Львівський національний університет

імені Івана Франка

Матюшко

Людмила Іванівна

УДК 94: 323.1] (477.83/.86) “1918-1939”

Галицьке москвофільство

міжвоєнного періоду

Спеціальність 07.00.01. – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Сухий Олексій Миколайович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, професор кафедри новітньої історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Даниленко Віктор Михайлович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділом історії України другої

половини XX ст.

кандидат історичних наук

Соляр Ігор Ярославович,

Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича

НАН України, науковий співробітник відділу новітньої історії

Провідна установа: Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича

Захист відбудеться “3” квітня 2007 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “2” березня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Сухий О.М.

Загальна характеристика роботи.

Актуальність теми. З проголошенням незалежної Української держави, розпочався якісно новий етап розвитку історичної науки, який характеризується докорінним переосмисленням історичних концепцій, дослідженням маловідомих або заідеологізованих подій минулого. Незважаючи на демократичність та усесторонність вивчення історичних процесів, у сучасній українській історіографії існують ряд актуальних питань, які потребують комплексного дослідження. Одним з них є проблема галицького москвофільства у період між двома світовими війнами, яка, у радянські часи, замовчувалася.

Москвофільський політичний напрям, зародившись у середині XIX століття як певна світоглядна модель, яка згодом трансформувалася в ідеологічну платформу, зберегло свої основні стандарти мислення та національно-політичні орієнтири і після завершення Першої світової війни. Міжвоєнне москвофільство, будучи у своїй основі консервативним, видозмінювалося та намагалося пристосуватися до нових реалій часу, хоча і втратило своє впливове довоєнне становище у галицькому політикумі. Проте, не можна заперечувати факту повноцінного відновлення і популярності москвофільських ідей в 20-ті – 30-ті роки XX ст., їх часткового втілення в усіх сферах суспільного життя Галичини.

Це явище стало проблемою, яка не знайшла ще повноцінного аналізу та не була вивчена навіть на поверхневому рівні. Дослідження усіх аспектів діяльності москвофільських партій та громадських організацій у зазначений період збагатить історичну науку, в першу чергу, введенням у науковий обіг досі недосліджених джерельних матеріалів, які дають змогу створити цілісне уявлення про галицьке москвофільство як суспільно-політичне явище. Лише проаналізувавши міжвоєнний етап діяльності даної політичної сили у всіх напрямках, можна зробити остаточні висновки про політичну ідеологію, національний ідеал та світоглядне суспільне бачення в середовищі галицького соціуму, його стиль життя та ментальну особливість. Наступним кроком критичного переосмислення історії могла би стати спроба дати історичну оцінку результатам такої роботи, впливу певних ідей на галицьке суспільство, його сприйняття чи несприйняття такої позиції та пошук аналогій з сучасністю. Тоді, на основі набутих знань про минуле, стає можливим вироблення власної, особливої та притаманної українцям, моделі державного будівництва, способу мислення та життя.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми “Західні землі України у XIX–XX столітті: політичний і соціально-економічний аспекти”, яка виконується кафедрою новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка.

Об’єкт дослідження – громадсько-політична та фінансово-господарська діяльність галицьких москвофілів у міжвоєнний період.

Предмет дослідження – діяльність усіх москвофільських партій, особливості їх ідеології у міжвоєнний період, відносини з польською владою та іншими українськими політичними партіями, діяльність товариств та інституцій.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період від початку Першої світової війни, коли москвофільський рух припинив своє існування як політична сила, пройшовши етап нового становлення через участь у національно-визвольних змаганнях та створення декількох самостійних партій, які мали різне бачення політичного майбутнього Галичини, до знівелювання цього напряму після приєднання краю до УРСР у 1939 році, коли діяльність москвофільських партій, окрім Сель-Робу була заборонена.

Метою дослідження є висвітлити усі форми діяльності москвофільських партій у міжвоєнний період, охарактеризувати їх основні програмні засади та ідеологічні постулати, вивчити умови та результати роботи москвофільських установ та товариств, з’ясувати роль москвофільського впливу на розвиток національно-політичного життя краю.

Дисертантка поставила перед собою завдання дослідити:

-

-

-

-

-

-

-

-

Методологічну основу дисертаційної роботи визначають принципи історизму, системності та об’єктивності в підході до вивчення явищ минулого на основі комплексного використання джерел та літератури. При розв’язанні дослідницьких проблем автором були використані загально-наукові та спеціальні історичні методи аналізу, порівняння, систематизації, а також проблемно-тематичний, системно-структурний та описовий методи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше в українській історіографії, на основі залучення до наукового обігу значної кількості нововиявлених та малодосліджених архівних матеріалів та преси, а також нової інтерпретації вже відомих джерел комплексно досліджено тему “Галицьке москвофільство міжвоєнного періоду”. В дисертації розкрито період епігонства москвофільства міжвоєнного періоду, коли цей рух, втративши довоєнні позиції, джерела існування, остаточно зійшовши також з міжнародної арени, намагався адаптуватися до нових реалій. Автором досліджено складну систему партійних утворень на базі довоєнного москвофільства, показано діяльність усіх його відгалужень у зазначений період, політичну активність та вплив серед населення. Проаналізовано міжпартійні стосунки, основні дискусійні питання у них. Подано характеристику діяльності культурно-просвітніх, економічних, спортивних та студенських товариств. Зроблено спробу розглянути міжвоєнне москвофільство у контексті загальнонаціональних політичних, суспільних та національних проблем, а не виносити його за рамки українського громадсько-політичного життя тогочасної Галичини.

