КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Крикун Віталій Юрійович

УДК 162.6:1(091)

ЕРИСТИЧНА ПРОБЛЕМАТИКА В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ: КОМПАРАТИВІСТСЬКИЙ АНАЛІЗ

спеціальність 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ-2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі логіки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Хоменко Ірина Вікторівна

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри логіки.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Цюрупа Михайло Володимирович,

завідувач кафедри філософії і соціальних наук,

Київський університет туризму, економіки та права;

кандидат філософських наук,

Навроцький Володимир В`ячеславович,

Інститут філософії ім.Г.С. Сковороди НАН України,

старший науковий співробітник відділу логіки

та методології науки.

Захист відбудеться “ 22 ” --жовтня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий “21” 09 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.В.Караульна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Мистецтво сперечатися має вагоме значення в житті, в науці, в державних та суспільних справах, там, де перетинаються різноманітні погляди людей щодо певних питань, положень.

Там, де не відбувається суперечок з важливих проблем, там виникає застій, насамперед, у духовній сфері. Саме такий стан справ був, ще до недавніх часів, характерний для нашої країни, оскільки тоталітарний режим в СРСР не допускав ніяких точок зору, які б суперечили загально визначеному світогляду і політиці партії, єдино вірною визнавалася та точка зору, що раніше вже була визначена владними структурами.

Разом з отриманням Україною незалежності стан справ у галузі еристики почав поступово виправлятися. З`являється можливість для кожної особистості на власну думку. Новий комунікативний простір потребує рівноцінних співрозмовників, які не залежать один від одного, і можуть вільно відстоювати власну точку зору в комунікативних процесах. Нажаль, відповідна культура полеміки не є розвинутою, що викликає неспроможність опонентів чітко і ясно висловлювати власні думки, наводити аргументацію на захист власної точки зору або критикувати точку зору опонента, що яскраво проявляється під час суспільних комунікативних акцій. Це свідчить про необхідність розвитку комунікативної культури в межах українського суспільства і, як наслідок, набуває актуальності розвиток еристики як науки.

На сучасному етапі розвитку еристики дослідження поняття “суперечка” звертає на себе все більше уваги з боку науковців з різних галузей: філософії, історії філософії, логіки, лінгвістики, спеціалістів з теорії аргументації та інших. Це свідчить про міждисциплінарний характер еристичної проблематики.

У межах філософії велика увага приділяється вивченню комунікативної проблематики, що містить в собі декілька напрямків дослідження різноманітних аспектів комунікації (комунікативна філософія, теорія аргументації та інші). В межах сучасної логіки наприкінці XX ст. з`являється новий напрямок – неформальна логіка, яка тісно пов`язана з теорією аргументації, в межах якої розробляється еристика. Однією з специфічних рис теорії аргументації є те, що її проблематика знаходиться на стику логічного і філософського знання.

Проте для ґрунтовного розуміння сучасної суперечки корисно звернутися до історії розвитку філософської думки. Такий аналіз може бути здійснений різноманітними методами, але для проблематики, що становить предмет саме цього дисертаційного дослідження, найкращим є компаративістський метод, який є актуальним для сучасного історико – філософського знання і дозволяє розглядати різноманітні філософські тенденції в їхній взаємодії. Необхідно зазначити, що дослідження еристичної проблематики, в подібному форматі, ще не проводилися.

Ступінь розробленості проблеми. В історії філософії можна знайти не дуже багато науковців, які б займалися розробкою досліджуваної проблематики. Серед них можна виокремити таких дослідників як: Аристотель, Горгій, Р. Декарт, І.Кант, Платон, Протагор, С.Поварнін, Сократ, А.Шопенгауер та інші.

У наш час за кордоном відомою своїми дослідженнями еристичної проблематики є нідерландська школа аргументації. Серед її представників Ф. ван Єємерен, Р. Гроотендорст, Е. Т. Фетеріс, П. Хутлоссер, Е. С.В.Краббе та інші.

Серед російських дослідників в царині теорії аргументації можна назвати О.Л.Блінова, О.А.Івіна, В.В.Петрова, В.О. Свєтлова, В.М.Сергеєва, А.І.Уйомова, В.К.Фінна та інших. Загальні проблеми аргументації розробляються в роботах А.П. Алексеева, Г.А. Брутяна, В.М. Брюшинкіна, Г.В. Гриненко, І.М. Грифцовой, С.С. Гусєва, О.Б. Кузіной, Г.І. Рузавіна, Г.В. Соріной та інших.

Логіко–філософська природа різноманітних видів аргументації, її інтерсуб`єктивний характер розглядалися в роботах російських та білоруських дослідників: В.Ф. Беркова, І.О. Герасимової, А.І. Мігунова, В.І. Чуєшова, Я.С. Яскевич та інших.

