КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МОРОЗОВ Андрій Юрійович

УДК 179.6:128

СТРАХ СМЕРТІ ЯК ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ПРОБЛЕМА.

Морально-етичні аспекти

спеціальність 09.00.07 – етика.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – доктор філософських наук, професора Аболіна Тетяна Георгіївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри етики, естетики та культурології.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Малахов Віктор Аронович, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, провідний спеціаліст відділу філософії культури, етики та естетики;

кандидат філософських наук, доцент Кундеревич Олена Вікторівна, Київський національний університет культури і мистецтв, доцент кафедри зв’язків з громадськістю.

Провідна установа – Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра філософії, м. Київ.

Захист відбудеться 10 травня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 4 квітня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Живоглядова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність теми. Проблема відношення людської особистості до смерті була й залишається однією з ключових в історії людства. Філософська рефлексія щодо теми смерті є глибинним фундаментом для розуміння основ життя людини. Страх смерті, що є об’єктом філософсько-етичного аналізу, постає не лише як щось укорінене у вітальності людини, як природний інстинкт її самозбереження, а передусім – як соціально-історичний, культурно обумовлений феномен. Тому, неможливо розглядати проблему страху смерті поза контекстом загальної екзистенційної ситуації людини, яка живе в конкретну культурно-історичну епоху.

На початку ХХІ ст. гостру увагу дослідників привертає криза культурної ідентичності європейських народів, втрата автентичності особистості, зменшення її морального та духовно-творчого потенціалів, звуження кола духовних запитів, тощо. Духовна криза особистості в цілому позначається і на відношенні людини до смерті, яка в сучасному західному суспільстві сприймається одновимірно, часто несе негативні конотації. Коріння цих кризових явищ потрібно шукати у світоглядних підвалинах сучасності. З одного боку, доба постмодерну, що є культурно-історичною реалією сьогодення, визначається відкритістю, поліфонічністю, свободою економічного і культурного вибору. З іншого боку, сама можливість обирати і нести за цей вибір відповідальність викликає феномен тривоги. Остання виникає через складність відповіді на екзистенційне запитання про смисл життя і смисл смерті – тим більше в культурі, у якій межа між серйозним та грою, високим та ницим, абсолютним та відносним, дійсним та належним вже не є очевидною. Постмодерн (в силу власної фрагментарності) не в змозі запропонувати автентичний смисл життя, який би спирався на трансцендентну цінність, метанарратив. Замість подібної непорушної над-опори, постмодерна культура пропонує лише розмаїття ціннісних систем, кожна з яких не може претендувати на обов’язковість та абсолютність. Відсутність глибокої переконаності в існуванні смислу буття викликає в особистості „тривогу перед небуттям” (Р.Мей, П. Тілліх), що несе із собою загрозу і смерть буттю. У „тривозі небуття” людині відкривається марність, абсурдність її існування.

Як відомо, пануюча в західному світі секулярна система цінностей визнає головною і найвищою цінністю життя людини, його збереження і захист. Однак, у спрощеній, однобокій інтерпретації секулярного світогляду життя визнається цінністю саме по собі, поза будь-яким трансцендентним мірилом, універсальним ціннісним критерієм духовної та моральної зрілості особистості. Смерть асоціюється з метафізичним ніщо, з небуттям, яке несе в собі тотальну анігіляцію особистості, „я” і оточуючого світу. Отже, в рамках цієї системи цінностей смерть сприймається як моральне зло, абсурд. З одновимірності такого погляду і випливає феномен страху смерті, ґенезу якого слід шукати саме тут – у світоглядно-метафізичних підвалинах європейської культури. Потрібно зазначити, що концепт смерті як граничної межі, за якою є тільки „ніщо”, утворився внаслідок елімінування трансцендентних морально-ціннісних опор, коли в душі людини утворилася „порожнеча розміром з Бога” (Ж. П. Сартр). Очевидно, що саме в цьому елімінуванні трансцендентного як опори для автентичного смислу життя і криється причина страху смерті в патологічних формах, що мають місце в сучасній західній секулярній культурі.

Отже, смислова порожнеча, тривога небуття і неконтрольований страх смерті є ланцюгами єдиного процесу, симптомами „хвороби” європейської культури. Тривога небуття, яка руйнує логоцентричність буття, і страх смерті як логічний наслідок цієї тривоги, спричиняють протест людини, її намагання хоч якось виправдати своє існування, що виливається або в індивідуальні деструктивні форми, такі як суїцид, (коли тривога переростає у відчай), або в соціальні деструктивні форми: неофашизм, екстремізм, расизм (у разі підміни Абсолюту квазіабсолютами). Зрозуміло, що в подібний спосіб людина, у ситуації самотнього, відчуженого існування у світі, відволікає себе сурогатами смислу, уникаючи відчуття тривоги.

Ґрунтовного та всебічного дослідження морально-етичних аспектів проблеми страху смерті, на жаль, ще не існує. Однак існують окремі філософські розвідки, в яких простежуються спроби віднайти шляхи до розв’язання проблеми екзистенційної кризи особистості і проблеми страху смерті, зокрема. Загалом, аналізуючи дослідження з даної проблематики, можна виділити наступні концептуальні блоки.

