КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Літвінов Сергій В’ячеславович

УДК 316.1:3:34

МЕГАМЕТАФОРА “ПРОСТІР” В СИСТЕМІ СОЦІОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

22.00.01 – теорія та історія соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі галузевої соціології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор соціологічних наук, професор,

Яковенко Юрій Іванович, Київський національний

Університет імені Тараса Шевченка,

факультет соціології, завідувач кафедри

галузевої соціології,

м. Київ

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук

Соболєва Наталія Іванівна,

ст. науковий співробітник відділу соціальної

психології Інституту соціології Національної

академії наук України,

м. Київ

кандидат соціологічних наук

Отрешко Наталія Борисівна,

завідувач кафедрою соціологічних

досліджень факультету соціогуманітарних наук Міжнародного Соломонового університету,

м. Київ

Провідна установа: Львівський національний університет імені

Івана Франка,

м. Львів

Захист відбудеться 24 вересня 2007 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.30 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 23 червня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради __________ А.К.Тащенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З початку 90-х рр. ХХ ст. соціологічна теорія постала перед низкою викликів зовнішнього та внутрішнього характеру. До першої групи можна віднести осмислення масштабної трансформації світової системи, яка проявилася на всіх щаблях її організації, насамперед, на рівні національних держав. З іншого боку, розвиток соціологічних теорій зробив очевидним факт існування другого центру проблематичності соціологічного знання, який імпліцитно міститься в ньому самому. Соціологічне знання сьогодні є розгалуженим комплексом теоретичних концепцій, методів та методик збору, аналізу й обробки даних щодо соціальних груп, інститутів, соціальних відносин, макро- і мікроструктур соціальної взаємодії і т. ін. Стрімкий розвиток системи соціологічних знань, поширення соціологічного погляду на все більшу кількість сфер суспільного життя і, так би мовити, “вглиб” соціальних практик, призводить до змін самої соціології як у формі пошуку більш досконалого й адекватного інструментарію, так і на рівні теоретичного узагальнення, корекції теоретичних моделей соціальних процесів та явищ, методологічних установок і орієнтирів, зрештою, у формі т.зв. парадигмальних революцій.

Експансія соціології в незалежній Україні протягом останнього десятиліття викликає резонансну реакцію громадськості, окремих соціальних груп, класів, політичних сил. В зв’язку з цим на тлі загострення внутрішньодисциплінарної конкуренції шкіл, напрямків і дослідницьких установ всередині самої соціологічної науки все більш нагальним стає питання легітимації наукового статусу соціології, доцільності і допустимих меж проведення соціологічних досліджень, використання їх результатів в практиці соціального управління. Тому саморефлексія перетворюється на один з найбільш актуальних напрямків соціологічного теоретизування, історії соціології та методологічних розвідок. Головною метою саморефлексії є вирішення завдання обґрунтування соціологічного погляду на суспільство, який предметизує соціальну реальність, або ж його “негації” в деяких варіантах критичної теорії. В 70-х рр. минулого століття даний напрямок отримав назву “соціології соціології”. В метатеоретичному плані даний науковий проект передбачає аналіз понятійно-категоріального апарату, інших пізнавальних засобів, які виконують функції понять. До таких засобів можна віднести метафори, а на рівні відповідників категорій – мегаметафори. Дисертаційна робота присвячена змістовному аналізу мегаметафори “простір”, яка є актуальною для сучасного соціологічного теоретизування.

Можна констатувати наявність суперечності між досягнутим рівнем знань про соціальні явища та феномени і рівнем теоретичного осягнення соціального світу, що дозволяє визначити наукову проблему даної дисертаційної роботи як невизначеність теоретичного змісту мегаметафори “простір” в світовій й українській соціологічній думці як в цілому, так і на рівні окремих просторових метафор та термінів.

Мета роботи – концептуалізація теоретичного змісту мегаметафори “простір”. У відповідності до поставленої мети були виділені наступні завдання:

узагальнити й систематизувати досвід теоретичного залучення просторових метафор до соціального пізнання;

з’ясувати провідні наукові контексти використання мегаметафори “простір” в системі соціологічного знання;

розкрити соціологічний зміст погляду на соціальну структуру суспільства як простір соціальної нерівності на прикладі українського суспільства початку 2000-х рр.

Об’єктом дослідження є мегаметафора простору в системі соціологічного знання.

Предметом дослідження є генеза, евристичний потенціал і концептуальні експлікації мегаметафори простору в системі соціологічного знання.

Методи дослідження. В перших двох розділах, присвячених вивченню теоретичного змісту та інтерпретацій мегаметафори “простір”, поряд із загальнонауковими методами застосовані інтерпретаційна експлікація дефініцій та аналіз структури понять, запропонований В.І.Кузнєцовим. У третьому розділі використані методи вторинного аналізу емпіричних даних, представлених у вигляді файлу формату *.sav, в програмному пакеті SPSS: факторний та регресійний аналіз, кореляційний аналіз, побудова індексів, аналіз двовимірних таблиць тощо.

