НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА АКАДЕМІЇ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

Міхно Ольга Іванівна

УДК 347.4

ПРИПИНЕННЯ ДОГОВОРУ ЗА

ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.03 – Цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ-2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі проблем приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України.

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор

член-кореспондент Академії правових наук України

Дзера Олександр Васильович

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри цивільного права (м. Київ)

Офіційні опоненти – доктор юридичних наук, професор

член-кореспондент Академії правових наук України

Довгерт Анатолій Степанович

Інститут міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри міжнародного приватного і митного права (м. Київ)

доктор юридичних наук, доцент

Васильєва Валентина Антонівна

Юридичний інститут

Прикарпатського національного університету

імені Вастля Стефаника,

завідувач кафедри цивільного права та процесу (м. Івано-Франківськ)

Захист відбудеться 22.06.2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.26.500.01 у Науково-дослідному інституті приватного права і підприємництва Академії правових наук України (01024, м. Київ, вул. М.Раєвського, 23а).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України (01024, м. Київ, вул. М.Раєвського, 23а).

Автореферат розісланий 20.05.2007р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Безух О. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Становлення України як правової держави, інтеграція до європейської спільноти, перехід до ринкової економіки, необхідність залучення іноземних інвестицій потребують належного правового регулювання договірних відносин, розробки механізмів не лише укладення, дії, але і припинення договорів.

Припинення (як і укладення) договорів має велике практичне значення для цивільного обігу, оскільки стосується майнових прав його сторін і в багатьох випадках може спричиняти для останніх негативні правові наслідки. Зрозуміло, що у більшості випадків сторони належно виконують договірні обов’язки. Це хоч і призводить до припинення договору, але є позитивним фактом, оскільки за таких обставин сторони досягають бажаного для них правового результату. Однак так буває далеко не завжди. Припинення договору може бути викликане неналежним виконанням стороною умов договору, відмовою від нього. А відтак постає проблема захисту порушених прав.

Припинення договору зачіпає права й обов’язки контрагентів, впливає на їхній майновий стан, а також майновий стан інших осіб, які не виступають його сторонами, що значною мірою впливає на ефективність цивільно-правового обігу. Ефективне регулювання цивільно-правового обігу потребує визначення сутності, підстав, порядку здійснення та правових наслідків припинення договірних відносин.

Припинення договору повинно відбуватися з дотриманням прав контрагентів, із забезпеченням їх інтересів, без порушення прав інших учасників цивільно-правових відносин. Припинення договору через порушення однією стороною його умов має супроводжуватися компенсацією збитків, поновленням прав, порушених таким припиненням, застосуванням інших заходів.

Між тим чинне законодавство, зокрема і ЦК України, не регулює повною мірою усі ці відносини, а водночас містить прогалини. Недостатня увага надається припиненню зобов’язань у цивілістичній науці.

У працях радянських вчених висвітлювалися переважно проблеми розірвання договору через окремі підстави. У сучасних цивілістичних дослідженнях в Україні також приділялася увага деяким питанням, пов’язаним із припиненням договору. Так, у 2003р. була захищена дисертація Н. М. Процьків “Правове регулювання розірвання цивільно-правових договорів за цивільним законодавством України”, в 2006р. – дисертація А. М. Блащука “Припинення договірних зобов’язань у цивільному праві України”. Однак ці праці не заповнюють існуючий правовий вакуум досліджень даної теми, оскільки перша стосується лише однієї підстави припинення договору, а друга – договірних зобов’язань. В даному ж дисертаційному дослідженні запропоновано комплексний аналіз усіх відносин щодо припинення договору, а саме припинення договору з визначенням його сутності, підстав, їх класифікації, порядку та правових наслідків припинення договірних відносин. Обрана тема є актуальною ще й тому, що робота виконана після прийняття Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі проблем приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України відповідно до напрямків наукової роботи НДІ приватного права і підприємництва АПрН України “Методологічні засади приватного права” (номер державної реєстрації 0103В003101).

Мета й завдання дослідження. Метою дисертації є дослідження сутності припинення договору, співвідношення припинення з розірванням договору, характеристика підстав, порядку й наслідків припинення договірних відносин та видів підстав (суб’єктивних і об’єктивних). Для її досягнення поставлені наступні завдання: з’ясувати поняття припинення договору; визначити поняття й ознаки розірвання договору та відмови від нього; розглянути однакові й відмітні риси зазначених правових категорій; класифікувати підстави припинення договору з різних критеріїв і виявити найбільш істотні особливості кожної з них; звернути особливу увагу на підстави, які у 2003 р. вперше були використані на законодавчому рівні, – на відступне і прощення боргу; дати аналіз порядку і правовим наслідкам припинення договору; визначити відмітні риси підстав припинення окремих типів договорів; з урахуванням особливостей припинення договору залежно від його типової належності виявити недоліки і прогалини в порядку припинення договору через порушення його умов однією зі сторін, розробивши пропозиції щодо їх усунення.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини між контрагентами, обумовлені припиненням договору.

