ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ЛЕВИЦЬКА ЛЮДМИЛА ЯРОСЛАВІВНА

УДК 371(09)477.8+371.0535.6

ЕТНОПЕДАГОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИХОВАННЯ ХАРАКТЕРУ

В УКРАЇНСЬКІЙ ПЕДАГОГІЦІ ГАЛИЧИНИ (1919 – 1939 РР.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Житомир – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор

Чепіль Марія Миронівна,

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри педагогіки, м. Дрогобич.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Золотухіна Світлана Трохимівна,

Харківський національний педагогічний

університет ім. Г. Сковороди,

завідувач кафедри педагогіки, м. Харків.

кандидат педагогічних наук

Борейко Олександр Михайлович,

Житомирський державний університет

імені Івана Франка,

старший викладач кафедри педагогіки, м. Житомир.

Провідна установа: Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка, кафедра педагогіки, м. Тернопіль.

Захист відбудеться „24” квітня 2007 року об 11.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 14.053.01 у Житомирському державному університеті імені Івана Франка за адресою: 10008, м. Житомир, вул. В. Бердичівська, 40, 2-й поверх, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Житомирського державного університету імені Івана Франка (10008, м. Житомир, вул. В. Бердичівська, 40).

Автореферат розісланий „20” березня 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. А. Сейко

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Реформування і розвиток освіти України передбачає зростання уваги до виховної роботи з молоддю, що знайшло своє відображення у Законі України “Про освіту”, Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), “Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді в Україні”, “Концепції національного виховання”, “Концепції педагогічної освіти”. Необхідність становлення конкурентноспроможної людини спонукає виокремити як пріоритетну проблему виховання характеру громадянина, спроможного виявляти необхідні особистісні якості у складному динамічному світі. На державному рівні усвідомлюється потреба у вихованні моральної, сильної, вольової, підприємливої, відповідальної, самостійної людини.

Сучасні державотворчі процеси зумовлюють вимоги до людини, орієнтованої на самостійне прийняття рішення, відповідальність за власні вчинки, що є важливим у процесі життєдіяльності. Від цього, на думку вчених, залежить і здоров’я людини. Безхарактерність, що виявляється у різних сферах людської діяльності, сприймається як проблема українського народу. Саме тому важливим для української педагогічної теорії та практики є дослідження проблеми формування характеру.

Результати аналізу наукових досліджень етнопедагогічних аспектів виховання характеру дозволили з’ясувати, що ця проблема була предметом розгляду вітчизняної та зарубіжної історичної, філософської, психологічної, педагогічної науки. Теоретичні основи національного виховання, розгляд характеру як соціокультурного феномену представлено у працях І. Беха, А. Бойко, М. Євтуха, С. Гончаренка, О. Сухомлинської та ін. У контексті нашого дослідження важливе значення має творчий доробок П. Гнатенка, Г. Лозко, А. Швецової та ін.

Філософський аспект формування окремих рис і якостей особистості представлено у дослідженнях А. Бичко, Ю. Бромлея, М. Гримич, В. Кременя, Ю. Римаренка та ін. Психологічне обґрунтування проблеми виховання характеру відображено у роботах Б. Ананьєва, І. Кона, М.Левітова та ін. Національний характер як складову частину національної свідомості розглядають Н. Пилип’юк, О. Хрущ, М. Чепіль. Етнопсихологічні феномени у педагогічній спадщині західноукраїнських учених кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. досліджує І. Данилюк, національно-ментальні особливості виховання українців – Т. Білан, Ю. Руденко. Методологічні аспекти та загальнотеоретичні основи побудови цілісного виховного процесу, спрямованого на формування особистості громадянина України, висвітлено у працях Г. Васяновича, О. Дубасенюк, Д. Мазохи та ін.

В історико-педагогічному аспекті ця проблема спеціально не досліджувалася, хоча у розвідках Т. Завгородньої, С. Золотухіної, М. Левківського, Б. Ступарика, М. Чепіль та інших зверталась увага на проблеми виховання окремих рис особистості, на доцільність наукових пошуків означеної проблеми. Однак у сучасній педагогічній теорії та практиці практично відсутня цілісна наукова інтерпретація етнопедагогічних аспектів виховання характеру. Суттєвим для розв’язання виховних проблем є дослідження регіональних особливостей виховання характеру.

Об’єктивна потреба в історико-педагогічному аналізі зазначеної проблеми та недостатній рівень її розробленості зумовили вибір теми дисертаційного дослідження – “Етнопедагогічні аспекти виховання характеру в українській педагогіці Галичини (1919 – 1939 рр.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень кафедри педагогіки Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка „Українська національно-демократична педагогіка ХХ сторіччя в контексті завдань сучасного виховання”. Тему роботи затверджено на засіданні Вченої ради Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол № 5 від 21 грудня 2001 р.), а також узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № 6 від 18 червня 2002 р.).

Об’єкт дослідження – теорія і практика виховання української молоді в Галичині (1919 – 1939 рр.).

Предмет дослідження – етнопедагогічні аспекти виховання характеру в українській педагогічній думці Галичини (1919 –1939 рр.).

Мета дослідження: проаналізувати етнопедагогічні засади, методи і засоби виховання характеру в творчій спадщині українських педагогів Галичини міжвоєнного періоду і визначити можливості творчого використання історичного досвіду в сучасних умовах.

Мета дослідження зумовила вирішення таких завдань:

1. Вивчити й узагальнити вітчизняні та зарубіжні напрацювання з проблеми виховання характеру.

