НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

ЛАДИНЯК НАТАЛІЯ БОГДАНІВНА

УДК 811.161.2’367:821.161.2 (043)

ЕСТЕТИЧНА ФУНКЦІЯ СИНТАКСИСУ ПРОЗИ

ІВАНА БАГРЯНОГО

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2007

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано на кафедрі української мови Кам’янець-Подільського державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Сологуб Надія Миколаївна,

Інститут української мови НАН України,

провідний науковий співробітник

відділу стилістики та культури мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Степаненко Микола Іванович,

Полтавський державний педагогічний

університет імені В.Г. Короленка,

завідувач кафедри української мови;

кандидат філологічних наук

Братусь Марія Феліксівна,

Національний технічний університет

України “КПІ”,

старший викладач кафедри української мови, літератури та культури.

Захист відбудеться “26” вересня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано “23” серпня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук В.М. Фурса

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Синтаксис – важливий компонент структури художнього тексту. Синтаксична організація твору значною мірою відображає індивідуальний стиль письменника, його естетичне кредо. Опис синтаксису художнього твору, з одного боку, входить до завдань науки про розвиток мови певного народу, тобто до історії літературної мови, а з другого – належить до компетенції науки про індивідуальний стиль письменника, тобто до вивчення мови художньої літератури.

Авторська манера синтаксичної організації художньої прози Івана Багряного відбиває не лише індивідуальні риси його мови, а й своєрідність побудови думки українського народу у зв’язку з уявами, що багатьма своїми фактами ішли в процесі свого творення відмінним для кожного народу шляхом, залежно від різних умов його минулого. Синтаксис його творів виявляє мовну картину світу українців і певною мірою доповнює у її повному вияві (включаючи діаспору).

За висловом самого Івана Багряного, кожне шукання “йде через зламання кимсь усталеної, але зовсім не обов’язкової для іншого справжнього поета, форми і через створення свого, чимось відмінного, оригінального стилю”. Його романи “Сад Гетсиманський”, “Тигролови”, “Людина біжить над прірвою” є виявом оригінального стилю автора.

На сьогодні вже достатньо широко проаналізована творчість Івана Багряного, зокрема, в літературознавчому аспекті.

Мова художньої прози Івана Багряного стала об’єктом дослідження М. Братусь, Г. Маклакової, Н. Сологуб, А. Ярової. Науковці насамперед звернули увагу на семантичну структуру індивідуально-авторських метафор, епітетів, символів, на зв’язок мовного стилю з біблійними джерелами.

Актуальність дисертаційної роботи визначається об’єктивною потребою вивчення мови письменників ХХ ст., зокрема, штучно вилучених з українського мовно-літературного процесу, а також потребою дослідження індивідуального синтаксису як частини їхньої естетичної системи.

Естетика синтаксичного рівня художньої прози Івана Багряного ще не була предметом окремого ґрунтовного вивчення. Були лише невеликі розвідки на цю тему (Л. Денисенко, Л. Копєйцева, Л. Марчук, О. Чехівський).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації узгоджена з загальним планом науково-дослідних робіт кафедри української мови Кам’янець-Подільського державного університету та з плановою проблематикою відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України “Стилістичні параметри нової української літературної мови в концептуально-знаковому і часовому вимірі”.

Мета дослідження – проаналізувати естетичний аспект синтаксичних одиниць в ідіостилі Івана Багряного.

Мета роботи зумовлює реалізацію таких завдань:

1) схарактеризувати основні підходи до лінгвістичного вивчення синтаксичного рівня художнього тексту;

2) проаналізувати мовлення автора та персонажа;

3) визначити синтаксичні засоби мовної стилізації;

4) установити способи взаємодії мовлення автора та персонажа;

5) виявити і системно проаналізувати синтаксичні засоби мовного вираження образу автора в прозі Івана Багряного;

6) визначити актуалізатори естетичного навантаження синтаксичних одиниць у прозових текстах письменника.

Об’єктом дослідження є мова художніх творів Івана Багряного.

Предмет дослідження – синтаксична організація прози Івана Багряного.

Методи дослідження – описовий, метод інтерпретування, метод стилістичного експерименту. Методом інтерпретування декодовано факти художньої мови та визначено їхню рецепцію з погляду стилістичної доцільності. Метод стилістичного експерименту забезпечив виявлення особливостей функціонування синтаксичних одиниць у прозових текстах.

Джерельною базою дисертаційної праці слугували тексти романів “Сад Гетсиманський”, “Тигролови”, “Людина біжить над прірвою”, повісті “Огненне коло”, що опрацьовані в повному обсязі [Багряний І. Сад Гетсиманський: Роман. – К.: Час, 1991. – 512 с.; Багряний І.П. Тигролови: Роман. – К.: Укр. письменник, 1999. – 215 с.; Багряний І.П. Людина біжить над прірвою: Роман. – К.: Укр. письменник, 1992. – 320 с.; Багряний І.П. Огненне коло: Повість. – Київ: Варта, 1992. – 128 с.]. Купюрований текст роману “Маруся Богуславка” слугував для ілюстрації певних синтаксичних форм [Багряний Іван. “Вірю!”: Хрестоматія. – Детройт – Харків: Фундація ім. Івана Багряного, 2000 – 543 c.].

