ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Морозова Ольга Станіславівна
УДК 94 (477) “1880/1917”: 811.161.2.
РУХ ЗА ВПРОВАДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
В НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ
В КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
07.00.01 – Історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Донецьк – 2007
Дисертацією є рукопис
Робота виконана у Миколаївському державному гуманітарному університеті імені Петра Могили Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник - доктор історичних наук, професор,
заслужений працівник народної освіти України
Тригуб Петро Микитович,
завідувач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили
Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України
Шкварець Валентин Павлович,
завідувач кафедри українознавства Миколаївського навчально-наукового інституту Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова
- кандидат історичних наук
Петренко Ірина Миколаївна,
доцент кафедри культурології та історії Полтавського університету споживчої кооперації України
Провідна установа – Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України (кафедра історії України)
Захист відбудеться 23.02.2007 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 32
З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).
Автореферат розісланий 18.01. 2007 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Рідномовна освіта є важливим елементом існування свідомої нації, подальшого розвитку і прогресу держави. Освітня політика уряду, спрямована на розбудову україномовної школи, є передумовою економічного добробуту і подолання духовної кризи в Україні, подальшого розгортання науково-технічного прогресу, відродження національних традицій, інтеграції у співтовариство.
Сьогодні, незважаючи на помітне піднесення статусу української мови, зміцнення її позицій в усіх галузях життя, мають місце й негативні тенденції. У багатьох освітніх закладах України, особливо в південному і східному регіонах, навчання українською мовою не набуло достатнього поширення, ще й досі спостерігається опір її вивченню серед російськомовного населення, деякі місцеві ради прийняли рішення про надання російській мові статусу регіональної, що наносить шкоду нормальному функціонуванню національного організму. Проблеми становлення єдиної системи національної освіти з рідною мовою викладання, правового захисту україномовного навчання, пошуку засобів для досягнення компромісу між україномовним та іншомовним населенням досить гостро стояли перед населенням століття тому. Вивчення історичного досвіду становлення і розвитку руху за впровадження української мови в навчальних закладах України досліджуваного періоду сприятиме вирішенню мовних проблем сьогодення.
Дослідження даної проблеми дає можливість з’ясувати, за яких умов треба здійснювати українізацію освіти, на які особливості слід звернути увагу при її проведенні в різних регіонах України, визначити більш дієві форми й методи українізаційної політики, а також роль різних політичних сил, культурно-освітніх і громадських організацій у справі розбудови національної освіти з українською мовою викладання.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано за індивідуальним планом в контексті наукової проблеми “Актуальні питання соціально-економічного, політичного і культурного розвитку Нижнього Подніпров’я та Побужжя” (номер державної реєстрації в УКРІНТЕІ 0106U000823), якою займається кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили.
Об’єктом дослідження є освітні установи України в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.
Предметом дисертаційного дослідження є рух за впровадження української мови в навчальних закладах України в кінці ХІХ – на початку ХХ століття та участь у ньому представників української інтелігенції, державних і громадських діячів, політичних партій і культурно-просвітницьких установ, окремих груп студентства, робітництва та селянства.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють час від 80-х рр. ХІХ ст. до 1917 р. Вони обумовлені тим, що наприкінці ХІХ ст. відбулося піднесення національно-визвольного руху на українських землях, складовою частиною якого стала боротьба за впровадження української мови в освітніх закладах України.
80-90-ті роки ХІХ ст. характеризуються активною русифікацією українського населення Наддніпрянської України та полонізацією галичан, мадяризацією закарпатців та румунізацією буковинців. Водночас в Україні виникла широка мережа різноманітних культурно-освітніх і громадських організацій, які ставали на захист українського слова.
Революція 1905-1907 рр. у Російській імперії вплинула на піднесення руху за освіту рідною мовою не лише в підросійській Україні, а й в українській частині Австро-Угорської держави. Боротьба за українське національне шкільництво стала головним питанням не лише серед груп інтелектуальної еліти, а й у діяльності українських партій, відомих громадських і освітніх діячів, організацій того часу. Активно підтримали домагання свідомих українців майже усі верстви українського населення.
У післяреволюційний період посилилися антиукраїнські дії з боку російського та австрійського урядів. Політику знищення усіх проявів національної самосвідомості українців припинила тільки Лютнева революція 1917 р., яка ознаменувала якісно новий етап в історії їх національного відродження.
