ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА
МЕЛЬНИК Микола Миколайович
УДК [94(495.02+94(=512.1)-05-4.66]”9/10”
Візантія і кочівники Північного Причорномор’я Х–ХІ ст.: історіографія проблеми
Спеціальність 07.00.06. – історіографія, джерелознавство
та спеціальні історичні дисципліни
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
ЛЬВІВ – 2007
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії середніх віків та візантиністики Львівського націо-нального університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: | кандидат мистецтвознавства, доцент
Откович Василь Петрович,
директор Львівського державного коледжу
декоративного та ужиткового мистецтва
імені Івана Труша
Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
Котляр Микола Федорович,
Інститут історії України НАН України,
головний науковий співробітник
кандидат історичних наук, доцент
Щодра Ольга Михайлівна,
Львівський національний університет
імені Івана Франка,
доцент кафедри давньої історії України
та архівознавства
Провідна установа: |
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Захист відбудеться 3 квітня 2007 року о 15 год. на засіданні спеціа-лізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 220.
З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.
Автореферат розісланий 2 березня 2007 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради,
доктор історичних наук, професор Сухий О.М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Візантійська імперія від виникнення до занепаду співіснувала з кочовими народами Північного Причорномор’я – від гуннів до татар. Воєнні зіткнення та мирна співпраця Візантії з печенігами, узами та половцями у Х–ХІ ст. – важливий відтинок історії Балкан і Північного Причорномор’я.
З кінця ІХ та про-тягом Х ст. печеніги ставали учасниками різноманітних конфліктів за участю Візантії, Болгарії, Угорщини та Русі як на боці імперії, так і про-ти неї. Візантія надавала стосункам з печенігами значної ваги. Активно розвивалася торгівля між кримськими володіннями імперії та степовиками.
Від початку другої чверті ХІ ст. володіння імперії стали об’єктом чис-лен-них нападів кочівників. Набіги печенігів, узів, половців, участь кочівників у во-ро-жих щодо Візантії діях угорських та сельджуцьких володарів, заворушеннях міс-цевого населення балканських фем імперії, їх боротьба у лавах заколотників, взаємне протистояння кочівників на те-ри-то-рії Візантії призвели до значного ослаблення імперії. З іншого боку, ба-зи-левси залучали кочівників для охорони кордонів і ведення бойових дій на території Малої Азії та Балкан. У другій половині ХІ ст. на території сучасної Північно-Східної Болгарії існувало санкціоноване візантійською владою політичне утворення печенігів – Пацінакія.
Міграція половецьких племен в район Дунаю, яка розпочалася в останній третині ХІ ст., стала через століття одним з вирішальних факторів втрати Візантією значної частини європейських володінь та появи Другого болгарського царства.
Важливим є й культурний аспект взаємодії кочівників і Візантії у Х–ХІ ст. Грецькі джерела повідомляють про кілька спроб хрещення печенігів, існують згадки про ознайомлення кочівників на Балканах з ісламом. Археологічні знахідки, підтверджені творами візантійських істориків, дають підстави говорити про початки процесу осідання кочівників у регіоні. Етнічні сліди кочівників Північного Причорномор’я простежуються у сучасних гагаузах, які компактно мешкають на території сучасної Болгарії, Румунії, Молдови та України.
Цим зумовлений великий інтерес до стосунків Візантійської імперії з тюркськими кочівниками Північного Причорномор’я в історичній літературі багатьох країн. Вони вивчалися, головним чином, у контексті історії Візантії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Югославії, Молдови, України та Росії, а також у дослідженнях, присвячених Хрестовим походам, цивілізації Чорного моря, джерелознавчих працях тощо.
У той же час, ні в українській, ні в світовій історичній науці немає повного історіографічного огляду досягнень медієвістики з вивчення проблем стосунків кочівників Північного Причорномор’я і Візантії у Х–ХІ ст. Дане дисертаційне дослідження покликане заповнити цю прогалину.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер-таційне дослідження написане у рамках виконання наукової теми кафедри історії середніх віків та візантиністики Львівського національного університету ім. Івана Франка – “Історія і культура країн Центрально-Східної Європи та Середземномор’я у IV–XVII ст.” (номер державної реєстрації 0105U4004934).
Метою дослідження є відтворення процесу вивчення проблеми у історичних працях вчених ХІХ–ХХІ ст., з’ясування сучасного стану досліджень та перспектив подальшої розробки. Головні завдання роботи полягають у тому, щоб дослідити:–
процес становлення і розвитку проблематики у світовій історіографії;–
можливу залежність досліджень теми від стану розвитку візантиністки як науки;–
зміни у процесі вивчення проблеми внаслідок розширення джерельної бази та появи нових методологічних розробок;
– можливий зв’язок між національними історіографічними парадигмами та вивченням стосунків Візантії з кочівниками;–
загальний стан вивчення проблеми та перспективи подальших досліджень.
Об’єктом дослідження є сукупність історичних праць від появи перших робіт з даної проблематики у 70-х роках ХІХ ст. до сучасних наукових досліджень, що розглядають проблеми історії стосунків Візантії з печенігами, узами та половцями у Х–ХІ ст.
Предметом дослідження є процес нагромадження історичних знань з історії стосунків Візантійської імперії з кочівниками Північного Причорномор’я, трансформація його методологічної та джерельної бази, стан та перспективи вивчення проблеми.