Предметом дослідження виступає комплекс цивільно-правових норм та умови договору, що регулюють відносини, пов’язані з припиненням договору, судова практика розгляду справ цієї категорії.

Методи дослідження. Викладення дисертаційного матеріалу здійснено за допомогою сукупності методів: діалектичного, формально-логічного, логіко-семантичного, системного аналізу, системно-функціонального, порівняльно-правового, історико-правового тощо.

Єдність історичного й логічного методів сприяла з’ясуванню історичних закономірностей розвитку вчення про припинення договору, правового регулювання припинення договірних відносин у той чи інший історичний період. Характерні для порівняльного методу синхронічний та діахронічний підходи дозволили з’ясувати суть і характерні риси припинення договору порівняно з національними й іноземними аналогами в різні історичні етапи їхнього розвитку.

За допомогою діалектичного методу вивчено зв’язок понять “виконання – порушення договору”, “виконання – припинення договору”, “порушення – припинення договору”, “припинення – наслідки припинення”. Логічний метод обумовив послідовність виявлених суджень, понять та умовиводів.

Метод класифікації дозволив розмежувати поняття залежно від низки ознак, зокрема, класифікувати підстави припинення договору за різними сталими критеріями.

За допомогою системно-структурних методів проаналізовано конструкцію припинення договору, її зв’язок з іншими інститутами цивільного права, а також відмежування від інших правових категорій.

Теоретичну основу дисертаційної роботи та практичні рекомендації становили праці українських і російських учених-юристів дореволюційного, радянського й сучасного періодів, як-от: М. М. Агарков, С. С. Алєксєєв, О. А. Беляневич, М. І. Брагінський, С. М. Братусь, І. Л. Брауде, В. В. Вітрянський, М. В. Гордон, К. А. Граве, А. М. Гуляєв, О. В. Дзера, А. С. Довгерт, З. М. Заменгоф, О. С. Йоффе, К. Д. Кавелін, Я. А. Канторович, В. М. Корецький, В. М. Коссак, О. О. Красавчиков, Н. С. Кузнєцова, Л. А. Лунц, В. В. Луць, Р. А. Майданик, Д. І. Мейєр, І. Б. Новицький, К. П. Побєдоносцев, І. О. Покровський, О. А. Пушкін, В. К. Райхер, Н. О. Саніахметова, С. В. Сарбаш, М. М. Сібільов, Є. О. Суханов, В. С. Толстой, Ю. К. Толстой, Є. О. Харитонов, Я. М. Шевченко, Г. Ф. Шершеневич, О. Ю. Шилохвост та ін.

У процесі написання дисертації були використані роботи зарубіжних правознавців: Є. Годеме, Г. Дернбурга, Р. Зома, М. Пляніоля, Р. Саватьє, Ф.-К. Савіньї, К. Цвайгерта та ін.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується, зокрема, у наступних теоретичних положеннях та висновках:

1. Вперше виявлено неузгодженість між загальними та спеціальними нормами договірного права, яка виявляється в тому, що в загальних положеннях ЦК України про договір (глави 52, 53) відсутні положення про припинення договору (за винятком положень про розірвання договору), а в нормах ЦК України, які регулюють окремі види договірних зобов’язань, передбачаються підстави припинення окремих договорів (статті 755, 763, 997, 1008, 1044).

Вперше запропоновано главу 53 ЦК України назвати „Укладення, зміна та припинення договору”, у якій передбачити перелік підстав припинення договору, завдяки чому загальні норми про договір будуть адекватно відображати зміст спеціальних норм про окремі види договорів.

2. Вперше надано широке доктринальне визначення припинення договору, під яким пропонується розуміти припинення його чинності за суб’єктивними чи об’єктивними підставами, передбаченими договором або законом, та припинення договірних прав і обов’язків на майбутній період.

3. Набуло подальшого розвитку положення про те, що господарське зобов’язання припиняється не в разі його розірвання, як це нині передбачено ч. 2 ст. 202 ГК України, а в разі розірвання господарського договору, на підставі якого виникло це зобов’язання. Запропоновано вилучити з наведеної статті ГК України таке положення як юридично некоректне.

