НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

Лісова Неля Валеріївна

УДК. 343.265

КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ ЯК ОБСТАВИНА, ЩО ВИКЛЮЧАЄ

ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

Спеціальність 12.00.08 ? кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ ? 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

Кваша Оксана Олександрівна,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України,

старший науковий співробітник відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Музика Анатолій Ананійович

Державний науково-дослідний інститут МВС України,

головний науковий співробітник

кандидат юридичних наук, доцент

Діденко Віталій Петрович,

Національний університет культури і мистецтв,

завідувач кафедри кримінального права і процесу

Провідна установа:

Львівський державний університет внутрішніх справ, кафедра кримінального права та кримінології, Міністерство внутрішніх справ України, м. Львів

Захист відбудеться 21.03.2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 21.02.2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор юридичних наук І.М. Кучеренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Основним завданням кримінального законодавства України є правове забезпечення охорони прав і свобод людини, громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Кримінальне законодавство регулює відповідальність за вчинення злочинів, а також визначає діяння, які є соціально корисними чи допустимими правомірними вчинками, хоча за зовнішніми своїми ознаками збігаються із ознаками певного складу злочину.

Відмежування злочинної поведінки від незлочинної є фундаментальною проблемою кримінально-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а також виключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке при інших рівних умовах має бути караним. Як свідчить досвід вітчизняного та зарубіжного кримінального законодавства, держава та суспільство завжди покладають певні сподівання на те, що завдяки таким встановленням мають вирішуватись проблеми кримінальної політики в цілому. До того ж сучасна держава, хоч би потужним правоохоронний апарат не мала, на жаль, не може будь-якої миті захистити громадянина від певної небезпеки, тому вона й створює законодавчі гарантії особистого захисту громадян від небезпеки. Механізмом реалізації такої гарантії в Україні є Кримінальний кодекс, у якому вперше на законодавчому рівні закріплено існування кримінально-правового інституту “Обставини, що виключають злочинність діяння”, в якому традиційно закріплена така обставина, як крайня необхідність (ст.39 КК України).

Однак зміст цієї кримінально-правової норми, а також практика її застосування дають підстави для наукової дискусії. Ці підстави зумовлені, по-перше, низьким ступенем реалізації цієї норми у правозастосовчій діяльності, по-друге, досить суперечливим застосуванням її положень у зв’язку з неоднозначним підходом органів правосуддя до кримінально-правової оцінки вчиненого у стані крайньої необхідності. Таке положення на практиці часто призводить до того, що дії осіб, які діяли в стані крайньої необхідності на користь інтересів суспільства та держави, визнаються неправомірними та особи, що їх вчинили, притягаються до кримінальної відповідальності.

У галузі кримінального права вагомий внесок у розробку проблем крайньої необхідності внесли такі вчені, як Ю.В. Александров, П.П. Андрушко, В.Ф. Антонов, Ю.В. Баулін, М.I. Бажанов, Н.П. Берестовий, В.А. Блінніков, П.А. Воробей, В.К. Грищук, В.П. Діденко, С.А. Домахін, О.О. Дудоров,

М.Д. Дурманов, В.Л. Зуєв, С.Г. Келіна, В.М. Козак, Т.П. Кудлай, О.М. Литвак, П.С. Матишевський, Є.Я. Немировський, М.I. Мельник, П.П. Михайленко, А.А. Музика, В.І. Осадчий, М.I. Панов, М.М. Паше-Озерський,
С.В. Пархоменко, А.М. Ришелюк, М.М. Розін, І.І. Слуцький, В.В. Сташис, В.Я. Тацiй, М.М. Турецький, І.С. Тишкевич, В.І. Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, С.Д. Шапченко, М.Д. Шаргородський, М.Я. Якубович, С.С. Яценко та інші. Важливе місце у розробці проблемних питань регулювання обставин, що виключають злочинність діяння, належить працям М.В. Анчукової, Я.М. Брайніна, Г.В. Бушуєва, М.С. Гринберга, І.А. Гільфанда, О.А. Герцензона, В.О. Глушкова, К.О. Гориславського, П.С. Дагеля, С.І. Дячука, А.М. Красикова, М.Й. Коржанського, О.М. Костенка, А.А. Піонтковського, Е.Ф. Побігайло та інших вчених.

У теорії кримінального права крайня необхідність завжди вважалася нарівні з необхідною обороною одним з основних видів правомірної, соціально корисної поведінки особи і тому має належний рівень розробки у науці кримінального права. Однак проблема крайньої необхідності і на сучасному етапі залишається актуальною, оскільки має низку дискусійних питань.

