ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. Н. КАРАЗІНА

МИКОЛЕНКО ДМИТРО ВАЛЕРІЙОВИЧ

УДК 94: 329. 055. 2/3 (397.2) „1899/1908”

ПРАВОЦЕНТРИСТСЬКІ ПАРТІЇ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ БОЛГАРІЇ

(1899 - 1908 рр.)

Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – | кандидат історичних наук, доцент Харківський

Страшнюк Сергій Юрійович,

Харківський національний університет Міністерства освіти і науки України,

доцент кафедри нової та новітньої історії

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

Крапівін Олександр Васильович,

Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України,

профессор, завідувач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики (м. Донецьк)

кандидат історичних наук, доцент

Бурбига Валентина Анатоліївна,

Харківський університет Повітряних Сил Міністерства оборони України,

старший викладач кафедри психології та педагогіки (м. Харків)

Захист відбудеться 19 жовтня 2007 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 64. 051. 10 Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 5-58.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий 17 вересня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Пугач Є. П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Після отримання незалежності 1991 року в Україні розпочався період розбудови власної партійно-політичної системи. З цієї точки зору досвід країн Європейського Союзу, у тому числі Південно-Східної Європи, що відновили свою державність ще у ХІХ ст., набуває не лише наукового інтересу. Однією з таких країн є Болгарія, де, як і сто років тому, поляризація політичних сил на “ліві” та “праві” чітко визначилася після повалення комуністичного режиму.

Варто згадати, що вперше поняття “ліві” та “праві” у європейській політиці з’явилися під час Великої французької революції. На засіданні Установчих зборів 11 вересня 1789 року депутати, які відстоювали право короля на скасування прийнятих парламентом законів, сіли праворуч від голови, а народні представники, що виступали за верховенство парламенту – ліворуч. Згодом це випадкове розділення отримало політичний сенс. У ХІХ ст. прибічників прогресу і реформ називали “лівими”; “праві” ж виступали за збереження існуючого ладу. Останні поступово утворили консервативну течію. В кінці ХVIII – на початку ХІХ ст. їхня ідеологічна система відображала інтереси феодально-монархічних кіл у протистоянні буржуазним порядкам. Через сто років вона вже ототожнювалася з цілями тієї частини суспільства, яка чинила опір новаторським силам. Виступаючи під авторитарно-патріотичними гаслами, правоконсервативні партії дотримувалися традиційних цінностей – закону і порядку, сім'ї і власності, релігії і нації.

Ліберали ж, яких наприкінці XVIII ст. представляли підприємці, дрібні й середні власники, виступали за відміну станових привілеїв і за впровадження конституції та парламенту. Їхніми головними ідеалами були свобода та індивідуалізм. Згодом з?ясувалося, що лібералізм з його толерантністю по відношенню до інших політичних течій, не може існувати у своєму первинному вигляді. Поступово він об’єднав під своїми гаслами чимало партій зі змішаними ідеологіями, що мали як ліберальні, так і консервативні або радикальні риси.

Модернізація політичної системи Болгарії відбувалася дещо повільніше, ніж на Заході, що зумовлено тривалим перебуванням під османським гнітом та особливостями соціальної структури населення. Про класичну багатопартійну систему можна говорити лише з кінця ХІХ ст. В країні тоді нараховувалося шість партій – Народна, Народно-ліберальна, Прогресивно-ліберальна, Демократична, Ліберальна, Соціал-демократична, до яких 1899 року долучилася Землеробська спілка. Згідно з класичною європейською схемою, перші п?ять перебували на правому фланзі й у центрі політичного спектру. В їхніх програмах можна знайти елементи і лібералізму, і консерватизму. Саме ця особливість партій дає нам підстави називати їх правоцентристськими. Притаманне марксистській історіографії визначення цих політичних сил як “буржуазних” виглядає доволі сумнівним з огляду на строкатий соціальний склад самих партій і тогочасну не чітку класову диференціацію болгарського суспільства.

Як на межі ХХ століття, так і сьогодні дихотомія “ліві – праві” залишається актуальною, а ліберальні та консервативні політичні сили відіграють помітну роль у житті країн з розвиненою демократією, у тому числі провідних. Вони перебувають при владі у США, Канаді, Японії, а у країнах Європейського Союзу поперемінно ділять її з лівоцентристськими партіями або спільно з ними керують державами у складі широких коаліцій, як це має місце у сучасних Німеччині чи Болгарії. Їхній досвід ефективного управління вартий уваги сучасних українських політиків.

Наукова актуальність вивчення діяльності болгарських правоцентристських партій у кінці ХІХ – на початку ХХ століття зумовлена тим, що раніше головна увага вчених була зосереджена на дослідженні історії лівих політичних сил – соціал-демократів (у першу чергу “тісняків”) та Болгарської землеробської народної спілки, роль яких у житті країни значно перебільшувалася.

