Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

ЛАПКО ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА

УДК 821.161.2.09

АВТОРСЬКИЙ ГОЛОС У ХУДОЖНІЙ СТРУКТУРІ

ТВОРІВ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ

Спеціальність 10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Кіровоград – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, професор Пінчук Тетяна Степанівна,

Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, декан факультету української філології

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Поліщук Володимир Трохимович, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, ректор;

кандидат філологічних наук, доцент Мариненко Юрій Васильович, Київський національний лінгвістичний університет, доцент кафедри теорії та історії світової літератури

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, кафедра історії української літератури, Міністерство освіти і науки України,

м. Харків

Захист відбудеться "23" лютого 2007 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .053.01 у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1, зал засідань).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1).

Автореферат розісланий "20" січня 2007 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Гольник О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Літературознавча наука, накопичивши чималий досвід вивчення проблеми автора, пропонує достатньо широкий діапазон способів її розв’язання – від абсолютизації ролі автора до її майже повної нівеляції у функціонуванні художнього цілого. Тенденція до "усунення" автора, що характеризує передусім постструктуралістсько-постмодерністське мислення і постає лише окремим аспектом загальної кризи особистісного начала у сфері гуманітарного знання постмодерної доби, зумовила так звану "кризу автора" в літературознавстві кінця 60-х – середини 80-х років. Визнаючи пріоритетність читача, надаючи йому право співавторства, літературознавча думка відкривала нові методологічні перспективи й виробляла оригінальні моделі інтерпретації художнього твору. Однак посилення ролі реципієнта породило проблему "вседозволености читача та його уяви в продукуванні нескінченної, неконтрольованої ланцюгової реакції рецепцій художнього тексту"Зубрицька М. Передмова до другого видання // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – 2-ге вид., доп. – Л., 2001. – С. 13.. Неминучі наслідки "вилучення" автора як найважливішої "центро- і смислоутворювальної ланки" спричинили протилежні тенденції Большакова А. Теории автора в современном литературоведении // Известия АН. Серия литературы и языка. – 1998. – № 5. – Т. 57. – С. 16.. Вимога "повернення автора" продиктована багатьма причинами, у першу чергу необхідністю відновити центр, "навколо якого смисл може кристалізуватися" Фрайзе М. После изгнания автора: литературоведение в тупике? // Автор и текст: Петербургский сборник / Под ред. В.Марковича и В.Шмида. – СПб., 1996.– Вып. 2. – С. 32.. Літературознавча наука, здійснивши спробу теоретичної "редукції" суб’єкта творчості, не відмовляється від категорії автора, хоча й ґрунтовно переосмислює її, що засвідчує приналежність проблеми автора до кола найбільш дискусійних питань сучасного літературознавства. Отже, не втрачають актуальності концепції, які акумулюють конструктивний досвід її вирішення (насамперед концепції М.Бахтіна, Б.Кормана, В.Федорова). Застосування категорії автора в ролі базової категорії понятійно-методологічного апарата літературознавчого дослідження уможливлює розгляд творчого доробку письменника – в усій його жанровій і тематичній різноманітності – як єдиної художньої системи. Саме такої студії, на нашу думку, потребує подальше осмислення художньої спадщини Т.Осьмачки.

Вивчення літературно-критичних матеріалів, присвячених поетичним збіркам "Круча" (1922), "Скитські вогні" (1925) і "Клекіт" (1929), зокрема опублікованих у періодиці 20-х років рецензій та статей, авторами яких є М.Доленго, Г.Костюк, Т.Масенко, Ю.Меженко, В.Чапля та ін., дозволяє стверджувати, що накреслені перспективи осмислення творів Т.Осьмачки (насамперед можливості їх міфопоетичного чи компаративного прочитання) не були реалізовані, оскільки спроби літературознавчого аналізу, як правило, підпорядковувались "ідеологічному". Подібна рецепція творчості митця домінувала в українському літературознавстві протягом кількох десятиліть.

Українська еміграційна критика повоєнних років обирає досить продуктивні підходи в осмисленні художнього доробку Т.Осьмачки, передусім тієї його частини, що опублікована за межами радянського простору: поетичних збірок "Сучасникам" (1943), "Китиці часу" (1953), повістей "Старший боярин" (1946), "План до двору" (1951), "Ротонда душогубців" (1956), поеми "Поет" (1947) та ін. Результати осмислення творчості митця зафіксовано в літературно-критичних статтях Ю.Шереха, І.Костецького, В.Барки, в англомовній порівняльній студії М.Овчаренко, компаративних розвідках О.Тарнавського й І.Смолія.

На сучасному етапі літературознавчої рецепції художньої спадщини Т.Осьмачки дослідники реалізують іще не вичерпані можливості розроблених способів осмислення його творчості, а також пропонують нові інтерпретаційні моделі. Досвід вивчення художнього доробку митця узагальнено в дисертаціях С.Маринкевич, С.Чернюк, Н.Лисенко, працях Н.Зборовської, низках статей В.Барчан, О.Піскун, О.Надточій та ін. Серед сучасних студій особливої уваги заслуговує дисертаційне дослідження С.Чернюк "Образна символіка у творах Т.Осьмачки". На нашу думку, це поки єдина спроба розглянути художню спадщину письменника в її цілісності.