У сучасній українській філософії і логіці теорія аргументації розробляється в широкому контексті логічного аналізу дискурсу, семіотики та філософії мови в роботах: О.І. Гвоздика, Л.Г. Дротянко, К.К. Жоля, А.Т. Ішмуратова, А.Є. Конверського, С.Б. Кримського, В.Й. Омельянчика, Б.О. Парахонського, М.В. Поповича, Г.Г. Почепцова, І.В. Хоменко та інших.

Історико–філософський аспект проблематики дослідження розглядався в рамках загального аналізу філософських концепцій такими науковцями, як О.В. Алєксандрова, В.Ф. Асмус, І.В. Бичко, А.С. Богомолов, В.П. Зубов, Ю.В Кушаков, А.Ф. Лосєв, І.В. Огородник, Є. Цєллер, А.Н. Чанишев, В.І. Ярошовець та інші.

Звертаючись до розгляду проблематики диспуту в Східній філософії необхідно звернути увагу на той факт, що тільки починаючи з середини 70-х років ХХ ст. дослідники різних країн спрямували свої інтереси на комплексне дослідження буддійського філософського диспуту. Серед них можна виокремити таких, як А.І. Востриков, Г. Тарчин, М. Голдберг, Д.Р. Джексон, Ф.І. Щербатский. Одна з перших вітчизняних робіт належить Базару Барадійну, який в 1926 році в роботі “Буддійські монастирі” вперше здійснив опис інституту тибетського диспуту.

Історично компаративістський метод вперше зўявився в природничому знанні, а вже потім і в гуманітарному, зокрема в історії філософії.

Філософська компаративістика на сучасному етапі розвитку стала невід`ємною складовою не тільки академічних публікацій, але й світових філософських конференцій. В сучасних умовах нестабільного буття світової спільноти філософська компаративістика прагне зайняти рефлексивну метапозицію по відношенню до протидіючих сторін. Поряд з цим, вона вирішуючи власні завдання, пов`язані з розвитком та буттям думки в різних регіонах, країнах, філософських традиціях, розробляє методологію порівнюючих досліджень, прагнучи взяти все найкраще з компаративістських розробок в межах інших наукових дисциплін.

На сучасному етапі розвитку філософії дослідники історико–філософської проблематики досить широко застосовують компаративістські принципи при аналізі Східної та Західної філософських культур.

Можливості компаративістського методу досліджуються в межах філософських концепцій таких філософів, як пізні моїсти, Аристотель, Ф.Бауер, А.Вебер, Р.Гарбе, Гегель, Ж.М.Дежерандо, У.Джонс, Т.Кольбрук, Х.Лассен, Х.Накамура, Ф.Нортроп, Б.Рассел, А.Дж.Тойнбі, І.Г.Фіхте, В.Ф.Шелінг, Ф.Шлегель, К.Шлютер, А.Шопенгауер, О.Шпенглер, К.Ясперс, К.Юнг та інші. З сучасних дослідників компаративістики можна виокремити таких, як В.Т. Андросов, Л.С. Васильєв, Б.А. Грушин, Н.С. Карабаєв, А.С. Колесніков, Н.М. Конрад, В.Г. Лисенко, Н.А. Мамонова, В.І. Рудой, В.С. Семенцов, О.В. Смірнов, М.Т. Степанянц, Т.В. Єрмакова, Ф. І. Щербатский та інші.

Але необхідно зазначити, що компаративістський аналіз еристичної проблематики в концепціях Східної та Західної філософських культур у вітчизняній літературі не проводився.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у відповідності з Комплексною науковою програмою Київського національного університету імені Тараса Шевченка, науково-дослідною темою філософського факультету „Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання” (№06БФ041-01).

Мета дисертаційного дослідження: теоретична реконструкція та системний аналіз еристичної проблематики в Західній та Східній історико – філософській думці.

Для досягнення зазначеної мети в дисертаційному дослідженні вирішуються такі завдання:

- виявити сутність та головні характеристики компаративістського методу в історико-філософській методології;

- визначити логічні підґрунтя компаративістського методу;

- з`ясувати суттєві характеристики еристики в Західній історико–філософській думці;

- з`ясувати суттєві характеристики еристики в Східній історико–філософській думці;

- провести компаративістський аналіз еристичної проблематики в концепціях представників Західної та Східної філософських культур.

Обўєктом дослідження є становлення еристики як напрямку дослідження в історії філософської думки.

Предметом дослідження є розробка еристичної проблематики в концепціях представників Східних та Західних філософських культур.

Теоретичну і методологічну основу дослідження складають фундаментальні дослідження в царині мистецтва суперечки у вітчизняних та закордонних дослідників.

Теоретичним підґрунтям для аналізу проблематики дисертаційного дослідження стали роботи Аристотеля, Г-.В.-Фр. Гегеля, Р. Декарта, А. Шопенгауера, О.В. Алєксандрової, А.А. Базарова, Г.Д. Давидова, К.К. Жоля, А.Є. Конверського, Ю.В Кушакова, К.Г. Павлової, І.К. Романової, М.Л. Титаренко, І.В.Хоменко, В.К. Шохіна, Ф.І. Щербатського В.І. Ярошовця та інших.

