МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Львівський національний університет ім. Івана Франка

МЕЛЬНИК Ігор Андрійович

УДК 323.17(47+ 57)

МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ

В ПЕРІОД РОЗПАДУ СРСР

Спеціальність 23.00.02 — політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Львів — 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Українській академії друкарства

Науковий консультант: доктор політичних наук, професор

Денисенко Валерій Миколайович,

Львівський національний університет ім. Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Горбатенко Володимир Павлович,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України,

заступник директора;

доктор політичних наук, професор

Варзар Іван Михайлович,

Київський національний університет

ім. М. Драгоманова;

професор кафедри політичних наук;

доктор політичних наук, професор

Чемшит Олександр Олександрович,

Севастопольський національний технічний

університет, завідувач кафедри філософських

і соціальних наук

Провідна установа: Інститут політичних і етнонаціональних

досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України

Захист відбудеться 10 травня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 35.051.17 Львівського національного університету ім. Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Уні-вер-ситетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського націо-наль-ного університету ім. Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Дра-гоманова, 5.

Автореферат розісланий 7 квітня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої Вченої ради,

кандидат політичних наук, доцент О.Б. Шурко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема міжнаціональних відносин у СРСР до його розпаду у вітчизняній науковій літературі висвітлювалася лише з марксистсько-ленінських позицій. Сус-пільство-знавці дотримувалися теоретичного положення про те, що національне питання існує лише в експлуататорському суспільстві, а при соціалізмі зміцнюється міжнаціональна єдність і забезпечується всебічне зближення націй на основі цілковитої рівності. Критичне осмислення міжнаціональних взаємин було неможливим, оскільки в марксистсько-ленінській теорії національне питання підпоряд-ко-вувалося соціально--політичному розвитку суспільства і на перше місце висувалося об’єднання трудящих незалежно від їхньої національної приналежності. Про жодні міжнаціональні суперечності в СРСР теоретично не могло бути мови, адже вони не вписувалися в офіційні ідеологічні схеми.-

Розв’язання національного питання в СРСР оцінювалось як одне з найвагоміших досягнень соціалізму і підкреслювалося його велике міжнародне значення. Зініціювавши перебудову, компартійне керівництво СРСР, безумовно, не припускало, що вона зумовить різке загострення міжнаціональних відносин на широкому євразійському просторі. Проте боротьба за перетворення СРСР у правову державу спричинилася до того, що населення союзних республік почало домагатися правових, політичних й економічних гарантій для права націй на самовизначення.

Розвиток СРСР на межі 80–90-х років підтвердив висновок про національний ренесанс у нинішньому світі та підвищення ролі нації як суб’єкта світового-розвитку. СРСР розпався на низку незалежних держав. Не витримала іспиту часом багатонаціональна федерація півден-но-слов’янських народів СФРЮ. Розділилася на дві окремі держави колишня ЧССР.

Науковий аналіз проблеми міжнаціональних відносин актуалізується ще й тим, що на європейському континенті витворилася нова форма співпраці між самостійними державами — Європейський Союз, хоча на початку ХХ ст. марксисти не допускали подібних відносин між євро-пей-ськими країнами. Це ще одне підтвердження помилковості марксизму-ленінізму в питанні міжнаціо-нальних відносин.

Дослідження окресленої проблеми дає змогу спростувати позицію апологетів збереження Союзу РСР, які намагалися провести аналогію між інтеграцією на євроатлантичному й євразійському просторах, хоч у них вона ґрунтува-лася на протилежних засадах. У Європейському Союзі, як відомо, об’єдналися-незалежні держави, зберігаючи свій суверенітет, тоді як Радянський Союз був прикладом об’єднання держав, при якому формальна за Конституцією федерація насправді існувала як цен-тралізована, унітарна держава.

Актуальність досліджуваної проблеми полягає й у тому, що орто-доксальні марксисти (К.Каутський, Р.Люксембург, В.Ленін, В.Зом-барт, Л.Юркевич, Й.Ста-лін, Ю.П’ятаков, М.Покровський та ін.) спростили етнополітичні і державотворчі питання, а на потребу хибній політичній практиці відповіли тезою про “політичну неблагонадійність” та “історичну меншовартість окремих -народів”, створили теоретичне підґрунтя для репресій і депортацій багатьох народів-етносів, перекроювання етнічних кордонів, перейменування етноойкумен народів тощо.

Стан наукової розробки проблеми. При вивченні міжнаціональних відносин автор спирався на усталений науковий апарат, який стосується розуміння суті нації. Цьому слугували, зокрема, праці Й.Г.Гердера, Е.Гелнера, І.Кедурі, Дж.Мацціні, Дж.С.Мілля, Ш.Морраса, Е.Ренана, Й.Г.Фіхте та ін. Значний внесок ще наприкін-ці ХІХ–на початку ХХ ст. у дослідження теоретичних проблем нації зробили українські вчені М.Костомаров, В.Антонович, М.Дра-го-манов, І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, Т.Зіньківський, М.Міх-нов--ський, Д.Донцов, В.Старосоль-ський, М.Брайчевський, В.Винниченко та ін.-

У період перебудови національні проблеми в СРСР не зазнали істотної -переоцінки. Радянські вчені-суспільствознавці, часто вихідці з інших союзних республік, продовжували традиційно висвітлювати міжнаціо-нальні від-носини. Хоча певні недоліки тут визнавалися, але дослідники трактували їх як порушення-ленінської національної політики. Маємо на увазі насам-перед праці таких учених, як А.Авторханов, С.Андрєєв, Е.Баграмов, Ю.Бром-лей, А.Бу-тенко, К.Гі-затов, А.Гулига, Г.Гусейнов, А.Жарников, Д.Ільїн, С.Калтахчян, В.Карпов, А.Ківа, В.Коз-лов, І.Крупник, А.Ланщиков, В.Михайлов, М.Ми-хайлов, Н.Ні-кітін, Г.По-пов, Г.Смирнов, Е.Тадевосян, В.Тишков, А.Ципко, Г.Шах-назаров та багатьох інших.

