НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Лобода Марина Костянтинівна

УДК 338.45(477)“1943/1950”

ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

У ВІДБУДОВІ ВАЖКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

(1943–1950 рр.)

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Лисенко Олександр Євгенович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу історії України

періоду Другої світової війни.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент

Потильчак Олександр Валентинович,

Інститут історичної освіти

НПУ ім. М.П.Драгоманова,

завідувач кафедри джерелознавства

та спеціальних історичних дисциплін;

кандидат історичних наук, доцент

Хойнацька Людмила Михайлівна,

Київський університет внутрішніх справ,

доцент кафедри історії держави і права.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, історичний факультет, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “23” лютого 2007 р. о “14.00” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “22” січня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Зі здобуттям Україною незалежності одним з пріоритетних в історичній науці вважається напрям дослідження, пов’язаний з вивченням гуманітарних аспектів минулого, стосунків людини і влади, реалізації життєвих стратегій різних соціальних груп. Тому цілком закономірною є необхідність висвітлення цілого комплексу питань з використання владою у відбудові економіки трудових ресурсів, які в той час перебували на території республіки. До того ж, проблематика післявоєнної відбудови містить в собі чимало недосліджених сторінок, оскільки радянські історики, перебуваючи під впливом тоталітарної ідеології та методологічного догматизму, не змогли достатньо об’єктивно і повно висвітлити ряд ключових аспектів теми: повсякденне життя, використання у відбудові неповнолітніх категорій населення та інші, що тривалий час замовчувалися або фальсифікувалися.

З’ясувати означені проблеми дозволяє аналіз стану важкої промисловості, адже саме сюди в зв’язку з державною програмою п’ятирічного розвитку господарства, спрямовувався увесь наявний в суспільстві потенціал робочої сили.

В радянській історіографії в першу чергу висвітлювали матеріальні здобутки і досягнення, підкріплені статистичними даними про введені в дію підприємства та їх продукцію. Акцентувалася увага на трудових звершеннях робітників. Разом з тим, повністю збагнути подвиг народу неможливо без комплексного аналізу усіх факторів, що дають змогу об’єктивно відтворити умови праці і життя робітників.

Досвід 1943–1950 рр. дозволяє уникнути помилок минулого у реалізації сучасних економічних і соціальних програм.

Зв’язок роботи з науковими програмами і темами. Дисертація виконана у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України й узгоджена з плановою темою відділу “Українське суспільство і влада на завершальному етапі війни. 1943?1945 рр.” (реєстраційний номер 0104U003293).

Об’єктом вивчення стали соціально-економічні процеси в період відбудови важкої промисловості України (1943?1950 рр.).

Предмет дослідження – політика радянської держави стосовно використання трудових ресурсів у відбудові важкої промисловості, шляхи залучення робочої сили у виробництво, форми і методи працевикористання, соціальні умови виробничої діяльності й матеріально-побутове забезпечення.

Хронологічні рамки охоплюють 1943–1950 рр. Це зумовлюється тим, що відбудова промислових підприємств розпочиналася відразу з визволенням окупованих територій України від нацистських загарбників і тривала до кінця ІV п’ятирічки, оскільки саме на той час завершилася реконструкція заводів, налагоджено виробництво. Разом з тим, враховуючи безперервність досліджуваних процесів, автор не розмежовує хронологічні рамки теми на воєнний та післявоєнний періоди, а подає їх як єдине ціле.

Географічні межі роботи охоплюють територію України в її післявоєнних кордонах.

Мета дослідження. На основі комплексного аналізу джерел, які характеризують державну політику щодо забезпечення важкої промисловості робочою силою, засоби залучення людей до відбудови, ? висвітлити виробничі умови й соціально-побутове становище трудівників важкої промисловості у період 1943?1950 рр.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

? проаналізувати стан вивчення теми в історіографії, встановити повноту її джерельного забезпечення;

? висвітлити основні напрями політики радянського керівництва у сфері трудових ресурсів та розглянути її нормативну базу;

? визначити категорії трудових ресурсів, які держава залучала до відбудови важкої промисловості, з’ясувати шляхи надходження робочої сили на підприємства і будови;

? охарактеризувати форми навчання та підготовки кваліфікованих робітників, оцінити їх результати;

? дослідити умови та охорону праці на підприємствах важкої промисловості;

? показати стан матеріального забезпечення робітників і службовців основних галузей важкої індустрії;

? відтворити картину повсякденного життя трудящих, задіяних на індустріальних об’єктах; оцінити значення проваджуваної державою політики для конкретної людини-робітника;

? узагальнити досвід використання командно-адміністративною системою трудових ресурсів у відбудові важкої промисловості.