Територіальні межі дослідження охоплюють українські землі, що входили в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. до складу Російської та Австро-Угорської імперій.
Метою дослідження є комплексний аналіз характерних рис та особливостей руху за впровадження української мови в навчальних закладах України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Досягнення цієї мети передбачає вирішення таких завдань:
- з’ясувати стан наукової розробки теми;
- визначити інформаційні можливості використаних джерел та розкрити методологічні засади дослідження;
- дослідити стан та умови розвитку україномовної освіти в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., охарактеризувати національно-мовну політику урядових кіл Російської імперії та Австро-Угорщини в сфері освіти, показати її негативний вплив на подальший розвиток населення України;
- на основі всебічного аналізу архівних та опублікованих документів, статистичних джерел, матеріалів періодики, досягнень вітчизняної та зарубіжної історіографії простежити та охарактеризувати процес руху за україномовну освіту в Україні, визначити його особливості в різних регіонах;
- висвітлити дії української інтелігенції щодо україномовного навчання, показати внесок найвидатніших діячів національної школи в розробку теоретичних основ і практику розбудови рідного шкільництва;
- скласти періодизацію процесу руху за освіту рідною мовою в Україні;
- підвести реальні підсумки руху за українізацію освіти в Україні зазначеного періоду.
Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в самій проблематиці теми. Автор на основі глибокого вивчення і критичного аналізу широкого кола матеріалів відтворює цілісну картину історичного розвитку руху за освіту рідною мовою в зазначений період.
Новим є спосіб реалізації поставлених завдань. У роботі простежується розвиток одразу двох процесів українізаційного руху: західноукраїнського і наддніпрянського, які відбувалися в різних історичних умовах, мали специфічні риси й особливості. Реконструкція історичної дійсності даного періоду здійснюється через аналіз цих процесів, їх співставлення й у кінцевому результаті їх характеристику як єдиного явища.
Дисертантом визначено:
- стан та статус української мови в навчальних закладах обох частин України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., історичні передумови необхідності впровадження цієї мови в українських освітніх установах;
- встановлено основні причини неоднакового ставлення населення різних регіонів України до українізації навчання, визначено єдність, багатогранність, особливості та специфіку руху за навчання українською мовою в Західній і Наддніпрянській Україні зазначеного періоду;
- проаналізовано діяльність різних верств українського населення стосовно введення української мови в систему освіти, надано принципову оцінку діям української інтелігенції, просвітніх і громадських товариств, органів державної влади та місцевого самоврядування на ниві націоналізації освіти;
- висвітлено значимість розроблених у боротьбі за освіту рідною мовою положень і висновків з фундаментальних проблем національної школи, освіти і виховання для розвитку сучасної науки і практики;
- розроблено періодизацію процесу руху за введення української мови в навчальних закладах України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.;
- введено до наукового обігу нові документи, історичні факти, які дали можливість визначити внесок багатьох раніше невідомих і маловідомих освітніх і культурних діячів у розробку теоретичних основ і практику творення україномовної школи.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у тому, що його результати і висновки можуть бути використані для подальшого вивчення процесу руху за впровадження української мови в навчальних закладах України в різні періоди його розвитку, при розробці стратегії розвитку освіти і школи на сучасному етапі реформування системи освіти в Україні; у вирішенні проблем впровадження української мови в освітніх та культосвітніх установах; у викладацькій та краєзнавчій роботі; в дослідженнях з історії України, історії української культури, в роботах з теорії та історії педагогіки, філософії освіти та ін. Науково-теоретичні результати дослідження можуть сприяти оновленню структури і змісту вузівських курсів з історії, педагогіки, використовуватися при розробці спецкурсів і проведенні спецсемінарів як у вищих, так і в середніх навчальних закладах.
Апробація результатів дослідження. У процесі роботи над дисертацією апробовано окремі та проміжні результати загального дослідження, обговорено відповідні проблеми. Основні положення і висновки дисертації оприлюднено у виступах на Міжнародній науковій конференції “Українсько-польські стосунки в джерелах та історіографії” (Херсон, 2004), VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції до 140-ї річниці Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова (Миколаїв, 2005), щорічній науковій конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 2004), щорічних науково-методичних конференціях “Могилянські читання” (Миколаїв, 2002-2004), науково-практичній конференції “Перспективні розробки науки і техніки” (Бєлгород, 2004).