Значимість теми полягає також у необхідності деідеологізації історичної науки, очищення її від пов’язаних з теорією класової боротьби нашарувань, тенденційних штампів, дефініцій, перекручень, пошуку об’єктивності в оцінці сфальсифікованих явищ та характеристики фактів і подій. Виникає необхідність комплексного вивчення діяльності правоцентристських партій, особливо їхньої ролі у виконавчій та законодавчій гілках влади.

Об’єктом нашого дослідження є політична система Болгарії, а предметом – парламентська та позапарламентська діяльність партій консервативного та ліберального спрямування, їхня участь у формуванні кабінетів міністрів та здійсненні урядової політики.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1899 – 1908 років. Нижня межа – це завершення перехідного етапу від авторитаризму і початок класичного періоду болгарської демократії, який ознаменувався приходом до влади уряду Д. Грекова (15 січня 1899 р.) та характеризувався більш-менш чесною конкуренцією між політичними силами, функціонуванням повноцінної багатопартійної системи. Верхня ж сягає проголошення незалежності Болгарії (22 вересня 1908 р.), разом з яким розпочалося посилення влади царя Фердинанда шляхом внесення змін до Тирновської конституції.

Метою дисертаційного дослідження є глибокий і всебічний аналіз ролі консервативних та ліберальних партій у політичний системі Болгарії. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання:

- вивчити стан дослідженості проблеми та окреслити її джерельну базу;

- диференціювати правоцентристські партії за ідеологічною ознакою;

- розкрити їхню участь у функціонуванні парламенту;

- висвітлити роботу урядів, що складалися з ліберальних або консервативних політичних сил;

- проаналізувати боротьбу партій за владу та стосунки між ними;

- показати взаємодію правоцентристів з інститутом монархії.

Наукова новизна дослідження полягає у впровадженні іншого визначення партій, за якими у марксистській історіографії закріпився штамп “буржуазні”, – правоцентристи. Застосовано також новий принцип диференціації цих політичних сил, що ґрунтується на більшій чи меншій схильності до лібералізму або консерватизму, відображеній у програмах. Для цього використано кластерний аналіз, який є одним з підрозділів математичної статистики. Вперше у вітчизняній історіографії розглянуто основні напрямки еволюції правлячих партій Болгарії у 1899 – 1908 роках з особливим наголосом на теми, які слабо висвітлені навіть болгарськими дослідниками – діяльність Младоліберальної партії у 1904 – 1908 рр., “цанковістів” у 1899 – 1901 і 1903 – 1908 рр., “стамболовістів” у 1899 –1903 рр.

Методологічну основу дослідження складають принципи діалектичного аналізу подій та явищ політичної і соціальної реальності минулого. Вони полягають у тому, що всі явища, події, вчинки, дії конкретних історичних особистостей або ж акти державних установ, діяльність партій, умови й особливості доби знаходяться у причинно-наслідковому зв’язку та взаємозалежності. Саме ці принципи аналізу сприяють виявленню і розумінню причин специфічності болгарських правоцентристських партій, пояснюють їхню політику при владі та в опозиції.

У дослідженні проблеми було застосовано низку методів у комплексі. Один з видів історичного аналізу, використаний у дисертації – компаративний. Він полягає у порівнянні діяльності правоцентристів, політичної ситуації, державного устрою у Болгарії та в інших європейських країнах. Це дозволило встановити деякі закономірності і загальні тенденції розвитку політичних сил на Балканах і специфічні риси болгарських правоцентристських партій у кінці ХІХ – на початку ХХ століття. За допомогою проблемно-теоретичного методу ми поставили під сумнів вживання деяких застарілих термінів і понять та замінили їх новими. Кластерний аналіз допоміг по-новому диференціювати правоцентристські партії. Крім того, нами було використано системний і логічний методи, поетапне вивчення подій 1899 – 1908 років, принципи хронології та історизму. Розкриваючи тему, ми часто давали оцінку ідеологічній орієнтації болгарських партій та їх лідерів з позиції загальнолюдських цінностей.

Практичне значення отриманих нами результатів полягає у можливості їхнього використання для створення підручників, учбових та методичних посібників, узагальнюючих монографій, інших спеціальних праць з історії Болгарії та Південно-Східної Європи, політології, правознавства, в опрацюванні лекційних та спеціальних курсів у межах зазначених галузей знань. Зберігає актуальність вивчення ідеології лібералів і консерваторів, деяких особливостей стратегії та методів політичної боротьби, механізму функціонування трьох гілок влади, взаємодії між ними. Заходи щодо запровадження правової держави, розвитку громадянського суспільства й економіки, забезпечення панування права та безпеки особи, збереження внутрішньополітичної стабільності – все це можуть взяти на озброєння державні та громадські діячі, партійні функціонери, журналісти, політологи та соціологи-аналітики.