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше досліджено синтаксичну організацію прози Івана Багряного, з’ясовано її естетичну функцію, визначено синтаксичні засоби мовної стилізації, проаналізовано мовлення автора та персонажів, установлено актуалізатори естетичного вияву синтаксичних одиниць.

Теоретичне значення. Результати дослідження поглиблюють теорію аналізу прозового художнього тексту; доповнюють лінгвостилістику новими спостереженнями над способами мовної реалізації письменником своїх естетичних, світоглядних засад.

Практичне значення. Одержані результати дослідження можуть бути застосовані в працях з української стилістики, лінгвоаналізу художнього тексту, у написанні підручників та посібників, у створенні теоретичних спецкурсів та проведенні спецсемінарів для студентів-філологів з проблем естетичної функції мовних одиниць.

Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження обговорювались на засіданнях кафедри української мови Кам’янець-Подільського державного університету (2004-2007), відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України (Київ, 2007), засіданні “круглого столу” “Творчість Івана Багряного у сучасній інтерпретації” (Кам’янець-Подільський, 2007), наукових конференціях викладачів та аспірантів за підсумками науково-дослідної роботи Кам’янець-Подільського державного університету (Кам’янець-Подільський, 2004–2007), лінгвістичних читаннях, присвячених 100-річчю від дня народження видатного дериватолога І.І. Ковалика (Кам’янець-Подільський, 2007). Наукові доповіді з теми дисертаційної праці представлені на І Всеукраїнській науково-практичній конференції студентів та молодих науковців (Горлівка, 2006), міжнародних конференціях: “Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі” (Кам’янець-Подільський, 2005), “Творчість І. Багряного як культурний феномен. До 100-річчя від дня народження” (Харків, 2006).

Публікації. Основні теоретичні положення і результати дослідження викладено в 5 одноосібних статтях, з них 3 – у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура й обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (176 позицій), списку джерел фактичного матеріалу (10 найменувань). Повний обсяг дисертації – 168 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, наукову новизна, визначено мету і завдання, з’ясовано методи аналізу, об’єкт і предмет дослідження, сформульовано теоретичне і практичне значення роботи, подано відомості про апробацію та структуру роботи.

У першому розділі “Естетична функція синтаксичної організації художнього тексту” подано визначення термінів “естетична функція мови”, “естетична функція художнього тексту” у науковій літературі, схарактеризовано основні підходи до лінгвістичного вивчення синтаксичного рівня художнього тексту.

Дослідження естетичної функції художньої мови на різних її рівнях виконували українські мовознавці О. Потебня, С. Ващенко, І. Грицютенко, С. Єрмоленко, О. Клєщова, М. Коцюбинська, Л. Оліфіренко, Н. Сологуб, Л. Ставицька, В. Чабаненко та зарубіжні: Ш. Баллі, В. Виноградов, Г. Винокур, Л. Донецьких, О. Єфимов, Є. Іванчикова, Кв. Кожевникова, Б. Ларін, В. Одинцов.

Естетична функція мови художньої літератури виявляється в розгалуженій системі естетичних значень, вона здатна впливати за допомогою мовних образів на емоції реципієнта. Поняття “естетична функція мови” кваліфікують як використання мови чи її елементів у художньо-образному мовленнєвому акті, які приводять у рух відповідні потенційні її властивості не лише в комунікативно-пізнавальному напрямкові, але оцінно-чуттєвому, зображально-виражальному, щоб виявити настроєве, потаємно-суб’єктивне, уподобане.

Мова художнього твору стає естетичною тоді, коли вона відходить від традицій, відокремлюється від звичайної, буденної мови. Їй властиві влучність, стилістична гнучкість, витонченість вислову, інтонаційне багатство, динамізм тощо. Усі ці категорії, діючи на адресата (читача) естетично, сприяють виникненню мовної експресії.

У науковій літературі тривалий час побутує термін “синтаксична стилістика”. Термін “естетична функція синтаксису” менш поширений. Для пояснення цього поняття використовують різні терміни, естетична значущість синтаксичної організації прози обґрунтовують по-різному:

1) загальна естетичність (естетична норма) і породжувана нею експресія спираються на культуру мови, стислість, лаконізм, економність речень, стилістично осмислений порядок слів у реченні, помірність і доречність у використанні синтаксично ізольованих елементів вислову;

2) синтаксична організація прози підпорядковується філософсько-естетичним настановам письменника. Авторські відступи, внутрішні монологи, зачини та кінцівки окремих творів, стилістичне використання різних типів синтаксичних структур, ремінісценцій, вплетення фольклорних засобів створюють неповторний синтаксичний малюнок прози, забезпечують її ритмічність і підпорядковуються глибинному смислові твору, авторській позиції, філософському осмисленню;

3) експресивний синтаксис художнього тексту – одні лінгвісти пов’язують експресивне з поняттям суб’єктивної модальності, у цьому разі суб’єктивну модальність тлумачать як факультативну ознаку речення, інші мовознавці опрацьовують проблему експресивного в синтаксисі у світлі теорії В. Виноградова, який запропонував поняття суб’єктно-експресивних форм синтаксису як засобу експресивної виразності, котрі він пов’язує з невласне-прямим мовленням в оповідному стилі. Суб’єктні форми дослідник протиставляє об’єктним, які розглядає як найпростіші синтаксичні одиниці. Тому експресивна зображальність у синтаксисі була сприйнята і витлумачена як певний художній прийом, виражений на формально-граматичному рівні.