На сторінках московських періодичних видань мали змогу висловити свою думку вчені з інших союзних республік М.Бернштейн, І.Дзюба, Е.Зеймаль, М.Рябчук, К.Халлік, Г.Целмс та ін.

В умовах незалежної України науковий інтерес до дослідження націо-наль-ного питання значно підвищився. Побачили світ такі фунда-мен-тальні праці, як “Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визна-чення, персоналії” (К., 1993), “Мала енциклопедія етно-дер-жавознавства” (К., 1996), “Етнос. Нація.-Держава. Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду” (К., 2000). Особливу цінність має книга “Націоналізм: антологія” (К., 2000). На увагу -заслуговують дослідження-В.Антонюка “Основи етнополітики” (К., 2005), І.Вар-зара “Політична етнологія як наука” (К., 1994), М.Вівчарика “Україна: від етносу до нації” (К., ), О.Гриніва “Україна і Росія: парт-нерство чи проти-стояння? (Етнополітологічний аналіз)” (Львів, 1997) та “Укра-їнська націологія: від другої світової війни до відродження держави. Історичні нариси” (Львів, 2004), Г. Касьянова “Теорія нації та націоналізму” (К., 1999). Учені спираються на невідомі й нові матеріали, прагнуть до об’єктивного викладу, відкидаючи упередженість у працях дослідників попередніх десятиліть.

Важливе значення для аналізу міжнаціональних відносин мають праці В.Андрущенка, О.Гараня, В.Горбатенка, Я.Дашкевича, В.Денисенка, І.Дзюби, В.Євтуха, Л.Залізняка, О.Картунова, А. Колодій, К.Кондратюка, І.Кресіної, С.Кульчицького, Ю.Левенця, В.Лизанчука, В.Литвина, О.Майбороди, С.Ма-кар--чука, М.Мальського, В.Мельника, О.Мироненка, М.Михальченка, М.Мок-ляка, Л.Нагорної, В.Наулка, О.Нельги, В.Нора, І.Онищенко, М.Панчука, М.Поповича, Ю.Римаренка, В.Сергійчука, О.Сичивиці, О.Чемшита, Н.Чер-ниш, Л.Шкляра, О.Шуби, Б.Яроша та багатьох інших, які системно досліджують економічні, соціальні, політичні, культурні, психологічні аспекти цієї проб-леми.

Водночас треба зазначити, що і в працях дослідників пострадянського періоду, насамперед учених з Російської Федерації, простежується упередженість і суб’єк-тивізм у трактуванні процесу розпаду СРСР. Тому є підстави констатувати відсутність у вітчизняному суспільствознавстві праці, метою якої є комплексний аналіз світоглядно-теоретичних та методологічних засад причин падіння світової наддержави. Об’єктивне дослідження цієї проблеми часто підмінюється різними софізмами, спробами трактувати процес розпаду СРСР як цілеспрямований розвал його зовнішніми та внутрішніми ворогами. Залишки такого мислення негативно позначаються як на взаєминах між національними незалежними державами на території колишнього СРСР, так і на міжнаціональних відносинах в самих незалежних країнах. Тому науковий аналіз динаміки, взаємовпливу і взаємозв’язку міжнаціональних відносин у період розпаду СРСР сприятиме здійсненню концептуального пошуку й обґрунтуванню нової парадигми міжнаціональних відносин у багатонаціональній державі, яка слугуватиме визначенню та уточненню основних засад і пріоритетів сучасного політичного життя в Україні.

Мета та завдання дослідження полягають у тому, щоб на основі нау-ко-во-го аналізу міжнаціональних відносин у період перебудови, що заверши-лася розпадом багатонаціонального СРСР на незалежні держави в межах союзних республік, розробити і реалізувати концепцію комплексного аналізу динаміки розвитку міжнаціональних відносин перед розпадом СРСР.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких дослідницьких завдань:—

обґрунтувати теоретико-методологічні засади міждисциплінарного дослідження міжнаціональних відносин;—

виявити та системно дослідити основні причини, що вплинули на загострення внутрішніх суперечностей та призвели до розпаду СРСР;—

визначити динаміку розвитку національних відносин у СРСР;—

охарактеризувати критерії вичерпаності радянської моделі феде-ралізму;—

обґрунтувати тенденції та принципи національного розвитку СРСР у період-його розпаду в контексті світового національного ренесансу, з одного боку, і міждержавної інтеграції — з іншого;—

дослідити суть культурно-етнічних ознак, історичних форм та політичний зміст функціонування нації та на основі цього запропонувати авторське визначення-сутності цього феномена;—

дати порівняльний аналіз суті культурно-етнічного розуміння нації та її політичного сенсу;—

теоретично осмислити генезу перетворення багатонаціонального СРСР у низку національних держав;—

спростувати офіційну тезу про рівноправність і розв’язання націо-нального питання в багатонаціональній державі;—

з’ясувати важливість критичного аналізу національних відносин у СРСР для становлення української політичної нації за умов утвердження громадян-сь-ко-го-суспільства.

Об’єкт дослідження — національне питання в СРСР як багато-націо-нальній державі.

Предмет дослідження – принципи, динаміка, взаємовплив і взаємо-зв’язок міжнаціональних відносин в СРСР у період його розпаду на незалежні національні держави.

