Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Колюх Валерій Вікторович

УДК 321.015

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ В ДЕМОКРАТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

23.00.02 – політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Шляхтун Петро Панасович, Київський

національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри політичних наук.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Примуш Микола Васильович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри політології;

кандидат історичних наук, доцент

Яблонський Василь Миколайович,

Національний інститут стратегічних

досліджень при Президентові України,

завідувач оперативно – аналітичного відділу.

Захист відбудеться 17 грудня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 15 листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Становлення демократичної політичної системи є основним напрямом розвитку постсоціалістичних країн. У них створюються нові державні інститути – глави держави, органу судового конституційного контролю, парламентського уповноваженого з прав людини, фінансово-бюджетного контролю, а також багатоманітні політичні інститути громадянського суспільства – політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації, органи місцевого самоврядування. Складаються нові за характером відносини як між державними органами, так і між ними та недержавними політичними інститутами. Стабільність таких відносин має першорядне значення для ефективного функціонування політичної системи, розвитку суспільства загалом.

У демократичному суспільстві політична стабільність має динамічний характер, перебуває під впливом багатоманітних чинників – економічних, соціальних, політичних, соціокультурних, міжнародних тощо. Чинники політичної стабільності, як і нестабільності, можуть також мати суб'єктивний і об'єктивний характер, бути внутрішньо- і зовнішньополітичними, постійними і тимчасовими.

З-поміж внутрішніх об'єктивних постійно діючих чинників першорядне значення мають ті, що пов'язані з порядком формування вищих органів держави та принципами відносин між ними. Основними такими чинниками є форма державного правління, виборча і партійна системи. В контексті форми державного правління чинниками політичної стабільності виступають інститути вищих органів держави – глави держави, парламенту, уряду, інституціональні складові системи стримувань і противаг.

Дослідження чинників політичної стабільності та потенційних джерел політичної нестабільності є одним із найважливіших завдань політичної науки. Воно сприяє забезпеченню стабільності політичної системи, ефективному здійсненню державної влади, досягненню громадянської злагоди в суспільстві. Особливо важливе значення таке дослідження має для України, де з набуттям незалежності відбувається складний процес становлення демократичної державності, що супроводжується політичними кризами.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тема і зміст дисертаційного дослідження є складовими комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та науково-дослідницької теми філософського факультету 01БФ041-1 “Філософська і політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виокремлення та розкриття змісту і взаємозв'язку інституціональних чинників стабільного функціонування системи вищих органів сучасної демократичної держави.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- розкрити зміст понять політичної стабільності та її інституціональних чинників;

з'ясувати потенційні можливості щодо забезпечення демократичної політичної стабільності президентської, парламентарної та змішаної форм республіканського правління;

виокремити основні повноваження вищих органів держави як елементи механізму стримувань і противаг в системі поділу державної влади під кутом зору їх збалансованості та впливу на політичну стабільність у демократичному суспільстві;

дослідити вплив різних типів виборчої і партійної систем на політичну стабільність в системі вищих органів сучасної демократичної держави, у тому числі у їхньому зв'язку між собою та з формою державного правління;

визначити потенційні інституціональні джерела політичної нестабільності та інституціональні чинники політичної стабільності в умовах розбудови демократичної державності в Україні та сформулювати рекомендації щодо подальшого удосконалення системи вищих органів української держави під кутом зору забезпечення її демократичної стабільності.

Об'єктом дослідження є політична стабільність як стан рівноваги системи суб’єктів політики, що забезпечує її функціональність.

Предметом дослідження є інституціональні чинники політичної стабільності як стану рівноваги системи вищих органів сучасної демократичної держави, що забезпечує її ефективне для суспільства функціонування.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є системний, структурно-функціональний, інституціональний, порівняльний та конкретно-історичний. Системний підхід і структурно-функціональний метод як одна з форм його застосування використовуються в аналізі системи вищих органів сучасної демократичної держави, виборчої і партійної систем у їхньому взаємозв'язку і взаємозумовленості. Інституціональний метод, який передбачає виокремлення й аналіз тією чи тією мірою формалізованих явищ і процесів політичного життя суспільства, застосовується для виокремлення найважливіших політичних інститутів, якими є вищі органи держави, виборча і партійна системи, а також формалізовані зв'язки між ними. Порівняльний метод застосовується в аналізі досвіду політико-правового забезпечення політичної стабільності в зарубіжних країнах та в Україні, а конкретно-історичний – для визначення потенційних інституціональних джерел політичної нестабільності та інституціональних чинників політичної стабільності в Україні в роки розбудови незалежної демократичної державності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у виокремленні й комплексному аналізі форм державного правління та їх складових, виборчих і партійних систем як інституціональних чинників політичної стабільності у сучасному демократичному суспільстві. У межах проведеного дослідження отримано наступні результати, що відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