Теоретичними засадами нашого дослідження стали положення, окреслені в працях В. Виноградова, С. Єрмоленко, Є. Іванчикової, Н. Сологуб. Слідом за Є. Іванчиковою, індивідуальний синтаксис письменника визначено як сукупність часто вживаних у різних художніх творах письменника, улюблених, іноді специфічних за формою, функціональним призначенням синтаксичних побудов, що виконують у стилістичній системі письменника певні функції і в цьому розумінні необхідні, обов’язкові для того чи іншого різновиду художніх контекстів його творів.

Поняття естетичного окреслено в дисертації як єдність аспектів художнього та емоційного: художнє (використовується як синонім) і чуттєве (здатність певним чином сприймати і бути сприйнятим почуттями). Естетичними є властивості всіх синтаксичних одиниць, пов’язані з зображальною та естетичною функцією мови.

Синтаксичні засоби, що виступають самостійно або у співвідношенні з іншими мовними засобами, виконують зображальну функцію: творять характеристику персонажа, виявляють його соціальну належність, професію, інтелектуальний рівень, освіченість, емоційний стан.

На синтаксичному рівні естетична функція актуалізації змісту тексту обумовлена також естетичною функцією простих, ускладнених, складних речень, експресивними синтаксичними структурами, порушенням порядку послідовності елементів для експресивності, синтаксичними повторами, паралелізмом синтаксичних одиниць різного типу. Позиція автора інтегрує всі мовні засоби художнього тексту.

У розділі другому “Мовотипи прози Івана Багряного” проаналізовано синтаксичні різновиди мовлення персонажів (синтаксис прямого мовлення персонажів; стилізація мовлення персонажа; взаємодія мовлення персонажа й мовлення автора на синтаксичному рівні) і різновиди авторського мовлення та їхнє синтаксичне оформлення (синтаксис зачинів у творах Івана Багряного; портретні характеристики; пейзажі; внутрішні монологи).

Авторська оповідь у творах Івана Багряного побудована на майстерному використанні прямого, невласне-прямого мовлення, коли за формами окремих слів, пунктуацією вгадується образ персонажа, індивідуалізована інтонація. І поряд подано ліричні відступи, в яких переплітаються думки персонажа та автора, вибудовується філософія людини.

У творах Івана Багряного авторська оповідь зосереджена переважно на особистостях головних персонажів: Андрія Чумака (“Сад Гетсиманський”), Григорія Многогрішного (“Тигролови”), Максима Колота (“Людина біжить над прірвою”) і підпорядкована задумові письменника. Зрідка центром оповіді стають інші персонажі, наприклад, родина Сірка (“Тигролови”), професор діамату Соломон (“Людина біжить над прірвою”), начальник відділу НКВС Копаєв (“Сад Гетсиманський”), мовлення яких стилізується. Ця особливість організації оповіді відбита і в синтаксисі творів Івана Багряного.

Пряме і стилізоване мовлення персонажів автор використовує для побудови композиційно важливих діалогів, для створення найбільш напружених і відповідальних у структурі всього твору ситуацій, для виявлення власного ставлення до зображуваного.

Зображення персонажів засобами власного мовлення (прямого, непрямого, невласне-прямого) є суттєвою частиною структури художнього тексту, що бере участь у композиційно-сюжетному рухові твору та розвитку його глибинного художнього змісту.

Через персонажа, що “говорить”, не тільки створюється його образ, але й характеристика інших персонажів, відтворюється загальна атмосфера, ситуація мовлення. Неповні, незакінчені речення, риторичні запитання, окличні речення виконують зображальну функцію – допомагають охарактеризувати персонажів. Надаючи мовленню живої розмовності стилю, емоційності, вони відбивають способи побудови думки українцями: – Я весь час дякую Богові за те, що послав мені таку втіху. І в кого вони вдалися? Ні тучі, ні грому не бояться. От хоч би й ця, – посміхнулась, кажучи про Наталку, – і в кого тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками... І пре туди, куди й чоловік не насмілиться...

Мовлення персонажа традиційно передається за допомогою прямого, непрямого та внутрішнього мовлення. Пряме мовлення – чуже мовлення, відтворене з повним збереженням його форми (М. Крупа). Синтаксичні конструкції з прямим мовленням складаються з двох частин: одна – слова автора, інша – власне пряме мовлення, що належить персонажеві.

Естетичний потенціал прямого мовлення залежить від структурного співвідношення мовлення автора та прямого мовлення персонажа. Наближення прямого мовлення до реплік драматичного твору письменник підкреслює вживанням авторських ремарок при прямому мовленні як вставлених конструкцій: – А я сам себе звільнив, мамо... Утік собі та й усе... (помовчав) – чотири роки ось... До вас біг, мамо.

Ряд синтаксичних явищ, притаманних прямому мовленню в художньому тексті, походять з живого розмовного мовлення: велика кількість емоційно-оцінних окличних речень, односкладних називних і дієслівних речень, використання зумовленого експресією порядку слів. Стилістичне значення інтимізації в діалозі мають неповні речення, які поновлюються з попередньої репліки або ситуації розмови. Однак репліки та монологи персонажів і письменника ґрунтуються на літературній мові. Відхилень від літературної мови небагато, лише інколи Іван Багряний надає мовленню ознак певного стилю.

