теорії та практики навчання й виховання, змісту освіти, вдосконалення методики викладання окремих предметів розкрито в працях Д.Герцюка, Б.Гречина, Т.Завгородньої, В.Ковальчук, С.Лаби, З.Нагачевської, Н.Сабат, Б.Ступарика, Н.Чаграк, М.Чепіль та ін. Роль І.Боднарчука, А.Животка, С.Русової, С.Сірополко та ін. в організації українського шкільництва в діаспорі знайшли відображено в дисертаційних дослідженнях і публікаціях Г.Білавич, О.Джус, Ю.Калічака, В.Креміня, Р.Кіри, С.Романюк, І.Руснака та ін.

На межі ХХ – ХХІ ст. з’явилася ціла низка праць, присвячених новому прочитанню спадщини педагогів-мислителів, поверненню забутих імен та цілих періодів в історико-педагогічний контекст. Серед них – двотомне видання “Українська педагогіка в персоналіях”) за редакцією О.Сухомлинської.

Серед когорти педагогів-просвітників першої половини ХХ століття виділяється яскрава постать Василя Івановича Сімовича (1880-1944) – видатного мовознавця, літературознавця, культурно-громадського діяча, педагога, який усе своє життя плідно працював на ниві просвітництва українського народу, становлення національної системи навчання і виховання дітей та молоді. В.Сімович є автором оригінальних робіт з лінгвістики, літературознавства, історії освіти, теорії і практики виховання, вищої школи, ряду підручників та методичних посібників з граматики української мови, які залишили помітний слід в історії вітчизняної педагогічної думки.

Про посилення уваги дослідників до наукових здобутків Василя Сімовича в останні десятиліття свідчить видання Ю.Шевельовим двотомника мовознавчих праць ученого (Оттава, 1981-1984) та перевидання у Мюнхені його фундаментальної праці „ Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці”(1986).

Історіографія дослідження життя та творчої спадщини В.Сімовича поки що незначна. В останні роки з’явилось ряд публікацій М.Білоус та З.Терлак, присвячених вивченню особистості вченого, його редакторсько-видавничої, перекладацької та публіцистичної діяльності. У працях цих дослідників показаний внесок В.Сімовича в організацію науки в НТШ, охарактеризовано особистісні риси педагога, просвітника та громадського діяча, висвітлюються окремі періоди його життя.

Літературну і мовознавчу спадщину вченого, його діяльність в таборах українських військовополонених у Австрії та Німеччині (1914 – 1919), просвітницьку діяльність у Пражський та Львівський періоди життя досліджували М.Білоус, В.Васильчук, П.Ковалів, І.Срібняк, Л.Тарновецька, О.Терлецький, Ю.Шевельов, М.Юрська.

Важливим для нас було дослідження науково-педагогічної діяльності української еміграції у Чехословаччині у міжвоєнний період (1918-1939), здійснене у кандидатській дисертації О. Галай та процесу становлення і розвитку українських народних шкіл на Буковині (70-ті рр. XVII - початок ХХ ст.) Л.Кобилянської та науково-педагогічної діяльності української еміграції в країнах Центральної і Західної Європи (1919-1939) Р.Петришина.

Певний фактичний матеріал, цінний для нашого дослідження містять праці культурно-громадських діячів, учених-істориків і педагогів кінця ХIХ- першої половини ХХ століття (В.Винниченко, Г.Васькович, М.Грушевський, Д.Дорошенко, С.Сірополко, М.Шкільник), які вивчали просвітницьку, наукову, суспільно-політичну та педагогічну діяльність української інтелігенції Галичини кінця ХІХ - першої половини ХХ століття.

Джерелами для нашого дослідження послужили праці сучасних істориків України, дослідників історії науки та освіти (Т.Беднаржова, Л.Березівська, Л.Вовк, Н.Гупан, Т.Завгородня, П.Дроб’язко, О.Любар, О.Сухомлинська, Б.Ступарик, Н.Побірченко, М.Ярмаченко), які охарактеризували соціально-політичну ситуацію в Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, особливості культурного розвитку та діяльності навчальних закладів на її теренах, освітянську діяльність видатних вчених і педагогів, які мали великий вплив на формування світогляду Василя Сімовича.

Тенденції до розширення сутності історико-педагогічних надбань минулого знаходимо у працях дослідників І.Беха, В.Бондаря, С.Гончаренка, М. Євтуха, І.Зязюна, Н.Ничкало, Б.Ступарика та ін.