Наукова новизна результатів, одержаних у дисертації, полягає в тому, що в дисертаційному досліджені завдяки розгляду й систематизації основних теоретичних контекстів мегаметафори “простір” в системі соціологічного знання, а також вирішенню трьох головних завдань проаналізовано й узагальнено досвід теоретичного залучення просторових метафор до соціального пізнання; визначено провідні наукові контексти використання мегаметафори “простір” в системі соціологічного знання; розкрито соціологічний зміст погляду на соціальну структуру суспільства як простір соціальної нерівності на прикладі українського суспільства початку 2000-х рр., а отже, досягнута мета дослідження. При цьому:

вперше систематизовано джерела залучення мегаметафори “простір” до соціального теоретизування. Основні з них – географічний детермінізм, феноменологія та структуралізм (постструктуралізм), які задають предметні значення просторових метафор;

узагальнено досвід теоретичного залучення просторових метафор до соціального пізнання та уточнена суть акцентуації кожного періоду цього процесу. Визначено провідні наукові контексти використання мегаметафори “простір” в системі соціологічного знання: а) соціогеографічний (географічний детермінізм, пізніше т.зв. соціально-економічна географія); б) соціально-культурологічний (разом з цивілізаційними теоріями); в) феноменологічний (головним чином концепція життєвого світу А.Шюца), до якого належить і теорія поля К.Левіна; г) соціопросторовий (концепція “простору взаємодії” у Е.Гіденса та світ-системний аналіз І.Валерстайна); д) постструктуралістський контексти (польовий аналіз П.Бурдьє (P. Bourdieu));

набув подальшого розвитку погляд на соціальну структуру суспільства як простір соціальної нерівності (на прикладі українського суспільства початку ХХІ ст.). Обґрунтовано тезу про те, що внутрішню структурацію пізньоіндустріальних суспільств адекватніше відбиває концепт “соціального простору”. Зроблено висновок, що повністю співвіднести соцієтальні сфери соціальних дій та соціальну структуру неможливо, особливо у таких складно організованих соціумах, якими є пізньоіндустріальні суспільства. Показано, що групові економічні та політичні преференції пов’язані “іn last analysis” з вертикальним виміром соціального простору, з його макроструктурою, а не з демографічними ознаками.

дістали подальший розвиток концепція розшарування суспільного праксису на відносно автономні сфери соціальних дій (сферний підхід), що інституційно закріплено суспільним поділом праці. Інституційні сфери специфічних соціальних дій в роботі позначені терміном “соцієтальні простори” (економічний, політичний, символічний, соціокультурний). Зазначено, що один з найважливіших і малодосліджених моментів, пов’язаних з імплементацією постструктуралістської мегаметафори “простір” в соціологічній теорії, полягає в її адаптації до класичного веберівського теоретичного поля соціальних дій, а відповідно, і концептуальних дериватів “діячів” (акторів), “діяльнісних установок” (диспозицій) тощо. Також вказано, що запропонований П.Бурдьє польовий аналіз можна поглибити шляхом розгляду будь-якого поля у “перерізі” кожного з чотирьох соцієтальних просторів. Така диференціація дозволяє виявити обумовленість позицій акторів, габітусів, стратегій дії та схем сприйняття не лише конфігурацією локального поля, але й архітектонікою суспільства, до якого належить поле. Зроблений загальний висновок, що постструктуралістська інтерпретація соціальної структури як “простору” знімає протилежність телеологічного (ціле-мотиваційного) та каузального (причинного, детерміністичного) пояснення соціальної дії, відомого ще у середньовічній схоластиці під назвою дилеми свободи волі.

Практичне значення отриманих результатів роботи обумовлене тим, що на тлі загострення внутрішньодисциплінарної конкуренції шкіл, напрямків і дослідницьких установ всередині самої соціологічної науки все більш нагальним стає питання легітимації наукового статусу соціології, доцільності проведення соціологічних досліджень та меж використання їх результатів в практиці соціального управління. Тому саморефлексія перетворюється на один з найактуальніших напрямків соціологічного теоретизування, історії соціології та методологічних розвідок.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертації були оприлюднені у виступах на наступних наукових конференціях:

Множинність просторів дискурсу щодо простору. – Наукова конференція з нагоди Днів факультету соціології та психології – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 22 квітня, 2004 р.

До перспективи соціології простору. – Харківські соціологічні читання. Х Міжнародна наукова конференція – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 24–25 листопада, 2004 р.

Просторова метафора і життєсвіт повсякденності. – Харківські соціологічні читання. ХІ Міжнародна наукова конференція – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, м. Харків, 11–12 листопада, 2005 р.

Мегаметафори як найвищий образний рівень відображення в соціальному теоретизуванні. – Міжнародна конференція “Дні науки філософського факультету – 2006”. Круглий стіл “Людина – Особистість – Суспільство: проблеми та перспективи міждисциплінарних досліджень”, м. Київ, 12–13 квітня, 2006 р.

Деякі особливості перцепції соцієтальних просторів і концепція “подвійного структурування”. – VII Міжнародна конференція молодих науковців “Проблеми особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень”, м. Київ, 27–28 квітня 2006 р.

Емпіричні прояви політичних та соціально-економічних типізацій в масовій свідомості (на двох прикладах із всеукраїнського опитування 2002 року). – Харківські соціологічні читання. ХІІ Міжнародна наукова конференція – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, м. Харків, 23–24 листопада, 2006 р.

Принципові ідеї, структура та окремі теоретичні положення роботи були обговорені на методологічному семінарі факультету соціології та психології КНУ ім. Тараса Шевченка у грудні 2005 р.

Публікації за темою дисертації здійснені у фахових виданнях, затверджених ВАК України (7 публікацій).