Джерельна база дослідження. Проаналізувати проблеми міжна-ціональних відносин у СРСР у період його розпаду і створити об’єктивну картину перебігу політичних подій дали змогу офіційні документи з’їздів народних депутатів СРСР, Верховної Ради СРСР, ЦК КПРС, ЦК КПУ, різних громадських організацій, а також виступи радянських державних і громадських діячів, особливо перед самим розпадом багатонаціональної держави.

Хоча хронологічно досліджуваний період охоплює лише період перебудови, треба зважати на його насиченість і динамічність. Звісно, важливим джерелом вив-чення були періодична преса й статті на актуальні теми в наукових періо-дич-них виданнях. У процесі наукового дослідження опрацьовано журнали “Друж-ба народов”, “Новый мир”, “Октябрь”, “Наш сов-ременник”, “Коммунист”, “Молодая гвардия”, “Диалог”, “Полити-чес-кое самообразование”, “Комуніст України”, “Під прапором ленінізму”, газети “Правда”, “Известия”, “Комсомольская правда”, “Радянська Укра-їна”, “Правда Украины”, “Літературна Україна” та ін.

Проблеми міжнаціональних відносин всебічно обговорювалися насам-перед на сторінках російської періодики, яка завжди мала спри-ят-ли-віші умови, ніж періодика інших союзних республік, особливо Укра-їнської РСР, компартійні керівники якої виявляли надмірну ортодоксальність.

Компартійне керівництво Української РСР навіть у роки перебудови не змінило свого ставлення до національного питання, до реалістичної оцінки становища української нації в СРСР, беззастережно підпо-ряд-ковуючи республіканські -інтереси інтересам союзного центру, хоча техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС довела згубність такого підходу. Цим керівництво Української РСР докорінно відрізнялося від керівництва союзних республік Прибал-тики, які на перше місце ставили національні інтереси.

Методи дослідження випливають з визначення предмета й поставлених завдань і зумовлені потребою проаналізувати міжна-ціональні відносини в СРСР перед його розпадом, тобто в конкретно-історичних умовах дезінте-грації -євразійського простору в контексті розвитку всього людства. Щоб подолати описовість та методологіч-ну фрагментацію і водночас забез-печити теоретичне осмислення генези перетворення-багато-націо-наль-ного СРСР у низку національ-них держав, у дисертаційному дослідженні використовується-системно-історич-ний аналіз, у рамках якого здійснюється інтеграція методологічних підходів як однієї з голов-них внутрішніх тенденцій розвитку політичних наук. Такий аналіз орієнтує на виявлення цілісності політичних явищ, їхньої внутрішньої організації, передбачаючи залежність кожного її елемента чи компонента від цілого.-Системно-істо-ричний підхід до розуміння міжнаціональних відносин виявляється у з’ясуванні взаємозв’язку між процесами-в національній сфері на початку-ХХ ст., у дореволю-ційній Росії, розвитком СРСР як багатонаціональної держави та перед розпадом СРСР. Водночас принцип історизму реалізується-в критичному розумінні та інтерпретації суспільного контексту міжнаціональних взаємин у СРСР і в глобаль-ному масштабі.

Системно-структурна методологія сприяла обґрунтуванню необхідної основи для науково аргументованих відповідей на поставлені питання, переходу від атомарності до цілісності, в якій структура домінує над елемен-тами. Така універсальна методологія не заперечує використання апарату і досягнень сучасної наукової методології -політичних наук, що відповідає характеру наукового знання. Структурно-функціональний підхід як один із різновидів системного підходу дає змогу уявити суспільство як систему, що складається з елементів, які виконують певні функції, важливі для збере-жен-ня її цілісності. Якщо організація системи і механізм її управління не забез-печують досягнення поставленої мети, то система не може діяти ціле-спря-мовано, а її подальше існування ставиться під загрозу. Саме в таких умо-вах опинився СРСР як багатонаціональна система на рубежі 80–90-х років ХХ ст.

У дисертації використовувалися порівняльний, інституціональний та міждисциплінарний підходи, що дало змогу дослідити політичні відносини комплексно.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації впер-ше в українській політичній науці розроблено і реалізовано концепцію комплексного аналізу динаміки розвитку міжнаціональних відносин у період розпаду СРСР, суть якої полягає у виокремленні та систематизації принципів, -тен-денцій, критеріїв меж вичерпаності існуючої моделі радянського федералізму, комплексу-суперечностей, що призвели до розпаду світової наддержави, та соціально-політичні і правові наслідки цього процесу.

Наукова новизна знайшла відображення в таких ідейно-теоре-тичних концептах, засадованих у дисертації:—

обґрунтовано теоретико-методологічні засади міждисциплінарного дослідження міжнаціональних відносин у багатонаціональній дер-жаві, основу яких склали-економічні, соціальні, політичні, культурні, психологічні аспекти, що в різ-них поєднаннях та артикуляціях по-різному репрезентують історичні моделі-етапів розвитку багатонаціональної радянської федерації;—

виявлено та системно досліджено основні причини, що вплинули на загострення внутрішніх суперечностей та призвели до розпаду світової наддержави: криза в соціально-економічній сфері країни та неспроможність її подолання в інтересах союзних республік традиційними компартійними методами; конфронтаційна позиція партійно-державного керівництва; падіння авторитету КПРС і -посилення впливу національно-патріотичних сил у союзних республіках; ігнорування партійним і державним керів-ниц-твом СРСР нових процесів у національній сфері; ліквідація партійної моно-полії в ЗМІ та викриття антинародної політики КПРС; суперечності між союзним і російським керівництвом у питаннях реформування СРСР;—