2. Проаналізувати соціально-економічні та культурно-освітні передумови виховання характеру в Галичині (1919 – 1939 рр.).

3. Дослідити внесок українських педагогів краю в розробку етнопедагогічних та етнопсихологічних засад виховання характеру в міжвоєнний період.

4. Розкрити етнопедагогічний інструментарій виховання характеру української дитини в 20-30-ті роки ХХ ст. з метою визначення можливостей його творчого використання у сучасних умовах.

Теоретико-методологічною основою дослідження є філософські положення про закони та категорії наукового пізнання; положення про діалектичну взаємодію особистості та суспільства, єдність історичного й логічного, гуманізації міжнаціональних стосунків та етики міжетнічного спілкування; філософські положення, в яких розкривається багатоаспектна природа людини; взаємозумовленість педагогічних явищ, процесів; герменевтичний підхід до тлумачення оригінальних творів педагогів, порівняльний і змістовий аналіз; концептуальні положення психології і педагогіки про виховання характеру особистості, а також педагогічна спадщина видатних українських та зарубіжних учених ХХ ст., праці сучасних дослідників, в яких розкриваються теоретичні основи українського виховання в історичному та сучасному аспектах.

Джерельна база дослідження. Основою дослідження стали документи та матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові (Ф. – Кураторія Львівського шкільного округу, Ф. – Українське педагогічне товариство “Рідна школа”, Ф. – Наукове Товариство ім. Шевченка, Ф. – Товариство “Просвіта”, Ф. – Греко-католицький митрополичий ординаріат); Державного архіву Івано-Франківської області (Ф. . – Станіславівське воєводське управління, Ф. – Станіславський шкільний інспекторат, Ф. – Станіславівська повітова шкільна рада), Державного архіву Львівської області (Ф. – Львівське воєводське управління, Ф. – Товариство прихильників освіти у Львові), Державного архіву Тернопільської області (Ф. – Тернопільська повітова рада, Ф. – Тернопільське воєводське управління), праці культурно-освітніх діячів Галичини міжвоєнного періоду, що зберігаються у відділах рукописів, рідкісної книги та україніки Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Львівського національного університету ім. І. Франка. Важливою складовою для формування положень і висновків дисертації стали праці сучасних педагогів, психологів, філософів, дослідників з історії, теорії та методики виховання української молоді.

Методи дослідження: пошуково-бібліографічний метод вивчення архівних, бібліотечних фондів, каталогів, описів, бібліографічних видань; інтерпретаційно-аналітичний (концептуальний аналіз відповідної науково-педагогічної літератури з використанням тлумачення, систематизації та узагальнення); порівняльно-історичний, хронологічний і теоретичний методи дослідження етнопедагогічних аспектів виховання характеру; теоретичне узагальнення та порівняння опрацьованих матеріалів для формулювання висновків і визначення можливостей використання історичного досвіду виховання характеру української молоді у сучасних умовах.

Хронологічні межі охоплюють 1919–1939 роки. За вихідний рубіж узято приєднання Галичини до складу Польщі. Верхня межа збігається з початком Другої світової війни, яка призвела до суспільно-політичних змін у Європі.

Наукова новизна та теоретична значущість дослідження полягають у тому, що вперше в історико-педагогічній науці цілісно систематизовано етнопедагогічні аспекти виховання характеру в українській педагогіці Галичини, що дало можливість визначити та обґрунтувати етапи розвитку проблеми виховання характеру в українській педагогічній думці краю міжвоєнної доби, кожен з яких відображає сутність поняття “виховання характеру” і позначений відповідними тенденціями; доповнено педагогічну теорію науковими знаннями про еволюцію поняття “характер” та його етнопедагогічні аспекти виховання, подальшого розвитку набули положення та висновки про працю як народно-педагогічний засіб виховання характеру; уточнено етнопедагогічний інструментарій виховання характеру української молоді у досліджуваний період та визначено можливості творчого застосування історичного досвіду виховання характеру на сучасному етапі українського державотворення.

До наукового обігу введено невідомі раніше факти та матеріали, які збагачують сучасні знання, здійснено наукову інтерпретацію проблеми виховання характеру, що може визначати нові науково-теоретичні напрями педагогічних досліджень.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати та висновки сприятимуть збереженню й передачі історико-педагогічного досвіду виховання характеру. За матеріалами дослідження прочитано цикл лекцій і доповнено тематику семінарських занять до курсів “Історія педагогіки”, “Теоретичні основи педагогіки”, “Етнопедагогіка”. Дисертаційні матеріали та висновки можуть бути використані при підготовці підручників, посібників та навчально-методичної літератури з історії педагогіки, теорії та історії виховання, у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи та позашкільних закладів.