- у контексті різних наукових трактувань політичної стабільності здійснено уточнення змісту поняття політичної стабільності, яким позначається стан рівноваги системи суб'єктів політики, що забезпечує її функціональність; відповідно, поняття політичної нестабільності позначає порушення стану рівноваги і дисфункціональність системи суб'єктів політики, найбільш гострою формою вияву якого є політична криза з її основними різновидами – конституційною, парламентською та урядовою кризами;

- конкретизовано поняття інституціональних чинників політичної стабільності, яким позначаються явища і процеси суспільного життя, що забезпечують політичну стабільність і мають об'єктивний та формалізований характер, чим відрізняються від соціокультурних чинників політичної стабільності, що кореняться у свідомості людей та їхній поведінці;

- дістала подальше обґрунтування теза про іманентність політичної нестабільності президентській формі республіканського правління, виявами якої є протистояння виконавчої і законодавчої гілок влади в періоди розділеного правління та тяжіння обраного шляхом загальних і прямих виборів і наділеного широкими повноваженнями президента до авторитарного правління; парламентарна форма республіканського правління, що ґрунтується на взаємозв'язку і співробітництві законодавчої і виконавчої гілок влади, містить більше потенційних можливостей для досягнення компромісів і забезпечення політичної стабільності; потенціал змішаної форми республіканського правління щодо забезпечення політичної стабільності залежить від її тяжіння до президентської чи парламентарної форм правління;

- доведено, що в межах конкретної форми республіканського правління першорядне значення з-поміж інституціональних чинників політичної стабільності має механізм стримувань і противаг в системі поділу державної влади, збалансованість повноважень вищих органів держави; особливо важливою для забезпечення політичної стабільності є наявність дієвих засобів впливу парламенту (через інститут імпічменту за різних форм правління) та уряду (через інститут контрасигнатури за змішаної і парламентарної форм правління) на президента;

- висунуто й обґрунтовано положення про те, що той чи той тип виборчої системи, за якою формується загальнонаціональний представницький орган (парламент), може як сприяти забезпеченню політичної стабільності, так і бути чинником політичної нестабільності; мажоритарна виборча система сприяє політичній стабільності переважно за двопартійної системи та системи з домінуючою партією; пропорційна виборча система сприяє більш повній реалізації принципу народного представництва і в поєднанні з парламентарною формою правління є важливим інституціональним чинником політичної стабільності;

- на основі аналізу досвіду розбудови демократичної державності в Україні в роки незалежності виявлено нові аспекти джерел політичної стабільності (нестабільності), показано, що основними інституціональними джерелами політичної нестабільності в країні у цей період стали президентсько-парламентарний різновид змішаної форми республіканського правління, незбалансованість системи стримувань і противаг, зміщення повноважень зі здійснення державної влади в системі поділу влади на користь президента, мажоритарна і мажоритарно-пропорційна виборчі системи у поєднанні з атомізованою партійною системою та партійною системою поляризованого плюралізму; відповідно, зміцнення політичної стабільності в Україні має відбуватися шляхом удосконалення системи стримувань і противаг, пропорційної виборчої системи, формування партійної системи поміркованого плюралізму, переходу до парламентарної форми правління.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони є певним внеском у розробку теоретичних аспектів політичної стабільності та інституціональних чинників її забезпечення. Сформульовані в дисертації основні теоретичні положення і висновки можуть доповнити зміст навчальних курсів з політичних наук та конституційного права. Здійснена в дисертації теоретична розробка проблем інституціонального забезпечення політичної стабільності може бути використана державно-владними структурами, політичними партіями України у практично-політичній діяльності.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на щорічних Міжнародних наукових конференціях “Дні науки філософського факультету” у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у 2001, 2002, 2003, 2005 роках, Міжнародній науковій конференції “Людина – Світ – Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка)” (20-21 квітня 2004 р., Київ), методологічних семінарах аспірантів кафедри політичних наук філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2000-2007 роках.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в семи статтях, чотири з яких – у фахових виданнях, та двох тезах у матеріалах наукових конференцій.

Структуру дисертації складають вступ, чотири розділи, висновки і список використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 203 сторінки, список використаних джерел охоплює 251 найменування і займає 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, зазначається її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет та основні методи дослідження, формулюються положення його наукової новизни, характеризуються практичне значення та апробація одержаних результатів і структура роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження політичної стабільності” проаналізовано ступінь наукової розробленості проблематики дисертації, визначено поняття політичної стабільності та її інституціональних чинників, охарактеризовано основні методи дослідження.