Структура та обсяг дисертації зумовлені метою й основними завданнями дослідження. Текст дисертації складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (128 найменувань) та додатків. Повний обсяг дисертації становить 203 сторінки, з них основної частини – 157 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми та визначена наукова проблема дослідження; здійснено оцінку рівня її вивчення в літературі; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, теоретичну та методологічну основу дослідження; розкрито наукову новизну отриманих результатів, наведено відомості про апробацію положень та наукових результатів дисертації.

У першому розділі дисертації – “Концепт ”простір” в соціальному знанні” – розглянуто залучення просторової метафорики до соціологічного теоретизування шляхом опанування філософських передумов, засновків та інтерпретацій, що зробило можливим інструментальне використання мегаметафори простору в соціальних науках і в соціологічному дискурсі зокрема. В зв’язку з цим в даному розділі були розглянуті найважливіші, на наш погляд, джерела просторових концептів та метафор в соціологічних теоріях. Найбільш давнім і найменш відрефлексованим джерелом просторових метафор є міфологічна свідомість. Міфологічна модель просторовості вперше перетворює сенсорний простір на метафору, яка пов’язує між собою всі можливі бінарні опозиції властивостей доступного сприйняттю світу. Всі вони впорядковуються в горизонтальному (ліве-праве) та вертикальному (низ-гора) планах будови Всесвіту. К.Леві-Строс в “Структурній антропології” наполягає на винятковому значенні просторового виміру первісного мислення, а відтак і культур т.зв. архаїчних, дописемних суспільств. Таким чином, міфологічна модель закладає смислову матрицю, яка дає можливість виділити в будь-якому явищі чи процесі метафоричний просторовий зріз.

Сучасні психологи віднаходять просторову форму у сприйнятті людиною найрізноманітніших феноменів соціального та культурного життя, наприклад, музики, чому присвячена дисертаційна робота Л.Г.Макарової “Психологічні особливості сприймання музичних творів молодшими школярами”.

Релігійний та ідеологічний дискурси розвивають смислові аспекти просторової метафорики, що слугує зразком впорядкування колективних уявлень. Але в теоретичному мисленні, яке становить в першому розділі головний предмет інтересу, рефлексія щодо мегаметафори простору розгортається в межах раціоналізованого філософського дискурсу. Ми можемо виділити три основні контексти вживання просторових метафор у соціально-філософському теоретизуванні XІX – XX ст. Перший – географічний (хорологічний). В його рамках теоретики зосереджують увагу на соціальних аспектах розташування і розмежування на земній поверхні великих соціально чи суспільно організованих груп людей (етносів, народів, класів, суспільних верств тощо), а також соціальних інститутів, наприклад, національних держав.

Другий контекст більш тісно пов’язаний з мезорівнем соціального життя, з розміщенням і взаємодією територіальних громад, сусідських общин, із структуруванням простору міських поселень. Даний контекст виявився найбільш релевантним для ранньої соціологічної теорії кінця ХІХ ст., зокрема, для праць Г.Зіммеля та М.Вебера. Інший сенс мають просторові метафори в ноологічному контексті, вперше окресленому щодо простору в працях Е.Дюркгайма і М.Мосса. Ноологічний і феноменологічний погляди орієнтують дослідника на вивчення суб’єктивного, а не субстанціонального аспекту просторовості, а саме – індивідуальних та колективних уявлень щодо простору, механізмів їх формування, підтримання і зміни, зв’язку цих уявлень з усією системою соціальної організації того чи іншого суспільства, або з її окремими елементами.

Нарешті, третім джерелом просторових метафор в соціологічній думці став інтелектуальний струмінь структуралізму в найширшому значенні цього терміну, насамперед, в окремих дисциплінах і науках: в лінгвістиці, семіотиці, антропології, культурології та логіці. Взаємозв’язок окремих частин складних соціокультурних явищ та їх комплексів структуралісти позначають терміном “структура”, а структуру пропонують розглядати як простір, в якому ці частини розміщені одна відносно одної. Структуралістський підхід найбільшою мірою розкриває потенціал мегаметафори простору як засобу теоретичного моделювання невидимої і невідчутної соціальної реальності. Тому саме він, хоч і неявно, слугував підґрунтям формулювання теорій соціальної стратифікації за допомогою просторових концептів (П.Сорокін). Структуралістська інтерпретація має значний потенціал щодо вироблення і уточнення просторового представлення стратифікації в сучасних суспільствах, зокрема в Україні, що слугує вихідним пунктом третього розділу дисертації.

У другому розділі – “Найважливіші концептуалізації простору в соціологічній теорії” – проаналізований теоретичний зміст і евристичний потенціал найбільш розроблених концептуалізацій простору в сфері соціального теоретизування. На підставі здійсненого аналізу можна стверджувати, що найбільший евристичний потенціал має підхід П.Бурдьє, оскільки цей підхід дозволяє інтегрувати реальну і ментальну сторони соціального простору, який існує “між” ними. В той же час, перспективною в дослідженні топології соціального простору виявляється модель Е.Гіденса, доповнена принципом визначення дистанції, закладеним в “теорії поля” К.Левіна. В розділі висувається твердження, що подальший прогрес в науковому осягненні соціальної реальності буде залежати від створення на основі розглянутих підходів моделі поліморфного соціального простору та її застосуванні на матеріалі емпіричних соціологічних досліджень. З огляду на глобалізаційний виклик зростає роль і значення питань розподілу праці, ресурсів, нерівності, влади та структурування світового соцієтального простору, тобто питань релевантних для марксистської соціальної теорії, зокрема для світ-системного аналізу І.Валерстайна.