Наукова новизна праці полягає у постановці та розробці актуальної теми, до цього часу не виділеної як предмет спеціального розгляду. Здійснено комплексний аналіз державної політики щодо забезпечення важкої промисловості робочою силою і практики працевикористання її у відбудовних роботах. Розширено джерельну базу досліджуваної проблеми, оскільки до наукового обігу залучено значну кількість нового матеріалу, невідомих донині документів із фондів 9 архівів України і 2 архівів Російської Федерації. Об’єктивно відтворено шляхи надходження робочої сили на підприємства і будови важкої промисловості. У цьому контексті в дисертації вперше узагальнено відомості про залучення до відбудови усіх категорій трудових ресурсів, наявних на той час в Україні. На підставі синтезу даних архівних і друкованих джерел (звітів підприємств, публікацій в періодиці, мемуарів, спогадів очевидців) розглянуто повсякденне життя робітників, їх виробничі умови та рівень матеріально-побутового забезпечення.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання її матеріалів, висновків, оцінок при написанні узагальнюючих наукових праць з історії України, навчальних посібників з близьких та дотичних тем, при підготовці підручників, викладанні загальних та спеціальних курсів історії. Результати дослідження можуть використовуватися керівництвом промислових підприємств на центральному та регіональному рівнях під час розробки стратегій і тактики подолання кризових ситуацій у промисловій сфері.

Апробація результатів. Дисертація обговорена і схвалена на засіданні відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України.

Основні положення та висновки дослідження відображені в доповідях і повідомленнях автора на круглому столі та міжнародних наукових конференціях: “Актуальні проблеми історії Великої Вітчизняної війни 1941?1945 рр.” (Житомирський державний університет ім. Івана Франка, 22 жовтня 2004 р.), “60-річчя визволення України від фашистських загарбників: внесок українського народу в перемогу над фашизмом у роки Другої світової війни” (Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, 27 жовтня 2004 р.), “Незабутні сторінки історії нашого народу” (Інститут історії України НАН України, 17 грудня 2004 р.), “Велика перемога: погляд із сьогодення” (Донецький національний університет, 15-16 квітня 2005 р.), “Безсмертя подвигу” (Національна академія Внутрішніх справ України, 22 квітня 2005 р.), “Друга світова війна: Український вимір” (Інститут історії України НАН України, 29вересня 2005 р.).

За темою дисертації опубліковано 4 статті у фахових виданнях, що відповідають вимогам ВАК України, загальним обсягом 2,9 др. арк.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (385 позицій). Повний обсяг дисертації 234 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його хронологічні рамки, доведено наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі ? “Стан наукової розробки теми, джерела та методологія дослідження” – проаналізовано здобутки вітчизняних та зарубіжних вчених у вивченні працевикористання трудових ресурсів, подано загальну характеристику джерел і літератури з теми та основних методологічних принципів, застосованих при написанні даної дисертації.

Характеристику історіографії, з огляду на пріоритети, які обирали автори у постановці проблеми, у роботі подано за хронологічним та проблемно-тематичним принципами.

Авторами праць першого періоду (1944 ? середина 1950-х рр.) були безпосередні очевидці й учасники тих подій Гаевой А.И. Возрождение хазяйства и культуры Ворошиловградской области. – М., 1944. – 46 с.; Валуєв В. Народне господарство Української РСР за два роки післявоєнної сталінської п’ятирічки. – К., 1948. – 27 с.; Позняков П.И. Коммунистическая партия в борьбе за подготовку квалифицырованных кадров рабочего класса в системе государственных трудових резервов в 1940–1950 гг. – К., 1954. – 203 с.. Більшість їхніх досліджень містили спроби узагальнюючого відтворення історії Великої Вітчизняної війни. Поряд з описом бойових дій висвітлювалася політика радянського керівництва щодо вирішення проблеми відбудови, зокрема в питаннях підготовки трудових резервів для промисловості, діяльності трудових колективів та профспілкових організацій у відбудовний період, вивченню руху стахановців, новаторів та раціоналізаторів. В означених роботах закладено підвалини радянської історіографії про відбудову народного господарства України. Уцілому праці 1944 – середини 1950-х років характеризуються вузькістю джерельної бази, домінуванням ідеологічних стереотипів, насиченістю агітаційно-пропагандистських матеріалів.

З другої половини 1950-х і до кінця 1980-х можна виділити наступний етап у дослідженні теми. Вже в 1950-х р. науковці у своїх працях охопили значно ширше коло питань з воєнної і післявоєнної відбудови господарства. Увага приділялася висвітленню досягнень і звершень народу у відновленні та введенні в дію індустріальних об’єктів, аналізі заходів держави і комуністичної партії у соціальній та культурно-освітній сферах Супруненко Н.И. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза (1941?1945 гг.). – К., 1956. – 472 с.; Кучма И.П. Восстановление горнорудной промышленности Украины. Из опыта работы партийных органов Криворожского и Никопольско-маргацевого бассейна 1944?1950 гг. – К., 1957. – 301 с., історії найбільших промислових підприємств Донбасу, Придніпров’я Бакулев Г.Д. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. – М., 1955. ? 672 с.; Ионов А.В. Донбасс – земля героев: Очерки. – Сталино, 1958. – 264 с..

Певною мірою розроблялися питання матеріального становища робітників. Так, С.Огородник Огородник С. Піднесення добробуту українського народу у післявоєнні роки. – К., 1957. – 55 с. указує на наявність продовольчих та матеріальних труднощів у другій половині 1940 – на початку 1950-х рр., щоправда вчений акцентує свою увагу на проваджуваних державою заходах з підвищення добробуту населення. Однак, зовсім оминув проблеми, зумовлені голодом 1947 р., злидні, незабезпечений побут, відсутність найелементарніших умов праці.