Методологічною основою дослідження є принципи об’єктивності та історизму. Для досягнення цілей, поставлених даним дослідженням, автором було використано ряд методів, як загальнонаукових – історичний, логічний, індукції і дедукції, аналізу і синтезу, так і спеціально-історичних – порівняльно-історичний, конкретного та логічного аналізу, хронологічний, проблемно-хронологічний, періодизації, актуалізації, перспективності тощо. Для вивчення історіографії як дискурсу було залучено твір Е. Саїда “Орієнталізм”, теоретичні досягнення Т. Куна з історії науки. Зазначені принципи та методи забезпечують наукову вірогідність результатів дослідження, дозволяють дійти обґрунтованих висновків.
Хронологічні рамки дисертаційного дослідження мають два виміри:
а) межі історичних подій, пов’язаних зі стосунками Візантії з кочів-никами Північного Причорномор’я. Нижня хронологічна межа – поч. Х ст. – припадає на перші безпосередні контакти печенігів з Візантійською імперією, утвердження кочівників на Нижньому Дунаї, верхня – кін. ХІ ст. – нищівна поразка печенігів під Лебурном (1091 р.), перші походи половців на Візантію;
б) межі зародження, розгортання і проведення наукових досліджень даної проблеми – від публікації монографії “Візантія і печеніги” до сучасних наукових праць з цієї тематики.
Наукова новизна роботи полягає у тому, що пропоноване дослідження є першою спробою цілісного історіо-гра-фіч-но-го узагальнення вивчення історії стосунків кочівників Північного Причорномор’я і Ві-зан-тії у Х–ХІ ст. Як джерельну базу використано наукові роботи, виконані на основі не лише писемних, але й археологічних, нумізматичних, сфрагістичних джерел, мовознавчі дослідження тощо. На базі вивчення останніх досягнень у розробці проблеми, виділено пануючі тенденції її розвитку, перспективи подальших досліджень.
Науково-практичне значення дослідження полягає у тому, що матеріали і висновки дослідження можуть бути використані при написанні наукових праць з історії та історіографії Візантії, країн Цен-тральної та Східної Європи, у т.ч. України, тюркських народів Північного Причорномор’я, а також при підготовці спецкурсів у вузах, укладанні біб-ліографічних словників тощо.
Результати дисертації апробовані у виступах на наукових конференціях: І Міжнародній науковій конференції “Візантія – Україна-Русь: історико-культурний контекст” (Херсонський державний університет, 20–21 травня 2004 р., Херсон); семінарах варшавської (15–31 травня 2001 р.), львівської (2–8 червня 2001 р.) сесій Міжнародної школи гуманітарних наук Східної і Центральної Європи (Варшава), щорічних звітних наукових конференціях викладачів і аспірантів Львівського національного університету ім. Івана Франка (2003, 2004, 2005, 2006 роки).
Структура дисертації відповідає поставленій меті та розв’язанню завдань дослідження. Вона складається зі вступу, пяти розділів, висновків і списку використаних історіографічних джерел. Її обсяг становить 209 сторінок основного тексту та 148 сторінок бібліографії (1795 позицій).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки, сформульовано методологічні принципи дослідження, об’єкт і предмет роботи, визначено мету й завдання, розкрито практичне і теоретичне значення дисертації.
У першому розділі “Історіографія, джерела і теоретико-методологічні проблеми дослідження” здійснено науковий аналіз історіографії досліджуваної проблеми, охарактеризовано джерельну базу дисертації, методологічні засади.
Історіографічне вивчення стосунків Візантії з кочівниками Північного При-чор-но-мор’я досі не виділялося в окрему проблему. Чи не єдиним винятком є історіо-гра-фіч-на частина монографії М. Бібікова Бибиков М.В. Византийские источники по истории Древней Руси и Кавказа. – Санкт-Петербург, 1999. – С. 7-61., однак і ця праця сфокусована на вивченні джерел, і не охоплює про-бле-матики в цілому.
З авторів, які зробили значний внесок у вивчення проблеми, найбільш вивченою в історіографії є творчість В. Васильєвського Заборов М.А. Крестовые походы в русской историографии последней трети XIX в. // Византийский Временник. – 1963. – Т. 22. – С. 227–259..
Бібліографічний зріз досягнень світової візантиністики і сходознавства у ви-в-чен-ні титульної проблеми на сер. ХХ ст. було зроблено у першому томi “Бі-зан-ті-но-турціки” Д. Моравчика Moravcsik Gy. Byzantinoturcica. Die Byzantinischen Quellen der Geschichte der Tьrkvцlker. Zweite durchgearbeitete Auflage. Bd. I–II. – Berlin, 1958. – Bd. I. – S. 89-90, 92-94.. Однак, дослідник уникнув власне іс-торіо-гра-фіч-ного роз-гляду, як, зрештою, згодом зробили у своїх монографічних до-слід-жен-нях П. Діакону, В. Типкова-Заї-мо-ва, П. Сте-фен-сон та І. Князький. Ці науков-ці надавали перевагу історіо-графіч-но-му ви-світленню окремих ло-каль-них пи-тань, як от час появи печенігів на Нижньому Дунаї Diaconu P. Les Petchйnиgues au Bas-Danube. – Bucarest, 1970. – P. 11-12., датування останнього в ХІ ст. походу половців на Візантію Diaconu P. Les Coumans au Bas-Danube aux XI et XII siиcles. – Bucarest, 1978. – P. 41-43., трактування “Аноніма Газе” Тъпкова-Заимова В. Долни Дунав – гранична зона на Византийския запад: Към историята на северните и североизточните български земи, края на Х–ХІІ в. – София, 1976. – С. 45-46. тощо. Аналогіч-ний розгляд окремих питань присутній і в коментарях до видань джерел Советы и рассказы Кекавмена. Сочинение византийского полководца XІ в. / Подгот. текста, введ., пер. и коммент. Г.Г. Литаврина. – Москва, 1972. – С. 358-359..
Чи не найближче до розгляду проблеми підійшла Р. Мавродіна, ав-тор історіографічного дослідження “Київська Русь і кочівники” Мавродина Р.М. Киевская Русь и кочевники (печенеги, торки, половцы). Историографический очерк. – Ленинград, 1983. – 87 с.. Вона показала зміну парадигми у вивченні кочівників у російській та ра-дян-сь-кій історіографії від XVIII ст. до 70-х років ХХ ст., а також результати до-слід-жень. Однак у її працях від-сутній міжнародний контекст досліджень проблеми.
Західні історики, як правило, уникають заглиблення в історіографію тих проблем, які ними розглядаються, якщо це не стосується прикладних моментів. Не стала винятком і праця П. Стефенсона “Візантійський Балканський фронтьєр” Stephenson P. Byzantium’s Balkan Frontier. A Political Study of the Northern Balkans, 900–1204. – Cambridge, 2000. – 352 p., останнє з монографічних досліджень проблеми.
Незважаючи на те, що з часу появи праці “Візантія і печеніги” про-блема стосунків Візантії і кочівників Північного Причорномор’я у Х–ХІ ст. отримала знач-ний розвиток у історичній науці країн Східної, Центральної та Південно-Схід-ної Європи, а також розглядалася у працях науковців з провідних ві-зан-ти-ніс-тич-них центрів у Великобританії, Франції, США та ін. країнах, іс-торіографічного дослідження, яке б охоплювало такі студії, досі не існує. Іс-то-ріо-графічно проблема вивчалася лише у деяких її напрямах та аспектах, хронологічно та/або тематично вузьких.
Джерельною основою для вивчення проблеми стали бібліотечні фонди ЛНБ ім. Василя Стефаника НАН України, Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка, Бібліотеки Україн-сь--кого Католицького Університету, Національної бібліотеки України ім. В. І. Вер-над--ського НАН України, бібліотеки Варшав-ського університету та Варшавської духовної се-мі-на--рії, ресурси мережі Ін-тер-нет.
Джерельна база даної роботи охоплює історіографічні джерела, а саме наукові тексти, предметом дослідження в яких були стосунки Візантії і кочівників Північного Причорномор'я, а також, зважаючи на міждисциплі-нарний характер тематики, суміжні проблеми.
Автором було відкинуто формально-функціональний критерій поділу історіографічних джерел, оскільки поділ не відображає змістової наповненості джерельних ма-те-ріа-лів, а лише їх форму. Більш доцільним є класифікувати іс-то-ріографічні джерела до даної проблеми за критерієм узагальнення історіографічних фактів.
Згідно з запропонованою класифікацією, до першої групи належать бібліографічні джерела, як такі, що дають загальне уявлення про наукове життя галузі, хід роз-роб-ки тих чи інших питань в історичній науці, тенденції, що спостерігаються при цьо-му, показують увагу дослідників до тих чи інших проблем.
До другої групи джерел слід віднести роботи, які узагальнюють вивчення про-блеми та закріплюють його результати. Це колективні та одноосібні мо-но-гра-фії, підручники та загальні праці з різним ступенем наближення до означеної про-бле-ми, а також коментовані видання джерел та їх перекладів, енциклопедичні та довідкові статті тощо.
Так, у працях з історії Візантії, як правило, у най-більш за-галь-них рисах відбито стан вивчення стосунків Візантії і задунайських кочівників, викладено бачення цієї проблеми автором (авторами). Такий загальний і стислий огляд закріплених досягнень історіографії у вивченні питання подається у енциклопедичних статтях та коментарях до видань писемних джерел Pritsak O. Pechenegs // The Oxford Dictionary of Byzantium. / Prepared at Dumbarton Oaks. Editor in Chief Alexander P. Kazhdan. – New-York-Oxford, 1991. – Vol. 3. – P. 1613–1614..
У дослідженнях, вужчих хронологічно та територіально, проблема роз-гля-да-ється більш детально, автори вивчають окремі питання про-бле-ма-ти-ки “Візантія і кочівники”, вписуючи її у певний загальний контекст – історію Балкан, нижньодунайських про-вінцій імперії, її північного фронтьєру тощо Fine J.V.A. The Early Medieval Balkans. A Critical Survey from the Six to the Late Twelth Century. – Ann Arbor, 1983. – 336 p..
У працях, які тематично співпадають з окресленою проблемою Князький И.О. Византия и кочевники южнорусских степей. – Санкт-Петербург, 2003. – 181 с., вона вив-че-на найбільш повно, у всіх її сторонах та аспектах. Такі мо-но-графії акумулюють ре-зультати наукової діяльності не тільки їх авторів, але й ці-лої попередньої іс-то-ріо-графічної традиції.
Наступну, найбільш численну, групу історіографічних джерел складають до--слідження, які відображають прогрес проблематики покроково Гюзелев В. Добруджанският надпис и събитията в България през 943 г. // Исторически преглед. – 1968. – №6. – С. 40–48.. Сюди від-но-сять-ся пуб-лікації у науковій періодиці, збірниках наукових праць, матеріалах сим-по--зіу-мів, конгресів, конференцій, рецензії тощо.
У другому розділі “Історія вивчення стосунків задунайських тюрків і Візантії: від формулювання проблеми (1872 р.) до середини ХХ ст.” висвітлено роль твору В. Васильєвського “Візантія і печеніги” як фундаменту для подальших досліджень проблематики. Розглянуто внесок російських, українських, угорських, болгарських, румунських вчених та західних візантиністів кінця ХІХ – середини ХХ ст. у вивчення проблеми. Виділено головні етапи дослідження проблеми до середини минулого століття.
У монографії “Візантія і печеніги (1048–1094)” простежуються дві взаємопов'язані складові – наукова та док-три-наль-на. З одного боку, у цьому творі на основі широкої джерельної бази було про-сте-жено важливий проміжок історії Візантії, досягнуто певних успіхів у критиці джерел з історії Ві-зантії. З іншого боку, незважаючи на назву роботи, самі печеніги у ній посідають другорядне міс-це. Дослідник оминає значні епізоди стосунків імперії з ко-чів-ни-ка-ми. У той же час перебільшується роль Русі як держави, яка стримує “дикі орди”.
Російська історична наука останньої третини ХІХ – першої половини ХХ ст. під-ні--мала на щит саме доктринальну частину вказаного твору. Ю. Кулаковський, Ф. Успенський, О. Васильєв, М. Левченко, Б. Греков у своїх творах у цілому наслідували схему В. Васильєвського. Перші спроби критики деяких положень В. Васильєвського у російській історіо-графії з’явилися не раніше 20-х років минулого століття, а більш при-скіп-ли-ва ревізія частини його доктринальних положень – тільки після смерті Й. Ста-ліна.
Наукова частина “Візантії і печенігів”, на відміну від доктринальної, тривалий час за-ли-ша-ла-ся без перегляду. В. Ва-силь-єв-сь-кий не тільки змінив ставлення візантиністики до ролі задунайських кочівників в історії Візантії. Його робота, завдяки широкій джерельній базі, чи не до середини ХХ ст. вважалася настільки вичерпною, що до цього питання довго не зверталися. І лише розширення кола джерел призвело до значного поступу у вивченні проблеми.
Різноспрямовані дослідження російської дореволюційної історіографії дозволили досить повно з’ясувати коло писемних джерел, які стосуються середньовічних кочівників Північного Причорномор’я, опублікувати їх, простежити історію стосунків кочівників з Руссю та сусідніми державами.
Російська візантиністика у 20–40-х роках ХХ ст., перебуваючи під значним впливом В. Васильєвського, популяризувала його думки у загальних працях з історії Ві-зантії (Ф. Успенський, О. Васильєв). Вивчалися стосунки кочівників з Угор-щи-ною та Ві-зантією (Д. Расовський та ін.). Російськими та українськими до-слід-ни-ками, які ви-вча-ли вітчизняну історію (“євразійці”, М. Прісєлков, В. Пар-хо-менко та ін.), було част-ко-во переглянуто ставлення до кочівників, притаманне попередній іс-то-ріографії. Пев-них успіхів у вивченні середньовічних номадів досягло віт-чиз-ня-не схо-до-знав-ство (В. Бартольд та ін.). Перші досягнення М. Артамонова на ни-ві середньовічної археології про-демонст-рували великі перспективи цього на-прям-ку досліджень.
Сходознавчі студії німецьких, австрійських та угорських вчених (В. Томашек, Й. Маркварт, І. Дьярфаш та ін.) за-про-вадили до наукового обігу нові східні джерела до історії середньовічних ко-чів-ників, розпочали вивчення мовних залишків тюркських народів у візантійських джерелах, заклали основу для вивчення ранніх етапів їх історії. Угорською історіографією (Д. Немет, Г. Фехер, М. Дьйоні та ін.) було докладно розглянуто історію стосунків влас-ного народу з ко-чів-никами від ІХ до ХІІІ ст., сліди кочівників у візантійських джерелах.
Румунські (Н. Йорга, Н. Бенеску, В. Бретеску та ін.) та болгарські (К. Іречек, В. Златарський, М. Мутафчієв та ін.) медієвісти, ведучи активну полеміку про різні аспекти історії регіону Нижнього Дунаю в Х–ХІІ ст., зробили великий крок уперед у вивченні не тільки історії Візантії вказаного часу, але і її стосунків з кочівниками Північного Причорномор’я. Каменем спотикання у цих дискусіях було доведення принципу jus primi occupantis саме для власного народу: наукова дискусія своєю причиною мала територіальні суперечки.
Ті візантиністичні дослідження першої половини ХХ ст., у яких було заторкнуто пи-тання стосунків Візантії з кочівниками, або розглядали історію Візантії чи Бол-га-рії у Х–ХІІ ст. в цілому, або ж, як праці П. Оргельса, Дж. Бром-берга, Г. Бак-лєр та ін. візантиністів, мали вузькоджерелознавчий характер. Однак значний поступ у дослідженні візантійських джерел, полі-тичної, церковної, еко-номічної історії Візантійської імперії Х–ХІ ст., який спостерігався наприкінці ХІХ – у першій пол. ХХ ст., був важливим і для вивчення проблеми “Візантія і кочівники”.
У вивченні історії стосунків Візантії і кочівників Північного Причорномор’я Х–ХІ ст. в історіографії середини ХІХ – середини ХХ ст. можна виділити 3 етапи: 1) від се-ре-ди-ни до поч. останньої третини ХIХ ст. (вивчення історії кочівників на те--ри-торії пев-них країн чи територій у рамках вивчення вітчизняної історії, з ви-ко-рис--танням обме-же-ного набору писемних джерел);
2) остання третина ХІХ ст. – поч. 20-х років ХХ ст. (роз-ширення кола писемних джерел, географічного обсягу до-слід-жень, виділення окре-мих джерелознавчих, мовознавчих, краєзнавчих праць, де--тальний розгляд ролі ко-чів-ників в історії певних регіонів та Візантії, початок вив--чення історії походження ко-чових народів, їх мов); 3) 20–40-ві роки ХХ ст. (зміна те-оретич-них засад наукових праць, зміщення інтересів національних історіо-графій від розгляду абстрактно-на-уко-вих тем до вивчення передовсім тих про-блем, які мають безпосереднє від-но-шен-ня до походження, давньої та середньо-вічної історії власного народу, розширення кола джерел коштом за-лу-чен-ня матеріалів до-поміжних історичних дисциплін).
Третій розділ “Угорська, румунська та болгарська історіографія (середина ХХ ст. – початок ХХІ ст.)” містить аналіз праць істориків Південно-Східної Європи, присвячених проблемі стосунків Візантії і кочівників Північного Причорномор’я.
Угорську, румунську та болгарську історіографію у вивченні історії стосунків кочівників Північного Причорномор’я і Візантії об’єднують ряд суттєвих факторів. Зокрема те, що події цих стосунків розгорталися на території сучасних Угорщини, Болгарії та Румунії і мали безпосереднє відношення до давньої історії народів цих країн.
Угорська тюркологія в особі Д. Немета, Л. Рашоня, А. Рона-Таша та ряду ін. дослідників, вивчала давню історію кочівників, їх мову, вплив на сусідні народи, у т.ч. угорців. Було уточнено коло джерел до вивчення цієї проблеми. Певних успіхів досягли дослідження з теорії номадизму. Саме тюркологічні дослідження в сучасній Угорщині мають найбільшу перспективу для розвитку.
Виняткове значення для дослідження історії стосунків Візантії з кочівниками Північного Причорномор'я посідають дослідження Д. Моравчика, виконані на стику тюркології і візантиністики, особливо “Бізантінотурціка”. Праця, що була одночасно бібліографічною, джерелознавчою та лінгвістичною, стала універсальним довідником до історії тюрко-візантійських стосунків.
Д. Дьйорфі досяг вагомих результатів у вивченні ранньосередньовічної історії Південно-Східної і Центральної Європи, у т.ч. ролі печенігів у віхових подіях того часу. М. Дьйоні, виявляючи великий інтерес передусім до питання історії волохів на Нижньому Дунаї, у своїх працях детально розглянув чи не всі відомі згадки про печенігів та половців на Балканах у ХІ–ХІІ ст., мав намір написати синтетичну працю з історії середньовічних кочівників.
Праці угорських археологів А. Надя, Л. Шелмеці, А. Палоці-Хорвата, Д. Ча-ла-ня та ін. з вивчення матеріальних залишків присутності печенігів та половців в Угор-щині хоч мають лише дотичний стосунок до основної проблеми, та все ж до-повнюють загальну картину розселення кочівників, дають уявлення про їх ма-те-ріальну культуру.
Традиційно прискіпливо вивчаються в угорській історіографії писемні джерела. Завдяки роботам Ф. Макка та Д. Крішто стали відомими чимало епізодів з історії міжнародних стосунків у регіоні за участю печенігів.
У румунській післявоєнній історіографії чітко простежуються 3 головних етапи дослідження історії стосунків Візантії і кочівників.
Перший етап (1945 – середина 60-х років ХХ ст.) характеризується широко-мас-штабними археологічними розкопками на території Румунії, під час яких від-бу-лося значне накопичення джерельного матеріалу для вивчення про-бле-ми. Й. Барня та ряд його ко-лег розпочали аналіз цього матеріалу, відштовхуючись від напрацювань до-во-єн-ної румунської візантиністики.
В ідеологічному плані перший етап був позначений впровадженням марксист-ської методології та сильним впливом радянської історичної науки.
Початок другому етапу (який тривав від середини 60-х років ХХ ст. до 1989 р.) поклала поява досліджень, що стали результатом опрацювання відкритих раніше джерел. Це збірники за результатами археологічних розкопок окремих об’єктів (“Діногетія”, “Істрія”, “Капідава”, “Пекуюл луй Соаре” та ін.), а також узагальнюючі дослідження Шт. Ште-фе-нес-ку, Й. Барні, П. Діакону, К. Преда.
Результати роботи румунських вчених стали відомі широкій міжнародній науковій громадськості як наслідок їх участі у візантиністичних конгресах.
Тему історії середньовічних кочівників на Нижньому Дунаї завдяки зу-сил-лям Й. Барні, П. Діакону, В. Спінея та ряду інших дослідників було відокремлено від вивчення історії Візантії та історії румунського народу, у контексті яких вона до то-го часу розглядалася. Нові дослідження узагальнили наявний археологічний, ну-мізматичний, сфрагістичний матеріал.
Третій етап, який триває від падіння комуністичної диктатури, ха-рак-те-ри-зу-ється переоцінкою методологічних засад, розширенням кола зацікавлень ру-мун-ських медієвістів, міжнародних контактів, ширшим використанням науко-вої лі-тера-тури сусідніх країн та світової медієвістики. Завдяки проведенню широких археологічних розкопок постійно з’являються нові дослідження на базі нумізматичних та сфрагістичних джерел (Е. Оберлендер-Тирновяну,
Г. Менуку-Адамештяну, А. Мадгеару та ін.).
Якщо у випадку з румунською археологією 50–70-х років ХХ ст. роз-копки велися там, де були будь-які цінні знахідки, то болгарська середньовічна археологія чи не до останнього часу цікавилася лише матеріальними залишками болгарської дер-жа-ви.
Тому до 70-х років ХХ ст. спостерігалося певне відставання болгарської історичної науки від румунської у галузі середньовічної археології. Найчастіше об’єктами розкопок ставали міста, фортеці та монастирі Першого та Другого болгарського царств. Водночас, стосовно матеріальних слідів присутності тюркських кочівників на території Болгарії, існувала тенденція до трактування їх як таких, що належать протоболгарам.