Хоча творчість Т.Осьмачки є об’єктом значної кількості студій, малодослідженими залишаються оповідання "Психічна розрядка", поеми "Поет" і "Міщани", цілий масив ліричних поезій, написаних в еміграції. Цій частині творчої спадщині митця присвячено поодинокі розвідки. Проте й, здавалося б, усебічно вивчені лірика 20-х років і повість "Старший боярин", літературознавча рецепція яких характеризується найбільшою різноманітністю реалізованих інтерпретаційних моделей, усе ж не розглядаються в ракурсі внутрішньотекстового "буття" автора. Слід зауважити, що подібна студія може відкрити шлях до цілісного розуміння не лише окремих творів, але й усієї творчості цього письменника. Актуальність дослідження художньої спадщини Т.Осьмачки в аспекті проблеми автора, таким чином, зумовлено потребою знайти універсальний підхід, який би дозволив виробити ефективні прийоми аналізу всього творчого доробку митця в його формально-змістовій цілісності, як єдиної художньої системи. На тлі становлення нової концепції літературного процесу в Україні, формування об’єктивної – без ідеологічних викривлень і "білих плям" – картини літературного розвитку така студія видається необхідною, оскільки дозволить розглядати творчість Т.Осьмачки в контексті системно осмислюваної літературної епохи, проводити типологічні зіставлення з іншими індивідуально-авторськими художніми системами.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з комплексною темою "Актуальні проблеми літературознавства", яку розробляє кафедра української літератури Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Тема роботи погоджена з Науковою радою НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" (протокол № 1 від 6 лютого 2003 р.).

Мета дослідження полягає у з’ясуванні специфіки авторського голосу, яка виявляється в процесі об’єктивації авторської свідомості на різних структурно-функціональних рівнях художньої системи, що інтегрує ліричні, епічні і ліро-епічні твори Т.Осьмачки.

Досягнення мети вимагає розв’язання таких завдань:

-

-

-

-

-

Об’єкт дослідження – ліричні, епічні, ліро-епічні твори Т.Осьмачки, опубліковані окремими виданнями, у складі збірок або в періодиці.

Предметом вивчення є авторський голос як механізм реалізації системоутворювальної функції автора в художній системі Т.Осьмачки.

Теоретико-методологічною основою дисертації стали положення, які стосуються проблеми автора, авторської свідомості і закономірностей її вираження, сформульовані в працях М.Бахтіна, Л.Гінзбург, Г.Грабовича, М.Кодака, Б.Кормана, Б.Успенського, В.Федорова, у роботах зарубіжних наратологів (зокрема Ж.Женетта, В.Шміда). Пріоритетним є системно-структурний підхід, оскільки такий спосіб осмислення літературних явищ демонструє надзвичайну продуктивність "при дослідженні творчості письменника як цілокупності" Волков В. Системний підхід (метод) // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / За ред. А.Волкова, О.Бойченка та ін. – Чернівці, 2001. – С. 527. й, окрім того, "методологія системного аналізу є відкритою – тобто вона здатна інтегрувати в себе різні методичні підходи"Клочек Г. До питання про методологію аналізу літературного твору // Наукові записки. Серія: Філол. науки (літературознавство). – Кіровоград, 2004. – Вип. 56. – С. 23.. Специфіку осмислення творчої спадщини Т.Осьмачки в дисертації визначають принципи системного аналізу літературних явищ, розроблені в працях М.Кодака і Г.Клочека. До уваги береться і порівняльно-типологічний метод.

Наукова новизна роботи та особистий внесок здобувача. У дисертації вперше художній доробок Т.Осьмачки розглядається в ракурсі об’єктивації авторської свідомості, що дозволяє осмислити його у формально-змістовій єдності, як художню систему. У роботі схарактеризовано ліричну поезію митця в аспекті співвідношення і взаємодії форм вираження авторської свідомості, окреслено стратегію її репрезентації в повістевій прозі, поемах, оповіданні "Психічна розрядка", з’ясовано специфіку моделі просторово-часового континууму, зокрема художню функцію опозиційних відношень.

Теоретичне значення роботи. Дисертація може мати певне значення для теоретичної розробки проблеми автора. У роботі схарактеризовано особливості функціонування суб’єкта вислову як форми оприявнення автора на різних рівнях художньої системи, окреслено деякі механізми об’єктивації авторської свідомості в ліричних й епічних та ліро-епічних творах.

Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути використаними в подальших студіях художньої спадщини Т.Осьмачки, а також у процесі викладання історії української літератури та інших літературознавчих дисциплін, спецкурсів і спецсемінарів, при написанні навчальних посібників.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації були викладені в доповідях на VІ, VІІ, VІІІ Міжнародних науково-теоретичних конференціях молодих учених (Київ, 2003, 2004, 2005), І, ІІ Міжнародних наукових конференціях "Слобожанщина: літературний вимір" (Луганськ, 2003, 2004), Міжнародній науковій конференції "Східнослов’янська філологія: від Нестора до сьогодення" (Горлівка, 2006), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Українська література в контексті світової літератури" (Одеса, 2002), ІV, V Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях "Українська література: духовність і ментальність" (Кривий Ріг, 2004, 2005), Всеукраїнській науковій конференції "Слобожанщина: літературний вимір" (Луганськ, 2006), Всеукраїнській науковій конференції "Документалістика на порозі ХХІ століття: проблеми теорії та історії" (Луганськ, 2005), на звітних наукових конференціях викладачів Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (2002–2006). За матеріалами дослідження опубліковано 20 статей, 14 – у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, який містить 249 позицій. Загальний обсяг роботи 209 сторінок. Основний зміст дослідження викладено на 187 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, ступінь її осмислення в сучасному літературознавстві, з’ясовано мету й основні завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, теоретико-методологічну основу дослідження, його наукову новизну, теоретичне і практичне значення, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади дослідження" уточнено зміст понять "автор" (з урахуванням полісемантичності терміна), "образ автора", "авторська свідомість", обґрунтовано поняття "авторський голос", з’ясовано роль авторського голосу у функціонуванні художньої системи. На основі узагальнення ідей, висловлених вітчизняними (В.Федоровим, М.Кодаком, Г.Грабовичем та ін.) і зарубіжними (М.Бахтіним, Б.Корманом, В.Виноградовим та ін.) науковцями, сформульовано основні теоретико-методологічні положення, на які слід спиратися в ході дослідження творчості Т.Осьмачки.

Усталеною є думка про те, що співвідносними, але не тотожними величинами є автор біографічний, внутрішньотекстове "існування" якого може оформлюватись у вигляді образу автора – результату мистецької самооб’єктивації, та імпліцитно присутній у літературному творі "автор художній".

Залежно від того, який методологічний підхід реалізується при визначенні змісту категорії автора, він постає суб’єктом естетичної діяльності, суб’єктом естетичного буття, носієм концепції, втіленої в художньому творі, або суб’єктом художньої комунікації, причому ці дефініції фіксують лише різні грані багатовимірного естетичного феномена. Поєднання різних ракурсів осмислення проблеми дозволяє схарактеризувати загальні аспекти функціонування "автора художнього": по-перше, авторській активності належить провідна роль в оформленні й організації художнього цілого; по-друге, авторська присутність інтегрує всі художні елементи; по-третє, автор виконує кореляційну функцію, забезпечуючи взаємозв’язок і взаємодію елементів художнього цілого; нарешті, авторська свідомість виступає смисловим центром, чи смисловим фокусом, художнього твору. Оформлюючи, інтегруючи й організовуючи елементи художнього цілого, що у сполученні і взаємозв’язку набувають естетичної значущості, автор стає системоутворювальним чинником, тобто втіленням тієї сили, яка "стабілізує" художню систему. Щодо певної художньої системи автор реалізується як сукупність тих принципів, згідно з якими вона утворюється і функціонує.

Автор – внутрішньотекстова, але й одночасно позатекстова категорія – виявляється доступним для спостереження лише в опосередкованому стані, через сукупність форм його оприявнення в художньому творі. Внутрішньотекстову реалізацію автора, як правило, пов’язують з образом автора, що видається дещо дискусійним. Образ автора може бути результатом творчої активності, по-перше, суб’єкта мистецької діяльності і, по-друге, суб’єкта рецепції. У процесі читацького сприйняття суб’єкт творчості постає металітературним "уявним автором" – образом, який є результатом естетичної активності реципієнта і не може ототожнюватися з "автором художнім". Коли ж ідеться про результат самооб’єктивації, образ автора варто розуміти як зображення письменником самого себе, що є елементом художнього світу, тобто як друге "я" митця, належне до тієї самої площини літературного твору, що й інші персонажі. Образ автора, як і будь-який елемент художньої системи, має сприйматися крізь призму авторської свідомості.

Імпліцитно присутнього (як "свідомість") автора на всіх структурно-функціональних рівнях художньої системи об’єктивує сукупність прийомів художнього зображення, які становлять авторський голос. Опосередковуючи автора, іманентного літературному твору суб’єкта, що не може бути виявлений безпосередньо, у вигляді внутрішньотекстового елемента, авторський голос є доступна для спостереження, об’єктивована його іпостась. З погляду художньої комунікації голос автора – це та об’єктивно задана інстанція, яка має спрямовувати читацьку інтерпретацію, тобто визначати об’єктивну складову "уявного автора". Авторський голос, репрезентуючи авторську свідомість на всіх структурно-функціональних рівнях поетики, забезпечує реалізацію деміургічної, інтеграційної, кореляційної і смислоутворювальної функцій автора, а отже, виступає в ролі того механізму, завдяки якому літературний твір постає єдиною художньою системою.

