Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 930.1:281.9 (477) ”16/20”

ЛАСТОВСЬКИЙ ВАЛЕРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

Православна церква в Україні

наприкінці ХVII – у XVIII-му ст.: історіографія

07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

КАЗЬМИРЧУК ГРИГОРІЙ ДМИТРОВИЧ,

завідувач кафедри історії для гуманітарних факультетів

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

КОЦУР АНАТОЛІЙ ПЕТРОВИЧ,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри української історії та етнополітики

доктор історичних наук, професор

МИЦИК ЮРІЙ АНДРІЙОВИЧ,

Національний університет „Києво-Могилянська академія”,

професор кафедри історії

доктор історичних наук, професор

ПІНЧУК ЮРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ,

Інститут історії України НАН України,

старший науковий співробітник відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України

Захист дисертації відбудеться 19”лютого 2007 р. о “1000” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033 м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033 м.Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий „12” січня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент О.Г.Сокирко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена завданнями і метою дослідження. Робота складається із вступу, семи розділів, висновків (обсягом 394 с.), списку використаних джерел і літератури (71 с., 906 позицій) та додатків (39 с.). Загальний обсяг 504 с.

Актуальність теми дослідження. За нинішньої церковно-релігійної ситуації українське суспільство має одразу три православні конфесії (УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ), що не можуть знайти спільної мови у своїх взаємовідносинах і завдяки цьому створюють соціальну напругу в державі. Але початок цій ситуації був покладений ще наприкінці ХVЙЙ ст. і закріплений подальшим політичним розвитком подій протягом всього ХVЙЙЙ ст. Спроба ж змінити її на користь “національної ідеї” в ході Української революції 1917-1920 рр. мала лише частковий успіх і швидко закінчилася у 1930-40-х рр. Лише у 1990-х рр. це питання знову була піднято у середовищі духовенства, але замість його консолідації призвела до розколу і нерозуміння. Саме витоки сучасної ситуації, котра стала не лише суто релігійною проблемою, а й перетворилася на соціально-політичну, і є предметом розгляду багатьох наукових публікацій вітчизняної історичної науки.

Історія церкви в Україні наприкінці ХVЙЙ – у ХVЙЙЙ ст. на сьогодні нараховує у своєму активі величезну кількість досліджень, що з’явилися протягом ХІХ – початку ХХІ ст. внаслідок наукових розвідок представників різноманітних історіографічних шкіл і напрямів. І саме ця ділянка на сьогодні займає значне місце взагалі у всій історичній літературі, що стосується української історії періоду Гетьманщини. Однак, до сьогодні в історіографії ще належним чином не було оцінено той величезний вклад, який був внесений істориками в розвиток української історичної науки дослідами саме з історії церкви.

Разом з тим, цілком очевидно, що історія церкви в України є невід’ємною частиною історії України в цілому. Вона так само дотична до соціальних, економічних, політичних, культурних та етнонаціональних проблем, що вирішуються науковцями. Про це свідчить безмежна кількість праць, в яких зачіпаються всі ці питання, а разом з ними й історія церковних структур та їх місце у соціальних взаємовідносинах. Церква відігравала значну роль у розвитку як української нації, так і української державності. Занепад же останньої у ХVЙЙЙ ст. так само тягнув за собою і занепад церкви.

Історія православної церкви в Україні є однією з найпроблемніших ділянок сучасної історичної науки. По-перше, до початку 1990-х рр. ця тема перебувала під “табу” радянської політичної системи. І саме тому більше ніж семидесятирічний розрив між науковими дослідженнями з цієї теми завдав значної шкоди вітчизняній науці, оскільки з української історіографії було викреслено цілий масив літератури різних шкіл і напрямів, різних ідеологічних підходів і вподобань. По-друге, цим, фактично, було вилучено з наукового обігу величезну кількість першоджерел, частина з яких була втрачена назавжди, а частина стала доступною для широкого кола дослідників лише тепер. Як наслідок, сучасна світська українська історична наука поки що не має чіткої концепції історії церкви в Україні (на відміну, наприклад, від російської історичної науки).

Проведений аналіз існуючої наукової літератури з історії православної церкви в Україні дає підстави стверджувати, що відсутність у вітчизняній історичній науці комплексних та узагальнюючих історіографічних досліджень з означеного питання призвела до ситуації, за якої в багатьох сучасних наукових роботах представлена досить слабка історіографічна база, що, звичайно, негативно впливає на загальний стан науки. Хоча в історичній науці існує значний масив наукової літератури узагальнюючого характеру з історіографії, проте, фактично, відсутні спеціальні історіографічні дослідження з історії православної церкви в Україні. Серед останніх можна виділити лише роботи О.Оглоблина, В.Ульяновського, архієп. І.Ісіченка та окремі публікації локального характеру. З 1990-х рр. у вітчизняній історичній науці здійснюється розробка різнопланових тем з історії церкви в контексті котрих піднімалися окремі історіографічні аспекти, але вони спрямовані головним чином на вирішення вузьких завдань із здійснення огляду наукової літератури, а не аналізу історіографічного процесу в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалася у відповідності з планами науково-дослідної роботи кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є стан і розвиток вітчизняної та зарубіжної історичної думки протягом ХІХ – поч. ХХІ ст. в процесі вивчення історії православної церкви в Україні періоду кінця ХVЙЙ – ХVЙЙЙ-го ст.