Апробація дослідження. Основні положення і висновки дисертації обговорювалися на кафедрі нової та новітньої історії та Вченою радою історичного факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Матеріали досліджень доповідалися на 58-й, 59-й і 60-й конференціях молодих вчених “Каразінські читання”, які відбувались у Харківському національному університеті 2005, 2006 і 2007 року; на ІV Дриновських читаннях, що також проводились у Харкові 2006 р.; на науковій конференції “Влада і суспільство на Балканах: специфіка їх взаємодії у контексті модернізації (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.)”, організованій у червні 2007 року відділом історії слов’янських народів періоду Світових війн Інституту слов’янознавства Російської академії наук. З теми дисертаційного дослідження опубліковано п’ять статей (чотири у фахових виданнях) та тези однієї доповіді.

Структура роботи. Повний обсяг дисертації – 241 сторінка машинопису, з них основна частина – 203 сторінки. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури (468 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, встановлено хронологічні рамки, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення роботи.

Перший розділ розкриває ступінь дослідженості теми у дожовтневій російській, радянській, сучасних українській, російській, західній, болгарській історіографії та джерельну базу дисертації. У російській дореволюційній історіографії діяльність правоцентристських партій Болгарії практично не відображається. Тогочасні автори лише побіжно розглянули історію становлення партійної системи країни, а також теорію і практику конституціоналізму на болгарському ґрунті Погодин А. История Болгарии. – СПб: Брокгауз и Ефрон, 1910. – 224 с.; Його ж: Славянский мир: Политическое и экономическое положение славянских народов перед войной 1914 г. – М.: Типография товарищества И. Д. Сытина, 1915. – 420 с.; Ястребов Н. История болгарского народа. – Петроград, 1916. – 127 с..

Після Жовтня 1917 року більшість російських вчених взяли на озброєння марксистську методологію й почали застосовувати класовий підхід до вивчення історії політичних партій. У радянській історіографії болгарські політичні сили розглядаються як неповноцінні Державин Н. История Болгарии. – М.-Л.: Академия наук СССР, 1948. – 519 с., критикуються за поверховість їхніх соціальних заходів, ігнорування потреб “низів” суспільства, за відстоювання прагнень крупної буржуазії та політику лобіювання інтересів Фердинанда Пушева В. Антинародная внутрення политика правительства так называемой “демократической” партии в Болгарии (январь 1908 – март 1911 г.): Автореф. дис. … канд. ист. наук. – Л.: Ленинградский государственный университет, 1953. – 18 с.. Під час “хрущовської відлиги” та “брежнєвського застою” інтерес радянських вчених до зазначеної теми залишався низьким. Протягом 1953 – 1985 рр. демократи, ліберали, “народняки” і “стамболовісти” характеризувались як буржуазні угруповання, що не мали чіткої ідеології Гринберг С. Промышленная политика болгарского буржуазного государства в 1900-1912 гг. // Славяне и Россия. – М.: Наука, 1972. – С. 255-263. . Поряд із цим історики вказують на недоліки політичної системи країни: призначення кабінетів міністрів князем, розпуск Народних зборів після початку роботи нового уряду, часті фальсифікації результатів виборів. Дослідниця Т. Ф. Маковецька дала низьку оцінку болгарським “буржуазним” партіям як елементу політичної системи, вказавши на відсутність чіткої ідеології та стабільного електорату Маковецкая Т. Ф. Буржуазный парламентаризм в Болгарии: становление и развитие (от освобождения страны от османского ига до ее вступления в первую мировую войну) // История и культура Болгарии. – М.: Наука, 1981. – С. 214-232; Її ж: Особенности буржуазной парламентской системы Болгарии и начало ее кризиса в 1918-1919 гг. // Кризис политической системы капитализма в странах Центральной и Юго-Восточной Европы (межвоенный период). – М.: Наука, 1982. – С. 153-169..