Особливості мовлення персонажа творять не лише повтори лексичного рівня (часто вживані слова, соціально і територіально забарвлена лексика), але й тяжіння до однотипних синтаксичних конструкцій та синтаксичного обсягу фрази. Однотипність утворюють речення з неповним граматичним складом, особливою комунікативною настановою, підсиленою емоційністю висловлення, які завдяки незвичності їх синтаксичного малюнка фокусують увагу читача.

Виокремлюється мовлення головних персонажів – представників інтелігенції – Андрія Чумака (“Сад Гетсиманський”), Григорія Многогрішного (“Тигролови”), Максима Колота (“Людина біжить над прірвою”), воно взаємодіє з авторським мовленням. Діалоги динамічні, визначені ситуацією: на допитах та перевірках короткі, напружені; одна-дві репліки, оформлені еліптичними реченнями. Для більшого ефекту вони іноді повторюються, однак репліки персонажів під час психічної атаки не змінюються, що вказує на силу волі, цілісність характеру.

Використовуючи прийоми стилізації, Іван Багряний індивідуалізує мовлення персонажів, показує їх перебування в певному просторі, часі, в етнографічному середовищі. Правдоподібності звучання діалогів і монологів письменник досягає завдяки відтворенню територіальних, часових відмін мови: зображує характерні матеріальні та ідеальні реалії, передає розмовний колорит мовлення персонажів. Стилізація виконує і естетичну функцію – допомагає письменникові дати характеристику своїм персонажам.

Аналіз прозових творів Івана Багряного дав змогу виявити такі зразки стилізації мовлення персонажів: 1) за аналогією до фольклору (мовлення переселенців-українців Зеленого Клину як носіїв давньої мовної традиції: Сірка і його дружини, Морозенків, діда з роману “Людина біжить над прірвою”, матері Андрія Чумака з “Саду Гетсиманського”): І от дід переповідав її з усіма гіперболами і з усіма наївними, часом і смішними виясненнями, на зразок:

“І говорив він по-вкраїнському, а не так як ми, по-мужицькому”; або:

“І був він “щирий”, – це так його вороги прозивали, бо боялися тих, хто є щирий, тобто – наш, значить…”;

2) за національною належністю як носіїв певної мови (стилізація мовлення за цією ознакою подається через мовний портрет окремих представників народу – українців, вірмен, росіян тощо): –

Все надумав, товариш дорогий! Хочем признаватись...–

Давай. Та тільки не бреши, гляди, черезчур.–

Ну, навіщо ж через “чур”, все буде правда. Пиши – я, Аслан, контрреволюціонер і враг народа...

Стилізація в прозі Івана Багряного можлива не лише в прямому мовленні персонажів, але й у непрямому. Найчастіше це стилізація під народні думи, перекази. Фольклорна стилізація мовлення персонажів здійснюється шляхом імітації синтаксичного ладу народного героїчного ліро-епосу. За допомогою полісиндетонних сполучників, дієслівних рим письменник стилізує виклад під народну думу.

Персонажам Івана Багряного властиве самовираження в прямому чи прихованому (внутрішньому) мовленні, яке вільно входить у контекст авторської оповіді. Мовлення персонажа (“чуже”), взаємодіючи у творах Івана Багряного з авторським, набуває ознак невласне-прямого мовлення.

Двоплановість оповіді, тобто поєднання в одній конструкції двох ліній мовлення (мовлення героя та мовлення автора), є особливо художньо-виграшною для Івана Багряного, створює своєрідний естетичний ефект. В одних випадках переважає голос автора, в інших – голос персонажа.

Невласне-пряме мовлення в оповіді Івана Багряного виступає у двох формах висловлення: в прихованій, медитативній формі, не виходячи за межі авторського оповіді, й у відкритій, експресивній формі, коли воно є засобом передачі сформованого внутрішнього мовлення персонажа. Перша форма характеризується тим, що основну лінію веде автор, невласне-пряме мовлення існує тут у вигляді слів, словосполучень, зворотів, притаманних персонажу. Другий ступінь невласне-прямого мовлення визначається більш тісною взаємодією автора і персонажа; у викладі подій вони беруть участь немовби на рівних правах, часто змінюючи один одного. В оповіді Івана Багряного акценти часто зміщуються. У нього “чуже” слово – це не слово, супроводжуване оцінкою, а нерідко власне-авторська оцінка, для якої вводиться “чуже” слово.

Своєрідністю “чужого” мовлення у творах письменника, особливо в романі “Сад Гетсиманський”, є часто внутрішнє тяжіння його до слова автора: це мовлення не має віддаленої оцінки і передає точку зору автора. Не відбувається дистанціювання “погляду збоку” від “чужого” слова. Воно привласнюється, це майже слово автора: …І мабуть, для того винайдено “конвеєр”, щоб поставити все на своє місце. Може, на цьому позначився перст Божий, щоб узнати, чого варті ті, що сотворені по образу і подобію Божому? Тоді який же парадокс криється в тім, що за провідників Божої волі вибрано тих, які давно той образ і подобу втратили?!

А втім, тяжко Андрієві визначити, хто саме образ і подобу втратив і що в дійсності є на цім світі парадоксом.

В аспекті синтаксичному авторське мовлення виступає основою організації змістово-фактуального матеріалу, є канвою сюжету твору, у яку вставляються інші способи викладу.

