КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЛИТВИНЧУК ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

УДК 343.131+343.132

ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС СЛІДЧОГО

В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Спеціальність: 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор Шумило Микола Єгорович, Університет економіки і права „КРОК”, проректор з наукової роботи

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Михайленко Олександр Романович, Академія прокуратури України, завідувач кафедри теорії і практики прокурорської діяльності

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Сірий Микола Іванович, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, старший науковий співробітник відділу кримінального права, кримінології та судоустрою

Провідна установа – Київський національний університет внутрішніх справ, кафедра теорії кримінального процесу та судоустрою, Міністерство внутрішніх справ України (м. Київ)

Захист відбудеться 18 червня 2007 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.05 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 17 травня 2007 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.05

кандидат юридичних наук Н.П. Сиза

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава взяла на себе обов’язок і відповідальність за забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Це вимагає докорінної перебудови всієї правової системи, у тому числі й кримінально-процесуального права.

До цього часу залишається не прийнятим новий Кримінально-процесуальний кодекс України. Однією з причин цього є проблематичність процесуального статусу слідчого і, як наслідок, невизначеність змісту та форми стадії досудового розслідування. Відтак необхідно привести у відповідність до сучасних наукових уявлень нормативне регулювання процесуальних прав та обов’язків слідчого, його функцій, гарантій діяльності та відповідальності за порушення кримінально-процесуальних норм. Потребують також більш чіткого впорядкування відносини слідчого з прокурором, органом дізнання, судом і захисником.

Необхідність наукової розробки цих питань зумовлена незадовільним сучасним станом діяльності слідчих з розслідування злочинів, що негативно позначається на охороні та захисті прав і свобод людини на стадії досудового розслідування. Так, протягом багатьох років залишаються типовими недоліками роботи слідчих: порушення принципу всебічності, повноти та об’єктивності дослідження всіх обставин справи, незаконне і необґрунтоване порушення кримінальних справ, притягнення особи як обвинуваченого, невідповідність сформульованого обвинувачення на досудовому слідстві змісту обвинувального висновку, порушення процесуальної форми проведення окремих слідчих дій, що є причиною повернення судами кримінальних справ на додаткове розслідування.

Проблема процесуального статусу слідчого була предметом дослідження багатьох науковців, зокрема таких дореволюційних вчених, як Я. Баршев, С. Вікторський, В. Даневський, А. Коні, В. Лукін, П. Люблінський, П. Макалинський, Н. Полозов, В. Случевський, М. Стояновський, І. Фойницький. Вагомий внесок у її розробку здійснили вчені-правознавці радянського періоду, такі як С. Альперт, А. Гуляєв, В. Гончаренко, Ю. Грошевий, А. Дубинський, Н. Клименко, О. Ларін, В. Лисиченко, О. Михайленко, М. Михеєнко, В. Стремовський, М. Строгович, Ф. Фаткуллін та інші. Роботи цих авторів мали важливе наукове та практичне значення. Однак вони виконувалися в інших політичних і правових реаліях, ґрунтувалися на тогочасному законодавстві й емпіричному матеріалі. Оригінальними є роботи сучасних науковців О. Александрова, А. Макаркіна, О. Бауліна, Н. Карпова, М. Сірого, С. Стахівського, Ю. Гришина, В. Маляренка, В. Тертишника, у яких викладено авторське бачення процесуального положення слідчого. Незважаючи на це, у наукових джерелах і серед практичних працівників залишаються дискусійними питання щодо поняття процесуального статусу слідчого, його організаційної підпорядкованості, напрямків реформування стадії досудового розслідування.

Усі перелічені обставини у взаємозв’язку зумовлюють актуальність теми та її вибір для дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ у межах державної цільової комплексної програми „Проблеми удосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (державна реєстрація №0186.0.099031).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розроблення теоретичних засад для формулювання поняття процесуального статусу слідчого в кримінальному процесі, його унормування в кримінально-процесуальному законодавстві відповідно до сучасних досягнень науки кримінального процесу і стандартів європейського та міжнародного законодавства.

Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішувалися такі завдання:

- дослідити сутність та зміст таких понять, як „правовий статус”, „правове положення особи”, розглянути співвідношення та взаємозв’язок складових елементів правового статусу службової особи;

провести історично-правовий аналіз відповідних наукових джерел і законодавства щодо становлення та розвитку процесуального положення слідчого на території України, що входила до складу Російської Імперії, УСРР та УРСР;

провести комплексний аналіз теоретичних напрацювань, законодавчих і відомчих актів МВС України, що регулюють діяльність слідчого, а також проектів нового КПК України та Закону України „Про статус слідчих”;

виявити недоліки врегулювання процесуального статусу слідчого в чинному законодавстві та їх вплив на правозастосовчу практику;

дослідити статус органів досудового розслідування іноземних держав (Франції, ФРН, США, Великобританії, Республіки Молдова), проаналізувати загальні тенденції законодавчого регулювання їх діяльності та визначити можливості використання цього досвіду в реформуванні процесуального статусу слідчого в законодавстві України;

розробити теоретичні положення, на основі яких сформулювати пропозиції щодо унормування процесуального статусу слідчого в кримінальному судочинстві.