Також в цій частині дисертаційної роботи зроблений висновок про зростаючу увагу до соціопросторової проблематики, властиву багатьом сучасним соціологічним теоріям. Простір як поняття та предмет вивчення все більше асимілюється провідною течією сучасного соціологічного теоретизування – інтегративиними концепціями макро- та мікрорівня, дії та структури.

Виходячи із того, що в першому розділі дисертації були визначені три провідні інтерпретаційні джерела просторових метафор у соціально-філософській думці (соціогеографічний (хорологічний), ноологічний (феноменологічний) і структуралістській підхід), в другому розділі виокремлюються магістральні теоретичні контексти використання мегатметафори “простір” безпосередньо в соціологічному дискурсі. До них слід віднести а) соціогеографічний (географічний детермінізм, пізніше т.зв. соціально-економічна географія); б) соціально-культурологічний разом з цивілізаційними теоріями; в) феноменологічний (головним чином концепція життєвого світу А.Шюца), до якого належить, мабуть, і теорія поля К.Левіна; г) соціопросторовий (концепція простору взаємодії у Е.Гіденса та світ-системний аналіз І.Валерстайна); д) постструктуралістський контексти (польовий аналіз П.Бурдьє).

Контекст “а)” передбачає вивчення фізичної конфігурації людських спільнот та детермінації цією конфігурацією їхньої внутрішньої соціальної динаміки. Контекст “г)” можна розглядати як своєрідну інверсію контексту “а)”, оскільки просторова конфігурація перетворюється тут з причини на наслідок конфігурації соціальних агентів як суб’єктів владних відносин в системі економічного, військового й політичного домінування. Контекст “б)”, на відміну від “а)”, мають на увазі, коли вивчають уявлення, сенси, цінності, когнітивні моделі та інші елементи “культури”, а не просторове розміщення реальних людських груп. Контекст “в)” в окремих випадках близький до “б)”, однак корінним чином відрізняється від нього наголосом не на безособистісних ментальних детермінантах “культур” і “цивілізацій”, а на ключовій ролі інтерсуб’єктивної взаємодії, яка конституює життєвий світ індивіда як представника певної спільноти конкретних індивідів, що тим чи іншим чином взаємодіють один з одним. Крім того, А.Шюц представляє життєвий світ просторовим, стратифікованим на окремі шари досвіду. Даний контекст відкриває широкі можливості для вивчення того зрізу соціальної реальності, який являє собою життєвий світ індивіда як представника того чи іншого суспільства (“культури”) та певної соціальної групи в рамках одного суспільства. Постструктуралістський контекст використання просторової метафорики являє собою спробу синтезу “реалістичного” (субстанціоналістського) та ноологічного (феноменологічного) погляду, що має і свої беззаперечні переваги, і суттєві недоліки.

Перехід від мегаметафори “системи” до мегаметафори “простору” як нового підґрунтя теоретичного представлення соціального світу є, на наш погляд, процесом необхідним, неминучим і релевантним тим змінам, які відбулись у пізньоіндустріальних суспільствах після закінчення другої світової війни.

У третьому розділі – “Соцієтальні простори суспільства як царини соціального досвіду” – розглянуті концептуальні рамки представлення соціального світу як “просторового” (соціальний простір). Методологічно редукція просторів суспільства може ґрунтуватися на феноменологічному підході А.Шюца та польовому аналізі П.Бурдьє, теорії соціальних дій М.Вебера і матеріалістичній діалектиці суспільного праксису, концептуалізованій К.Марксом, що, звичайно, не означає теоретичної тотожності, некритичного сприйняття висновків і самого соціального аналізу, властивого даним концепціям; вони залучаються в особливий, відмінний від автентичного спосіб – як аналітичні інструменти.

В розділі висловлено припущення, що серед представників класичної соціологічної думки найближче до аналізу просторів суспільства, тобто до вивчення конститутивних умов соціальних дій стояли К.Маркс і М.Вебер (економічний та політичний простір). Відзначена також значна роль блискучих робіт М.Фуко і П.Бурдьє, присвячених соціокультурному та символічному просторам.

В рамках соціологічного погляду на мультипросторовий соціум наголошується, що поряд з соцієтальними просторами суспільства можна виділити субпростори, які змінюються й виникають в зв’язку з трансформацією конститутивних умов соціальних дій. Важливими завданнями соціологічного розгляду є вивчення співвідношення різних просторів, їх структурування в поєднанні із взаємною індукцією; дослідження організації та самоорганізації соціальних структур в тому або іншому просторі. В індустріальних суспільствах провідним і визначальним соцієтальним простором є, зрозуміло, економічний. У так званому постіндустріальному суспільстві становище навряд чи суттєво змінюється, оскільки і в ньому економічний капітал залишається, на відміну від інших, універсально конвертованим; він продовжує бути найбільш динамічним засобом обміну, найбільш надійною основою соціального панування. Панування ж і легітимна політична влада в свою чергу засновані на символічному насильстві. Його витончений прихований примус зростає на ґрунті маніпулювання простором конститутивних умов соціальних дій, що в латентному вигляді досягається у цілеспрямованих модифікаціях природної настанови та замінах спільних визначень соціальної ситуації. Висвітлення маніпулятивних аспектів, влади і соціальної нерівності в зв’язку з розглядом конкретного простору уможливлює й інспірує неапологетичний дискурс щодо суспільства та соціального порядку.