Вірогідність результатів та основних висновків дослідження забезпечується методологічною й теоретичною обґрунтованістю його вихідних положень; науковими підходами до аналізу педагогічних явищ і фактів; застосуванням комплексу взаємозумовлених методів, адекватних об’єкту, предмету, меті та завданням; використанням значного масиву наукової літератури, широкого кола друкованих джерел, результатів новітніх наукових досягнень у галузі теорії та історії педагогіки й виховання.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертаційної роботи доповідалися на науково-практичних конференціях: міжнародних – “Проблеми розвитку системи соціальної роботи та неперервної освіти в Україні та зарубіжжі” (Чернівці, 2002), “Початкова школа на перехресті проблем” (Тернопіль, 2004), “Ідея опіки дітей і молоді в історико-педагогічній науці” (Івано-Франківськ, 2005), “Роль фізичної культури як вагомого фактора покращення стану здоров’я населення і модифікації стилю життя” (Івано-Франківськ, 2006); всеукраїнських –“Єдність національного і загальнолюдського у формуванні морально-духовних цінностей” (Івано-Франківськ, 2002), “Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість” (Київ, 2004), “Проблеми української народної педагогіки в науковій спадщині М.Г. Стельмаховича” (Івано-Франківськ, 2004), на Другому українському педагогічному конгресі (Львів, 2005); педагогічних читаннях – “Українська педагогіка на межі тисячоліть” (Івано-Франківськ, 2003).

Основні результати роботи впроваджено у практику навчально-виховного процесу Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (довідка про впровадження № 518 від 17. .  р.), Львівського національного університету імені Івана Франка (довідка про впровадження № 1902-Р4 від 17. .  р.), Мукачівського гуманітарно-педагогічного інституту (довідка про впровадження № 106 від 18. .  р.), Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (довідка про впровадження № 01-08-220 від 4. . 2006 р.), Тернопільського національного університету (довідка про впровадження № 125 від 26. .  р.), Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (довідка про впровадження № 17-38/1283 від 26. .  р.).

Публікації. Матеріали дослідження висвітлено в 11 авторських публікаціях; з них – 1 монографія, 8 статей у фахових науково-педагогічних виданнях, 2 – у матеріалах конференцій.

Структура та обсяг дисертації визначається змістом і сутністю проблеми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (409 позицій), додатків. Загальний обсяг дисертації – 229 сторінок. Основний текст дисертації викладено на 182 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи та джерельну базу роботи, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення, подано відомості про апробацію і впровадження основних положень дисертації.

У першому розділі – “Виховання характеру як історико-педагогічна проблема” – представлено результати аналізу стану висвітлення досліджуваної проблеми у зарубіжній та вітчизняній науковій літературі, соціально-економічні та культурно-освітні передумови виховання характеру в Галичині у міжвоєнний період.

Аналітичний огляд джерельної бази дає підстави стверджувати, що українськими і зарубіжними вченими накопичено значну кількість фактичного та теоретичного матеріалу, який тією чи іншою мірою розкриває різні аспекти виховання характеру.

Аналіз філософських, психологічних, історико-педагогічних досліджень вітчизняних і зарубіжних учених з проблеми виховання характеру, тлумачення понять “характер”, “національний характер”, “виховання характеру”, “риси характеру” свідчить про їх різноманітність та відсутність загальноприйнятого підходу до тлумачення дефініції “характер”. Сутність категорії національного і соціального характеру визначається в соціально-культурологічному аспекті як на рівні спільноти, так і на рівні особистості. Це – школи “психології народів” (В. Вундт), “психології мас” (Г. Лебон), феноменологія (Е. Гуссерль), теорія соціального характеру (Е. Фромм), культурологія ХХ століття (А. Вебер, М. Вебер, Е. Трьольч та ін.), концепція базової особистості (А. Кардинер), “модульної людини” (Е. Геллнер), теорія “поведінкових комплексів” (Д. Хоніман, Ф. Хсю), концепція “нового соціального характеру” (Щ. Тоффлер та ін.).

В контексті активних національних процесів ХІХ ст. проблема національного характеру була предметом розгляду української і російської філософської думки. Окремі аспекти українського національного характеру досліджували В. Антонович, М. Грушевський, Д. Донцов, М. Драгоманов, М. Костомаров, Ю. Липа, В. Липинський, О. Потебня, М. Хвильовий та ін. Російські мислителі (Б. Данилевський, К. Леонтьєв, В. Соловйов, М. Бердяєв, С. Франк та ін.) продукували російську національну ідею, обґрунтовували загальнонаціональну, всесвітньо-месіанську роль Росії, виходячи, насамперед, із визначення особливих якостей російського характеру та його відмінностей від європейського.

Вивчення та аналіз джерельної бази дає можливість виділити основні напрями сучасних досліджень з цієї проблематики: дослідження проблеми національного характеру в зв’язку з теорією етносу та етногенезу (Ю. Бромлей, В. Жмир, І. Кресіна, Г. Лозко, О. Майборода, А. Швецова, М. Шульга та ін.), з проблемами національної культури (А. Бичко, П. Гнатенко, С. Грабовський, І. Лисяк-Рудницький, І. Мірчук, С. Рудницький, В. Скуратівський та ін.); розвиток національного характеру у контексті проблеми самовизначення особистості (В. Андрущенко, В. Кремень, В. Огірчук, В. Ткаченко, В. Шинкарук, Л. Шкляр та ін.); психологічні та соціально-психологічні аспекти формування національного характеру (О. Донченко, І. Кон, І. Кресіна, В. Крисько, В. Храмова, В. Шкуратов та ін.).

Результати вивчення та об’єктивного аналізу етнопедагогічних аспектів виховання характеру дають можливість визначити їх як провідні у працях представників української демократичної педагогіки, які розглядали їх у контексті духовного розвитку та національного самоусвідомлення людини (К. Ушинський, Я. Чепіга, Г. Ващенко, С. Русова та ін.).

Проблема виховання характеру знайшла широке відображення у творчій спадщині зарубіжних педагогів кінця ХІХ – початку ХХ ст.: К. Гагемана, Й. Песталоцці, Й. Гербарта, Г. Кершенштайнера, С. Смайлза, Ф. Ферстера, Ш. Шумана та ін.