Синтаксична специфіка зачину пов’язана з його призначенням як першого речення. Зачин починає повідомлення, містить нове, визначає подальший розвиток подій. Це виражається в особливостях синтаксичної будови: повноті складу, синтаксичній незалежності, особливостях, що пов’язані з підкресленням початкового моменту думки. Незалежно від лексичної несхожості за своєю синтаксичною формою зачини є однотипними. Вони мають однаковий порядок (непрямий інверсований) слів: обставина, присудок, підмет. Прозі Івана Багряного властиві стійкі, повторювані форми, синтаксичні способи вираження початку думки, переходу від однієї до іншої: Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. Синтаксична структура зачину в романі “Сад Гетсиманський” (інверсія граматичних форм, фольклорні формули, синтаксичні та лексичні повтори) засвідчує авторську стилізацію під фольклор.

Синтаксис пейзажних картин визначає динамічність чи статичність опису. Пейзажі в романах Івана Багряного є психологічним виразником думки, почуття, переживання і моделюються за допомогою двох прийомів: описовість і психологічний підтекст – орнаментальність та імпресія. Вони тісно пов’язані із сюжетом, в окремих творах містять введення і закінчення подій, що розвиваються, єдиний емоційний тон пронизує і рух сюжету, об’єднуючи його в цьому розумінні з пейзажем, таким чином водночас відбувається і подієве, й емоційне зближення в межах композиційної рівноваги.

Естетичну функцію описово-зображальної картини природи виконують незакінчені речення, сурядні предикативні частини складного речення. Спостерігаємо метафоризацію фрази на синтаксичному рівні: На щиті вогненному, на щиті золотому Каїн підняв Авеля на вила і так держить його. Держить перед очима, не дає й зморгнути... А десь за ним хтось на роялі задумливо грає журну і бентежну сонату Бетховена. Місячну сонату. Хтось там теж дивиться на місяць. І грає... Поєднання ліризму і динамізму завдяки різкій зміні різних синтаксичних структур: односкладних речень, двоскладних з обмеженою поширеністю, зі зміною порядку слів, повторами, відділених трьома крапками з одного боку; речень двоскладних, поширених, ускладнених однорідними членами, відокремленими членами речення, з прямим порядком слів – з іншого, – творить ритм співпереживання автора, персонажа та читача.

Портрет поряд з інтер’єрами, пейзажами, монологами, діалогами й авторською оповіддю створює художній світ твору.

Концентровані портрети з погляду структури тексту є такими його елементами, які відмежовані від решти канви твору та вирізняються притаманними їм синтаксичними явищами. У творах Івана Багряного портрети найчастіше фрагментарні, подаються поступово, з розгортанням сюжету за допомогою виразних деталей.

Індивідуально-авторське моделювання портрета виявляється насамперед у семантиці, однак своє втілення семантична структура портрета знаходить у межах синтаксичних структур, фрагментів тексту чи всього тексту.

Контексти, що містять опис зовнішності персонажів, або витримані у формах об’єктно-описового синтаксису, або включають до свого складу синтаксичні форми суб’єктної зображальності, що передають ставлення “глядача” до портретованої особи.

Ознаками статичного опису є: 1) стилістичне домінування субстантивованої групи, поширюваної прикметниками, дієприкметниками зі значенням ознаки; 2) переважальна форма присудків – прикметники-предикати. Однак він не позбавлений зображальності та експресивності, зближується з описом героїв народних переказів: …Таких два соколи, таких два пишних королевичі: в гаптованих лапчатих унтах, що являли собою своєрідне чудо мистецтва <…>. Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами, були ніби вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу – наснажені життям, силою. Один похмурий, а один веселий, – але обидва красені, ніби від одної мами.

Домінантами опису можуть слугувати дієслова із семантикою дії або стану, синтаксичної значущості набуває концентрація перерахованих одиниць. Текст має ознаки динамічного опису: Жінка взяла пакет, а очима на Андрія. В густо нафарбованих губах вона тримала димлячи цигарку, жувала її, як зумбело, а великими очима дивилася на свою нову власність, ніби оцінюючи її.

Лінгвістична характеристика персонажів (груповий портрет) як самостійний тип контексту у формах свого синтаксичного вираження виходить за межі синтаксису, властивого опису, й будується в більш вільних формах мовлення – роздуму.

Авторський монолог у прозі Івана Багряного виявляється в ліричних відступах, ораторський – у прямих зверненнях до читача (з огляду на публіцистичність його творів), внутрішній – монолог персонажа.

Авторське “Я” відбито в ліричних відступах, в окремих запитаннях і вигуках, риторичних звертаннях, які творять загальний емоційний тон оповіді чи окремих її фрагментів.

Ліричні відступи розривають об’єктивну оповідь, утворюючи в ній відносно замкнені фрагменти. Однак іноді вони входять до системи засобів, що творять суб’єктивність оповіді. Втручання автора відбивається на всій структурі твору. У творах Івана Багряного одним зі способів ведення оповіді, що виявляє її структуру, є звернення до читача, які містять вказівку на послідовність викладу подій: Коли б ішлося тільки про полювання та про екзотику, ми б тоді, читачу, розповіли, як мисливці наші здобували рисей, ловили колонків та солонгоїв, капканили вовків; розповіли б і про те, як вони стріляли вепрів. Але не про те мова йде.

Зміст, проблематика художнього мовлення, естетичні настанови письменника зумовлюють поряд із власне художнім синтаксисом функціонування в художньому тексті публіцистичних структур.