Із публікацій 1960-х рр. для дисертації становлять інтерес дослідження В.Юрчука, П.Денисенко, В.Мавроді, М.Буцько Юрчук В. Боротьба КПУ за відбудову і розвиток народного господарства (1945?1952 рр.). ? К., 1965. ? 255 с.; Буцко Н. Коммунистическая партия ? организатор всенародной помощи советской Украине в восстановлении народного хозяйства в годы Великой Отечественной войны. ? К., 1962. ? 179 с.; Денисенко П.І. Компартія України – організатор відбудови народного господарства республіки (1943–1945 рр.). – К., 1968. – 176 с.; Мавроди В.И. Коммунисты Донбасса в борьбе за восстановление тяжелой промышленности в годы Великой Отечественной войны, 1943?1945 гг. – М., 1962. – 64 с.. Автори більш комплексно підійшли до висвітлення відбудови промисловості республіки, ввели в науковий обіг ряд невідомих раніше архівних матеріалів щодо стану важкої індустрії УРСР, процесу відбудови найважливіших підприємств, трудових звершень робітників.

Додатково картину відродження зруйнованої нацистськими загарбниками промисловості дають можливість відтворити публікації, присвячені безпосередньо історії великих підприємств республіки. У цих працях досліджено відбудовні роботи на окремих підприємствах, епізодично розкриті питання залучення в промисловість цивільного населення.

Більш детально історію робітничого класу вивчали В.Єжов та О.Кудлай Кудлай О.С. Робітничий клас УРСР у боротьбі за відбудову і розвиток промисловості в післявоєнний період. – К., 1965. – 296 с.. Причому останній фактично вивчав участь робітників республіки у відновленні довоєнного потенціалу важкої промисловості. В монографії висвітлювався трудовий ентузіазм робітників, досліджувалася динаміка зростання матеріального добробуту й умов праці, проголошувалася керівна роль комуністичної партії у післявоєнній відбудові. Загалом у працях, опублікованих в 1960-х рр. замовчувалися або применшувалися повсякденні проблеми робітників. Це зумовлювалося не лише ідеологічним диктатом, а й відсутністю доступу до архівних матеріалів.

У 1970–1980 рр. науковці значно розширили коло досліджуваних проблем, пов’язаних з тематикою пропонованої дисертації. І.Бєлоносов, А.Митрофанова, Р.Худяк розробляли питання підготовки робітничих кадрів у 1943–1955 рр., піднесення культурно-технічного рівня робітників, створення виробничої навчальної мережі, забезпечення її кадрами й матеріально-технічними засобами, засвоєння молодими робітниками досягнень передовиків, роль партійних організацій у підготовці кадрів.

Предметніше питання залучення і використання цивільного населення під час відбудови 1943–1950 рр. висвітлено у спеціальних монографіях з історії робітничого класу В.Романцова, С.Сенявського та В.Тельпуховського. У розділах, присвячених відбудові, автори охарактеризували шляхи надходження трудових ресурсів важкої промисловості з цивільного населення України, підкреслюючи його високий рівень ентузіазму і патріотизму. Акцентовано увагу на проведенні цілеспрямованої урядової політики щодо підготовки кваліфікованих робітників шляхом навчання молоді в школах трудових резервів, а новоприбулих робітників безпосередньо на виробництві. Використаний авторами матеріал також вказував на наявність матеріально-побутових проблем робітників, зокрема в оцінці їх житлових умов. Щоправда, побутова реальність того часу залишалася поза увагою дослідників, оскільки вони сконцентрувались головним чином на нагромадженні фактажу про висвітлення урядової політики у питанні забезпечення населення житлом.

Після здобуття Україною незалежності змінилися підходи до висвітлення історичного минулого. Набуває актуальності проблематика, пов’язана з визначенням ролі і місця пересічних громадян у відбудовній епопеї. Одним з таких досліджень є монографія Л.Хойнацької Хойнацька Л.М. Відновлення машинобудівної індустрії України та його соціальні наслідки(1943?1950 рр.) ? К., 2003. ? 232 с.. Автор вивчає забезпечення підприємств машинобудівної промисловості робочими кадрами, аналізує заходи профспілок й адміністрації підприємств щодо організації умов праці й побуту відбудовників та їх сімей тощо.

Теоретичним підґрунтям для написання дисертації стали праці, в яких розглядаються соціальні процеси в суспільстві у досліджуваний період, оскільки вони характеризують умови життя і діяльності населення, в т.ч. робітників, задіяних у відбудовній епопеї. Проблеми життя та побуту міського населення на визволеній території України в період Великої Вітчизняної війни вивчала Т.Вронська Вронська Т.В. В умовах війни: життя та побут населення міст України (1943?1945 рр.). ? К., 1995. ? 83 с., яка зосередила свою увагу на санітарно-епідеміологічному стані визволених міст, відбудові комунального господарства і транспорту, шляхах вирішення житлової проблеми, продовольчого і промислового постачання міст, функціонуванні карткової системи. Автор указала на “вузькі місця” й недоліки в організації забезпечення матеріальних потреб трудящих.