В якості методологічного інструментарію в роботі використовуються загальнонаукові принципи (історизму, об’єктивності, системності), а також методи: компаративістський, аналогія. Оскільки запропоноване дослідження містить у собі інтерпретацію текстів дослідників, які презентують різні історичні етапи та філософські культури, то автор спирається на загальні принципи філософської герменевтики як універсальної методології гуманітарного знання (історичність інтерпретації, неперервність традиції, невичерпність автентичного складу тексту).

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що було вперше проведено компаративістський аналіз різних концепцій еристики в історико – філософській думці, на підставі якого було визначено спільні та відмінні риси вирішення еристичної проблематики в Західній та Східній філософських культурах.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційної роботи обгрунтована у положеннях, які виносяться на захист:

- встановлено, що компаративістський метод на сучасному етапі його розвитку доцільно розглядати не тільки як засіб зіставлення напрацювань в межах Східної і Західної філософських культур, але й як метод аналізу концепцій тих науковців, які належать до однієї з цих культур;

- обґрунтовано, що логічним підґрунтям компаративістського методу в історії філософії є метод аналогії, передусім аналогія властивостей;

- визначено, що в межах Західної історико – філософської думки вирішення еристичної проблематики підпорядковано переважно питанню досягнення перемоги в суперечці;

- з‘ясовано, що в межах Східної філософської культури можна виділити два головні підходи щодо теорії та практики суперечки: давньоіндійський і давньотибетський, спільним для яких є розуміння сутності суперечки, а відмінним – техніка її проведення;

- визначено, що Східна філософська культура розглядає спір як процес, який є, з одного боку, перевіркою здібностей та надбань певної людини на шляху до власного духовного зростання, а, з іншого - одним з методів для такого зростання. На відміну від цього, Західна філософська культура витлумачує суперечку як комунікативний процес, в якому раціональні складові суперечки переважають над духовними.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів.Дисертаційне дослідження поглиблює розуміння розвитку еристики в історії філософії. На базі матеріалів дисертаційного дослідження, відкриваються нові перспективи для подальшого вивчення мистецтва суперечки. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані на практиці у подальших наукових дослідженнях цієї проблематики і в таких галузях, як еристика, конфліктологія, риторика, компаративістська філософія і психологія.

Теоретичні результати дослідження можуть бути використані при викладанні різноманітних навчальних курсів та спецкурсів, передбачених навчальною програмою: історія філософія, еристика, риторика, логіка та інші.

Особистий внесок здобувача. Дослідження є самостійною науковою роботою. Висновки й положення наукової новизни отримані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри логіки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доповідалися автором на наукових конференціях: “Дні науки” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, (Київ, 2001, 2002, 2004рр.), “Сучасна логіка: проблеми теорії, історії та застосування в науці” (Санкт-Петербург, 2002 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені автором у наукових фахових виданнях – з них чотири статті та чотири тези.

Структура дисертаційної роботи відповідає меті дослідження й відображає послідовність вирішення поставлених завдань. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 164 сторінки, з них 152 основного тексту. Список використаної літератури включає 200 джерел і складає 12 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь розробленості теми, сформульовані мета та основні завдання роботи, показано її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, наведено дані про публікації й апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Методологічні засади компаративістського методу” з`ясовується сутність, можливості, головні характеристики та місця компаративістського методу при виконанні дослідницьких завдань в сфері дослідження еристичної проблематики в історико – філософському контексті.

У підрозділі 1.1. “Компаративістський метод: сутність та місце в науковому дослідженні” розкриваються суттєві властивості компаративістського методу та визначається його місце в процесі пізнання.

Компаративістський підхід до аналізу історико-філософського процесу може бути належним чином оцінений і усвідомлений лише за умови прийняття до уваги таких двох моментів:

1) Компаративістський метод в контексті історико-філософського пізнання є частиною (аспектом) загальнонаукового порівняльно-історичного методу, який знаходить своє специфічне відображення в галузі філософії.

2) Компаративістський метод в структурі методології історико-філософського пізнання не ототожнюється з компаративістською філософією як самостійним розділом (видом) історико-філософської науки.

Новизна методології компаративістського підходу до культурних явищ (передусім до історії філософії) полягає в можливості утримання подібного і відмінного в явищах. Цей підхід ґрунтується на бажанні почути точку зору іншого, порівняти її з нашою і з точкою зору мислителя, стосовно явища, яке виступає в якості об`єкту дослідження. Ми здійснюємо діалектичне розмірковування, оскільки в даному міркуванні беруть участь принаймні три позиції. Якщо розглянути ситуацію, коли певним дослідником з певної проблеми здійснюється співставлення концепцій двох філософів, то зазначені три позиції будуть наявними і будуть мати такий вигляд: дві концепції філософів і власне точка зору дослідника.

Підсумовуючи вище сказане, необхідно підкреслити важливе місце, яке займає компаративістський метод (в певних формах свого застосування) при здійсненні науково – дослідницької роботи. Це засвідчує його імпліцитна присутність навіть в найпростіших класифікаціях.