Водночас слід зазначити, що не зважаючи на досить значну кількість праць, розвідок, які безпосередньо чи опосередковано торкаються діяльності В.Сімовича його педагогічна спадщина і просвітницька діяльність є недостатньо вивченими і до цього часу не були предметом окремого ґрунтовного цілісного дослідження.

Таким чином, важливість постаті та педагогічної спадщини Василя Сімовича для розкриття особливостей історико-педагогічного процесу в Україні, відсутність фундаментальних досліджень, у яких цілісно аналізувалися б його життєвий шлях та науково-педагогічні праці зумовили вибір теми дисертації „Педагогічна та просвітницька діяльність Василя Сімовича (1880-1944)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з темою науково-дослідної роботи кафедри загальної і соціальної педагогіки та управління освітою ВДНЗ Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди „Дослідження проблем удосконалення системи підготовки вчителя, вихователя у вищій школі в контексті досягнень національної та світової педагогічної науки і освіти” (протокол №5 від 29.12.1999). Тема дисертаційної роботи схвалена Вченою радою Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди (протокол №7 від 29.06.2005) та затверджена в такому формулюванні на засіданні бюро Ради з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол №8 від 25.10.2005).

Об'єкт дослідження - життєвий шлях та різноаспектна творча спадщина В.Сімовича.

Предмет дослідження – педагогічна та громадсько-просвітницька діяльність В.Сімовича.

Мета дослідження полягає у висвітленні змісту та основних напрямів педагогічної та просвітницької діяльності В. Сімовича, визначенні його внеску в теорію та практику українського шкільництва першої половини ХХ століття.

Постановка мети зумовила такі завдання:

- здійснити ретроспективний аналіз суспільно - історичних та педагогічних передумов формування поглядів В.Сімовича як українського педагога, культурно-просвітницького і громадського діяча;

- охарактеризувати основні етапи, напрями і зміст його педагогічної та громадсько - просвітницької діяльності;

- визначити і дослідити внесок В.Сімовича у розробку змісту та методів національного виховання молоді;

- з’ясувати сутність теоретичного доробку та проаналізувати основні положення педагогічних праць ученого;

- розкрити зміст і спрямованість навчальних та методичних посібників В.Сімовича.

Методологічною та теоретичною основою дослідження є загальні положення теорії наукового пізнання; положення сучасної філософської науки про розгляд педагогічних явищ у соціокультурному контексті, діалектичному взаємозв’язку, про зв’язок національного та загальнолюдського, соціальну обумовленість виховання та навчання, про необхідність вивчення явищ у конкретно-історичних умовах. Дослідження базується на принципах історизму, системності, науковості, зв’язку теорії з практикою.

На формування окремих положень дисертаційної роботи значною мірою вплинули концептуальні підходи до розкриття ролі і значення персоналій в історико-педагогічному процесі (Н.Гупан, О.Сухомлинська, Н.Дічек); ідеї вітчизняних учених щодо прогностичного характеру історико-педагогічних знань (Л.Вовк, Н.Дічек, М.Євтух, Т.Завгородня, Б.Ступарик, О.Сухомлинська, М.Ярмаченко).

Методи дослідження:

- конкретно-пошуковий (теоретичний аналіз і систематизація архівних та друкованих джерел) дав фактологічний матеріал для вивчення досліджуваної проблеми;

- проблемно-хронологічний допоміг розглянути діяльність педагога у динаміці, змінах та часовій послідовності;

- персоналістично – біографічний застосовується для аналізу життєвого та творчого шляху В.Сімовича;

- порівняльно-зіставний метод дав змогу провести зіставлення і порівняння подій, явищ, відомостей і фактів, простежити ґенезу поглядів В.Сімовича на народну школу та роль принципу народності в освіті та вихованні, його світоглядних цінностей та ідейних переконань;

- історико-ретроспективний метод дав змогу проаналізувати зміст і напрями педагогічної і просвіт-ницької діяльності В.Сімовича.