Територіальні рамки дослідження окреслені межами тих західноукраїнських земель, на яких, після закінчення українсько-польської війни були створені Львівське, Тернопільське і Станіславівське воєводства.

Науково-практичне значення одержаних результатів полягає у розширенні наукових знань про громадсько-політичне життя Західної України у міжвоєнний час, оскільки українська історіографія вивчала галицьке москвофільство періоду свого зародження чи найбільшого розквіту до початку Першої світової війни, коли воно користувалося доволі вагомим впливом у громадсько-політичному та суспільному житті. Дана робота завершила дослідження москвофільства як політичного та суспільного явища і дає змогу робити заключні висновки про нього як особливе явище в історії Галичини. Результати дослідження можна використати при підготовці лекційних курсів з історії України, а також монографій, загальних праць та навчально-методичних посібників з історії суспільно-політичних рухів, діяльності культурно-просвітніх, економічних та студентських товариств.

Дисертація апробована шляхом її обговорення на засіданнях кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка, у чотирьох статтях опублікованих у ліцензованих ВАК України виданнях.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку джерел та літератури, додатків. Обсяг основного тексту дисертації – 189 с., перелік джерел та літератури становить 462 позиції, додатки – 20 с. Загальний обсяг дисертації – 233 с.

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні та територіальні рамки, визначено об’єкт і предмет, а також мету та основні завдання дослідження. Охарактеризовано методологічну основу дисертації, визначено її наукову новизну та запропоновано варіанти практичного використання одержаних результатів.

У першому розділі – “Історіографія та джерела” проаналізовано стан наукової розробки та джерельну базу дослідження.

Наукові праці з досліджуваної теми умовно можна поділити на три основні групи: 1) написані в Галичині і датовані часом до Другої світової війни; 2) радянської доби; 3) часів незалежної України.

Серед досліджень першої групи переважає науково-публіцистична література, а також публікації, що поєднують характерні ознаки спогадів і наукового дослідження. Особливість цих праць полягає в тому, що вони вони написані очевидцями подій і безпосередніми учасниками українського національного руху у міжвоєнний період. Хоча дисертація має чітко визначені хронологічні рамки, автор вважала за потрібне здійснити повний історіографічний аналіз праць для ширшого розуміння проблеми. Тому у роботі залучені матеріали, які стосуються розвитку москвофільського руху загалом. Це дослідження Я.Головацького, І.Наумовича, К. Левицького, А. Андрусяка, М.Миколаєвича Головацький Я. Карпатская Русь. Географическо-статистическое и историко-этнографическіе очерки Галичины, Сhверной Угріи и Буковины // Славянский сборник. Отдельный оттиск. – Ч. 1. – СПб,1875; Наумович І. Поглядъ в будущность // Слово. – 1866. – Ч. 59. – 27 липня (8серпня); Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів. – Львів, 1926. – 668 с.; Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. – Львів: Вид-во товариства “Просвіта”, ч. 810. – 1935. – 79 с.; Миколаєвич М. Москвофільство. Його батьки і діти. Історичний нарис. – Львів, 1936. – 68 с. .

Окремою групою виступають твори москвофільських авторів або прихильників їх ідеології, в яких висвітлено політичні погляди та національні ідеали, перспективи діяльності та її основні напрями. До них віднесено праці О.Мончаловського, Д.Маркова, А.Волконського, А. Камінського, В.Ваврика, А.Хиляка, С.Фенцика Мончаловскій О. Главные основы русской народности. – Львов: Тип. Ставропиг. Ин-та, 1904. – 22 с.; Марков Д. Русская и украинская идея в Австрии: свободный перевод с немецкого / Сост. А.Гогатко. – Львовъ: Изд. А.М. Гагатка, 1911. – 28 с.; Волконскій А. Историческая правда и украинофильская пропаганда. – Туринъ, 1920. – 207 с.; Ваврикъ В. Справка о русскомъ движеніи въ Галичинh съ библіографией за 1929 годъ. – Львовъ: Типографія Ставр. И-та, 1930. – С.7-16; Ваврик В. Талєргоф. В 20-ті роковини народної трагедії галицько-руського народа. – Львів: Тип. Ставропіг. Инст., 1934. – 64 с з іл.; Хиляк А. Виновники талергофа в освhщеніи исторических документов. – Львов: Тип. Ставр. Инст. , 1933. – 48 с.. Ідеалом майбутнього суспільно-політичного устрою була федеративна держава Росія, яка мала стати гарантом усіх прав та свобод для її складових, в тому числі Галичини. Було запропоновано власний шлях розповсюдження та пропаганди москвофільства: його основою мало стати вивчення російської мови та впровадження її як на побутовому рівні так і в офіційному діловодстві. У працях В.Ваврика та А.Хиляка розглядалася проблема відродження москвофільської партії у міжвоєнний час, що пояснювалося авторами як історична необхідність. Вони стали ідеологами москвофільства у зазначений період, витворивши образ Талергофа як своєрідний місток між минулим та майбутнім.

Проблема москвофільства, впродовж радянського періоду, зокрема його історія у міжвоєнний період, була свого роду “табу” і фактично ігнорувалася вітчизняними дослідниками. Основна їх увага приділялася революційним подіям в Росії і в даному контексті розглядалася історія Галичини. Показовими є наукові праці В.Малкина та В.Осечинського, в яких здійснюється спроба засудження австро-угорського терору під час Першої світової війни та пов’язується відродження москвофільства у міжвоєнний період з лютневими подіями в Росії Осечинський В. Галичина под гнетом Австро-Венгрии в годы первой империалистической войны. – Львов, 1949.; Малкин В. Первая русская революция и активизация русофильского движения в Галиции. – Львов: Изд. Львовского Пед. Ин-та, 1956. – 17 с. . Іншим напрямком радянських досліджень міжвоєнної доби є вивчення економічного розвитку Західної України, в котрих знаходяться часткові відомості про українську кооперацію та участь в ній москвофілів. До таких праць можна віднести роботи С.Злупка, І.Витановича, Г.Ковальчака, С.Макарчука Злупко С. Економічна думка на Україні. – Львів, 1969. – 158с.; Витанович І. Історія українського селянства. – Львів, 1936. – 40с.; Ковальчак Г. Економічний розвиток західноукраїнських земель. – К., 1988. – 224с.; Макарчук С. Этносоциальное розвитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Львов, 1983. – 255с..

Після проголошення незалежної України розпочався новий етап у вивченні історії москвофільського руху. Основну увагу сучасних дослідників привертала довоєнна історія, зокрема період зародження та розвитку москвофільства як певного світогляду, який згодом переростає в ідеологію та політичний напрям. До таких наукових праць слід віднести роботи О.Сухого, М.Мудрого, О.Аркуші, С.Макарчука Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у XIX столітті). – Львівський національний університет імені Івана Франка, 2003. – 494с.; Аркуша О, Мудрий М. Русофільство в Галичині в сер.XIX – XX ст: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів: Вид. Центр ЛНУ ім. Івана Франка, 1999.- Вип. 34. – С. 231-268.; Мудрий М. Австро-русинство в Галичині: спроба окреслення проблеми // Вісник Львівського університету. Серія історична.- Львів, 2000. – Вип. 35-36. – С. 571-604.; Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (сер. XIX ст. – 1914 р) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32. – С. 82-92. .

Лише поодинокі автори подають часткову інформацію про розвиток міжвоєнного москвофільства. О.Киричук дослідила діяльність Ставропігійського інституту впродовж 1916-1924 років Киричук О. Ставропігійський інститут у Львові (1916-1924 рр.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Західно-Українська Народна Республіка: історія і традиції. – Львів, 2000. – Вип. 6. – С. 335-340. , коли товариством управляли діячі українських національно-демократичних партій. І.Васюта дослідивши перегрупування політичних сил у Західній Україні після анексії , приділив значну увагу москвофільським політичним напрямам Васюта І. Перегрупування в західноукраїнському національному русі в перші роки по анексії Східної Галичини (1923-1926) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вид. Центр ЛНУ ім. Івана Франка, 1999. – Вип. 34. – С. 341-354. .

Серед зарубіжних вчених, які займаються даною проблематикою слід назвати сучасних російських дослідниць А.Бахтурину та Н.Пашаєву Бахтурина А. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. – Москва: АИРО-XX, 2000. – 264с.; Пашаева Н. Очерки истории русского движения в Галичине XIX – XX вв. – Москва, 2000. – 201с. . Автори, в цілому займаючи традиційно “російську” позицію стосовно історії України, намагаються пояснити та пов’язати події, які відбувалися в Росії з розвитком москвофільства в Галичині, аргументувати причини підтримки даного руху з боку російської влади. Частково було охарактеризовано москвофільство міжвоєнного періоду, існування якого пояснюється ностальгією та розумінням галичан своєї єдності з російським народом.

Отже, огляд наукової літератури свідчить про те, що в українській і зарубіжній історичній науці немає комплексного дослідження, присвяченого розвитку галицького москвофільства у міжвоєнний період.

Джерельну базу дисертації склали різноманітні опубліковані матеріали, неопубліковані архівні документи, галицька різнопартійна міжвоєнна періодика.

Основний масив джерел зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву у Львові (ЦДІАУ у Львові). Це насамперед фонди галицьких москвофільських інституцій “Руського народного інституту “Народний Дім” у Львові (ф.130), “Общества им. М.Качковскаго” (182), Львівського Ставропігійського інституту (ф. 129), “Ревізійного союзу руських кооперативів” (ф. 428), москвофільського студентського товариства “Друг” (ф. 506), товариства “Руських Дам” (ф. 146) та ін. Характер документів, які тут містяться, практично однотипний. Це статути товариств, програми, у яких задекларовано ідеологічну основу, якій підпорядковувалася їх діяльність; петиції, меморандуми, прохання, звернення до окремих осіб, листування з владними стуктурами та навпаки, річні звіти діяльності та статистичні дані про кількість членів, придбане або продане майно, фінансовий стан товариств, біографії деяких москвофільських діячів та їх промови, приватна кореспонденція; взаємозв’язки між різними москвофільськими інституціями, які подані через листування між ними, протоколи спільних засідань. Об’ємними є фінансові документи, особливо які торкаються розвитку кооперації та впливу на неї москвофілів.

До опублікованих джерельних матеріалів насамперед слід віднести збірник про події Першої світової війни, зокрема про переслідування галичан Австро-Угорською державою та їх перебування в концтаборі Талергоф, що вийшов під назвою “Талергофський Альманах”. Було опубліковано програмні документи усіх політичних москвофільських напрямів: Руської Народної Організації, Галицько-Руської Народної Організації, Руської Селянської Організації, Руської Аграрної Партії.

Матеріали преси можна умовно поділити на дві категорії: 1) москвофільська; 2) інших українських партій.

До першої групи належать офіційні друковані органи москвофільської консервативної партії – “Русскій Голос” та “Земля і Воля”. Тут висвітлювалися основні події які відбувалися в Галичині та світі, подано їх оцінку з точки зору представників москвофільства. Використано матеріали з таких видань як “Прикарпатская Русь”, “Русь”, “Воля Народа”, “На рубежh” (друкований орган “Друга”), “Кооперативний вісник”, “Очаг” (товариство “Руських Дам”), “Вhстник Народнаго Дома”.

До другої групи можна віднести партійні видання інших українських політичних сил: “Діло”, “Свобода”, “Нова Зоря”, “Громадський Голос”. Вони представляють погляди різних українських міжвоєнних політичних партій. Тут піднімалися питання про причини відродження москвофільства у міжвоєнний період, демонструвалися власні оціночні судження про про діяльність москвофілів, велася дискусія стосовно спірних питань (зокрема проблема Талергофа). Опрацювавши вищевказані видання, можна визначити міжпартійні стосунки та ставлення до своїх політичних опонентів.

Взяті в сукупності, критично проаналізовані, перелічені джерела дали можливість, на наш погляд, з необхідною достовірністю розкрити обрану тему.

У другому розділі “Міжвоєнне москвофільство: основні політичні напрями” досліджується процес відродження москвофільства у міжвоєнний період, його становлення та поділ на різні політичні напрями, їх партійна робота.

Москвофіли, після поразки національно-визвольних змагань, відновили свою політичну діяльність у спільному органі “Руський Виконавчий Комітет”, який у 1920 році виступив із підтримкою українців у війні з поляками. Така позиція не була узгоджена з т. зв. старими москвофілами, які вважали правильною позицію адаптування до реальних умов, співпрацювання з польським урядом. Це призвело до утворення двох політичних партій – Галицько-Руська Народна Організація (згодом Руська Народна Організація) та Партія Народної Волі. Консервативне крило (РНО) шукало підтримки у польських урядових чинників і тісно співпрацювало з російською меншиною та російськими емігрантами у Польщі. Ця течія, в подальшому розділилася на дві групи – праву і більш угодову – Руська Аграрна партія та Руська Селянська партія. Така проурядова політика давала змогу, до певної міри, втілювати у життя свої культурно-національні, економічно-господарські та політичні плани. Найслабше проходила політична діяльність, оскільки на її самостійне вираження москвофіли не могли претендувати, тому були завжди в коаліції з проурядовими політичними силами. РСО у регіоні мала популярність у традиційних москвофільських повітах (Зборівщина, Жовківщина, Бродівщина, Каменеччина, Турчанщина, Сяноччина, Перемишлянщина, Радехівщина, Равщина, Самбірщина, Золочівщина). Спостерігалося намагання розширити територіальні межі свого впливу, проте не всюди такі спроби вдавалися. Паралельно проводилася освітня та економічна робота, що мало позитивний вплив на підвищення культурного та матеріального рівня населення, тому, траплялися непоодинокі випадки, співпраці з москвофілами селян, які не були їх прихильниками. Руська Селянська Організація щорічно проводила з’їзди делегатів у Львові, де обговорювалися питання подальшої партійної роботи та шляхів реалізації власної мети. Москвофіли відстоювали культурно-національну єдність галицького з російським народом та проголосили своїм політичним ідеалом Російську федеративну республіку, складовою якої мала стати Галичина. До створення такої держави, було вирішено відмовитися від активної політичної діяльності та спрямувати усі сили на підвищення освітнього, культурного та економічного становища простого народу. Це відбувалося шляхом популяризації російської мови через власні видання, організації різноманітніх курсів та культурних заходів, офіційного трактування історії Галичини в контексті аргументації єдності всеруського простору, матеріальної підтримки студентства з метою формування нових кадрів, кооперативної діяльності.

Радикальна частина “Руського Виконавчого Комітету”, не погоджуючись із проугодовською позицією москвофілів, схвалила у 1926 році проект програми Партії Народної Волі. Ідеальним суспільним устроєм оголошувався соціалістичний лад з усуспільненням приватної власності на засоби виробництва та обміну, широкої державної підтримки кооперування сільського господарства. Ця партія довго не існувала як самостійна політична сила і згодом об’єдналася з волинським “Українським Соціалістичним Об’єднанням” в “Українське селянське робітниче соціалістичне об’єднання (Сельроб). Проте у 1927 році в цій партії виявилися розбіжності і колишні народовольці утворили самостійну політичну партію “Сельроб – Лівицю”, яка виступала за одноцілий селянсько-робітничий фронт, за землю без викупу і відшкодування, за робітничо-селянський уряд. Під її впливом перебували деякі кооперативи Заболотівщини, які займалися більше політичною пропагандою, аніж економічною роботою. У Львові сельробівці контролювали такі товариства як “Український Робітничо-Селянський Дім”, “Робітничий театр”, “Книжка”, видавничу спілку “Нові шляхи”.

У третьому розділі “Проблема “Талергофа” у громадсько-політичному житті галицьких земель міжвоєнного періоду” показано вплив консервативного москвофільства на формування історичної свідомості галичан шляхом пропаганди власного трактування історичного минулого, зокрема подій, що відбувалися під час Першої світової війни та їх оцінок. У даному контексті, висвітлено ставлення інших українських політичних партій до подій війни на терені Галичини, що завершено спробою проаналізувати відносини між двома протилежними політичними таборами.

Ідеологами міжвоєнного москвофільства, для підсилення своєї позиції, був створений образ мученика-талергофця, який постраждав за власну ідею – політико-національну орієнтацію на Росію. Стверджувалося, що австрійська влада переслідувала виключно осіб, приналежних до москвофільської партії, які, через власні переконання, перебували у концтаборах. Найбільшу провину за такі репресивні дії було покладено на представників національно-демократичних сил, котрі, за твередженнями москвофільських видань, спровокували агресивну тактику та всіляко її стимулювали. З метою переконати суспільство було організовано Талергофський Комітет, метою діяльності якого була організація та проведення різноманітних урочистотей для вшанування історичного минулого галичанами. Успіхом його роботи можна назвати видання Талергофського Альманаху – літературної пам’ятки про переслідування галичан в роки Першої світової війни. Тут зібрано відомості по окремих місцевостях, спогади учасників та ідеогологічно-філософські роздуми про причини репресивної політики, твори В.Ваврика. Було проведено два Талергофських з’їзди, на одному з яких відкрито пам’ятник невідомому талергофцеві. Москвофіли, на таких заходах, виступали із власною політичною та економічною програмою, аргументували необхідність продовження розвитку власної ідеології, на що в них було повне право після воєнних переслідувань.

Інші українські політичні партії не відразу відреагували на таку пропаганду. Національні-демократи висвітлювали події Першої світової війни із загально-національних проукраїнських позицій і вважали жертвами австрійських переслідувань весь галицький народ. У москвофільстві міжвоєнного часу вбачалася перешкода у будівництві української державності. Однією з причин популярності москвофільства у зазначений період “Діло” вважало влучно використані патріотичні настрої українців та апелювання до історичного минулого народу. Відстоювалася думка про необхідність об’єднання всіх політичних сил з метою формулювання спільної тактики боротьби за власну державність.

Українська Християнська Організація вбачала основну загрозу у розповсюдженні москвофілами ідеї навернення до православ’я, що вносило церковний розкол і послаблення національних сил. Ця партія робила заклики до інших українських політичних сил залучати москвофілів до громадського національного життя.

Українська радикальна партія не вбачала великої загрози у розповсюдженні москвофільських ідей. Прогнозувалося швидкий занепад цієї політичної течії, який могла спричинити зміна політичної розстановки та припинення сприяння з боку офіційної польської влади. Більша загроза вбачалася у партії Сельроб, яка орієнтувалася на більшовицький режим у Радянській Росії.

У четвертому розділі “Культурно-просвітні товариства” подається аналіз діяльності нововідкритих товариств та організацій, простежується їх історія та результати роботи. Він складається з п’яти підрозділів.

У першому підрозділі “Руський інститут “Народний Дім” у Львові” проаналізовано проблему приналежності товариства у міжвоєнний період, боротьбу за нього між москвофілами та іншими українськими партіями, офіційну позицію уряду стосовно цього, напрямки його діяльності та труднощі, що виникали у результаті роботи.

Австрійський уряд 15 травня 1917 року закрив товариство, встановивши Кураторіум під керівництвом К.Левицького для управління маєтком. Львівське Намісництво, рескриптом від 31 грудня 1919 року, передало управління урядовому комісару. Ним став у 1921 році І.Сас-Лісковацький, якого у 1927 р. замінив М.Бачинський. У 1935 р., через незадовільне фінансове становище та кризу у товаристві, було введено посаду адміністратора, яким став поляк Р.Вельпль.

Члени-москвофіли Народного Дому вимагали від польської влади відновлення діяльності товариства згідно його статуту. З цією метою їх делегації протягом 20-тих – 30-тих років неодноразово відвідували Міністертва у Варшаві та Львівського воєводу, проте урядовці зволікали із вирішенням приналежності інституції, оскільки використовували цю проблему як спосіб впливу на політичні сили Галичини. Народний Дім офіційно не було передано москвофілам до кінця 1939 року. Успіхом можна вважати дозвіл на обрання Правлячої ради товариства у 1935 р., на засіданнях якої вперше, у повоєнний час, прийнято 100 нових членів. У другій половині 30-тих років до правління інститутом були включені два представники національно-демократичної партії, що означало остаточне припинення діяльності установи як москвофільської.

У фінансовому плані товариство переживало глибоку кризу, яка спричинила прийняття санаційного плану, що передбачав надання державної позики та частковий продаж майна. Поважних результатів роботи так і не було досягнуто. Продовжувала свою роботу бурса, бібліотека та музей інституту, проте це не приносило вагомих прибутків. Майже була зліквідована практика надання субсидій іншим товариствам, стипендій студентам та учням, благочинних пожертвувань.

Невизначеність ситуації з приналежністю Інституту призвела до занепаду господарства та наступного банкрутства. У відповідь на такий стан речей, москвофілами було створено нове товариство “Союз неправосильно розв’язаного русского Народного Інституту “Народний Дім” у Львові”, метою якого було намагатися законними методами відновити статутну діяльність.

У другому підрозділі “Львівський Ставропігійський інститут” досліджено діяльність установи впродовж міжвоєнного періоду.

Ставропігійський Інститут відновив свою роботу в 1916 році у новому складі українських національних діячів. Ними було здійснено спробу посісти вагоме місце у структурі Української греко-католицької церкви, відродити роботу друкарні та бурси на українській національній платформі. У 1924 році, завдяки зусиллям довоєнних членів товарисва, польська влада оголосила набір 1916-1922 рр. недійсним через порушення ним статутних норм набуття членства. 28 квітня 1924 р. було дозволено скликати загальні збори членів Ставропігії, які відродили “москвофільський” склад та обрали нове Правління та сеньйора М.Третяка. Згідно статуту, який було перезатверджено у 1924 р., товариство носило релігійний, освітній, культурний та гуманітарний характер.

Щороку скликалися загальні збори членів Інституту, які заслуховували річні звіти про результати діяльності, обирали нове правління та сеньйора, приймали нових членів, визначали основні напрямки роботи. З 1933 року сеньйором обирався А.Гулла. згідно статистики товариства, прослідковується тенденція до збільшення членів товариства, хоча і незначна. У 1929-1930 рр. їх чисельність становила 168 особи, у 1933 р. – 181, у 1937 р. – 192. Інститут мав право патронату над Успенською церквою у Львові і протягом міжвоєнного часу тут проводилися реставраційні роботи. Було відновлено діяльність книгарні, друкарні, переплетні, книжкового магазину, які, за браком власних коштів, здавалися в аренду. Було відкрито учнівську бурсу, в якій перебувало від 25-до 40 вихованців із певною платою. Інститут надавав меценатську допомогу незаможним студентам та учням, товариствам, особливо “Другу” та “Руських Дам” для ведення студентських їдалень. Було відновлено та відкрито музей Ставропігії, який став своєрідним архівом і місцем роботи науковців. Значну шкоду принесла товариству економічна криза 1932-1933 рр., з якої воно так і не змогло вийти до кінця 30-тих рр. поступово згорталася всестороння діяльність товариства, а з припиненням офіційної підтримки владою, воно поступово занепадає.

У третьому підрозділі “Товариство імені М.Качковського” охарактеризовано мету, характер та основні напрямки діяльності, кризу всередині самого товариства та шляхи виходу з неї, процес відкриття нових читалень та їх робота.

Пройшовши усі необхідні юридичні процедури, товариство відновило свою діяльність з початком 1924 року, одразу ж стикнувшись із значними труднощами. Фінансові рахунки було заблоковано, читальні у краї були закриті та нефункціонували. Відзначалася незадовільна та млява активність галичан. Тому прогресивні члени запропонували змінити статут товариства з тим, щоб пристосуватися до нових умов часу. Основними змінами мала стати нова назва (“Наука”), видання українською мовою певної друкованої продукції, яка розповсюджувалася в галицьких селах та містечках, чітка централізація та координація роботи як центральної установи так і філій на місцях. Після довготривалих дискусій, у 1928 році був прийнятий новий статут, який передбачав діяльність усіх місцевих читалень згідно єдиного статуту та не змінив назви товариства. У кінці 20-тих років відбувається деяке пожвавлення роботи на місцях, що супроводжувалося відкриттям нових та відновлення діяльності старих читалень, збільшенням чисельності членів. Згідно річних звітів, товариство налічувало у 1926 р. 2 тис. 969 членів та 68 читалень, у 1927 р. відповідно – 3 тис. 550 та 157, у 1928 р. – 3 тис. 950 та 150, у 1929 р. – 4 тис. 968 та 209. Економічна криза негативно вплинула на роботу товариства і тому зменшується кількість нововідкритих читалень та нових членів. У 1930 р. було зареєстровано лише 16 нововідкритих читалень, у 1931 р. – 12, у 1932 р. – 9. Загальна їх кількість становила 217 у 1931 р. та 226 у 1932 р. Загальна кількість їх членів досягала 11 тис. 300 осіб. Значним недоліком їх діяльності визнано недостатність матеріальних ресурсів та відсутність власних будинків. Слід зауважити, що такі дані могли бути дещо завищеними та такими, що не відповідали реальному стану речей, про що свідчать непоодинокі виступи-обурення самих москвофільських діячів. Товариство мало у 1932 році 6 відділів: в Бродах, Жовкві, Самборі, Сокалі, Золочеві, Станіславові.

Діяльність Товариства ім. М.Качковського у міжвоєнний період зводилася до видавничої справи та проведення економічної роботи. Систематично публікувалися квартальний журнал “Наука” та річні календарі. У 1927 р. розпочалося видання повного зібрання творів І.Наумовича, відновлено видання “книжечок для народа”, кожен номер яких присвячувався окремій темі. З березня 1931 р. товариство приступило до видання ілюстрованої “Історії Руси”. Спільно з Ревізійним союзом організовувалися кооперативні курси по всій Галичині. Також створено Бюро Посередництва, яке надавало фахові поради членам- землеробам. Ширшої діяльності, через брак коштів розгорнути не вдалося і в 1937-1938 роках відбулися останні загальні збори товариства, на яких було відзначено незадовільний стан роботи, відчувалася стомленість та усвідомлення безвихідності ситуації.

У четвертому підрозділі “Діяльність москвофільського студентського товариства “Друг” охарактеризовано структуру та основні напрямки діяльності студентського об’єднання, проаналізовано його роль у суспільно-політичному та громадсько-культурному житті Галичини, відповідних національних середовищ.

Товариство “Друг”, діяльність якого відновлено у 1924 році, дотримувалося ідей єдності всього руського народу, до якого зараховувалися галичани. Тому метою своєї діяльності воно оголосило навчання та виховання студентської молоді у відповідному дусі та сприяння їй в отриманні вищої освіти. Товариство об’єднувало студентів усіх існуючих у міжвоєнний період вищих навчальних закладів. Законом від 1934 р. його діяльність була обмежена лише Львівським університетом, проте, після прохань та звернень до офіційної влади, було відновлено можливість участі студентів різних вузів. До 1926 року товариство підтримувало партію Народної Волі, проте після задекларовано нею переходу на проукраїнські позиції, воно висловило свою підтримку Руській Селянській Організації. Вона полягала у проведенні передвиборчої агітації за москвофільських кандидатів до Сейму та Сенату, у вступі до цієї партії, в організації культурно-просвітніх заходів з метою пропаганди москвофільських ідей і т.д.

Адміністративно “Друг” підпорядковувався Сенату університету, який призначав куратора. Останній контролював фінансово-госоподарську роботу, успішність, політичну активність членів. Товариство субсидіювалося Сенатом університету, львівською владою, періодично - Народним Домом у Львові, Ставропігійським інститутом, товариством ім. М.Качковського. Основною практичною метою діяльності було надання різнобічної допомоги студентам в т.ч. матеріальних субсидій малозабезпеченим. Було відкрито студентську їдальню, гуртожиток, бібліотеку та читальню, гурток любителів історії та словесності, літній табір, хор та оркестр. Товариство видавало студентську періодику – “Рассвhт”, “На рубежh”, “Огни”.