Також на підтримку високого ступеня ефективності компаративістського методу можна навести широке коло наукових дисциплін, в межах яких він використовується.

У підрозділі 1.2. “Історико – філософські засади компаративістського методу” розглядається значення компаративістського методу в межах головних історичних етапів його розвитку. Формування цього методу відбувалося протягом тривалого періоду, хоча перші звернення до компаративістської методології можна знайти ще в філософських концепціях пізніх моїстів, Аристотеля, а з часом Г.-В.-Ф. Гегеля, О. Шпенглера. Але остаточно сформувався лише в ХІХ ст. і саме з цього часу починає широко використовуватися в різних сферах природничого та суспільного знання. Принципи компаративістського методу знайшли своє відображення в компаративістській філософії.

Обґрунтовано, що філософська компаративістика відштовхується від порівняння та зіставлення, діалогу та полілогу, національного та інтернаціонального, прагнучи осягнути закономірності шкіл та напрямків, виділити цілі та масштаб, змістовність процесу, у зв`язку з чим, можна говорити про мікро- та макрокомпаративістику.

Можливості компаративістського методу перевірені в межах філософських концепцій таких філософів, як пізні моїсти, Аристотель, Г.-В.-Ф. Гегель, О.Шпенглер, Д. Тойнбі, К. Ясперс та інші. Також необхідно відзначити універсальність методу, що становить предмет дослідження, яка досягається завдяки можливості утримання подібного і відмінного в явищах, процесах під час науково-дослідницької діяльності.

Перспективи подальшого розвитку компаративістського методу повўязують з запобіганням обмеженості його застосування суто філософською проблематикою, а також з застосування в інших сферах людського життя. Тобто йдеться про формування певної методології компаративістського аналізу, яка може отримати статус позадисциплінарної.

У підрозділі 1.3. “Логічні засади компаративістського методу” визначається співвідношення (подібність і специфічність) компаративістського методу та логічного методу аналогія. Виконання цього завдання є необхідним через наближеність за змістом і характеристиками зазначених методів. А також сприятиме формуванню повної картини сутності компаративістського методу. Розглядаються можливості поєднання філософської методології з логічною.

Розглянувши сутність та головні засади аналогії як методу отримання нового знання і порівнявши його з компаративістським методом, визначено, що зазначені методи характеризуються подібним ставленням до отримання нового знання. Обидва методи використовують у якості засновків сутнісні характеристики об`єктів, які складають предмет дослідження.

Також ці методи прагнуть досягти однієї і тієї ж самої мети, а саме отримання нового знання з певного питання. Але значно відрізняється сама процедура реалізації методу: зміст компаративістського методу полягає в сукупності пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють встановити схожість та відмінність між явищами, що складають предмет нашого зацікавлення. В свою чергу аналогія – це метод, у процесі реалізації якого створюється висновок про наявність певної ознаки у предмета, що досліджується, на підставі його подібності в суттєвих рисах з іншим предметом.

На основі викладеного матеріалу, можна прийти до висновку, що аналогія виступає логічним підґрунтям компаративістського методу.

У другому розділі “Еристика в Західній та Східній філософській думці” – відбувається теоретичне відтворення основних змістовних елементів еристичних концепції представників Західної і Східної філософської думки.

У підрозділі 2.1. “Еристична проблематика в концепціях представників Західної історико – філософської думки” основні зусилля спрямовані на визначення головних змістовних складових, які притаманні концепціям таких представників Західної філософської традиції, як Аристотель, Р. Декарт, А. Шопенгауєр та Ф. Прокопович. Обрані персоналії презентують різні етапи розвитку філософської думки і характеризуються ґрунтовними, системними напрацюваннями в галузі мистецтва суперечки. Концепція Ф. Прокоповича презентує українську філософську думку.

Обґрунтовано, що Аристотель своєю метою вбачав піднесення аналізу людського мислення на більш високий науковий рівень, що передбачало узагальнення, систематизацію попередніх знань та звернення до глибинних проблем даної галузі знання. Аристотель прагнув визначити співвідношення між науками, які досліджують міркування, а саме між логікою, діалектикою, софістикою та еристикою. Діалектику Аристотель оцінював досить високо. Він писав про те, що вона може бути корисною і для тренувань, і для усних бесід, і для філософських знань. Еристика ж переслідує лише одну мету – перемогу в суперечці нечесними засобами. Еристика відрізняється від софістики, але лише за метою. Якщо мета еристів – перемога в суперечці, то мета софістів – застосування позірної мудрості заради слави у гонитві за наживою.

Таким чином, еристика у Аристотеля пов’язувалася з комунікацією, де співрозмовники активно впливають один на одного, при чому головна мета, що стоїть перед комунікантами – це перемога. Задля перемоги можуть бути застосовані різноманітні хитрощі, які призводять до хибних доводів, а, отже, і до хибності висновку міркування, аргументації.