Джерельну базу дослідження складають:

- друкована й рукописна спадщина В.Сімовича: науково-педагогічні статті, репортажі, нариси, підручники й посібники, літературно-публіцистичні й художні твори, рецензії, авто-біографічні нотатки, опублікований епістолярій;

- спогади сучасників і сподвижників В.Сімовича про його життя, творчість, педагогічну і просвітницьку діяльність (М.Грушевський, І.Франко, П.Ковалів, Ю.Шевельов, А.Кримський, В.Кубійович, Ю.Клиновий);

- матеріали українських періодичних видань першої половини ХХ століття („Діло”, „Життя і знання”, „Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка”, „ Краківські вісті”, „Львівські вісті”, „Назустріч”, „Наша школа”, „Сьогочасне та минуле” та ін.);

- документи і матеріали, епістолярна спадщина педагога, що зберігаються у фондах рукописного відділу Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України (фонди 3,8,14,59), матеріали Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (фонди І, III, X), Центрального державного історичного архіву України у Львові (фонди 309,408), матеріали наукових бібліотек: Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського, Інституту педагогіки АПН України, Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника НАН України, зокрема матеріали відділу україністики та відділу рукописів (фонди 309, 348).

- сучасні дисертаційні та монографічні дослідження з теорії та історії педагогіки у яких проаналізовано особливості розвитку і становлення національної системи освіти і педагогічної думки в Україні (О.Вишневський, Н.Гупан, М.Євтух, Н.Дічек, О.Любар, В.Майборода, О.Пенішкевич, Н.Побірченко, О.Сухомлинська, М.Ярмаченко та ін.);

- публікації сучасних періодичних видань(„Рідна школа”, „Шлях освіти”, „Український історичний журнал”, „Українська творчість та етнографія”).

Усі перелічені джерела взаємодоповнювали одне одного, що дозволило забезпечити комплексність та достовірність дослідження.

Наукова новизна полягає в тому, що вперше на основі архівних, історико-педагогічних та інших праць здійснено цілісний системний аналіз становлення та розвитку педагогічних поглядів В.Сімовича у контексті вітчизняного педагогічного процесу; виділено й охарактеризовано етапи їх становлення й розвитку; визначено й обґрунтовано чинники, які впливали на цей процес.

Проаналізовано основні концептуальні ідеї В.Сімовича щодо національної школи і національного виховання, ролі рідної мови в інтелектуальному й духовному розвитку дитини, змісту та спрямованості навчальних та методичних посібників з граматики української мови.

Подальшого розвитку і поглиблення набули знання про громадську та просвітницьку діяльність В.Сімовича у Празький та Львівський періоди його життя.

До наукового обігу введено раніше невідомі та маловідомі документи і матеріали, пов'язані з педагогічною та просвітницькою діяльністю В.Сімовича.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що матеріали проведеного дослідження можуть бути використані викладачами, аспірантами, студентами при виконанні магістерських і дисертаційних історико-педагогічних досліджень з питань розвитку шкільництва та педагогічної думки Галичини і Буковини; при укладанні навчальних посібників, підручників, хрестоматій з історії освіти і шкільництва в Україні першої половини ХХ століття.

Результати дослідження використовувались у курсах лекцій з педагогіки, історії педагогіки для студентів ДВНЗ „Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” та Уманського державного педагогічного університету імені П.Тичини.

Окремі елементи дисертаційного дослідження були використані під час психолого-педагогічних семінарів для викладачів Тернопільського комерційного коледжу.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що ним вперше здійснено цілісне дослідження педагогічної і просвітницької спадщини та внеску В.Сімовича в розвиток українського шкільництва в Буковині, в розробку українських підручників, введено до наукового обігу невідомі раніше і мало відомі матеріали. Ідеї та розробки співавторів у дисертації не використовувалися.

Вірогідність основних положень і висновків дослідження забезпечується опорою на принципи історизму та об’єктивізму, залученням широкого спектру історико-педагогічних матеріалів досліджуваного періоду, архівних джерел; застосуванням комплексу методів дослідження, адекватних його меті, предмету та завданням.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження оприлюднено на міжнародних: „Трансформація наукових систем в країнах з перехідною економікою і роль науки в суспільстві, що змінюється” (Київ, 1998), „Мова і культура”(Київ, 1999), „Педагогічні технології навчання, виховання та розвитку молодших школярів” (Переяслав-Хмельницький, 2003); всеукраїнських: „Українська еліта та її роль у державотворенні” (Київ, 2000), „Формування професійної компетенції вчителя початкової школи в контексті моніторингу якості освіти” (Переяслав-Хмельницький, 2006), ХІІІ педагогічних читаннях ,,В.Сухомлинський у діалозі з сучасністю: культуро-педагогічні виміри шкільної та педагогічної освіти” (Переяслав-Хмельницький, 2006); звітних наукових конференціях (2004-2007) та на засіданнях кафедри загальної і соціальної педагогіки та управління освітою Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Публікації. Результати дослідження висвітлено у 12 публікаціях: з них 3 одноосібні статті у наукових фахових виданнях, 9– у збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій.