на основі аналізу партійних і державних документів, наукових праць як вітчизняних, так і зарубіжних учених, присвячених різним аспектам дослідження міжнаціональних відносин, визначено динаміку розвитку національних відносин у СРСР, яка полягає в постійно наростаючій тенденції розриву (асин-хронізації) цільового партійно-державного регу-лю-ван-ня міжнаціональних відносин та культурно-етнічних змін само-регулюючих засад збереження та розвитку національних утворень. Це дало змогу спростувати упередженість і -суб’єктивний підхід, що простежується в працях дослідників пострадянського періоду, насамперед учених з Російської Федерації, які намагаються трактувати-процес розпаду СРСР як ціле-спрямований, інспірований розвал;—

на основі цього досліджено особливості дії принципів поліекран-ності, синхронності, фундаментальності у практиці здійснення національної політики-в СРСР;—

охарактеризовано критерії вичерпаності радянської моделі федера--ліз-му:--компартійна монополія при декларуванні національно-територіального принципу побудови СРСР, формальне визнання права на самовизначення, посилення унітаризму як тенденції, винятковість реального становища РРФСР і російської нації,-форсоване формування нової історичної спільноти на росій-ській основі — радянського народу, узурпація панівного становища серед країн---союзниць;—

підкреслено, що розпад СРСР на національні держави в межах союзних республік підтвердив переваги, прагнення до самостійного націо-наль-ного розвитку як тенденцію в глобальному масштабі на противагу задекла-рованій тенден-ції до злиття-націй у процесі утвердження радянської моделі соціалізму;—

запропоновано визначення нації як людської спільноти на одній території, об’єднаної усвідомленням спільності походження, спільною урба-ні-зованою культурою та інформаційним зв’язком, яка прагне до захисту своєї само-бутності у державних формах існування;—

здійснено порівняльний аналіз суті культурно-етнічного розуміння нації та її політичного сенсу;—

теоретично осмислено генезу перетворення багатонаціонального СРСР у низку національних держав. У рамках системно-історичного ана-лізу охарактеризовано особливості радянської федерації, виявлено наслідки підміни федералістич-них засад побудови Союзу РСР як багатонаціональної держави централістичним унітаризмом, показано суперечності між теоретичними підходами і суспільною практикою;—

зазначено, що комплексний аналіз міжнаціональних відносин у СРСР на державно-правовому рівні охоплює відносини різних масштабів: між союзним центром і союзними республіками; між союзними республіками та автономними національними утвореннями на їхніх територіях; між союзними республіками та автономними утвореннями і національними групами, які не мають державних (союзно-республіканських і автономних) форм, що спростовує офіційну тезу про їх рівноправність і розв’язання національного питання в багатонаціональній державі;—

з’ясовано важливість критичного аналізу міжнаціональних відносин у СРСР для визначення та уточнення основних засад і пріоритетів сучасного політичного життя в Україні при розробці державної стратегії міжна-ціо-нальних відносин за умов утвердження громадянського суспільства.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що завдяки своєму-комплексному узагальнюючому характеру дисертація, з одного боку, є автор-ським підсумком у дослідженні широкомасштабної та складної проблеми, а з іншого — започатковує новий етап у подальшій розробці важливих суспільно--політичних проблем.

Положення та висновки дисертації можуть бути використані у роботі органів виконавчої влади, а також при підготовці загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, написанні підручників і навчальних посібників з теоретичної та прикладної політології, порівняльної політології і правознавства, історії політичних і правових учень, а також спецкурсів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою, що містить отримані автором результати, які забезпечують розв’язання важливої теоретичної і теоретико-прикладної проблеми в межах здійснюваних нових розробок у галузі політичних наук.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації апробовані автором на наукових конференціях: Всеукраїнській науково-практичній-конференції “Україна irredenta”: “Ідейна спадщина Ю.Ба-чин-ського і сучасна Україна”-(Тернопіль, 2002); Міжнародній науковій конференції “Українська соціал--демократія: національний і міжнародний аспект” (Львів, 2003); ХІІІ Міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 2003); ХІІ щорічній Міжнародній нау-ково-практичній конференції “Українознавство в розбудові грома-дянсь-кого суспільства в Україні” (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції “Духовність. Культура. Нація” (Львів, 2003); ХІІІ щорічній Міжнародній науково-практичній конференції “Соціально-економічні, політичні та етно-національні чинники буття народу-в системі україно-знав-ства” (Київ, 2004); Міжнародній науково-практичній конференції “Україна-на шляху до євро-пей-ської спільноти в умовах Помаранчевої революції” (Київ, 2005); Міжна-родній науково-практичній конференції “Україна в євроінтеграційних процесах” (Київ, 2007).

Публікації за темою дисертації. Основні результати проведеного дослідження викладено в індивідуальній монографії та 23 наукових статтях.

Структура та обсяг дисертації. Системний підхід дослідження диктував струк-туру самої праці. Вона складається зі вступу, трьох розділів (12 під--роз-ділів), висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації стано-вить 344 сторінки основного тексту і 67 сторінок списку літератури. Список -ви-користаних джерел охоплює 884 найменування, у тому числі 38 джерел -іноземними мовами.

Основна частина Основна частина

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, розкривається стан дослідження проблеми, простежується її зв’язок із науковими програмами, планами та темами, визначаються об’єкт та предмет дослідження, його мета та завдання, наукова новизна та джерельна база. Розглядаються теоретико-методологічні засади дисертації, висвітлюються питання апробації та практичної значимості її результатів.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження міжнаціональ-них відносин” на основі системного аналізу подано харак-теристику проблеми міжнаціональних відносин у контексті євро-пейської, російської та української політичної науки, визначено теоретичні основи, джерельну базу, методологічні прин-ципи та методи дослідження.