З’ясування специфіки авторського голосу має здійснюватися в процесі аналізу конкретної форми його функціонування – суб’єкта мовлення, який так чи інакше виявляє себе на кожному структурно-функціональному рівні художньої системи. Суб’єкт мовлення є тим утворенням, що "перетинає" та інтегрує всі структурно-функціональні рівні поетики (рівень пафосу, жанру, психологізму, хронотопу, нарації), завдяки чому здійснюється їх взаємозв’язок і взаємодія. З огляду на суттєві відмінності ліричної та епічної моделей оформлення суб’єкта вислову, дослідження форм функціонування авторського голосу в художньому доробку Т.Осьмачки має здійснюватися з урахуванням родової приналежності твору.

Другий розділ "Форми функціонування авторського голосу в ліриці Т.Осьмачки" містить дослідження суб’єктних форм вираження авторської свідомості (серед яких ліричний оповідач, ліричне "я", ліричний герой, ліричний персонаж) у їх співвідношенні та взаємодії.

Лірична система Т.Осьмачки, досліджувана в діахронному аспекті, характеризується динамікою суб’єктних форм. Якщо погляд ліричного суб’єкта у значній частині поезій із перших збірок митця ("Круча", "Скитські вогні", "Клекіт") спрямовано назовні й суб’єкт вислову, як правило, не набуває оформленості, "розчинений", "прихований" у тексті, то майже весь ліричний доробок 30–40-х років (збірки "Сучасникам", "Китиці часу") характеризується винятковою зосередженістю на особистості носія ліричного переживання і безпосереднім розкриттям станів його свідомості. А отже, з-поміж форм функціонування авторського голосу на перший план висувається ліричний герой, який відтепер стає центральним типом носія викладу в досліджуваній ліричній системі. Суб’єкт мовлення в ліриці Т.Осьмачки рухається, таким чином, від позиції суб’єкта-спостерігача, що передбачає опосередковану характеристику його "я", до позиції суб’єкта-об’єкта ліричного зображення. Разом із тим роль ліричного персонажа залишається сталою: на всіх етапах становлення художньої системи він є периферійною суб’єктною формою. Зумовлена гомогенізуючим типом авторської свідомості монологічність, що властива наративному рівню досліджуваної ліричної системи, виявляється в зображенні єдиного константного типу ліричної особистості, репрезентантами якої постають усі модифікації авторського голосу.

Ліричний герой Т.Осьмачки поєднує іпостасі людини, відчуженої у "не-своєму" національному або соціальному середовищі, суб’єкта міжособистісної комунікації, фатально позбавленого надії подолати роз’єднаність між власним "я" та "іншими", і суб’єкта мистецької комунікації, так само позбавленого можливості повноцінно її здійснювати, – "непочутого" поета. Вони не лише надають суб’єкту мовлення біографічної (сюжетної) оформленості, але й тією чи іншою мірою відтворюють самоусвідомлення в онтологічному вимірі, об’єктивуючи модуси його екзистенції. "Вектори" самоусвідомлення ліричного героя в усіх зазначених іпостасях мають своєрідну "точку сходження": його емоційні стани свідчать про переживання тотальної відчуженості, а протиставлення власного "я" "чужому" простору, "іншим" та "я як поета" "іншим як читачам" – про осягнення свого існування як буття в опозиції. Емоційними константами ліричного героя виступають "тягар самоти" й відчай: саме ці переживання інтегрують більшість поезій суб’єктної сфери, позначаючи своєрідний центр тяжіння, навколо якого розбудовується настроєвий діапазон, репрезентований цією модифікацією авторського голосу.

Єдиний предмет осмислення (національно-політичний і соціальний виміри буття українців), спільне коло думок, ідентичний характер емоційних реакцій дозволяють говорити про те, що суб’єктні сфери ліричного оповідача й ліричного "я" постають монолітним утворенням. Світоглядно-емоційні домінанти свідомості, об’єктивованої цими модифікаціями авторського голосу, дістають мотивацію в осягненні руйнівних подій, що мають місце в національному просторі й осмислюються як глобальна трагедія.

Тотальна опозиційність – принцип конструювання художньої реальності, продукованої гомогенізуючим типом авторської свідомості, – у ліриці Т.Осьмачки реалізується в часовому протиставленні "минуле – теперішнє" та просторовій опозиції "своє – чуже" з її варіантами "село – місто", "батьківщина – чужина", які об’єктивують актуальне для ліричного суб’єкта інформаційне та емоційне навантаження елементів змодельованого просторово-часового континууму.