Обсяг та структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (230 найменувань) на 20 сторінках, 9 додатків. Загальний обсяг дисертації 201 сторінка, з них 181 сторінку складає основна частина.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження для сучасної історико-педагогічної науки в Україні; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання роботи, методологічну основу, методи і джерела дослідження; розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; відображено шляхи апробації результатів дисертаційного дослідження..

У першому розділі – „Становлення Василя Сімовича як педагога та громадського діяча” – простежено стан дослідженості проблеми, проаналізовано формування світогляду майбутнього педагога, просвітника, мовознавця в ранньому періоді життя та діяльності (1880 - 1914), проаналізовано передумови та провідні чинники, які впливали на його формування як педагога та культурно-громадського діяча.

Встановлено, що проблема персоналізму постійно перебувала в центрі уваги дослідників. Вона відображена у працях вітчизняних авторів О.Кульчицького, Г.Сковороди, П.Юркевича, а також М.Бердяєва, Л.Шестова (Росія), Ж.Лакруа, П.Ландсберг, Е.Муньє (Франція), які розглядали особу як первинну творчу реальність та вищу духовну цінність і вважали персоналізм методом осягнення людської суті. У другій половині ХХ ст. значна увага приділялася вивченню творчої спадщини педагогів, зокрема А.Макаренка і В.Сухомлинського. Нові умови соціально-політичного та культурно-освітнього життя в Україні спричинили зростання наукового інтересу до біографій громадських діячів і просвітників, імена яких були незаслужено забуті чи заборонені. Цей інноваційний процес значною мірою торкнувся історико-педагогічної науки (див. праці Н.Антонець, Т.Беднаржової, М.Болдирєва, Я.Вінницької, Л.Вовк, Н.Гупана, В.Демчук, І.Дзюби, О.Жукової, Т.Завгородньої, Г.Зленка, С.Карпенчук, М.Кляп, В.Кубійовича, А.Лещенко, С.Ніколенко, Н.Побірченко, І.Сойко, Б.Ступарика, О.Сухомлинської, М.Ярмаченка та ін.). Велике значення, зокрема, мало висвітлення творчої спадщини українських педагогів Галичини О.Барвінського, Г.Врецьони, М.Галущинського, Б.Заклинського, А.Крушельницького, Я.Кузьміва, І.Ющишина, Я.Яреми та ін., яка впродовж десятиліть практично була вилучена з історії національної освіти. Повернення в науковий обіг імен українських галицьких освітян відбувалося як у працях, присвячених дослідженню стану шкільництва Галичини (Г.Білавич, Т.Завгородня, І.Курляк, С.Лаба, З.Нагачевська, Н.Сабат, Б.Ступарик та ін.), так і вивченню окремих персоналійД.Герцюк, Б.Гречин, В.Ковальчук, О.Куценко, Н.Чаграк та ін.).

На підставі аналізу архівних документів, епістолярного та публіцистичного спадку педагога було встановлено, що на формування його світогляду як педагога, просвітника, патріота, гуманіста мали вплив кілька чинників. Це передусім політичні та соціальні умови життя на західноукраїнських землях кінця ХІХ – початку ХХ ст., родинне оточення, з якого Василь Іванович виніс любов і пошану до рідної мови, культури, традицій свого народу; роки навчання у Станіславівській гімназії та в Чернівецькому університеті. Особливо відчутним був вплив професора університету, відомого педагога та мовознавця Степана Смаль-Стоцького.

Період кінця ХІХ – першої половини ХХ століття – це надзвичайно складний у житті українського народу час, доба важливих суспільно-політичних змін, як деструктивних так і позитивно-ціннісних, останні з яких (проведення ряду реформ у громадсько-адміністративній та освітній сферах, об’єднання українських земель у єдину державу, утвердження національної освіти різних рівнів тощо) зредукували демократизацію усіх ланок етножиття України, сприяли зростанню уваги до становища вітчизняної освіти та культури. Саме у цей проміжок часу жив та працював відомий український педагог, просвітник, мовознавець Василь Іванович Сімович, діяльність якого як освітнього діяча до цього часу не була предметом наукового дослідження.

Аналіз літературного спадку педагога та спогадів про нього сучасників дали змогу стверджувати, що вирішальне значення для формування світогляду і національно-громадської позиції Василя Івановича Сімовича мали життєвий шлях та літературна спадщина визначних українських митців Тараса Шевченка, Івана Франка та Пантелеймона Куліша, які остаточно сформували його світоглядні переконання, давали натхнення і спонукали до творчості та просвітницької діяльності.