Предметом дослідження є наукова думка вітчизняних та зарубіжних дослідників ХІХ – поч. ХХІ ст. щодо місця та ролі православної церкви в історії України кінця ХVЙЙ – ХVЙЙЙ ст.

Мета дослідження: з’ясувати процес становлення і розвитку історичних знань та ставлення дослідників у вітчизняній та зарубіжній історичній науці в питанні про історію православної церкви в Україні відносно соціально-політичних та суспільно-економічних процесів наприкінці ХVЙЙ – у ХVЙЙЙ ст.

Відповідно до обраної мети визначено й основні завдання дисертаційного дослідження:

з’ясувати основні етапи та напрями дослідження історії православної церкви в Україні кінця ХVII – ХVIII ст., сучасний стан наукової розробки теми у вітчизняній та зарубіжній історичній науці;

виявити, систематизувати і класифікувати історіографічні джерела з вивчення історії православної церкви та встановити об’єктивність їх джерельної інформації;

дослідити повноту і достовірність відображення в історіографії основних подій та явищ, особливостей історичного розвитку православної церкви в Україні наприкінці ХVII – у ХVIII ст.;

висвітлити новітні методологічні підходи дослідників до розробки питань з історії православної церкви;

виокремити внесок окремих вчених у вивчення історії православної церкви в Україні, їх належність до напрямів та наукових шкіл;

окреслити на основі наявних праць недостатньо вивчені аспекти, спотворені або сфальсифіковані події, явища та процеси, визначити напрями майбутніх дослідницьких пошуків.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період ХІХ – початку ХХІ ст. Нижня межа роботи обумовлюється початком проведення систематичних наукових досліджень з історії церкви в Україні кінця ХVЙЙ – ХVЙЙЙ ст. у вітчизняній і зарубіжній історичній науці, а верхня межа – необхідністю з’ясування сучасного стану вивчення цього питання. Крім того, встановлюються хронологічні межі стосовно предмету історіографії даного питання: кінець ХVЙЙ – ХVЙЙЙ ст.; тут нижня межа обумовлюється приєднанням Київської митрополії до Московського патріархату, а верхня – завершенням процесу остаточної ліквідації автономії православної церкви в Україні.

Географічні рамки дослідження визначаються специфікою розвитку історіографічного процесу з питання вивчення історії православної церкви в Україні наприкінці ХVЙЙ – протягом ХVЙЙЙ ст. у вітчизняній та зарубіжній історичній науці, котра розвивалася в межах сучасної України, Росії, Польщі та місцях діяльності зарубіжної української і російської діаспори. Крім того, другим рівнем географічних меж даного дослідження є предмет історіографії даного питання – православна церква в Україні, що існувала в межах Київської митрополії (архієпископії), Чернігівської архієпископії та Переяславсько-Бориспільської єпархії.

Теоретико-методологічні основи дисертаційного дослідження забезпечують принципи науковості, історизму і об’єктивності, методи порівняльного аналізу, хронології, фактології, міждисциплінарного та структурно-системного наукового пізнання.