Одинична соціальна дія здійснюється актором тут-і-зараз, отже її розгляд належить до площини мікросоціології. Водночас можливість дії взагалі, імовірність саме такої дії, її співвідносне значення й умови перебігу відсилають соціолога до макрорівневого аналізу. В дослідженні діалектики конститутивного й конституйованого в соціальній дії закладена можливість зняття дилеми макро– і мікропідходу, дії та структури. В залежності від спрямованості довгострокових стратегій дії в тому чи іншому соцієтальному просторі суспільства на збереження statu-quo певних відносин, існуючого соціального порядку та рівня його конвенційного прийняття агентом, можна виділити структурні і контрструктурні соціальні дії. До останніх слід зарахувати деякі форми соціального протесту, “антисистемні” виступи, революційну діяльність. В символічному просторі проявом контрструктурної стратегії є рефлексивна критика способу символічного виробництва, “дисципліни” та інтелектуальної докси, яка, проте, здійснюється за умови самоусвідомлення позиції критика в полі символічного виробництва та її диспозиції в економічному, політичному, символічному й соціокультурному соцієтальних просторах. Прикладом може бути марксистська теорія та соціоаналіз П.Бурдьє, критична теорія Ч.Р.Міллса, проект “рефлексивної соціології” А.Гоулднера. З огляду на об’єктивні обставини, в соціологічному дискурсі, особливо в його сучасному українському варіанті, відчувається потреба у відродженні й оновленні традиції критичного теоретизування. Рефлексивним варіантом такого дискурсу, тісно пов’язаним як з концепцією П.Бурдьє і марксистським аналізом, так і з іншими теоретичними перспективами, може бути соціологія соцієтальних просторів суспільства. Вона є рамкою, відкритою для застосування різноманітних концептуальних засобів рефлексивного аналізу соціального світу, його структурації, суперечностей, позицій і дій соціальних агентів у різних просторах соціальної реальності, агентів, які визначаються цією реальністю, уявляють та колективно змінюють її.

Висловлена думка, що соціологія соцієтальних просторів є, окрім усього іншого, альтернативою мертонівському проекту розбудови соціологічної науки. Замість штучного поділу на рівні абстракції теоретичних і емпіричних концептуалізацій вона передбачає їх єдність, бо емпіричні дослідження локальних соціальних феноменів можливі лише в широкому контексті конститутивних умов соцієтальних просторів, що пов’язані з суспільними відносинами, з особливостями типу соціуму, фрагмент якого вони становлять. Змістовні ж теоретичні узагальнення стають можливими виключно на ґрунті вивчення суспільної практики, праксису соціальних агентів і практичних умов їх діяльності в соцієтальних просторах досвіду, як теоретичного, так і емпіричного, а останнє, в свою чергу, вимагає розуміння суб’єктивних смислів, інтерсуб’єктивних значень і об’єктивних наслідків соціальних дій. Змінюється також і статус теорій середнього рівня. За Р.Мертоном, їх роль полягає в тому, щоб сполучати теоретичні абстракції “високої теорії” (алегорія структурного функціоналізму Т.Парсонса) і вузько спрямовані прикладні дослідження (“блиск і злиденність” П.Лазарсфельда та його співробітників). Фактично, кожна теорія середнього рівня перетворилася на саму-для-себе теорію, ба навіть самостійну соціологію, резюмовану формулою “Х-соціологія”. Таке спекулятивне розгалуження соціології, що веде до подрібнення її предмета на “предметики”, долається вивченням просторів суспільства як зрізів, аспектів соціальної реальності, розглядати яку можна лише шляхом теоретичного погляду на конкретні емпіричні феномени в одному ракурсі дослідження. Отже, поділ на “теорію” та “емпірію” в межах соціологічного вивчення практичного соціального світу втрачає сенс. Водночас, предикативні соціологічні теорії мають бути замінені соціологічним дослідженням фрагментів цілісного суспільного життя.

Загалом наголошено, що соціологія соцієтальних просторів суспільства в поєднанні з зовнішнім та внутрішнім аналізом кожного простору за зразком аналізу поля у П. Бурдьє орієнтована як на галузеві соціологічні теорії обмежених фрагментів соціальної реальності чи споріднених типів соціальних феноменів, так і на теоретичну інтеграцію макро- та мікрорівнів соціологічного бачення.