Окремі аспекти матеріально-побутового життя громадян у післявоєнний період, частково відтворені у дослідженнях С.Гальченко, Л.Ковпак; проблеми підготовки кваліфікованих робітників у роки війни висвітлені у працях П.Чернеги. Використання у відбудові учнів навчальних закладів системи трудових резервів (шкіл ФЗН, РУ) аналізує О.Бомбандьорова, розв’язання кадрових питань в Донбасі ? Л.Суюсанов; залучення підлітків у відбудову ? Г.Голиш; соціально-демографічні процеси в Донбасі – Н.Шипік.

Сучасна українська історіографія охоплює коло питань, розробка яких була неможливою в радянські часи. Так, репатріацію громадян СРСР у післявоєнний час досліджують О.Буцько, С.Гальчак, Т.Пастушенко Буцько О.В. “С возвращеньицем”: судьбы украинских граждан, репатриированных на родину // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – Вип. 2. – К., 1998. – С. 148-162; Гальчак С. Організаційні заходи радянської сторони з підготовки до репатріації “переміщених осіб” //Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – Вип. 7, Ч. ІІ. – К., 2003. ? C. 173?1182; Пастушенко Т.В. Репатріація українських “Остарбайтерів” на батьківщину: 1944?1947 рр. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – Вип. 9., Ч. 3. – К., 2005. ? C. 123-137.. Залучивши в науковий обіг значну кількість архівних документів, вони аналізують основні етапи повернення радянських громадян на батьківщину, матеріально-побутове становище репатріантів, їх роль у відбудові господарства республіки. Проблематику використання військовополонених в СРСР в цілому, і в Україні, зокрема, висвітлив А.Чайковський Чайковський А. Плен. За чужие и свои грехи (Военнопленные и интернированные в Украине 1939?1953 гг.) ? К., 2002. ? 503 с.. Він охарактеризував політику радянської держави через діяльність виконавчих органів, що контролювали питання утримання військовополонених, а також відтворив реальну картину на підставі даних з Дніпропетровської та Донецької областей. О.Потильчак Потильчак О.В. Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939?1954). ? К., 2004. ? 482 с. дослідив працевикористання німецьких військовополонених у відбудові вугільної та металургійної галузей України.

Загалом розробки вітчизняних науковців 1990?2000-х рр. якісно відрізняються від попередніх широтою охоплення проблем, глибиною аналізу документів, уведенням в науковий обіг джерел, що мали гриф таємності, відсутністю ідеологічних штампів і стереотипів. Значно менше місця, порівняно з радянським періодом, відведено пропагандистському висвітленню піклування держави і партії про рядових громадян.

Окремі аспекти післявоєнної відбудови в СРСР висвітлено також у працях західних істориків. Їх бачення тогочасних процесів істотно відрізнялися від викладу радянських істориків. Так, К.Меннінг і К.Кононенко Manning C. Ukraine under the Soviets. ? N.Y., 1953; Кононенко К. Україна і Росія. ? Мюнхен, 1965. зазначали про зневажання економічних інтересів України Радянським Союзом, відсунення їх на другорядний план. Така дискримінація, на їхню думку, зумовила повільні темпи відбудови республіки. Більш реалістично повоєнну відбудову економіки СРСР висвітлено у працях Т.Данмора, А.Ноува, І.Коропецького та ін. Дослідники наголошували, що радянський народ здійснив відбудову промисловості країни у короткі терміни, щоправда кожен з авторів запропонував свою концепцію цього явища. Зокрема, І.Коропецький зазначав, що у повоєнний період зростання промислового виробництва в Україні відбувалося порівняно з іншими союзними республіками за рахунок трудових ресурсів, а не капіталовкладень і нових технологій. В окремих дослідженнях істориків діаспори кількома штрихами відтворено деякі моменти з життя та умов праці робітників. Так, А.Качор критикував стахановський рух, указував на наявність продовольчих та побутових проблем.

На відміну від вітчизняної, зарубіжна історіографія містить більше праць про німецьких військовополонених у СРСР. Цю тематику розробляли Н.Ясний, Р.Петібрідж та ін. Однак, через дефіцит радянських архівних матеріалів у своїх висновках вони були схильні до перебільшення трудових витрат та ефективності праці військовополонених.

З 1990-х р. проблеми військовополонених в СРСР стали активно досліджуватися російськими вченими. П.Полян аналізував процес репатріації, фізичний стан військовополонених, відповідну нормативну базу; П.Книшевський Кнышевський П.Н. Государственный комитет обороны: методы мобилизации трудовых ресурсов // Вопросы истории. ? 1994. ? № 2. – С. 54-80. вивчав їх трудове використання на промислових підприємствах, відбудовчих роботах, у вугільній промисловості. Тематику репатріації радянських громадян активно розробляють В.Земсков, О.Шевяков, П.Полян Земсков В. Репариация перемещенных советских граждан // Война и общество, 1941?1945: В 2-х кн. – Кн. 2. – М., 2004. – 411 с.; Шевяков А.А. Репатриация советского мирного населения и военнопленных, оказавшихся в оккупационных зонах государств антигитлеровской коалиции. // Население России в 1920?1950-е годы: численность, потери, миграции: Сб. науч. трудов. ? М., 1994. ? С. 195-222; Полян П. Жертвы двух диктатур. Военнопленные и остарбайтеры в Третьем Рейхе и их репатриация. – М., 1996. – 440 с. які ввели в науковий обіг значний статистичний матеріал з розсекречених архівних фондів, дослідили подальшу долю репатрійованих.