Р. Декарт звернувся до дослідження людського розуму. Через його недосконалість, невпорядкованість як на загальному рівні, так і в межах комунікативної (еристичної) життєдіяльності людини, існує велика група проблем, які викликані тим, що ми здійснюємо дослідження навколишнього світу саме на базі розумової діяльності. Отже, вдосконалення діяльності розуму сприятиме розвиткові як наукової, так і соціальної сфер. Умовою для поліпшення рівня взаєморозуміння необхідним, на думку Р. Декарта, є розвиток мистецтва аргументації, яке привчало б людей аргументувати власні думки належним чином, як на фазі їх конструювання, так і при вербальному розповсюдженні в суспільстві.

Р. Декарт запропонував систематизувати ставлення людини до мисленнєвої діяльності, що дозволить вирішити велику кількість проблем шляхом застосування певного контролю у вигляді правил, яких корисно дотримуватися під час здійснення різноманітних мисленнєвих операцій. Використання цих правил внесе зміни в процес мислення і розум поступово звикне мислити ясно і чітко, свідомість людини зазнає змін в аспекті ставлення до оточуючого середовища. Це викликано послідовним, сумлінним, систематичним ставленням як до самого себе, так і до зовнішнього стосовно людини.

Завдяки використанню певних правил комунікація набуває майже наукового характеру, тобто зникає можливе непорозуміння, змінюється ставлення співрозмовників один до одного; ясна та чітка діяльність розуму впливає на побудову та характер аргументів, які в свою чергу визначають стиль та процес протікання суперечки і комунікації взагалі.

В підрозділі з`ясовується, що аналізуючи те, як звичайно відбувається суперечка і чим вона закінчується, А. Шопенгауер звертає увагу на такі факти:

1. Через власну недосконалість людина, вступаючи в суперечку, прагне лише перемоги.

2. Через ту ж саму недосконалість людина далеко не завжди може підібрати необхідні аргументи на захист власної позиції.

Зважаючи на це, А.Шопенгауер пропонує створити науку про прагнення людини доводити, що вона завжди буває права і називає її “еристична діалектика”. Тобто еристична діалектика є мистецтвом вести суперечку таким чином, щоб завжди залишатися переможцем.

Цікаво, що питання істинності положень, що висловлюються в процесі суперечки, за А.Шопенгауером, не входять до сферу еристичної діалектики. Цим має займатися логіка, значення якої є виключно теоретичним, як науки, необхідної для пізнання сутності і вірного протікання мисленнєвої діяльності і через це вона має бути лише аналітикою.

Якщо в природі людини не існувало б зла, вважає А.Шопенгауер, якщо б ми могли бути абсолютно відвертими і щирими при кожному обміні думками, тоді, безумовно, ми одночасно прагнули б досягти правди і не звертали б уваги на те, чий погляд, чия позиція є більш справедливою: запропонована нами або нашим супротивником. До поглядів останнього ми віднеслися б з розумінням і увагою і спокійно сприймали б те, що вони є відмінними від наших власних. Але в реальності наш розум дуже дратівливий щодо усього, що стосується інтелектуальних сил і ніяк не хоче погодитися з тим, щоб помилковим було визнане те, що сказали ми, а те, що сказав наш супротивник є істинним. Тому, кожній людині було б корисно висловлювати лише вірні думки, а тому спочатку потрібно подумати, а вже потім щось висловлювати. Але, зазначає А.Шопенгауер, окрім вродженого мислення, більшості людей властива балакучість і недобросовісність. Однак і ця недобросовісність, цей наполегливий захист тези, помилковість, яку ми іноді добре усвідомлюємо, мають під собою підґрунтя.

Діалектика – це подарунок природи, але цей подарунок розподілений, розповсюджений серед людей нерівномірно, тому вона схожа на здатність робити судження про речі, а здоровий глузд, в свою чергу, є розповсюджений досить рівномірно.

Тому сама діалектика не має піклуватися про цю правду, подібно до того, пише А.Шопенгауер, як вчителю фехтування непотрібно піклуватися щодо того, хто був правий в суперечці, яка призвела до дуелі. Завдавання і відбиття ударів - ось що більше ніж інше має цікавити вчителя фехтування. Те ж саме відбувається в межах діалектики, яку А.Шопенгауер в межах запропонованого порівняння, називає фехтуванням розумів.

Визначено, що Ф. Прокопович першочерговим завданням мистецтва суперечки вважав необхідність впорядкувати, систематизувати процес протікання суперечки через його хаотичність, заплутаність шляхом створення певних законів, виконання яких є обовўязковим для всіх учасників суперечки.