З часу виходу в середині 60-х рр. ХХ ст. праці відомих американських політологів Г.Алмонда і С.Верби “Громадянська культура: політичні позиції і демократія у п’ятьох націй” і до початку 90-х років ХХ ст. основна увага політологів була зосереджена на дослідженні соціокультурних чинників політичної стабільності. Необхідною умовою стабільної демократії обґрунтовано вважалася демократична (громадянська) політична культура суспільства. Однак при цьому недооцінювались інституціональні чинники політичної стабільності, зокрема такі, як форма державного правління, виборча і партійна системи.

Лише в 90-х рр. ХХ ст. зарубіжні політологи (Х.Лінц, Д.Горовець, А.Лейпхарт, М.Уоллерстайн та ін.) звернулися до пошуку інституціональних чинників політичної стабільності.

Дисертація виконана в контексті дослідження інституціональних чинників політичної стабільності. Тема дисертаційного дослідження охоплює проблеми політичної стабільності, форм державного правління, виборчих і партійних систем як чинників її забезпечення. Відповідно до проблематики дисертації в ній проаналізовано праці вітчизняних та зарубіжних дослідників, в яких розглядаються: теоретичні аспекти політичної стабільності як наукового поняття й суспільного феномену (Г.Алмонд, С.Верба, О.Галкін, С.Ліпсет, А.Макаричев, П.Ордешук, Г.Семигін, С.Сокольський), особливості різних форм державного правління (С.Бостан, Д.Горовець, В.Кувалдін, О.Зазнаєв, Х.Лінц), характерні риси різних типів виборчих (Т.Кіс, Д.Ковриженко, Д.Корнілов, Е.Лейкман, Дж. Ламберт, В.Маклаков, В.Мельниченко, А.Надаїс, В.Погорілко, М.Ставнійчук, Р.Таагепера, М.Шугарт) і партійних (А.Білоус, М.Васильєв, Г.Голосов, В.Даниленко, В.Євдокимов, М.Обушний, М.Примуш, Е.Пуфлер, Ю.Шведа, Т.Шмачкова, В.Яблонський) систем, а також закономірності взаємодії форм державного правління, виборчих і партійних систем (М.Дюверже, А.Лейпхарт, Г.Малкіна, М.Уоллерстайн).

Форми державного правління як чинники політичної стабільності розглядаються лише у статтях американських дослідників Д.Горовиця й Х.Лінца, їхній співвітчизник М.Уоллерстайн проаналізував вплив на політичну стабільність форм державного правління і виборчих систем у їх взаємозв’язку.

Окремі аспекти політичної стабільності висвітлюються в кандидатських дисертаціях українських дослідників: Т.Грозіцької „Теорії демократії в сучасній американській політичній науці”, І.Кіянки „Політична стабільність: суть і основні засоби її досягнення”, М.Ніколаєвої „Політична система сучасної України: процеси інституціональних змін і стабілізації”, Н.Тунтії „Управління соціально-економічними процесами як фактор суспільно-політичної стабільності”, М.Шаповаленко „Роль політичної діяльності у забезпеченні політичної стабільності суспільства”.

Лише в дисертації Т.Грозіцької йдеться про форми державного правління як чинники політичної стабільності (на основі праць названих вище американських авторів). В українській та зарубіжній літературі, отже, немає праці, в якій би комплексно досліджувався вплив форм державного правління, виборчих і партійних систем на політичну стабільність у їх взаємозв’язку, що й зумовило вибір теми дисертації.

Термін “політична стабільність” з’явився в англійській та американській політології, де використовувався для аналізу змін політичної системи, пошуку оптимальних механізмів її функціонування. Узагальнюючи наявні в західній політичній науці підходи до розуміння політичної стабільності, російський дослідник А.Макаричев виокремив її трактування як: відсутність у суспільстві реальної загрози нелегітимного насильства; функціонування одного уряду протягом деякого тривалого періоду часу; наявність конституційного порядку; відсутність структурних змін у політичній системі; баланс (рівновага) політичних сил тощо.

Аналізуючи зазначені та інші наявні у зарубіжній і вітчизняній науковій літературі трактування політичної стабільності, дисертант як її сутнісні риси виокремлює рівновагу та функціональність системи суб’єктів політики. Відповідно, політична стабільність визначається як стан рівноваги системи суб’єктів політики, що забезпечує її функціональність.

Численність суб’єктів політики зумовлює багатоманітність форм вияву політичної стабільності. В системі вищих органів сучасної демократичної держави, основними з яких є глава держави, парламент, уряд, вищі суди, політична стабільність виявляється як стан рівноваги (баланс) їхніх конституційних повноважень та їх ефективне здійснення. Відповідно, політична нестабільність виявляється як порушення балансу повноважень і функціональності вищих органів держави.