Публікації. Результати дослідження викладено в 7 публікаціях, 5 з яких є фаховими, загальним обсягом 3,6 друкованого аркуша.
Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (одинадцяти підрозділів), висновків (загалом 179 сторінок) і списку використаних джерел та літератури (595 найменувань). Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 310 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об’єкт дисертації, хронологічні рамки, територіальні межі дослідження, сформульовані дослідницька мета й завдання, вказано на наукову новизну, практичне значення дисертації та апробацію одержаних результатів.
У першому розділі – “Ступінь наукової розробки проблеми, джерельна база та методологічні засади дослідження” – проаналізовано стан і основні напрямки наукового вивчення питання, охарактеризовано джерельну базу та теоретико-методологічні засади дослідження. Встановлено, що особливості розвитку україномовної освіти в кінці ХІХ – на початку ХХ століття привертали увагу багатьох авторів, які розуміли велике значення рідної мови для розвитку народу, існування і прогресу держави.
Історіографію проблеми автор дисертації умовно поділяє на три періоди: 1) дореволюційний (80-ті роки ХІХ ст. – 1917 р.); 2) радянський (1918-1990 рр.); 3) сучасний (1991-2006 рр.).
Для першого періоду характерна малочисельність наукових досліджень стосовно питань україномовної освіти. Більшість публікацій носить агітаційно-пропагандистський характер. Вони були написані як українськими діячами, прихильниками рідного слова – М.Костомаровим, М.Грушевським, Б.Грінченком, так і ворогами українізаційного процесу – С.Щеголєвим, О.Стороженком та іншими Костомаров Н. Малорусское слово. Вырезка из “Вестника Европы”. – Б.м.: Б.в., 1881. – С. 401-407.; Грушевський М. Про українську мову і українську школу. – К.: Веселка, 1991. – 46 с.; Грінченко Б. Якої нам треба школи. – Київ: Вид. М. Грінченко, 1912. 24 с.; Щёголев С. Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи. – К.: Типогр. т-ва И.Н. Кушнерёв и К, 1914. 156 с.; Стороженко А.В. Происхождение и сущность украинофильства. – К.: Типография С.В. Кульженко, 1912. 58 с. . Незважаючи на присутність у дослідженнях суб’єктивізму, ці праці виступають у ролі своєрідного історичного фону, на тлі якого відбувався рух української громадськості за рідномовне навчання.
Видання другого періоду виділяються тим, що в період 1918-1939 рр. окремі доробки стосовно теми були створені переважно за межами радянської України. Заслуговують на увагу труди В.Мудрого, С.Рудницького, С.Шаповал Мудрий В. Боротьба за огнище української культури в західних землях України. – Львів: накладом української краєвої студентської ради, 1923. – 130 с.; Рудницький С. До основ українського націоналізму. Вид. ІІ. Відень; Прага, 1923. – 162 с.; Шаповал С. Соціологія українського відродження. – Прага: коштом С.Шаповалової, 1936. – 45 с. , які стосувалися розвитку національної свідомості українців, мали багато фактичних даних про боротьбу за впровадження рідної мови в український освітній процес. Створені в цей час праці відрізняються від попередніх більшою об’єктивністю, намаганням встановити причини тієї ситуації з мовою, що склалася, знайти шляхи її вирішення. Наголошується на необхідності введення рідної мови в навчальних закладах задля підвищення рівня освіти населення. Дослідники почали вивчати українізаційний рух з різних аспектів.
Протягом 30-х – першої половини 50-х рр. ХХ ст. література з зазначеної тематики майже не випускалася. У 50-70-х рр. проблема освіти українською мовою набула широкого громадського резонансу і знайшла своє відображення в більшості у виданнях зарубіжних науковців: П.Феденка, Л.Винара та інших Феденко П.М. Український рух у ХХ ст. – Лондон: Наше слово, 1959. – 267 с.; Винар Л. Михайло Грушевський і наукове товариство ім. Т.Шевченка. 1882-1930. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1970. – 110 с.; Феденко П.М. Грушевський в науці й політиці. – Нью-Йорк; Детройт: накладом української вільної громади в Америці, 1967. – 16 с.. Серед них виділяються праці Г.Васьковича Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905-1920). – Мюнхен: Український вільний університет, 1969. – 226 с.; Васькович Г. Емський указ і боротьба за українську школу. – Мюнхен: б.в., 1976. – 19 с.