Таким чином, можна зробити висновок про недостатню наукову розробку поставленої проблеми як у вітчизняній, так і зарубіжній історичній науці, тому зазначена тема потребує всебічного, комплексного дослідження.

Джерельною базою при вивченні теми стали різноманітні за своїм походженням, ступенем інформативності, змістом архівні та опубліковані документальні матеріали.

Опрацьовані архівні матеріали, більшість з яких вводиться до наукового обігу вперше, можна умовно поділити на три підгрупи:

1. Документи державних і партійних органів, які тривалий час вважалися конфіденційними і не допускалися до наукового обігу. Вони зберігаються у фондах: Російському державному архіві економіки (РДАЕ) – “Наркомат боєприпасів СРСР” (Ф.7516), “Міністерство важкого машинобудування СРСР” (Ф.8243), “Міністерство хімічної промисловості СРСР” (Ф.349); Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України) – “Центральний комітет комуністичної партії України” (Ф.1); Державному архіві Луганської області (ДАЛО) ? “Ворошиловградський обком КП(б)У” (Ф.П-179); Державному архіві Донецької області (ДАДоО) ? “Сталінський обком КП(б)У” (Ф.П-326), “Виконкоми Сталінської обласної ради депутатів трудящих м. Сталіно” (Ф.Р-2794), “Виконавчий комітет Маріупольської міськради” (Ф.Р-1266); Державному архіві Запорізької області (ДАЗО) ? “Виконавчий комітет Запорізької обласної ради депутатів трудящих” (Ф.Р-1335); ДАКО ? “Виконавчий комітет Київської обласної Ради народних депутатів – постанови та розпорядження РМ СРСР та УРСР” (Ф.Р-880). У вищезазначених фондах містяться постанови, накази і розпорядження уряду, рішення виконкомів обласних рад щодо мобілізації робочої сили; протоколи засідань бюро обкомів КП(б)У; звіти та довідки про роботу відділів пропаганди і агітації обкомів, міськкомів та райкомів партії. У партійних фондах зберігаються доповідні записки, листування обкомів партії з ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, різноманітними відомствами з питань відбудови і введення в дію підприємств важкої промисловості; звіти, довідки, інформації в ЦК КП(б)У про хід виконання постанов вищих партійних органів, інформація статистичного змісту (дані про кількісний стан мобілізованого працездатного населення на відбудову промисловості і в школи ФЗН та РУ, закріплення контингенту за підприємствами тощо).

2. Матеріали професійних спілок, які містяться у фондах: ДАРФ ? “Центральні комітети професійних спілок працівників кольорової металургії 1931?1957 рр.” (Ф.7679), “Центральні комітети професійних спілок працівників вугільної промисловості” (Ф.7416) – допомагають відтворити діяльність фабрично-заводських комісій, місцевих комітетів підприємств важкої промисловості з питань охорони праці й техніки безпеки, нормування праці, впровадження раціоналізаторських пропозицій, механізації процесів виробництва.

3. Документація заводів, будівельних організацій ДАЗО: Запорізький механічний завод (Ф.Р-2357), Запорізький коксохімічний завод (Ф.Р-2493); ДАЛО: Державний кам’яновугільний трест “Луганськмісцьвугілля” державного кам’яновугільного комбінату “Луганськвугілля” (Ф.Р-2383); ДАДнО: Дніпровський ордена Леніна металургійний завод ім. Ф.Дзержинського м. Дніпродзержинськ (Ф.Р-2160) та ін., різних підприємств та установ, що зберігається в обласних архівах дає можливість показати більш повну картину відбудови важкої промисловості, оскільки містить різнопланову інформацію, відсутню в центральних архівах.

Основну групу друкованих джерел становлять:–

збірники нормативних актів державних органів СРСР та УРСР – дають можливість комплексно розкрити політику радянської влади у сфері використання різних категорій трудових ресурсів Закон о пятилетнем плане восстановления и развития народного хозяйства УССР на 1946?1950 гг. ? К., 1946. ? 46 с.; Збірники постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. (1945?1950) та ін., в т.ч. військовополонених, інтернованих та мобілізованих німців Военнопленные в СССР. 1939?1956. Документы и материалы. ? М., 2000. – 1118 с.;–

збірники, що містять поточну документацію ЦК КПРС і ЦК КП(б)У Директивы КПСС и Советского правительства по хозяйственным вопросам: Сб. документов. 1929-1945 гг. – М.,1957. – 888 с.; Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам 1917-1967 гг.: Сб. док. за 50 лет: В 5 т. Т.3.: 1941-1952 гг. – М.,1968. – 751 с.;–

регіональні, спеціальні збірники документів, які тематично охоплюють воєнний (1941?1945 рр.) та післявоєнний (1946?1950 рр.) періоди, містять вибірки документів з обласних і республіканських архівів Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза,1941–1945 гг.: Сб. док. и материалов. – Днепропетровск,1962. – 362 с.; Восстановление Приднепровья (1946?1950): Документы и материалы. ? К., 1988. ? 534 с. тощо.. Для пропонованого дослідження пізнавальна цінність цих збірників полягає у наявності окремих документів і статистичних відомостей про мобілізацію цивільного населення на відбудову шахт, заводів, навчання в школи ФЗН та РУ. Незважаючи на однобічність добору документальної бази, ці збірники є важливим джерелом для вивчення політики уряду і партії в Україні у воєнні і перші післявоєнні роки.