4. Вперше надано визначення підстави припинення договору, під якою запропоновано розуміти правомірний юридичний факт (сукупність фактів) суб’єктивного чи об’єктивного характеру, передбачений договором або законом, який призводить до припинення чинності договору як правочину та договірних зобов’язань на майбутній період.

5. Через те, що у ст. 604 ЦК України не розкрито зміст домовленості сторін про припинення зобов’язання, вперше обґрунтовано висновок, що способами таких домовленостей можна вважати передання відступного, прощення боргу, взаємоузгоджене зарахування зустрічних вимог, новацію, розірвання сторонами договору, взаємну відмову від договору. Запропоновано зробити їх повний перелік в ст. 604 ЦК України.

6. Дисертант пропонує визначати відступне як дії з передачі грошей, майна, дії з виконання робіт, надання послуг тощо, що передає чи здійснює боржник на користь кредитора з метою припинення договору, а передача такого відступного за своєю правовою природою є двостороннім правочином, предметом якого є вищезазначені об’єкти, але не саме майно, як це передбачено в ст. 600 ЦК України.

7. Дисертант запропонував під прощенням боргу розуміти правочин про звільнення кредитором боржника від виконання ним договірних зобов’язань повністю чи частково за умови виконання умов договору кредитором та наявності згоди боржника й непорушення прав третіх осіб щодо майна кредитора.

8. Вперше сформульовано науковий висновок про те, що усі правові форми домовленостей про припинення зобов’язання мають ознаки правочинів з тією їх особливістю, що усі вони спрямовуються на припинення цивільних прав та обов’язків, що виникли на підставі первісного договору, а відтак такі домовленості мають відповідати загальним вимогам про правомірність правочинів, передбаченим ст. 203 ЦК України.

9. Набуло подальшого розвитку положення про відсутність у ст. 545 ЦК України належного переліку документів, що підтверджують належне виконання договору, оскільки в ній відсутнє посилання на такі докази, як банківсько-розрахункові документи, акти тощо.

10. Вперше обґрунтовано висновок про те, що розірвання договору не є поняттям, тотожним достроковому припиненню договірних зобов’язань, адже розірвання договору, по-перше, може бути вчинено і після спливу терміну його чинності, а по-друге, воно є лише однією з підстав (способів) припинення договірного зобов’язання за домовленістю сторін.

Розірвання договору – це припинення дії (чинності) договору за суб’єктивними підставами на вимогу однієї сторони чи за домовленістю обох сторін, або на вимогу уповноважених законом інших осіб, або за рішенням суду до моменту належного виконання, що тягне за собою припинення необхідності виконання умов договору на майбутній період, відповідний розподіл уже виконаних частково обов’язків або настання інших правових наслідків за домовленістю сторін або за рішенням суду.

11. Дисертант вперше обґрунтовує тезу, що відмова однієї сторони від договору має розглядатися не лише як односторонній правочин, як про це вже зазначалося в юридичній літературі, але і як оферта, спрямована на припинення договору, яка в разі її прийняття (акцепту) другою стороною набуває ознак двостороннього договору, спрямованого на розірвання первісного договору.

Дії сторін, спрямовані на розірвання договору та оформлені належним чином, мають ознаки договору, що лише опосередковано випливає із змісту ст. 654 ЦК України, згідно з якою зміна або розірвання договору вчиняються в такій самій формі, що і договір, який змінюється або розривається. Тому вони могли б бути сформульованими більш однозначно із застереженням про те, що розірвання договору має оформлятися договором, який умовно можна було б назвати “ліквідаційним” або “скасувальним”. Отже, ст. 654 ЦК України можна було б доповнити частиною другою наступного змісту: “Розірвання договору вчиняється укладенням скасувального договору”. Думається, що таким же договором є взаємоузгоджена сторонами відмова від договору.

12. Вперше обґрунтовано висновок, який полягає в тому, що одностороння відмова від договору не може вважатися такою, що призвела до автоматичного припинення договору. Однак за ч. 3 ст. 651 ЦК України у такому разі договір має вважатися розірваним. Таку норму не можна визнати вдалою, адже друга сторона позбавляється права на захист від можливо необґрунтованої відмови. Тому зазначена норма має бути реформована, а ч. 3 ст. 651 ЦК України викладена в наступній редакції: “У разі односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим, якщо відмова від договору не оскаржена протягом 20 днів з моменту одержання стороною пропозиції про відмову від договору”.