У підрозділі 1.1. ”Міжнаціональні відносини в СРСР у політичній науці -пострадянського періоду” на основі аналізу літератури зроблено висновок, що об’єктив-не--дослідження причин падіння світової наддержави часто підмінюється різними софізмами, спробами трактувати природний процес розпаду СРСР як цілеспрямований розвал його зовнішніми та внутрішніми ворогами. Серед російських -учених, зокрема, існує два погляди на причини розпаду Радянського Союзу. Одні з них звинувачують у припиненні існування СРСР американські спецслужби, інші — різних діячів КПРС і держави. Так, А.Шев’якін вважає, що перебудова була багатоходовою, багатоваріантною та віртуозно проведеною операцією “холодної війни” з метою повалення радянської влади в СРСР і розколу Союзу. При другому підході слід виділити прихильників двох груп. Наприклад, А.Шутов без жодних застережень заявляє, що розвал економіки, політичної системи, армії, силових структур, ослаблення суверенітету країни і доведення її до територіального розпаду — це справа рук М.Горбачова. Інша група прихильників другого підходу, наприклад А.Митрофанов, звинувачує в розпаді СРСР національну партноменклатуру, особливо ту її частину, котра мала досвід найвищого господарського управління в національних республіках. Ще один російський дослідник С.Кара-Мурза в розпаді-СРСР звинувачує горбачовську рать. Перебіг тодішніх серпневих подій учений намагався пояснити, спираючись на положення А.Грамші про гегемонію на сторінках своєї чималої за обсягом книги, проте не скористався такою можливістю.

Водночас виклад С.Кара-Мурзою теорії італійського вченого дає змогу застосувати його при вивченні міжнаціональних взаємин у СРСР.

Об’єктивно проаналізувати причини загострення міжнаціональних від-носин у СРСР перед його розпадом, а заодно і спростувати твердження тих російських учених, які не погоджуються з тим, що Радянський Союз як імперія не був розвалений з чиєїсь лихої волі, а припинив своє існування внаслідок природного розпаду на 15 суве-ренних національних, за винят-ком Російської Федерації, держав, значною -мірою допомагає нау-кове дослі-д-ження Е.Томпсон “Трубадури імперії: Російська література-і коло-ніалізм”.

В українській політологічній науці міжнаціональним відносинам також приділяється чимало уваги. З цих проблем опубліковано низку праць, проводяться наукові конференції. Приміром, на одній з них вітчизняні і зарубіжні вчені дійшли висновку, що СРСР був особливим типом імперії, яка успадкувала від царської Росії „внутрішню імперію”, а після Другої світової війни створила „зовнішню імперію”.

Праці українських політологів започаткували обґрунтування теоре-тико--методологічних засад аналізу міжнаціональних відносин у період роз-паду СРСР. На цій основі автор дисертації здійснив наукове дослі-д-жен-ня, яке дало йому підстави дійти висновку, що трансформація Радян-ського Союзу в Співдружність Незалежних Держав стала наслідком зако-но-мірного процесу боротьби суперечностей, закладених у самій природі радянської державності. Автор солідаризується з тими вченими, які вважають, що розпад Союзу РСР був зумовлений особливостями-його створення і пов’язаний з вичерпаністю радянської моделі федералізму. Це положення ґрунтується на аналізі радянської дійсності й узагальненні результатів наукових пошуків, які засвідчили наявність суперечностей між тео-ре-тич-ними підходами і реальним суспільним становищем, між союзним центром і союзними рес-публіками.

У підрозділі 1.2. ”Нація як об’єкт суспільствознавчого вивчення в СРСР” розглядаються теоретико-методологічні основи нації, з’ясовуються місце, значення та роль проблеми міжнаціональних взаємин у багато-націо-нальних державах, робиться висновок про те, що вона належить до науки, яка серед україн-ських учених отримала назву етнодержавознавство.

Дисертант сконцентрував своє дослідження на політичних процесах у СРСР на межі 80–90-х років минулого століття, але прив’язав до історичних і правових процесів, а також до механізмів взаємодії етносів і націй у процесах державотворення як наслідку розпаду багатонаціональної держави. Дисертаційна робота стосується безпосередньо такої підгалузі етнодержавознавства, як політична етнологія, засадованої І.М.Варзаром.

Методологічну основу дослідження, яке входить до проблематики етно-державознавства, становлять філософські та загальнонаукові підходи, що створюють ідейно-концептуальну та світоглядну системи пізнання. Використано також діалектичний метод, що передбачає вивчення об’єктивного розвитку у взаємозв’язку зі суб’єктивними чинниками, яким належить вирішальна роль. Залучено синергетику — сучасну теорію самоорганізації та нового світобачення-нелінійних, складних процесів і явищ, оскільки ігнорування її як методологічного принципу зумовило неправильне трактування як національних процесів у СРСР, так і пов’язаних з ними багатьох ідеологічних явищ, зокрема ставлення-до націоналізму.

Дослідження міжнаціональних відносин вимагало системного підходу як специфічного прояву загальнонаукового методу в цій сфері. Вико-ристання методологічного принципу системності зумовили дві обставини. По-перше, сам СРСР представляв певну систему, елементами якої були етноси та нації, а по-друге, -націю слід розуміти як цілісність, на це вказує і регулятивна ідея її систем-ної множини. Ототожнення людини з нацією є ототожненням з нею як ціліс-ністю. Водночас -дисертант не ігнорував особливостей національної проблеми в СРСР, а використав метод порівняння і зіставлення, який допоміг дослідити не лише спільне в міжнаціональних відносинах, а й унікальне кожного народу, що відрізняє його від інших. Таку унікальність засвідчували різні народи СРСР. Національне розмаїття вимагало нестандартних підходів до міжнаціо-нальних відносин, але керівництво полінаціональної держави ігнорувало такі особливості, намагаючись прискорено уніфікувати багатонаціональну людність.