Наукова новизна отриманих результатів відображається як в самій постановці проблеми, так і у комплексному підході до її вирішення. Автором проведено всебічне наукове дослідження вітчизняної та зарубіжної історіографії з питання висвітлення в ній історії православної церкви в Україні наприкінці ХVЙЙ – протягом ХVЙЙЙ ст. По-новому оцінено внесок багатьох дослідників у вивчення цього питання, зокрема, М.Максимовича, А.Скальковського, Ф.Тітова, М.Грушевського, О.Оглоблина, В.Пархоменка та ін. В процесі дослідження було актуалізовано цілий ряд наукових праць, оприлюднених дослідниками ще у ХІХ – на поч. ХХ ст., серед яких - роботи М.Закревського, Ю.Крижановського, П.Єфіменка та ін. Введено в історіографічний обіг раніше неопубліковану працю О.Оглоблина, написану ним у 1915 р. Охарактеризовано основні тенденції, що панували в історичній науці протягом ХІХ – поч. ХХІ ст. та визначено особливості підходів представників різноманітних історіографічних шкіл і напрямів до висвітлення історії церкви в Україні. Вперше з’ясовано і класифіковано наукові школи та напрями, представники котрих здійснили вагомий вклад у розвиток історичної науки у цьому питанні. Автором введено в науковий обіг точне розуміння понятійно-категоріального апарату, який безсистемно використовується багатьма дослідниками у своїх працях (церковна історія, історія церкви, церковний архів, монастир, закордонні монастирі та ін.). Визначено напрями подальших досліджень, що повинні закрити існуючі прогалини у вітчизняній науці та відтворити сфальсифіковані процеси розвитку церковно-суспільних відносин. Розкрито цілий ряд історіографічних проблем, що панували в українській історичній науці навколо висвітлення церковно-суспільних та церковно-державних відносин наприкінці ХVII – протягом ХVIII ст., зокрема, вирішено питання щодо політичних підстав утворення Переяславсько-Бориспілької єпархії на рубежі ХVII – ХVIII ст., з’ясовано суть історіографічної дискусії щодо безпосереднього впливу російської політики на загострення міжконфесійної ситуації на Правобережній Україні у 1760-х рр., з’ясовано процес розвитку і формування вітчизняного історико-церковного напряму в науці. Також по темі дисертаційного дослідження було складено бібліографічні покажчики творів В.Пархоменка, до журналів „Київська старовина”, „Україна”, „Лаврський альманах” та щорічного видання „Могилянські читання”.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони мають як науково-теоретичне, так і суто прикладне застосування для написання індивідуальних і колективних праць з історії та історіографії України, підготовки навчально-методичної літератури для системи вищої і загальноосвітньої школи, у освітньо-пропагандистській та науковій діяльності музейних установ України. Крім цього, вони можуть бути використані засобами масової інформації, органами влади і самоврядування, об’єднаннями громадян та релігійними організаціями у висвітленні окремих питань з історії церкви та її взаємовідносин з державою і суспільством.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом їх оприлюднення на засіданнях кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка на наукових конференціях. Основні положення і висновки дисертації були викладені у публікаціях автора (загальним обсягом 33,4 друк. арк.) та апробовані на науково-практичних Всеукраїнських і Міжнародних конференціях: „Всеукраїнський симпозіум з проблем аграрної історії” (м. Черкаси, 1996 р.), Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (м. Чернівці, 2001 р.), “Могилянські читання” (м. Київ, 2002 р.), VЙЙ Міжнародна науково-практична конференція “Наука і освіта ’2004” (м. Дніпропетровськ, 2004 р.), Друга Всеукраїнська науково-практична конференція “Православ’я – наука – суспільство: проблеми взаємодії” (м. Черкаси, 2004 р.), “Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні” (м. Київ, 2004 р.), V Всеукраїнський симпозіум з проблем аграрної історії (м. Черкаси, 2004 р.), “Могилянські читання” (м. Київ, 2004 р.), “Проблеми історії України: День науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка” (м. Київ, 2005 р.), Всеукраїнські Максимовичівські читання (м. Черкаси, 2005 р.), Третя Всеукраїнська наукова конференція “Православ’я – наука – суспільство: питання взаємодії” (м. Київ, 2005 р.), “Могилянські читання” (м. Київ, 2005 р.), „Проблеми історії та історіографії України”. Науково-практична конференція, присвячена 15-річчю з Дня Незалежності України (м. Київ, 2006 р.), Четверта Міжнародна конференція „Православ’я – наука – суспільство: питання взаємодії” (м. Київ, 2006 р.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, відображено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, хронологічні і територіальні межі, вказано на наукову новизну і практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію результатів дослідження і публікації.

У першому розділі „Сучасний стан наукової розробки і джерельна база досліджень з історії православної церкви кінця ХVII – ХVIII ст.” розглянуто відображення стану поставленої проблеми в науковій літературі. Автором з’ясовано, що суто історіографічного комплексного наукового дослідження, в якому б аналізувався розвиток історичної думки стосовно історії православної церкви кінця XVII - XVIII ст., її місця і ролі у політичному, соціальному, економічному та культурному розвитку України до сих пір ще здійснено не було. Початком розвитку історіографії історії церкви можна вважати бібліографічні описи, що здійснювали автори досліджень. Спочатку цей прийом використав московський митрополит Платон (Лєвшин) у 1805 р. Після нього узагальнюючий бібліографічний опис здійснив уже в 1847 р. тоді ризький єпископ, а пізніше чернігівський архієпископ Філарет (Гумільовський).

Загальні праці з історіографії почали з’являтися ще у ХІХ ст. Серед таких досліджень необхідно виділити роботу професора Санкт-Петербурзької Духовної Академії М.Кояловича (1828 - 1891), видану 1884 р., у котрій було зроблено спробу узагальнити існуючу інформацію з розвитку історичної науки в Російській імперії, здійснити критичний розгляд окремих наукових робіт і поглядів істориків та спробувати пояснити їх історіософію Коялович М.О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям.- Изд.4-е.- Минск, 1997.. Визначним внеском в історіографію стало також дослідження професора Університету Св. Володимира В.Іконникова (1841 – 1923) Иконников В.С. Опыт русской историографии.- Т.Й-ІІ. - К., 1891-1908., в котрому вчений сформулював власне розуміння її - як історичну критику. Він вважав, що саме “історичний скептицизм” створив передумови для розвитку історичної критики, а, відповідно, й історіографії як науки, критичне ж сприйняття історичних досліджень у свою чергу викликало всебічне вивчення джерел. Саме йому належить спроба охарактеризувати існуючу на кінець ХІХ ст. історіографічну базу досліджень з історії церкви.