13. Обґрунтовано доцільність визначення чіткого порядку реалізації відмови сторони від договору, у зв’язку з чим запропоновано ст. 651 ЦК України доповнити частиною четвертою наступного змісту: “Сторона, яка в односторонньому порядку відмовляється від договору, повинна направити письмову пропозицію про зміну чи відмову від договору другій стороні за договором. Сторона, яка одержала таку пропозицію, повинна повідомити у двадцятиденний строк оферента про результати її розгляду. Невиконання цієї вимоги засвідчує прийняття відмови та розірвання договору. У разі недосягнення згоди кожна із сторін має право звернутися за захистом своїх прав до суду”.

14. Вперше обґрунтовано недосконалість норми ст. 653 ЦК України, яка надає стороні право на відшкодування збитків лише в разі розірвання договору у зв’язку з його істотним порушенням, та її невідповідність ст. 623 ЦК України, яка покладає на боржника обов’язок відшкодовувати збитки за будь-яке порушення. На думку дисертанта, у разі спору є підстави для надання переваг у застосуванні ст. 623 ЦК України.

15. Вперше виявлено відсутність єдиної системи у побудові норм ЦК України, які регулюють окремі види договорів, адже в одних випадках законодавець передбачає право сторони на відмову від договору (норми про договір купівлі-продажу); в других – право на розірвання договору або на відмову від нього (норми про договори ренти, довічного утримання, дарування, найму, підряду тощо); в третіх – право на припинення договору (норми про договори найму, довічного утримання, доручення); в четвертих випадках взагалі відсутні норми щодо припинення договору будь-яким способом (норми про договори перевезень, зберігання, факторингу).

16. Вперше встановлено, що домінуючою підставою припинення окремих видів договорів за ЦК України є одностороння відмова від договору, зокрема така, яка не обумовлена порушенням договору другою стороною, що не узгоджується з визначальним принципом цивільного права про недопустимість односторонньої відмови від договору, за певними винятками. У ЦК України право на односторонню відмову від договору стало загальним правилом. Така концепція структурної побудови норм щодо припинення договорів та договірних зобов’язань має бути предметом наукових дискусій та майбутнього вдосконалення.

17. З огляду на відсутність у нормах ЦК України та інших законодавчих актах положень щодо припинення окремих видів договорів, у разі спору суду необхідно керуватися нормами, наявними в загальних положеннях ЦК України про зобов’язання. Висловлено пропозицію про доцільність сформування з цього питання правової позиції Верховним Судом України.

18. Вперше обґрунтовано наявність прогалин у статтях, що регулюють певні види договорів, які виявляються у відсутності в них положень про можливість відшкодування збитків у разі розірвання договору або відмови від цього, та запропоновано у разі наявності судового спору застосовувати загальні положення про правові наслідки порушення зобов’язання у формі відшкодування збитків у повному обсязі, якщо інше не передбачено договором або законом.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення дисертації полягає в її спрямованості на усунення прогалин у науці цивільного права та законодавстві, яке регулює припинення договірних відносин.

Практична спрямованість дисертаційного дослідження полягає у внесенні пропозицій і формулюванні висновків, що можуть бути використані для вдосконалення чинного законодавства України. Зокрема, реалізація запропонованих змін та доповнень до Цивільного кодексу України дозволить усунути наявні прогалини у цивільному законодавстві щодо розмежування понять припинення договору, розірвання договору та відмови від договору, сприятиме суб’єктам договірних відносин у використанні необхідних підстав припинення договору із дотриманням їх прав та інтересів.

Положення дисертаційного дослідження можуть бути використані в навчальному процесі під час підготовки підручників, курсів лекцій, навчальних посібників, у викладанні відповідних спецкурсів з цивільного права юристам цивілістичної спеціалізації.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційної роботи були оприлюднені на науково-практичному семінарі “Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування” (23 квітня 2003 р., м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого); на науковій конференції “Нове законодавство України та питання його застосування” (26–27 грудня 2003 р., м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого); на Четвертому науковому конгресі “Державне управління та самоврядування” (26 лютого 2004 р., м. Харків, Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України); на науковій конференції “Науковий потенціал майбутнього України на шляху до європейської інтеграції” (26 березня 2004 р., м. Дніпропетровськ, Академія митної служби України); на ХІІ Міжвузівській студентській науковій конференції “Наука і вища освіта” (20 травня 2004 р., м. Запоріжжя, Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”); на міжнародній науковій конференції молодих учених та здобувачів наукового ступеня “Актуальні проблеми правознавства” (11–12 листопада 2004 р., м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого); на науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна, “Актуальні проблеми цивільного права та процесу” (21 травня 2005 р., м. Харків, Національний університет внутрішніх справ); на науковій конференції молодих учених та здобувачів наукового ступеня “Актуальні проблеми правознавства” (01–02 березня 2006 р., м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). Окремі положення й висновки дисертаційного дослідження викладені в наукових публікаціях.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження втілені в семи наукових статтях, опублікованих у профільних фахових виданнях відповідно до вимог Вищої атестаційної комісії України з урахуванням постанови Президії Вищої атестаційної комісії України № 7-05/1 від 15.01.2003 р. “Про підвищення вимог до фахових видань, внесених до переліків ВАК України”, та в тезах наукових доповідей і повідомлень.