У ході дослідження було встановлено, що світогляд В.Сімовича формувався також під впливом творів зарубіжної та вітчизняної класичної літератури, усної народної творчості. Контакти з відомими громадськими діячами Подніпрянщини, Галичини та Буковини викристалізували погляди Василя Сімовича в контексті європейських вимірів. Проте провідною ідеєю світогляду В.Сімовича усе ж залишалась національна ідея, яка визначила спрямованість і зміст усього його життя й наукової діяльності. Для нього характерними були виразні намагання поєднати науково-дослідну та просвітницьку діяльність із національно-визвольним рухом в Україні.

До провідних напрямів педагогічної діяльності В.Сімовича належать: викладання предметів українознавчого циклу в Чернівецькій учительській семінарії, просвітницька діяльність серед українців в таборах Австрії та Німеччині, організаційно-педагогічна діяльність в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі, де він завідував кафедрою, певний час був деканом і ректором. Протягом усього свого життя В. Сімович вивчав історію розвитку вітчизняної освіти, сучасні проблеми українського шкільництва та виховання. Педагог є автором численних навчальних посібників з української мови.

У другому розділі – ,, Громадсько-просвітницька та педагогічна діяльність Василя Сімовича” – проаналізовано основні напрями роботи Василя Сімовича у таборах військовополонених українців у Німеччині та Австрії (1914-1923), дано оцінку організаційно-педагогічній діяльності Василя Сімовича в еміграції (1923-1933) та розкрито роль редакторсько-видавничої та громадської діяльності в творчій спадщині Василя Сімовича.

Культурно-просвітницька робота в таборах військовополонених мала величезне значення для його становлення як педагога і громадського діяча. У складних умовах воєнного лихоліття він проявив себе терплячим, талановитим педагогом, блискучим організатором просвітницької роботи. Завдяки В. Сімовичу було створено умови для проведення серед українців культурної роботи в широких і організованих формах, засновані українські школи при таборах військовополонених, просвітні товариства, друкарні, в яких видавалися брошури, часописи, підручники та ін. В. Сімович своєю наполегливою, натхненною працею намагався прищепити любов і повагу до української мови, культури. Василь Сімович розглядав просвітницьку працю як важливий чинник формування і піднесення національної свідомості народу.

На основі аналізу архівних джерел, праць педагога та публікацій у педагогічній періодиці було встановлено, що празький період був часом розквіту Василя Івановича Сімовича як педагога, організатора науки, науковця. Зроблено висновок про те, що десятирічне перебування педагога в Чехословаччині сприяло популяризації української науки та культури в Європі та світі.

Аналіз джерел засвідчив, що діяльність В. Сімовича як педагога-просвітника, культурного діяча не можна розглядати як явище однорідне, пересічне, ординарне, оскільки різні періоди його життя характеризуються превалюванням різних видів діяльності (педагогічної, просвітницької, організаційно-педагогічної, редакторської, наукової).

Після закриття Українського Педагогічного Інституту в Празі Василь Іванович Сімович переїхав до Львова, де влаштувався на роботу в товариство “Просвіта”. На той час це було найбільш масове українське товариство у Галичині, яке відігравало виняткову роль у розбудові світогляду людей, які ставали свідомими українцями, здобували навички цивілізованого господарювання, позбувались неуцтва і безкультур’я, долучались до здобутків світової культури та чистих джерел національних традицій.

У цей період свого життя Василь Сімович відходить від науково-педагогічної та педагогічної діяльності, віддаючи себе літературній, редакторській роботі, літературознавчим дослідженням. Протягом 1933-1939 років він був редактором відновлених видань “Просвіти” - часопису “Просвіта” та науково-популярного журналу “Життя й знання”, який мав значний тираж і користувався попитом серед широких верств українства.

Із приходом В.Сімовича як редактора докорінно змінюється обличчя місячника "Життя і знання". Єдиний науково-популярний журнал того часу, він стає своєрідною універсальною енциклопедією, орієнтованою не тільки на інтелігентські кола, але й на селян, шкільну молодь, просвітянські організації, гуртки самоосвіти. У ньому друкуються популярні статті з багатьох ділянок науки і мистецтва.

Підходячи до перекладацької справи як до національного обов'язку, В.Сімович прагнув збагатити духовну скарбницю українського народу і тим самим вивести його на європейський обшир.