, які відзначаються багатством фактичних даних про рух за впровадження української мови в український навчальний процес кінця ХІХ – початку ХХ ст. Історики відкрито виступили на захист українського слова, намагалися проаналізувати українізаційний процес, надали свої рекомендації щодо вирішення проблеми.
Початком об’єктивного, неупередженого вивчення боротьби за україномовну освіту в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. стали 80-ті рр. минулого століття, коли вийшла в світ робота В.Й.Борисенка Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х рр. ХІХ ст. – Київ: Наукова думка, 1980. – 154 с.. Автор заявив про своє бажання дослідити український національний рух детально, в усіх його проявах та аспектах. Даній темі присвячена і праця О.В.Лисенка, що стосувалася діяльності “Просвіт” на ниві рідного шкільництва Лисенко О.В. “Просвіти” Наддніпрянської України у дожовтневий період. – Київ: Перипринт, 1990. – 34 с.. Із зарубіжних видань цих часів виділяється унікальний твір Ю.Шевельова, присвячений мовній політиці пануючих урядів, під владою яких перебували українські землі в першій половині ХХ ст. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. – Мюнхен: Сучасність, 1987. – 295 с.
На жаль, у цей час ґрунтовних творів стосовно даної теми було ще мало. Проблема руху за впровадження української мови в навчальних установах України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. висвітлена фрагментарно, в контексті загальних питань національного відродження.
Дослідження третього періоду особливі тим, що їх автори зробили спробу проаналізувати процес українізації освіти в Україні як невід’ємну частину національного руху українців, показати його своєрідність і зв’язок із загальноєвропейськими та світовими процесами. На початку 90-х рр. виходять ґрунтовні роботи, які частково торкалася теми становлення освіти рідною мовою в Україні Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – п. ХХ ст.): Нариси. – Київ: Радянська школа, 1991. – 380 с.; Нариси історії української інтелігенції (п.п. ХХ ст.): У 3-х кн. – Київ: Інститут історії України, відділ історії українського народу, 1994. – Кн. І. – 137 с.. Вітчизняні і зарубіжні історики розпочали комплексне вивчення українського національного руху за окремими проблемами Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХІХ в.). Историко-социологический очерк. – К.: Наукова думка, 1991. – 172 с.; Коновець О.Ф. Просвітницький рух в Україні (ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Київ: Хрещатик, 1992. 120 с.; Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст. – Київ: Либідь, 1993. – 170 с.; Магочій П.Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948) / Авторизований переклад з англійської. – Ужгород, 1994. – 295 с.. Н.А.Шип, О.Ф.Коновець, Г.Касьянов та інші зробили спробу об’єктивно показати місце і роль інтелігенції у розвитку подій кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Починаючи з другої половини 90-х рр. збільшується кількість колективних монографій Нариси історії українського шкільництва (1905-1933): Навч. посіб. / За ред. О.В. Сухомлинської. – Київ: Заповіт, 1996. – 302 с.; Україна крізь віки: У 15 т. – Т. 9. Національне відродження України / В.Г.Сарбей. – Київ: Альтернативи, 1999. – 336 с.; “Українське питання” в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ століття): У 3 т. – К.: НАН України, Інститут історії України, 1999., праць окремих істориків Діяк Г.В. Українське відродження чи нова русифікація? – К.: Гранослав, 2000. – 304 с.; Дроб’язко П.І. Українська національна школа: витоки і сучасність. – Київ: Академія, 1997. – 179 с.; Качмар В. За український університет у Львові. Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Львів: ЛДУ, 1999. – 117 с.; , статей Захарова І. З історії впровадження у навчання української мови // Проблеми утвердження і функціонування державної мови в Україні: Матеріали міжнародної наукової конференції 28-29 листопада 1996 р. – К.: KM Academia, 1998. – С. 32-33.; Щербань Т. З історії українізації на Харківщині (ХІХ ст.) // Пам’ять століть. – 1999. – № 5. – С. 89-106., у яких містилася інформація щодо українізації навчальних закладів. І.Зайченко, С.Телешун, Н.Мещерякова, А.Гуз, Л.Кобилянська, Б.Савчук захистили дисертації Зайченко І.