В період кінця ХІХ – початку ХХ ст. з’явився цілий ряд публікацій, що лягли в основу розвитку української історіографічної науки. Це дослідження М.Василенка, О.Лазаревського, І.Франка, О.Грушевського, М.Грушевського, В.Біднова, Д.Багалія та ін. Вже на їх основі почала формуватися вітчизняна історіографія як наука. Логічним продовженням цього процесу стала поява ряду історіографічних досліджень загального характеру, створених Д.Дорошенком, О.Оглоблиним та М.Марченком, що стали віхою у розвитку української історичної науки ХХ ст., хоча й були створені в різних ідеологічних умовах. У період відновлення незалежності України з 1991 р. у вітчизняній науці з’являються історіографічні дослідження А.Коцура і В.Коцура, І.Колесник та Я.Калакури, основною ідеєю котрих стало якнайповніше і незаангажоване відтворення всього історіографічного процесу в Україні. Загальною рисою усіх цих праць є те, що в них практично не зверталася увага на вивчення історії церкви в Україні, за винятком окремих згадок.

Спеціальні праці з історіографії, присвячені історії православної церкви в Україні кінця ХVЙЙ – ХVЙЙЙ ст. обмежуються в історичній науці поодинокими випадками. В першу чергу тут необхідно згадати дослідження О.Оглоблина, опубліковане у 1969 р. Оглоблин О. Українська церковна історіографія // Український історик.- 1969.- №4; Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріяли.- Нью-Йорк-К.-Торонто, 1995. Загальний огляд розвитку історичних досліджень стосовно історії церкви в Україні здійснив також у 1994 р. В.Ульяновський Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні.- Кн.1. Середина ХV – кінець ХVЙ ст.- К., 1994.- С.14-23.. Серед узагальнюючих публікацій виділяється і спроба здійснити історіографічний огляд, запропонована архієпископом УАПЦ І.Ісіченком Ісіченко І., архієп. Історія Христової Церкви в Україні.- Х., 2003.- С.8-13..

В зарубіжній історичній науці історіографічні дослідження з історії православної церкви в Україні фактично не проводилися, за винятком польських наукових кіл Papierzyсska-Turek M. Prawosіawie i grekokatolicizm w polskiej historiografii і publicystyce historycznej // Spotkania Polsko-Ukraiсskie / Red. Z.Maсkowski.- Lublin, 1992.. В російській же історичній науці зверталася увага лише на історіографію російської православної церкви, що безперечно, має відношення і до теми даного дослідження. Першим таку спробу здійснив у 1885 р. С.Голубєв Голубев С. Начало систематической обработки русской церковной истории.- К., 1885.. Пізніше, у працях А.Карташова, І.Смолича, Г.Вернадського, А.Полонського і С.Пушкарьова також характеризувалися у більшій мірі дослідження загального характеру.

До історіографічних джерел можна віднести опубліковані чи неопубліковані матеріали, в яких відображено наукові погляди вітчизняних та зарубіжних дослідників, що відображають стан науки з певного питання у певний період і впливають на подальший процес розвитку історичної думки. Всі історіографічні джерела з історії церкви в Україні кінця ХVЙЙ – ХVЙЙЙ ст. можна розділити за належністю до тієї чи іншої історіографії чи історіографічної традиції.

На сьогодні єдиного підходу у класифікації історіографії історії церкви не існує. Ще у 1994 р. В.Ульяновський, здійснивши загальний огляд наукових робіт різних напрямів, виділив школу Київської духовної академії (Київська історико-церковна школа), російську історіографію, представників УАПЦ, греко-католицьких дослідників, світську українську, польську. Він зосередив своє дослідження лише на роботах узагальнюючого характеру, тому й не виділяв напрямів радянського чи пострадянського періодів, оскільки в цей час подібних “праць з історії церкви в Україні створено не було...” Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки в Україні.- К., 1994.- Кн.1.- С.14-22.. Вченого у цій класифікації підтримують у своїх дослідженнях В.Перерва та М.Яременко. В.Шеретюк виділяє тільки російську, українську та польську історіографію, а Ю.Хитровська вважає, що можна визначати тільки дореволюційну, радянську, пострадянську та діаспорну історіографію. Необхідно відзначити також думку О.Кузьмука та О.Прокоп’юк розділяти всю історіографію тільки за принципом приналежності до церкви: на світську та церковну. Сучасний же український філософ О.Саган виводить єдину „православну історіографію”, до якої відносить взагалі будь-які дослідження, що стосуються історії православної церкви, не здійснюючи спеціальної класифікації історіографічних джерел. Їх він лише розбиває на блоки праць професорсько-викладацького складу духовних академій та семінарій, релігієзнавчу літературу авторів СРСР, праці провідних українських дослідників часів незалежності України і т.п. Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан.- К., 2004.- С.9-16.