Ми виявили такі синтаксичні явища мови ораторської прози Івана Багряного (зокрема, памфлетів), що проектуються на мову художньої прози письменника: 1) повтори, які підкреслюють думку; 2) інверсований порядок компонентів речення, що надає оповіді схвильованості; 3) використання періодів, у яких нагромаджено однорідні підрядні частини або однорідні члени речення, конструкції з послідовною підрядністю, що надають текстові аргументованості, логічної доведеності й переконливості.

Публіцистичне в мові романів “Сад Гетсиманський”, “Людина біжить над прірвою” Івана Багряного не шкодить естетичній вартості художньої творчості письменника. Оскільки риси публіцистичного стилю переносяться в художнє мовлення не механічно, а з відчуттям мистецького такту.

Синтаксичні форми художнього тексту – це відрізки тексту, які мають певні синтаксичні ознаки. Сигналами індивідуальних проявів синтаксичного почерку Івана Багряного є випадки відповідності синтаксичних форм типам мовлення – авторського (портрети, пейзажі) та персонажа (пряме мовлення). Ці відрізки тексту відповідають певному способу художнього зображення. Роздуми та прямі виловлювання персонажів відбивають суб’єктивну позицію мовця, синтаксис описовий відображає об’єктивну позицію автора.

Третій розділ “Синтаксичні засоби актуалізації змісту тексту та їхня естетична функція” присвячено дослідженню естетичної функції простих, ускладнених, складних речень, експресивних синтаксичних структур у творах Івана Багряного (неповні речення, еліптичні речення, парцельовані та сегментовані конструкції, незакінчені речення), порушенню порядку послідовності елементів для експресивності, синтаксичного повтору, паралелізму різного типу синтаксичних одиниць. Визначено роль сполучників в естетичній функції синтаксису.

У напруженій, глибоко експресивній оповіді Івана Багряного домінує тенденція до змістового розвантаження простого речення, вияв його глибини в інших видах компресії, розвивається парцеляція, еліпсис, синтаксична неповнота конструкцій. Паралелізм, повтори, інверсія розраховані на появу естетичних емоцій реципієнта.

Твори Івана Багряного репрезентують різноманітну семантико-синтаксичну структуру простих речень, які є функціонально важливими в тексті. Односкладні конструкції в синтаксичній структурі функціонально різні та виявляють неоднакову продуктивність стосовно типів. Номінативні речення мають особливу увиразненість, емоційну напруженість, фіксують враження, побіжні сприйняття, творять статичні описи (динамічність творять суміжні з ними речення), лаконічно виражають думку. Наприклад: Рух. Дим. Мряка судного дня. Хаос Содома і Гоморри. Але ж, Боже!! Пощо ж на них Содом і Гоморра?!

Синтаксис творів Івана Багряного характеризується багатством речень із вставленими конструкціями, які: 1) аргументують зміст основної частини висловлення; 2) поєднують в одному реченні два плани оповіді; 3) виражають емоції автора, індивідуальне сприйняття дійсності; 4) сприяють естетичному впливові тексту на читача: Хоч їх і безліч – різні “Тройки”, “Спецколегії”, ОСО, трибунали тощо – але, бавлячись у “законність”, всі ці суди (і кого вони мають дурити? Перед ким відчитуватись і виправдовуватись?!) вимагають ніби “бездоганного” оформлення справ, щоб усе в них було як слід припасоване, підігнане до вимог совєтської юрисдикції, щоб все було по “закону”.

Складні речення у творах письменника стилістично менш місткі, ніж прості. Однак вони виявляють свої естетичні якості дещо інакше. Складносурядні речення характеризують складні, тематично поєднані явища з різних боків: розташування компонентів складнопідрядного речення виводить на чільне місце окремі елементи, які вимагають, згідно з загальною настановою мовлення, свого підкреслення.

У художній прозі Івана Багряного виявлено такі експресивні синтаксичні структури: 1) неповні та еліптичні речення; 2) парцельовані та сегментовані конструкції; 3) перервані та незакінчені речення.

Широке застосування парцельованих конструкцій, які підпорядковуються власне авторським естетичним настановам, є однією зі своєрідних рис індивідуального стилю Івана Багряного: То не Бог! То тільки, тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, в ганчір'ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, – поставлена над безоднею. Людина, яку ніхто не може врятувати…

Художній прозі Івана Багряного також властиві побудови, у яких дистантне розташування елементів підкреслює і виділяє їхнє змістове наповнення: На снігу великими літерами, либонь за допомогою пальця, було написано лише чотири слова: “ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА”. Автор відходить від звичного граматичного порядку слів задля їхнього емфатичного, логічного або ритмічного підпорядкування вимогам формо-змістової єдності для емоційно-смислового увиразнення певного вислову. Інверсія в тексті романів Івана Багряного не тільки надає мовленню схвильованого, емоційного характеру, а й активізує мислення читача в процесі сприймання ним як зображуваного загалом, так і кожної окремо художньої деталі.

Синтаксичний повтор створюється за допомогою кількаразового вживання словосполучень, речень або їхніх частин.

Дистантний синтаксичний повтор відповідно до позиції його компонентів у прозі Івана Багряного має різновиди: 1) повторення однакових синтаксичних елементів на початку речень чи цілих абзаців (анафора); 2) розташування повторюваних мовних елементів у кінці суміжних синтаксичних одиниць – речень, контекстуальних уривків тощо (епіфора); 3) повтор лексеми на початку і в кінці синтаксичної одиниці або фрази (анепіфора); 4) “композиційний стик”, повтор-підхоплення – конструкція, у якій наступний уривок синтаксичної одиниці починається тим, чим закінчується попередній (епанафора); 5) фразовий повтор вичленованого компонента, який наголошує на певному аспекті думки (рефрен): “Крок германський, автомат американський, штани англійські, матюки російські!”. Га! Ось вона, квінтесенція епохи! Її дух, її геній у всій красі й величі. Її емблема, символ всесвітнього універсального професійного вбивці” <…>. І та думка була разюча, як разючим було й видовище. Так, так... Крок германський, автомат американський, форма англійська, душа російська...

Синтаксичні повтори передають важливу додаткову інформацію емоційності, експресивності та стилізації; в окремих випадках з’єднують речення так, що важко відокремити інформацію предметно-логічну від додаткової.

З різноманітною функцією повторів пов’язаний специфічний синтаксично-інтонаційний малюнок прози Івана Багряного, часто породжуваний синтаксичною симетрією – синтаксичним паралелізмом. Паралелізм – прийом, суть якого полягає в паралельному використанні (повторі) в межах одного складного або кількох речень тієї самої синтаксичної структури з тотожною модальністю (спонукальною, питальною чи оповідною), однаковим порядком слів та ідентичним інтонаційним малюнком: А вершинка тремтить болісно і одчайдушно, щоб не зламатись… Щоб не зламатись… І Андрієва душа в’ється біля тієї вершинки… Не зламатись!... Вона не мусить зламатись!... Естетичний ефект створюється поєднанням різних тональностей ліро-епічної оповіді, суміжністю частин із різною синтаксичною домінантою.

Функції сполучників у творах письменника важливі та різноманітні. Вживання сполучників, як і їхня відсутність, є значущим: ...Інженери і авіатори, ударники і так літуни, партпрацівники і туристи, колгоспні колективізатори і радгоспні бюрократи, раціоналізатори й індустріальні авантюрники, прокурори і розтратники, потенціальні злодії й імпотентні фарисеї... Сполучники орієнтують читача в складній синтаксичній конструкції. Вони створюють ритмічність, підкреслюють зміну лаконічних і містких образів, допомагають письменникові створити філософське та ліричне тло.

Порушення послідовності елементів, синтаксичний повтор надають мовленню схвильованого, емоційного характеру, активізують мислення читача в процесі сприймання ним як зображуваного загалом, так і кожної окремо художньої деталі.

У Висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

У лінгвостилістиці поширеним є підхід, згідно з яким синтаксична організація художнього тексту витлумачується як така, що підпорядковується філософським настановам письменника. Вибір певної синтаксичної форми письменником визначається різною метою – зобразити об’єкт, емоційно виділити ритмічними засобами найголовніше, наслідувати традицію, дотримуватися особливостей жанру.

Cтилістичні якості синтаксичних одиниць мови виступають як своєрідні різновиди актуалізації форми висловлення, підсилюють експресивно-впливаючу сторону тексту, є компонентами структури тексту, фактом послідовного чи контрастного опису явищ дійсності, діяльності та вчинків людей. Значущість мовного засобу обумовлюється значною мірою його роллю в структурі художнього тексту. Письменник описує події та факти під певним кутом зору, виділяючи ті або ті риси.

Синтаксис Івана Багряного має ряд індивідуальних властивостей, які визначаються нашаруванням на загальноприйняті зразки власне авторських, що несуть додаткові експресивні, композиційні навантаження.

Підхід до синтаксису як елементу художньої форми зумовив розгляд особливостей синтаксичного почерку Івана Багряного в їх закріпленості за типами мовлення персонажа та мовлення автора. Зображальні можливості синтаксичних форм розкриваються в мовленні персонажа як засіб створення індивідуалізованих образів персонажів, спосіб окреслення їхнього внутрішнього психічного стану. Синтаксичні форми авторського мовлення є засобом передавання ставлення автора до персонажа.

Мова творів Івана Багряного розкриває такі особливості синтаксису, як тенденція до розчленованості думки на кілька виразних частин, винесення в називний уявлення, вживання скорочених, згорнутих синтаксичних побудов.

У художньому тексті синтаксичні одиниці виявляють певну комунікативну обумовленість: загальні особливості синтаксичної форми, втілювані в конкретні різновиди синтаксичних структур, спрямовуються на актуалізацію, смислове виділення тих або тих слів і фразових компонентів, на уточнення окремих частин вислову. Комунікативно обов’язкові синтаксичні форми в певних умовах стають засобами художнього зображення, виконують естетичну функцію. Еліпсис, синтаксичний паралелізм, риторичні речення, градація, парцеляція, замовчування, сегментація, приєднування тощо – підпорядковані власне авторським естетичним настановам.

Синтаксис прози письменника розкриває можливості для створення різних тональностей мовлення та стильових манер – від епічно-фольклорних до філософсько-політичних чи публіцистично-ділових.

Основні положення дисертації висвітлено в таких публікаціях:

1. Ладиняк Н.Б. Експресивні синтаксичні структури у художньому тексті (на матеріалі творів Івана Багряного) // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Філологічні науки. – Вип. 11: У 2 т. – Кам’янець-Подільський: Абетка-Нова, 2005. – Т. 2. – С. –117.