Структура роботи обумовлена метою й предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, поділених на одинадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 246 сторінок, з них основного тексту – 218 сторінок. Список використаних джерел налічує 302 найменування і має обсяг 28 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробки, визначаються предмет, об’єкт, мета й завдання дослідження, обґрунтовується наукова новизна дисертації, викладаються основні положення, які виносяться на захист, розкриваються теоретичне й практичне значення роботи та апробація результатів дослідження.

Перший розділ „Сутність припинення цивільно-правового договору” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Розвиток вчення про припинення договору” визначено особливості регулювання відносин щодо припинення договору на різних етапах функціонування української держави та формування наукових поглядів на цю проблему в цивілістичній науці.

Аналіз історичного розвитку інституту припинення договору засвідчує, що його формування в новому ЦК України та інших актах цивільного законодавства відбулося під впливом правових конструкцій та юридичних доктрин періоду римського приватного права, дореволюційної царської Росії, радянського соціалістичного режиму, а також під впливом кардинальних соціально-економічних та політичних реформ в умовах незалежної держави Україна, які наповнили підстави припинення договору (зобов’язання) новим змістом, адекватним принципам приватного права в умовах функціонування права приватної власності та засад ринкової економіки.

У підрозділі 1.2. „Поняття припинення цивільно-правового договору” надається загальна характеристика стадії припинення договору, підстав його припинення, встановлених законом, формулюються нормативне й доктринальне визначення поняття “припинення договору”.

Дисертант поділяє позицію тих цивілістів, які під припиненням договору розуміють відносно самостійну стадію динаміки договірного зобов’язання, наводить щодо цього додаткові аргументи.

Вперше виявлено неузгодженість між загальними та спеціальними нормами договірного права, яка виявляється в тому, що в загальних положеннях ЦК України про договір (глави 52, 53) відсутні положення про припинення договору (за винятком положень про розірвання договору), а в нормах ЦК України, які регулюють окремі види договірних зобов’язань, передбачаються підстави припинення окремих договорів (статті 755, 763, 997, 1008, 1044).

Вперше запропоновано главу 53 ЦК України назвати „Укладення, зміна та припинення договору”, у якій передбачити перелік підстав припинення договору, завдяки чому загальні норми про договір будуть адекватно відображати зміст спеціальних норм про окремі види договорів.

Домінуючою класифікаційною системою всіх підстав (способів) припинення договору (зобов’язання) в юридичній доктрині став їх поділ на суб’єктивні й об’єктивні. Такий поділ підстав припинення договору як зобов’язання є найоптимальнішим та юридично прагматичним. Під підставою припинення договору дисертант пропонує розуміти правомірний юридичний факт (сукупність юридичних фактів), передбачений договором або законом, який призводить до припинення чинності (дії) договору як правочину та договірного зобов’язання на майбутній період. Від підстав припинення договору необхідно відмежовувати умови (обставини), в яких формується такий юридичний факт та відбувається припинення договору.

Цілком очевидно, що наведений у ЦК України перелік підстав припинення зобов’язання не є вичерпним, адже відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Іншими словами, в договірних зобов’язаннях сторони можуть передбачати будь-які правомірні юридичні факти, що можуть призводити до припинення договірного зобов’язання. Дещо невдалою є наведена норма в тій її частині, в якій міститься посилання на встановлення підстав припинення зобов’язання законом, адже в ній не розмежовуються підстави припинення зобов’язання, встановлені в ЦК України та інших законах. Тому ч. 1 ст. 598 ЦК України була б більш досконалою в наступній редакції: “Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором, або цим Кодексом або іншим актом законодавства”.

Здійснено аналіз визначень поняття припинення зобов’язання, наведених в юридичній літературі, оскільки законодавче його визначення відсутнє. Загалом тут домінує думка про те, що під припиненням зобов’язання слід розуміти припинення існування прав та обов’язків його учасників, які становлять зміст зобов’язання. Дисертант сформулював принципово нове визначення припинення як зобов’язання, так і договору.

Припинення зобов’язання в узагальненому вигляді – це припинення (ліквідація, скасування) прав та обов’язків суб’єктів зобов’язальних (договірних або недоговірних) правовідносин на майбутнє через суб’єктивні чи об’єктивні підстави. Якщо ж давати розгорнуте визначення поняття “припинення договірного зобов’язання”, то під ним можна розуміти добровільну чи примусову ліквідацію (погашення) у сторін прав та обов’язків за договірними чи законодавчими підставами та припинення між ними правового зв’язку, за винятком правозахисних відносин, пов’язаних з невиконанням на момент припинення зобов’язання окремих обов’язків, вимогами про якість продукції, товарів у межах гарантійних термінів та строків позовної давності.

Визначення припинення договірного зобов’язання повною мірою може поширюватися на припинення договору як підстави виникнення зобов’язання, оскільки припинення договору – це також погашення прав та обов’язків сторін за договором. З урахуванням всього викладеного, під припиненням договору необхідно розуміти в широкому доктринальному значенні припинення (ліквідацію) його чинності за суб’єктивними чи об’єктивними підставами та припинення договірних прав та обов’язків на майбутній період.

Розділ II „Загальні підстави і порядок припинення цивільно-правового договору” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Загальні умови та правові наслідки припинення договору” висвітлюються питання процедури вчинення дій щодо припинення договору, обставин, за яких відбувається припинення договору, правові наслідки, які настають у разі припинення договору.

Припинення договору має здійснюватися у відповідному порядку з дотриманням певних умов, правил. Між тим, і в нормах ЦК України, які регулювали загальні положення про зобов’язання, і в інших актах законодавства відсутні правила, які б закріплювали універсальні механізми врегулювання відносин, пов’язаних з припиненням договору. Однак, деякі правила порядку припинення договору можна виявити в статтях ЦК України, які регулюють підстави припинення зобов’язань, адже вони поширюються і на договірні зобов’язання. У ЦК України є глава 53, яка регулює укладення, зміну і розірвання договору. Проте фактично в ній лише визначаються підстави розірвання договору, правові наслідки його розірвання та форма розірвання. Частково ці прогалини компенсуються спеціальними нормами, які регулюють деякі конкретні види договорів та процедуру їх припинення, зокрема шляхом розірвання (наприклад, договір довічного утримання, договір найму майна). За таких обставин цілком можливим є їх застосування в порядку аналогії до тих договорів, регулювання яких не містить норм про порядок їх припинення та розірвання.

Відповідно до ч. 1 ст. 604 ЦК України зобов’язання припиняється за домовленістю сторін. Однак в ній не розкривається зміст правових форм таких домовленостей, за винятком новації в ч. 2 ст. 604 ЦК України. Насправді ж, на думку дисертанта, до таких форм (способів) за домовленістю сторін можуть бути також віднесені: передання відступного (ст. 600 ЦК України), розірвання сторонами договору, взаємна відмова від договору та одностороння відмова в певних випадках (ст. 651 ЦК України). Власне, і прощення боргу (ст. 605 ЦК України), і навіть взаємоузгоджене зарахування зустрічних вимог є способами припинення зобов’язання за домовленістю сторін, передбаченою ст. 604 ЦК України. З огляду на викладене та на таку велику поширеність випадків припинення зобов’язання за домовленістю сторін, більш логічно було б розташувати ст. 604 ЦК України відразу ж за ст. 599 ЦК України, яка передбачає припинення зобов’язання належним його виконанням, та зробити їх повний перелік у ст. 604 ЦК України.

Усі правові форми домовленостей про припинення зобов’язання мають ознаки правочинів з тією їх особливістю, що всі вони спрямовуються на припинення цивільних прав та обов’язків, які виникли на підставі первісного договору, а відтак такі домовленості мають відповідати загальним вимогам про правомірність правочинів, передбаченим ст. 203 ЦК України.

У ст. 604 ЦК України не визначається форма укладення домовленості сторін про припинення зобов’язання. Однак коли ця домовленість реалізується шляхом розірвання договору, то тут має діяти правило ст. 654 ЦК України, згідно з якою зміна або розірвання договору вчиняються в такій самій формі, що й договір, який змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обігу. Логічно, що за аналогією дане правило має поширюватися і на інші способи припинення зобов’язання (договору).

У разі належного виконання договірного зобов’язання, підтвердженого відповідно до вимог договору чи закону, на думку дисертанта, має діяти презумпція правомірного і абсолютного припинення такого зобов’язання без настання для сторін будь-яких негативних правових наслідків.

Аналіз змісту ст. 545 ЦК України свідчить про те, що в ній перераховані лише деякі документи (боргові), які підтверджують належне виконання договору. У зв’язку з цим цілком слушно визнавалося за необхідне навести в ст. 545 ЦК України приблизний перелік боргових документів і пропонувалося (Т. В. Боднар) ч. 2 цієї статті доповнити нормою про те, що, якщо боржник видав кредиторові борговий документ (боргову розписку, вексель, квитанцію тощо), кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, повинен повернути його боржникові. Однак така пропозиція не вирішує повною мірою цієї проблеми, адже вона стосується лише боргових документів і не враховує того, що належне виконання зобов’язання може підтверджуватися і іншими документами, наприклад, банківсько-розрахунковими документами (ст. ст. 1087–1106 ЦК України). Тому ч. 1 ст. 545 ЦК України необхідно було б доповнити нормою про те, що належне виконання зобов’язання може підтверджуватися банківсько-розрахунковими документами, актами тощо.

У підрозділі 2.2. „Припинення договору шляхом його розірвання та відмови від нього” надається загальна характеристика окремих суб’єктивних підстав.

Обґрунтовано висновок про те, що розірвання договору не є поняттям, тотожним достроковому припиненню договірних зобов’язань, адже розірвання договору, по-перше, може бути вчинено і після спливу терміну його чинності, а по-друге, воно є лише однією з підстав (способів) припинення договірного зобов’язання за домовленістю сторін.

Розірвання договору визначається в дисертації як припинення дії договору за суб’єктивними підставами на вимогу однієї сторони чи за домовленістю обох сторін, або на вимогу уповноважених законом інших осіб, або за рішенням суду до моменту належного виконання, що тягне за собою припинення необхідності виконання умов договору на майбутній період, відповідний розподіл уже виконаних частково обов’язків або настання інших правових наслідків за домовленістю сторін або за рішенням суду.

Відповідно до статей 615, 651 ЦК України, до припинення договірного зобов’язання може призвести одностороння відмова від зобов’язання в разі його порушення стороною або в інших випадках, передбачених договором або законом, яка може бути обґрунтованою або довільною на розсуд сторони.

Дисертант обґрунтовує тезу, що одностороння відмова від договору має розглядатися не лише як односторонній правочин, як про це вже зазначалося в юридичній літературі, але і як оферта, спрямована на припинення договору, яка в разі її прийняття (акцепту) другою стороною набуває ознак двостороннього договору, спрямованого на розірвання первісного договору.

Дії сторін, спрямовані на розірвання договору та оформлені належним чином, мають ознаки договору, що лише опосередковано випливає із змісту ст. 654 ЦК, згідно з якою зміна або розірвання договору вчиняються в такій самій формі, що і договір, який змінюється або розривається. Тому вони могли б бути сформульованими більш однозначно із застереженням про те, що розірвання договору має оформлятися договором, який умовно можна було б назвати “ліквідаційним” або “скасувальним”. Отже, ст. 654 ЦК України можна було б доповнити частиною другою наступного змісту: “Розірвання договору вчиняється укладенням скасувального договору”. Думається, що таким же договором є взаємоузгоджена сторонами відмова від договору.

Сторона, яка одержала оферту, може не погодитись із нею. Проте, щоб її заперечення стали відомими ініціатору (оференту) відмови, вона має діяти знову ж таки відповідно до статей 642– 645 ЦК України. Думається, що за таких обставин одностороння відмова від договору не може вважатися такою, що призвела до автоматичного припинення договору. Однак за ч. 3 ст. 651 ЦК України в такому разі договір має вважатися розірваним. Таку норму не можна визнати вдалою, адже друга сторона позбавляється права на захист від можливо необґрунтованої відмови. Тому зазначена норма має бути реформована, а ч. 3 ст. 651 ЦК України викладена в наступній редакції: “У разі односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим, якщо відмова від договору не оскаржена протягом 20 днів з моменту одержання стороною пропозиції про відмову від договору”.

Обґрунтовано доцільність визначення чіткого порядку реалізації відмови сторони від договору, у зв’язку з чим запропоновано ст. 651 ЦК України доповнити частиною четвертою наступного змісту: “Сторона, яка в односторонньому порядку відмовляється від договору, повинна направити письмову пропозицію про зміну чи відмову від договору другій стороні за договором. Сторона, яка одержала таку пропозицію, повинна повідомити в двадцятиденний строк оферента про результати її розгляду. Невиконання цієї вимоги засвідчує прийняття відмови та розірвання договору. У разі недосягнення згоди кожна із сторін має право звернутися за захистом своїх прав до суду”.

В ст. 653 ЦК України визначено правові наслідки розірвання договору, яким дисертант надає доктринальне тлумачення. Воно полягає в тому, що в разі розірвання договору, по-перше, зобов’язання припиняється з моменту досягнення про це домовленості, якщо інше не встановлено договором, або з моменту набрання рішенням суду законної сили; по-друге, за загальним правилом, все виконане залишається в кожної зі сторін договору, якщо інше не встановлено договором або законом; по-третє, якщо договір розірваний у зв’язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору. У цілому з положеннями, викладеними в ст. 653 ЦК України, можна погодитися, за винятком ч. 5, адже її зміст суперечить ст. 623 ЦК України, яка зобов’язує боржника, який порушив зобов’язання, відшкодувати кредиторові завдані цим збитки незалежно від істотності порушення зобов’язання. Тому, на погляд дисертанта, у процесі вирішення таких спорів перевагу необхідно надавати ст. 623 ЦК України і відповідно стягувати з боржника збитки за будь-яке порушення.

У підрозділі 2.3. „Суб’єктивні підстави припинення договору” висвітлюються питання поняття прощення боргу й відступного та інших суб’єктивних підстав припинення договору.

Дисертант надає нові визначення поняття прощення боргу та відступного.

Прощення боргу являє собою правочин щодо звільнення кредитором боржника від виконання ним договірних зобов’язань повністю або частково в разі виконання умов договору кредитором і наявності згоди боржника й непорушення прав третіх осіб щодо майна кредитора.

Відступним, на погляд дисертанта, є дії з передачі грошей, іншого майна, дії з виконання робіт, надання послуг тощо, які мають ознаки двостороннього правочину, предметом якого є перераховані об’єкти, але не саме майно, як це передбачено нині в ст. 600 ЦК України.

Зарахування є підставою і способом припинення договору, яке має місце за наявності зустрічних однорідних вимог між двома сторонами (грошових чи речових одного й того ж роду та якості незалежно від кількості) й настання часу виконання обох договірних зобов’язань або його невизначеності чи обумовленості вимоги моментом її пред’явлення за одним чи обома договорами.

Новацією визначається така домовленість сторін, за якою виникає нове договірне зобов’язання, що припиняє попередній договір і передбачає новий спосіб чи предмет його виконання.

У підрозділі 2.4. „Об’єктивні підстави припинення договору” висвітлюється правовий режим тих правових підстав припинення договору, настання яких не залежить безпосередньо від волі сторін договору. Такими, що не залежать від волі сторін, насамперед, які передбачені в главі 50 ЦК України „Припинення зобов’язання”, є поєднання боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання зобов’язання, смерть сторони договору – фізичної особи, ліквідація юридичної особи.

Дисертант обґрунтував думку, що об’єктивними мають вважатися і ті підстави, які не передбачені в главі 50 ЦК України, але так чи інакше випливають зі змісту ЦК України, які регулюють окремі види договорів (наприклад, недієздатність фізичної особи, безвісна відсутність фізичної особи, оголошення сторони банкрутом, сплив терміну договору).

Розділ III „Особливості припинення окремих цивільно-правових договорів” складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Припинення договорів, пов’язаних з передачею майна у власність” визначені особливості правового режиму припинення договору купівлі-продажу та інших договорів, спрямованих на передачу майна у власність.

Встановлено і доведено, що норми ЦК України, які регулюють купівлю-продаж, відзначаються тим, що вони надають покупцеві право в разі порушень продавцем договору (не передасть приналежності товару та необхідні документи – ст. 666; передасть некомплектний товар – ст. 684; не передасть товару в передбаченій договором кількості – ст. 670; передасть товар у неналежній тарі та (або) упаковці – ст. 686; передасть товар неналежної якості – ст. 678, ст. 708) лише на відмову від договору та не передбачають права покупця на розірвання договору. Встановлення законодавцем заходів захисту порушених прав покупця наданням йому права припинити договір шляхом відмови від договору є прийнятним правилом лише в тому разі, коли покупець не вчинив ніяких дій для виконання договору, та коли продавець надає згоду добровільно виконати вимоги покупця, але не забезпечує ефективного захисту прав покупця, який вчинив певні дії для виконання договору, наприклад, здійснив оплату товару, а продавець відмовляється повернути гроші покупцеві. Такий прорахунок у врегулюванні відносин припинення договору купівлі-продажу можна компенсувати за допомогою норм загальних положень про розірвання договору (статті 652, 653