Проблема історико-філософської рефлексії щодо феномену смерті та логіки її трансформації висвітлена в працях західних дослідників - Ф. Арієса, Р. Генона, М. Еліаде, Дж. Кембелла, Х. Ортеги-і-Гассета, Ле Февра; та у роботах українських та російських дослідників – Т. Аболіної, О. Алєксандрової, Г. Аляєва, П. Гайденко, А. Гагаріна, А. Гуревича, О. Дугіна, А. Лосєва, В. Кебуладзе, О. Кундеревич, В. Ларіонової, В. Сіверса, О. Шинкаренко.

Проблема онтологічних підвалин смерті, що пов’язані із світоглядними засадами картини всесвіту, розкрита у працях представників класичної філософії - Платона, Плотіна, Д. Ареопагіта, П. Дамаскіна, Ф. Студіта, та представників некласичної філософії – Е. Гуссерля, Й. Зізіуласа, Е. Корета, Ф. Ніцше, Р. Отто, Ч. Тейлора, М. Шелера, М. Хайдеггера, Хр.Яннараса.

Питання виявлення закономірностей динаміки розвитку смерті як символічного, соціокультурного феномену розкрите в працях західних дослідників - Ж. Бодріяра, С. Жижека, Л. Зоджа, Дені Де Ружмона, Ж. Рюс, Л. Стросса, О. Хакслі, Ф. Фрімантл, та у роботах російських та вітчизняних науковців - С. Аверинцева, А. Бєлорусова, Б. Парамонова, А. Гусейнова, Ю. Давидова, В. Малахова.

Проблема психологічного сприйняття смерті, ментальних структур екзистенції, що переживає власну кінцевість, висвітлена в працях: філософів-письменників Ф. Достоєвського, Г. Гессе, А. Камю, Дж. Толкієна, та дослідників, що працюють на межі гуманістичної психології та філософії - Е. Кюблер-Росс, Р. Мея, А. Маслоу, В. Франкла, З. Фрейда, Е. Фромма, К. Г. Юнга.

Проблемі протиставлення царини належного і царини практичного відношення людини до смерті, смислу та значенню смерті присвячені праці патристів та неопатристів (А. Августина, І. Златоуста, Н. Васіліадіса, К. Уера, Хр. Яннараса), мислителей екзистенційного напрямку (М. Бубера, С. К’єркегора, Г. Марселя, Б. Паскаля, П. Тілліха, А. Швейцера, А. Шопенгауера, К. Ясперса); та твори філософів російської релігійної школи – М. Бердяєва, М. Лосського, В. Соловйова, П. Флоренського, С. Франка та ін.

Результати дослідження вищезгаданими вченими складають підставу для системного і узагальненого аналізу своєрідності постановки та розв’язання проблеми страху смерті та його екзистенційних та морально-етичних аспектів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в межах наукових досліджень кафедри етики, естетики та культурології філософського факультету Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є феномен страху смерті.

Предмет дослідження - вплив екзистенційного підґрунтя страху смерті на інтенцію до морально-етичного самовдосконалення людини.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз таких морально-етичних аспектів відношення людської особистості до проблеми смерті, які найбільш повно представлені у світоглядних орієнтаціях сучасної західної цивілізації. Для досягнутої мети необхідно виконати наступні завдання:

показати екзистенційні підвалини страху смерті, їх зв’язок із духовним становленням і самотрансценденцією особистості;

обґрунтувати зв’язок страху смерті із онтично укоріненими фундаментальними запитаннями щодо буттєвих засад світу, його світоглядно-ціннісних орієнтирів;

виявити онтологічні підвалини страху смерті та їхнє значення для вирішення проблеми смислу людського життя;

дослідити сотеріологічний вимір проблеми страху смерті у християнській традиції, його значення для моральності людини в контексті домодерної парадигми;

продемонструвати моральне значення осмислення феномену страху смерті у зв’язку з проблемою екзистенційного вибору та самотрансценденції у мистецтві, практиках субкультур.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Основними методами дослідження є історико-філософський, історико-компаративний, аналітично-філософський, тощо. Допоміжними методами дослідження був метод „генеалогії” (А. Макінтайер) – у дослідженні походження поняття ніщо; метод діалектики – у аналізі філософсько-історичних підходів до проблеми смерті; системний метод – в узагальненні світоглядної картини світу та місця смерті в її рамках, герменевтичний метод – у тлумаченні текстів Мартина Хайдеггера у світлі східної християнської традиції апофатичного богослов’я. При написанні роботи також були використані загально гносеологічні принципи – принцип критичної раціональності, об’єктивності, світоглядного плюралізму.