Творчий портрет В.Сімовича буде неповним, якщо не згадати, бодай у загальних рисах, його публіцистичного доробку, якому притаманні широта й актуальність тематики, легкість і невимушеність стилю, глибинне проникнення в суть описуваних явищ, чесність і пристрасність авторської позиції. Його перу належать численні спогади, біографічні нариси, ювілейні статті, посмертні згадки, театральні рецензії, роздуми на різні суспільно-громадські теми. Вони і сьогодні читаються з неослабленим інтересом, як правдивий документ епохи.

В.Сімович залишив низку цікавих спогадів про відомих українських письменників, композиторів, політичних діячів, з якими пощастило спілкуватися й співпрацювати на громадському полі, - І.Франка, Лесю Українку, О.Кобилянську, Б.Лепкого, Марка Черемшину, О.Маковея, М.Славинського, Т.Галіпа, М.Лисенка, Я.Весоловського, Д.Антоновича, С.Петлюру та інших.

У ході дослідження було здійснено поділ культурно-просвітницької діяльності Василя Івановича Сімовича на чотири періоди:

1. 1899 – 1914 рр. – період, коли превалювала громадська та педагогічна діяльність;

2. 1914 – 1922 рр. – період, присвячений переважно просвітницькій діяльності у таборах військовополонених українців;

3. 1923-1933 рр. – період, коли переважала організаційно-педагогічна діяльність в еміграції;

4. 1933 – 1944 рр. – львівський період життя педагога, який можна умовно поділити на три підперіоди:

· дорадянський (1933 – 1939 рр.) з переважанням наукової, літературознавчої та редакторсько-видавничої діяльності;

· радянський (1939 – 1941 рр.) з переважанням викладацької та наукової діяльності;

· окупаційний період (1941 – 1944 рр.) – переважно громадська діяльність.

У третьому розділі – „Василь Сімович про навчання та виховання молоді” – зосереджена увага на аналізі ідей національного виховання в творчій спадщині В.Сімовича.

Стверджується, що педагог прагнув зробити національну систему виховання такою, щоб вона давала змогу кожній дитині розкривати природні задатки, формувати нахили, здібності, виробити творче світобачення. Формуючи в учнів етнічну самобутність, творче ставлення до довкілля, така система виховання широко користуватиметься традиціями та звичаями. “Ніякі виховні заходи, – писав педагог, – не досягнуть мети, якщо не будуть ґрунтуватися на близьких дитині національно-побутових умовах. Якщо ж виховання переобтяжене абстрактними знаннями та ідеями, які не набувають національної реальності та форми, то зміст шкільної освіти втрачає виховну функцію і не сприяє формуванню відповідних поглядів та переконань. Тому треба створити такі умови в суспільному житті, щоб була можливість вільно і легко розвивати індивідуальні здібності і кожен учень ставав творцем культури, історії народу, загальнолюдських цінностей”..

У ході дослідження було зроблено висновок, що для Василя Сімовича українська мова, українська мовознавча наука були тією широкою ареною науково-педагогічної діяльності, з якої він не сходив усе своє життя. Головним в його переконаннях було те, що функціонування національної культури, її розвиток, зв’язки з іншими культурами забезпечуються тільки вільною і живою, динамічною і повноправною національною мовою. Педагог вважав, що лише відстоюючи самобутність рідної мови, можна зберегти власну національну культуру і духовність.

Чільне місце в просвітницькій і педагогічній спадщині вченого належить насамперед дослідженню виховного впливу рідної мови, фольклору, символіки, народних традицій, мистецтва, звичаїв і обрядів. Таким етнопедагогічним засобам впливу на особистість педагог відводив пріоритетну роль у вихованні підростаючих поколінь. Уся педагогічна теорія та практична діяльність Василя Сімовича, його історико-педагогічні, теоретичні і методичні праці переконують у тому, що ідеї і засоби народної педагогіки мають бути основою розвитку національної системи освіти і виховання, наукової педагогічної думки.

Характерною рисою педагогічної творчості Василя Сімовича є послідовна боротьба за утвердження в Україні української мови. З цією метою він писав посібники з граматики рідної мови, української літератури. Наявність такої навчальної літератури не лише робило викладання цих предметів доступним для учителів та учнів, але й сприяло вихованню молоді на національних традиціях. На думку В.Сімовича навчання мови є також навчанням національної етики, пізнанням душі національного генія, пізнанням способу думання нації, що живе і розвивається.