Під поняттям “диспут” Ф.Прокопович пропонує розуміти різновид суперечки, учасники якої прагнуть встановити, яка з двох протилежних думок є істинною. В дискусії, на думку Ф.Прокоповича, один з опонентів бере до уваги засади іншого, а той, в свою чергу, заперечує протилежну для нього тезу, або ту ж саму тезу розглядає перший, а заперечує інший. Ґрунтуючись на цьому можна зробити висновок, що в диспуті беруть участь лише дві сторони, опоненти, але кількість осіб, які беруть участь в диспуті, не обмежується лише двома, оскільки їх може бути багато. Потрібно лише чітко розвести цю певну кількість людей за критерієм їх ставлення до проблеми, яка стала причиною даного диспуту.

Розглядаючи завдання і функції осіб, що дискутують, Ф.Прокопович звертає увагу на те, що той, хто висуває аргументи для спростування думки іншого, вважається, особою яка доводить, і її обов`язком є побудова силогізму та аргументів, які він, наче зброю, має напоготові. Інший ж має відповідати на закиди і з уваги на своє завдання є особою, яка відповідає. Він повинен спростовувати докази, які висунуті тим, хто доводить, і виявляти їх неправильність. Проте і відповідач іноді може користуватися силогізмом або для доведення своєї думки або для послаблення аргументації опонента і так само примушувати його відповідати.

Важливою вимогою до учасників еристичної комунікації є також і моральна підготовка, оскільки вимагається, приборкавши емоції, зберігати скромність та дружню прихильність між опонентами. Для досягнення гарних результатів правила та рекомендації до процесу суперечки, на думку Ф.Прокоповича, необхідно вивчати ще в межах навчальних закладів, основну увагу приділяючи практичній складовій дидактичного процесу.

У підрозділі 2.2. “Еристична проблематика в концепціях представників Східної історико – філософської думки” розглядається особливості диспутальних Давньоіндійської та Тибетської культур. Наголошується на високому рівні релігійно – філософського значення диспуту для давньоіндійської культури.

Свідомим підґрунтям для виникнення суперечок в давньоведичному періоді були як брахманські родини, які знаходилися в стані протиборства – готра, які складалися з прибічників того чи іншого тлумачення ведичного корпусу, так і мандрівники – одинаки, які хоча і відносилися до брахманської варни, але в багатьох випадках не належали до певних сталих систем інтерпретації священних текстів.

Диспут в зібраннях (професіоналів) у випадку перемоги мандрівного чужинця над представниками певної готри надавав йому владу над нею. Тому в мандри по містам “професійних” суперечок відправлялися не лише ідейні одинаки, але й багато керівників готр з метою поширення розповсюдження своєї системи тлумачення Вед. Практика публічного диспуту з представниками чужих шкіл вимагала майстерного комбінування дружніх та агресивних методів. В межах вчення школи Ньяя можна знайти комплекс рекомендацій для особи, яка вступає в агресивну суперечку, згідно з якими заради досягнення перемоги, - основної мети таких суперечок – необхідно враховувати велику кількість факторів.

Головним інструментом в диспуті було доведення з додаванням гарного знання змісту ведичних текстів, які виступали в якості останньої апеляційної інстанції. Особливо це притаманно для раннього періоду розвитку індійської культури. Проблематика суперечок визначалася колом релігійно – філософських положень Вед. Неузгодженість в такій ситуації була можливою завдяки відсутності певного, загальновизнаного трактування написів в ведичних джерелах. Як наслідок, при наявності декількох розумінь змісту певних положень, виникала с цього приводу суперечка.

Як і в будь-якому протиборстві, в тибетському буддійському диспуті присутнім є елемент нападу, який є досить схожим на інтелектуальну агресію, але це ніякою мірою не суперечить буддійському вченню про необхідність усунення афектів. Досягнення істини, духовне зростання – саме це є дійсно важливим для ченця і досягається єдиним шляхом - активною концентрацією всіх психічних здібностей, в тому числі енергій, і прагненням перемоги.

Суперечки, які пов'язані з обговоренням того чи іншого канонічного тексту, особливо характерні для практики буддійських міжшкільних дискусій, які були спрямовані на діалогічний аналіз релігійно-філософських принципів, які складають підґрунтя кожної конкретної шкільної традиції. Основною метою таких суперечок є ствердження своєї власної доктрини.

Згідно з тибетською традицією, до мистецтва справжньої наукової суперечки відноситься передусім вміння спростовувати текст опонента без використання своїх власних положень, тобто вміння сперечатися лише на основі критики чужого тексту.

Отже, можна прийти до висновку, що дослідження диспутальної практики, які відбувалися в межах тибетської філософської традиції, багато в чому обумовлені надбаннями індійської філософії, але володіють специфічними характеристиками, які вже були розглянуті раніше. Саме ці особливості дозволяють розглядати тибетську філософську спадщину як самостійну традицію.

Розглядаючи передумови розвитку мистецтва суперечки в Тибеті, необхідно звернути увагу на той факт, що диспут виступав єдино можливою формою спілкування між представниками різних філософських традицій, шкіл, поглядів.

Обґрунтовується, що основні напрямки розробок тибетських дослідників, щодо вдосконалення процедури філософського диспуту, спрямовані на конституювання приоритетного значення раціонального в діяльності людини. Емоційні елементи в людській особистості визнаються як зайві, як такі, що заважають проводити наукову діяльність належним чином. Відповідно від них необхідно відсторонитися, нівелювати їх вплив на свідомість людини, яка своєю метою вбачає розробку філософських проблем.

Два наявні вид суперечки в тибетській традиції володіли власними цілями і характеристиками, але обидва види реалізовувалися лише в межах монастирського життя, як і вся освітня система. Так шкільна суперечка (лише в межах певного монастиря) головною метою мала тренування, шліфування вміння практичного застосування теоретичних знань з приводу процедури суперечки та можливих прийомів.

Другий вид – колективне зростання, відбувався між різними монастирями і основною метою мала перевірити знання опонента, тому поширеним було застосування вивертів, спрямованих на те, щоб збити опонента з пантелику. Але таке ставлення узгоджувалося, поєднувалося з вченням про усунення емоцій і носило характер інтелектуальної агресії.

Культура диспуту є надзвичайно важливою для епістемологічної складової філософії, оскільки лише завдяки диспутальній практиці, в межах тибетського світосприйняття, можуть бути зіставленні різноманітні філософські концепції.

У третьому розділі “Компаративістський аналіз еристичної проблематики в Західній та Східній філософській думці” – проводиться зіставлення підходів до вирішення еристичної проблематики в концепціях представників Західної та Східної філософської думки.

У підрозділі 3.1. “Сутність та види суперечки в Західній та Східній історико – філософській думці” стверджується пріоритетне значення релігійного культу в східних культурах, на противагу Західній, що яскраво відображається і в науковій діяльності східних мислителів. Але навіть в межах східної культури, між положеннями давньоіндійської філософії та давньотибетської також існують відмінності, які набувають статусу індивідуальної характеристики. Так, одна із специфічних сторін тибетської диспутальної практики, яка відрізняла її від індійського прототипу, багато в чому визначалася більш високим рівнем інституалізації релігійного культу.

Визначаючи загальну спрямованість процесу суперечки, необхідно зазначити, що в межах Західної філософської думки основний наголос спрямований саме на досягнення перемоги над стороною опонента, при чому не так важливими є тема, умови, мета та засоби майбутньої комунікації. В свою чергу, в межах Східної філософської традиції, основні зусилля спрямовані на визначення та реалізацію на практиці тем, умов, цілей, засобів які б забезпечили максимально ефективний результат процесу суперечки, оскільки головною метою залишається встановлення істинного знання для продовження духовного зростання особистості.

У дисертації доведено, для Західної і Східної філософських культур спільним є однакове розуміння сутності суперечки, яка розглядається як комунікативна ситуація, як справа дуже важлива і відповідно вимагає від учасників не тільки ґрунтовної підготовки, але й відповідного, сумлінного ставлення до реалізації зазначеного процесу.

Специфічною рисою тибетської еристичної культури, яка яскраво відрізняє її від інших концепцій, можна визнати вчення, згідно з яким не помиляється в поглядах той, хто не має поглядів. Такий підхід обумовлювали положення, за якими істинна природа речей недосяжна для дискусійного розгляду. Єдиний шлях – негативний, через доведення неправомірності кожного окремого (a priori фрагментального) визначення реальності.

На відміну від Західної філософської думки, в межах Східної велика увага приділяється підготовчому етапу суперечки, який складається з підготовки як безпосередньо перед комунікацією, так і набагато раніше, в період формування особистості комунікантів, що забезпечує належне налаштування заради максимально ефективного проведення суперечки. Прикладом такої підготовки може слугувати технологія “шкільний диспут”, яка функціонувала в тибетській філософській традиції.

У підрозділі 3.2. “Стратегія і тактика проведення суперечки в Західній і Східній історико–філософській думці” обґрунтовується, що визначення можливих методів ведення суперечки багато в чому визначається метою, яку визначає для себе кожен з учасників такої суперечки. Як для Західної, так і для Східної філософської думки притаманним є, при наявності бажання встановити істинність певного положення, прагнення до побудови справжньої наукової дискусії (діалектичний вид суперечки за Аристотелем). Для досягнення такого стану речей вимагається сумлінне ставлення до комунікації для кожного з опонентів. Обов`язковим є толерантне ставлення один до одного, приборкання емоцій, повага та послідовність.

Розглядаючи таку невідўємну складову будь-якої суперечки як методи та можливі прийоми, використання яких надає можливість полегшити виконання своїх завдань учасникам еристичної комунікації, в межах західної філософської традиції, в першу чергу, необхідно звернути увагу на софізми, які в своєму класичному вигляді зўявилися ще за часи Стародавньої Греції. Їх авторами стали представники філософської течії софістів, які використовуючи, під час суперечок, свій більш високий освітній рівень і знання сутності мисленнєвих процесів людини перемагали своїх менш підготовлених опонентів. Свідомим підґрунтям для такої діяльності софістів була їх специфічний філософський світогляд, в межах якого керуючими були принципи субўєктивізму та скептицизму.