В. Проблеми української національної школи в пресі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: Дис. ... д-ра пед. наук: 13.00.01 – К., 1996. – 416 с.; Телешун С.О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.: Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. – Київ, 1996. – 284 с.; Мещерякова Н.П. Проблема формування національної свідомості у творчій спадщині видатних українських діячів культури і освіти кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Дис. ... канд. пед. наук: 13.00.01. – К., 1996. – 190с.; Гуз А.М. Культурно-освітня діяльність земських установ в Україні (1864-1914 рр.): Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1997. – 205 с.; Кобилянська Л.І. Становлення і розвиток українських народних шкіл на Буковині (70-ті рр. ХVІІІ – п. ХХ ст.): Дис. ... канд. пед. наук: 13.00.01. – Чернівці, 1998. – 220 с.; Савчук Б.П. Українські громадські організації в суспільному житті Галичини (остання третина ХІХ ст. – кінець 30-х рр. ХХ ст.): Дис. ... докт. іст. наук: 07.00.01 – Київ, 1999. – 492 с. . Автори робіт одноголосно визначили позитивне значення рідної мови для існування нації, а також обов’язковість ведення навчання цією мовою, надали високу оцінку діяльності борців за впровадження української мови в систему освіти України.
На початку ХХІ ст. науковці вирішили підсумувати існуючі дані з українського руху і зробити ґрунтовні висновки. У 2001 р. була перевидана праця С.Сірополка “Історія освіти в Україні”, що вражає багатством фактичного матеріалу щодо теми Сірополко С. Історія освіти в Україні. – Київ: Наукова думка, 2001. – 912 с.. З’явилися окремі дослідження, які прямо торкалися мовної проблеми в українській освіті Ломінська Н. Мовна політика в галузі освіти в Україні та національна свідомість: історичний аналіз: Навч. пос. – Острог–ДЕКАЛБ (США), 2001. – 167 с.; Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. пос. / За ред. О.О. Любара. – К.: т-во “Знання”, КОО, 2003. – 450 с. . Р.Ковалюк, Н.Побірченко, О.Пенішкевич, С.Румянцева, О.Гайдай та багато інших, як і раніше, вивчають дану тему за різними аспектами Ковалюк Р. Український студентський рух на західноукраїнських землях ХІХ – ХХ ст. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2001. – 420 с.; Побірченко Н.С. Питання національної освіти та виховання в діяльності українських громад (др. п. ХІХ – п. ХХ ст.): Монографія. – К.: Науковий світ, 2002. – 331 с.; Пенішкевич О.І. Розвиток українського шкільництва на Буковині (ХVІІІ – початок ХХ ст.): Монографія. – Чернівці: Рута, 2002. – 520 с.; Румянцева С.С. Мовне питання в діяльності національної інтелігенції Наддніпрянської України (1900-1917 рр.): Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 2002. – 196 с.; Гайдай О.М. Рух української громадськості за національну початкову освіту наприкінці ХІХ – на початку 1917 р.: Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. – Одеса, 2005. – 221 с.; Борисенко В., Непорожня Г. Суспільно-політична діяльність учителів і учнівської молоді України в 1900 – першій половині 1907 р. – К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2002. – 149 с.; Сінкевич Є.Г., Кузова Н.М. Питання про викладання українською мовою в навчальних закладах Херсонської губернії в 1890-1917 рр. // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Випуск VI. – Херсон: Айлант, 2001. – С. .
. Але комплексного дослідження руху за впровадження української мови в навчальних закладах України кінця ХІХ – початку ХХ ст. і досі не існує, що й обумовило вибір теми запропонованої роботи.
У першому розділі також охарактеризовано джерельну базу дисертаційної роботи, яка складається з друкованих (збірники документів, статистичні матеріали, періодична преса, твори відомих діячів того часу та ін.) і архівних матеріалів. У роботі використані матеріали Центрального державного історичного архіву міста Києва, Центрального державного історичного архіву міста Львова, Державних архівів Львівської, Київської, Миколаївської областей. Окрім цього, у дослідженні знайшли місце документи Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. Вернадського, Інституту рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. Стефаника. У цілому автором було вивчено матеріали 39 фондів державних центральних та обласних архівів та 9 фондів відділів рукописів бібліотек України. Значна частина знайдених матеріалів була вперше введена до наукового обігу.