У результаті аналізу праць В.Сімовича зроблено висновок, що підручник, на думку педагога, займає одне із визначальних місць у навчанні та вихованні дітей та молоді. Працюючи у різних навчальних закладах, займаючись культурно-просвітницькою діяльністю, В.Сімович відчував гостру потребу в літературі (зокрема у підручниках), написаних рідною мовою. Тому усе своє творче життя він намагався вирішувати проблему забезпечення українського народу необхідною літературою. Цим він зробив вагомий внесок у розвиток української національної освіти. Крім того, підручники Василя Сімовича відображають глибокий гуманізм, патріотизм, любов до України.

У розділі зазначається, що у центрі педагогічних ідей ученого - становлення творчої, активної особистості з глибокими громадськими якостями: національною свідомістю, гідністю, силою волі, патріотизмом, високою моральністю тощо. В.Сімович як палкий прихильник і послідовник К.Ушинського пропагував ідею народності у вихованні, а вивчення рідної мови вважав одним із головних завдань в життєдіяльності школи. Національну освіту та виховання педагог розглядав як єдиний процес, який передбачає єдність морального, розумового, естетичного, фізичного виховання і спрямований на всебічний гармонійний розвиток молоді.

Василь Сімович зробив вагомий внесок у розробку проблеми підготовки педагогічних кадрів, накреслив контури реформування системи підготовки вчителів, акцентуючи увагу на єдності теоретичної та практичної підготовки вчителя.

Погляди Василя Сімовича на освіту та національне виховання зумовлювалися соціально-економічними, політичними і культурно-освітніми умовами функціонування українського суспільства, нагальною потребою якого було збереження національної духовної ідентичності підростаючих поколінь українців, що перебували під пресом денаціональних впливів з боку пануючих режимів. В їх основі лежить ідеал школи, яка базується на рідній культурі з яскраво вираженим національним характером виховання, українознавчим змістом освіти. У своїх працях вчений-педагог творчо розвивав ідеї народності, патріотизму і духовності навчання та виховання, обґрунтовані видатними вітчизняними та зарубіжними педагогами ХІХ ст.

Дослідженням встановлено, що В.Сімович вперше зібрав, опрацював і систематизував величезний матеріал з історії освіти і школи на Буковині, проаналізував чинники, які так чи інакше впливали на розвиток освіти та педагогічної думки в регіоні.

У дослідженні зроблено висновок, що в нових соціально-економічних умовах провідні ідеї педагогічної спадщини В.Сімовича можуть бути використані з метою удосконалення змісту і методів навчання і виховання в середній та вищій школі; формування цілісної системи науково-методичного забезпечення загальної середньої освіти та спеціальної педагогічної; удосконалення управління загальноосвітніми та вищими навчально-виховними закладами; розробки варіативних програм з української мови та літератури у школах та вищих навчальних закладах; організації творчих колективів для створення підручників та навчальних і методичних посібників за варіативними програмами.

Узагальнення результатів історико-педагогічного пошуку дають підстави для таких висновків:

1.

Встановлено, що педагогічні погляди В.Сімовича формувались на основі вивчення вітчизняного й зарубіжного освітянського досвіду, практичної педагогічної і просвітницької діяльності вченого.

2.

Встановлено, що усі напрями просвітницької діяльності Василя Сімовича були підпорядковані одній меті – самовідданому служінню українському народові, участь в організації вітчизняної системи освіти і виховання, піднесенню національної та громадської активності українського народу.

3.

Погляди В.Сімовича на освіту та національне виховання зумовлювалися соціально-економічними, політичними і культурно-освітніми умовами функціонування українського суспільства, нагальною потребою якого було збереження національної духовної ідентичності підростаючого покоління українців, що перебували під пресом денаціональних впливів з боку пануючих режимів. В їх основі лежить ідеал школи, що опирається на рідну культуру, з яскраво вираженим національним характером виховання, українознавчим змістом освіти.

4. Доведено, що Василем Сімовичем було вперше зібрано, опрацьовано і систематизовано матеріал із історії розвитку шкільництва на Буковині, що стало вагомим внеском у розвиток історії української педагогіки.

Показано, що В. Сімович зробив вагомий внесок в розробку проблеми підготовки педагогічних кадрів, накреслив контури реформування системи підготовки вчителів, акцентуючи увагу на єдності теоретичної та практичної підготовки вчителя.