Наукова новизна отриманих результатів. У дисертації доведено, що страх смерті є складним онтично вкоріненим і історично обумовленим соціокультурним феноменом, який переживається людиною в „межовій ситуації” і відіграє велику роль у морально-духовному зростанні особистості людини, проблематизує питання смислу та цінності її існування. Водночас, у дегуманізованому „суспільстві споживання”, в якому заперечується трансцендентний вимір культури і домінують одновимірні і спрощені уявлення про смисл життя, страх смерті унеможливлює духовне самовдосконалення особистості, повну реалізацію її гуманістичного потенціалу. На основі здійсненого філософсько-етичного аналізу проблеми страху смерті та його екзистенційного коріння, визначено та сформульовано наступні теоретичні положення, які мають елемент наукової новизни і виносяться на захист:

- доведено, що страх смерті має плідне духовно-етичне спрямування, якщо в процесі його переживання людина долає межі повсякденної раціональності, в результаті чого загострюється проблема її власного існування, проблематизується питання смислу життя. Під час „межової” ситуації людина переживає символічну смерть, за якою слідує символічне відродження, що знаменує духовне зростання людини, її самотрансценденцію. Водночас, негативним аспектом страху смерті може стати його трансформація у стан відчаю, заперечення смислу буття, що компенсується невротичними (культ споживання, гіперболізоване лібідо), або нонконформістськими (бунт, терористичний акт) способами поведінки;

- обґрунтовано, що страх смерті необхідно розглядати як зовнішній вираз глибинних онтичних характеристик людини, таких як „жах”, „тривога”. Останні виражають фундаментальні запитання особистості щодо буттєвих підвалин світу, являються засобами виходу екзистенції за межі сущого та стояння обличчям перед небуттям, або ніщо. В залежності від відповіді на ці фундаментальні запитання, онтичні тривога і жах можуть бути як конструктивними (якщо спонукають людину на шлях до самої себе), так і деструктивними факторами (якщо призводять до „втечі” людини від самої себе, метафізичного забуття) в духовному житті людини;

- в рамках модерної парадигми смерть пов’язується з онтологічним „ніщо” як абсолютним небуттям і має суто негативні конотації через те, що пов’язується з повним нищенням нашого „я” та оточуючого світу. Такий погляд на небуття як онтологічну порожнечу герметизує суще, позбавляючи його „спілкування” з буттям, а відтак позбавляє саме життя логоцентричності, моральних основ, тощо. У „розчаклований” світ сакральне частково повертається лише у добу постмодерну, що, в свою чергу, спричиняє зміни у ставленні людини до смерті;

- показано, що допросвітницька парадигма, яка представлена у метафізиці християнського Сходу, має більш глибинний моральний потенціал, тому що вбачає в „ніщо” зустріч з сакральним, священним. В рамках домодерної культурної парадигми велику роль у моральному ставленні людини до смерті відіграє сотеріологічний аспект. Смерть в авраамічній традиції імпліцитно не містить негативних атрибутів, а навпаки завжди припускає віру людини в індивідуальне безсмертя та спасіння. Благоговійний страх перед сакральним „ніщо” сприяє моральному самовдосконаленню людини завдяки орієнтації на трансцендентні цінності, що перевищують її самість. З „речі серед речей”, що живе безособовим, відчуженим існуванням, індивід перетворюється на автентичну, унікальну особистість;

- виявлено, що в традиційній культурі духовна самотрансценденція мала вигляд повноцінної духовної ініціації-посвячення. В наш час, не отримавши інституціалізованої форми, вона проявляється у часто деформованому вигляді, зокрема, у практиках молодіжних субкультур. Внутрішнє прагнення людини вирости духовно та ідеальна мета цього прагнення простежується в архетиповому для літератури і кінематографу мотиві символічної смерті та воскресіння. Соціокультурною формою прояву духовної самотрансценденції є феномен любові, який, виражаючи фундаментальну інтенцію людини як кінцевого сущого до єднання з вічним трансцендентним буттям, долає страх смерті.

Теоретичне та практичне значення дослідження. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона допомагає глибше з’ясувати світоглядні витоки феномену кінцевості людського буття, його місце в сучасній моральній культурі Європи. Дисертація уможливлює збагачення категоріального апарату сучасної етики, культурології, поглиблення її гуманістичного потенціалу.

Практична значущість роботи полягає в тому, що її ідеї можуть бути використані у розробці та читанні курсів з етики, історії європейської культури, культурології, філософської антропології, релігієзнавства, філософії культури, історії філософії. Висновки роботи можуть бути враховані при написані посібників, підручників та навчально-методичних розробок з даної тематики.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисертації, окремі її ідеї, були представлені та обговорені в ході виступів на аспірантських семінарах, і щорічних міжнародних наукових конференціях студентів та аспірантів – „Людина – Світ - Культура” – 2004 (Київ), „Дні науки філософського факультету”-2005 (Київ), „Філософія та методологія гуманітарних наук: історія, концепції, можливості” - 2005 (Чернівці), „Дні науки філософського факультету” – 2006 (Київ).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження були надруковані в 8 наукових працях, 4 з яких – статті у фахових наукових виданнях, 4 – тези доповідей на міжнародних конференціях.