ВИСНОВКИ

Дисертаційна робота присвячена розгляду поняття “простір”, яке є актуальним для сучасного соціологічного теоретизування. У першому розділі були розглянуті філософські джерела, і, відповідно до них, інтерпретаційні контексти залучення мегаметафори простору до соціального знання. Основні з них – географічний детермінізм, феноменологія та структуралізм (постструктуралізм). Всі три задають предметні значення вживання просторових метафор. В першому випадку мається на увазі просторове розміщення соціальних груп та інституційно організованих спільнот. Метафоричність терміну “простір” тут найменш очевидна і полягає в тому, що просторова конфігурація людських спільнот загалом є соціально зумовленою і тому не можна стверджувати, що вони як соціальні спільноти розташовані одна відносно одної “у” фізичному просторі. Феноменологічний контекст вживання мегаметафори “простір” в соціологічній теорії зосереджує увагу дослідника на уявленнях соціальних агентів та на взаємоспівведнесенні їх спільних іетерсуб’єктивних досвідів, яке можна позначити метафорою життєвого простору. Ця метафора присутня також і в свідомості індивідів. Структуралістська (постструктуралістська) традиція пов’язує просторову метафору із “структурою”, яка є універсальним способом побудови матеріальної та символічної реальності. Структура як простір – коротка формула такої інтерпретації. Причому просторово може бути представлена будь-яка структура: мовна (знакова), матеріальна чи соціальна. Це має значення насамперед для вибору методів дослідження того чи іншого об’єкту (вивчення його структури як простору ознак).

Отже, в першому розділі вирішено перше завдання дисертаційної роботи – узагальнено й систематизовано досвід теоретичного залучення просторових метафор до соціального пізнання.

Всі три філософських інтерпретації знаходять застосування в соціальних науках, в тому числі в соціології. В другій половині XІX ст. значного поширення набувають погляди представників географічної школи в соціології, у XX ст. виникає і розвивається соціально-економічна географія, ландшафтологія, геоекономіка, геополоітика та хорологія. Політична карта світу та геграфічний поділ праці перетворюються на предмет соціологічного вивчення у працях Ф.Броделя та І.Валерстайна. А.Шюц, П.Бергер, Т.Лукман, інші феноменологи й етнометодологи з’ясовують будову “життєвого світу” як простору інтерсуб’єктивних досвідів. Структуралістське витлумачення культури архаїчних суспільств як деякого смислового простору дає К.Леві-Строс, М.Фуко використовує подібний прийом для аналізу дискурсивних розривів в культурах різних історичних епох. В річищі пострукуралістської інтерпретації П.Бурдьє формулює принципи польового аналізу.

Можна зробити висновок, що подальший розвиток зазначених інтерпретацій можливий в річищі галузевої соціології простору (перша інтерпретація), вдосконаленого варіанту польового аналізу в поєднанні з вивченням суспільних царин праксису як просторів досвіду соціальних акторів (друга та третя інтерпретації) та моделі соціальної структури як простору стратифікаційних ознак (третя інтерпретація). Останню складову було акцентовано в підрозділах 3.4 та 3.5. Отже, поняття “простір” може набувати як суто теоретичного, так і методологічного сенсу (структуралістська інтерпретація). Методологічний аспект заслуговує на обґрунтування та детальну розробку на рівні концептуальних моделей, методик обробки даних та виявлення найбільш придатних для цього статистичних процедур. Це має стати предметом окремого дослідження.

В другому розділі з’ясовані найважливіші наукові контексти використання концепту “простір” у соціологічному дискурсі. Найбільший потенціал для розвитку у соціологічній теорії має метафора простору, переломлена через постструктуралістські уявлення. Тут потрібно окреслити множину важливих питань, проблем і аспектів соціологічного теоретизування, що безпосередньо випливають із структуралістського ототожнення “структури” і “простору”:

“Суспільство” різним соціальним суб’єктам дається в досвіді настільки ж відмінних соціальних світів, наскільки відрізняється між собою відносне становище цих суб’єктів в цілісності, яку зазвичай називають суспільством. Кожен із світів є простором, в якому перебігає життя актора. Він тим чи іншим чином перетинається з життєвими просторами інших акторів, а сукупність перетинів і є власне “суспільство”, як його розуміли Г.Зіммель, Р.Парк і А.Шюц. З цієї точки зору вивчити певне суспільство – означає дослідити життєві світи акторів, характер, глибину та умови їх перетину.

Соціальна структура сучасних пізньоіндустріальних суспільств найкращим чином може бути вивчена за допомогою моделі простору статусних ознак, до яких можна віднести матеріальний статок (розмір і джерело прибутку, об’єкти власності), владу (посада та обсяг владних повноважень, які вона надає), місце в системі поділу праці (професійна приналежність), культурний ресурс, чи, в термінології П.Бурдьє, капітал (освіта, загальна і спеціальна). Достатня увага має бути приділена вивченню суб’єктивного виміру простору соціальної структури – уявлень соціальних акторів про їх місце в соціумі, перш за все, в системі соціальної нерівності. Колективні уявлення соціальних акторів в цьому випадку становлять предмет особливого дослідницького інтересу, оскільки їх вивчення є продовженням великої соціологічної традиції, конституйованої ідеями К.Маркса, Е.Дюркґайма, К.Мангейма, Г.Лукача та ін. Причому об’єктивний та суб’єктивний виміри згідно з концепцією соціальної перцепції П.Бурдьє мають досліджуватись не окремо, а у зв’язку один з одним, об’єктивний – як “причина” та структурний примус, а суб’єктивний – як габітуальна стратегія актора, який займає певне місце по відношенню до інших акторів.

В рамках інтерсуб’єктивного підходу, адекватним теоретико-методологічним підґрунтям якого є феноменологічний напрямок, заслуговує на увагу соціологічне вивчення радіальної будови “горизонтального” життєвого простору, або життєвого світу, прикладом чого можуть бути праці А.Шюца.