Опозиція "минуле – теперішнє" є основним принципом темпоральної організації художнього світу в поезіях Т.Осьмачки, що належать до суб’єктної сфери ліричного оповідача або ліричного "я". Актуальним для суб’єкта вислову виступає уявлення про минуле як про епоху усталеного світового ладу, гармонії і впорядкованості, а про теперішнє – як про час деструктивних перетворень і хаотизації світу. Виразна опозиційність просторово-часових моделей "минулого" і "теперішнього", специфіка семантизації елементів темпоральної структури, утверджувана незворотність деструктивних процесів, які мають місце в системі цих просторово-часових координат, актуалізують уявлення про міфологічну модель часу з його невпинним рухом від "золотого віку" до неминучого кінця світу. Ліричний суб’єкт перебуває в просторі й часі кінцесвітньої катастрофи, виступаючи її очевидцем і "автором" своєрідної есхатології. Хоча хронотоп поезій, що становлять ядро суб’єктних сфер ліричного оповідача і ліричного "я" ("Хто", "Колісниця", "Ґуральня", "Труни у гаях", "На Ігоревім полі" та ін.), сприймається як узагальнений, універсальний, він не позбавлений деякої історичної та географічної конкретики, яка робить достатньо вираженим соціально-політичний і національний підтекст. Усвідомлюваний ліричним суб’єктом руйнівний рух відбувається в національному вимірі й тому стає знаком національної катастрофи.

У поезіях, що належать до сфери ліричного героя, суб’єкт мовлення акцентує гетерогенність простору, розмежовуючи його на "свій" і "чужий", причому всі варіанти цієї опозиції оформлюються за ідентичними схемами. У плані біографічного часу ліричного суб’єкта "своє" середовище співвідноситься з минулим, але ніколи – з майбутнім, а отже, емоційна домінанта визначається перебуванням у "чужому" просторі, усвідомленням недосяжності "свого" (або його дегармонізації, руйнування), тотальним неприйняттям "чужого" світу, а відтак – неможливістю адаптуватися в ньому, що породжує в усіх випадках схожі настроєві комплекси. У ліриці Т.Осьмачки будь-який варіант просторової опозиції "своє – чуже" опосередковує трагедію втрати (або руйнації) "свого" простору, яку переживає ліричний суб’єкт.

Принцип тотальних опозицій організує і словесно-образну презентацію психологічної сфери: емоційні стани ліричного суб’єкта детермінує сукупність опозиційних відношень, суть яких зводиться до протиставлення "я – інші". Переживання самотності, виступаючи емоційною константою ліричного суб’єкта, створює те силове поле, у якому рухається ліричний сюжет більшості Осьмаччиних поезій, що належать до суб’єктної сфери ліричного героя. Його емоційний спектр охоплює не лише відчуття самотності серед "чужих" (селянина в урбаністичному або українця в інонаціональному просторі), але й стан, не детермінований соціальною чи національною іпостассю носія ліричного переживання. Емоційний досвід ліричного героя, пов’язаний зі сферою міжособистісної комунікації, репрезентується передусім драмою самотності, яка розгортається в любовній ліриці Т.Осьмачки ("Подорожній", "Чекання", "Кривда", "Хустка", "Сліпе" та ін.). Проте відчуття самотності серед "інших" не слід пов’язувати лише зі сферою любовних переживань ліричного суб’єкта. Драма нерозділеного кохання виступає тим епізодом емоційного досвіду, що в найбільш загостреній формі виявляє відмежованість і суцільну відчуженість, які переживає ліричний герой Т.Осьмачки в оточенні "інших". Силове поле переживання самотності організує ліричний сюжет і тоді, коли першорядною у структурі ліричного суб’єкта виявляється іпостась митця. Настроєвий спектр носія ліричного переживання в поезіях "Утома", "Байдужість", "Реакція", "Ранок", "Неминучість" та ін. розбудовується навколо двох стрижневих емоційних станів: розпачу й відчуття безсилля або виснаження, різні нюанси яких об’єктивують трагедію митця, що в протистоянні світу втрачає можливість творчої реалізації. Роз’єднаність між "я" ліричного суб’єкта та "іншими" не лише не усувається в просторі мистецької комунікації, але й набуває характеру неподоланної опозиції.

Об’єктивуючи авторські інтенції у виборі жанру, суб’єкт мовлення тяжіє до жанрової моделі філософської лірики (щоправда, її ознаки в поезії Т.Осьмачки не виявляються системно). Однак саме ця тенденція свідчить про намір подолати приватність, тобто реалізувати інтенцію публічності, здійснення загально значущого наративного акту.

Суб’єкт мовлення Осьмаччиної лірики в будь-якій своїй іпостасі є носієм трагічного пафосу. Трагічна тональність творів зумовлюється самою "гіпотезою буття" (Е.Соловей). До такого висновку спонукає насамперед дослідження суб’єктної сфери ліричного героя. Модуси його екзистенції – самотність, відчай, страждання – об’єктивують уявлення про нескінченну драму буття, у якій ліричний герой завжди є жертвою не підвладних йому обставин, повсякчас зазнає поразки у протистоянні, не сумірному з його силами. Однак незалежно від того, звернений погляд носія ліричного переживання до світу чи спрямований на власне "я", його екзистенційна позиція в поезії Т.Осьмачки детермінується загострено трагічним світовідчуттям. Статус "я" відносно "світу" визначається усвідомленням трагічної приреченості людини на роль жертви. Буття ліричного суб’єкта, таким чином, здійснюється в модусі страждання, яке набуває значення універсальної характеристики людського існування.