Увесь комплекс джерел за інформативною значущістю умовно було поділено на 7 груп.
Першу групу становлять законодавчі акти і матеріали центральних та місцевих органів влади. Це укази, маніфести російського та австрійського імператорів, постанови Сенату і Державної Думи, австрійського парламенту, нормативні документи Міністерства народної освіти, Комітету Міністрів, Міністерства внутрішніх справ стосовно правового статусу української мови Извлечение из Свода Основных государственных законов (Свод законов, т. І, часть І. Изд.1906 г.) // Чарнолуский В. Настольная книга по народному образованию. – СПб.: Б. в., 1911. – С. 1-4.; Сборник постановлений по министерству народного просвещения. – СПб.: Типогр. т-ва “Общественная польза”, 1892. – 1758с. + 35 с. та ін. . До цієї ж групи відносимо матеріали Краєвих шкільних рад, попечителів шкільних округ, губернаторів щодо становлення україномовної освіти Циркуляр попечителя Київського учбового округу від 17 травня 1917 р. – ЦДІАК, ф. 707 “Управління попечителя Київського учбового округу”, оп. 229, спр. 2, арк 1-127; Листування, 2 січня 1906 р. – 21 січня 1906 р. – ЦДІАК, ф. “Канцелярія Тимчасового генерал-губернатора м. Одеси”, оп. 1, спр. 23, арк. 1-24. та ін.. Зазначені документи є важливим джерелом для з’ясування міри правового забезпечення захисту рідної мови українців, фактів порушення правового статусу української мови.
Друга група являє діловодну документацію місцевих громадських і просвітніх організацій, відомих українських діячів: статути, меморіали, резолюції, відозви, звіти, заяви, привітання, парламентські промови, бесіди, реферати, анкети, інтерпеляції, петиції, доповідні записки та інше, що стосуються українізації навчальних закладів Статут Подільського Українського Товариства “Просвіта”. – Кам’янець-Подільськ: б. в., 1906. – 8 с.; Меморіал Головного виділу товариства “Учительська Громада” у Львові, внесений до галицького Сойму в справі утраквізму // Наша школа. – 1909. – Кн. 3-4. – С. 10-17.; Відозва “РТП” // Школьна часопись. – 1884. – Ч. 7. – С. 49-51.; Заява студентів-українців, подана ректорові Київського університету // Рідний край. – 1906. – № 48. – С. 4-5.; Докладная записка Академии Наук об отмене стеснений малорусского слова. Б.м.: Б. в. – 3 с. та ін.. Ці матеріали розкривають ставлення до українського питання з боку населення України, дають змогу виявити щирість домагань українців та їх невідкладність, дозволяють виділити головні напрямки діяльності товариств, найяскравіших представників українського населення, найбільш дієві форми та методи боротьби за освіту українською мовою.
Третя група – це судово-слідчі справи щодо борців за введення української мови в школи: листування між центральними та місцевими слідчими органами стосовно питання, з губернаторами, Міністерством внутрішніх справ, а також рішення суду, обвинувальні акти та інші матеріали свідомих українців Рішення суду, обвинувальні акти, газетні статті та інші матеріали судових справ українських студентів Львівського університету, обвинувачених в організації виступів за свої права 1910-1911 рр. – ЦДІАЛ, ф. 360 “В.Старосольський”, оп. 1. спр. 416, арк. 1-234.; Листування з департаментом поліції, Харківським ГЖУ та іншими установами про збір даних про пропонований збір загальноукраїнського з’їзду у м. Києві та виявленні делегатів цього з’їзду, 11 лютого – 14 червня 1913 р. – ЦДІАК, ф. 274 “Київське ГЖУ”, оп. 4, спр. 76, ч. ІІ в, арк. 1-20 та ін.
. Перелічені документи багаті статистичними даними щодо руху за впровадження української мови в навчальних закладах України в зазначений період, передають напруження тогочасної ситуації навколо українського питання.