Об’єктом дослідження є діяльність слідчого з розслідування кримінальних справ і правовідносини, що виникають при цьому, з органом дізнання, прокурором, судом та іншими суб’єктами кримінального процесу.

Предметом дослідження є норми вітчизняного та зарубіжного кримінально-процесуального законодавства, що встановлюють процесуальний статус органів досудового розслідування; теоретичні напрацювання вчених, правозастосовча практика органів досудового слідства України, роз’яснення, що містяться у Постановах Пленуму Верховного Суду України щодо практики застосування законодавства при розслідуванні злочинів, положення міжнародно-правових актів, рішення Європейського суду з прав людини.

Методи дослідження. У ході дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. Основу складає діалектичний метод пізнання розвитку явищ та процесів у взаємозв’язку та взаємообумовленості, що дало змогу автору розкрити поняття процесуального статусу слідчого і визначити його структурні елементи на основі аналізу співвідношення таких дефініцій, як „правовий статус особи”, „загальний, галузевий, спеціальний правовий статус”, „правовий статус службової особи”, ґрунтуючись при цьому на таких філософських методах як аналіз, синтез, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія. За допомогою логіко-правового методу й методу системного аналізу вдалося виявити недоліки в законодавстві, що регулює положення слідчого. Застосування історико-правового методу дало можливість проаналізувати етапи становлення та розвитку процесуальної фігури слідчого на території України, яка входила до складу Російської імперії, УСРР та УРСР, виділити позитивні та негативні риси кожного історичного етапу, що відображалися на положенні цієї службової особи. Завдяки порівняльно-правовому методу встановлено схожість і відмінність вітчизняних і зарубіжних норм, що встановлюють повноваження органів і службових осіб, які здійснюють досудове розслідування.

Для аналізу якості досудового слідства в Україні використовувався статистичний метод, а в рамках конкретно-соціологічного методу проводилися інтерв’ювання співробітників слідчого апарату, що сприяло встановленню позиції слідчих щодо необхідності вдосконалення їх процесуального статусу та реформування органів досудового слідства в цілому.

Нормативно-правовою базою дослідження є Конституція України, міжнародно-правові документи, кримінально-процесуальне законодавство України та інших держав, відомчі акти, а також проекти нового Кримінально-процесуального кодексу України та Закону України „Про статус слідчих”.

Теоретичну основу дисертації становлять праці вітчизняних і зарубіжних учених і практичних працівників дореволюційної Росії, радянського періоду, а також сучасні наукові розробки в галузі кримінального процесу.

Емпіричну базу дослідження склали: результати опитування 72 слідчих працівників УМВС України в Луганській області та 27 слідчих районних прокуратур Луганської області; результати вивчення 125 кримінальних справ, що перебували в провадженні слідчих зазначених підрозділів; основні показники слідчої роботи за 2005-2006 роки.

Використано аналітичні та статистичні матеріали Верховного Суду України, органів прокуратури та МВС України, власний досвід дисертанта, набутий під час роботи в слідчих підрозділах УМВС України в Луганській області.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в Україні, з урахуванням положень чинного кримінально-процесуального законодавства, проектів нового КПК України та Закону України „Про статус слідчих”, що перебувають на обговоренні Верховної Ради України, історичного досвіду становлення та розвитку слідчих органів на території України, яка входила до складу Російської імперії, досвіду побудови та функціонування органів досудового розслідування зарубіжних країн, визначено поняття процесуального статусу (положення) слідчого, виокремлено структурні елементи цього поняття, проведено комплексне дослідження недоліків законодавчого закріплення положення слідчого, запропоновано шляхи його вдосконалення.

Зокрема, у дисертації сформульовано такі теоретичні положення, які є новими або яким притаманні елементи наукової новизни і які виносяться на захист:

1. Визначено поняття процесуального статусу слідчого як системи закріплених у кримінально-процесуальному законі функцій, прав і обов’язків, процесуальних гарантій діяльності та відповідальності слідчого за порушення норм цього закону, що відображає його фактичне положення у взаємовідносинах з іншими учасниками кримінального процесу в ході провадження досудового слідства.

2. Обґрунтовано, що, реформуючи сучасне досудове слідство, необхідно враховувати досвід розбудови органів розслідування у 1860-1864 роках, найсуттєвіші результати якого зводяться до такого: 1) судовий слідчий не виконував функції вирішення справи. Правом закриття кримінальної справи наділявся лише суд; 2) дії та рішення слідчого могли бути оскаржені виключно до суду. Прокурору могли бути оскаржені лише дії поліції.; 3) обвинувальний акт у справі складався тільки прокурором; 4) судовий слідчий належав до судового відомства.