Встановлено, що педагогічні ідеї В. Сімовича можна творчо використовувати при: 1) побудові навчально – виховного процесу на основі принципу народності, з урахуванням культурно – педагогічних традицій української школи; 2) вдосконаленні форм та методів навчання і виховання в середній та вищій школі; 3) формуванні цілісної системи науково – методичного забезпечення середньої освіти, зокрема спеціальної педагогічної та при вдосконаленні управління загальноосвітніми та вищими навчально – виховними закладами; 4) розробці варіативних програм для викладання української мови та літератури у школах та вузах, при організації творчих колективів для створення підручників за варіативними програмами; 5) вихованні шанобливого ставлення до мови , історико – культурної спадщини, традицій, творчості українського народу.

5. Розкрито зміст і спрямованість навчальних посібників В.Сімовича, характерною рисою яких була послідовна боротьба за утвердження в Україні рідної мови. З цією метою він написав численні посібники з граматики рідної мови, української літератури. Наявність посібників рідної мови не лише уможливлювало викладання цих предметів доступним, але й сприяло вихованню молоді на національних традиціях.

Визначена позиція В.Сімовича щодо укладання та видання підручників

українською мовою для народних шкіл. Головною вимогою, яку він ставив перед укладачами навчальних книг – неухильне дотримання принципів логічності, послідовності і системності викладу навчального матеріалу. За глибоким переконанням ученого посібники з рідної мови та літератури повинні носити українознавчий характер, включати літературні та фольклорні твори, подавати відомості з історії вітчизни для піднесення рівня національної свідомості учнів. Цим вимогам відповідали посібники, укладені самим В. Сімовичем.

Здійснений науковий пошук не претендує на всебічний розгляд педагогічної спадщини та просвітницької діяльності В. Сімовича. Подальшого дослідження потребують такі важливі аспекти педагогічної діяльності і спадщини В. Сімовича, як: аналіз досвіду ведення науково – методичної роботи в учительських семінаріях Буковини у першій третині XX ст., внесок педагога у розвиток змісту та методики навчання української мови у вищих навчальних закладах, у розробку проблеми підготовки педагогічних кадрів.

Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднено в таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

Анотації

Когут Т.М. Педагогічна та просвітницька діяльність Василя Сімовича (1880-1944). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Івано-Франківськ, 2007.

Дисертація присвячена актуальній темі – вивченню напрямів і змісту педагогічної та просвітницької діяльності відомого ученого-мовознавця, педагога та громадського діяча Василя Сімовича (1880-1944). В роботі висвітлені основні етапи становлення і розвитку світогляду В.Сімовича, розкриті ідеї щодо національного виховання в спадщині педагога, проаналізовані зміст та спрямованість підручників вченого, представлені історичні шляхи розвитку освіти в Україні в осмисленні В.Сімовича. В дисертації розкрито значення педагогічної спадщини В.Сімовича для сучасної освіти.

Ключові слова: В.Сімович, педагогічна діяльність, просвітницька діяльність, національне виховання.

Когут Т.М. Педагогическая и просветительская деятельность Василия Симовича (1880-1944). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата педагогических наук за специальностью 13.00.01 - общая педагогика и история педагогики. – Прикарпатський национальный университет имени Василия Стефаника, Ивано-Франковск, 2007.

Диссертация посвящена актуальной теме - исследованию педагогической и просветительской деятельности выдающегося ученого, педагога и общественного деятеля Василия Симовича (1880-1944). Работа состоит из вступления, двух разделов, выводов к каждому разделу, общих выводов и списка использованных источников. Во вступлении обосновано актуальность проблемы, определены объект, предмет, цель, задачи исследования, методы, раскрывается научная новизна, теоретическое и практическое значение полученных результатов. В первом разделе - “Становление личности В.Симовича как педагога и общественного деятеля” выявлены основные причины, которые повлияли на формирование мировоззрения В.Симовича, источники его патриотизма, демократизма, духовности, национального самосознания. Определены ведущие направления педагогической деятельности Василия Симовича: преподавание предметов украиноведческого цикла в Черновецкой учительской семинарии, просветительская деятельность среди украинцев в лагерях военнопленных украинцев в Австрии и Германии, работа в Украинском педагогическом институте им. М.Драгоманова в Праге на должности преподавателя украинского языка и литературы, заведующего кафедры и ректора, написание учебных и методических пособий, а также научных работ по истории педагогики.

Во втором разделе – ,,Общественно-просветительская и педагогическая деятельность Василия Симовича – проанализировано основные направления работы Василия Симовича в лагерях военнопленных украинцев в Германии и Австрии (1914-1923), дана оценка организационно-педагогической деятельности Василия Симовича в эмиграции (1923-1933) и раскрыта роль редакционно-издательской и