Так, до прийняття нового Кримінального кодексу проблеми відповідальності особи за дії, вчинені під впливом фізичного чи психічного примусу, за умов виправданого ризику часто вирішувались за правилами про крайню необхідність. Сьогодні ці обставини є самостійними в інституті обставин, що виключають злочинність діяння. Однак історія кримінально-правового регулювання таких ситуацій є свідченням взаємозв’язку обставин, що виключають злочинність діяння, необхідності визначення чітких критерієв їх розмежування. Як правило, у науці кримінального права проводився аналіз співвідношення крайньої необхідності і необхідної оборони, тому на сьогодні бракує наукових досліджень співвідношення крайньої необхідності з іншими обставинами, що виключають злочинність діяння, які є новелами кримінального законодавства 2001 року. Дослідження крайньої необхідності залишається актуальним також у зв’язку із суттєвими змінами, внесеними у зміст поняття крайньої необхідності при прийнятті Кримінального кодексу України 2001 року.

Людська діяльність у багатьох сферах поєднана з виникненням стану крайньої необхідності, однак застосування ст.39 КК України за відсутності єдиного підходу до визначення конститутивних ознак поняття крайньої необхідності, роз’яснень (постанови) Пленуму Верховного Суду України щодо судової практики застосування цієї норми, викликають численні і найчастіше суперечливі тлумачення, що призводить до розбіжностей серед юристів у питаннях формулювання підстав правомірності заподіяння шкоди при крайній необхідності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології і судоустрою Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України “Актуальні проблеми кримінальної юстиції в Україні” (2003?2004 роки, № держреєстрації РК 0103V004302) та “Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку” (2006?2008 роки, № держреєстрації РК 0106V004753).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є теоретична розробка кримінально-правових аспектів поняття крайньої необхідності, визначення підстав виникнення стану крайньої необхідності, розв’язання проблеми перевищення меж заподіяння шкоди при крайній необхідності, а також розробка на цій основі науково обгрунтованих рекомендацій для вдосконалення кримінального законодавства та практики його застосування. Для досягнення цієї мети поставлені такі завдання:

- дослідити історію розвитку поняття крайньої необхідності у кримінальному законодавстві;

- визначити місце крайньої необхідності в системі обставин, що виключають злочинність діяння;

- конкретизувати кримінально-правове поняття крайньої необхідності;

- розробити структуру діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності;

- проаналізувати підстави вчинення діяння в умовах крайньої необхідності;

- визначити критерії відмежування крайньої необхідності від інших обставин, що виключають злочинність діяння, які є новелами чинного КК України;

- визначити поняття перевищення меж заподіяння шкоди при крайній необхідності;

- дослідити проблеми кваліфікації заподіяння шкоди здоров’ю і життю в стані крайньої необхідності.

Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини, що виникають у зв’язку із заподіянням шкоди у стані крайньої необхідності.

Предметом дослідження є крайня необхідність як один з видів обставин, що виключають злочинність діяння, передбачених у Кримінальному кодексі України.

Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використовувався комплекс загальнонаукових і спеціально-наукових методів, які забезпечили об’єктивність аналізу предмета дослідження і стали основою всебічного вивчення проблем крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння. Під час дослідження автор застосував конкретно-історичний метод – при дослідженні історії розвитку поняття крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння; порівняльно-правовий метод дав можливість порівняти положення кримінального законодавства України з відповідними положеннями законодавства зарубіжних країн; метод системно-структурного аналізу – при розгляді цієї обставини як кримінально-правової норми в структурі інституту обставин, що виключають злочинність діяння; формально-логічний метод, за допомогою якого проведено дослідження термінів, використаних при вдосконаленні кримінально-правової норми про крайню необхідність; семантичний – при розмежуванні понять і термінів, аналізі змістовного значення деяких кримінально-правових категорій; статистичний метод – при обробці статистичних даних про стан застосування кримінально-правової норми про крайню необхідність в Україні; у процесі обробки даних, отриманих за спеціально розробленими анкетами, використано соціологічний метод, який дав можливість узагальнити та проаналізувати точки зору студентів, магістрів та слухачів Академії прокуратури України та магістрів Київського університету права НАН України щодо теоретичних проблем та практичного застосування норми про крайню необхідність (опитано 250 респондентів). При написанні роботи було вивчено 180 кримінальних справ, розглянутих судами м. Києва та Київської області за період 2000–2006 рр. Усі зазначені методи застосовувались у взаємозв’язку та в системі один з одним.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше на підставі кримінального законодавства 2001 року всебічно досліджено крайню необхідність у системі обставин, що виключають злочинність діяння. У межах дисертаційного дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. Встановлено, що сучасне кримінальне право як країн континентального, так і країн загального права визначає суть крайньої необхідності переважно як заподіяння шкоди за наявності колізії правових інтересів та “вибір меншого лиха”.