3. Зроблено висновок про те, що в період правління Радянської влади поступово були змішані цілі, завдання та функції слідчого, органу дізнання, прокурора. Слідчий практично втратив процесуальні незалежність і самостійність, на нього було покладено виконання протилежних за змістом функцій: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту та вирішення кримінальної справи. Ліквідація слідчих підрозділів у судовій інстанції та підпорядкування їх прокуратурі, а пізніше й надання права провадження досудового слідства відповідним підрозділам органів державної безпеки і внутрішніх справ УРСР остаточно зробила слідчих цілком залежними від відомчих інтересів.

4. Доведено, що єдиною процесуальною функцією слідчого повинна стати функція розслідування. Тому необхідно виключити із його повноважень дії і рішення щодо порушення кримінальної справи, формулювання обвинувачення, закриття кримінальної справи, складання обвинувального висновку, затримання підозрюваного у вчиненні злочину.

5. Аргументовано, що однією з важливих гарантій ефективної діяльності слідчого має стати розширення інституту кримінально-процесуальної відповідальності щодо осіб, які не виконують його законні вимоги. З огляду на це пропонується закріпити в КПК України право слідчого накладати штрафи на учасників процесу, які неналежним чином виконують свої процесуальні обов’язки.

6. Запропоновано встановити у відповідному законі порядок притягнення слідчих до відповідальності за вчинення кримінально-процесуальних правопорушень, одночасно передбачивши в ньому створення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій слідчих для об’єктивної та справедливої оцінки правомірності їх дій.

7. З урахуванням вітчизняного і зарубіжного історичного досвіду правового регулювання процесуального положення органів розслідування зроблено висновок про те, що органом досудового слідства в Україні повинен стати судовий слідчий. Його треба наділити правом самостійного проведення слідчих дій і прийняття процесуальних рішень.

8. Відповідно до нової процесуальної форми досудового розслідування пропонується вдосконалити процесуальні повноваження прокурора: тільки на нього покласти обов’язок порушувати кримінальну справу, формулювати, пред’являти й підтримувати обвинувачення, а також здійснювати керівництво і нагляд за законністю провадження дізнання.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що автор сформулював рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, яке регулює процесуальний статус слідчого. Створено передумови для подальшого наукового дослідження проблем, пов’язаних із визначенням положення зазначеної службової особи серед інших учасників кримінального судочинства. Рекомендації та пропозиції спрямовані на зміцнення процесуальної незалежності та самостійності слідчого, підвищення ефективності його діяльності, що сприятиме дотриманню прав і свобод осіб, які беруть участь у досудових стадіях кримінального процесу. Результати дослідження можуть бути використані:

- у науково-дослідницькій сфері: положення, що висвітлені в дисертації, поглиблюють знання про процесуальний статус слідчого, і можуть бути основою для подальших наукових досліджень аналізованої проблеми;

у законотворчій діяльності: для вдосконалення діючого кримінально-процесуального законодавства, а також у ході доопрацювання проектів КПК України та Закону України „Про статус слідчих”;

у практичній діяльності: при розгляді питань про притягнення слідчих до дисциплінарної відповідальності за порушення кримінально-процесуальних норм;

у навчальному процесі: при розробленні навчальних посібників і викладанні дисциплін „Кримінальний процес України”, „Судові та правоохоронні органи України” та спеціальних курсів з окремих кримінально-процесуальних питань.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ МВС України. Окремі теоретичні положення та практичні рекомендації доповідалися під час виступів на міжнародних науково-практичних конференціях: „Виявлення, фіксація та використання доказів у процесі досудового слідства” (Луганськ, 2004 р.); „Питання реформування кримінального судочинства України” (Донецьк, 2005 р.); „Эволюция уголовного судопроизводства на постсоветском пространстве” (Київ, 2006 р.); всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні” (Острог, 2005 р.); „Реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства України: сучасний стан та перспективи” (Івано-Франківськ, 2005 р.); а також на постійно діючому семінарі „Методологічні проблеми теорії та практики оперативно-розшукової діяльності в сучасних умовах” (Луганськ, 2005 р.).

Публікації. Основні висновки й пропозиції дисертанта відображено в п’яти наукових статтях, чотири з яких опубліковано в збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань, та у чотирьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг роботи – 234 сторінки, з яких основний текст – 174, список використаних джерел – 19 сторінок (217 найменувань), додатки – 41 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі охарактеризовано актуальність теми, обґрунтовано її вибір для дисертаційного дослідження; охарактеризовано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; розкрито мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження; його методологічні та теоретичні засади; визначено наукову новизну роботи, та положення та висновки, що виносяться на захист, а також практичне значення й апробація окремих положень дисертаційного дослідження, наведено відомості про публікації, що здійснені автором.