У дисертації використано традиційні методи наукового пізнання — аналіз і синтез. Важливу роль відіграли такі загальнонаукові методи, як індукція та дедукція, методи порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент. Надзвичайно корисним був метод сценарного підходу, особливість якого зумовлена-тим, що міжнаціональні відносини належать не до стихійних явищ і подій, бо залежать насамперед від ролі суб’єктивного чинника. Доконечним було застосування конфлік-тології як методу етнополітичного аналізу, різних методів, що є спільними як для етнодер-жавознавства, так і для етнополітології, зокрема, “державологічний -метод” Ю.Римаренка, метод “історіологічного аналізу” І.Варзара, метод “модернізаційного виклику” О.Майбороди, “етнополітологіч-ний” метод і метод “етнокому-ні-катив-ного підходу” О.Картунова.

Окремої уваги заслуговує метод “механізму глобальних взаємозв’язків” сучасної держави, обґрунтований Д.Хелдом. Учений вважає, що регіо-наль-ний і глобальний взаємозв’язок заперечує традиційне національне роз-в’я-зан-ня центральних питань демократичної теорії і практики, бо сам про-цес управління-начебто відходить від категорії національної держави, а також ключових ідей демократичної думки.

Дисертант вважає, що до вивчення проблеми міжнаціональних від-носин доціль-ніше підійти з позицій структурно-функціонального аналізу. На його засадах англійський дослідник Е.Гелнер зробив висновок, що радянське суспільство згинуло безславно тому, що не спромоглося забез-печити зростання. Звичайно, вчений мав на увазі насамперед еко-номічне зростання. Водночас треба зазначити, що компар-тійне керів-ництво ігнорувало другий основний принцип політичної легітимності в інду-стріальному світі — націоналізм, який офіційна пропаганда і радян-ське суспільствознавство тлумачило виключно в негативному світлі, хоч до націоналізму колоніальних народів ставилося схвально.

Національна політика в Радянському Союзі будувалася на подвійних стандар-тах. З одного боку, організатори СРСР визнавали суверенітет і свободу націй, а з іншого — союзний центр придушував найменші прояви неросійських народів скористатися задекларованими правами. Справедливі вимоги -гарантій для національ-ного розвитку таврувалися як націоналізм, а домагання конституційного права на вихід союзної республіки з СРСР трактувалося як антидержавний злочин.

Формально КПРС підходила до міжнаціональних взаємин діалектично: з -одного боку, подальший розквіт націй, національних мов і культур, а з іншого — взаємозближення націй на основі інтернаціоналізму. Звісно, конкретні шляхи і політично-правові механізми, як правило, не згадувалися, а часто, як і з правом союзних республік на вихід з СРСР, офіційно запускалися механізми протидії. Дек-ларативні конституційні норми набували протилежного значення в кримінальному-законодавстві.

Грубі порушення в міжнаціональних взаєминах пояснювалися хибною практикою періоду культу особи, їх усунення зводилося до декларативних запевнень про повернення до ленінської національної політики, хоч насправді ігнорування прав націй виправдовувалося новою квазінауковою фразеологією. Така практика дала змогу забезпечити майже сімдесятирічний період існування федеративної багатонаціональної держави, яка де-факто була унітарною. Та все ж суперечності, закладені при її створенні, неминуче наближали її до розпаду.

Показано, що ці процеси посилила перебудова. Однак і в той період упродовж тривалого часу проблеми міжнаціональних відносин у СРСР ігнорувалися. Давалися-взнаки не лише складність ситуації, а й упереджене трактування теоретич-них-проблем. Виявлення причин і масштабів дефор-мацій та нерозв’язаних проблем-підпорядковувалося тенденційно спро-щеному поясненню розвитку-глобального характеру суспільного життя багатонаціональних держав. Лише в 1988 р. ЦК КПРС виніс на обго-ворення пленуму питання про удосконалення міжнаціональних відносин.

Дослідження засвідчує, що офіційна компартійна пропаганда нама-га-лася звести виникнення етнічних конфліктів до дій націоналістів у неро-сій-ських республіках, називала їх “екстремістами” і “ворогами” інтер-національної єдності народів багатонаціональної держави. Автор дисертації у цьому питанні солідаризується з Е.Гелнером, який вважає, що міжнаціональні супереч-ності зумовлюються розподілом праці між різними етнічними групами, невідповідністю між можливостями і станом націо-нальної культури та засобами політичної влади. Коли індустріальна економіка виникає в полікультурному суспільстві — а саме так було в СРСР починаючи вже з другої половини 20-х років ХХ ст. — тоді виникають тертя, які породжують конфлікти в міжнаціональних відносинах. Тому супереч-ності, закладені при створенні СРСР, неминуче наближали країну до розпаду.

У підрозділі 1.3. ”Радянський експеримент: співвідношення федералізму в теорії з унітаризмом на практиці” аналізується структура СРСР в історичній ретроспективі, розглядаються етапи та ключові принципи його створення і перетворення-в унітарну державу.