Після розпаду Радянського Союзу російські вчені почали відходити від тенденційності і “марксистських” стереотипів. В. Д. Вознесенський показав взаємодію правоцентристів з князем Фердинандом Вознесенский В. Д. Кобурги в Болгарии // Новая и новейшая история. – 1992. – № 3. – С. 114-135.. Вагомий внесок у дослідження діяльності правоцентристських партій Болгарії зробила Л. В. Лямцева, яка чи не першою вказала на відносність понять “русофіли” і “русофоби”, звернувши увагу на той факт, що всі вони мали спільну мету – домогтися скасування статей Берлінського трактату, але при цьому кожна партія пропонувала свій шлях її досягнення Лямцева Л. В. Болгарская историография о внешнеполитической ориентации болгарской буржуазии в конце ХІХ – начале ХХ в. // Актуальные проблемы историографии всеобщей истории. – Сыктывкар, 1990. – С. 66-70; Її ж: Болгарские буржуазные партии в конце ХІХ – начале ХХ в. // Социально-политические проблемы в истории зарубежных стран. – Сыктывкар, 1994. – С. 55-61; Її ж: Монархический институт в политической системе Болгарии в конце ХІХ – начала ХХ в. // Проблемы социально-политической истории зарубежных стран. – Сыктывкар, 1996. – С. 57-64.. Проблеми модернізації Болгарії кінця ХІХ – початку ХХ ст. відображені у роботах Р. П. Грішиної Гришина Р. П. Модернизация по-болгарски: диктует матрица (конец ХІХ – середина ХХ века ) // Славяноведение. – 2004. – № 3. – С. 33-46; Її ж: Конституционная монархия в Болгарии и ее подданые // Человек на Балканах. Государство и его институты: гримасы политической модернизации (последняя четверть ХІХ – начало ХХ в.). – СПб.: Алетейя, 2006. – С. 125-165.. Автор відзначає, що європеїзація державного управління країни – це спроба перенести вироблені у Західній Європі політичні форми у непристосоване до них балканське середовище.

Першим з українських авторів до болгарської історії кінця ХІХ – початку ХХ ст. звернувся А. К. Мартиненко. Вчений проаналізував події навколо проголошення незалежності 1908 року, підкресливши зацікавленість Фердинанда в отриманні царської корони Мартыненко А. К. Провозглашение независимости Болгарии в 1908 году. – К.: Изд-во Киевского университета, 1957. – 36 с.; Його ж: Позиція Росії по відношенню до проголошення незалежності Болгарії в 1908 році // Науковий щорічник за 1956 рік. – К., 1957. – 142 c.; Його ж: Русско-болгарские отношения в 1894 – 1902 гг. – К.: Изд-во Киевского университета, 1967. – 295 с.; Його ж: Русско-болгарские отношения накануне и в период революции 1905-1907 гг. – К.: Изд-во Киевского университета, 1974. – 176 с.. У сучасній українській історіографії діяльність правоцентристських партій Болгарії кінця ХІХ – початку ХХ ст. практично не вивчається. Донецький історик О. В. Крапівін, починаючи з 1970-х років, займається проблемами, пов’язаними з місцем лівоцентристської Болгарської землеробської народної спілки у політичній системі країни Крапівін О. В. Болгарська Землеробська Народна Спілка у політичній боротьбі першої чверті ХХ століття: Автореф. дис. … д-ра іст. наук. – К.: Київський університет ім. Т. Г. Шевченка, 1996. – 34 с.; Його ж: Александр Стамболийский: жизнь, взгляды, деятельность. – М.: Высшая школа, 1988.– 181 с.; Його ж: Димитр Драгиев: жизнь, судьба, учение. – Донецк: Лебедь, 1999. – 181 с., а харківська дослідниця М. В. Лобанова продовжує вивчати питання, що стосуються болгарської соціал-демократії та участі відомого громадського діяча Х. Раковського у політичному житті держави Лобанова М. Участь Кристю Раковського у соціал-демократичному русі Болгарії (1903–1912): Дис. ... канд. іст. наук. – Харків: Харківський університет ім. М. Горького, 1996. – 220 с.. Заслуговує на увагу оприлюднена лекція відомого львівського славіста В. П. Чорнія Чорній В. Болгарія на початку XX ст. // Проблеми слов’янознавства. – Вип. 45. – Львів, 1993. – С. 99-119., де автор дав загальну характеристику політиці урядів, які перебували при владі у 1899 – 1908 роках.

На Заході інтерес до вивчення історії балканських країн був і залишається значно нижчим, аніж у Росії і Україні. У одній із своїх статей К. Блек говорить про вкрай низький рівень політичної культури серед болгарської національної еліти, підкреслюючи її неготовність до розумного і якісного управління країною Black C. The establishment of constitutional government in Bulgaria // Princeton studies in history. – Princeton: Princeton university press, 1985. – Vol. 1. – Р. 275-290.. Р. Крамптон зазначив, що право князя призначати міністра збройних сил дало йому можливість посилити свій вплив і встановити авторитарну форму управління Crampton R. The ministry of war and the foundations of Ferdinand’s personal rule // Българската държава през вековете. – София, 1982. – С. 491-501; Його ж: Кратка история на България. – София: Фондация “Отворено общество”, 1994. – 368 с. .

Проблематика, пов’язана з політичною системою країни тривалий час не була провідною темою і у болгарській історіографії, хоча її вивчення почалося ще за часів Третього царства. Зокрема, С. Баламезов подав чіткий розподіл повноважень між виконавчою і законодавчою гілками влади, наголошуючи на його недосконалості, та підкреслює непропорційно велику роль князя і кабінету міністрів у порівнянні з парламентом Баламезов Ст. Границите на конституционното и на парламентарното управление. – София, 1921. – 133 с. . Аналізуючи міжпартійну боротьбу, А. Гиргинов визначив її як важливий чинник, що впливав на зміну та склад урядів Гиргинов А. Държавно устройство на България. – София, 1921. – 348 с..