Перший розділ „Поняття процесуального статусу слідчого, його наукова інтерпретація і унормування в законодавстві України до 1960 року” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 „Поняття та сутність процесуального статусу слідчого” для виявлення сутнісних ознак і формулювання цього поняття дисертант вдається до аналізу положень загальної теорії права щодо дефініцій „правового статусу”, „правового положення особи”, а також співвідношення загального, галузевого та спеціального правових статусів і доходить висновку, що їх серцевину утворюють права, свободи та обов’язки, які закріплені в Конституції і відповідному галузевому законодавстві (С. Комаров, М. Марченко, Н. Матузов, О. Скакун, М. Строгович). Виходячи з цього, автор констатує, що процесуальний статус слідчого відноситься до числа галузевих і доповнюється ознаками, що притаманні службовій особі. Дослідивши наукові джерела про елементний склад статусу службових осіб (С. Альперт, Л. Анохіна, І. Бойко, М. Джига, А. Куліш, П. Хотинець та ін.), стверджується, що реалізація правового статусу слідчого значною мірою залежить від його функціонального призначення, гарантій діяльності та відповідальності за порушення приписів законодавства. З огляду на вищезазначене і керуючись вимогами, що ставляться для формулювання понять, дисертант визначає процесуальний статус слідчого як систему закріплених у кримінально-процесуальному законі функцій, прав і обов’язків, процесуальних гарантій діяльності та відповідальності слідчого за порушення норм цього закону, що відображає його фактичне положення у взаємовідносинах з іншими учасниками кримінального процесу в ході провадження досудового слідства.

У підрозділі 1.2 „Процесуальний статус судового слідчого в дореволюційному законодавстві Російської імперії та його наукова інтерпретація” зазначається, що процеси демократизації в Росії у другій половині ХІХ століття знайшли відображення в кримінально-процесуальному законодавстві взагалі та процесуальному положенні органів розслідування зокрема. Так, за даними наукових джерел тих часів (Н. Гартунг, О. Герцен, М. Духовськой, А. Коні, В. Случевський, І. Фойницький), причинами реформування органів розслідування були свавілля поліцейських чиновників, їх низька правова культура, обвинувальний ухил при розслідуванні кримінальних справ, затягування строків розслідування, незаконні арешти та обшуки, що викликало обґрунтоване невдоволення населення. Для усунення зазначених негативних явищ, як вважали прогресивні юристи (Н. Гартунг, Н. Полозов, М. Стояновський та ін.), пропонувалося розмежувати функції поліції та юстиції в стадії попереднього розслідування, що знайшло відображення в Указі Олександра ІІ 1860 року про встановлення посад судових слідчих.

На основі аналізу положень Наказу судовим слідчим 1860 р., Наказу поліції про проведення дізнання в подіях, що можуть містити в собі злочин чи проступок 1860 р., Статуту кримінального судочинства 1864 р., та інших нормативних актів дисертант дійшов висновку, що процесуальний статус судового слідчого включав елементи, які, на його думку, доцільно враховувати при реформуванні сучасного досудового слідства, зокрема: 1) судовий слідчий не виконував функції вирішення справи. Правом закриття кримінальної справи наділявся лише суд; 2) дії та рішення слідчого могли бути оскаржені виключно до суду. Прокурору могли бути оскаржені лише дії поліції; 3) обвинувальний акт у справі складався тільки прокурором; 4) судовий слідчий належав до судового відомства. Він призначався на посаду та звільнявся Імператором за поданням Міністра юстиції.

Незважаючи на прогресивний характер перетворень, науковці та практики відзначали відсутність достатніх гарантій самостійності та незалежності судового слідчого при прийнятті рішень і вчиненні процесуальних дій. Так, судовий слідчий одночасно став залежним від прокурора та суду, вказівки яких він зобов’язаний виконувати. На нього було покладено виконання протилежних за своїм змістом функцій – обвинувачення та захисту.

У підрозділі 1.3 „Процесуальне положення слідчого в законодавстві України до 1960 року” на підставі аналізу основних нормативних актів (Декрети про суд № та № , Інструкція для народних слідчих 1921 р., КПК УРСР 1922 та 1927 р.) та наукових джерел (М. Барсуков, М. Кожевников, М. Полянський, М. Строгович, М. Шаргей та ін.) обґрунтовується положення про те, що в період правління Радянської влади поступово відбувався процес змішування цілей, завдань і функцій слідчого, органу дізнання, прокурора, що негативним чином позначилося на процесуальному статусі слідчого і, як наслідок, – на повноті, об’єктивності та всебічності попереднього розслідування. Як зазначається в роботі, слідчий практично повністю втратив процесуальну незалежність і самостійність, на нього було покладено виконання протилежних за змістом функцій: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту та вирішення кримінальної справи; при цьому перша з них домінувала над іншими. Організаційна підпорядкованість слідчих прокурорам, а пізніше – надання права провадження попереднього слідства відповідним підрозділам органів державної безпеки (які є органами дізнання) зробили слідчих цілком залежними від відомчих інтересів. Тому серед науковців і практичних працівників епізодично виникали дискусії щодо місця й ролі органів слідства в системі органів державної влади. Висловлювалися пропозиції про створення єдиного загальнодержавного органу розслідування, зосередження слідства в органах внутрішніх справ, органах юстиції, але жодна з них не була реалізована.