Основними рисами політичної стабільності в демократичному суспільстві є її автономний і динамічний характер. Автономна стабільність забезпечується знизу – через легітимацію політичної влади, чим відрізняється від притаманної недемократичному суспільству мобілізаційної стабільності, яка реалізується згори – шляхом владного впливу на маси. Динамізм політичної стабільності полягає у здатності системи суб’єктів політики до забезпечення рівноваги і функціональності системи, нейтралізації впливу на неї внутрішніх і зовнішніх дестабілізуючих чинників. Протилежністю динамічної політичної стабільності є притаманна недемократичним суспільствам стагнаційна стабільність, що забезпечується засобами примусу.

Багатоманітні чинники політичної стабільності можуть бути зведені до двох основних груп – соціокультурні й інституціональні чинники. Соціокультурними чинниками політичної стабільності є стереотипи політичної свідомості і політичної поведінки індивідів, які в сукупності становлять політичну культуру суспільства. Вони не мають формалізованого вияву – не закріплені в яких-небудь актах і не є обов’язковими до виконання, але справляють визначальний вплив на політичну стабільність.

Інституціональними чинниками політичної стабільності виступають тією чи тією мірою унормовані (формалізовані) явища і процеси політичного життя. Найважливішими з них є політико-правові інститути як інститути конституційного права. З-поміж численних конституційно-правових інститутів визначальний вплив на політичну стабільність справляють інститути форми державного правління, виборчої і партійної систем. У контексті форми державного правління визначальними щодо забезпечення політичної стабільності є інститути глави держави, парламенту й уряду, а також інституціональні складові системи стримувань і противаг.

У другому розділі “Інституціональні чинники політичної стабільності в контексті різних форм державного правління” аналізуються президентська, парламентарна та змішана форми республіканського правління під кутом зору наявності за них потенційних інституціональних джерел політичної нестабільності та інституціональних чинників політичної стабільності.

Первинним потенційним інституціональним джерелом політичної нестабільності є поділ державної влади. Поділ влади, з одного боку, виступає необхідною умовою її демократичної організації і функціонування. З іншого боку, він може породжувати політичну нестабільність у формі протистояння вищих органів держави. Є два основні різновиди поділу влади – жорсткий і гнучкий. Перший характеризується формальною ізольованістю гілок влади і відсутністю тісних функціональних відносин між органами законодавчої і виконавчої влади. Другий передбачає тісну взаємодію гілок законодавчої і виконавчої влади, парламенту та уряду.

Інституціональним чинником політичної стабільності щодо поділу влади як потенційного джерела політичної нестабільності виступає система стримувань і противаг. Поділ влади, як потенційне інституціональне джерело політичної нестабільності, і система стримувань і противаг, як інституціональний чинник політичної стабільності, по-різному виявляються за різних форм правління.

Організація і функціонування влади в президентській республіці ґрунтуються на принципі її жорсткого поділу і характеризуються тим, що обраний на загальних виборах президент юридично і фактично є главою держави і главою виконавчої влади. Очолюваний президентом уряд (адміністрація) формується ним за номінальної участі парламенту, не несе перед останнім політичної відповідальності. Але й президент не наділяється правом законодавчої ініціативи і правом розпуску парламенту як засобами впливу на парламент.

Основними потенційними інституціональними джерелами політичної нестабільності за президентської форми правління є подвійна легітимність, розділене правління і загальні вибори президента. Подвійна легітимність полягає в тому, що народ як єдине джерело влади в державі делегує шляхом виборів владні повноваження двом функціонально незалежним один від одного органам держави – парламенту і президенту, що породжує суперечність між ними, їх суперництво у здійсненні внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу держави.

Коли президентська партія має абсолютну більшість місць у парламенті, президент фактично стає одноособовим правителем у державі, очолюючи виконавчу владу і контролюючи законодавчу владу, що активізує боротьбу парламентської опозиції. Якщо ж абсолютна більшість місць у парламенті належить опозиційним стосовно президента політичним силам, то має місце розділене правління, що виявляється у протистоянні президента і парламентської більшості. Найвиразніше одноособове президентське правління і розділене правління виявляється за двопартійної системи. За твердженням відомого американського політолога Х.Лінца, США є єдиною державою з президентською формою правління і стабільною демократією. Усі інші держави світу, що обрали президентську форму правління, не уникли авторитаризму глави держави і протистояння між ним і парламентом, політичних потрясінь. На підтвердження цього в дисертації наводяться численні приклади з досвіду зарубіжних країн.

У президентській республіці президент обирається шляхом загальних виборів за мажоритарною системою абсолютної більшості (у США президентські вибори мають суттєві особливості). У сучасних умовах такі вибори набувають форми соціального і політичного протистояння в суспільстві і є одним із джерел політичної нестабільності.