До четвертої групи джерел належать літературні твори сучасників подій, спогади, які містять у собі значний фактичний матеріал про українізацію навчання, висвітлюють ставлення до боротьби за рідномовне шкільництво найяскравіших представників української інтелігенції Русова С. Вибрані педагогічні твори. – Київ: Освіта, 1996. – 304 с.; Алчевская Х.Д. Передуманное и пережитое. – М.: Б. в., 1912. 467 с.; Попович О. Відродження Буковини: Спомини. – Львів: Червона Калина, 1933. – 120 с. та ін..
П’яту групу складають епістолярні твори сучасників подій, у яких є багато заборонених для громадськості фактів з історії становлення україномовної освіти в Україні Листи Д. Танякевича до студентського товариства у Львові “Ватра”. – ІР ЛНБ, ф. “НТШ”, оп. 1, спр. 438/8, арк. 1-4.;
Лист Смаль-Стоцького до Українського наукового товариства, 5 лютого 1914 р. – ІР НБУ, ф. 10 “Архів ВУАН”, оп. 1, спр. 32409, арк. 1. та ін..
Шоста група представлена матеріалами періодичної преси (“Киевская старина”, “Рідний край”, “Громадська думка” (з 1906 р. – “Рада”), “Літературно-науковий вісник”, “Украинская жизнь”, “Зоря”, “Світло”, “Діло”, “Учитель”, “Руслан”, “Наша школа” та інші), які яскраво ілюстрували хід проведення українізації навчальних закладів на регіональному рівні, ставлення до процесу з боку влади, освітян, молоді, селян та ін Алчевська Х. Перша українська кафедра // Рідний край. – 1906. – № . – С. .; Грушевський М. Наша школа // Наша школа. – 1909. – Кн. 1-2. – С. .; Русова С. Нова школа // Світло. – 1914. – Кн. 7-8. – С. 3-16. та ін..
До сьомої групи відносимо статистичні матеріали (стосовно кількості українського населення, україномовних навчальних закладів, педагогів-українців, шкільної літератури українською мовою і т.ін.), що містяться в довідниках, збірниках, енциклопедичних словниках, пресі, працях діячів – сучасників подій Россия 1913 г.: Статистико-документальный справочник. – СПб.: Блиц, 1995. 415 с.; Энциклопедический словарь Брокгауз и Эфрон: В 86 т. – СПб.: Типолитография И.А.Эфрона, 1880-1907. – Т. 42. та ін. .
Такий поділ виправданий самою природою діяльності українських організацій і окремих українців, різницею цільових настанов, прийомів і способів у справі розбудови рідномовного шкільництва.
Загалом для висвітлення теми даної дисертаційної роботи в бібліотеках та архівах країни накопичений багатий фактичний матеріал, критичний підхід до якого дає змогу відтворити реальну картину процесу українізації освіти в Україні досліджуваного періоду.
Теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження є принципи історизму, об’єктивності, системності та комплексності, розвитку та плюралізму, які сприяли вивченню історичних явищ і процесів з діалектичних позицій, об’єктивно, комплексно, як системне ціле, у розвитку, багатогранно; й методи: діалектичний, синхроністичний, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, статистичний, описовий, логічно-аналітичний, що в свою чергу допомогли описати події у чіткій послідовності і логічній завершеності, використати дані статистики.
У другому розділі дисертації – “Зародження руху за українізацію освіти в Україні” – досліджено становище та умови розвитку україномовної освіти в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.; проаналізовано національно-мовну політику урядових кіл Російської імперії та Австро-Угорщини в сфері освіти, оцінено її негативний вплив на подальший розвиток населення України; визначено причини виникнення руху за впровадження української мови в навчальних закладах; простежено й охарактеризовано процес боротьби за україномовну освіту в Україні, висвітлено її форми та методи, особливості й спільні риси на західних землях і на Наддніпрянщині, чинники, які перешкоджали і допомагали процесу; розроблено періодизацію процесу руху за освіту рідною мовою; встановлено результати українізації навчання на різних етапах.