Другий розділ „Структура і зміст процесуального статусу слідчого в чинному законодавстві Україні” складається з чотирьох підрозділів і присвячується характеристиці складових елементів процесуального положення слідчого за чинним КПК України та висвітленню недоліків, які негативно позначаються на діяльності цієї службової особи.

У підрозділі 2.1 „Поняття і різновиди функцій слідчого в кримінальному процесі” доводиться, що відправним моментом для формування структурно-елементного змісту процесуального статусу слідчого є чітке визначення його функціонального призначення.

Аналіз змісту ст. ст. 4, 6, 22, 115, 125, 131, 139, 141, 213 КПК України свідчить про те, що на слідчого покладено обов’язок одночасно виконувати протилежні за своїм змістом функції: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту та вирішення справи по суті, що значно ускладнює досягнення мети досудового слідства. Історичний досвід, аналіз стану сучасної слідчої практики, результати опитування слідчих, вивчення публікацій, присвячених проблемам досудового слідства, власний досвід практичної діяльності автора підтверджують, що названий суб’єкт кримінально-процесуальної діяльності не може одночасно ефективно виконувати зазначені функції. Крім того, перебування слідчих в структурі органів, на які покладається завдання боротьби з злочинністю, а також їх обов’язок порушувати кримінальні справи, формулювати й обґрунтовувати обвинувачення природно спричиняє обвинувальний ухил досудового слідства, що суперечить функціональному призначенню слідчого. На цю обставину звертається увага в рішеннях Європейського суду з прав людини. У справах „Скоогстрьом проти Швеції” (1984 рік) і „Хубер проти Швейцарії” (1990 рік) зазначається, що слідчий не повинен одночасно виступати в ролі обвинувача.

На основі критичного аналізу процесуального статусу слідчого дисертант наприкінці підрозділу формулює висновок про те, що єдиною процесуальною функцією слідчого повинна стати функція розслідування, яка передбачає виключення з його повноважень дій і рішень щодо порушення кримінальної справи, формулювання обвинувачення, закриття кримінальної справи, складання обвинувального висновку, затримання підозрюваного у вчиненні злочину.

Підрозділ 2.2 „Нормативна регламентація процесуальних прав та обов’язків слідчого” присвячено критичному аналізу повноважень слідчого в чинному КПК України з наявними змінами та доповненнями. При цьому наголошується, що зміст діяльності з розслідування порівняно з редакцією КПК 1960 року зазнав істотних змін, що значно обмежило самостійність слідчого в провадженні слідчих дій та прийнятті процесуальних рішень. Так, за останні 46 років суттєво змінився характер досудового провадження. Розширено участь захисника, повноваження прокурора, начальника слідчого відділу, введено судовий контроль за тимчасовим обмеженням конституційних прав громадян. Такі зміни створили передумови для розмежування функцій на досудовому слідстві, а в межах застарілої процесуальної форми до певної міри ускладнили діяльність з розслідування злочинів. Наприклад, для проведення відповідних процесуальних дій слідчий змушений звертатися до прокурора чи одночасно до прокурора і суду (ст. ст. 7, 72, 73, 8, 9, 10, 111, 611, 120, 147, 1652, 1653, 177, 178, 187, 190, 192, 205, , 229 КПК України та ін.).

У цій частині роботи вказується на неефективність положень ч. 2 ст. КПК України, яка надає слідчому право у випадку незгоди з вказівками прокурора надати кримінальну справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. Проведене опитування слідчих співробітників, аналіз публікацій, присвячених недосконалості правового положення слідчого, власний досвід дисертанта дозволяють зробити висновок про те, що вказана норма не застосовується в практичній діяльності. Це пояснюється незаінтересованістю слідчих конфліктувати з прокурором, тим більше, що він не є об’єктивним арбітром при вирішенні правового спору, оскільки відстоює відомчі інтереси.

Крім цього, доводиться малодієвість і положення ч. 3 ст. 114 КПК України, яка наділяє слідчого правом давати органам дізнання доручення і вказівки про проведення розшукних і слідчих дій. Аналіз правозастосовчої практики й опитування слідчих показують, що у 83,8% випадків доручення слідчих залишаються невиконаними або виконаними частково, а органи дізнання обмежуються формальними відписками. З огляду на це пропонується наділити слідчого правом порушувати дисциплінарні провадження стосовно співробітників органу дізнання за неналежне виконання процесуальних обов’язків.