Інституціональним чинником політичної стабільності щодо президентської форми правління з її потенційними джерелами політичної нестабільності виступає парламентарна форма республіканського правління, яка характеризується формальним верховенством парламенту в системі організації державної влади. Вона ґрунтується на принципі гнучкого поділу влади, який передбачає тісну взаємодію парламенту та уряду, й унеможливлює усі три джерела політичної нестабільності, потенційно притаманні президентській республіці. У парламентарній республіці народ як єдине джерело влади делегує шляхом виборів владні повноваження тільки одному органу – парламенту, який, своєю чергою, обирає президента. Уряд формується парламентом за номінальної участі президента і несе перед ним політичну відповідальність. Він наділяється правом законодавчої ініціативи і впливає на парламент через парламентську більшість, на основі якої сформований.

За парламентарної форми правління потенційними інституціональними джерелами політичної нестабільності є парламентський спосіб формування уряду та політична відповідальність уряду перед парламентом. Інституціональними чинниками політичної стабільності щодо цих джерел є право президента розпустити парламент у разі його неспроможності сформувати уряд у конституційно визначений строк і право уряду у разі втрати парламентської підтримки ініціювати розпуск парламенту президентом.

Змішана республіканська форма правління не тільки потенційно містить інституціональні джерела політичної нестабільності, притаманні президентській і парламентарній формам, а й додає до них ще два джерела – політичну відповідальність уряду перед президентом і дуалізм виконавчої влади, який полягає у конституційному розподілі повноважень виконавчої влади між президентом і очолюваним прем’єр-міністром урядом. Дуалізм виконавчої влади суперечить її централізованому характеру і може загострювати відносини між президентом і урядом, між президентом і парламентською більшістю, на основі якої сформовано уряд, а відтак виступати джерелом політичної нестабільності. Він долається або шляхом підпорядкування уряду президенту через інститут політичної відповідальності (президентсько-парламентарна республіка), або шляхом підпорядкування президента уряду через інститут контрасигнатури – скріплення акта президента підписами прем’єр-міністра та міністра, відповідального за його виконання, без чого акт не набирає юридичної сили (парламентарно-президентська республіка).

Одним із найважливіших інституціональних чинників політичної стабільності в демократичному суспільстві покликаний бути інститут президентства. Президент має узгоджувати позиції різних політичних сил та державних органів, за необхідності бути примирювачем (арбітром) між ними. Виконувати функцію політичного арбітражу президент зможе лише у разі політичної нейтральності, чого від нього так чи інакше вимагають конституції більшості держав. Якщо ж президент стає на бік тих чи тих, особливо опозиційних, політичних сил, він виступає джерелом політичної нестабільності. У такому разі інституціональним засобом впливу на нього, чинником політичної стабільності має бути дійовий інститут імпічменту.

У третьому розділі “Виборчі і партійні системи як інституціональні чинники політичної стабільності” аналізується вплив різних типів виборчих і партійних систем на політичну стабільність, у тому числі у їх зв’язку між собою та з формою державного правління.

В дисертації виборча система розглядається як спосіб голосування, визначення його результатів і розподілу мандатів у виборних органах. Аналізуються особливості різновидів мажоритарної і пропорційної виборчих систем та різних типів партійних систем: однопартійної, двопартійної, поміркованого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізованої. Вплив різних типів виборчих систем на політичну стабільність з’ясовується щодо формування парламенту.

За умов дрібнопартійності мажоритарна виборча система веде до роздрібнення партійно-політичного складу парламенту, що ускладнює його політичне структурування, формування у ньому урядової більшості та опозиції, а відтак негативно відбивається на стабільності уряду. Мажоритарна виборча система є ефективною за двопартійної системи і системи з домінуючою партією. Її застосування є виправданим і в разі наявності в країні кількох впливових політичних партій, висування кандидатів тільки політичними партіями і жорсткої партійної (фракційної) дисципліни у самому парламенті.

Пропорційна виборча система дозволяє уникати дрібнопартійної роздрібненості парламенту, але тільки за умови високого виборчого бар’єру і підвищених вимог до виборчих блоків партій, зокрема щодо величини для них виборчого бар’єру і застережень проти розпаду у самому парламенті. Обираючи пропорційну виборчу систему і встановлюючи величину виборчого бар’єру, доводиться вибирати між повнотою представництва інтересів різних соціальних груп у парламенті та ефективністю його роботи. Чим нижчим буде виборчий бар’єр, тим повніше забезпечуватиметься представництво, але водночас і більш роздрібненим буде партійно-політичний склад парламенту, що негативно відбиватиметься на ефективності його роботи і політичній стабільності. Роблячи зазначений вибір, перевагу потрібно віддавати забезпеченню стабільного й ефективного функціонування парламенту, уряду, всієї системи державної влади, а не політичним уподобанням окремих груп виборців.