Узагальнюючі праці з історії церкви є, звичайно, певним підсумком у наукових дослідженнях істориків всіх попередніх поколінь і вони відбивають певну концепцію, яка виражає інтереси конкретного кола науковців чи політичних і державних діячів. До цих праць головним чином слід віднести дослідження в російській та українській історіографії.

В російській церковній історіографії, яка є найдавнішою за часом свого формування, особливою популярністю користуються праці Філарета (Гумільовського), П.Знаменського, М.Тальберга, А.Карташова та ін. Ряд узагальнюючих праць було створено також у російській історичній науці радянського періоду (М.Нікольський та ін.). Для них характерне було зображення православної церкви тільки у вигляді феодала-визискувача, поневолювача селянства і прислужника державної влади та вищих прошарків суспільства.

Українська церковна історіографія почала формуватися лише у ХХ ст. і вона представлена працями І.Огієнка, І.Власовського, Ю.Федоріва, І.Ісіченка та ін. Для неї властивий у першу чергу розгляд історії церкви в Україні через призму національного питання.

Щодо української світської історичної науки, то узагальнюючі праці в ній почали з’являтися наприкінці ХХ ст. як результат роботи вчених історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка та відділу релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди.

Спеціальні дослідження з історії церкви в Україні кінця ХVЙЙ –ХVЙЙЙ ст. мають яскраво виражений тематичний характер, оскільки в них розглядаються конкретні теми стосовно вивчення означеного періоду. Вони відрізняються від інших історіографічних джерел тим, що їх автори намагаються дослідити визначену тему суспільно-політичного, соціально-економічного, політико-правового, міжконфесійно-релігійного чи культурно-освітнього характеру. На відміну від інших історіографічних джерел, ця група представлена найбільшою кількістю публікацій у вигляді монографій або статей, повідомлень, коротких заміток. Вона поділяється ще на дві підгрупи джерел: 1) дослідження безпосередньо із історії церкви в Україні, 2) праці з інших тем, в котрих дослідники також розкривають окремі аспекти історії церкви, наприклад, в рамках дослідження історії Гетьманщини, народних рухів, економічного розвитку краю тощо.

Окремим видом історіографічного джерела є наукові рецензії на наукові дослідження, в котрих, як правило, відображаються критичні зауваження щодо окремих аспектів поглядів істориків на історію церкви в Україні. Найбільше розповсюдження у науковому середовищі він отримав наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст.

Значний історіографічний матеріал міститься у тих наукових працях, предметом котрих є життєвий та творчий шлях вчених, державних і політичних діячів, котрі займалися вивченням історії церкви в Україні і залишили помітний слід у вітчизняній науці. В них, як правило, висвітлюються основні методологічні засади наукового пошуку вітчизняних і зарубіжних дослідників, їх ідейно-світоглядна еволюція, ступінь вивчення піднятих ними проблем тощо. В останні десятиліття історична наука збагатилася цілим рядом наукових досліджень творчості (і в т.ч. поглядів на історію церкви в Україні) таких істориків як П.Лебединцев, Ф.Тітов, М.Петров, В.Антонович, М.Грушевський, В.Пархоменко, В.Біднов, О.Лотоцький, К.Харлампович та ін.

Також необхідно відмітити як історіографічне джерело ті особисті матеріали дослідників, що з різних причин (можливо, особистого або суспільно-політичного чи іншого характеру) не були висловлені істориками у опублікованих ними наукових дослідженнях, але були зафіксовані в інших матеріалах. Ці джерела можна розділити на опубліковані і неопубліковані. До перших можна віднести, наприклад, листування М.Максимовича з П.Лебединцевим, епістолярна спадщина митрополита Іларіон (Огієнка), а до других – чорнові замітки М.Максимовича, невидані праці О.Оглоблина та ін.

Другий розділ „Теоретичні та методологічні аспекти наукових досліджень історії православної церкви України кінця ХVII XVIII ст.” присвячено аналізу теоретичних та методологічних основ, котрими користувалися вчені у своїх дослідженнях історії церкви.

Методологія дослідження історії церкви як сукупність спеціальних наукових прийомів, почала формуватися у першій половині ХІХ ст. Для неї характерне застосування ряду загальних методів і засобів. Разом з тим, методологія історії церкви включає в себе ще й ряд спеціальних засобів, властивих, для цього напряму історичної науки, зумовлених специфікою предмету розгляду. До них, зокрема, відноситься застосування специфічного понятійно-категоріального апарату, використання специфічного (за походженням і змістом) документального матеріалу, прояв особистого ставлення до релігії та церкви, залежність від історіографічної традиції, акцентування уваги на специфічних об’єкті та предметі дослідження. В якості методологічної проблеми нині існує можливість клерикалізації історичної науки, для якої характерними є наступні риси: надання переваги інтересам певної конфесії, відстоювання історичної концепції певної конфесії, дотримання її ідеології, дотримання ідеї провіденціалізму, використання наукового понятійно-категоріального апарату, сформованого у церковному середовищі.