У п’ятому підрозділі “Товариство “Руських Дам” проаналізовано структуру та принципи роботи жіночого об’єднання, його еволюцію та основні напрямки діяльності.

Товариство відновило свою роботу у лютому 1922 р. згідно офіційного дозволу. Тоді було проведено перші повоєнні загальні збори на яких основною метою діяльності було визначено надання всебічної допомоги молоді, підвищення освітнього та культурного рівня жіночої статі. Було відкрито дешеву студентську їдальню, жіночий пансіон, організовувалися курси крою та шиття по селах. У другій половині 30-тих років товариство опинилося на межі розпаду: діяльність мала значно вузький практичний та територіальний масштаби.

Тому у 1936 році, на надзвичайних зборах товариства, було прийнято новий статут, який передбачав зміну назви товариства на “Руських жінок”. Відтепер воно об’єднувало жінок усіх соціальних категорій, а територія його впливу збільшувалася до чотирьох воєводств: Львівського, Тернопільського, Станіславського, Перемишльського. Товариство одержало право відкривати свої відділи-гуртки у цих місцевостях. В перспективі, воно могло стати впливовою жіночою організацією із вдосконаленими структурою та принципами роботи. Львівське воєводство затвердило новий статут лише 24 березня 1939 року, тому товариство не змогло навіть розпочати свою нову діяльність.

У п’ятому розділі “Економічна діяльність москвофілів” проаналізовано основні напрямки фінансово-господарської діяльності москвофілів, визначено головні пріоритети та практичні здобутки в результаті такої роботи.

Кооперативний рух, що розгорнувся в останній третині XIX ст. та набув масового характеру у період між двома світовими війнами, став значним соціальним явищем. Москвофіли, не маючи можливості реалізувати свої політичні переконання, спрямували усі свої сили на підвищення економічного та культурно-просвітнього рівня населення. Згуртованість, спільна праця були необхідними умовами для існування кооперативних товариств, що в майбутньому могли забезпечити економічну свободу.

Роботу руської кооперації координував Ревізійний союз руських кооперативів, який діяв згідно свого статуту та був організацією контролю над фінансово-господарською діяльністю низових членів. Мережа кооперативів, що підпорядковувалася РСРК була не дуже широкою, проте основна увага приділялася організації продуктивної роботи. Його діяльність регламентувалася польськими законами від 1920 р. та 1923 р. У 1934-35 рр. були внесені поправки до законодавства, згідно яких територія, на яку розповсюджувався вплив Ревізійного Союзу, обмежувалася Львівським, Тернопільським та Станіславським воєводствами. Це стало однією з причин згортання масштабів руської кооперації. Остання була представлена, в основному, споживчими, торговельними та промисловими товариствами. До них належали кооперативи “Ризниця” в Самборі, “Добробит” в с. Гребенцях, “Згода” в с. Білий Камінь, “Селянський союз” в с. Бруні, “Трудовик” у Львові та ін. Їх кількість зростала стабільно, хоча і повільними темпами. Якщо у 1934 році було 184 кооперативи, в 1935 р. – 201 кооператив, наприкінці 1936 р. – 208. В сер. 30-тих років збільшується питома частка руських кредитних товариств. У 1935 р. їх було 67, що становило 33,4 % усіх членів союзу із 20 тис. 915 членів. З них – 73, 4 % були власниками земельних господарств, 14 % - торговці та ремісники, 5 % - державні службовці, 0, 4 5 – юридичні особи. У 1936 р. у Львівському воєводстві було 57 % польських, 18 % “українських” і 15 % “руських” кооперативів; у Станіславському – 22 %, 46 %, 22 % відповідно; у Тернопільському – 49 %, 25 % та 20 %.

Кожен кооператив мав змогу стати членом РСРК, що спрощувало його роботу та знімало ряд важливих проблем зі збутом товарів, з фінансовою перевіркою роботи товариства та консультаціями з приводу організації продуктивної роботи. Вступ у РСРК передбачав ряд умов, які мали виконати керівні органи спілки. Права та обов’язки кооперативів-членів визначалися статутом союзу. Ревізійні комісії , наділені контрольними функціями, зробили вагомий внесок у розвиток кожного окремого кооперативного господарства. Поради, зауваження, які робили фахові ревізори, йшли на користь товариству і їх членам.

Культурно-просвітня діяльність “руських” кооперативів була спрямована на підвищення загально-освітнього рівня населення та підготовку кадрів для кооперативної й господарської роботи. Реалізація цієї мети здійснювалася у двох напрямках: організація кооперативних курсів та кооперативне видавництво. РСРК організовував та