Найоптимальнішими щодо забезпечення демократичної політичної стабільності є двопартійна система і система з домінуючою партією, формування яких є довготривалим процесом. Найпоширенішою у сучасному світі є партійна система поміркованого плюралізму, що характеризується представництвом у парламенті трьох-п’яти партій і відсутністю позасистемної опозиції. Формуванню такої системи найповніше сприяє пропорційна виборча система з відносно високим виборчим бар’єром. Перехід від мажоритаризму до пропорційного представництва виступає загальною світовою тенденцією і є характерним також і для постсоціалістичних країн.

Вплив виборчої і партійної систем на політичну стабільність значною мірою модифікується формою державного правління. Особливість зв’язку форми державного правління і певного типу виборчої системи полягає в тому, що останній може послаблювати або посилювати недоліки, потенційно притаманні тій чи тій формі правління, відповідно, сприяти політичній стабільності чи бути чинником нестабільності. У дисертації знайшло подальше обґрунтування висунуте американським політологом М.Уоллерстайном положення про те, що під кутом зору забезпечення політичної стабільності президентській формі правління краще відповідає мажоритарна виборча система, а парламентарній – пропорційна. Найменш вдалим щодо забезпечення політичної стабільності є поєднання президентської форми правління з пропорційною виборчою системою.

У четвертому розділі “Інституціональні чинники політичної стабільності і нестабільності в сучасній Україні” проаналізовано трансформації форми державного правління, виборчої і партійної систем в Україні в роки незалежності та їх вплив на політичну стабільність.

До набуття незалежності Україна за формою правління була радянською республікою з повновладдям рад, однопартійною системою, відсутністю поділу влади й одноособового глави держави. За роки незалежності форма правління змінювалася кілька разів. Початок переходу до нової і демократичної форми державного правління було покладено заснуванням у липні 1991 р. поста Президента Української РСР і внесенням відповідних змін та доповнень до Конституції Української РСР. За змістом цих змін і доповнень в Україні було запроваджено змішану, а саме – парламентарно-президентську, форму правління. З обранням Президента України і тим самим практичною реалізацією закріпленого змінами і доповненнями Конституції принципу поділу влади в Україні виникла потенційна правова основа політичної нестабільності у формі протистояння глави держави і парламенту.

Період від набуття незалежності до прийняття нової Конституції України 1996 р. був найбільш політично нестабільним за роки незалежності. У цей період далися взнаки такі три основні джерела політичної нестабільності: протистояння між Президентом України і Верховною Радою України у боротьбі за конституційні повноваження; політична неструктурованість Верховної Ради України, сформованої за атомізованої партійної системи за мажоритарною виборчою системою; нестабільність Кабінету Міністрів України, який ніс подвійну політичну відповідальність – перед політично неструктурованим парламентом і главою держави.

Політичне протистояння між главою держави і парламентом призвело до підписання 8 червня 1995 р. “Конституційного Договору між Верховною Радою України і Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України””. Договір запроваджував президентсько-парламентарну форму правління зі значним розширенням повноважень глави держави щодо формування і функціонування уряду і звуженням відповідних повноважень парламенту. Він дещо знизив напругу у відносинах між Президентом України і Верховною Радою України, однак не усунув основну причину їхнього протистояння – боротьбу за конституційні повноваження у сфері виконавчої влади.

Нова Конституція України, прийнята 1996 р., зберегла президентсько-парламентарну форму правління з остаточним зміщенням повноважень зі здійснення державної влади на користь Президента України. Найслабкішою і реально найменш стабільною ланкою в системі вищих органів держави виявився Кабінет Міністрів України. Він ніс відповідальність перед Президентом України і Верховною Радою України, не маючи правових чи політичних засобів впливу на них, якими мали б бути інститут контрасигнатури та постійно діюча парламентська більшість. Закріплений Конституцією інститут контрасигнатури не був засобом впливу уряду на главу держави через цілковиту залежність Прем’єр-міністра і міністрів України від Президента України.

Постійно діючої парламентської більшості, на яку у своїй діяльності міг би спиратися Кабінет Міністрів України, у Верховній Раді України взагалі не існувало, що було пов’язано з порядком її формування (спершу за мажоритарною, потім за змішаною виборчими системами) і позапарламентським способом формування Кабінету Міністрів України, за якого не було потреби в існуванні такої більшості. Утворення парламентської більшості додатково ускладнювалося численними міжфракційними переходами народних депутатів.

Після прийняття нової Конституції основним джерелом політичної нестабільності в країні стала політично неструктурована Верховна Рада України, в якій відбувалося гостре політичне протистояння, а виявами нестабільності - часті відставки Кабінету Міністрів України. Після обрання 1994 р. Президентом України Л.Д.Кучми і до формування вже за Президента України В.А.Ющенка на початку 2005 р. уряду Ю.В.Тимошенко в Україні змінилося сім складів Кабінету Міністрів України.