2. Визначено поняття обставин, які виключають злочинність діяння, як діяння, що заподіюють шкоду охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави, однак не є злочинними у зв’язку з суспільною корисністю (прийнятністю) та дозволеністю законодавством України, тому і виключають кримінальну відповідальність.

3. Обґрунтовано доцільність визначення поняття крайньої необхідності, передбаченого у статті 39 КК України як “дії, вчинені з метою усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави, шляхом заподіяння шкоди іншим охоронюваним правам та інтересам, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності”. Закріплений у чинній нормі підхід до крайньої необхідності як до дії, що “не є злочином”, визнано невдалим, оскільки це підкреслює схожість аналізованих дій зі злочином і тим самим не стимулює громадян до відвернення небезпеки у стані крайньої необхідності.

4. Отримало подальший розвиток положення про те, що діяння, вчинене в стані крайньої необхідності можуть бути зумовлені як здійсненням суб’єктивного права, так і виконанням юридичного обов’язку залежно від суб’єкта вчиненого діяння. Громадянин може реалізовувати право на крайню необхідність, а може і утриматись від такої реалізації, проте певні категорії працівників (міліціонери, пожежники, рятувальники) не тільки наділені правом на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, а й зобов’язані, перебуваючи в такому стані, його реалізовувати.

5. Зроблено висновок, що закріплені лише з прийняттям КК України 2001р. як обставини, які виключають злочинність, такі діяння: фізичний або психічний примус; діяння, пов’язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, походять від крайньої необхідності, оскільки зміст багатьох ознак цих обставин є схожим: підстава, мета, об’єкт заподіяння шкоди, характер діяння, своєчасність заподіяння шкоди, межі заподіяння шкоди.

6. На відміну від традиційних поглядів у науці кримінального права на крайню необхідність виключно як на дію, поширено положення, що заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності може відбуватись не тільки шляхом дії, а й шляхом бездіяльності. Зокрема, шляхом бездіяльності може бути заподіяна шкода при колізії таких обов’язків: ненадання медичної допомоги хворому, з причин надання її іншому хворому, який потребував більш невідкладної допомоги; тушіння пожежниками більш важливого об’єкта тощо.

7. Визначено структуру крайньої необхідності, яка складається з двох елементів: підстава та саме діяння. Підстава крайньої необхідності є єдиною, хоча має правову та фактичну сторони, які імперативно пов’язані між собою. Правовою стороною підстави визначено реальну та наявну небезпеку заподіяння шкоди охоронюваним законом правам та інтересам, яка без будь-яких втручань може перетворитись на реальну шкоду. Фактичною стороною підстави визначено наявність обстановки, яка свідчить про неможливість усунення небезпеки, що загрожує одним охоронюваним законом правам та інтересам в даних умовах місця та часу без заподіяння шкоди іншим охоронюваним законом правам та інтересам.

8. Обґрунтована позиція, згідно з якою позбавлення життя однієї особи заради врятування життя іншої особи в стані крайньої необхідності не відповідає нормам моралі та етики, хоча визнається правомірною відповідно до змісту ч.2 ст. 39 КК України. Оскільки норма права не повинна суперечити нормам моралі обґрунтовано необхідність внесення змін до ч.2 ст.39 КК України у такій редакції: “Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди охоронюваним правам та інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена, а також умисне заподіяння смерті або тяжкої шкоди здоров’ю людини, якщо така шкода є більш значною або рівною відвернутій”.

9. З метою стимулювання громадян до активних дій щодо відвернення небезпеки охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави в обстановці крайньої необхідності висунуто пропозицію доповнення ст.39 КК України частиною 4 у такій редакції: “Не виключається стан крайньої необхідності, коли діяння, яким заподіяно шкоду охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави з метою усунення небезпеки не досягло своєї мети і шкода все одно настала”.