Третій розділ "Специфіка об’єктивації авторської свідомості в епічних і ліро-епічних творах Т.Осьмачки" присвячено з’ясуванню специфіки авторського голосу і зумовлених нею особливостей функціонування суб’єкта вислову на різних рівнях художньої структури повістевої прози митця, його поем, оповідання "Психічна розрядка".

Основою загальної стратегії репрезентації авторської свідомості в окресленому масиві творів є послідовно витримувана позиція гетеродієгетичного наратора: суб’єкт мовлення не фігурує в зображуваному світі, дистанціюється від епічної фабули (сфери дії персонажів), а отже, виконує лише функцію словесної презентації історії. Разом із тим оповідач удається до самозображення, реалізованого у формі "коментарів" і "рефлексій", завдяки чому властивий йому ракурс бачення дістає експліцитне вираження.

В епічних та ліро-епічних творах Т.Осьмачки оповідач виявляє себе передусім як суб’єкт комунікативної дії, актуалізуючи в той чи інший спосіб комунікативні ситуації "суб’єкт мовлення – читач", "суб’єкт мовлення – персонаж". Відповідно, у "коментарях" і "рефлексіях" маркерами "присутності" оповідача виступають не лише займенники й дієслова першої особи, але й засоби умовної діалогічності, риторичні фігури. У цілому не схильний до самопрезентації й інтроспективного зображення, суб’єкт мовлення набуває виразної біографічної та психологічної окресленості лише в поемі "Поет", утворюючи при цьому біографічно-психологічну паралель до постаті центрального персонажа. Поряд зі словесною презентацією історії, оповідач у відступах-"коментарях" вдається до висвітлення окремих моментів власне наративної дії, тим самим нагадуючи про умовність, "створеність" світу героїв і зображуючи себе в ролі суб’єкта творчості.

Суб’єкт мовлення в повістевій прозі та поемах "Поет" і "Міщани" хоча й ідентифікується як суб’єкт творчості (що передбачає його потенційне всезнання), не завжди реалізує весь потенціал своєї поінформованості і, здійснюючи психологічний аналіз або приймаючи персональну точку зору, передусім прагне вербалізувати свідомість центрального персонажа, зрідка – дійових осіб, із ним споріднених, як виняток – його антагоністів. Пріоритет, наданий головному героєві при застосуванні інтроспективного зображення психологічної сфери і розподілі функцій носія точки зору, дозволяє припустити, що оповідач може до певної міри асоціювати його з власним "я". Таким чином, домінантна установка гомогенізуючої свідомості в більшості епічних і ліро-епічних творів Т.Осьмачки спричинює тяжіння до ідентифікації оповідача (за умови його формальної дистанційованості від світу персонажів) і головного героя, який виступає своєрідним "двійником" суб’єкта мовлення у фабульній дійсності. На рівнях просторово-часового моделювання і словесної презентації психологічної сфери схильність до подібного ототожнення реалізується як спорідненість світоглядно-емоційних домінант оповідача і центрального персонажа. Свідомість головного героя, суголосна свідомості оповідача, набуває не меншої авторитетності в утіленні авторських інтенцій, у чому й оприявнюється монологічність наративного рівня досліджуваної художньої системи.

Прив’язаний до реальних географічних об’єктів художній простір і співвіднесений з історичними реаліями художній час епічних та ліро-епічних творів Т.Осьмачки конструюють образ українського світу – територіально окреслений (як правило, це Черкащина і Київ), зумовлений історичною дійсністю першої половини ХХ століття. Проте за історико-географічною локальністю відкриваються глибинні структури, що сприяють універсалізації зображуваного. Саме вони у сфокусованому вигляді виражають суб’єктивний момент, привнесений свідомістю носія мовлення, і саме в цій площині виявляється світоглядно-емоційна спорідненість між оповідачем і центральним персонажем.

Художній простір у повістях і поемах Т.Осьмачки має чітко виражену горизонтальну структуру, що зумовлюється, як і в ліричному масиві, опозицією "своє – чуже". Антитетичність її компонентів об’єктивується в зображенні деструктивної експансії, спрямованої на "свій" простір, тобто в локалізації відправної точки деструктивного руху в "чужому" просторі, у відтворенні катастрофічних метаморфоз сакралізованих просторових об’єктів (садиби і сільського храму), а в макровимірі – усього українського світу, в інонаціональній ідентифікації або акцентуванні національного відступництва його руйнівників. Негативна конотація образу "чужого" простору значно посилюється через його ототожнення з інфернальним, через надання демонічних рис персонажам, приналежним або причетним до нього. Просторова опозиція "своє – чуже" (з усіма нюансами її потрактування) є актуальною не лише для суб’єкта мовлення, але й для головного героя, окремі аспекти осмислення "чужого" простору розкриваються також через посередництво інших персонажів – носіїв колективної селянської свідомості.

У повістях і поемах Т.Осьмачки антитетичні відношення визначають структуру циклічного (опозиція "день – ніч") та лінійного (опозиція "минуле – теперішнє") часу. Акцентована процесуальність деструктивних перетворень предметного світу і, найголовніше, контрастність емоційних домінант, пов’язаних зі сприйняттям різних часових площин, об’єктивують опозицію "радісної давноминувшини і безнадійно трагічної сучасності" (Н.Зборовська), актуальну як для оповідача, так і для інших суб’єктів свідомості, передусім для центрального персонажа.

Система бінарних опозицій – просторової ("своє – чуже") і часових ("день – ніч", "минуле – теперішнє"), – а також виокремлення сакрального простору і часу міфологізують змодельований суб’єктом мовлення просторово-часовий континуум, що дозволяє говорити про універсалізацію зображуваного. У цих просторово-часових координатах моделюється есхатологічний міф про руйнацію українського світу і безнадійно-трагічне змагання людської душі з інфернальними силами та хаосом. На рівні розкриття психологічної сфери кінцесвітній міф відтворюється в зображенні стану свідомості, пов’язаного з буттям людини в "межовій ситуації", яка ініціює переживання загубленості, самотності, страху, відчаю, приреченості в чужому і ворожому світі.

Зображуючи психологічну сферу, суб’єкт мовлення наділяє персонажів (передусім головного героя) почуваннями, суголосними власним. Як оповідач (за умови його психологічної окресленості у процесі самозображення), так і дійові особи повістевої прози, оповідання "Психічна розрядка" та поем Т.Осьмачки репрезентують версії одного й того самого сполучення світоглядно-емоційних домінант. Константний зміст психологічної сфери суб’єкта мовлення і персонажів в основному становлять екзистенціальне світовідчуття, переживання опозиційності ворожому світу, причому зумовлена ними емоційна напруга, як правило, не усувається. Відносна статичність індивідуальної свідомості, а також психологічна тотожність зображеної особистості в межах усієї художньої системи постають виявами тенденції до розкриття психологічної сфери не в розвитку, а в її внутрішній завершеності.

Публічний жанровий узус в епічних і ліро-епічних творах Т.Осьмачки підтверджується письменницьким статусом оповідача, оприявненим у відступах-"коментарях", та інтенцією свідчення, яка дістає експліцитне вираження в "рамочних текстах". Умотивовані прагненням виголосити свідчення, творчі наміри персонажів – Івана Бруса ("Ротонда душогубців"), Гарасима Сокири ("Психічна розрядка") – становлять своєрідну паралель до наративного акту оповідача. Інтенція свідчення (або свідчення-попередження), хронотоп національної катастрофи, осмислюваної в глобальному масштабі, її віддзеркалення в екзистенціальному світовідчутті на рівні індивідуально-психологічних почувань персонажів спонукають говорити про розгортання есхатологічної оповіді, що функціонує як метажанрова структура в межах художньої системи Т.Осьмачки.

Єдність ідейно-емоційної тональності розглянутих творів постає внаслідок уподібнення екзистенційної позиції суб’єктів свідомості (передусім оповідача і головного героя), тобто внаслідок аналогічного осмислення ними статусу власного "я" відносно "світу". Трагічний пафос оприявнюють хронотоп кінцесвітнього міфу, екзистенціальне світовідчуття, яке відтворює його на рівні розкриття психологічної сфери, інтенція виголошення есхатологічної оповіді.

У висновках узагальнено результати роботи. У дисертації здійснено дослідження ліричної поезії, епічних і ліро-епічних творів Т.Осьмачки, виявлено закономірності об’єктивації авторської свідомості на різних рівнях аналізованої художньої системи, з’ясовано особливості функціонування суб’єкта вислову.

Домінантна установка авторської свідомості гомогенізуючого типу спричинює монологічність наративного рівня дослідженої художньої системи. У ліричній поезії Т.Осьмачки вона виявляється в гомогенності суб’єктів свідомості, репрезентованих різними типами носіїв мовлення (ліричним героєм, ліричним "я", ліричним оповідачем, ліричним персонажем), у зображенні єдиного константного типу ліричної особистості. В епічних і ліро-епічних творах гомогенність суб’єктів свідомості реалізується в тяжінні оповідача до ідентифікації з центральним персонажем, яке виражається у пріоритетній "вербалізації" його свідомості, наданні йому функції носія точки зору, світоглядно-емоційній спорідненості.