На основі викладеного дисертант доходить висновку про необхідність зміни процесуальної форми досудового розслідування з чітким розподілом функцій між відповідними суб’єктами.

У підрозділі 2.3 „Процесуальні гарантії забезпечення діяльності слідчого” на основі досліджень попередників (О. Гуляєва, Е. Куцової, О. Ларіна, С. Шумиліна,) формулюється положення про те, що під процесуальними гарантіями діяльності слідчого слід розуміти встановлені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення безперешкодного виконання ним своїх повноважень.

Аналіз законодавства та слідчої практики свідчить про відсутність у чинному КПК України належних правових гарантій, спрямованих на забезпечення реалізації слідчим своїх повноважень. Наприклад, не передбачено відповідальності за ненадання або несвоєчасне надання інформації на запит слідчого, за порушення учасниками порядку проведення очної ставки, за відмову у видачі предметів чи документів за постановою про виїмку та ін. Виходячи з цього, автор пропонує розширити й удосконалити правові механізми кримінально-процесуальної відповідальності осіб, що не виконують законні вимоги слідчого або перешкоджають його діяльності.

Підрозділ 2.4 „Відповідальність слідчого за порушення кримінально-процесуальних норм” присвячений констатації недосконалості правового регулювання підстав і порядку відповідальності слідчого за вчинення кримінально-процесуальних правопорушень. Зазначається, що втратило своє юридичне значення положення ч. 1 ст. КПК про те, що слідчий несе повну відповідальність „за законне та своєчасне проведення слідчих дій і прийняття рішень про спрямування слідства”. Це підтверджується тим, що згідно з чинним КПК України слідчий не є самостійним суб’єктом у прийнятті низки рішень і проведенні відповідних слідчих дій. Тому відповідальність за результати розслідування повинні нести також начальник слідчого відділу, прокурор і суддя, як суб’єкти кримінально-процесуальних відносин у стадії досудового слідства. На думку дисертанта, не є виправданою практика притягнення до дисциплінарної відповідальності слідчих у зв’язку з поверненням кримінальних справ на додаткове розслідування чи їх закриття за реабілітуючими підставами при незбіжній оцінці доказів слідчим, прокурором чи суддею. Як висновок, у дисертації пропонується унормувати порядок притягнення слідчих до відповідальності на рівні відповідного закону, яким передбачити створення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій слідчих, що дозволить усунути свавілля і суб’єктивізм в оцінці правомірності їх діяльності.

Третій розділ „Процесуальне положення органів досудового розслідування в змішаному та змагальному кримінальному процесі. Шляхи вдосконалення процесуального статусу слідчого в Україні” складається з чотирьох підрозділів, у яких досліджуються характерні особливості процесуального статусу органів розслідування у змішаному і змагальному кримінальному процесі з метою можливого використання позитивного досвіду при реформуванні правового положення слідчого в законодавстві України.

У підрозділі 3.1 „Статус органів досудового розслідування у Франції та ФРН” на основі вивчення КПК Франції та відповідних наукових джерел (Л. Головко, К. Гуценко, М. Пєшков, О. Сергєєв, Б. Філімонов) стверджується, що службовою особою, наділеною правом проведення досудового слідства є слідчий суддя, процесуальний статус якого характеризується такими основними суттєвими ознаками. Він діє в складі суду та призначається і звільняється з посади Президентом за поданням Міністра юстиції. Рішення слідчий суддя приймає самостійно, крім взяття під варту. Він провадить слідчі дії, але позбавлений права порушувати кримінальну справу, пред’являти особі обвинувачення, складати обвинувальний акт після закінчення розслідування. Усі дії слідчого судді можуть бути оскаржені виключно до слідчої камери. Прокурор не наділений правом дачі слідчому судді вказівок, обов’язкових для виконання, скасування його рішень. Слідчий суддя має право самостійно накладати значні штрафи на осіб, які неналежним чином виконують процесуальні обов’язки.

На відміну від КПК Франції, у законодавстві ФРН відсутня процесуальна фігура слідчого, а розслідування провадиться у формі прокурорського дізнання, завданням якого є встановлення події злочину і причетності до нього конкретної особи. Ураховуючи те, що прокуратура та поліція є органами кримінального переслідування, дані, які отримані ними в ході дізнання, є орієнтуючою інформацією, а не окремими видами доказів. Вивчення КПК ФРН та літературних джерел (Л. Головко, К. Гуценко, М. Німєллєр, М. Пєшков, Б. Філімонов) свідчить про те, що обов’язок доказування факту злочину і вчинення його конкретною особою покладається на суд.