Певною мірою використано радянську періодику 1943–1950 рр., зокрема у питаннях висвітлення процесу мобілізації населення за оргнабором на виробництво та в школи трудових резервів, відтворенні картини повсякденного життя робітників і службовців.

Окремо варто відмітити мемуарну літературу учасників досліджуваних подій, оскільки саме ставлення людини до влади, до тогочасних подій, дає можливість більш глибоко й об’єктивно показати історичний процес. У згаданому ракурсі цінним джерелом є усні свідчення очевидців, зібрані автором.

Оцінюючи стан джерельної бази, слід констатувати, що її інформаційний потенціал є достатнім для розв’язання поставлених наукових завдань. Різноманітний матеріал дає можливість ґрунтовно і достовірно визначити місце і роль трудових ресурсів у широкомасштабних урядових планах відбудови важкої індустрії республіки.

Методологічна основа дисертації базується на загальнонаукових принципах об’єктивності, історизму, системності. У роботі використано принцип антропоцентризму, керуючись яким автор відтворила реальне становище пересічних громадян в історичному процесі.

Виходячи з означених вище методологічних засад, обрано адекватний інструментарій дослідження. Методи архівної евристики допомогли у виявити і систематизувати джерела, спроможні забезпечити емпіричне наповнення тексту. Завдяки проблемно-хронологічному методу послідовно розглянуто основні тенденції й особливості політики радянського уряду з використання трудових ресурсів важкої промисловості; охарактеризовано етапи і шляхи мобілізації працездатного населення; визначено черговість залучення у відбудову тих чи інших категорій населення. Для комплексного аналізу історіографії, джерельної бази теми, нормативної документації радянського уряду; відтворення реальної картини мобілізації, утримання, охорони праці, повсякденного життя робітників залучено порівняльно-історичний та типологічний методи. Низку конкретних наукових завдань цього історичного дослідження вирішено за допомогою методів інших наук, зокрема статистики, соціології, правознавства.

Тематика дисертації передбачає пояснення термінів “трудові ресурси”, і “важка промисловість”. За одним визначенням “трудові ресурси” ? це частина населення країни або її адміністративно-територіальної одиниці, що має здатність до суспільно корисної праці в господарстві; за іншим ? потенціал живої праці, яку має в своєму розпорядженні суспільство на певний момент часу. З огляду на період нашого дослідження дане поняття включає такі категорії населення: мобілізоване місцеве населення (жінки, діти, молодь, літні люди), робітники, залучені по лінії трудової мобілізації та оргнабору, демобілізовані з лав Червоної армії, військовополонені, інтерновані та мобілізовані німці, репатрійовані, радянські в’язні.

“Важка промисловість” ? це сукупність галузей промисловості, які виробляють переважно засоби виробництва ? машини, агрегати, механізми, різне устаткування, а також предмети праці ? паливо, сировину, матеріали групи “А”.

У другому розділі ? “Проблема залучення і використання трудових ресурсів у важкій індустрії та її розв’язання” – досліджується політика радянського керівництва у сфері трудових ресурсів та її нормативна база, з’ясовуються шляхи забезпечення підприємств робочою силою й інженерно-технічними кадрами.

Аналіз документів дає підстави стверджувати, що політика держави була спрямована на зростання кількісних показників залучення у відбудову робочої сили. Зумовлено це тим, що за роки війни загальні втрати населення становили 10 млн. осіб, на визволеній території залишилося лише 17% робітників порівняно з довоєнною чисельністю. Наприклад, коксохімічні і металургійні заводи Наркомату чорної металургії в лютому 1944 р. були забезпечені робочою силою лише на 38,3% і 24,5% відповідно. Подібна ситуація спостерігалася на всіх промислових об’єктах.

За відсутності достатньої кількості робітників серед місцевого населення уряд розгорнув кампанію з централізованого перерозподілі трудових ресурсів. Ці заходи регламентувалися указами Президії ВР СРСР, постановами ДКО та РНК СРСР і передбачали, в першу чергу, укомплектування заводів союзного підпорядкування. З визволенням всієї території України щорічно проводилися планові мобілізації населення по лінії трудових резервів. Паралельно уряд продовжував видавати нормативні акти, що передбачали поповнення підприємств важкої промисловості. Систематичній мобілізації підлягала молодь, яка наповнювала навчальні заклади системи трудових резервів, що спеціалізувалися на потребах промислових центрів.

Проаналізувавши процес мобілізації, ставлення населення до організованих наборів, динаміку виконання мобілізаційних планів можна констатувати наявність “примусової” мобілізації, що зумовлювалася необхідністю виконання державних планів без врахування потреб людини.