Структура дисертації зумовлена реалізацією мети та завдань дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку літератури, що містить 200 найменувань. Загальний обсяг дисертації – 177 сторінок. Основний текст дисертації викладено на 167 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується джерельна база та ступінь дослідження проблеми, визначаються об’єкт, мета і завдання дослідження, формулюються елементи наукової новизни положень, які виносяться на захист, окреслюєтьcя теоретичне та практичне значення роботи, а також дані щодо апробації та публікації результатів дослідження.

У першому розділі - „Смерть як екзистенційна проблема в контексті духовної самотрансценденції особистості” - виокремлюється декілька підходів, що склалися у філософському дискурсі щодо аналізу проблематики страху смерті. Розглядається екзистенціальний підхід, в якому страх смерті постає як екзистенційно вкорінена (онтична) ознака людського існування. Для дослідження теми страху смерті в цьому контексті велике значення мають праці таких видатних мислителів, як М. Бубер, А. Камю, С. К’єркегор, Р. Мей, Г. Марсель, Ж.П. Сартр, П. Тілліх, К. Ясперс. Автор виявляє спільну для екзистенціалістів категоріальну структуру, що можна виразити в онтологічній тріаді: „світ”, „буття-в-світі”, „буття”. Підкреслюється певна спадковість ідей релігійного екзистенціалізму від філософії отців Церкви, зосередженість на важливості рефлексії кінцевості буття людини, без чого неможливе осягнення особистості в її цілісності. Водночас, акцентується увага на тому, що екзистенціалісти нерелігійного напрямку проголошують цінність свободи заради самої свободи, поза вищим смислом буття, що імпліцитно обґрунтовує дегуманізацію та атомізацію суспільства, наростання егоцентричності, що призводить до самотності, духовної смерті особистості. Наступним тематичним блоком йде низка робіт, які окреслюють зв’язок феномену страху з морально-етичною, світоглядною проблематикою, а саме із проблемою сенсу життя, сенсу смерті, проблемою свободи і відповідальності, з проблемою морального вибору. Наводяться праці таких мислителей, як А. Гусейнов, Р. Генон, В. Малахов, Л. Солонько, Ч. Тейлор, В. Франкл, Е. Фромм, С. Хоружий, М. Шелер, кожен з яких має свій оригінальний підхід до вищезгаданої проблеми. Стверджується, що небезпека для особистості людини криється в надмірній акцентації на діяльнісному підході до життя, в некритичному прийнятті споживацької системи цінностей, яка насправді маскує нестачу смислу і тривогу небуття. Дослідження проблеми страху смерті є неповним без врахування історичного аспекту, зокрема плідними для аналізу трансформації концепту смерті в історії культури є роботи таких авторів, як О. Алєксандрова, Ф. Арієс, Р. Генон, О. Дугін, Ле Февр. Підхід історичної школи ментальностей до вирішення проблем страху, який широко застосовується в роботі, допомагає з’ясувати динаміку розвитку уявлень про смерть від античності до нашого часу, водночас він тісно пов’язаний із культурологічним аспектом страху, що розбирається у зв’язку з роботами таких дослідників як А. Гуревич, М. Еліаде, Л. Зоджа, Дж. Кембелл.

Наголошується на тому, що в літературі відсутній цілісний, систематичний підхід до розв’язання проблеми страху, смислу життя і смерті. За оглядом літератури слідує аналіз проблеми духовної смерті в контексті самотрансценденції. Вперше людина стикається зі смертю під час „межової ситуації”. „Межова ситуація” – це не тільки ситуація ризику, а взагалі будь-яка перехідна ситуація, в якій людина відчуває безпорадність схем та стереотипів, за якими вона діє. Розчарування в коханні, еміграція закордон, зрада друзів, смертельна хвороба близького – все це ситуації, в яких людина символічно помирає, втрачає частку себе. В роботі наголошується на тому, що людині потрібно подолати страх цієї втрати, бо він є неконструктивний для подальшого життя, примиритися з цієї „смертю” і відкритися назустріч новому. Але для того, щоб людині символічно відродитися, потрібна якась нова трансцендентна опора, яку людина не може знайти, спираючись лише на себе. Звідси й необхідність „духовної самотрансценденції”, яка тлумачиться як самоподолання людиною повсякденних установок існування на шляху морального самовдосконалення в світлі вищої духовної цінності сакрального; символічне помирання та воскресіння особистості під час „межової” ситуації, що проблематизує смисл її існування.