У радянські часи поняття “характер” розглядалося переважно в царині психологічної науки. Натомість відновлення наукового інтересу до народної педагогіки в Україні пов’язане в дослідженні з іменами В. Сухомлинського, М. Стельмаховича та ін. В останні роки у працях О. Вишневського, О. Кобрій, Г. Лозко, Є. Сявавко, М. Чепіль, Т. Яценко та ін. розкрито етнопедагогічні аспекти виховання української дитини.

Усебічний аналіз джерельних матеріалів дає підстави розглядати виховання характеру в українській педагогіці як соціально-педагогічну проблему, сутність якої зумовлена загальними закономірностями розвитку суспільства та соціально-економічними й культурними умовами Галичини 20-30-х рр. ХХ ст. Дослідження засвідчило взаємозумовленість процесів розвитку та становлення майбутньої української держави та формування на конкретному історичному тлі проблеми виховання характеру. Серед основних передумов формування характеру у досліджуваний період визначено: суспільно-політичні, соціально-економічні і культурно-освітні (процеси національного відродження, існування парламентаризму, діяльність громадських організацій, усвідомлення високої національної місії, почуття громадянського обов’язку та ін.). Українські педагоги Галичини, зберігаючи народні виховні традиції, широко використовували багатий досвід виховання характеру, накопичений освітянами Західної Європи та Наддніпрянської України.

У дослідженні доведено, що питання виховання характеру активно розробляли українські педагоги Галичини у міжвоєнний період (П. Біланюк, П. Будз, Р. Білинський, Ю. Дзерович, О. Макарушка, П. Паращин, В. Пачовський, Я. Ярема та ін.). Визначено, що виховання характеру відбувалося всупереч офіційній педагогіці. Народний виховний досвід, практика народного виховання стали підґрунтям для педагогічної теорії Галичини міжвоєнного періоду у розробці проблеми виховання характеру.

У другому розділі – Етнопедагогічні та етнопсихологічні засади виховання характеру в українській педагогічній думці Галичини (1919 – 1939 рр.)” – висвітлено етнопедагогічні уявлення українських педагогів Галичини про самовиховання як основу творення характеру, що є беззаперечним внеском українських освітніх діячів краю в розробку етнопедагогічних та етнопсихологічних засад виховання характеру.

Доведено, що проблема виховання характеру була наскрізною у творчій спадщині українських педагогів Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Сутність поняття “характер” з’ясовували у своїх публікаціях Г. Врецьона, В. Ільницький, К. Кахникевич, М. Мошь, В. Ратальський та ін. Педагоги були переконані в тому, що виховання характеру є головним завданням педагогіки, а зміцнення волі і виховання характеру є справою важливішою від навчання. У дослідженні подано аналіз дефініції “характер” в українській педагогічній думці Галичини, що дозволяє виділити такі підходи до його тлумачення: 1) етнопсихологічний (М. Базник, С. Балей, І. Гриньох, Б. Кривоносюк, О. Макарушка, К. Невшімалова, В. Пастушенко, О. Цегельська, Я. Ярема), що тлумачить характер як психологічний феномен, який виявляється у способі мислення та поведінки; 2) релігійно-моральний (М. Базник, М. Грушкевич, Ю. Дзерович, М. Дужий, П. Ісаїв, В. Пастушенко), що визначає сутність характеру в процесі опанування людиною своїх пристрастей в ім'я вищих ідеалів, які вона бере собі за директиви і які відповідають “моральному праву” даної епохи; 3) педагогічний (П. Біланюк, О. Марден, К. Невшімалова, П. Паращин, Д. Петрів), який вказує на важливість педагогічного впливу на процес його формування; 4) етнокультурний (П. Будз, І. Гопко, І. Гриньох та С. Смайлз), що визначає характер як результат мистецького поєднання духовних вартостей українського народу.

Зазначено, що педагоги Галичини цікавилися проблемою виховання характеру в зарубіжній педагогіці, перекладали праці зарубіжних колег, намагаючись віднайти в них цінні ідеї щодо виховання характеру, і друкували їх на сторінках педагогічних часописів краю. Ідеї зарубіжних педагогів міжвоєнної доби, осмислені освітянами Галичини і враховані у визначенні особливостей ментальності української дитини, потреб української системи виховання, знайшли відображення в їхньому теоретичному і практичному доробку.

Результати наукового пошуку дали змогу виокремити два етапи розвитку проблеми виховання характеру в українській педагогічній думці Галичини міжвоєнної доби, кожен з яких відображає сутність поняття “виховання характеру” і позначений відповідними тенденціями.

Перший етап – 1919 – 1934 рр. – активізація наукових пошуків українських педагогів Галичини, результатом яких стало обґрунтування дефініції “характер”, в основі якої воля розглядається як автономний компонент; виокремлення рис характеру; твердження про єдність вродженого і набутого у формуванні характеру.

Другий етап – 1935 – 1939 рр. – пошук шляхів удосконалення і розробки дефініції “характер”, “морально-етичний характер”, етнопедагогічних та етнопсихологічних засад виховання характеру, втілення їх у виховну практику. Зміцнення волі і виховання характеру педагоги вважали важливішим від навчання. Виховання характеру – це щоденна важка праця, що починається від народження і триває протягом всього життя. Дослідження показало, що провідною тенденцією цього періоду є визначення стійкої взаємозалежності характеру нації та її представників.