Після встановлення у Болгарії режиму “народної демократії” (1944 р.) болгарські історики під впливом радянських колег почали активно брати на озброєння марксистську методологію. Це не завадило А. Папанчеву досить об’єктивно проаналізувати політичну ситуацію у Болгарії кінця ХІХ – початку ХХ ст., звернувши увагу на стосунки Фердинанда з правоцентристськими партіями Папанчев А. Едно престъпно царуване. – София: Балканско издателство, 1946. – 178 с.. П. Пєєв присвятив свою роботу П. Каравелову – голові Центрального бюро Демократичної партії, зобразивши його справжнім патріотом Болгарії Пеев П. Петко Каравелов. – София: Профиздат, 1946. – 208 с.. Я. Йоцов розглядає правоцентристів як “буржуазні угруповання”, що окрім жаги до влади не мали жодних ознак партій. Автор не диференціює їх за ідеологічною ознакою, але підкреслює деякі особливості соціального складу Йоцов Я. Класи и партии у нас до 1923 година // Исторически преглед. – 1947-1948. – № 2. – С. 177-193; Його ж: Буржуазная демократия в Болгарии 1879-1923 гг. // Etudes historiques. – София, 1970. – T. 5. – С. 387-408..

У 50-х роках минулого століття марксистська методологія поступово стає панівною у болгарській історіографії. За правоцентристами закріпився термін “буржуазні” політичні сили, що, з огляду на їхній соціальний склад і електоральну базу, виглядає не зовсім коректним. Л. Беров критикує політику “радославовістського” уряду (1899 – 1900 рр.), яка полягала у сприянні передачі частини залізниць у руки іноземців Беров Л. “Източните железници” в България (1873-1908 г.) // Исторически преглед. – 1959. – № 1. – С. 80-103., а В. Топалов – за “антинародну” політику, вважаючи головним її виявом впровадження натуральної десятини Топалов В. Към историята на радослависткия режим (19 януари 1899 – 27 ноември 1900 г.) // Исторически преглед. – 1961. – № 6. – С. 12-45; Його ж: Стопанската криза в България (1897-1900) // Известия на Института по история. – София, 1963. – Т. 12. – С. 47-74; Його ж: The home policy of Dimitar Grekov’s government (January 19 – October 1, 1899) // Etudes historiques. – София, 1985. – T. 13. – С. 113-134; Його ж: Външната политика на България по време на Радославовия режим // Исторически преглед. – 1984. – № 2. – С. 34-53..