При висвітленні історії церкви, окрім зазначених загальних і спеціальних засобів науковці у багатьох випадках застосовують ряд принципів: дотримання хронологічної послідовності, визнання закономірності перебігу подій, аналіз явищ і подій, використання обмеженої кількості джерел і літератури, врахування певної ідеологічної схеми. Саме вони лягли в основу методології дослідження історії церкви київського митрополита Євгенія (Болховітінова). Пізніше ряд його концептуальних засад отримали відображення у цілому напрямі – російській церковно-історичній науці. Зокрема, це: апологія православ’я, визнання пріоритету держави перед церквою, невід’ємність православної церкви в Україні від російської. Саме всі ці позиції повністю відображаються і додатково обгрунтовуються у працях представників російської церковної історичної науки Філарета (Гумільовського), К.Добронравіна, П.Знаменського, А.Карташова та ін. Треба сказати, що за період ХІХ – ХХ ст. якихось теоретичних змін стосовно історії православної церкви в Україні наприкінці ХVII – у ХVIII ст. в російській історичній науці не відбулося. Вся ця концепція уточнювала і розширювала позиції митрополита Євгенія (Болховітінова) стосовно історії православної церкви в Україні і, по суті, зводиться до наступних положень: 1) єдність церковних організмів Росії та України на основі етнічної та духовної спорідненості; 2) православна церква (відповідно, духовенство і місцеве населення) в Україні без втручання Росії була приречена на знищення; 3) дії російської державної влади в межах України стосовно православної церкви і православного духовенства були необхідними і історично виправданими. Визначальною у методологічних підходах російської історіографії до українського православного духовенства є у значній мірі проблема єдності самої Російської Православної Церкви.

Однією із проблем у сучасній історичній науці залишається питання понятійно-категоріального апарату у сфері вивчення історії церкви. В багатьох же дослідженнях, що розглядають минуле православної церкви, в першу чергу це стосується співвідношення таких термінів як “історія церкви” чи “церковна історія” і в подальшому використання їх похідних (“історія церкви України”–“церковна історія України”, “історіографія історії церкви”–“церковна історіографія” і т.п.). Водночас, у нинішніх умовах поступово відбувається розвиток методологічних засад по дослідженню історії церкви в Україні, що проявляється у ширшому залученні документальних матеріалів до наукових робіт, відступі від канонів російської церковної історичної науки ХІХ-поч.ХХ ст., критичному підході до положень історіографії ХІХ-ХХ ст., введенні в науковий обіг нових понять.

Методологічна база досліджень з історії церкви в Україні за всі ці періоди зазнавала досить серйозних змін в історичній науці, пройшовши шлях від провіденціалізму до атеїзму. В значній мірі зміст наукових творів залежав від потреб, викликаних станом історичних знань, але, при цьому, на них мали вплив і зовнішні політично-державні впливи. Вітчизняна історична наука у питанні вивчення історії церкви проходила своє становлення під впливом польської та російської історичних наук, що, в результаті, дозволило зайняти їй свої позиції, спрямовані на відстоювання національних інтересів і підкреслення рис самобутності історичних процесів у розвитку церковних інституцій та церковно-соціальних і церковно-державних відносин в Україні.

У третьому розділі „Розвиток української історичної науки і стан історії православної церкви в Україні наприкінці ХVЙЙ – у ХVЙЙЙ ст.” досліджується процес вивчення історії церкви в Україні в контексті розвитку історичної науки.

Вивчення історії православної церкви в Україні, в контексті розвитку історичної вітчизняної науки, відбувалося протягом ХІХ – поч. ХХІ ст. досить нерівномірно. Першопочатково, в період з 1805 по 1861 рр., проходив процес формування основних напрямів в історіографії з проблем вивчення історії церкви: саме тоді зароджується російська церковна історіографія (Платон Лєвшин, Амвросій Орнатський, Євгеній Болховітінов, Філарет Гумільовський та ін.), російський світський (М.Бантиш-Каменський, А.Муравйов та ін.) і український світський напрями (Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Максимович, М.Закревський, В.Антонович та ін.). Період другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. слід вважати рубіжним в розвитку історичної науки щодо вивчення питання історії церкви. І це було невипадково не лише тому, що з’явилися в друці ряд вагомих наукових праць, але й тому що цей час співпав із піднесенням українського національно-культурного та революційно-демократичного життя. Крім того, протягом всього XIX-го ст. у вивченні історії православної церкви йшов процес збирання та накопичення фактичного матеріалу, що призвело до ряду вагомих публікацій, котрі й понині залишаються взірцевими для історичної науки (В.Антонович, Ф.Тітов, О.Лотоцький, В.Біднов та ін). Саме ті дослідження, що проводилися в цей період, в процесі регіоналізації історичної науки стали базовими для викристалізування і обгрунтування в майбутньому думки про самобутність та автокефальність православної церкви в Україні, що й лягла в основу вітчизняних політичних ідей початку ХХ ст. В радянський період розвитку історичної науки історія православної церкви в Україні практично не існувала у вигляді окремого наукового напряму, а окремі епізоди з цього питання в переважній більшості розглядалися лише в контексті інших тем, але навіть ці епізоди мали суто ідеологічний характер, складовими елементами котрого були класовий підхід та атеїстична пропаганда. В пострадянський же період спостерігається вибух наукового інтересу до історії православної церкви. В цей час основним центром по вивченню цієї тематики є Київський національний університет імені Тараса Шевченка (правонаступник Університету Св. Володимира). Він є єдиним осередком, навколо якого гуртувалися науковці, котрі систематично здійснювали дослідження з історії православної церкви в Україні протягом ХІХ – поч. ХХІ ст., хоч у ХІХ – на поч. ХХ ст. першість у цьому належала Київській Духовній Академії.