Дисертант підкреслює, що компартійне керівництво докладало всіх зусиль, щоб зберегти СРСР в існуючих межах, видаючи його за добровільний союз народів. Формально визнаючи право націй на самовизначення, партія фактично-відкидала його та наголошувала на доконечності збереження цілісності оновленого Союзу в існуючих межах. Однією з причин цього був конфронтаційний світогляд, який сповідували ідеологи КПРС. Переконуючи неросійські народи в тому, що партія більшовиків допоможе їм створити власну національну державу, партійна номенклатура насправді приховувала свої плани. Суперечності,-які виникли між В.Леніним і його соратниками з приводу механізмів об’єднання,-мали лише тактич-ний характер і свідчили про різне розуміння шляхів досягнення стратегічної мети. Зокрема, твердження В.Леніна про те, що автономізація є “неправильною і -несвоєчасною затією”, було нічим іншим, як добре спланованою, далекосяжною комбінацією. Руйнуючи конституційну національну державність, автономізація -фактично віднов-лювала колишню російську імперію, до чого, власне, прагнули більшовики. Однак В.Ленін побоювався, що перетворення національних республік на автономні із сильно урізаним суверенітетом може спричинитися до національно-визвольної боротьби неросійських народів. Цим і пояснюється несприйняття-ним політики автономізації. Хоча вона, як відомо, в центральному ком-партійно-радянському апараті розглядалася як єдино можливий вихід із ситуації.-

У дисертації наголошується, що В.Ленін зробив усе від нього залежне, щоб керівництво партії визнало переваги запропонованого ним способу утворення єдиної держави — федеративного устрою, який формально передбачав об’єднання національних республік на основі рівних прав. За його ж пропозицією новоутворена держава отримувала назву — Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. За кожною з республік, які утворювали Радянський Союз, мало зберігатися право вільного виходу з нього, закріплене в національних конституціях.

Однак проведений аналіз компетенції СРСР в особі найвищих державних органів дає змогу дійти висновку, що теоретично задекларовані конституційні права неросійських народів паралізував унітаризм на практиці. По-перше, союзні республіки були позбавлені суверенітету, під яким розуміється повнота влади держави, її незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. По-друге, унітаризм СРСР виявився в інституті союзного громадянства, що зводило -нанівець громадянство союзної республіки, підмінивши його пропискою на -певній території. Таким чином, союзна республіка, суверенна за Конституцією-держава, не мала свого гро-мадянства.-По-третє, право союзних органів скасовувати постанови державних органів союзної республіки доводить унітарний характер СРСР. По-четверте, союзні органи могли на практиці узурпувати будь-яке питання, крім перелічених у компетенції СРСР. Фактично союзне міністерство навіть не брало до уваги республіканського законодавства, бо на перше місце ставило інтереси СРСР, а не народу-союзної республіки.-Нарешті, -по-п’яте, треба зважати, що в СРСР встановився необмежений партократичний режим. Отож, немає жодних підстав заявляти, що в радянській федерації гармонійно поєднувалися вимоги інтернаціональної єдності і національного суверенітету. Насправді союзні республіки не могли зберігати і розвивати свою національну державність.

Як випливає з дослідження, криза унітарної моделі СРСР вимагала комплексного підходу до національної проблеми, бо в ній найтісніше переплелися еко-номічні,-соціальні, політичні, культурні, психологічні та історичні фактори. -Однак суспільствознавці не мали адекватного уявлення про реальний стан міжнаціональних взаємин. Нерозуміння засадничих положень побудови СРСР зумовило абстрактні пропозиції щодо розв’язання міжнаціональних суперечностей.

У підрозділі 1.4. “Право на самовизначення і міжнаціональні відносини у процесі розпаду СРСР” зазначається, що міжнаціональні взаємини характеризувалися-насамперед суперечністю між союзними республіками і союзним центром, який не зумів передбачити нові тенденції і їх наслідки. Реалізація права виходу із СРСР союзною республікою не означала, що її взаємини із Союзом перетворяться в конфедеративні, адже такий суб’єкт Союзу об’єктивно мав право відокремлюватися від СРСР. Конститу-ція СРСР, а також конституції союзних республік лише допускали вихід з СРСР.

Реакцією на таку офіційну політику було національне відродження неросійських народів. Партія була змушена по-новому трактувати самовизначення народів і суверенітет нації. Щоб запобігти посиленню міжнаціональної ворожнечі, компар-тійне керівництво після тривалого зволікання визнало доцільність укладення -нового Союзного договору. Завдання полягало в тому, щоб у Союзному договорі відтворити нові реалії, втілити нові підходи, які стосуються реального суверенітету-республік, їхньої економічної самостійності, механізму виходу із Союзу, чіткого розмежування компетенції і повноважень Союзу і республік, добровільну передачу функцій або частини їх Союзу.

Партія наголошувала на забезпеченні гармонійного поєднання національних й інтернаціональних цінностей та інтересів, чіткому розмежуванні національного і націоналістичного. Водночас давалося нове трактування самовизначення народів. Аналогічним був підхід до питання суверенітету в СРСР як союзній державі: в розв’язанні одних питань самостійність і верховенство має СРСР, в інших — союзні республіки. Подібна формула нічого не давала, адже не було розв’язане основне питання — про похідний характер повноважень Союзу від союзних рес-пуб-лік, бо йшлося про перевагу союзного законодавства над респуб-лі-канським. Водночас порушувалося питання про відновлення прав народів, які проживали в автономіях. Насамперед йшлося про вимогу відновити в повному обсязі принцип національного самовизначення, який був утверджений конституційно, але втратив свій зміст в умовах командно-адміністративної системи.

Аналіз показав, що Конституція СРСР не передбачала послідовних гарантій реалізації права нації на самовизначення, механізму його здійснення, а керівництво-СРСР фактично ігнорувало такі гарантії. Праву націй почали протиставляти права-людини, що призводило до загострення взаємин між титульною нацією і національ-ними меншинами, бо воно вважалося небезпечним для існування СРСР. Намагання-підпорядкувати суспільні процеси офіційним догмам спрямовувалося на протидію відцентровим тенденціям в СРСР, що виявилися у міжнаціональних суперечностях.