Необхідність посилення впливу Верховної Ради України на формування і діяльність Кабінету Міністрів України, утворення у ній постійно діючої більшості, на основі якої мав би формуватися і на яку міг би спиратися у своїй діяльності уряд, була очевидною. Конституційними змінами від 8 грудня 2004 р. в Україні було запроваджено парламентарно-президентську форму правління з парламентським способом формування уряду і обмеженням повноважень глави держави у сфері виконавчої влади. Парламентська підтримка і відсутність у глави держави права відправляти уряд у відставку мали стабілізувати діяльність уряду.

Досягненню політичної стабільності через політичне структурування Верховної Ради України, утворення у ній постійно діючої більшості як основи формування і діяльності Кабінету Міністрів України покликана сприяти пропорційна виборча система, перші вибори за якою відбулися у березні 2006 р. з наступним формуванням уряду в передбаченому Конституцією порядку.

Однак після набуття конституційними змінами чинності, парламентських виборів за пропорційною системою і формування уряду парламентом в Україні не запанувала політична стабільність. Далися взнаки такі інституціональні джерела політичної нестабільності, як розділене правління і дуалізм виконавчої влади. Президент України й урядова коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України стали представляти опозиційні одна щодо одної політичні сили. Загострилися також відносини між Кабінетом Міністрів України і Президентом України, за яким збереглися важливі повноваження у сфері виконавчої влади (щодо призначення міністрів оборони і закордонних справ, голів місцевих державних адміністрацій, зупинення дії актів уряду з метою перевірки їх конституційності). Наслідком дії цих джерел стала гостра політична криза навесні-влітку 2007 р. з достроковим припиненням Президентом України повноважень Верховної Ради України і позачерговими парламентськими виборами.

У дисертації докладно аналізується перебіг кризи і робиться висновок, що її основним джерелом є незавершеність конституційної реформи на шляху переходу до парламентарної форми правління – збереження за главою держави значних повноважень у сфері законодавчої і виконавчої влади, що в разі розділеного правління дозволяло йому, по суті, блокувати діяльність парламенту (через сильне законодавче вето) й уряду (шляхом зупинення дії його актів).

Президентські вибори 2004 р. наочно підтвердили, що загальні вибори глави держави є одним з потенційних інституціональних джерел політичної нестабільності в країні.

Подальше удосконалення організації і функціонування державної влади, зміцнення політичної стабільності в Україні, наголошується в дисертації, доцільно здійснювати на шляху посилення їх парламентської складової з переходом у перспективі до парламентарної форми правління.

ВИСНОВКИ

У дисертації виокремлено й комплексно проаналізовано республіканські форми правління, різні типи виборчих і партійних систем як інституціональні чинники політичної стабільності в демократичних зарубіжних державах і в незалежній Україні, сформульовано практичні рекомендації щодо зміцнення політичної стабільності в Україні. Найбільш загальні результати дослідження полягають у наступних основних висновках:

1. За умов демократії стабільність є однією з найважливіших ознак стану політичних відносин. У загальному вигляді політична стабільність може бути визначена як стан рівноваги системи суб'єктів політики, що забезпечує її функціональність. У системі відносин між вищими органами держави рівновага виявляється у збалансованості їхніх повноважень, а функціональність – у здійсненні останніх в конституційно визначених межах і формах. Основними рисами політичної стабільності в демократичному суспільстві є її автономний і динамічний характер.

2. Багатоманітні чинники політичної стабільності можуть бути зведені до двох основних груп – інституціональні чинники і соціокультурні чинники. Інституціональними чинниками є формалізовані явища і процеси політичного життя. Найважливішими з них виступають політико-правові інститути, якими є інститути конституційного права. З-поміж численних конституційно-правових інститутів визначальний вплив на політичну стабільність справляють інститути форми державного правління, виборчої і партійної систем. У контексті інституту форми державного правління визначальними щодо забезпечення політичної стабільності є інститути глави держави, парламенту й уряду та інституціональні складові системи стримувань і противаг.

3. Дія інституціональних чинників політичної стабільності пов'язана з потенційними інституціональними джерелами політичної нестабільності. Первинним потенційним інституціональним джерелом політичної нестабільності в демократичному суспільстві є поділ державної влади, який може зумовлювати політичну нестабільність у формі протистояння органів законодавчої і виконавчої влади, парламенту, глави держави й уряду. Інституціональним чинником політичної стабільності щодо поділу влади як потенційного джерела політичної нестабільності виступає система стримувань і противаг.