10. Оскільки для певних категорій громадян усунення небезпеки охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави є правовим обов’язком, зумовленим їх професійним або службовим становищем (міліціонери, пожежники, рятувальники), доведена необхідність доповнення статті 39 КК України приміткою у такій редакції: “Положення цієї статті не поширюються на діяння, вчинені особою, зобов’язаною у встановленому законом порядку застосовувати заходи з усунення або відвернення небезпеки, що неминуче загрожує заподіянням шкоди охоронюваним правам та інтересам, яка умисно ухилилася від виконання такого зобов’язання”.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки, пропозиції і рекомендації, сформульовані в дисертаційному дослідженні, є певним внеском у теорію і практику застосування крайньої необхідності, а також можуть бути використані у законотворчій діяльності, зокрема у розробці та вдосконаленні законодавства України в частині регулювання обставин, що виключають злочинність діяння. Основні положення дисертації можуть бути використані у навчальному процесі при викладенні курсу “Кримінальне право”, зокрема Загальної частини кримінального права України, студентам вищих начальних закладів, при підготовці підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій, розробці відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації, теоретичні висновки і практичні рекомендації доповідалися на Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Треті осінні юридичні читання” (м.Хмельницький, 5–6 листопада 2004 року); Всеукраїнській науково-практичній конференції до Дня науки “Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки” (м.Чернігів, 19 травня 2005 року); науковій конференції молодих вчених та здобувачів “Актуальні проблеми правознавства” (м.Харків, 1–2 березня 2006 року).

Публікації. Основні положення і висновки, сформульовані в дисертації, опубліковані автором у чотирьох статтях у наукових виданнях, що входять до переліку фахових видань ВАК України та трьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (174 найменування) і двох додатків. Загальний обсяг дисертації становить 199 сторінок, список використаних джерел становить 14 сторінок, додатки на 6 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження і ступінь наукової розробки проблеми, розкрито основні методи дослідження, визначено його мету, завдання, об’єкт і предмет, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значения одержаних висновків; наводяться дані щодо апробації отриманих результатів.

Перший розділ “Крайня необхідність як один із видів обставин, що виключають злочинність діяння” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Історичний аналіз розвитку законодавства про крайню необхідність” досліджується еволюція поняття крайньої необхідності, його значення для кримінального права в частині відмежування злочинної поведінки від правомірної.

Дисертантка встановила, що право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності виникло ще за часів Стародавнього Риму і поряд з необхідною обороною вважалось одним з природних прав кожної людини. Поступово, в процесі розвитку суспільних відносин, крайня необхідність набувала конкретнішого вираження. Погляди на крайню необхідність як обставину, що виключає покарання, виникли вже в ХVІІІ столітті. Дослідженню окресленого питання присвятили свої праці такі відомі німецькі юристи, як Гроцій, Пуффендорф, Вольф, Матей, Феєрбах та інші. Погляди цих вчених базувались на доктрині природного права, яка також визнавала існування природних прав людини. У ХІХ столітті німецький філософ Кант дійшов висновку про неможливість шляхом погрози покаранням стримати людину від вчинення злочину, якщо її життю загрожує небезпека. В основу цієї теорії було покладено поняття свободи волі. Аналіз наведених підходів до визначення правових наслідків діяння в стані крайньої необхідності дав авторові можливість дійти висновку, що у європейському законодавстві ХVІІІ–ХІХ століть поняття крайньої необхідності розглядалось виключно як обставина, що виключає покарання, а не його злочинність.

На теренах України поняття крайньої необхідності набуває законодавчого визначення у період ХV–ХVІ століттях. На той час основним джерелом правової культури українського, а також литовського і білоруського народів був Статут Великого князівства Литовського (1529р.). Далі крайня необхідність отримує законодавче закріплення зокрема у Військовому статуті 1715р., в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845р. і лише у Кримінальному Уложенні 1903р. було вперше визначено межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності. У дисертації узагальнено висновок про те, що у вітчизняній правовій науці до початку ХХ століття крайня необхідність набула самостійного кримінально-правового значення і піддавалась аналізу окремо від необхідної оборони. Заподіяння шкоди третім особам у стані крайньої необхідності розглядалось як підстава для звільнення особи від кримінальної відповідальності. Дисертантка підтримує позицію українського правознавця Є.Я. Немировського, згідно з якою при зіткненні рівнозначних інтересів (наприклад, коли для врятування власного життя приноситься у жертву чуже життя або життя кількох осіб, або коли для врятування себе заподіюється смерть третій особі) заподіяння шкоди не може розглядатись як правомірне. Висловлена у вітчизняній юридичній науці минулого століття позиція важлива і для сучасного розуміння поняття крайньої необхідності. Проведене узагальнення підходів, що мали місце у науці кримінального права в період ХІХ – ХХ століттях, дало дисертантці підстави дійти висновку, що до встановлення та закріплення радянської влади на території України крайня необхідність у юридичній науці розглядалась як універсальна обставина, що виключала лише злочинність заподіяння шкоди.

На підставі проведеного автором аналізу історичного розвитку кримінального законодавства в частині регулювання проблеми крайньої необхідності встановлено, що крайня необхідність як кримінально-правова категорія має тривале історичне існування. Разом з цим тривалий час норма про крайню необхідність на відміну від необхідної оборони не належала до обставин, що виключають злочинність діяння. За заподіяння шкоди в умовах крайньої необхідності особа звільнялась лише від покарання, однак в той же час її дії вважались суспільно небезпечними.

Найбільш значущою тенденцією у розвитку кримінально-правового регулювання крайньої необхідності до початку ХХ століття стало розширення випадків правомірного заподіяння шкоди охоронюваним законом правам та інтересам – від окремих приватних випадків до закріплення широкого кола юридичних фактів виникнення стану крайньої необхідності та встановлення критеріїв допустимості шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності. Така тенденція збереглась і в законодавстві радянського періоду. У цей час законодавцем уперше було введене поняття меж заподіяної шкоди, згідно з яким заподіяна шкода порівняно з відвернутою мала бути тільки меншою, при цьому суспільно небезпечний характер не виключався, виключалось лише застосування покарання. У 60-х роках ХХ століття заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності було вперше у кримінальному праві визнане суспільно корисним (соціально допустимим), посилання на суспільно небезпечний характер було виключено.

До безперечно позитивних тенденцій у розвитку поняття крайньої необхідності у чинному кримінальному законодавстві, на думку автора належать такі: крайня необхідність є самостійною обставиною в інституті обставин, що виключають злочинність діяння, який вперше виокремлено як розділ Загальної частини; відповідно до Конституції України змінено пріоритет інтересів, які є об’єктом захисту в умовах крайньої необхідності, на користь особистих інтересів перед інтересами держави та суспільства; визначено поняття перевищення меж крайньої необхідності; передбачено звільнення особи від кримінальної відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності в стані сильного душевного хвилювання; вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності визначено як обставина що пом’якшує покарання (п.8 ст.66 КК).

У підрозділі 1.2. “Зарубіжний досвід регулювання кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну в стані крайньої необхідності” досліджується поняття крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, яке притаманне державам як з континентальною, так і загальною системою права.

На підставі проведеного аналізу дисертант дійшов висновку, що визнання правомірним заподіяної шкоди за обставин, що виключають злочинність діяння, характерне для кримінального права багатьох зарубіжних країн. Проведене дослідження поняття крайньої необхідності у кримінальному законодавстві таких країн як Німеччина, Швейцарія, Швеція, Голландія, Франція, Іспанія, Італія, Польща, Норвегія, Данія, Республіка Болгарія, Японія та інші, які належать до країн з континентальною системою права, дало авторові підстави констатувати подібність певних ознак діяння в стані крайньої необхідності та умов його правомірності: наявність небезпеки для будь-якого охоронюваного законом інтересу; можливість усунення небезпеки лише шляхом заподіяння шкоди іншому охоронюваному законом інтересу; діяння, внаслідок якого заподіюється шкода, має бути співрозмірним із засобом усунення небезпеки; відвернута шкода має бути завжди більшою порівняно з заподіяною. За законодавством більшості розглянутих країн крайня необхідність належить до обставин, які є підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності.

У результаті аналізу кримінального законодавства країн, що раніше входили до складу колишнього Радянського Союзу – Росії, Казахстану, Литви, Бєларусі, встановлено певні позитивні аспекти регулювання крайньої необхідності, які заслуговують на запозичення вітчизняним кримінальним законодавством. Зокрема, автор відзначає положення Кримінального кодексу Казахстану в частині конкретизації об’єктів захисту в стані крайньої необхідності; положення Кримінального кодексу Бєларусі щодо звільнення особи, яка заподіяла шкоду від кримінальної відповідальності у разі, якщо її дії з усунення небезпеки не досягли мети і шкода все одно настала; положення Кримінального кодексу Литви про те, що внаслідок створення особою небезпечної ситуації, шкода заподіяна іншим охоронюваним законом правам та інтересам, може вважатись правомірною за умови, що небезпечна ситуація була створена не умисно, а з необережності.

Проведений дисертанткою аналіз кримінального законодавства країн, що належать до загальної системи права (англо-саксонської системи права), дав підстави дійти висновку про наявність як схожих, так і відмінних рис у регулюванні крайньої необхідності порівняно з країнами, що належать до континентальної системи права. Так, сучасна американська кримінально-правова доктрина висуває такі умови правомірності поведінки особи у стані крайньої необхідності: особа повинна діяти, виходячи з вимог, що пред’являються середній розумній людині; шкода, що заподіюється, може мати будь-який характер, але має бути меншою порівняно з відвернутою шкодою, при цьому вважається, що цінність життя людини перевищує вартість будь-якого майна; особа може бути визнана такою, що перебувала у стані крайньої необхідності, якщо вона діяла з метою не допустити настання більшої шкоди; виправданість вчинених дій залежить від двох факторів: чи був в особи третій варіант поведінки та чи була загроза небезпеки неминучою; ситуація, коли необхідно обирати з “двох лих менше”, не повинна виникати з вини цієї особи.

У кримінальному законодавстві Англії при встановленні кримінальної відповідальності за окремі види злочинів, досить часто, зокрема у статутах, використано принцип необхідності, як законного виправдання вчиненого діяння. Разом з тим особа не може посилатись на крайню необхідність та захищатись від кримінального переслідування, якщо вона вчиняє злочин на прохання потерпілого. У законодавстві Англії існує ще одна група обставин, посилання на які виключають кримінальну відповідальність особи. Це так званий захист публічних та приватних інтересів, до яких входить: запобігання злочинам; проведення арешту; самозахист або захист іншої людини від існуючого або майбутнього нападу; захист від нападу на особисту власність або власність іншої особи; незаконного позбавлення свободи будь-якої особи або порушення права володіння.

За результатами проведеного порівняльного аналізу законодавства зарубіжних країн як з континентальною, так і загальної системи права дисертантка дійшла висновку, що спільним у визначенні сутності поняття крайньої необхідності є поняття колізії, зіткнення правових інтересів, коли засобом вирішення цієї колізії є “вибір меншого лиха”. Такий підхід до сутності крайньої необхідності у кримінальному праві країн, які належать до різних правових систем (включаючи й Україну), свідчить про зближення різних систем кримінального права у сучасному світі, а також про доцільність використання позитивного зарубіжного досвіду для вдосконалення вітчизняного кримінального законодавства .

У підрозділі 1.3. “Поняття крайньої необхідності у науці кримінального права України” досліджується юридична природа крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння.

Належність крайньої необхідності до передбачених у КК України обставин, що виключають злочинність діяння, зумовила необхідність аналізу поняття та конститутивних ознак цих обставин, оскільки спільність їх функціонального призначення та їхня цілісність є підставою для поєднання їх у єдиній системі. Аналізуючи представлені у науці кримінального права позиції науковців, дисертантка дійшла висновку про відсутність єдиної точки зору щодо визначення юридичної природи обставин, що виключають злочинність діяння, оскільки тривалий час у юридичній літературі не було універсальних позицій та уніфікованих підходів до вирішення багатьох важливих питань цього інституту. Це, зокрема, стосується найменування інституту, переліку обставин, які його утворюють, їх класифікації тощо. Відсутність законодавчого визначення поняття розглядуваних обставин породжує виникнення різних дефініцій цього поняття у науці кримінального права. Автор констатує, що переважна більшість існуючих у юридичній літературі визначень обставин, що виключають злочинність діяння, є занадто складними для сприйняття, перевантажені зайвими ознаками, а інші, навпаки, не повністю враховують усі необхідні ознаки, характерні для поняття обставин, що виключають злочинність діяння. Відповідно запропоноване авторське визначення цього поняття: обставинами, що виключають злочинність діяння, є діяння (дія або бездіяльність), які заподіюють шкоду охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільству, державі, однак не є злочинними у зв’язку з суспільною корисністю (прийнятністю) та дозволеністю законодавством України, тому і виключають кримінальну відповідальність.

Узагальнення існуючих визначень обставин, що виключають злочинність діяння, дало можливість авторові через рід та видову відмінність кожної конкретної обставини, що входять до цього інституту, виділити такі конститутивні спільні ознаки, які притаманні будь-якій обставині, що виключає злочинність діяння: особа має право на заподіяння шкоди, хоча заподіяння шкоди формально підпадають під ознаки певних складів злочинів; це діяння (дія або бездіяльність); зовнішня подібність із злочинами; наявність певної підстави; вчинене діяння може бути як суспільно корисним, так і до соціально прийнятним (допустимим); передбаченість законодавством України.

У роботі аналізуються й специфічні ознаки крайньої необхідності, яка розглядається як певна поведінка особи щодо відвернення небезпеки, що загрожує охоронюваним законом правам та інтересам, яка може бути усунена лише шляхом заподіяння шкоди іншим охоронюваним законом правам та інтересам. Особа, що перебуває у стані крайньої необхідності, переслідує суспільно корисну мету (досягнення суспільно корисного результату – відвернення небезпеки), зазначений результат не може бути досягнутий без заподіяння шкоди іншим, як правило, непричетним до виникнення небезпеки об’єктам; заподіяна шкода повинна бути меншою або рівнозначною у порівнянні з відвернутою. Автор запропонував наукове визначення поняття “крайньої необхідності”, яке враховує такі аспекти: семантичне тлумачення термінів, що утворюють словосполучення “крайня необхідність”; законодавче визначення поняття, закріплене у ч.1 ст.39 Кримінального кодексу України; родові ознаки, що притаманні всім обставинам, які входять в інститут обставин, що виключають злочинність діяння; необхідність максимально повного відображення всіх конститутивних, специфічних ознак крайньої необхідності у самому понятті.

Крім того, автор відзначив негативну тенденцію, притаманну законодавчому визначенню крайньої необхідності ще за чинності Кримінального кодексу 1960 року. Ця тенденція полягає у тому, що початок визначення крайньої необхідності (“не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки…”) є невдалим, оскільки ці слова підкреслюють схожість аналізованих дій зі злочином, і тим самим не стимулюють громадян до відвернення небезпеки у стані крайньої необхідності.

В юридичній літературі такий підхід критикувався як щодо крайньої необхідності, так і щодо законодавчого визначення необхідної оборони. Науковці розглядали такий законодавчий підхід як застереження для кожної особи – чи слід скористатися цим правом чи ні, адже сам законодавець наголошує, що ці дії схожі зі злочином. Тому вже у Кримінальному кодексі 1960 року законодавець по-іншому викладає норму про необхідну оборону (ст.15 КК України), а саме: “Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи…”. Однак щодо крайньої необхідності змін не відбулось ані в Кримінальному кодексі 1960 року (ст.16 КК України), ані в Кримінальному кодексі 2001 року (ст.39 КК України).

Враховуючи наведені аспекти дисертантка запропонувала законодавче визначення крайньої необхідності, яке доцільно закріпити у ч.1 ст.39 КК України: крайньою необхідністю є усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави, шляхом заподіяння шкоди охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави, якщо цю небезпеку в цій обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

У підрозділі 1.4. “Місце крайньої необхідності в системі обставин, що виключають злочинність діяння” проведений порівняльний аналіз та співвідношення крайньої необхідності з іншими обставинами цього інституту, які є новелами кримінального законодавства 2001 року, зокрема: фізичний або психічний примус; діяння, пов’язане з ризиком; виконання наказу або розпорядження; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Дисертантка обгрунтувала положення, що такі вперше закріплені у VIII розділі Кримінального кодексу обставини, як фізичний або психічний примус; діяння, пов’язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації за своєю суттю наближені до різних варіантів прояву поведінки особи в стані крайньої необхідності. Такого висновку автор дійшов на підставі аналізу об’єктивних та суб’єктивних ознак, які притаманні кожній із зазначених обставин: підстава; мета; об’єкт заподіяння шкоди; характер діяння; своєчасність; перевищення меж заподіяння шкоди (форма вини). Отримані результати узагальнено у таблиці. При цьому дисертант наголошує що хоча зміст аналізованих ознак цих обставин багато у чому збігається, ці обставини мають і багато специфічного в умовах правомірності, що й зумовило їх виокремлення і самостійне закріплення в межах інституту обставин, що виключають злочинність діяння у кримінальному законодавстві.

За результатами проведеного аналізу дисертантка зробила висновок, що крайня необхідність посідає центральне місце в системі обставин, що виключають злочинність діяння, в основу яких покладено як здійснення суб’єктивного права, так і виконання юридичного обов’язку. Такі обставини як фізичний або психічний примус; діяння, пов’язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації мають спільні з крайньою необхідністю витоки, оскільки зміст багатьох ознак цих обставин є схожим. Цей висновок підтримали 85% респондентів.

Розділ 2 “Структура крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття структури діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності” наводяться різні підходи, які є у науці кримінального права, до аналізу обставин, що виключають злочинність діяння, у тому числі й крайньої необхідності. Традиційним вважається розгляд обставин, які виключають злочинність діяння, через умови правомірності, що належать до посягання, та умови, які належать до захисту. Автор провела аналіз й інших підходів до розгляду крайньої необхідності, запропонованих вченими як в період розвитку кримінального права радянських часів, так і у пострадянський період. Зокрема, крайня необхідність аналізується через підставу та умови правомірності; через спеціальний склад, зміст якого зводиться до того, що ознаки, які повторюються в усіх або в багатьох таких складах, утворюють загальний склад виключення правової відповідальності; через виділення підстави діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, та ознак, які характеризують саме діяння за наявності такої підстави та інші. Дисертантка дійшла висновку, що наявні підходи до розгляду крайньої необхідності як однієї з обставин, що виключають злочинність діяння, не мають принципової різниці. За своєю суттю аналіз крайньої необхідності передбачає її розгляд як двох елементів – підстави для такого діяння (“умови правомірності, що характеризують небезпеку”), так і самого вчинку (“умови правомірності, що характеризують самі захисні дії”). Отже, саме сукупність двох елементів (підстава діяння і саме діяння) є основою поняття крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння. За допомогою семантичного тлумачення термінів “структура” та “елемент” дисертантка обгрунтувала доцільність аналізу крайньої необхідності як певної структури, яка складається з двох взаємопов’язаних елементів – підстава діяння та саме діяння. Сукупність ознак, що характеризують ці елементи, й утворює зміст поняття крайньої необхідності.

У підрозділі 2.2 “Характеристика елементів крайньої необхідності” аналізується структура крайньої необхідності шляхом детального розгляду її елементів – підстави діяння та самого діяння.

Виділення в структурі такої обставини як крайня необхідність підстави для її вчинення має важливе кримінально-правове значення. При цьому автор критично підходить до запропонованого у юридичній науці виділення двох підстав крайньої необхідності: юридичної та фактичної. Достатньою та необхідною умовою для вчинення діяння в стані крайньої необхідності визначено єдину підставу, що складається з імперативно пов’язаних між собою правової та фактичної сторін. Відсутність будь-якої з них свідчить про те, що підстави для заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони немає, а тому заподіяння такої шкоди тягне відповідальність особи на загальних підставах.

Складовими правової сторони підстави діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, є: наявність та реальність небезпеки; об’єкт (охоронювані законом права та інтереси), джерело виникнення небезпеки, вимушеність заподіяння шкоди. Складовими фактичної сторони підстави діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, є: місце, час та обстановка. Діяння як елемент структури крайньої необхідності включає в себе мету, мотив, характер діяння, своєчасність та межі заподіяння шкоди.

За своєю соціальною природою шкода, яка заподіюється в стані крайньої необхідності, є вимушеною. У тих випадках, коли уникнути небезпеки можна шляхом використання інших засобів, без заподіяння шкоди, стан крайньої необхідності немає. Саме цим підкреслюється винятковість умов, за яких відбувається зазначене діяння (обстановка, місце, час), на відміну від інших обставин, що виключають злочинність діяння (наприклад, необхідна оборона), за яких неможливо забезпечити захист охоронюваним законом прав та інтересів без заподіяння шкоди іншим.

Дисертантка пропонує правовою стороною підстави діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, вважати реальну та наявну небезпеку заподіяння шкоди охоронюваним правам та інтересам, яка без будь-яких інших втручань може перетворитись на реальну шкоду. Фактичною стороною підстави діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, є така обстановка, яка свідчить про неможливість усунення небезпеки, що загрожує одним охоронюваним законом правам та інтересам в даних умовах місця та часу, без заподіяння шкоди іншим охоронюваним правам та інтересам.

У підрозділі 2.3. “Межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності” досліджуються питання правомірності заподіяної шкоди, оскільки розгляд проблеми меж заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності має велике значення для встановлення інших конститутивних ознак крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння.

Намагання науковців вирішити проблему заподіяної шкоди у стані крайньої необхідності та запропонувати операціональні критерії співвідношення заподіяної та відверненої шкоди до сьогодні не досягли успіху. Автор розділяє позицію тих вчених, які вважають, що відповідь на це запитання полягає у порівнянні важливості тих інтересів, які вступають у конфлікт. Важливість охоронюваного інтересу кореспондує до такої категорії, як “суспільна небезпека” посягання. Так, якісна ознака суспільної небезпеки, її характер залежить від ступеню важливості охоронюваного суспільного відношення або інтересу, наприклад, злочини проти життя та здоров’я