У другому розділі “Криза міжнаціональних відносин у період перебудови” досліджується боротьба народів за національні права, яка призвела до розпаду-СРСР. Так, у підрозділі 2.1. “Передумови міжнаціонального протистояння” показано, що перебудова спричинилася до активного прояву національної самосвідомості неросійських народів. Як наслідок, союзні й автономні республіки, інші автономні формування почали проголошувати декларації про суверенітет.-Заявили про своє право на самовизначення й ті народи, які не мали національно-державних утворень.

У дисертації показано, що наукові прогнози у національному питанні не справдилися: не було ні інтернаціоналізації, ні зближення і злиття, навіть не могло бути мови про будь-яку уніфікацію. Причини помилок сус-пільство-знавців зумов-лювалися насамперед тим, що дослідження виконувалися на офіційне замов-лення,-а їхні результати допасовувалися до абстрактних схем. Із дослідження випливає, що на початку перебудови радянське керівництво вважало за аксіому твердження, що сфера міжна-ціо-нальних взаємин не вимагає таких докорінних змін, як інші сфери суспільного життя. Існування міжнаціональних проблем у СРСР ігнору-валося. Перші його прояви списувалися на підступи націоналістичних сил як за кордоном, так і в неросійських республіках. Проте вже тоді в партійному і державному керівництві почали формуватися інші погляди на міжнаціональні взаємини в СРСР. Доводилося визнавати, що проблеми-національних відносин властиві не тільки капіталізму, як стверджувалося раніше, а й соціалізму, а від їх розв’язання залежить доля останнього та зініційоване керів-ництвом КПРС оновлення суспільства.-Однак радянське керівництво не ско-ристалося досвідом цивілізованого розв’язання національних конфліктів, якого набули-народи світу.-Заходи органів влади були малоефективними, половинчастими, -запізнілими. А до того ж, часто вони не виконувалися, а лише декларувалися.-

Дисертант доходить висновку, що переростання міжнаціональних проблем у міжнаціональні конфлікти в СРСР розпочалося з другої поло-вини 80-х років ХХ ст., тобто в період перебудови. Підвищення націо-наль-ної-самосвідомості -зіткнулося з упертим опором адміні-стра-тивно-коман-д-ної системи, яка не мирилася зі змінами взагалі, а у сфері націо-нальних відносин — і поготів. У СРСР переважали унітаризм і диктат центру, дефор-мованість самої системи національ-ної самосвідомості. Між-на-ціональні конфлікти намагалися пояснити деформаціями первісного плану радян-ської федерації. Ця концепція віддзеркалювалася в націо-нальній політиці КПРС, а тому спроби розв’язати міжнаціональні суперечності тради-цій-ними -методами підтверджували свою безпер-спек-тивність. Ці суперечності дедалі поглиб-лювалися. Проблема Нагірного Карабаху продемонструвала кризу національної політики КПРС.

У підрозділі 2.2. “Загострення мовно-етнічних конфліктів” показано, що -міжнаціональні суперечності в СРСР набули особливої гостроти в духовній сфері.-

На думку дисертанта, серед цих суперечностей на перше місце слід поставити -суперечність між прагненням неросійських народів зберегти свою самобутність і -посиленою русифікацією їхнього духовного життя під маскою “інтернаціоналізації”. Мета русифікації відома: формування єдиного радянського народу як нової історичної, соціальної та інтерна-ціональної спільноти, але з російською мовою спіл-кування. Насправді ж мовний розвиток неросійських республік відбувався у протилежному напрямі — постійного загострення взаємин між росіянами та іншими -народами СРСР.

У центрі уваги опинилася концепція російсько-національної (націо-нально-російської) двомовності. Якщо представники суспільних наук, насамперед російські вчені, оцінювали її позитивно, то інші, переважно неросійські дослідники,-ставилися до неї негативно. Двомовними мали бути представники неросійських народів, а росіяни, незалежно від місця проживання, могли бути й одномов-ними. Крім цього, в союзних респуб-ліках національне протистояння, що виявлялося в мовній сфері, перетво-рю-валося в протистояння соціальне: сільське населення корис-тувалося рідною мовою, а міське — здебільшого переходило-на російську мову, що зумовлювалося різнонаціональним складом міст. Для збереження мови титульної нації союзних (а також автономних) республік у них почали схвалюватися -закони про її державний статус. Це викликало відповідну реакцію частини російськомовного населення, яке не хотіло вивчати мову титуль-них націй.

На офіційному рівні мовна політика партії і держави не зазнала істотних змін. Проблеми в мовній сфері не розв’язувалися, що врешті-решт лише посилило міжнаціональні суперечності.

У підрозділі 2.3. “Особливості російського питання в СРСР” виділені та проаналізовані суттєві тенденції в становищі росіян у період перебудови.

Зазначено, що російське питання опинилося в центрі міжнаціональних суперечностей, які зумовлювалися особливостями становища російського (“русского”) суперетносу в СРСР. Воно не було чітко визначеним, адже російський народ виступав у трьох іпостасях: керівної нації світової держави, “імперського-цементу” багатонаціонального євразійського простору, національної меншини-в союзних республіках.

Російські вчені недостатньо вивчали історію свого народу, його особливості-в різних регіонах самої Росії, а також суперечності між спосо-бом життя міського-та сільського населення. Нові внутрішньо-полі-тичні реалії змусили їх переглянути роль самої Росії в трансформації