4. Різні форми республіканського правління містять неоднакові потенційні інституціональні джерела політичної нестабільності та інституціональні чинники забезпечення політичної стабільності. Найбільше потенційних інституціональних джерел політичної нестабільності містить президентська форма правління. Основними такими джерелами є подвійна легітимність, розділене правління, загальні вибори президента. Інституціональним чинником політичної стабільності щодо президентської форми правління виступає парламентарна форма правління. За парламентарної форми правління основними потенційними інституціональними джерелами політичної нестабільності є парламентський спосіб формування уряду та його політична відповідальність перед парламентом, а інституціональними чинниками політичної стабільності щодо цих джерел виступають право президента розпустити парламент у разі його неспроможності в конституційно визначений строк сформувати уряд і право уряду ініціювати розпуск президентом парламенту у разі висловлення йому вотуму недовіри чи відмови в довірі. За змішаної форми правління крім інституціональних джерел політичної нестабільності, потенційно притаманних президентській і парламентарній республікам, є ще два потенційні джерела нестабільності - політична відповідальність уряду перед президентом і дуалізм виконавчої влади. Основним інституціональним чинником політичної стабільності щодо цих джерел є дієвий інститут контрасигнатури.

5. Важливу роль у забезпеченні політичної стабільності в демократичному суспільстві відіграють виборча і партійна системи. Найоптимальнішими у цьому відношенні є пропорційна виборча система і партійна система поміркованого плюралізму. Під кутом зору забезпечення політичної стабільності оптимальними варіантами поєднання форм державного правління і типів виборчих систем є застосування за президентської форми правління мажоритарної виборчої системи, а за парламентарної – пропорційної.

6. За роки незалежності в Україні далися взнаки всі основні потенційні інституціональні джерела політичної нестабільності, пов'язані з формою державного правління, виборчою і партійною системами. Основним інституціональним джерелом політичної нестабільності в незалежній Україні стала президентсько-парламентарна форма правління зі зміщенням повноважень зі здійснення державної влади в системі поділу влади на користь Президента України.

7. Перехід від президентсько-парламентарної до парламентарно-президентської форми правління хоча й супроводжувався суттєвим обмеженням конституційних повноважень Президента України щодо формування і діяльності Кабінету Міністрів України, однак залишив за ним значні повноваження у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади, не притаманні парламентарній формі правління. Це породжує і загострює суперечності між Президентом України, з одного боку, Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України, з іншого. Подолання цих суперечностей доцільне шляхом посилення парламентської складової парламентарно-президентській форми правління з переходом у перспективі до парламентарної форми правління.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Соціокультурні чинники політичної стабільності в умовах демократії // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. – Вип.18. – К., 2001. – С.51-56.

2. Інституціональні чинники політичної стабільності в умовах демократії // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. – Вип.1/2002. – К., 2002. – С.317-328.

3. Теорія стабільності демократії Аренда Лійпхарта // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – Вип.44. – К., 2002. – С.202-207.

4. Політична нестабільність: форми вияву та способи подолання // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. – Вип.19. – К., 2002. – С.115-123.

5. Вибори та виборче право в системі демократії // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Науково-практичний збірник. - 2001. - № 3. – С.157-166.

6. Основні типи сучасних виборчих систем, їх переваги та недоліки // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Науково-практичний збірник. -–2001. - № 4. – С.122-132.

7. Забезпечення політичної стабільності в умовах демократії: інституціональні та соціокультурні чинники // Практична філософія. Науковий журнал. – 2002. - № 1. – С.247-256.

8. Взаємозв’язок виборчих систем і форм державного правління // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – Вип.37. – К., 2001. – С.37-38.

9. Політична стабільність в умовах демократії: теоретичні підходи у сучасній західній політологічній думці // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – Вип.42. – К., 2002. – С.73-74.

АНОТАЦІЯ

Колюх В.В. Інституціональні чинники політичної стабільності в демократичному суспільстві. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2007.

У дисертації виокремлено й комплексно досліджено республіканські форми правління, різні типи виборчих і партійних систем як інституціональні чинники політичної стабільності в демократичних зарубіжних державах та в незалежній Україні. В контексті президентської, парламентарної та змішаної форм правління виокремлено й проаналізовано інститути президента, парламенту й уряду та інституціональні складові системи стримувань і противаг як чинники політичної стабільності. Розкрито вплив на політичну стабільність різних типів виборчих і партійних систем у їх зв’язку між собою та з формою державного правління. Зроблені теоретичні висновки та узагальнення застосовано в аналізі інституціональних чинників політичної стабільності і нестабільності в незалежній Україні.

Ключові слова: політична стабільність, інституціональні чинники політичної стабільності, форма державного правління, виборча система, партійна система.

АННОТАЦИЯ

Колюх В.В. Институциональные факторы политической стабильности в демократическом обществе. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические