ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

МАЦАПУРА ЛЮДМИЛА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 821.161.1:82-94 (092)

Мемуаристика П. В. Анненкова:

жанрова своєрідність та літературний контекст

10.01.02 – російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті

імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Фрізман Леонід Генріхович,

Харківський національний педагогічний

університет імені Г.С. Сковороди,

завідувач кафедри російської та світової літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Киченко Олександр Семенович,

Черкаський національний університет

імені Б. Хмельницького,

професор кафедри зарубіжної літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

Каданер Оксана Вадимівна,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків,

доцент кафедри іноземних мов №1.

Захист відбудеться 30 жовтня 2007 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .053.03 у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. .

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. В).

Автореферат розісланий “27” вересня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.I. Тищенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Одним із першочергових завдань вивчення мемуаристики є дослідження творчості відомих майстрів мемуарного жанру, які залишили помітний слід в історії літератури. До таких майстрів по праву належить Павло Васильович Анненков (1813-1887). Проте багатогранна творча діяльність мемуариста проаналізована досить нерівномірно. Літературознавці часто звертаються до його праць, присвячених життю і творчості Пушкіна, але недостатньо дослідженою є спадщина Анненкова-критика і практично не вивченою залишається його мемуаристика. Він був знайомий із багатьма відомими діячами російської та зарубіжної культури і залишив про них цікаві спогади. Але, незважаючи на читацький інтерес до спадщини мемуариста (його спогади витримали шість видань), вона жодного разу не була предметом спеціального наукового дослідження. Вступні статті до окремих видань спогадів Анненкова, написані Б.М. Ейхенбаумом, В.П. Дорофеєвим, В.І. Кулєшовим, є короткими нарисами життя і творчості письменника. Його твори „Записки о французской революции 1848 года” та нарис „Февраль и март в Париже 1848 года”, присвячені французькій революцій 1848 року, взагалі не привертали уваги літературознавців, і ніколи не аналізувались як мемуари.

І.М. Сухих справедливо зауважує, що такі постаті, як Анненков „цементують” культуру епохи, у яку їм довелося жити. Їхній вклад у розвиток літератури – не стільки самі твори, а й атмосфера, в якій можливе справжнє мистецтво. Але після смерті письменника його ім’я поступово стало забуватися.

Наприкінці ХХ – початку ХХІ століття почалося переосмислення творчої діяльності Анненкова: були перевидані його публіцистичні нариси, літературно-критичні статті, опубліковані праці про Пушкіна, які доповнили „Материалы для биографии Пушкина”; вийшло в світ двотомне видання листів Анненкова до Тургенєва. Усе це свідчить про активізацію інтересу до спадщини письменника, про співзвучність його ідей сьогоденню. У роботах Б.Ф. Єгорова, Ю.В. Манна, І.М. Сухих, Н.М. Мостовської, М.Г. Жекуліна, Г.Г. Єрмілової, В.В. Тихомирова та інших дослідників намітилися нові підходи до оцінки діяльності Анненкова та його ролі в літературному процесі.

Вибір теми дисертації пояснюється відсутністю в сучасному літературознавстві монографічного дослідження, присвяченого спогадам Анненкова. Актуальність обраної теми обумовлена інтересом до мемуарів як жанру в сучасному літературознавстві, недостатнім його вивченням та необхідністю дати повне і цілісне уявлення про мемуарну спадщину Анненкова, який відігравав помітну роль у літературному процесі Росії другої половини ХІХ століття.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дослідження здійснювалося в межах планової тематики науково-дослідної роботи кафедри російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди „Проблема особистості в літературі”. Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради університету (протокол № 2 від 25 грудня 1998 року).

Мета дисертаційного дослідження – проаналізувати мемуарні твори П.В. Анненкова, залучивши широкий літературний контекст, визначити їх жанрову своєрідність, особливості еволюції та творчого методу мемуариста.

Дана мета потребує вирішення таких завдань:

– проаналізувати основні положення сучасної теорії мемуарного жанру;

– схарактеризувати літературно-естетичні позиції та теоретико-методологічні принципи Анненкова-мемуариста;

– дослідити мемуари Анненкова в контексті розвитку російської мемуаристики та російської літератури ХІХ століття;

– здійснити цілісний аналіз літературних мемуарів Анненкова, визначити особливості їх жанрової структури, засоби та прийоми створення літературних портретів відомих російських письменників;

– виокремити і вивчити історичну мемуаристику Анненкова;

– виявити основні особливості поетики його спогадів;

– поглибити уявлення про Анненкова-мемуариста, його місце і роль у літературному процесі другої половини ХІХ століття.

Об’єктом дослідження є мемуарна творчість П.В. Анненкова у контексті розвитку російської літератури другої половини ХІХ століття.

Предмет дослідження – мемуарні твори П.В. Анненкова в їх жанровій своєрідності. Невід’ємну частину предмету дослідження становлять літературно-критичні статті, листування літератора, а також мемуарні та художні твори його сучасників.

Методи дослідження. Тема дисертації потребує комплексного використання різних підходів та методів, а тому методика дослідження ґрунтується на поєднанні елементів біографічного, структурного, генетичного, порівняльно-типологічного методів.

Теоретико-методологічною основою дослідження є праці відомих літературознавців, присвячені теорії та історії мемуарного жанру, зокрема роботи Л.Я. Гінзбург, Г.Г. Єлизаветіної, О.Г. Тартаковського, Є.Г. Бушканець, В.С. Барахова, Т.М. Колядич та інших. У дисертації використовувалися також розвідки Б.М. Ейхенбаума, В.П. Дорофеєва, В.І. Кулєшова, Б.Ф. Єгорова, І.М. Сухих, Н.М. Мостовської, Г.Г. Єрмілової, В.В. Тихомирова, присвячені вивченню творчої спадщини Анненкова.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше в літературознавстві здійснено цілісний аналіз ідейно-художньої своєрідності мемуаристики Анненкова з урахуванням сучасних підходів до оцінки мемуарів не тільки як документальних джерел, але й як текстів, що мають естетичну вартість. У роботі вперше досліджується історична мемуаристика Анненкова, зокрема „Записки о французской революции 1848 года”, а також нарис „Февраль и март в Париже 1848 года”. Особлива увага приділяється виявленню жанрової специфіки мемуарних творів, які розглядаються в контексті розвитку російської мемуаристики і російської літератури ХІХ століття.

Практичне значення дослідження. Отримані результати можуть бути використані при написанні праць з історії російської літератури XІX століття, у процесі вузівського викладання історико-літературних дисциплін, у спецкурсах та спецсемінарах, присвячених творчості Гоголя, Бєлінського, Тургенєва, Писемського та інших письменників. Матеріали дисертації можуть стати основою для розробки спеціальних курсів, пов’язаних із проблематикою мемуарної прози.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри російської і світової літератури Харківського національного університету імені Г.С. Сковороди. Основні положення дослідження викладено у доповідях, виголошених на таких всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях: П’яті, Шості, Сьомі Гоголівські читання (м. Полтава, 1999, 2002, 2004); П’яті, Дев’яті міжнародні літературні читання молодих учених пам’яті Л.Я. Лівшиця (м. Харків, 2000, 2004); „Література в контексті культури” (м. Дніпропетровськ, 2004, 2005); ХV Кримські Міжнародні Пушкінські наукові читання „Російська культура і Схід” (м. Севастополь, 2005); науково-практична конференція молодих учених „Методологія сучасних наукових досліджень” (м. Харків, 2006); Третя міжнародна науково-практична конференція „Мова і культура: проблеми загальної, германської, романської та слов’янської стилістики” (м. Горлівка, 2007).

Теоретична цінність роботи полягає в розширенні уявлення про розвиток мемуаристики в російській літературі другої половини ХІХ століття, зокрема про становлення і розвиток таких її жанрів, як літературний портрет, мемуарний критико-біографічний нарис, мемуари-дослідження.

Публікації. Основні положення дисертації відображено в 14 публікаціях, 9 із яких надруковано в провідних наукових фахових виданнях України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, та висновків. Список використаної літератури включає 257 найменувань. Обсяг дисертації складає 206 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі мотивується вибір теми дисертації, обґрунтовується її актуальність, визначається наукова новизна, об’єкт, предмет, мета та завдання, загальні теоретико-методологічні основи дослідження, його теоретичне та практичне значення.

Перший розділ „Мемуарна література і мемуари Анненкова: історіографія питання” містить аналітичний огляд наукової літератури, присвяченої актуальним проблемам дослідження мемуаристики та основним етапам і напрямам вивчення творчої спадщини Анненкова. В розділі розглядаються історичні та теоретичні аспекти вивчення мемуарного жанру, пропонується його визначення, виокремлюються провідні жанрові ознаки.

У ХІХ столітті мемуари не ідентифікувалися як тексти, що відносяться до художньої літератури. Завдяки працям представників формальної школи, зокрема Ю.М. Тинянова та Б.М. Ейхенбаума, намітились нові підходи до вивчення мемуаристики. Вагомим внеском у вивчення мемуарів як жанру стали праці Л.Я. Гінзбург, яка довела, що в них закладені ті ж самі принципи відображення дійсності і побудови художнього образу, що і в художніх творах, їм також властива естетична організованість, сюжетність тощо. Створюючи образ, мемуарист використовує ті ж само художні засоби та прийоми, що і письменник: відбір ключових епізодів, портрет, пейзаж, авторську характеристику, самохарактеристику, характеристику з допомогою інших персонажів, різноманітні відступи. У сучасному літературознавстві проблемними залишаються питання щодо виокремлення жанрового ядра мемуарів, належності щоденникової та епістолярної форм до мемуарної літератури та інші.

Досліджуючи мемуарні джерела, літературознавець неминуче стикається з труднощами, що пояснюється багатьма причинами. Мемуари як жанр мають складну природу, оскільки тісно пов’язані з публіцистикою та художньою літературою. Жанровий синкретизм і гібридність форм мемуарних творів визначають специфіку їх аналізу. На даному етапі розвитку літературознавства особливої актуальності набули такі проблеми теорії і практики мемуаристики: визначення місця мемуарів у системі літературних родів і жанрів; написання історії мемуаристики; уточнення художньої і жанрової природи мемуарних джерел та методологія їх літературознавчого аналізу; залучення історичного, біографічного та культурного контексту в процесі аналізу мемуарних творів.

У першому розділі розглядається історія вивчення творчості Анненкова, а також аналізуються особливості розвитку мемуарного жанру в російській літературі другої половини ХІХ століття.

У ХІХ столітті в російській літературі спостерігається розквіт мемуаристики, з’являються такі її різновиди, як спогади письменників про письменників. Основним об’єктом таких спогадів були не історичні події, а саме функціонування літератури, літературний побут. Мемуари Анненкова, як і спогади інших російських літераторів того часу, – важливе джерело реконструкції літературного побуту та літературного процесу.

Довгий час в історії російської культури та літературознавства переважали ідеологічні підходи до оцінки творчої діяльності Анненкова. Суб’єктивне ставлення до нього спостерігалося з боку представників революційно-демократичного табору. А.Я. Панаєва у своїх спогадах, надрукованих у 1889 році, створила непривабливий і навіть дещо карикатурний образ письменника. Незважаючи на те, що відомі дореволюційні дослідники – академіки О.М. Пипін і Л.М. Майков – високо оцінювали Анненкова як першого пушкініста і талановитого мемуариста, у 20–30-і роки ХХ століття про нього знову починають писати як про людину, що належить до протилежного табору. Відійти від ідеологічних трактувань постаті митця вдалося Б.М. Ейхенбауму. Серед поодиноких статей, присвячених спадщині мемуариста, окремої уваги заслуговує праця Ю.В. Манна „Гоголівські мемуари як естетичний документ”, автор якої вперше спробував проаналізувати спогади Анненкова про Гоголя як текст, що має естетичну вартість і характеризується художньою виразністю. Наприкінці ХХ – початку ХХІ століття значення мемуаристики Анненкова підкреслюється і по-новому оцінюється в статтях Г.М. Фрідлендера та І.М. Сухих.

У першому розділі узагальнені та проаналізовані погляди Анненкова на твори мемуарно-біографічного жанру. Ті вимоги, які письменник висував до „сучасних записок”, а точніше – мемуарів, близькі сучасним уявленням про мемуаристику. Зокрема, він вважав, що автор спогадів повинен мати письменницький талант, бути безпосереднім учасником подій, про які пише, і об’єктивно оцінювати їх.

У другому розділі „Жанр літературного портрета в мемуаристиці Анненкова” пропонується осмислення жанрових особливостей літературного портрета в мемуарній спадщині письменника. Літературний портрет у мемуаристиці визначається в роботі як жанр, якому властиві поєднання документального образу й авторської концепції, а також фрагментарність, ескізність, вільна композиція.

У цій частині дисертації розглядається перша вагома праця мемуариста „Гоголь в Риме летом 1841 года” (1857). Її цінність пояснюється не лише біографічними подробицями про життя Гоголя в Римі, а й концепцією розвитку світогляду письменника, яку запропонував автор.

Після смерті Гоголя з’явилося чимало спогадів про нього. С.Т. Аксаков в „Истории моего знакомства с Гоголем” торкнувся проблеми нерозуміння вчинків Гоголя людьми, які любили його і вважалися його друзями. Помітним явищем у вивченні життя і творчості письменника стали книги П.О. Куліша „Опыт биографии Н.В. Гоголя” (1854) та „Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя” (1856), у яких він спробував пояснити суперечності характеру письменника, акцентуючи увагу на поступовості визрівання і наростання в його душі релігійних переконань. Ці книги підштовхнули Анненкова до написання власних спогадів про Гоголя. Віддаючи належне Кулішеві як першому біографу письменника, який зібрав спогади сучасників про нього і зумів подати їх у певній системі, мемуарист вступив у полеміку з ним стосовно принципів зображення і витлумачення характеру митця. Анненков вважав, що Куліш приписує молодому Гоголю риси, які з’явилися в нього набагато пізніше; що не варто прикрашати особистість великої людини, а треба змальовувати її такою, якою вона була насправді. Дотримуючись цього принципу в своїй художній практиці, він одним із перших спробував створити періодизацію духовної еволюції письменника, виокремлюючи в його розвитку такі етапи: 1) молодий Гоголь і Гоголь петербурзького періоду; 2) Гоголь перехідного періоду (1840–1843 рр.); 3) пізній Гоголь – релігійний мислитель.

Хронологічні рамки нарису не обмежуються римським періодом у житті Гоголя, хоча саме він знаходиться в центрі уваги автора. Спогади про петербурзький період у житті письменника – важлива складова експозиції нарису і своєрідна передісторія до римських епізодів. Анненков був чи не єдиним із мемуаристів, кому вдалося відтворити образ Гоголя в юності. Він був свідком того, як зароджувалися в свідомості письменника задуми повістей „Шинель” та „Записки сумасшедшего”, як сприймали глядачі прем’єру комедії „Ревизор”, як Гоголь читав перші глави поеми „Мертвые души”. Майстерність мемуариста виявляється у вмінні передати атмосферу зустрічей із письменником, зафіксувати провідні риси його характеру. У центрі уваги автора – Гоголь як людина і письменник, аскет у житті і максималіст у своїй творчій праці. Анненков підкреслює його спостережливість, практичність, внутрішню зосередженість, природний гумор. Основною темою та сюжетним мотивом мемуарного твору є історія роботи Гоголя над поемою „Мертвые души”, свідком якої був Анненков під час перебування у Римі. Його спогади вводять читача в творчу лабораторію письменника. В мемуарному нарисі характер Гоголя подається у психологічному розвитку. Мемуарист виокремлює 1841 рік як останній рік молодості митця. Наступний період у його духовному розвитку Анненков пов’язує з написанням книги „Выбранные места из переписки с друзьями”. Він використовує традиційні засоби змалювання образу письменника – портрети Гоголя, зафіксовані в різні періоди його життя, пейзажі як тло передачі настрою і відтворення атмосфери римського періоду, інтер’єри тощо.

Спогади Анненкова про Гоголя порівнюються в дисертації з мемуарами С.Т. Аксакова „История моего знакомства с Гоголем”, установлюється спільне і відмінне між ними. Мемуаристу вдалося передати складність внутрішнього світу Гоголя, зрозуміти й відобразити властиві йому мученицькі духовні пошуки, розшифрувати мотиви його поведінки. Автор подає свою концепцію характеру письменника, яка є досить продуманою і переконливою. Аналіз мемуарного нарису Анненкова „Гоголь в Риме летом 1841 года” дозволяє зробити висновок про те, що він є зразком літературного портрета з яскраво вираженим дослідницьким началом.

У другому розділі об’єктом дослідження став також нарис мемуариста „Художник и простой человек. Из воспоминаний об А.Ф. Писемском” (1881). Особисте знайомство Анненкова і Писемського тривало майже чверть століття. Анненков добре знав творчість письменника, про що свідчать його критичні статті. Як критик і мемуарист, він одним із перших оцінив значення Писемського в історії російської літератури. Характерною особливістю його мемуарного нарису „Художник и простой человек” є розгорнута експозиція, яка дає уявлення про атмосферу тогочасної літературної та політичної боротьби. Розповідаючи про полеміку між слов’янофілами і західниками, Анненков підкреслює особливу позицію Писемського, який на початку своєї літературної діяльності належав до московського гуртка, члени якого протистояли західникам, були близькі до слов’янофілів, але водночас відрізнялися від них тим, що не уникали критичного ставлення до дійсності.

Оцінюючи твори Писемського, Анненков зосереджує увагу на їхній художній своєрідності та особливостях поетики. Зокрема, він указує на те, що сміх у його ранніх творах відрізняється від сміху Гоголя, оскільки в ньому не було нічого схожого на „потаємні сльози”. Анненков виокремлює московський і петербурзький періоди творчості письменника. Тут спогади мемуариста побудовані за принципом колажу: в них поєднуються аналітичні роздуми і психологічні спостереження. Змальовуючи літературний побут Писемського, Анненков використовує вставні епізоди, відступи-роздуми, які відіграють помітну роль у композиції мемуарів. Наприклад, у контексті нарису не є випадковою характеристика творчої діяльності О.В. Дружиніна. Вона дає можливість зрозуміти, за яких обставин Писемський став редактором журналу „Библиотека для чтения”. Інша вставка містить аналіз літературного процесу в Росії наприкінці 1850-х років і є своєрідною критичною статтею, що має оглядовий характер. У цій частині тексту Анненков констатує посилення тенденційності в літературі.

Цінною у спогадах мемуариста видається порівняльна характеристика роману Писемського „Взбаламученное море” та роману Тургенєва „Отцы и дети”. У цих та багатьох інших фрагментах нарису відчувається погляд не стільки мемуариста, скільки критика. Анненков віддає належне Писемському як творцю полемічного роману, який дослідники пізніше назвали антинігілістичним романом (П.Г. Пустовойт) та романом-памфлетом (Л.М. Лотман).

Створений Анненковим літературний портрет Писемського відрізняється мозаїчністю. Мемуарист приділяє увагу літературній та суспільній позиції письменника, його ставленню до найважливіших подій, до редакторської діяльності, характеризує його твори. Аналізуючи роман Писемського „Тисяча душ”, він підкреслює його цілісність, новизну художніх відкриттів письменника та силу художнього впливу на читача. Зокрема, мемуарист високо оцінив спробу автора втілити в образі Калиновича багатогранний тип ділової людини.

Мемуарний нарис Анненкова „Художник и простой человек” включає елементи історичного екскурсу, публіцистичного есе, критичної статті і власне спогадів, які є поєднувальною ланкою в творі і відіграють у ньому домінуючу роль. У цілому цей твір відноситься до жанру літературного портрета, зокрема до такого його різновиду, як портрет-дослідження.

У третьому розділі „Тургенєв у мемуарах і листах Анненкова” аналізуються тексти мемуариста, у яких він спробував утілити характерні особливості духовного образу письменника і дати періодизацію його творчості.

Стосунки між двома літераторами, яких поєднувала багаторічна дружба, становлять яскраву сторінку в історії російської літератури. У творчих контактах між відомими діячами роль Анненкова була далеко не другорядною, як прийнято було вважати в радянському літературознавстві. Між ними були рівноправні стосунки. Анненков став не тільки надійним другом, читачем, критиком Тургенєва. Він брав на себе обов’язки літературного секретаря, видавця творів, а після смерті письменника фактично став його першим біографом. Тургенєв присвятив Анненкову повість „Первая любовь” і саме йому заповідав свій архів.

Листування між Анненковим і Тургенєвим, опубліковане в повному обсязі лише в 2005 році, є унікальним явищем в історії російської культури як за кількістю листів (більше 750), так і за характером тем, які слугували предметом обговорення. Особлива увага приділяється листуванню між авторами, оскільки листи Тургенєва до Анненкова відіграють помітну роль у структурі його мемуарних творів.

Перша мемуарна праця Анненкова про Тургенєва „Молодость Тургенева. 1840–1856” була опублікована в 1883 році. На початку нарису Анненков наводить чимало доказів популярності й визнання письменника в Росії й на Заході, але при цьому підкреслює, що в останні роки він був упевнений у своїй скромній ролі. Автор нарису вмотивовує необхідність звернення до періоду молодості Тургенєва, оскільки саме цей період дозволяє зрозуміти, якою була еволюція письменника на шляху самовдосконалення. Він змальовує молодого Тургенєва крізь призму тієї величі, яка стала очевидною після його смерті. Важливу роль у структурі мемуарного твору відіграє прийом антитези. Анненков протиставляє юнака з властивими йому недоліками, яких він не приховував після повернення з Німеччини в Росію, і письменника, що усвідомлював своє покликання. У центрі уваги мемуариста – проблема духовного становлення Тургенєва.

Роздуми мемуарного характеру тісно переплітаються на сторінках нарису з оцінками критика і біографа. Анненков відзначає справжні ознаки таланту в ранніх творах Тургенєва, які друкувалися на сторінках журналу „Современник” („Параша”, „Разговор”та інші), розцінює повість „Хорь и Калиныч” як етапний твір у творчому розвитку письменника.

Створюючи психологічний портрет молодого Тургенєва, Анненков підкреслює його свободолюбство, яке проявлялося в усіх сферах життя і творчості, віддає належне в першу чергу таким вчинкам і подіям у житті письменника, які отримали суспільний резонанс. Він підкреслює роль Тургенєва у збереженні журналу „Отечественные записки” та в організації журналу „Современник”, указує на те, що, перебуваючи за кордоном, письменник був свідком французької революції 1848 року. Мемуарист аналізує такі епізоди з життя Тургенєва, як його арешт, заслання, а також пише про непрості стосунки, що склалися між Тургенєвим і Толстим. Молодість Тургенєва, на думку Анненкова, завершилась у 1856 році. Автор нарису пов’язує цю дату з публікацією роману „Рудін”.

Нарис Анненкова „Молодость Тургенева” можна віднести до жанру літературного портрета, незважаючи на те, що мемуарист відобразив у ньому тільки один період у житті письменника.

У творі „Шесть лет из переписки с Тургеневым. 1856–1862” (1885) Анненков модифікує форму мемуарного нарису, перебуваючи під сильним впливом від листування Тургенєва, переданого йому Поліною Віардо за умовою письмового заповіту письменника. Текст твору є сплавом листів письменника, адресованих Анненкову, і роздумів та коментарів до них, які належать авторові спогадів. Отже, включивши листи письменника в розповідь про нього, мемуарист значно ускладнив структуру твору, який набув поліфонічного характеру. У ньому звучать два рівноправних голоси – голос мемуариста і голос того, про кого він пише. Використовуючи термінологію Ю.М. Лотмана, можна сказати, що листи Тургенєва є „текстами в тексті” в художній структурі мемуарної праці Анненкова. Їх цінність полягає ще й у тому, що вони не публікувалися раніше і їхні автографи не збереглися. У листах відчувається надзвичайно теплий тон автора у ставленні до адресата, а тематика листування характеризується різноманітністю. Анненков намагається окреслити найяскравіші моменти в житті письменника, які залишили помітний слід в історії російської літератури. Він торкається таких важливих питань, як історія написання та особливості сприйняття творів Тургенєва „Ася”, „Дворянское гнездо”, „Накануне”, „Отцы и дети”. Мемуарист виокремлює періоди в житті письменника та пов’язує їх із появою його відомих шедеврів.

Анненков дав високу оцінку повісті Тургенєва „Ася”, але при цьому висловив думку про те, що намічений у ній жіночий характер заслуговує подальшого розвитку. Можна зробити припущення, що письменник прислухався до цих порад, оскільки у наступних творах створив галерею привабливих жіночих образів. Повість „Ася” надихнула Анненкова на написання статті “Литературный тип слабого человека. По поводу тургеневской „Аси””, у якій він відзначив не лише достоїнства, а й недоліки статті Чернишевського „Русский человек на rendes-vous”, не поділяючи деяких прямолінійних висловлювань критика. Анненков виступив на захист „типу слабкої людини”, убачаючи в ньому важливе явище тогочасної дійсності. Мемуарист передав атмосферу першого читання роману Тургенєва „Дворянское гнездо”. Цінною в його спогадах є також розповідь про історію написання роману „Накануне”. У листах Тургенєва та коментарях до них Анненкова знайшли відбиток факти, пов’язані зі створенням роману „Отцы и дети” та його сприйняттям сучасниками. Анненков пише про цей твір як про „грандіозне творіння” письменника, відзначаючи помічену ним неоднозначність авторського ставлення до головного героя, що, на думку критика, і стало причиною суперечок про нього.

Важливу роль у структурі нарису „Шесть лет из переписки с Тургеневым. 1856–1862” відіграють такі епізоди в житті письменника, як співробітництво з редакцією „Современника” і розрив із цим журналом, історія конфлікту з Л.М. Толстим та третейський суд з І.О. Гончаровим. Кожен із зазначених епізодів у викладі мемуариста має свій „сюжет”, характеризується поступовістю наростання конфлікту та справжнім драматизмом. Розповідаючи про непрості стосунки між Тургенєвим та його знаменитими сучасниками – Некрасовим, Гончаровим, Толстим, Анненков намагається намалювати психологічний портрет письменника, людини благородної, принципової, яка вміє постояти за себе, але водночас завжди хоче зрозуміти опонента. Мемуарист пише про великих митців коректно і тактовно. Під його пером вони постають не тільки як відомі письменники, але й як живі люди, які можуть помилятися.

Працю Анненкова „Шесть лет из переписки с Тургеневым. 1856–1862” можна вважати жанром критико-біографічного нарису, в якому провідну роль відіграє епістолярне начало.

У розділі обґрунтована думка про те, що обидві мемуарні праці Анненкова про Тургенєва – „Молодость Тургенева. 1840–1856” та „Шесть лет из переписки с Тургеневым. 1856–1862” можуть розглядатися як частини єдиного цілого, про що свідчать дати в їх назвах, а також принципи викладу матеріалу. Між обома нарисами існує концептуальний зв’язок, оскільки в кожному з них мемуарист намагався зафіксувати найважливіші епізоди в житті та творчості письменника, відтворити риси його характеру.

Четвертий розділ “„Замечательное десятилетие. 1838–1848” як мемуари-дослідження” присвячений аналізу одного з найбільш фундаментальних творів письменника, що має панорамний характер. У його мемуарах „Замечательное десятилетие. 1838–1848” (1880) знайшов відображення цілий період у житті російського суспільства, який прийнято іменувати „епохою сорокових років”. Автор був сам представником цього покоління. На сторінках своїх спогадів він змалював плеяду відомих літераторів і суспільних діячів: В.Г. Бєлінського, О.І. Герцена, І.С. Тургенєва, М.В. Гоголя, Ф.М. Достоєвського, М.М. Бакуніна, В.П. Боткіна, М.П. Огарьова та інших. В основу мемуарів покладені події, які стали віхами в духовному розвитку не лише Анненкова, а й людей його покоління. Канву розповіді утворює історія стосунків між Анненковим і Бєлінським. Події, змальовані в мемуарах, охоплюють період, починаючи від їхнього першого знайомства в 1839 році і закінчуючи останнім роком життя критика. Спілкування з Бєлінським вплинуло на становлення Анненкова-літератора, на формування його естетичних поглядів. Саме йому він був зобов’язаний своїм першим літературним успіхом.

Після смерті Бєлінського його ім’я опинилося під забороною. Герцен одним із перших написав про нього як про типового представника передової молоді, розкривши роль критика в духовних пошуках російської інтелігенції 1830–1840-х років у праці „О развитии революционных идей в России” (1851). У ХХV розділі книги „Былое и думы” він змалював яскравий образ непересічної людини, бійця, що не мириться з недоліками оточуючої дійсності. У період із 1859 по 1862 рік з’являються мемуарні праці про Бєлінського І.І. Лажечнікова, І.І. Прозорова, І.І. Панаєва. Свої спогади про критика видрукував Тургенєв – „Встреча моя с Белинским” (1860), „Воспоминания о Белинском” (1869). До моменту публікації мемуарів Анненкова в російській літературі намітились дві тенденції у розумінні суспільного значення Бєлінського: Герцен писав про нього як про революціонера; І. Тургенєв, І. Гончаров, О. Пипін, які займали ліберальні позиції, уникали питання про політичні погляди критика. Установка на достовірність тією чи іншою мірою властива всім мемуарним творам, але в „Замечательном десятилетии” Анненкова вона стає провідним оповідним прийомом поетики твору. Мемуарист указує точні дати, назви статей, наводить цитати з них, посилається на свідчення та листи сучасників.

Автор спогадів часто виходить за межі хронологічних рамок розповіді – 1838–1848 роки, пропонуючи широкі екскурси в минуле та майбутнє. Така невідповідність хронологічного і мемуарного часу дозволяє йому краще розкрити ідейно-моральні пошуки провідних діячів російської літератури та філософської думки. Мемуарист намагається об’єктивно оцінити перші праці Бєлінського, у яких були намічені нові підходи до аналізу літературного процесу. Він розшифровує сміливу заяву критика про те, що „у нас нема літератури”. Проте „справжній Бєлінський”, на думку Анненкова, починається з розуміння ним пушкінських творів та усвідомлення їх значення в розвитку російської літератури. Публікація посмертних творів Пушкіна в 1838–1839 роках розцінюється ним як поворотний момент у ставленні Бєлінського до поета. Проаналізувавши питання про роль гуртка Станкевича у становленні Бєлінського, мемуарист робить висновок про те, що його стаття „Литературные мечтания” написана під впливом цього гуртка.

Анненков зосереджує увагу на характеристиці діяльності провідних російських письменників, підкреслює, який великий вплив мала на Бєлінського творчість Пушкіна, Лермонтова і Гоголя. Історія стосунків між Гоголем і Бєлінським є однією з найбільш драматичних ліній у його спогадах. Мемуарист розкриває роль критика в утвердженні самобутньої слави Гоголя, нагадує про те, що саме він першим назвав Гоголя „великим письменником”, „великим європейським художником”. Анненков був безпосереднім свідком того, як Бєлінський, перебуваючи у Зальцбрунні, писав свій знаменитий лист до Гоголя. Змальовуючи деталі „трагічного діалогу” між критиком і автором „Выбранных мест из переписки с друзьями”, він нікого не засуджує, намагаючись зрозуміти позиції близьких йому людей. Автор спогадів пише про Гоголя не тільки як про великого письменника, але й як про типового представника епохи 1840-х років. Створюючи портрет Бєлінського, Анненков використовує прийом контрасту. Він вибудовує портрет критика на протиставленні його зовнішнього вигляду і внутрішніх рис. Ключ до розуміння його особистості мемуарист шукає в особливостях його світогляду.

Зі сторінок своїх мемуарів Анненков постає як людина філософськи ерудована, як рівноправний співрозмовник Бєлінського, Герцена, Грановського, Бакуніна. Так, його спогади про Маркса цікаві безпосередністю вражень, портретними характеристиками філософа, вмінням підкреслити такі риси його характеру, як владність і енергійність.

У розділі стверджується думка про те, що „Замечательное десятилетие” Анненкова за характером висвітлених проблем, кількістю змальованих осіб, рівнем охоплення дійсності можна назвати мемуарною епопеєю. За масштабністю відображення подій цей твір можна порівняти зі спогадами Герцена „Былое и думы”. Оскільки аналітичне начало, дослідницький елемент у цьому творі є надзвичайно вагомим і домінуючим, варто погодитись із думкою Л. Фрізмана та Є. Тараканової, які вважають „Замечательное десятилетие” мемуарами-дослідженнями.

У п’ятому розділі „Спогади Анненкова про французьку революцію 1848 року: проблема жанру” вперше розглядається історична мемуаристика Анненкова, яка представлена двома його творами – „Записки о французской революции” (1848) та „Февраль и март в Париже 1848 года” (1859-1862). „Записки о французской революции”, зроблені під впливом безпосередніх вражень, у повному обсязі були опубліковані лише через 150 років після їх написання. У дисертації цей твір розглядається як мемуари на тій підставі, що в ньому є розповідь очевидця, ретроспективний погляд на події, а також властива мемуарним творам фрагментарність, ескізність, вільна побудова. Автор твору намагається бути об’єктивним в оцінці подій, він не сприймає анархізму і масового кровопролиття на вулицях Парижа. Порівняння революції з маскарадом є одним із ключових мотивів твору. Письменник демонструє майстерність створення масових сцен, у змалюванні яких велику роль відіграють звукові, кольорові характеристики, прийом градації, а також дієслова, що передають рух. В описах натовпу використовується прийом іронії. Кульмінацією революційних подій у творі є захоплення королівського замку Тюільрі та знищення королівського трону, яке сприймається автором записок як порушення законного порядку. У своїх мемуарах Анненков уміло вибудовує узагальнений образ революційного натовпу, змальовуючи його психологію, постає як майстер окремої деталі, використовує поєднання тематичного та хронологічного принципів у викладі матеріалу.

У розділі пропонується порівняльний аналіз „Записок о французской революции” та мемуарного нарису „Февраль и март в Париже 1848 года”, присвячених змалюванню одних і тих самих подій. Аналізуючи минуле, мемуарист доповнює записки та надає подіям смислової завершеності. В обох творах приділяється увага літературним та театральним подіям у житті тогочасної Франції. Письменник звертає увагу на революційну діяльність Ж. Санд, зокрема її публіцистичні виступи, гру відомої акторки Рашель, яка майстерно виконувала „Марсельєзу”, та інші події.

В історичних мемуарах Анненкову вдалося дати узагальнене уявлення про французьку революцію, передати її динаміку та представити художнє бачення подій. Автор використовує у спогадах деякі публіцистичні прийоми, зокрема прийом репортажу з місця подій.

ВИСНОВКИ

Історія мемуаристики потребує подальшого вивчення. Важливий внесок у розвиток мемуарів як жанру зробив П.В. Анненков. Його мемуарна спадщина велика за обсягом і різноманітна в жанровому відношенні. Більшість його мемуарних творів – „Н.В. Гоголь в Риме летом 1841 года”, „Молодость Тургенєва. 1840–1856”, „Художник и простой человек. Из воспоминаний об А.Ф. Писемском” – належать до жанру літературного портрета. „Замечательное десятилетие. 1838–1848” є рідкісним зразком мемуарів-дослідження. Поряд зі спогадами він містить елементи жанру літературного портрета, подорожі, критичної статті, критичного огляду, літературної рецензії, історичного нарису та філософського етюду.