Великий внесок у висвітлення проблем внутрішньої і зовнішньої політики уряду Прогресивно-ліберальної партії (1901 – 1903 рр.) зробив С. Гринчаров. Деякі закони, ухвалені ХІІ Звичайними народними зборами, де “цанковісти” складали більшість, він характеризує як прагнення захистити інтереси буржуазії Грънчаров Ст. Вътрешни аспекти на българските политически режими (януари 1901 – май 1903 г.) // Исторически преглед. – 1977. – № 3. – С. 3-22; Його ж: Разногласия между Фердинанд и правителството на Прогресивно-либералната партия (1901-1903 г.) по въпросите на външната политика // Исторически преглед. – 1972. – № 5. – С. 31-39; Його ж: Външнополитическа ориентация и дейност на българските правителства (1901-1903) // Външната политика на България 1878-1944. – София: Изд-во на БАН, 1978. – С. 115-134.. Крупний спеціаліст з історії Демократичної партії Болгарії Д. Саздов проаналізував соціальний склад і електоральну базу “каравелістів”, визначивши їх як дрібнобуржуазні, а також показав специфічні особливості зовнішньополітичної орієнтації Саздов Д. Демократическата партия и вътрешната политика на либералите (радослависти): 1899-1900 гг. // Държавностнополитически традиции по българските земи. – Велико Търново: Слово, 1980. – С. 235-258; Його ж: Демократическата партия и националното обеденение на български народ: 1894 – 1900 г. // Военноисторически сборник. – 1983. – № 2. – С. 137-152; Його ж: Демократическата партия и селското движение в България от края на ХІХ век // Селският въпрос и селските движения в България и Германия: 1830-1945. – Велико Търново: Университетско изд-во “Кирил и Методий”, 1983. – С. 4-19; Його ж: Участието на Демократическата партия в управлението на страна – 19. 11 – 20. 12. 1901 // Трудове на Великотърновски университет “Кирил и Методий”: Исторически факултет. – Велико Търново, 1983. – Т. 20. – Кн. 3. – С. 63-109; Його ж: Демократическата партия и национално-революционното движение на българите в Македония и Одринска Тракия в началото на ХХ век (1902-1907) // Военноисторически сборник. – 1984. – № 6. – С. 13-28; Його ж: Идейно-политическо и организационно развитие на Демократическата партия (1902-1906 г.) // Исторически преглед. – 1985. – № 4. – С. 3-19; Його ж: Демократическата партия и вътрешната политика на буржоазните правителства в началото на ХХ век (1902-1907) // Трудове на Великотърновски университет “Кирил и Методий”: Исторически факултет. – Велико Търново, 1986. – Т. 23. – Кн. 3. – С. 73-120; Його ж: Демократическата партия в България 1887-1908. – София: Наука и изкуство, 1987. – 316 с.. У статях В. Ніколової розглядається місце Народно-ліберальної партії у політичній системі Болгарії. Автор аналізує соціальний склад партії, а також дає характеристику електоральної бази “стамболовістів”, які у першу чергу захищали інтереси заможних промисловців і фінансистів, тобто консервативно налаштованих прошарків суспільства. Окремо дослідниця розглянула питання, пов’язане з лідерством серед “стамболовістів” Николова В. Към характеристиката на Народнолибералната партия (1894-1903) // Исторически преглед. – 1976. – № 2. – С. 69-81; Її ж: Народнолибералната партия и вътрешнополитическото развитие на България (1894-1903) // Проблеми на политическата история на България (1878-1944). – София: Изд-во на БАН, 1979. – С. 95-128; Її ж: Въпросът за лидерството в Народнолибералната партия (1887-1903) // Известия на Института по история. – София, 1983. – Т. 26. – С. 243-259; Її ж: Програми и устави на буржоазните партии в България в края на ХІХ и началото на ХХ в. // Вътрешната политика на България през капитализма 1878-1944. – София: Изд-во на БАН, 1980. – С. 54-82. . Висвітлення історії Народно-ліберальної партії знайшло відображення у роботах Ж. Попова. Автор багатьох статей і монографії по цій темі докладно, на основі багатого фактичного матеріалу, аналізує напрямки внутрішньої та зовнішньої політики “стамболовістів” Попов Ж. Проблеми на вътрешната политика на второто народнолиберално правителство (1903-1908) // Вътрешната политика на България през капитализма: 1878-1944. – София: Изд-во на БАН, 1980. – С. 83-114; Його ж: Буржоазните опозиционни партии и второто народнолиберално правителство (1903-1908 г.) // Исторически преглед. – 1982. – № 1. – С. 47-58; Його ж: Народнолибералната Стамболовистка партия за взаимоотношенията на България с Великите сили (1903-1912) // Великите сили и Балканите в Ново и Най-ново време. – София, 1985. – С. 170-180; Його ж: Проблеми на организацонното развитие на буржоазните и дребнобуржоазните партии в Кюстендилски окръг (1878-1912) // Студии на нова българска история (1879-1944). – София, 1985. – С. 190-234; Його ж: Народнолибералната (стамболовистка) партия в България, 1903-1920. – София: Наука и изкуство, 1986. – 200 с..

З падінням комуністичної влади восени 1989 р. і прийняттям нової Конституції у 1991 р. Болгарія вступила на шлях демократичного розвитку та інтеграції до європейської спільноти. Інтерес істориків до зазначеної теми значно зріс, тим паче, що у ній залишалося чимало “білих плям”. Покоління вчених, що сформувалося за доби соціалізму, кардинально змінило методологічні засади своїх досліджень.

Політична діяльність А. Малінова і С. Данєва аналізуєтьс у творах М. Куманова Куманов М. Александър Малинов – познатият и непознатият. – София: Иван Вазов, 1993. – 121 с.; Його ж: Д-р Стоян Данев и Драган Цанков (1884 – 1911) // Шуменци – строители на съвременна България. – Шумен, 2004. – С. 157-164.. Останні роботи В. Ніколової пов’язані з історією та ідеологією Народної партії Николова В. Политическите партии в България (1885–1918): Общи черти и специфика // Проблеми на новата и най-новата политическа история на България. – София: Витал, 1991. – С. 12-39; Її ж: Между консерватизма и либерализма: Народната партия, 1894-1920 г. – София: Витал, 2004. – 536 с.. Дослідниця вважає, що у політичному спектрі “народняки” посідали місце між консерватизмом і лібералізмом, тобто були правоцентристами. Кілька праць вона присвятила й вивченню історії Погресивно-ліберальної партії, де розібрала питання про лідерство у “цанковістів”, підкресливши вплив і авторитет С. Данєва серед однодумців та його особисті і професійні якості Николова В. Драган Цанков: политик на две епохи. – Стара Загора: Знание, 1994. – 34 с.; Її ж: Изборът на политика: Д-р. Стоян Данев и лидерството в Прогресивнолибералната партия (1894 – 1899 г.) // Шуменци – строители на съвременна България. – Шумен, 2004. – С. 149-156.. Вагомий внесок у вивчення діяльності Народної партії зробила також Р. Ангелова. Вона називає “народняків” партією заможних верств населення, тобто тих прошарків, що найбільше зацікавлені у збереженні існуючого стану речей Ангелова Р. Народната партия в вътрешнополитическото развитие на България (6. 05. 1903 – 16. 01. 1908) // Исторически преглед. – 2003. – № 1-2. – С. 3-31; Її ж: Развитие и дейност на Народната партия (1899-1911). – Велико Търново: Фабер, 2003. – 303 с.; Її ж: Народната партия в опозиция на вътрешната политика на правителствата (19 януари 1899 – 12 януари 1901) // Минало. – 2004. – № 3. – С. 53-63; Її ж: Мемоарите на Михаил Маджаров като източник за дейността на Народната партия (януари 1899 – февруари 1901) // Исторически преглед. – 2004. – № 1-2. – С. 188-200; Її ж: Народната партия през призмата на юбилейния събор от 1904 г. // История. – 2005. – № 2-3. – С. 65-71..

Дослідження історії Ліберальної “радославовістської” партії, а також аналіз державно-політичної системи Болгарії знайшли продовження у роботах М. Палангурскі Палангурски М. Социална опора на Либералната (радославистка) партия (краят на ХІХ – началото на ХХ в.) // Исторически преглед. – 1991. – № 11. – C. 34-47; Його ж: Либералната (радославистка) партия в системата на българската парламентарна демокрация (ноември 1900 – юни 1904). – Велико Търново: Слово, 1995. – 207 с.; Його ж: България в балканската политика на Русия (1899-1903). – Велико Търново: Слово, 1996. – 288 с.; Його ж: Избирателната система в България (1879 – 1911 г.). – Велико Търново: Университетско изд-во “Св. св. Кирил и Методий”, 2007. – 271 с.. Автор детально вивчив соціальний склад електорату лібералів, вказавши на домінування у ньому середніх прошарків сільської і міської буржуазії та інтелігенції. У його працях йдеться також про позицію “радославовістів” стосовно зовнішньої політики Росії на Балканах, про їхні методи вирішення болгарського національного питання. Історик підкреслює критичне ставлення лібералів до позиції уряду С. Данєва у “фірміліанському питанні”. Аналізу соціального законодавства ХІІІ Звичайних народних зборів присвячена одна з останніх робіт Д. Саздова. У ній не тільки оцінюється політика другого уряду Народно-ліберальної партій, а й розкриваються наслідки, які мали для країни та її громадян ухвалені “стамболовістською” більшістю закони Саздов Д. Социалната политика из законодателството на второто народнолиберално (стамболовистко) правителство // Надежди и разочарования в история: Сборник в памет на професор Милчо Лалков. – Благоевград: Неофит Рилски, 2005. – С. 111-135. . Успішно застосовуючи порівняльний метод історичного дослідження, А. Пантєв вказує на недоліки болгарської політичної системи, що стають очевидними на тлі класичної західноєвропейської демократії Пантев А. Години на демокрация? Една българската история (1876-1912). – София: Едем 21, 1992. – 176 с.. Політичну систему Болгарії на основі багатого фактичного матеріалу аналізує також В. Колєв. Автор зазначає, що зміна урядів була результатом боротьби політичних сил за владу, а голова держави рахувався з впливом та силою партій Колев В. Партии и парламентаризъм в България // Очерци по българска история (1878-1948). – София: Век 22, 1995. – С. 5-53; Його ж: Конституционният дебат в България 1878 – 1912 г. // Начало на публичността в България. – София: Виета, 2002. – С. 12-45..

Отже, тема, що вивчається, висвітлена у болгарській історіографії під різними кутами зору. Проте, як і у роботах радянських, сучасних російських, українських і західних авторів, не всі її аспекти піддавалися глибокому і всебічному аналізу. Відкритими є питання щодо диференціації лібералів і консерваторів, доцільності вживання термінів “буржуазні” партії, “русофіли” та “русофоби”. На тлі численних публікацій, присвячених Народній і Демократичній партіям, діяльність “стамболовістів” (1899 – 1903 рр.), “цанковістів” (1899 – 1901 і 1903 – 1908 рр.), “радославовістів” і “тончевістів” (1904 – 1908 рр.) залишається “сивою плямою” в історичній науці.

Для досягнення поставленої мети та вирішення низки дослідницьких завдань нами були використані різноманітні історичні джерела. З більшістю з них автору вдалося познайомитись у бібліотеках та архівах Софії, Велико Тирново, Москви, Києва і Харкова. Насамперед, це опубліковані документи, які безпосередньо стосуються діяльності правоцентристських партій у 1899 – 1908 рр Български конституции и конституционни проекти. – София: Университетско изд-во “Св. Климент Охридский”, 1990. – 264 с.; Дафинов З. Демократи: Документална хроника за живота и политическа дейност на Петко Каравелов и Петко Славейков след Освобождението. – София: Родина, 1996. – 493 с.; Документи за българската история: Документи из турските държавни архиви (1863-1909). – София: Изд-во на БАН, 1942. – Т. 4. – 368 с.; История на българите (1878-1944) в документи (1878-1912) – Т. I; Ч. 1 / Съст. В. Георгиев, Ст. Трифонов. – София: Просвета, 1994. – 632 с.; Документы об объявлении независимости Болгарии 1908 г. : Из секретного кабинета князя Фердинанда. – София, 1969. – 186 с.; Програми, програмни документи и устави на буржоазните партии в България 1879-1918 / Съставители В. Николова и Д. Саздов. – София: Наука и изкуство, 1992. – 524 с.; Радикалдемократическа партия в България: Документи и материали. –София: Век 21, 1997. – Т. 1. – 156 с.. Широко залучалася мемуарна література. Попри цілком зрозумілий суб’єктивізм, у спогадах і щоденниках визначних болгарських політиків представлено чимало фактичного матеріалу, аналізу внутрішньої ситуації, критики роботи урядів тощо Генадиев Н. Мемоари / Ред. Ст. Грънчаров. – София: Изд-во на Отечествения фронт, 1985. – Т. 1. – 247 с.; Гешов Ив. Спомени и студии. – София: П. Глушков, 1928. – 393 с.; Иванъ Евстратиевъ Гешовъ: Възгледи и дъйностъ. – София: Предворна печ., 1926. – 179 с.; Данев Ст. Мемоари / Съст. и ред. Е. Стателова и К. Гергинов. – София: Университетско изд-во “Св. Климент Охридский”, 1992. – 290 с.; Маджаров М. Спомени (1854-1889). – София: Български писател, 1968. – 774 с.. Багато цікавих оцінок політики правоцентристських партій міститься у публіцистиці їхніх опонентів з лівого табору Сакъзов Я. Цезаризъм или демокрация? Общественно-политическа студия. – София, 1905. – 382 с.; Благоев Д. Принос към история на социализма в България. – София, 1949. – 342 с.; Стамболийски А. Политически партии или съсловни организации? – София: Изд-во на БЗНС, 1990. – 200 с. та партійних газетах “Мир”, “България”, “Нов век”, “Пряпорец”, “Народни права” та “Демократ” Мир. – 1899 – 1908; България. – 1899 – 1908; Нов век. – 1899 – 1908; Пряпорец. – 1899 – 1908; Народни права. – 1899 – 1908; Демократ. – 1905 – 1906..

Нами залучалися також й архівні матеріали Болгарського історичного архіву при Народній бібліотеці імені Святих Кирила і Методія Български исторически архив при Народна библиотека “Св. Св. Кирил и Методий”. – Ф. 638 “Д. Петков”. – Оп. 1; Ф. 271 “Княз Александър І”. – Оп. 1; Ф. 19 “Т. Икономов”. – Оп. 1. , Наукового архіву при Болгарській академії наук Научен архив при Българска академия на науките. – Сборник на документи № 9. – Оп. 2; Ф. 45 к “В. Радославов”. – Оп. 1; Ф. 57 к “Д. Тончев”. – Оп. 1; Ф. 5 к “Д. Моллов”. – Оп. 1; Ф. 17 к “М. Сарафов”. – Оп. 1; Ф. 125 к “К. Величков”. – Оп. 2; Ф. 54 к “В. Друмев”. – Оп. 1; Ф. 43 к “Д. Цанков”. – Оп. 1., Центрального державного архіву Республіки Болгарія Централен държавен архив на Республика България. – Ф. 3 к “Монархически институт”. – Оп. 1; Ф. 113 к “В. Радославов”. – Оп. 1; Ф. 134 к “А. Людсканов”. – Оп. 1; Ф. 568 к “И. Гешов”. – Оп. 1; Ф. 173 к “Народно събрание”. – Оп. 1, 2; Ф. 401 к “Либерална партия”. – Оп. 1; Ф. 300 к “Демократическа партия”. – Оп. 1., а також документи Архіву зовнішньої політики Російської імперії, де є відомості про внутрішньополітичну ситуацію у Болгарії Архив внешней политики Российской империи. – Ф. 192 “Миссия в Софии”. – Оп. 1; Ф. 151 “Политархив”. – Оп. 482; Ф. 137 “Отчеты МИД”. – Оп. 475. .

Отже, джерельна база дисертаційної роботи – це широка палітра опублікованих і неопублікованих матеріалів. До першої групи належать оприлюднені документи, мемуари, твори відомих громадсько-політичних діячів, щоденники Народних зборів