Весь історіографічний процес по вивченню історії православної церкви в Україні можна розділити на наступні періоди:

І період – ХІХ – поч.ХХ ст. – російсько-імперський період, в який відбувається становлення і розвиток української історичної науки та утверджується українська національна історіографія:

1805-1860/1861 рр. – початковий етап накопичення інформації з історії православної церкви в Україні, на якому панує церковно-історичний напрям по вивченню історії церкви в Україні;

1860/1861-1882 рр. – етап від початку систематичного видання єпархіальних видань і до початку видання “Київської старовини”, який характеризується формуванням світського напряму в історичній науці по дослідженню історії церкви;

1882-1917 рр. – етап від моменту видання “Київської старовини” до періоду національно-державного відродження України, на якому завершується формування світського напряму в історичній науці по дослідженню історії церкви.

ІІ період – 1917-1991 рр. – радянський період, в який відбувається партійна ідеологізація української історичної науки в межах УРСР та на противагу їй формується українська зарубіжна історична наука:

1917-1930-ті рр. – етап, на якому українська історична наука поступово піддається ідеологізації і вивчення історії церкви в Україні набуває яскраво виражених атеїстичних рис і антицерковного спрямування;

1930-1970-ті рр. – етап, на якому історія церкви в Україні цілеспрямовано не вивчалася, на відміну від російської радянської історичної науки;

1970-1991 рр. – етап, на якому у Київському університеті імені Тараса Шевченка здійснюється відродження світського напряму по вивченню історії церкви в Україні.

ІІІ період – з 1991 р. – сучасний період, що характеризується позбавленням ідеологічних штампів у вітчизняній науці на пострадянському просторі і об’єднанням у поставлених завданнях по вивченню історії із зарубіжними центрами:

1991-1994 рр. – етап, на якому відбувається остаточне ламання стереотипів у питанні вивчення історії церкви в Україні, котрий завершується підготовкою у Київському університеті імені Тараса Шевченка першої комплексної узагальнюючої наукової роботи;

з 1994 р. – етап, на якому відбувається поглиблення вивчення історії церкви в Україні.

Четвертий розділ „Вітчизняна історична думка про місце українського православного духовенства в системі соціальних відносин” присвячений вивченню в історичній науці питання ролі духовенства у соціальних взаємовідносинах з іншими верствами населення, зокрема – козацтвом, міщанством, селянством.

Оскільки селянство було найбільшим суспільним станом в Україні, то й в історіографії відводилася значне місце його взаємовідносинам із церквою. В першу чергу увага в цьому питанні була відведена пануванню звичаю у церковно-соціальних взаємостосунках, що найбільш яскраво проявлялося на рівні відносин між приходським (білим) духовенством і сільським населенням. Зрозуміло, що цей аспект історії православної церкви в Україні не міг оминути увагу істориків, оскільки він підкреслював своєрідність розвитку не лише українських церковних інституцій, але й українського суспільства в цілому. В історичній науці зверталася увага на цю сторону функціонування православної церкви в Україні ще у першій пол.ХІХ ст. (Є.Болховітінов, Ю.Крижановський), зокрема вже тоді дослідники відзначали, що шляхи розвитку українського і російського духовенства були різними. Найбільше ж уваги істориками на звичаєву сторону взаємовідносин церкви і суспільства в Україні зверталося наприкінці ХІХ – на поч.ХХ ст. Зумовлювалося це в першу чергу виявленням багатьох архівних документів, що засвідчували панування в них звичаю протягом всього ХVIII ст., та процесом остаточного утвердження української національної історіографії. Розгляду цього питання приділяли увагу не лише українські історики, але й російські (О.Востоков, А.Папков). І всі вони сходилися в думці про різні шляхи розвитку церковних інституцій і духовенства в Україні й Росії. В деяких публікаціях відзначався той факт, що російська вища влада (церковна і світська) в кін.ХVII – у ХVIII ст. деякий час змушена була миритися з існуючим станом речей і навіть вказувала українській ієрархії на необхідність дотримання звичаю.