Далі в роботі окреслюється зв’язок страху смерті з онтологічними підвалинами картини світу. Наголошується на тому, що страх смерті є радикальним проявом страху втрати буття. Це страх остаточної втрати людиною самої себе, власного „я”. Він корениться в тривозі перед „ніщо”. Для західноєвропейської філософської традиції раціоналізму „ніщо” – це синонім небуття, остаточної смерті та анігіляції „я”. Це ніщо-смерть, або ніщо-знищення, і страх перед ним викликає відчай в людині. В модерній картині світу смерть постає як щось моральне зле (бо вона знищує найвищу цінність – „я” індивіда) і абсурдне (бо людина як володар світу, не може стати володарем смерті). Але, якщо звернутися до східної православної традиції апофатики, то виявиться, що „ніщо” виступає як священне і несе позитивне навантаження. Усвідомлюючи себе створеним, тимчасовим сущим, а „ніщо” як нестворене, вічне Суще (Абсолют), людина переживає благоговійний страх і трепет. Страх перед „ніщо” як священним спонукає людину до морального і духовного самовдосконалення, надає смисл життя, надію на індивідуальне безсмертя та блаженство, „знімає” відчай перед фактом смерті. Священне трактується в роботі як абсолютне трансцендентне по відношенню до нашого світу, яке відкривається людині в граничному стані, і яке є конституюючим ядром смислів та цінностей всього сущого, що здатне перетворити людину з індивіда на особистість.

Відчай трактується як деморалізуючий фактор в духовному житті людини, що виражає переживання людиною відсутності смислу буття. Своєрідними формами компенсації цього відчаю може бути невротична поведінка, коли людина „розчинюється” в речах, спрямовує всі свої сили на накопичення, привласнення, збереження вже набутого. Висловлюється думка, що одним з прикладів такого культу споживання є гіперболізований сексуальний потяг, „споживання” тіла, що насправді у своїх глибинних засадах маскує панічний страх смерті. Іншим компенсатором страху смерті і відчаю є бунт, який трактується, як вираз онтологічної потреби бути і реалізовувати себе всупереч правилам повсякденного світу Das Man. Можливість здійснення бунту обґрунтовуються через поняття шляхетності, гідності, концепцію „максимального гуманізму” (О. Дугін), який передбачає здійснення людиною самотрансценденції. У бунті, як одному з шляхів реалізації людиною „проекту самої себе” (Ж.П. Сартр), особистість протестує проти пригнічення власної гідності з боку суспільства. Бунт позначає „межову ситуацію”, переживання страху, що пов’язані зі смертю старого і відродженням нового.

Розглядається позитивне значення бунту, як намагання внести смисл в абсурдне життя, як пошук екзистенцією трансцендентних, надіндивідуальних цінностей. Висловлюється думка про те, що підставою для бунту є шляхетність. Шляхетність визначається як висока моральність, поєднана з відвертістю, чесністю, відкритістю та самовідданістю. Шляхетність передбачає спрямованість не на себе, а на іншого, намагання перевершити себе і протиставити своє життя інертному існуванню, яке замкнене на самому собі. Шляхетність – це опора на трансцендентні цінності. Хибним виразом екзистенційного бунту є тероризм, який розглядається як негативне явище сучасного життя. Якщо тероризм нівелює свободу особистості, то справжній бунт пов’язаний із отриманням свободи, виходом у відношення Я-Ти. Висловлюється думка про те, що бунт проти хибних настанов „суспільства споживання” допомагає людині розширити свій життєвий світ, вийти за межі одновимірного, герметично замкненого секулярного світу.

У другому розділі - „Філософсько-методологічні основи аналізу страху смерті” - зазначається, що самотрансценденція, тобто намагання людиною „перерости” себе, символічно померти та відродитися в новій якості, - це сутнісна характеристика людини. Це означає, що самотрансценденція робить людину Людиною. Особа стає самою собою, коли вона спрямована назовні, а не на себе. Сама етимологія слова „самотрансценденція” говорить нам, що для того, щоб подолати себе, потрібно, щоб в життєвому світі існував трансцендентний шар – тобто те, що перевищує горизонт життєвого світу людини. Спрямованість на іншого як на Іншого є підставою взаємопорозуміння та любові.

Для реалізації самотрансценденції потрібна така картина світу, в якій існує певна ієрархія гіршого і кращого, повсякденного і потойбічного, тривіального і дивовижного, невільного і вільного, хибного та істинного. В онтологічній картині світу, яка представлена платонізмом і християнством, існує розподіл на царину ілюзорного, минущого, несправедливого світу та царину істинного, вічного і благого буття. Завдання філософії – споглядати вічні сутності у царині ідей. Завдання життя - плекати безсмертну душу задля спасіння, повернення із тимчасової землі на вічне небо.

В екзистенційному підході буття і світ зберігають свої атрибути, однак, тлумачаться не як географічні реальності, а скоріше як модуси існування, установки. Існує установка на володіння, накопичення речей або протилежна їй установка на чисте буття (Е. Фромм); установка на сприйняття людей як речей, об’єктів, засобів, тобто відношення „Я –Воно”, і протилежна їй установка на суб’єкт-суб’єктне відношення „Я-Ти” (М. Бубер). Відмічається, що компоненти релігійної картини світу в екзистенціальному контексті набувають зовсім нового значення. Скажімо, пекло і рай в авраамічних традиціях з сутнісних (субстантивістських) об’єктів перетворюються на різні способи існування.

Філософи екзистенціального спрямування наголошують на тому, що страх смерті корениться в онтично вкорінених фундаментальних запитаннях людини щодо буттєвих підвалин світу. Цими запитаннями (рос. - „вопрошаниями”) є специфічні стани – тривоги і жаху. Тривога- це такий стан, в якому буття усвідомлює можливість свого небуття. Тривога не має об’єкта, тому що її джерело – „ніщо” і саме воно створює страшне в страсі. „Ніщо”- це те, що створює перепони на шляху до буття, те, що обмежує, стримує буття, викликаючи відчуження, розчарування, депресію, тощо. Тривога уподібнюється до подорожі, яку повинна пройти людина, щоб стати самою собою. Смисл цієї внутрішньої подорожі – здійснити духовне зростання, пройти через низку випробувань. Далі автором виокремлюються підходи до вирішення проблеми тривоги:

- раціональний підхід, в якому природа підпорядковується законам математики, страх долається розумом, в той час як ірраціональному не має місця в світі;

- екзистенційний підхід, де всі закони - це закони випадку й ймовірності, де „у серця є свої причини, які розум не знає” (Б. Паскаль). Тривога пов’язана з відчуттям свободи. Це можливість, яка потім може втілитись у дійсність. Зустрічаючись з тривогою, людина вчиться внутрішньої впевненості, реалізує себе.

Феноменологічно тривога дуже схожа на стан жаху. Жах, як і тривога, є основою страху смерті. В стані жаху ми відкриваємо для себе „ніщо”, дізнаючись, що суще є сущим, а не „ніщо”. Без відкритості „ніщо” в людини не має ані свободи, ані самості. У філософії М. Хайдеггера „ніщо” не є логічним запереченням сущого. „Ніщо” – це буття, що є основою сущого. Висловлюється думка про те, що хайдеггерівське тлумачення „ніщо”, яке відкривається у стані жаху, запозичене з концепції Діонісія Ареопагіта про Ніщо як непізнавану природу Бога. Зазначається, що М. Хайдеггер та інші екзистенційно орієнтовані мислителі, наслідуючи християнську традицію, розрізняють страх як опортуністський, деструктивний стан, очікування лиха, хвороб, всього, що стосується повсякденного і тягне людину додолу, в „низини буття” (М. Бердяєв), і жах як устремління вверх, до потойбічного, до буття. У стані жаху людина виступає за межі сущого, долучається до буття, яке „промовляє” до неї. Отже, в цьому випадку роль жаху в контексті самотрансценденції є практично-конструктивною.

Проблему духовної самотрансценденції намагається осмислити й феноменологічна філософія. В рамках феноменологічного підходу людині пропонується здійснити своєрідну процедуру „феноменологічної редукції” (Е. Гуссерль), в ході якої вона має відмовитись від „природної настанови” повсякденного світу і пізнати світ таким, яким він є насправді, повернутися „назад до речей”. Втім, цей феноменологічний метод не завжди можна назвати духовною самотрансценденцією в тому сенсі, який пропонується в даній роботі. У гуссерлівському варіанті редукції ми „виносимо за дужки” судження про Бога, світ і „я”, що автоматично знімає питання будь-якої ієрархічності, „системи координат” духовно-моральних цінностей особистості. У філософії Макса Шелера „феноменологічна редукція” навпаки є вікном у Абсолютне, коли людина долає межі емпіричного існування і долучається до найвищої цінності сакрального, пізнає таємниці буття, в якому людське має злитися з божественним.

Третій розділ - „Морально-етичне значення християнської культури для духовного життя особистості” - присвячений аналізу історії відношення до смерті в європейській християнській культурі та онтологічним підвалинам розуміння смерті, що склалися в іудео-християнстві.

Зазначається, що можна простежити певну спадковість християнського погляду на смерть від доби античності. Християнство знаходиться умовно посередині між платонівсько-піфагорейською ідеєю зневаги до земного світу, презирства до тіла як „темниці душі” (ця лінія простежується далі в неоплатонізмі, гностицизмі) та ідеями Аристотеля, який розглядав індивідуальне існування душі як ентелехію тіла. У християнстві тілесність, земне життя не заперечуються, однак потребують очищення через моральне самовдосконалення. Смисл смерті полягає в її подоланні задля вічного життя. Смерть розглядається в контексті есхатології (вчення про останні часи і кінець світу) та сотеріології (вчення про спасіння). Воскресіння в новому тілі стає центральною антропологічною подією християнської есхатології. Водночас підкреслюється, що воскресіння і вічне життя має морально-етичний аспект, бо блаженство у спілкуванні з вічним буттям отримають лише праведники, - ті, які відвернулися від хибності та омани цього світу. Отже, смерть в християнському контексті постає не тільки в якості моменту припинення біологічного існування людини, але є своєрідним мірилом здатності людини до духовного росту, показником прагнення особистості до морального самовдосконалення. Самотрансценденція, „помирання щодня” для повсякденного світу здійснюється через аскезу і відродження в новій якості через „обожіння”. Для підтвердження цієї думки наводяться приклади з християнської богословської літератури (Ф. Студіт, П. Дамаскін). Зазначається, що у психоаналітичній інтерпретації потяг до духовної самотрансценденції є виявом одвічного „архетипу відродження” (К.Г. Юнг).