У підрозділі 3.2 „Процесуальне положення органів досудового розслідування у Великобританії та США” зазначається, що основним органом розслідування в англосаксонському кримінальному процесі є поліція, на яку покладено обов’язок проведення розшукових дій за отриманим сигналом про злочин. Вона виконує виключно функцію кримінального переслідування. Органом попереднього провадження є місцевий суд, який здійснює контроль за органами розслідування. Крім цього, суду надано право визнавати доказами подані поліцією матеріали. Поліція наділена повноваженнями збирати докази тільки за наказом судді.

У підрозділі 3.3 „Процесуальний статус офіцера з кримінального переслідування в Республіці Молдова” на основі аналізу чинного законодавства цієї держави (КПК 2003 р., Закону „Про поліцію” 1990 р., Постанови Уряду „Про організаційну структуру, граничну чисельність Міністерства внутрішніх справ та Положення про нього” 1998 р.) розглянуто повноваження органів, що здійснюють досудове провадження. Розслідування в Республіці Молдова здійснює офіцер з кримінального переслідування, що наділений правом провадження слідчих та розшукових дій. Судовий контроль за діяльністю офіцера з кримінального переслідування здійснює суддя з кримінального переслідування. При цьому порушення кримінальної справи, пред’явлення особі обвинувачення, обрання запобіжного заходу, складення обвинувального висновку є виключною компетенцією прокурора. Дисертант вважає, що такі повноваження прокурора слід закріпити й у вітчизняному законодавстві. Саме прокурор, а не слідчий, повинен виконувати функцію обвинувачення на стадії досудового розслідування.

За результатами науково-аналітичного огляду процесуального статусу органів розслідування Франції, ФРН, Великобританії, США та Республіки Молдова в дисертації сформульовано ряд базових положень, які слід брати до уваги при унормуванні повноважень слідчого у вітчизняному законодавстві. До їх числа слід віднести такі. Поліція наділена правами на проведення оперативно-розшукових дій для встановлення події злочину й особи, що його вчинила. Вона також є інструментом примусу при затриманні підозрюваних, арештах, виїмках, тощо. Однак у поліцейському відомстві не може бути органу, наділеного повноваженнями на самостійне провадження досудового слідства. У європейських країнах основними суб’єктами провадження слідчих дій є органи судової влади та прокуратура під судовим наглядом. На органи прокуратури покладається обов’язок виконувати функцію обвинувачення, але вони позбавлені владних повноважень щодо органів досудового слідства.

У підрозділі 3.4 „Шляхи удосконалення процесуального статусу слідчого в кримінальному процесі України”, з урахуванням вітчизняного і зарубіжного історичного досвіду правового регулювання процесуального положення органів розслідування, дисертант обґрунтовує напрямки реформування процесуального статусу слідчого в законодавстві України, до яких включає такі: органом досудового слідства повинен стати судовий слідчий, який би виконував функцію розслідування; його слід наділити правом самостійного проведення слідчих дій та прийняття процесуальних рішень; на прокурора покласти обов’язок порушувати кримінальні справи, формулювати, пред’являти й підтримувати обвинувачення, а також здійснювати керівництво і нагляд за законністю провадження дізнання уповноваженими на це органами; треба позбавити прокурора права давати слідчому вказівки і скасовувати його рішення. Процесуальні дії та рішення судового слідчого можуть бути оскаржені учасниками процесу виключно до суду.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовано найсуттєвіші положення і пропозиції, що одержані за результатами дисертаційної роботи. Дисертантом доведено, що для вдосконалення процесуального статусу слідчого необхідно:

1. Розглядати поняття „процесуальний статус слідчого” як систему закріплених у кримінально-процесуальному законі функцій, прав і обов’язків, процесуальних гарантій діяльності та відповідальності слідчого за порушення норм цього закону, що відображає його фактичне положення у взаємовідносинах з іншими учасниками кримінального процесу в ході провадження досудового слідства. Поняття „процесуальний статус” і „процесуальне положення” вважати рівнозначними за змістом; виходячи з контексту, стилістичної переваги використовувати те чи інше словосполучення.

2. На слідчого покласти виконання лише функції розслідування. Отже, такі дії, як порушення кримінальної справи, затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, пред’явлення обвинувачення, складання обвинувального висновку слід виключити з його компетенції.

3. Зобов’язати органи дізнання встановлювати подію злочину й осіб, що його вчинили, застосовувати заходи примусу і передавати матеріали прокурору для прийняття рішення про притягнення як обвинуваченого.

4. Установити, що слідчий приймає кримінальну справу до свого провадження після пред’явлення прокурором обвинувачення. Йому надати право скасовувати рішення органів дізнання, надавати їм доручення щодо проведення розшукових і слідчих дій.

5. Відповідно до нової процесуальної форми досудового слідства тільки на прокурора покласти обов’язок: порушувати кримінальну справу, формулювати, пред’являти й підтримувати обвинувачення, а також здійснювати керівництво і нагляд за законністю провадження дізнання уповноваженими на це органами.