Відомий український історик О.Левицький (1848-1922) наголошував на тому, що для України є характерною виборність духовенства від приходського священика до митрополита і на цій основі існував його тісний зв’язок з іншими суспільними станами. Подібні думки висловлювали І.Лучицький, І.Теліченко, В.Хранєвич та ін. Особливості розвитку звичаєвих відносин на Правобережжі і Лівобережжі між церквою і сільським населенням відмічалися і в роботах А.Войткова, М.Шпачинського та ін. Деяку увагу приділила звичаєвим стосункам між церквою та селянством і сучасна українська історіографія. Так, О.Крижанівський та С.Плохій, звертаючи увагу на цю сторону взаємовідносин, вважають, що на Гетьманщині і Слобожанщині виборче право було більш поширене, ніж на Правобережній Україні.

Характеризуючи соціальні взаємовідносини в Україні, російський історик В.Мякотін (1889) відзначав, що у ХVIII ст. тут становий інтерес повністю співпадав з національним і релігійним. В радянській же історіографії підтримка селянством православного духовенства обумовлювалося виключно антифеодальною боротьбою (Г.Страхов, В.Крижановська).

Окрім зв’язків селянства із церквою, в історіографії актуальним було і залишається й питання про взаємовідносини із духовенством українського козацтва, в т.ч. Запорозької Січі. Одним із перших на нього звернув увагу М.Максимович, в творах котрого дуже багато інформації щодо широкої підтримки із сторони козацтва церковного будівництва на території всієї України. На прикладі Межигірського монастиря М.Максимович найбільш тісно ув’язує козацтво і українське православне духовенство у своїх поглядах. Він же був першим істориком, котрий спробував з’ясувати соціальну природу українського православного духовенства і розглядав процес формування священицьких родів та їх безпосередній зв’язок з козацтвом.

Значну увагу взаємовідносинам церкви і козацтва приділяли цілий ряд дослідників – зокрема, М.Закревський, А.Скальковський, О.Левицький, Д.Яворницький, І.Лиман та ін. Разом з тим, приклад ставлення в історіографії до питання стосунків гетьмана І.Мазепи, як яскравого представника козацької старшини, і православної церкви підкреслює неоднозначність ряду проблем щодо соціальних взаємовідносин, висвітлення яких в історичній науці залежало від ідеологічних засад, під впливом котрих знаходилися дослідники. В цьому питанні історики головним чином звертали увагу на два аспекти: будівництво гетьманом храмів і підтримка монастирів та проголошення йому анафеми. Спроби багатьох істориків виправдати участь українського духовенства у проголошенні анафеми гетьману в основному зводяться лише до пояснення її як акції, здійсненої під тиском царської влади.

В українській зарубіжній історіографії на соціальну роль церкви звертав увагу О.Оглоблин і його висновки щодо умов становлення духовенства як окремого стану були підтверджені пізнішою працею О.Стовби, що стосувалася відомої духовної родини Міхновських.

В історіографії православне духовенство постає не лише як активний учасник соціальних стосунків, але й як суб’єкт їх регулювання. Порівняльний аналіз надавав для історичної науки багато матеріалу для роздумів про суттєві відмінності щодо правового положення приходського духовенства і суспільства в Україні і Росії (І.Знаменський, О.Лотоцький). Представник української зарубіжної історичної науки А.Яковлів на матеріалах Кодексу 1743 р. („Права, за якими судиться малоросійський народ”) представив безпосередню участь православного українського духовенства у розробці норм для регулювання суспільних відносин.

Участь православного духовенства у соціальних взаємовідносинах та їх регулюванні у вітчизняній історичній науці представлена рядом проблем, котрі, до нинішнього часу ще не є остаточно вирішеними і не були предметом більш детального комплексного висвітлення.

У п’ятому розділі „Православна церква в Україні і політичне життя в наукових працях” вивчається питання стосовно поглядів вітчизняних та зарубіжних дослідників на участь православної церкви у політичних процесах в межах Гетьманщини, Росії та Речі Посполитої.

Історичні дослідження з історії православної церкви зазначеного періоду неодноразово висвітлюють участь православної церкви у політичному житті України, хоча при цьому не завжди деталізують інформацію, і не завжди ув’язують між собою політику і церкву як взаємопов’язані елементи суспільних відносин. Ця риса особливо характерна для історіографії ХІХ – поч. ХХ ст.

Головною рисою у ставленні російської історіографії до участі і ролі православної церкви в Україні у внутрішньополітичному житті стало намагання позбавити її історичної активності у політиці. Митрополит Євгеній (Болховітінов) пояснює наступ російської влади на самобутність українського духовенства не потребами внутрішньої державної політики, а необхідністю ліквідації протиріч формального характеру. Разом з тим, Є.Болховітінов не вважає українське духовенство суб’єктом політичних стосунків і тому не бачить його в якості носія політичних ідей. Таке ставлення є характерним в цілому для російської церковної історіографії. Проте, хоч офіційна російська церковна історіографія і намагалася позбавити політичної активності українське православне духовенство, в історичній науці вже до початку ХХ ст. накопичилося достатньо інформації для зворотної думки. Наприклад, при розгляді ситуації з питанням утворення Переяславсько-Бориспільської єпархії К.Харлампович у 1914 р. поставив його вирішення в залежність від зміни юрисдикції Київською митрополією у 1686 р. Крім того,