Один з найбільш важливих і малодосліджених моментів, пов’язаних з імплементацією постструктуралістської мегаметафори “простір” в соціологічній теорії, полягає у її адаптації до класичного веберівського теоретичного поля “соціальних дій”, а відповідно, і концептуальних дериватів “діячів” (акторів), “діяльнісних установок” (диспозицій) і т.п. Соціальна дія, яка має місце в соціальній дійсності, відбувається у просторі і часі, отже, насамперед як соціальна дія, має місце в соціальному просторі. Відповідно до цього суспільний праксис повинен бути розшарований на відносно автономні сфери соціальних дій, які інституційно закріплені суспільним поділом праці. Інституційні сфери специфічних соціальних дій в даній роботі позначені терміном “соцієтальні простори”. До них можна віднести економічний, політичний, символічний і соціокультурний. Будь-який соціум на кожному етапі свого розвитку характеризується особливим конститутивним співвідношенням соцієтальних просторів. Так, у пізньоіндустріальному суспільстві капіталістичного типу конституююча роль належить економічному субпростору. Це знайшло відображення і в теоретичній рефлексії у вигляді дескрипції всіх соцієтальних просторів в економічних термінах, як наприклад в концепції П.Бурдьє. Запропонований П.Бурдьє та його учнями польовий аналіз можна поглибити шляхом розгляду будь-якого поля у “перерізі” кожного з чотирьох соцієтальних просторів. Така диференціація дозволяє виявити обумовленість позицій акторів, габітусів, стратегій дії та схем сприйняття не лише конфігурацією локального поля, але й архітектонікою суспільства, до якого належить поле. В цьому ж річищі можливий соціологічний аналіз біографічних траєкторій індивідуальних та групових акторів в соціальному просторі. Загалом постструктуралістська інтерпретація соціальної структури як “простору” знімає протилежність телеологічного (ціле-мотиваційного) та каузального (причинного, детерміністичного) пояснення соціальної дії, відомого ще у середньовічній схоластиці під назвою дилеми свободи волі.

Мегаметафора “простір” більш адекватна дослідженню соціальної структури пізньоіндустріальних суспільств Т.зв. “постіндустріальних”, під якими зазвичай маються на увазі пізньоіндустріальні суспільства Західного світу, фінансово-адміністративні метрополії великих ресурсно-промислових зон в державах “Третього свтіту”. в порівнянні з епістемічним потенціалом “системної” метафори. Все більше дослідників вказують на те, що уявлення про Західні суспільства-держави як автономні системи, принаймні, вельми суперечливе і не пояснює сучасні тенденції їх розвитку. Про “систему” можна вести мову стосовно світової спільноти, у зв’язку з глобальним поділом праці між національними та регіональними економічними комплексами, розподілом ресурсів та обмежень, зокрема грошей, інформації та озброєнь.

Внутрішню структурацію пізньоіндустріальних суспільств краще відбиває поняття соціального простору. Якщо використати відому схему П.Сорокіна, то потрібно розрізняти “вертикальний” (ієрархія) та “горизонтальний” (еквівалентні відмінності) виміри соціального простору. Кожний із вимірів може мати низку осей, вибір який обумовлений цілями та завданнями, які стоять перед дослідником. Відповідно до теорії соціальної стратифікації М.Вебера “вертикальний” вимір загалом пов’язаний із економічним (“клас”), політичним (“влада”) та символічним (“статус”) соцієтальними субпросторами. Проте повністю співвіднести соцієтальні сфери соціальних дій та соціальну структуру, зрозуміло, неможливо, особливо у таких складно організованих соціумах, якими є пізньоіндустріальні суспільства. В цьому проявляється фундаментальна дуальність дії та структури в соціальному світі. Тому не можна ототожнити “горизонтальний” вимір соціального простору з соціокультурним соцієтальним субпростором, хоч такий висновок на перший погляд і здається очевидним. Соціокультурні відмінності лише частково і, так би мовити, феноменологічно мають “горизонтальне” походження. Часто вони відіграють роль маркерів соціоструктурних відмінностей, які на відміну від феноменологічних соціокультурних або демографічних ознак, мають латентний, детермінуючий характер. Емпіричній розробці даного положення на матеріалах соціологічного моніторингу українського суспільства 2002 р. присвячений третій розділ дисертаційної роботи. Зокрема, в ньому зроблена спроба показати, що групові економічні та політичні преференції пов’язані іn last analysis з вертикальним виміром соціального простору, з його макроструктурою, а не з ефемерними демографічними ознаками.

Таким чином, досягається мета дисертаційної роботи, яка полягає у розв’язанні наукової проблеми концептуалізації теоретичного змісту мегаметафори “простір”.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Основні положення та наукові результати дисертації висвітлені в публікаціях у фахових виданнях із соціології:

Літвінов С.В. До перспективи соціології простору // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, 2004. – С.572 – 576

Літвінов С.В. До перспективи соціології простору // Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки: Збірник наукових праць. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2005. – Вип.3.– С.70 – 80 [доповнений і перероблений текст статті №1]

Літвінов С.В. Просторова метафора і життєсвіт повсякденності // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, 2005. – С.169 – 177

Літвінов С.В. Структурна генеалогія соціологічного виробництва: тези та ідеї // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Соціологія. Психологія. Педагогіка”. – 2006. –Вип.24-25. – С.76 – 79