Систематизація дефініції “характер” у працях науковців дозволила проаналізувати це поняття як явище (П. Будз, М. Грушкевич, М. Дужий, Б. Кривоносюк, С. Смайлз), як процес виховання, формування (М. Базник, П. Біланюк, І. Гопко, Ю. Дзерович, О. Макарушка, К. Невшімалова, В. Пастушенко, П. Паращин, О. Цегельська, Я. Ярема) та як результат (С. Балей, І. Гриньох, Ю. Дзерович, П. Ісаїв, О. Марден, Д. Петрів).

Вивчення та узагальнення педагогічної спадщини освітніх діячів краю дало можливість виокремити риси (прикмети) характеру, які необхідно формувати у підростаючих поколіннях. Це вміння опанувати самого себе, глибока віра та служіння ідеалам, сильна воля, краса, постійність, карність, рішучість, солідарність, відповідальність, почуття честі, жертовність, ентузіазм, енергія, підприємливість, пильність, чесність, відвага, витривалість, лицарськість, солідність, особиста й національна гідність, посвята, любов до вітчизни, справедливість, правдомовність, згідність і послідовність, совість.

Доведено, що освітні діячі міжвоєнного періоду вважали волю автономним компонентом у структурі характеру; недоліком характеру є вияв слабкої волі людини. Тому педагогічні заходи, спрямовані на їх викорінення, передусім, повинні мати на меті зміцнення волі.

Встановлено, що волю педагоги пов’язували з розвитком прагнення, яке асоціюється не тільки з усвідомленням самої дійсності, але й з уявленням того об’єкта, на який він спрямований, з відчуттям його цінності, засобів, за допомогою яких може бути досягнута мета. Виходячи з цього зроблено висновок, що сила волі залежить від життєвих обставин.

Педагоги відстоювали думку про те, що у формуванні характеру необхідно враховувати етнопсихологічні особливості дитини. Завдання етнопсихології та етнопедагогіки, на думку освітян краю, – вивчати і враховувати особливості характеру з метою формування нового покоління українців, здатних до розбудови держави. У дослідженні доведено, що виховання не може бути однаковим для всіх дітей та мусить враховувати потреби нації на даному історичному етапі, а також відповідати віку дитини, її розвитку.

Важливого значення набули твердження українських педагогів Галичини міжвоєнної доби стосовно процесу формування характеру дитини, який повинен був включати органічно об’єднані елементи – виховання і самовиховання. З одного боку, характер був віднесений до етичного, морального аспекту особистості, з іншого – до мотиваційного аспекту особистості. Тому особлива увага відводилася самовихованню як основі творення характеру. Результати дослідження дають змогу стверджувати, що педагогічна думка Галичини того часу тлумачила самовиховання не тільки як самоціль, але і як засіб досягнення мети виховання.

Аналіз педагогічної спадщини українських педагогів краю дав змогу визначити й обґрунтувати три рівні розвитку характеру: характерність, слабохарактерність і безхарактерність. Характерність визначається як необхідна риса, яка відповідає завданням українського виховання.

У третьому розділі – Етнопедагогічний інструментарій виховання характеру української дитини в 20-30-ті рр. ХХ ст.” – представлено результати розгляду народно-педагогічних засад виховання характеру в сім’ї, роль і значення етнічного середовища у вихованні характеру дитини, визначено можливості творчого використання історичного досвіду виховання характеру в сучасних умовах.

Дослідження історико-педагогічної спадщини педагогів Галичини дозволило простежити еволюцію народно-педагогічних засад виховання характеру дітей у сім’ї (від народження), протягом шкільного життя, яке надалі переходить у самовиховання.

Вивчення джерельної бази засвідчило, що педагоги визначали домашнє тепло, атмосферу духовності, доброго настрою як чинники, що мають значний вплив на виховання характеру. Родина, на їхню думку, була найкращим природним середовищем, у якому формуються такі чесноти – любов, послух, пошана, вдячність та ін. Розглядаючи родинне життя як взірець громадського життя, а родину як малу Батьківщину, на основі якої виникає свідоме розуміння Батьківщини великої, педагоги відзначали роль батьків як носіїв моральних, національних, суспільних, сімейних цінностей, що реалізуються у стосунках, у ставленні до довкілля та інших людей. Моральні поняття формують батьки, їх накази і заборони є для дітей орієнтовними засадами добра і зла.

Дослідження засвідчило, що в українській педагогіці Галичини чільне місце відводилося народно-педагогічним методам виховання характеру: переконання, привчання, виховання прикладом і на прикладі, схвалення, навчання цінностей, долання моральних випробувань тощо. Виховні засоби батьків, на думку освітян, повинні бути спрямовані, насамперед, на вироблення в дитини волі, національного світогляду і “доброго характеру”.

Українські педагоги Галичини наголошували на глибокій і самовідданій любові до дітей, великому значенні батьківського авторитету у вихованні характеру. Авторитет батьків розглядається як наріжний камінь, на якому будується дитячий світогляд і характер (П. Біланюк). Освітяни зазначали, що дитину треба також учити послуху. При цьому принципова послідовність і взаєморозуміння батьків є однією з умов успішного виховання характеру.

З’ясування етнопедагогічних аспектів виховання характеру дозволило педагогам Галичини визначити працю як важливий народний виховний засіб формування характеру. Виходячи з цього, П. Біланюк, П. Будз, О. Горицвіт, Ю. Дзерович та ін. метою виховання вважали становлення свідомо активної молоді з чіткою громадянською позицією, яка здатна до успішної життєдіяльності. У цьому контексті до праці висувалися такі вимоги: свідоме розуміння її суспільної значущості; відповідність віку та характеру дитини; наявність певного рівня сформованих умінь та навичок; самостійність та творчість її виконання. У 30-ті роки ХХ ст. праця розглядалася як чинник виховання характеру дитини, що творить силу і могутність нації.

У процесі наукового пошуку доведено, що в українській педагогічній думці Галичини міжвоєнного періоду домінантною є думка про значення етнічного середовища, яке виступає виразником цінностей і виконує виховні функції, а дитина виховується у процесі взаємодії соціального і культурного оточення. Роль етнічного середовища у вихованні характеру особливо значуща, оскільки людина живе у соціумі, розвивається в ньому, під його впливом творить нову суспільну цінність. Визначальними у вихованні характеру є чинники, що зумовлюють творення історії нації: національні погляди, почуття, прагнення, традиції, звичаї, релігія, мова, усталені норми суспільного і родинного життя. Усе зазначене співзвучне із розумінням завдань виховання у народній педагогіці, яка передбачає формування у кожної людини стійких ціннісних орієнтацій.

У ході дослідження вдалося з’ясувати, що дошкільні заклади, які створювалися в період польових робіт на селі, виконували функції піклування про життя та здоров’я дітей; розвитку вроджених здібностей у ході проведення дитячих ігор тощо.

Як показало дослідження, українські педагоги Галичини (П. Біланюк, П. Будз І. Гопко, К. Кахникевич, В. Ратальський, В. Сіменович та ін.) важливу роль у формуванні характеру відводили школі. Дослідження засвідчило, що особлива роль у цьому процесі належить особистості вчителя, змісту навчальних предметів, шкільному самоврядуванню. Виховання характеру в школах і виховних закладах вважалося завданням найбільшої ваги, адже з характерів одиниць складається характер нації, який або піднімає її престиж на світовій арені, або “збиває його в долину” (І. Гопко).

Школа, за твердженням педагогів, повинна піклуватися не лише про інтелектуальний розвиток дитини, а й про виховання доброго характеру. Засоби виховання характеру В. Ратальський поділяв на внутрішні і зовнішні (до перших належить учитель і його приклад, до других – наука виховання), О. Макарушка – на приневолюючі (“наказ, заборона, послух, заняття, кара і нагляд”) та спонукуючі (“рада, пересторога, порученє, примір, поученє, призвичаюванє, нагорода і лектура”). Серед засобів формування характеру особливе значення надавалося змісту навчальних предметів, шкільному самоврядуванню, які були покликані сприяти розвитку самостійного критичного мислення та творчої активності.

Педагоги краю зазначали, що виховання характеру молоді відбувається у різних товариствах і організаціях. Пластове виховання за допомогою гри і праці було тісно пов’язане з дійсним життям народу. Пріоритетним вважалося виховання майбутнього громадянина вільної держави, здатного до суспільно значущої праці, самодостатнього, витривалого, ініціативного тощо.

Дослідження засвідчило, що до етнопедагогічного інструментарію виховання характеру педагоги Галичини відносили: народно-педагогічні методи, етнопедагогічні засоби, що реалізувалися в етнічному середовищі.

Узагальнення результатів наукового дослідження дає підстави для таких висновків та окреслення перспектив подальшого дослідження означеної проблеми:

1. У дисертації наведено теоретичні узагальнення та наукове вирішення актуальної та соціально значущої проблеми необхідності врахування етнопедагогічних аспектів у процесі виховання характеру. Дослідження проблеми виховання характеру у працях вітчизняних і зарубіжних науковців показало, що її сутність розглядається багатоаспектно. Ретроспективний аналіз сутності категорії “характер” дає можливість стверджувати, що існує ряд визначень поняття “характеру” – як теоретичного підходу у суспільних науках, а також “виховання характеру” як освітньо-виховної концепції. Поняття “характер” має цілу низку термінологічних еквівалентів та смислових синонімів, що свідчить про певну психологічну самобутність і відмінність різних народів.

Доведено, що проблема виховання характеру була важливою та розглядалася у взаємозв’язку та в контексті надбань зарубіжних педагогів кінця ХІХ – початку ХХ ст. (К. Гагемана, Й. Песталоцці, Й. Гербарта, Г. Кершенштайнера, С. Смайлза, Т. Тота, Ф. Ферстера, Ш. Шумана та ін.). Етнопедагогічні аспекти виховання характеру українські педагоги (К. Ушинський, Я. Чепіга, Г. Ващенко і С. Русова та ін.) трактували як один з провідних напрямів національного виховання.

2. Українські педагоги Галичини міжвоєнного періоду, зберігаючи національні виховні традиції, широко використовували багатий досвід з практики виховання інших народів, намагалися віднайти цінні ідеї щодо виховання характеру, перекладали окремі праці і публікували їх на сторінках педагогічних часописів краю. У дослідженні доведено, що теоретичний і практичний доробок зарубіжних педагогів був осмислений освітянами Галичини в контексті потреб української системи виховання та особливостей національної ментальності.