Аналіз мемуаристики Анненкова у зіставленні зі спогадами інших авторів (Герцена, Тургенєва, Панаєва, Аксакова, Фета) дає можливість зробити висновок про наявність своєрідного творчого методу мемуариста, який характеризується такими особливостями:–

Спогади Анненкова мають психологічний характер. У них на першому плані знаходиться не певна подія, а осмислення мемуаристом людської і письменницької долі своїх знаменитих сучасників.–

Мемуари Анненкова характеризуються яскраво вираженою концептуальністю. Він дає періодизацію духовного розвитку письменників, про яких пише. –

Спогади Анненкова фактографічні. Мемуарист використовує весь доступний йому обсяг інформації про письменників (критичні статті, листи, спогади сучасників) і намагається бути точним у своїх спостереженнях і висновках. –

Мемуарам Анненкова властивий жанровий синкретизм, у них нерозривно пов’язані мемуарні, біографічні, критичні начала.–

Постаті відомих письменників у спогадах мемуариста змальовані із залученням широкого літературного, культурного, історичного контексту. Він приділяє багато уваги не тільки їх особистісним якостям та творчості, а й літературним взаємозв’язкам, літературному побуту, проблемам розвитку журналістики і т.п.

Анненков зробив внесок не тільки в історію, а й у теорію мемуаристики. Його розмисли про завдання мемуариста, біографа, що зустрічаються в різних творах, статтях і листах, не втратили свого значення і до сьогодні. У своїх спогадах він одним із перших у російській літературі використовує біографічний метод, засновником якого був Ш. Сент-Бев.

У центрі його літературних спогадів, як правило, знаходиться доля великого художника слова. Він намагається створити цілісний образ письменника у поєднанні його творчої і людської індивідуальності. Анненков індивідуально підходить до концепції періодизації життя і творчості кожного з письменників. Так, виокремлюючи життєві етапи Гоголя, він підкреслює моральні пошуки письменника, його прагнення до самоочищення та самовдосконалення, а періодизацію життя Бєлінського обумовлює зміною філософських доктрин у світогляді критика. Мемуарист зосереджує особливу увагу на переломних моментах долі своїх героїв, які називає „перехідними періодами”. Мотив „перехідності” – важлива і необхідна особливість мемуарно-біографічної концепції Анненкова. „Ідея переходу” відіграє провідну роль у спогадах „Гоголь в Риме летом 1841 года” та „Замечательное десятилетие. 1838-1848”.

В еволюції Анненкова-мемуариста спостерігається посилення дослідницького, аналітичного начала. У його спогадах про Гоголя міститься багато безпосередніх вражень, тонких спостережень, яскравих побутових деталей, але разом із тим образ письменника подається в цілісному осмисленні. У спогадах про Тургенєва і Писемського посилюється критико-біографічне начало. У творі „Замечательное десятилетие” дослідницькі елементи переважають над мемуарними і стають провідними. Ці висновки підтверджує і порівняння „Записок о французской революции” з мемуарним нарисом „Февраль и март в Париже 1848 года”.

Анненков змальовує минуле в його історичній перспективі. У своїх спогадах він не лише наводить факти, але й оцінює, інтерпретує, порівнює їх, підкреслюючи сутність зображуваних явищ. Мемуарист був реалістом у змалюванні минулого, оскільки завжди прагнув досягти достовірності й точності в передачі найбільш характерних явищ. Створені ним мемуарні образи характеризуються багатогранністю та конкретністю.

У мемуарних творах Анненкова велику роль відіграють прийоми портретування, антитези, психологічної характеристики. Він часто дає дві портретні замальовки, описуючи свої враження від першої та останньої зустрічі з письменником, і підкреслює, як позначилися на зовнішності зміни, що відбулися в його житті.

Для творів Анненкова характерна розгорнута експозиція, яка знайомить читача з часом і простором, в якому відбувається дія. У спогадах мемуариста хронікальний спосіб організації матеріалу переважає над асоціативним, при цьому письменник виходить за межі хронології, зазначеної у назві, в результаті чого створене ним мемуарне полотно виявляється набагато ширшим, ніж первісний задум. На багатьох сторінках мемуарів письменника зустрічаються уривки, які без перебільшення можна назвати художньою прозою. Спогади Анненкова є значним явищем в історії російської мемуаристики.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях:

1. Мацапура Л.В. Гоголь в мемуарах П.В. Анненкова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. – Вип.3 (24). – Серія „Літературознавство”. – Харків, 1999. – С. –50.

2. Мацапура Л.В. Споры о Белинском в русской мемуаристике // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. – Вип.2 (26). – Серія „Літературознавство”. – Харків, 2000. – С. –81.

3. Мацапура Л.В. Жанровые особенности мемуаристики // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. – Вип.1 (25). – Серія „Літературознавство”. – Харків, 2000. – С. –89.

4. Мацапура Л.В. „Диалог” Белинского и Гоголя в оценке Анненкова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. – Вип.1 (28). – Серія „Літературознавство”. – Харків, 2001. – С. –58.

5. Мацапура Л.В. „Диалог” Белинского и Гоголя в оценке Анненкова // Вісник Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка: Зб. наук. праць – Вип. 4 (25). – Серія „Філологічні