Літвінов С.В. “Простір” у сучасних соціологічних теоріях: тенденція до асиміляції. Концептуалізації геопростору // Соціальні технології: Актуальні питання теорії та практики. Міжнародна Міжвузівська збірка наукових праць. – Запоріжжя: Вид-во ЗГУ “ЗІДМУ”, 2006. – Вип.29.– С.195 – 204

Літвінов С.В. “Простір” в соціальних теоріях ХХ ст..: тенденція до асиміляції. Метафора структури і соціальний простір // Соціальні технології: Актуальні питання теорії та практики. Міжнародна Міжвузівська збірка наукових праць. – Запоріжжя: Вид-во ЗГУ “ЗІДМУ”, 2006. – Вип.30.– С.103 – 113

Літвінов С.В. Соціологія соцієтальних просторів суспільства: міркування про концептуальну основу рефлексивної теорії суспільної практики // Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки: Збірник наукових праць. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2006. – Вип.5. – С.30 – 38

АНОТАЦІЯ

Літвінов С.В. Мегаметафора “простір” в системі соціологічного знання. – Рукопис. В дисертації розглянуто еволюцію, зміст і пізнавальний потенціал просторової метафори та просторових концептів в соціальній теорії та в соціології зокрема. Окреслені підходи до подолання епістемологічної невизначеності у використанні “просторових” понять в соціологічному теоретизуванні для того, щоб зробити їх більш операціональними. Зроблений висновок, що метафора як інструмент пізнання властива для кожної дисципліни на етапі трансформації її предмета. В соціології цей процес носить перманентний характер. Кризи теорій обумовлюють кризу “нормальних” понять та призводять до змін в усталеній метафориці. Виходячи з цього, в історії соціального пізнання можна виділити періоди підйому та занепаду мегаметафор “машини”, “організму”, “системи”, “ринку”, “театру” і, зрештою, “простору”. В різних теоріях та теоретичних моделях кожна з них має специфічну інтерпретацію. На 80-і рр. ХХ ст. були запропоновані три найвідоміші сьогодні соціологічні інтерпретації просторової метафори. Першою була метафора “соціального простору” в концепції П.Сорокіна. Другою стала феноменологічна інтерпретація (від А.Шюца до Ю.Габермаса). П.Бурдьє розвинув третю інтерпретацію – “конструктивістський структуралізм”. “Просторова” аналогія виражає важливий аспект фундаментальної проблеми інтерсуб’єктивності. З позицій феноменологічної концепції ми можемо описати різні субуніверсуми інтерсуб’єктивного досвіду і дати просторову інтерпретацію їх смисловій структурі. Життєсвіт в даному контексті розглянуто як поділений на ієрархічні рівні множинних інтерсуб’єктивних та квазі інтерсуб’єктивних реальностей.

В дисертації приділено особливу увагу можливостям, що їх відкриває соціологія соцієтальних просторів суспільства.

Ключові слова: метафора, мегаметафора, евристичний потенціал, соціальний простір, геопростір, соцієтальний простір, інтерсуб’єктивна реальність, соціологія простору.

АННОТАЦИЯ

Литвинов С.В. Мегаметафора “пространство” в системе социологического знания. – Рукопись. В диссертации рассмотрена эволюция, содержание и познавательный потенциал пространственной метафоры и пространтсвенных концептов в социальной теории, в социологии в частности. Обозначены подходы к преодолению эпистемологической неопределённости в использовании “пространственных” понятий в социологическом теоретизировании для того, чтобы сделать их более операциональными. Сделан вывод, что метафора как инструмент познания характерна для каждой дисциплины на этапе трансформации предмета. В социологии этот процесс носит перманентный характер. Кризисы теорий обуславливают кризис “нормальных” понятий и приводят к изменениям в устоявшейся метафорике. Исходя из этого положения, в истории социального познания можно выделить периоды подъёма и упадка мегаметафор “машины”, “организма”, “системы”, “рынка”, “театра” и, наконец, “пространства”. В различных теориях и теоретических моделях каждая из них приобретает специфическую интерпретацию. К 80-м гг. ХХ в. были предложены три наиболее известные сегодня социологические интерпретации пространственной метафоры. Первой была метафора “социального пространства” в концепции П.Сорокина. Второй стала феноменологическая интерпретация (от А.Шюца до Ю.Хабермаса). П.Бурдьє развил третью интерпретацию – “конструктивистский структурализм”. “Пространственная” аналогия выражает важный аспект фундаментальной проблемы концептуализации интерсубъективности. С позиций феноменологической концепции мы можем описать различные субуниверсумы интерсубъективного опыта и дать пространственную интерпретацию их смысловой структуры. Жизненный мир в данном контексте рассматривается как разделённый на иерархические уровни множественных интерсубъективных и квази интерсубъективных реальностей.

В диссертации уделено особое внимание тем возможностям, которые открывает социология пространства.

Ключевые слова: метафора, мегаметафора, эвристический потенциал, социальное пространство, геопространство, социетальное пространство, интерсубъективная реальность, социология пространства.

ANNOTATION

Litvinov S.V. Mega methaphor of “space” in the system of sociologic knowledge. – The Manuscript. The dissertation for the scientific degree of the Candidate of Sociological Sciencies. – 22.00.01 – Theory and history of sociology.– Taras Shevchenko National University of Kyiv. – Kyiv, 2007.

This dissertation explores evolution, content and cognitive potential of space metaphor and “space” concepts in social theory and sociology. Тhe dissertation observes different approaches to overcome epistemological uncertainty