Виховання характеру української молоді визначалося загальними закономірностями розвитку суспільства, соціально-економічними й культурними обставинами та впливом культурно-історичних процесів Наддніпрянської України та зарубіжжя: етнонаціональне відродження, національне самоутвердження українців, етнокультурна самостійність народу, існування парламентаризму, діяльність громадських організацій, усвідомлення високої національної місії, почуття громадянського обов’язку та ін. Виховання характеру пов’язувалося з розвитком майбутньої української держави і відбувалося на конкретному соціально-політичному тлі. Метою виховання, на думку українських педагогів Галичини, було вироблення у дітей сильних характерів зі стійкими переконаннями, чіткими ціннісними орієнтаціями. Проблема виховання характеру розглядалася українськими педагогами і як суспільна функція, оскільки сильні характери творять сильну націю і як соціально-педагогічна проблема.

3. Результатом дослідження спадщини педагогів Галичини у міжвоєнний період (М. Базник, П. Біланюк, П. Будз, І. Гопко, М. Грушкевич, Ю. Дзерович, М. Дужий, Б. Кривоносюк, О. Макарушка, Я. Ярема та ін.) є визначення пріоритетного завдання педагогічної теорії та практики – виховання сильного характеру української дитини.

У ході наукового пошуку простежено еволюцію поняття “характер” в українській педагогіці Галичини, виокремлено два етапи розвитку теорії і практики виховання характеру, її етнопедагогічних аспектів, які зумовлені об’єктивними закономірностями суспільно-політичного та національно-культурного розвитку, особливостями української педагогічної думки: перший етап – 1919 – 1934 рр.; другий етап – 1935 – 1939 рр.

Українська педагогічна думка Галичини міжвоєнного періоду була спрямована на розкриття змісту поняття виховання характеру і виокремлення рис характеру української дитини: воля, правдомовність, активність, кмітливість, підприємливість, рішучість, послідовність, працьовитість, витривалість, точність, постійність, солідарність, відповідальність, жертовність, пильність, чесність, відвага, витривалість, особиста й національна гідність, посвята, любов до вітчизни, справедливість, совість, опанування самого себе, глибока віра в ідеали та ін. Волю педагоги вважали автономним компонентом у структурі характеру.

У ході дослідження визначено, що теорія і практика виховання стверджує не тільки спадкове наслідування рис характеру, але й формування їх у процесі розвитку особистості, в якому роль виховання є визначальною. Процес формування характеру дитини повинен включати в себе органічно об’єднані елементи – виховання і самовиховання.

Педагоги краю відстоювали думку, що у вихованні характеру необхідно враховувати етнопсихологічні особливості дитини та етнічне середовище. Завдання етнопсихології й етнопедагогіки визначається як необхідність вивчення та врахування особливостей характеру, формування нового покоління українців. В українській педагогіці Галичини обґрунтовано етнопедагогічні принципи (природовідповідність, народність, виховання в праці, єдність навчання і виховання, зв'язок із життям рідного народу, гуманізм, активність та ініціативність вихованця, орієнтація на загальнолюдські та національні цінності).

4. У дослідженні проаналізовано етнопедагогічний інструментарій виховання характеру української дитини з визначенням народно-педагогічних методів (переконання, привчання, виховання прикладом і на прикладі, навіювання, схвалення, осудження, навчання цінностей особистого життя, долання моральних випробувань, долання труднощів), етнопедагогічних засобів (приклад, вправляння в дії, “призвичаювання” дитини до хороших учинків, рідне слово, національні звичаї та традиції, громадська думку, духовно-моральний мікроклімат сім’ї, навчання, працю), які повинні бути спрямовані, насамперед, на вироблення в дитини волі, національного світогляду, на розвиток інтелектуальних здібностей, творчих сил. Під етнічним середовищем, яке виступає виразником цінностей і має вплив на виховання характеру, освітяни розуміли сім’ю, довкілля, школу (особистість учителя, зміст навчальних предметів, шкільне самоврядування), церкву, громадські (насамперед спортивні) організації, а також власний досвід, якого дитина набуває під впливом цього оточення. Аналізуючи народно-педагогічні засади виховання характеру дитини, педагоги відзначали роль спадковості у цьому процесі. На формування характеру дитини має вплив здоров’я людини, тому необхідно гартувати тіло, щоб мати сильну волю і характер.

Доведено, що визначальними у вихованні характеру є чинники, що впливають на творення історії нації. Це національні погляди, почуття, прагнення, традиції, звичаї, релігія, мова, усталені норми суспільного і родинного життя, що є характерним і для народної педагогіки.

Отже, вивчення та врахування етнопедагогічних аспектів виховання характеру у сучасних умовах необхідне для наукового передбачення та прогнозування динаміки національних процесів, зокрема, національної освіти, що дозволить результативно коригувати форми і методи освітньої політики, головним завданням якої має бути виховання свідомих громадян і патріотів України з високим рівнем інтелектуального розвитку, глибокими загальнонауковими та професійними знаннями, самостійним і творчим мисленням, активних, відповідальних, орієнтованих на постійне самовдосконалення.

Проведене дослідження не претендує на повне і всебічне розкриття всіх аспектів проблеми. Зокрема етнопедагогічні аспекти вимагають подальшого глибокого вивчення у різні періоди становлення педагогічної думки в Україні. Перспективними напрямами для майбутніх наукових студій є, зокрема, такі: порівняльний аналіз виховання характеру в українській і німецькій педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст.; теоретико-методологічні засади виховання характеру в сучасній українській педагогіці; форми і методи виховання характеру учнів у різних типах навчально-виховних закладів; взаємодія сім’ї і школи у формуванні цінностей особистого життя; виховання підприємливості у процесі вивчення гуманітарних та природничо-математичних дисциплін.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях:

1. Левицька Л.Я. Етнопедагогічні аспекти виховання характеру в українській педагогіці Галичини (1919 – 1939): Монографія. – Дрогобич: Ред.-вид. відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2006. – 222 с.

2. Левицька Л.Я. Етнопедагогічні аспекти виховання волі і характеру у матеріалах Першого Українського Педагогічного Конгресу // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка: Серія: Педагогіка. – Тернопіль, 2006. – № 6. – С. 81 – 85.

3. Левицька Л.Я. Остап Макарушка про виховання характеру дитини // Наука і освіта: Наук.-практ. журн. Південного наукового Центру АПН України: Педагогіка і психологія. – Одеса, 2004. – № 1. – С. 100 – 103.

4. Левицька Л.Я. Проблеми виховання характеру в “Педагогіці” Юліана Дзеровича // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка: Серія: Педагогіка. – Тернопіль, 2001. – № 6. – С. 74 – 77.

5. Левицька Л.Я. Роль самовиховання у формуванні характеру школяра (за матеріалами журналу “Українське юнацтво”) // Гуманізація навчально-виховного процесу: Зб. наук. пр. – Вип. ХХІ. – Слов’янськ: Вид. центр СДПІ, 2004. – С. 62 – 68.

6. Левицька Л.Я. Роль школи у вихованні характеру учнів (друга половина ХІХ – перша третина ХХ ст.) // Соціалізація особистості: Педагогічні науки / За заг. ред. проф. А.Й.Капської. – Т. ХХІ. – К.: Логос, 2003. – С. 193 – 203.

7. Левицька Л.Я. Українські педагоги Галичини про роль сім’ї у вихованні характеру дитини (1919-1939 рр.) // Науковий вісник Чернівецького університету: Педагогіка та психологія. – Вип. 143. – Чернівці: Рута, 2002. – С. 113 –118.

8. Левицька Л. Я. Українські педагоги про працю як чинник виховання характеру дитини (1919-1939 рр.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка: Серія: Педагогіка. – Тернопіль, 2002. – № 11. – С. 102 –104.

9. Левицька Л.Я. Характер як предмет української педагогіки першої половини ХХ ст. // Науковий вісник Чернівецького університету: Педагогіка та психологія. – Вип. 202. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 71–76.

10. Левицька Л.Я. Морально-духовні засади виховання молоді в українській педагогіці Галичини (1919-1939) // Єдність національного і загальнолюдського у формуванні морально-духовних цінностей: Зб. наук. праць. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – С. 98 – 101.

11. Левицька Л.Я. Психолого-педагогічні аспекти формування характеру української молоді // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість: Зб. мат. VІІ Всеукр. наук.-практ. конф.: У 7-ми т. – Т. 1. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. – С. 93 – 96.

АНОТАЦІЇ

Левицька Л.Я. Етнопедагогічні аспекти виховання характеру в українській педагогіці Галичини (1919 – 1939 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Житомирський державний університет імені Івана Франка, Житомир, 2007.

У дисертації здійснено комплексний аналіз вітчизняних і зарубіжних напрацювань з проблеми виховання характеру; проаналізовано передумови виховання характеру в Галичині (1919 – 1939 рр.); висвітлено етнопедагогічні та етнопсихологічні засади виховання характеру у спадщині українських педагогів краю міжвоєнного періоду; розкрито етнопедагогічний інструментарій виховання характеру; визначено можливості застосування історичного досвіду у сучасних умовах.

Матеріали, основні положення дисертації та висновки можуть бути використані під час читання курсу з історії педагогіки у вищих навчальних закладах; при підготовці навчально-методичної літератури; у виховному процесі загальноосвітньої школи та позашкільних закладів.

Ключові слова: характер, риси характеру, народна педагогіка, етнопедагогічні методи і засоби, самовиховання, етнічне середовище, Галичина.

Левицкая Л.Я. Этнопедагогические аспекты воспитания характера в украинской педагогике Галичины (1919–1939 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 – общая педагогика и история педагогики. – Житомирский государственный университет имени Ивана Франко, Житомир, 2007.

В диссертации осуществлено комплексное изучение отечественной и зарубежной литературы по проблеме воспитания характера. Исследованы различные подходы к понятию “характер”, проанализированы взгляды ученых на природу характера, в том числе, и педагогические, синтезированы современные научные представления о воспитании характера.

В работе раскрыты социально-экономические и культурно-образовательные предпосылки и тенденции развития проблемы воспитания характера в Галичине на протяжении 1919–1939 гг. В исследуемый период в регионе сложились благоприятные условия для развития теории и практики воспитания характера. Определяющим фактором этого процесса была западноевропейская концепция нации и передовые идеи мыслителей Надднепрянской Украины. Общность исследуемых вопросов в украинской и западноевропейской педагогике свидетельствует о том, что украинские педагоги Галичины особое внимание уделяли проблеме воспитания характера, основываясь на сложившихся украинских национальных ценностях, использовании лучших европейских традиций.

Украинские педагоги Галичины воспитание характера рассматривали в контексте развития украинского государства в конкретной социально-политической ситуации. Целью воспитания было формирование у детей сильных характеров, потому что только человек, который владеет сформированным характером, имеет постоянные убеждения, руководит своими поступками и неподвластен другим. Сильные характеры консолидируются