У творах Т.Осьмачки актуальним для суб’єкта мовлення є дихотомічне структурування часу і простору, осягнення і відтворення світу за допомогою опозиційних відношень, серед яких стрижневими стають часове протиставлення "минуле – теперішнє" і просторова антитеза "своє – чуже". Тотальна опозиційність, привнесена свідомістю гомогенізуючого типу, дістає вираження в розкритті психологічної сфери через сукупність антитетичних відношень, а саме через протиставлення "я" суб’єкта мовлення ("я" головного героя) "чужому" простору і вихідцям із нього, "іншим" та "я як поета" "іншим як читачам". Ліричний суб’єкт, а в епічних і ліро-епічних творах Т.Осьмачки оповідач і центральний персонаж постають психологічно тотожними версіями внутрішньо завершеної, константної особистості.

Функціонування суб’єкта мовлення у творах Т.Осьмачки визначається в основному публічним жанровим узусом, інтенцією свідчення, що має реалізуватися в соціально і національно значущому наративному акті. У сполученні із зображенням національної катастрофи в координатах кінцесвітнього міфу та його віддзеркаленням в екзистенціальному світовідчутті на рівні індивідуально-психологічних почувань вона вказує на розгортання есхатологічної оповіді.

Гомогенність суб’єктів свідомості у творах Т.Осьмачки спричинює єдність пафосу. Витоки трагічної тональності сягають репрезентованої художнім світом "гіпотези буття", згідно з якою статус "я" відносно "світу" є статусом жертви, буття людини – у його індивідуально-екзистенційному, індивідуально-психологічному, національному, соціальному вимірах – здійснюється в модусі страждання, що визнається універсальною характеристикою людського існування.

Основні результати дослідження відображені в публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

Додаткові публікації:

1. Інтерпретація античних сюжетів і образів у поезії Тодося Осьмачки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. – К.–О., 2002. – Вип 10: Матеріали Всеукр. наук.-теорет. конф. "Українська література в контексті світової літератури". 15–16 трав. 2002 р., Одеса. – С. 336–343.

2. Опозиційні відношення в організації художнього простору ліричних творів Тодося Осьмачки і Володимира Сосюри // Слобожанщина: літературний вимір: Зб. наук. пр. – Луганськ, 2004. – Вип. ІІ. – С. 181–190.

3. Автобіографічний герой у суб’єктній організації повісті Тодося Осьмачки "Ротонда душогубців" // Документалістика на порозі ХХІ століття: проблеми теорії та історії. Матеріали Всеукр. наук. конф. 21 жовт. 2005 р., Луганськ. – Луганськ, 2005. – С. 162–167.

4. Емоційний спектр ліричного героя в інтимній ліриці Тодося Осьмачки // Донец. вісн. наук. т-ва ім. Шевченка. –Донецьк, 2005. – Т. 7. – С. 225–236.

5. Специфіка узагальненого часопростору в ліриці Тодося Осьмачки // Слобожанщина: літературний вимір: Зб. наук. пр. – Луганськ, 2006. – Вип. ІV. – С. 222–231.

6. Твори Тодося Осьмачки в наратологічній перспективі // Східнослов’янська філологія: Зб. наук. пр. – Горлівка, 2006.–Вип. 10. – С. 173–184.

Анотації

Лапко О.А. Авторський голос у художній структурі творів Тодося Осьмачки. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, Кіровоград, 2007.

Дисертацію присвячено проблемі вираження авторської свідомості в художніх творах Т.Осьмачки. У роботі здійснюється спроба окреслити основні механізми об’єктивації автора в ліричних, епічних і ліро-епічних творах письменника, виявити специфіку функціонування суб’єкта вислову як модифікації авторського голосу на різних структурних рівнях художньої системи. Лірична поезія Т.Осьмачки вивчається в аспекті співвідношення і взаємодії форм вираження авторської свідомості. У дисертації схарактеризовано ліричну особистість, репрезентантами якої виступають різні типи суб’єктів мовлення, а також розглянуто стратегію об’єктивації авторської свідомості в повістевій прозі митця, його поемах, оповіданні "Психічна розрядка". З’ясовуються особливості функціонування суб’єкта мовлення в процесі зображення фабульних подій і розкриття психологічної сфери. У роботі виявлено структури, що об’єктивують авторську свідомість на рівні конструювання моделі просторово-часового континууму. Творчість Т.Осьмачки осмислюється в її формально-змістовій єдності, як художня система.

Ключові слова: художня система, авторська свідомість, суб’єкт мовлення, ліричний суб’єкт, оповідач.

Лапко Е.А. Авторский голос в художественной структуре произведений Тодося Осьмачки. – Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Кировоградский государственный педагогический университет имени Владимира Винниченко, Кировоград, 2007.

В диссертации изучается проблема выражения авторского сознания в творчестве украинского поэта и прозаика ХХ века Тодося Осьмачки, осуществляется попытка описать механизмы объективации автора в его лирической поэзии, поэмах и повестях. Творчество писателя осмысливается