6. Разом з тим, позбавити прокурора таких прав: дачі слідчому обов'язкових для виконання вказівок; скасування його рішень і визнання дій незаконними; узгодження, затвердження і дачі санкції на провадження певних процесуальних дій; повернення кримінальних справ на додаткове розслідування; самостійного провадження окремих слідчих дій або досудового слідства в цілому; передачі кримінальної справи від одного слідчого до іншого.

7. Установити, що процесуальні дії та рішення слідчого можуть бути оскаржені учасниками судочинства виключно до суду.

8. Закріпити в КПК України право слідчого накладати штрафи на учасників процесу, які ухиляються від явки за викликом, грубо порушують порядок проведення слідчої дії, виявляють неповагу до слідчого.

9. Для забезпечення ефективного виконання доручень і вказівок слідчого органами дізнання наділити його правом порушувати дисциплінарні провадження щодо співробітників, які неналежним чином поставились до їх виконання.

10. У проекті нового КПК України встановити, що органом досудового слідства є судовий слідчий.

12. У проекті Закону України „Про статус слідчих” унормувати порядок притягнення зазначених посадових осіб до відповідальності за порушення кримінально-процесуальних норм, передбачивши створення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій слідчих.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

Литвинчук А.И. Проблемные вопросы участия суда в ходе дознания и досудебного следствия // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя незалежності України. – 2004. – № . – С. 148-154.

Литвинчук О.І. Правовий статус судового слідчого дореволюційної Росії і слідчого УРСР (порівняльно-історичний аналіз) // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових праць. – Донецьк: ДЮІ МВС. – 2005. – № 1. – С. 45-59.

Литвинчук О.І. Використання досвіду побудови системи органів досудового розслідування Франції та Німеччини в контексті розроблення положень нового кримінально-процесуального законодавства України // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя незалежності України. – 2005. – № 2. – С. 100-110.

Литвинчук О.І. Поняття і структура процесуального статусу слідчого // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ – 2006. – № 1. – С. 194-203.

Литвинчук О.І. Правовий статус слідчого як основний гарант допустимості зібраних ним доказів // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя незалежності України. Спеціальний випуск за матеріалами міжнародної науково-практичної конференції „Виявлення, фіксація та використання доказів у процесі досудового слідства”. – 2005. – Ч. 1. – С. 58-62.

Литвинчук О.І. Процесуальні гарантії діяльності слідчого як елемент його статусу // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя незалежності України. Спеціальний випуск за матеріалами постійно діючого семінару „Методологічні проблеми теорії та практики оперативно-розшукової діяльності в сучасних умовах”. – 2005. – Ч. 2. – С. 207-212.

Литвинчук О. Процесуальний статус слідчого за проектом КПК України // Наукові записки: серія „право”. – Випуск 6. – Острог: Видавництво Національного університету „Острозька академія”, 2005. – С. 361-367.

Литвинчук О. Процесуальний статус слідчого за проектом КПК України // Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні: Матеріали VI Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Острог: правничий факультет Національного університету „Острозька академія”, 2005. – С. 394-395.

Литвинчук О.І. Права та обов’язки слідчого повинні бути переглянуті // Реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства України: сучасний стан та перспективи: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Івано-Франківськ, 2005. – С. 147-149.

АНОТАЦІЯ

Литвинчук О.І. Процесуальний статус слідчого в кримінальному процесі України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2007.

Дисертацію присвячено дослідженню процесуального статусу (положення) слідчого в кримінальному процесі України. У роботі визначено поняття та складові елементи процесуального статусу слідчого. Розглянуто виникнення та історичний розвиток органів досудового слідства на території України, яка входила до складу Російської імперії, УСРР і УРСР. Проведено аналіз процесуальних функцій, прав та обов’язків, гарантій діяльності вказаної службової особи й відповідальності її за порушення кримінально-процесуальних норм. Досліджено процесуальне положення органів досудового розслідування в іноземних державах (Франції, ФРН, Великобританії, США, Республіці Молдова). Запропоновано шляхи вдосконалення процесуального статусу слідчого в кримінальному процесі України.

Ключові слова: слідчий, досудове слідство, процесуальний статус (положення), процесуальні функції, права та обов’язки, гарантії діяльності, відповідальність слідчого.

АННОТАЦИЯ

Литвинчук А.И. Процессуальный статус следователя в уголовном процессе Украины. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 – уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2007.

Диссертация посвящена исследованию процессуального статуса следователя в уголовном процессе Украины. Автором обосновано, что процессуальный статус следователя – это система установленных в уголовно-процессуальном законе функций, прав и обязанностей, процессуальных гарантий деятельности и ответственности следователя за нарушение норм этого закона, которая отражает его фактическое положение во взаимоотношениях с другими участниками уголовного процесса в ходе производства досудебного следствия.

В работе рассмотрено возникновение и историческое развитие органов досудебного следствия на территории Украины, которая входила в состав Российской империи и УССР.

Проведен анализ процессуальных функций, прав