В свою чергу в межах східної філософської традиції був відсутній безпосередній аналог грецькому софізму, оскільки це поняття висвітлювалося завдяки декільком іншим наприклад “псевдоаргумент”. Який подібний за сутністю до грецького софізму, оскільки також базується на введені опонента в оману шляхом використання неточностей, поспішних узагальненнях та інших не наукових методах.

Поряд з псевдоаргументами були розповсюджені інші нечесні методи ведення суперечки такі як звернення до іншої теми, яка не стосується предмету обговорення, відсутність смислу в висловлюваннях, незрозумілість, відсутність зв`язку тощо. Метою застосування таких методів було як перевірка знань опонента з певного приводу (суперечка освітньо-тренувальна) так і спроба перемоги в суперечці (або уникнення поразки) шляхом введення в оману або виведення опонента зі стану рівноваги. Для боротьби з ними в Східній диспутальній культурі був створений інститут компетентного суддівства, завдання якого полягало в слідкуванні за протіканням процесу суперечки.

Але для Східних диспутальних традицій притаманною була ґрунтовна підготовка її учасників, яка в деяких випадках розпочиналася навіть паралельно зі стартом процесу отримання загальної освіти, а в межах тибетської освіти навички мистецтва суперечки були опануванні загальноосвітніх дисциплін.

Отже, можна прийти до висновку, що використання класичних грецьких софізмів з опорою на непідготовленість опонента було не доречним. Але полегшити своє завдання під час суперечки прагнули багато особистостей незалежно від належності до певної філософської традиції, тому нечесні, ненаукові методи існували в відповідних традиціях з урахуванням самобутності місцевої культури.

Як для індійської, так і для тибетської філософський культур притаманним є прагнення закріплення основних методів ведення суперечки ще в період формування певної особистості, під час отримання освіти. Доречним прикладом може слугувати “шкільна суперечка” в системі тибетської освіти. Підготовка розпочиналася з початкових етапів освітнього шляху учня і полягала в щоденних тренуваннях, мета яких полягала в створенні в учнів раціонального, дослідницького підходу до процесу суперечки і формування знань та навичок необхідних для досягнення перемог.

В межах західної філософської традиції, подібної позиції дотримується Феофан Прокопович. Ґрунтовної підготовки вимагає і Декарт, але він не обмежує час початку такої підготовки. На цьому фоні, своєрідної виглядає позиція А. Шопенгауера, який переконаний, що для справжньої наукової суперечки непотрібні жодні обмеження або рекомендації, оскільки її характер апріорі вимагає від учасників належного налаштування і підготовки. А для побутових суперечок, він пропонує набір вивертів, які будуть корисними для використання за для досягнення в таких суперечках перемоги.

У висновках підсумовуються результати дослідження та обговорюются перспективи розвитку теми дослідження.

1. Визначені широкі межі використання і високий рівень обґрунтованості інформації яка отримується завдяки застосуванню зазначеного методу. Такий результат досягається завдяки тому, що логічною основою компаративістського методу є зіставлення та порівняння об`єктів дослідження та встановлення ознак схожості та відмінності між ними. Філософська компаративістика, виокремлюючи типи мислення и типи менталітету, типи філософій, типи раціональностей і ірраціональностей, містики і релігійної рефлексії і т.д., використовує аналогії, паралелі, діалог і полілог. Компаративістика, як і будь-якій інший методологічний підхід, спрямовує свої головні зусилля на розуміння реалій, характеристик перш за все людської життєдіяльності.

2. Отримано висновок, згідно з яким зважаючи на історико - філософське походження компаративістського методу та логічне походження методу за аналогією, при аналізі міждисциплінарної проблематики, до якої відноситься еристична,для підвищення ефективності дослідження доцільно поєднати історико-філософську методологію з логічною. Основна різниця між зазначеними методами полягає в тому, що компаративістський метод розглядає як подібні, так і відмінні характеристики предметів, що складають предмет дослідження одночасно і на підставі цього формуються певні висновки, а метод аналогії використовує лише спільні або відмінні риси об`єктів.

3. Визначено, що в межах Західної філософської думки основний наголос спрямований саме на досягненні перемоги над стороною опонента, при чому не так важливими є умови, мета та засоби майбутньої комунікації. Важливою складовою аргументації ввжається апеляції до об`єктивної реальності.

4. Було з‘ясовано, що незважаючи на те, що і Давньоіндійська і Тибетська філософські традиції належать до східної філософської культури, що призвело до наявності спільних рис, існує велика кількість положень, які набувають статусу індивідуальної характеристики. В свою чергу спільним є однакове розуміння сутності суперечки, яка розглядається як комунікативна ситуація, яка притаманна науковій сфері життєдіяльності суспільства (суперечка на побутовому рівні не визнається і не розглядається).

5. Визначені такі спільні риси східної і західної диспутальних традицій - одностайність в оцінці сутності та різновидів суперечки. Відмінності - для західної традиції притаманним є апріорна присутність істинних