Проте майже 100% плани з оргнабору були виконані лише наприкінці 1940-х рр. Так, у 1949 р. на підприємствах вугільної промисловості план виконано на 99,4%, металургійної – на 99,3%, електростанцій – 92,7%, хімічної – 99,3%. Досягнуто це було за рахунок зростання чисельності населення України в результаті демобілізації воїнів з лав Червоної армії (1945–1948 рр.), збільшення населення в промислових районах. Вже у 1950 р. по лінії оргнабору підприємствами було прийнято лише 13,5% осіб.

З’ясовано, що попри сподівання уряду якнайшвидше залучити демобілізованих до роботи на виробництві (до 1 грудня 1946 р. в Україну повернулися більше 1 млн. 840 тис., а на 1 серпня 1947 р. – 2185819 осіб), реалії засвідчили наявність численних недоліків в організації цього процесу. За даними 22 областей України станом на грудень 1946 р. непрацевлаштованих нараховувалося 37176 осіб. Особливо гострим було становище у Сталінській області: протягом 1946 р. збільшилась кількість непрацевлаштованих прибулих демобілізованих воїнів від 67,8% в січні до 98,4% в грудні.

В наступні роки дещо ситуація покращилася. Проте широкомасштабна кампанія працевлаштування цієї категорії громадян не дала високих показників. В 1947 р. на роботу в промисловість з колишніх воїнів влаштувалось: у Запорізькій обл. – 19% (13134 осіб), Сталінській – 47% (58101), Ворошиловградській – 47% (43617), Сумській – 11% (11333), Херсонській – 14% (5749), Дніпропетровській – 27% (34347), Миколаївській – 19% (8433), Ізмаїльській – 6% (1845), у Львівській – 14 % (7921), Харківській – 16 % (15661).

Значне поповнення робочої сили у важкій промисловості протягом досліджуваного періоду сталося за рахунок військовополонених. Особливо значна їх кількість надійшла в Україну у воєнні та перші післявоєнні роки. Лише у 1945 р. на підставі рішення ДКО між підприємствами України планувалось перерозподілити 495520 осіб. В наступні роки чисельність цієї категорії робітників поступово зменшувалась, вже у липні 1947 р. в таборах МВС утримувалось 209468 осіб. Найбільше військовополонених працювало на промислових підприємства Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Миколаївської областей. Цей факт засвідчує розташування та кількість таборів у областях: Сталінській – 7, Ворошиловградській – 5, Київській –3, Запорізькій – 3, Харківській – 3, Дніпропетровській – 2.

Попри сподівання уряду на ефективне використання дешевої робочої сили продуктивність праці військовополонених протягом усього їх періоду перебування в Україні була дуже низькою.

Згідно перевірки використання праці військовополонених Наркоматом вугілля і НКВС СРСР в 1945 р. виведення полонених на роботу в деяких табірних відділеннях і трестах не перевищувало 60–65% трудового фонду; низькою була продуктивність праці, особливо на підземних роботах, де норми виробітку виконувалися на 32?37%.

Інтерновані та мобілізовані німці становили ще одну категорію осіб, яку уряд активно використовував на відбудовних роботах. У квітні 1945 р. в Україну було завезено 92714 осіб. В 1946 р. вони продовжували поповнювати ряди трудових ресурсів – у Донбас і суміжні металургійні області південної України було направлено 126 робітничих батальйонів, що нараховували 98040 осіб.

У відбудові були задіяні місцеві в’язні. Проте, більшість з них були ослабленними, а умови утримання не давали змоги відновити їхній фізичний стан. До того ж, безлад на виробництві незрідка призводив до тривалих простоїв навіть працездатного контингенту.

До примусових робіт залучали також радянських репатріантів. Повернення на батьківщину тривала упродовж 1944–1948 рр. Станом на 1 березня 1946 р. в Україну повернулось – 1114132 особи, на 1 січня 1947 р. – 1216538 осіб.

Як результат планомірного залучення цієї категорії населення у багатьох шахтах чисельність репатрійованих становила 25–40% від загальної кількості. Лише в 1945 р. у вугільну, металургійну промисловість і на будови в складі робітничих батальйонів було направлено близько 200 тис. осіб.

Незважаючи на низьку результативність праці неповноправних категорій населення, уряд мав у своєму розпорядженні величезний потенціал трудових ресурсів, який у разі потреби міг переводити з одного підприємства на інше з метою вирішення першочергових стратегічних завдань.

В дисертації приділено увагу підготовці кваліфікованих кадрів для підприємств важкої промисловості. З’ясовано, що протягом усього періоду відбудови спостерігалася динаміка зростання кількості фахівців: у 1944 р. РУ та школи ФЗН випустили 23,8 тис. молодих кваліфікованих робітників, у 1945 р. – 82,7 тис., у 1946 р. – 90,2 тис., 1947 – 183,9 тис. осіб. Незважаючи на всі недоліки мобілізації та організації навчання молоді в школи ФЗН і РУ, було підготовлено численні робітничі кадри, які масово і систематично поповнювали колективи підприємств. Позитивні результати також приносила робота з охоплення робітників різними формами навчання безпосередньо на підприємствах.

Таким чином, накресливши грандіозні плани відбудови, уряд в терміновому порядку вишукував усі наявні і можливі ресурси для їх реалізації.

У третьому розділ ? “Соціальні умови праці та життя трудящих основних галузей важкої індустрії” досліджуються зміни умов праці на підприємствах важкої промисловості в 1943–1950 рр., охарактеризовано законодавчу ініціативу і реальне становище робітників щодо охорони праці на виробництві; відтворено картину повсякденного життя на основі аналізу добробуту, продовольчого і промислового постачання, забезпечення житлом і надання елементарних комунальних послуг, стану медичного обслуговування.

У розділі простежується нехтування положень законодавства про охорону праці, чинного у довоєнний час (відсутність без відпусток, наднормований робочий день, залучення жінок та підлітків на заборонені види робіт). У 1943–1945 рр. така ситуація обґрунтовувалася вимогами воєнного часу. Із закінченням війни відбулися зміни у законодавстві про охорону праці: встановлено 8-годинний робочий день, надано щотижневий відпочинок, відновлено відпустки. У пресі постійно підкреслювалася турбота держави про жінок і підлітків.

Водночас документація промислових підприємств дає підстави стверджувати систематичне порушення керівництвом заводів, будов, шахт продекларованих державою положень з охорони праці. Наявний джерельний матеріал показує незадовільні умови праці, що приводило до численних випадків травматизму. Їх основні причини полягали у незнанні, невиконанні чи порушенні правил техніки безпеки, відсутності спецодягу, недостатньому технічному нагляді, відсутності інструктажу, недосвідченості робітників, їх низькій кваліфікації, загромадженні робочих місць тощо.

З огляду на рівень травматизму найбільш проблемною склалася ситуація на підприємствах вугільної промисловості. В 1945 р. у Ворошиловградській області трапилось 9688 нещасних випадків, у Сталінській – 14250. В наступному 1946 р. їх кількість почала зростати. Зокрема, на комбінаті “Артемвугілля” Сталінської області в окремих трестах порівняно з 1945 р. рівень травматизму зріс на 126,3% (трест “Калінінвугілля”), на 102,2% (трест “Орджонікідзевугілля”), на 453,6 % (трест “Хацапетов”) та ін.

З’ясовано, що попри намагання уряду на законодавчому рівні вирішити проблему поліпшення стану техніки безпеки та умов праці робітників на кам’яновугільних шахтах, кардинальних зрушень у цій справі не сталося навіть станом на 1950 р. Причому особливо високий рівень виробничого травматизму спостерігався серед військовополонених, інтернованих та мобілізованих німців, яких використовували здебільшого на роботах з важкими умовами праці.

У дисертації показано рівень матеріального становища робітників. Основним надходженням коштів до сімейного бюджету була заробітна плата. Її розмір залежав від сукупності різноманітних факторів: спеціалізації робітника, його кваліфікації, спроможності виконання норм виробітку, видів преміювання. Нарахування відбувалися за принципом: чим вища продуктивність праці, тим вища заробітна платня. Для підтримки і заохочення робітників на підприємствах проводилися різноманітні форми навчання з метою підвищення кваліфікації. У результаті цих заходів на окремих підприємствах зростала чисельність працюючих, які перевиконували норми виробітку. Звіти заводів про середньомісячний заробіток кращих робітників рясніли високими нарахуваннями: на Єнакіївському металургійному заводі в 1948 р. заробіток стахановців зріс з 2104 руб. до 3064 руб., на будівництві вугільних збагачувальних фабрик тресту “Донвуглезбагачуваннябуд” в 1949 р. теслярам нараховували – 983 руб., мулярам – 974 руб., штукатурам – 849 руб., арматурникам – 1117 руб., та ін. Кращі бурильники в шахтах у 1949 р. отримували 4127–6845 руб. Водночас держава завжди регулювала обсяг фонду заробітної плати, коли оплата праці нібито залежала від обсягу виробленої продукції, існувала певна “стеля”: робітник не міг одержати чесно зароблених грошей, якщо він перевищував максимально визначену норму.

Разом з тим, показники з підвищення заробітної плати, якими звітували підприємства, далеко не відображали справжньої ситуації з матеріального забезпечення робітників. Люди постійно пересікалися з цілим комплексом проблем. Серед них – затримання чи не виплата заробітної плати, необхідність виплачувати державні позики (загалом усі побори й відрахування з працівників становили не менше 25–30%, а разом з платою за помешкання 40–50% родинного бюджету). Крім того, за підрахуваннями радянського економіста О.Лаціса, темпи зростання в СРСР зарплати робітників і службовців були набагато меншими від динаміки цін.

Основна маса бюджету робітників витрачалася на харчування. Хоча, зайняті на виробництві протягом 1943–1947 рр. гарантовано забезпечувались хлібом і продовольчими товарами з централізованих державних фондів. Станом на 1 січня 1945 р. нормовані продовольчі та промислові товари через торгівельну мережу республіки одержували 10,5 млн. осіб, тобто практично все міське населення України. Проте сімейні часто змушені були докуповувати продукти в магазинах і на базарах з їх непомірно високими цінами. Інколи робітники навіть не мали можливості заплатити за пайкове постачання. Не покращила ситуації і грошова реформа 1947 р. За твердженням Н.Ясного, у 1948 р., всупереч офіційним даним