Аналізується фразеологізм „пам’ять смертна”, що широко вживається у християнський літературі і що вплинув на більш пізню екзистенціальну категорію „буття-до-смерті”. Доводиться, що усвідомлення людиною власної конечності вириває її з площини повсякденності та штучної раціональності та ставить її обличчям до Абсолюту. Зазначається думка про те, що наявність смерті визначає смисл життя, не дає останньому перетворитися на „дурну безкінечність”. Акцентується увага на тому, що страх смерті для моральної поведінки віруючого виконує таку саму функцію, що й філософське здивування під час процесу пізнання. Проводиться паралель між християнським і буддистським відношенням до смерті і народження, розкривається значення терміну „ббрдо”, що є своєрідним східним аналогом християнських „митарств”. Стан ббрдо має морально-етичне значення і позначає не лише перехідний стан між інкарнаціями, але й пограничний стан між символічною смертю та символічним відродженням в житті людини.

Далі в роботі зазначається, що поступова секуляризація європейської християнської культури призводить до того, що смерть перестає бути „прирученою” (Ф. Арієс), органічно вписаною в світ. В просвітницькій парадигмі смерть перетворюється на табу, її починають сприймати як знищення, абсолютне небуття. Водночас, онтологічні коріння модерного концепту смерті як небуття закладені вже в самому іудео-християнському дискурсі, а конкретніше - в концепції креаціонізму (творення „ex nihilo”, „з нічого”). Якщо у язичницькому маніфестаціонізмі світ розглядається як прояв, маніфестація божественного (відтак, жодна річ остаточно не зникає, її смерть означає лише певну трансформацію), то в креаціонізмі природа всього створеного – це ніщо, порожнеча. Річ народжується з небуття і повертається в небуття, назавжди знищується. Креаціоністську ідею нездоланної прірви між світом і Творцем посилюють католицька схоластика та томізм, що спрощують ідею Бога до „causa prima”, до абстрактного першоджерела, до вищої моральної цінності, відтак позбавляючи Бога особистісного, екзистенціального начала, роблячи з нього корисну „річ”. Такий варіант метафізики, що „забуває буття” (М. Хайдеггер), вироджується спочатку в деїзм, а потім в ніцшеанство, яке справедливо констатує вичерпаність та неспроможність схоластичної метафізики мертвого Бога. Ніцшеанський нігілізм, в свою чергу, логічно призводить до констатації абсурдності буття (філософія А. Камю). Отже, поступова секуляризація західного християнства призводить до порожнечі небуття, концепції абсолютної смерті як „нуля”, що утворюється на місці „мертвого бога”.

В роботі наголошується на тому, що саме у антиметафізичній картині світу слід шукати світоглядне підґрунтя людини секулярного „суспільства споживання” зі всіма її „хворобами” (Ч. Тейлор) - релятивізм, індивідуалізм, відсутність героїчного начала, „екзистенційний вакуум”. Відсутність моральних орієнтирів життя, чіткої ієрархії смислів та цінностей призводить до збільшення соціальної, культурної та духовної ентропії суспільства. Лише у зверненні до сакрального, у культурі, яка уможливлює „реванш Бога” (Ж. Кепель), можна знайти адекватні ліки для „хвороб” нашого часу, подолати панічний страх смерті.

Четвертий розділ - „Соціокультурні форми символічної смерті та їх вплив на морально-етичну самореалізацію людини” - присвячений різноманітним культурним механізмам духовного росту особистості, її становленню, яке передбачає переживання страху, пов’язаного із духовною втратою та оновленням. Проводиться паралель між самотрансценденцією та ініціацією як символічними актами смерті і воскресіння. Доводиться, що ініціація - не лише соціокультурний феномен, що існував в традиційному суспільстві, але й глибинна екзистенційно вкорінена потреба людини. Виокремлюється структура ініціації, що складається з трьох частин: виділення індивіда з повсякденного світу, „межового періоду”, повернення в новому статусі.

Підкреслюється думка про те, що ініціація означає подолання неістинного існування. Тобто існування до ініціації – неіснування, або смерть, яка в різних традиціях трактується, як сон, невігластво, незнання, гріх. Подолання смерті-сну означає початок морального самоусвідомлення. В дисертації особливо наголошується на морально-етичному аспекті ініціації, який полягає в тому, що людина в ході цього обряду потрапляє зі світу природи у світ культури, починає розрізнювати добро і зло. Невід’ємною складовою ініціації постає моральне випробовування. Для ілюстрації поняття ініціації наводяться приклади з літератури. В романі Дж. Толкієна „Володар кілець” обігрується мотив спокуси злом добра, ймовірно запозичений з „Держави” Платона (історія про бідняка, який знайшов обручку, що робила його невидимим). Якщо аморальність веде до процвітання, багатства, пошани, могутності, а доброчесність веде – до бідності, слабкості, занепаду, поразки, то що ми обираємо: перше чи друге? У повісті Германа Гессе „Паломництво в країну Сходу” обігрується мотив внутрішньої подорожі людини, яка шукає „Вітчизну своєї душі”, проходячи ініціатичні випробування.