Розкопки середньовічних селищ змусили болгарських археологів звернути увагу на залишки матеріальної культури печенігів, узів та половців у регіоні. У працях Л. Бобчевої, Л. Дончевої-Петкової, С. Ангелової, Д. Ди-митрова та ін. археологів вивчалися кераміка, житло, предмети побуту цих народів. Л. Дончева-Петкова та П. Боєв працюють над етнічною ідентифікацією поховань середньовічних кочівників.
Значним доповненням археологічних та палеонтропологічних досліджень стали нумізматичні та сфрагістичні. Зокрема, І. Йорданов вивчав печатки правителя печенізького державного утворення на Балканах Йоана Кегена. Комплексне поєднання свідчень писемних та матеріальних джерел дозволило Г. Атанасову визначити маршрути печенізьких рейдів на Візантію у першій пол. ХІ ст., з’ясувати ареали перебування кочівників.
Великою заслугою болгарської історіографії другої пол. ХХ ст. є видання ко-мен-тованих перекладів грецьких і західних джерел. Вчені, які брали участь у під-го-тов-ці цих видань, зокрема І. Божилов, В. Типкова-Заїмова, Х. Дімітров та ін. мають у сво-єму науковому доробку дослідження, які торкалися питань стосунків задунайських ко-чівників і Візантії у Х–ХІ ст.
Однак часто дослідження історичної спадщини тюркських кочівників ставало заручником вивчення історії угорського, румунського та болгарського народів. Другорядність історії тюркських кочівників у дослідженнях істориків Центральної та Південно-Східної Європи полягає як у спробах інтерпретувати знахідки, що можуть належати і печенігам, і угорським чи протоболгарським племенам, на користь предків “основного” народу, так і у намаганнях приписати саме угорцям (болгарам, румунам) головну роль у функціонуванні політичних утворень у Трансільванії і Банаті Х ст., на Нижньому Дунаї ХІ ст. Останні дослідження засвідчують частковий відхід від такої тенденції.
У четвертому розділі “Історична наука СРСР, сучасних України, Росії та Республіки Молдова у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.” висвітлено внесок радянської та пост-радянської археології, медієвістики та сходознавства у другій половині ХХ – на поч. ХХІ ст. у вивчення проблеми Візантія і кочівники Північного Причорноморя Х–ХІ ст..
Територія колишнього СРСР, за винятком Криму та ділянки Нижнього Дунаю між впа--дінням у нього р. Прут і Кілійським гирлом, розташована поза зоною ак-тив-но-го до--тикання Ві-зантійської імперії з кочівниками степів Пів-ніч-но-го При-чор-но-мор’я. Однак біль---ша частина самостійного існування печенігів, торків та половців минула у Північному При-чорномор'ї. Відповідно, найбільша кількість археологічних пам’яток середньовічних ко-чів--ників розташована на території колишнього СРСР, між Волгою та Дунаєм. Зважаючи на широку джерельну базу, саме радянська ар-хеологія могла дати відповіді на питання про етнічну атрибуцію тих чи інших па--м’яток, які в загальному відносилися до кочівників. Румунські, болгарські чи угор-ські археологи у своїх висновках змушені були зважати на успіхи своїх колег з СРСР.
Волго-Донська археологічна експедиція (1949–1951 рр.) дала силь---ний поштовх для розвитку радянської пізньокочівницької археології та па-лео--антропології. У 50-60-х роках минулого століття з’явилося кілька кон-ку--ру-ючих систем етнічної ідентифікації поховань середньовічних кочівників, знай---дених між Волгою і Дніпром (С. Плєтньової, Г. Фьодоро-ва-Давидова та ін.).
Масштабні археологічні розкопки у Пруто-Дністерському межиріччі роз--по--чалося у 1950 р. Головна увага науковців бу-ла зо-се-ред--же-на на пошуках ар-хео--логічних матеріалів слов’янських культур. Лише з початком фрон-тальних розкопок пів-ден-ної частини Буджацького степу у середині 60-х ро-ків ХХ ст. бу-ло відкрито численні па-м’ят-ки пізніх кочівників. У 1979 р. було виявлено майстерню з масового виробництва кочівницьких гли-ня-них кот-лів. Спроби інтерпретації знайденого ма-теріалу було зроблено у ряді до-сліджень Г. Чебо-тарен-ка, М. Тєльнова, А. Дзіговського, Г. Постіке, Є. Савви, А. Чіркова та ін. вчених. Найбільш вдалі з них, на нашу думку, належать українському досліднику А. До-бро-люб-сь-кому. Вивченням палео-антро-по-логії населення регіону епохи середньовіччя займалася М. Вєліканова.
Через відсутність мас-штаб-них планових розкопок у степовій частині, значно гірше вивчені пам’ятки кочівників Х–ХІІІ ст. у Криму. Частково причиною цього стала тенденція до словянізації Криму, яка розпочалася у 1952 р., незадовго після виселення з півострова корінних народів.
Перспектива археологічного дослідження пам’яток середньовічних кочівників у Криму та в Дністро-Дунайському регіоні пов’язана з національним і культурним відродженням гагаузів та кримських татар. Широке міжнародне співробітництво, яскравим прикладом якого є проекти кишинівської Вищої Антропологічної Школи, допоможе подолати обмеженість національних історіографій.
Історія стосунків Візантії та кочівників Північного Причорномор’я не отримала статус окремої проблеми у радянській візантиністиці. Єдиним винятком є науково-популярна монографія І. Князького “Ві-зантія і кочівники південноруських степів”.
Розгляд тих чи інших аспектів відносин печенігів, торків та половців з Ко-н-стантинополем вівся на сторінках досліджень, присвячених зовнішній по-лі-ти--ці Русі (П. Каришковський, М. Левченко, В. Пашуто, І. Шекера, В. Шу-ша-рін та ін.), за-гальній історії Візантії та Болгарії (Г. Літаврін), Хрестовим походам (М. Заборов), а також джерелознавчих (Я. Лю-барський, О. Каждан, М. Бібіков, В. Арутюнова). Певних успіхів радянська медієвістика досягла у виданні середньовічних джерел.
Найбільші досягнення радянської візантиністки у розрізі основної проблеми – спроби уточнення хронології певних подій візантійсько-пече-нізьких та візантійсько-половецьких воєн, зроблені О. Кажданом, Я. Лю-барським, В. Ару-тю-новою, М. Бібіковим.
Радянське сходознавство було затиснуте у вузькі рамки шовіністичною політикою центральної влади та певними обмеженнями марксистської методології, що за формою та духом була західноєвропейською.
І все ж завдяки науковій діяльності С. Толибекова, Г. Маркова, С. Плєтньової та ряду ін. вчених, радянській науці вдалося виробити більш-менш позбавлене су-перечностей бачення суспільної еволюції кочових народів, важливе для пов-ного розуміння їх історичного розвитку. Послідовник євразійців Л. Гумільов привер-нув увагу науковців до ролі природних факторів у житті ко-чів-ни-ків. Український дослідник О. Тортіка розробив принципово новий метод об-чис-лення чисельності кочових суспільств.
Дослідження з історії та етнографії гагаузів, де першість належить М. Гу-бо-гло, показують історичний зв’язок між гагаузами та тюрк-сь-кими кочів-никами, які у свій час мешкали на те-ри-то-рії Візантії, відкривають пласт нових, етно-графічних джерел для вивчення проблеми “Візантія і кочівники”.
П’ятий розділ “Міжнародна візантиністика і сходознавство середини ХХ – поч. ХХІ ст. як фундамент для дослідження проблеми у національних історіографіях. Сучасний стан та перспективи вивчення проблеми” присвячений аналізу ролі міжнародної візантиністики та сходознавства у вирішенні вузлових питань титульної проблематики, а також висвітленню сучасного фактологічного та методологічного стану досліджень, їх перспектив.
Зважаючи на те, що через вичерпання ресурсу писемних джерел матеріальні знахідки набувають все більшого значення для поступу про-бле-мати-ки, класична візантиністика поступово втратила свою роль у вивченні проблеми “Візантія і кочівники”. Однак саме ві-зан-ти-ніс-ти-ка вирішувала ряд про-блем, без яких дослідження археологів ніколи б не з’явилися.
Йдеться про ретельне впорядкування і видання візантійських дже-рел (у т.ч. нумізматичних та сфрагістичних), без якого інтерпретація нових матеріальних зна-хі-док була б неможлива.
У центрі уваги візантиністів другої половини ХХ – початку ХХІ ст. ставали різні ас-пек-ти історії Візантії Х–ХІ ст., які мали дотичне відношення до вивчення титульної про-блеми. Це і різноманітні аспекти економічної історії, внутрішньої та зовнішньої політики імперії, церковного життя. Так, наприклад, питання історії Першого хрестового походу, яких торкалися у своїх працях П. Караніс, С. Рансімен, А. Даґґен, Дж. Шепард та ін. візантиністи, доповнили історію печеніго-візантійських стосунків епізодами участі допоміжних за-гонів печенігів у ході Першого хрестового походу. Було внесено суттєві корективи до тверджень В. Васильєвського щодо генези Першого хрестового походу (Ф. Ґаншоф, М. де Вага, Г. Коудрі, С. Ед-ґонґтон, А. Коля-Дермідзакі, П. Маґдаліно, Ф. Шлосер та ін.).
Безпосередньо ж історія сто-сун-ків Ві-зантії з кочівниками Північного Причорномор’я у Х–ХІ ст. досить рідко була об’єк-том зацікавлення західних візантиністів (Ф. Альтгайм, Р. Штіль, Дж. Гакслі, П. Доімі де Франкопан, А. Саввідіс, П. Стефенсон та ін.).
Міжнародні візантиністичні конгреси, починаючи від 1958 р., постійно були дже-релом свіжих ідей, напрямків для вивчення проблеми. Особливу вагу мали до-по--віді Д. Моравчика та групи румунських вчених у 1966 р., Д. Обо-лен-сь-ко-го (1961 р., 1971 р.), Г. Арвайлер (1971 р.), В. Типкової-Заїмової (1976 р.) тощо.
Великим досягненням сучасної історіографії є част--кове подолання давньої суперечки про на--ціональний характер протодержавних утворень ХІ ст. у Парістріоні. Вод-но-час, право на власну роль у тогочасних подіях на Нижньому Дунаї поступово отри-мали задунайські кочівники.
Це засвідчує захищене у 1996 р. у Кембриджі дисертаційне дослідження П. Стефенсона “Візантійський Балканський фронтьєр: політичне дослідження Північних Балкан, 900–1204”.
Традиційно велике значення для дослідження проблеми стосунків Візантії і кочівників мали ус-піхи сходознавства, особливо праці О. Пріцака, П. Ґолдена, Е. Три-ярського, Г. Ґьо-кеняна та ін. науковців.
У висновках дисертації підбито основні підсумки дослідження, а саме:
1. В історії вивчення стосунків Візантії і задунайських кочівників Х–ХІ ст. можна виділити 2 основних періоди. Перший період тривав від публікації монографії В. Васильєвського до появи роботи Д. Моравчика “Бізантіно-турціка” (1942–1943 рр.). Наступний період вивчення проблеми, який розпочався з середини ХХ ст. і триває досі, характеризується зміною джерельної бази та частково методології досліджень, розширенням кола дослідників.
2. Коло головних візантійських писемних джерел для вивчення проблеми бу-ло визначене ще В. Васильєвським. “Бізантінотурціка” Д. Мо-рав-чика чи не остаточно ок-рес-лила ті візантійські тексти, де згадано тюркських кочівників. Навколо деяких з них велися дискусії щодо достовірності, датування, трактування, які приносили вагомі результати і для вивчення проблеми Візантія і кочівники.
Відомості про печенігів, узів та половців і їх стосунки з Візантією містяться також у ряді східних та західних джерел. Комплексного розгляду цих джерел проведено не було.
З початком масштабних архео-ло-гіч-них роз-копок у країнах Балканського п-ова та на території європейської частини СРСР в середині ХХ ст., матеріальні знахідки – кераміка, поховальні комплекси, печатки та монети перетворилися на повноцінні джерела до вивчення проблеми.
Ознаками при-сутності се-редньо-вічних кочівників на Балканах та на північ від Дунаю зараз вва-жаються ви-яв-ле-ні в ході багаторічних польових робіт глиняні кот-ли, особливі при-краси та по-хо-ван-ня. Зростає роль па-лео-антропології.
Важливість сфрагістики для вивченні історії середньовічних Балкан було вста-нов-лено ще у першій половині ХХ ст. Подальші дослідження, у яких було уточнено ад-мі-ні-стра-тив-ний устрій балканських провінцій Візантії кінця Х–ХІ ст., тільки доводять це. Знахідка печатки печенізького вождя Йоана Кегена підтвердила іс-ну-ван-ня у межах Візантії відомого з писемних джерел державного утворення кочівників.
Знахідки візантійських монет стали важливим джерелом для датування печенізьких набігів на Візантію у ХІ ст.
Пев-ний ресурс як джерела до вивчення проблеми несуть у собі топоніміка, антропоніміка, етнографія, дослідження на стику історичної географії та екології.
Зміна методологічних засад історичної науки за період вивчення про-бле-ми не мала вирішального впливу на хід досліджень. Методо-ло-гія критики писемних джерел з ХІХ ст. до нашого часу суттєво не змінилася. Марксистська методологія сприяла розвитку археологічних досліджень. Певне зна-чення для прогресу проблематики мало поширення у візантиністиці ідей “шко-ли Анналів”.
3. Стан вивчення проблеми залежав від тенденцій національних історіографій.
Російські вчені піднімаючи питання про роль печенігів, узів та по-лов-ців у долях Візантії та Болгарії, керувалися інтересами Російської імперії на Балканах. Радянські медієвісти зверталися до проблеми лише у розрізі зовнішньої політики Русі або ж в ході вивчення грецьких джерел.
Болгарські та румунські іс-торики досліджували проблему на фоні постійної суперечки про роль болгарського та волоського населення на Нижньому Ду-наї, “національну” приналежність відомих з джерел державних утворень. Угорська історіографія теж керувалася на-ціо-наль-ни-ми мотивами, серед яких і гостра суперечка з румунськими істориками про час поя-ви румунів та угорців у середньовічній Трансільванії.
Поштовхом до масштабних археологічних роз-копок в СРСР, у ході яких було виявлено сотні поховань кочівників, стала ін-дустріалізація. У Румунії, крім вка-заного фак-тору, значним було бажання за допомогою архео-ло-гіч-них до-сліджень знайти відповіді або ж доказову базу для готових відповідей на питання про походження румунського народу, у Болгарії – показати велич се-редньо-вічних болгарських держав. Пам’яток кочівників ніхто спеціально не шукав.
Відкриття західних медієвістів, уточнення дат та місць, де відбувалися по-дії, пов’язані з кочівниками, були результатом ретельного вивчення грецьких тек-стів, і, знову ж таки, не були метою досліджень. Вивчалися або загальна внутріш-ньо- та зовнішньополітична історія Візантії, або ж її стосунки з державами та народами, які стали основою для створення модерних народів та держав.
У цілому, дослідження з історії стосунків Візантії з задунайськими тюрками у Х–ХІ ст., які проводилися у рамках національних історіографій чи у світових академічних центрах, мають риси орієнталістичного дискурсу: роль кочівників в історичних подіях або замовчувалася, даючи змогу вивести на перший план “історичні” народи, або ж негативізувалася.
4. Поступ світової візантиністики збігався з досягненнями у вивченні про-бле-ми. Успіхи у вивченні та виданні візантійських джерел, у т.ч. нумізматичних і сфрагістичних, негайно відображалися на стані вивчення проблеми.
Сильним поштовхом до активізації досліджень були міжнародні візантиністичні конгреси.
5. Фактологічні досягнення у вивченні проблеми “Візантія і ко-чів-ни-ки Північного Причорномор’я Х–ХІ ст.” розкидані сторінками праць фа-хів-ців різних напрямків та країн походження.
Якщо В. Васильєвський тільки накреслив схему стосунків ко-чів-ни-ків з Візантією, то завдяки зусиллям науковців різних країн стали відомі їх нові епізоди, уточнено дати подій, їх ло-калізація. Більшість з них знайшли археологічне підтвердження.
Останні дослідження фактично включили кочівників Північного Причорномор’я Х–ХІІІ ст. у візантійську ойкумену, дали їм “право на існування” в історії Візантії.
Існує необхідність появи робіт, які б, акумулювавши здобутки по-передньої історіографії та залучивши якомога більшу кількість писемних та ін-ших джерел, відтворили б повну картину політичних та культурних стосунків печенігів, торків та по-лов-ців з візантійською метрополією та її провінціями від появи печенігів на горизонті візантійської дипломатії