2. Ладиняк Н.Б. Парцельовані конструкції як засіб експресії та емоційності у художній прозі Івана Багряного // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Збірник за підсумками звітної наукової конференції викладачів і аспірантів. – Вип. 4: В 3 т. – Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський державний університет, редакційно-видавничий відділ, 2005. – Т. 2. – С. –27.

3. Ладиняк Н.Б. Стилістичні фігури синтаксису Івана Багряного і український фольклор // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету. Філологічні науки. – Вип. 12. – Кам’янець-Подільський: Абетка-Нова, 2006. – Т. 1. – С. –128.

4. Ладиняк Н.Б. Естетична функція речень із вставленими конструкціями у художньому мовленні Івана Багряного // Україністика: нові імена в науці: Збірник наукових праць. – Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2006. – С. –125.

5. Ладиняк Н.Б. Особливості невласне-прямого мовлення у романі “Сад Гетсиманський” Івана Багряного // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – № 742. Серія: Філологія. – Х.: Харківський нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна, 2006. – Вип. 48. – С. –313.

АНОТАЦІЯ

Ладиняк Н.Б. Естетична функція синтаксису прози Івана Багряного. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. – Інститут української мови НАН України. – Київ, 2007.

Дисертація присвячена дослідженню індивідуально-авторської манери синтаксичної організації художньої прози Івана Багряного, творчість якого репрезентує українську літературну мову першої половини ХХ століття. У ній визначено синтаксичні засоби мовної стилізації. Проаналізовано мовлення автора та персонажів, способи їхньої взаємодії. Установлено актуалізатори естетичного вияву синтаксичних одиниць, з’ясовано функцію повторів і паралелізмів, роль сполучників в естетичній функції синтаксису.

Ключові слова: синтаксична організація художнього тексту, стилістичний синтаксис, естетична функція, експресивне в синтаксисі художнього тексту, мовлення автора, мовлення персонажа, мовна стилізація.

АННОТАЦИЯ

Ладыняк Н.Б. Эстетическая функция синтаксиса прозы Ивана Багряного. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – украинский язык. – Институт украинского языка НАН Украины. – Киев, 2007.

Диссертация посвящена исследованию индивидуально-авторской манеры синтаксической организации художественной прозы Ивана Багряного.

Актуальность диссертационной работы предопределяется объективной потребностью изучения языка писателей ХХ века, в частности, искусственно исключенных из украинского литературного процесса, а также исследования индивидуального синтаксиса как части их эстетической системы. Синтаксис прозы Ивана Багряного нуждается в глубоком изучении для постижения неординарной манеры письма, глубины понимания мира автором и художественного мышления, для создания целостной картины индивидуального стиля писателя.

В результате осуществленного анализа выявлены средства речевой стилизации, охарактеризованы речь автора и речь персонажей, способы их взаимодействия, определены актуализаторы эстетического проявления синтаксических единиц.

В работе дано определение терминов “эстетическая функция языка”, “эстетическая функция художественного текста” в научной литературе, охарактеризованы основные подходы к лингвистическому изучению синтаксического уровня художественного текста. Теоретическим основанием нашего исследования являются положения, определенные в трудах В. Виноградова, С. Ермоленко, Е. Иванчиковой, Н. Сологуб. Понятие эстетического рассматривается в единстве аспектов художественного и эмоционального.

Проанализированы синтаксические разновидности речи персонажей (синтаксис прямой речи персонажей; стилизация речи персонажа; взаимодействие речи персонажа и речи автора на синтаксическом уровне), а также разновидности речи автора, их синтаксическое оформление (синтаксис зачинов; портретные характеристики; пейзажи; внутренние монологи).

Авторский рассказ в произведениях Ивана Багряного построен на умелом использовании прямой, несобственно-прямой речи, когда за формами отдельных слов, пунктуацией можно определить образ персонажа, индивидуализированную интонацию. И рядом даны лирические отступления, в которых переплетаются мнение персонажа и мнение автора, выстраивается философия человека.

Особенности речи персонажа определяются однотипностью синтаксических конструкций и синтаксическим объемом фразы. Однотипность образуют предложения с неполным грамматическим составом, особенной коммуникативной установкой, усиленной эмоциональностью высказывания, которые благодаря необычности их синтаксического рисунка фокусируют внимание читателя.

В синтаксических формах авторского повествования выражаются отношение автора к персонажу, оценочная характеристика, они являются средством косвенного изображения его душевного состояния.

Исследованы эстетическая функция простых, осложненных, сложных предложений, экспрессивных синтаксических структур в произведениях Ивана Багряного, нарушение порядка последовательности элементов с целью экспрессивности, синтаксический повтор, параллелизм разного типа синтаксических единиц. Определена роль союзов в эстетической функции синтаксиса.

Произведения Ивана Багряного представляют разнообразную семантико-синтаксическую структуру простых, осложненных предложений, являющихся функционально важными в тексте: 1) односоставные предложения фиксируют впечатление, лаконично выражают мысль, создают статические описания; 2) однородные члены предложения способствуют смысловой конденсации и логическому подчеркиванию мысли; 3) предложения со вставными конструкциями выражают эмоционально-экспрессивную оценку высказывания.

Посредством экспрессивных синтаксических структур: неполных и эллиптических предложений, парцеллированных и сегментированных конструкций, усеченных и незаконченных предложений – достигается экономная форма передачи информации, четкий ритм авторской речи.

Нарушения последовательности элементов, синтаксический повтор придают речи писателя взволнованный, эмоциональный характер, активизируют