Подібні архетипові міфологічні мотиви подорожі-ініціації знаходять своє вираження і в сучасній масовій культурі, зокрема у кінематографі. Так, наприклад, у фільмі „Матриця” головний герой Нео стоїть перед моральним вибором між ілюзією та реальністю, між невіглаством та істинним знанням, між підкоренням злу та служінням добру. Його смерть і воскресіння у новому тілі з надприродними властивостями – алюзія на євангельський сюжет про воскресіння мертвих у новому, „духовному тілі” (ап. Павло).

Висловлюється думка про те, що ініціація потребує традиційного типу культури, де смерть високо цінується, розглядається не як межа, за якою нічого не існує, але початок нового. Проходження через символічну смерть і оновлення потребує визнання людиною власної не самодостатності, недосконалості, наявність бажання вчитися і духовно зростати. Але сучасна культура наголошує на самоцінності індивіда, що опирається будь-яким спробам зміни буденних настанов у напрямку самовдосконалення. Ініціація практично зникає в інституціалізованих формах. У „розчаклованому” світі споживацької культури механізмом здійснення ініціації стає „ескапізм” (дослівно: вихід, маргіналізація). Інтенція до ініціації, потреба належати до обраної групи, оволодіти таємним знанням простежується у членів молодіжних субкультур, у „ритуальних” практиках вживання наркотичних засобів молодими людьми, що прагнуть до царини трансцендентного. У контексті розгляду субкультури хіпі аналізується поняття „лімінального персонажу”, тобто людини, що перебуває в стані містичного, соціального, географічного переходу. Зазначається, що ця субкультура частково актуалізує архаїчні, традиційні парадигми мислення та поведінки, виражає потяг до ініціації, коли людина помирає для відчуженого технократичного суспільства, намагаючись реалізувати себе в більш органічній спільноті.

Далі в роботі йдеться про інші символічні форми смерті і відродження, що стосуються внутрішнього світу людини, її міжособистісних переживань. Розглядається феномен любові, що є не тільки соціокультурним, але й водночас глибоко символічним актом, який вимагає від особистості значного духовно-морального напруження, здатності померти та відродитися. В античній культурі любов порівнювалася з екстазом (виходом за межі тіла і матерії до єдиного, істинного і благого джерела сущого). В християнській культурі любов – це „агапе” (любов-милосердя до ближнього). Любов – це сутність морального життя християнина, готовність пожертвувати собою. В цьому контексті близьким до християнства є суфійський погляд на феномен любові, що тлумачиться як єдиний спосіб приборкання тварної людської природи, знищення всіх особистісних властивостей, які відділяють тимчасового люблячого від вічного Закоханого. Кожна „стоянка” на шляху суфія до злиття з Абсолютом передбачає поступове помирання, відмову від хибних настанов існування, зречення себе задля вічного блаженства.

Далі в розділі розглядається поняття „любов-смерть” (Дж. Кембелл), де любов тлумачиться як специфічна форма втрати і водночас як потяг до розлуки і смерті. Всередині „еросу” (потягу до життя і єднання) вже імпліцитно міститься „танатос” (потяг до смерті та деструкції). В традиційній європейській культурі любов часто асоціювалася з нещастям, розлукою, смертю. В якості ілюстрації наводиться архетиповий міф про Тристана і Ізольду, в якому мета пристрасті двох закоханих – смерть, любов до остаточної перешкоди.

Окремо досліджується філософсько-етичний аспект любові. В філософських розвідках Й. Зізіуласа та Хр. Яннараса, що працюють на межі неопатристики та екзистенціалізму, любов пов’язується з поняттям особистості. Особа людини не помирає лише тоді, коли вона любить і її люблять. Тобто любов конституює особистість як щось безсмертне. За межами спілкування у любові, особа втрачає неповторність і стає річчю. В акті любові відбувається здобуття безсмертя через подолання тварності. Визначається, що любов є конституюючий чинник сутності людини і вияв вільного спілкування. Любов ототожнюється з онтологічною свободою і трактується як „спосіб існування життя” (Хр. Яннарас), в той час, як самотність, замкненість у собі трактується як смерть, слідування суперечним бажанням власного “я”. Ініціатична сутність любові в сучасному світі символізує повернення до „свіжості сприйняття” (Дж. Р. Толкієн), до одужання людини після духовних хвороб.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації сформульовані основні підсумки дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. Проведений аналіз проблеми страху смерті та його морально-етичних вимірів дозволяє зробити основний висновок: не осягнувши смисл і значення смерті, ми не зможемо зрозуміти моральну цінність життя. Одностороннє і упереджене ставлення до смерті в сучасній західній культурі, табуювання теми смерті унеможливлює моральне удосконалення особистості, сплощує її духовно-гуманістичний вимір.

Розгорнуті висновки дисертаційної роботи містяться у наступних положеннях:

1. Забування буття та установка на володіння, споживання речей спричиняє страх втрати, граничним проявом якого є