У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. однією з головних проблем українців було навчання нерідною мовою. Велику роль у знищенні й денаціоналізації української освіти відіграли російський та австро-угорський уряди, які надавали підтримку мовам пануючих націй. Українська мова, особливо у Наддніпрянській Україні, зазнавала гонінь і переслідувань (у 1905-1914 рр. не було відкрито жодної школи з українською мовою навчання). Така політика призвела до зниження освітнього і культурного рівня українського народу (у 1897 р. на 100 чоловік українського населення Наддніпрянщини було лише 13 письменних!), його повільного розчинення як нації.
Наприкінці ХІХ ст. М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, Б.Грінченко та інші свідомі українці все більшу увагу в своїх роботах стали приділяти проблемі україномовної освіти. Потяг українського населення до відновлення прав рідної мови був пов’язаний з ростом національної самосвідомості українців наприкінці ХІХ ст., розповсюдженням української літератури, преси, виникненням просвітніх і громадських організацій, які займалися українізаційною пропагандою серед населення. Ці фактори, разом із жорсткою асиміляторською політикою урядів, спричинили в кінці ХІХ ст. появу руху за впровадження української мови в навчальних закладах України.
У дисертації підкреслено, що процес розбудови системи україномовної освіти розпочався на території Наддніпрянської України, однак західноукраїнське населення, яке мало ширшу свободу слова й думки, досягло на шляху відновлення прав своєї мови більших перемог. Провідником боротьби за рідномовну освіту в Україні виступила інтелігенція. Особливе значення для становлення й розвитку руху мали революційні події 1905-1907 рр. у Російській імперії. Боротьба українців за відновлення своїх прав на обох частинах роз’єднаної держави переживала своє піднесення.
У ході боротьби за україномовну освіту на Наддніпрянщині можна виділити 3 етапи: 1) кінець ХІХ ст. – 1905 р. – період, коли питання українізації освіти стало основним у роботі українських педагогів, громадських та просвітніх товариств, партій, молоді. Відбуваються перші спроби впровадити рідну мову в навчальний процес; 2) 1905-1907 рр. – період активної боротьби населення Наддніпрянської України, у боротьбу включилися майже всі верстви населення, українці здобувають певні перемоги; 3) 1907-1917 рр. – період згортання руху. Особливістю боротьби у цьому регіоні була перевага літературно-наукової праці над громадсько-політичною діяльністю. Більшість прогресивних ідей щодо існування навчальних закладів з українською мовою викладання залишилася на папері. Крім того, боротьба точилася за права української літературної мови, а не живої народної мови населення, організаторам так і не вдалося здобути широкої підтримки селянських мас. В основному активність населення збільшувалася під час революційних подій. Ці обставини не дали можливість рухові мати бажані результати.
У Західній Україні, яка не була територіально цілісною, рух за впровадження рідної мови в систему навчання проходив у різних частинах західноукраїнських земель неоднаково. Змагання за рідномовну освіту найяскравіше проявилося в Галичині, як самій розвиненій території регіону, появі боротьби сприяло українсько-польське протистояння. У даному процесі можна виділити 3 періоди: 1) 80-ті рр. ХІХ ст. – 90-ті рр. ХІХ ст. – зародження та розгортання руху в Галичині; 2) 1900-1910 рр. – масова національна боротьба, здобутки галичан; 1910-1917 рр. – спад та згортання руху. Боротьба населення Буковини не була такою завзятою: наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на відміну від Галичини в краї для української школи склалися набагато сприятливіші обставини. У русі буковинців за навчання українською мовою автор виділяє 3 етапи: 80-ті – 90-ті рр. ХІХ ст. – зародження руху; початок ХХ ст. – розгортання боротьби, своєрідне відродження української національної школи на Буковині; 1914-1918 рр. – занепад українського шкільництва. Особливі успіхи були досягнуті в справі українізації початкової освіти. У Закарпатті взагалі рух мав досить незначні прояви, чому сприяло багатовікове відокремлення цієї території від інших українських земель, а також політичний, соціально-економічний, географічний, етнокультурний та етнічний чинники. Основним гальмом у розвитку національної освіти стала майже повна відсутність української інтелігенції, її неосвіченість, слабкість, відсутність національних устремлінь.
Особливістю процесу на західноукраїнських територіях було те, що у русі брали участь усі верстви українського населення, перевага надавалася практичним, а не агітаційним методам боротьби. Консолідації українців в їх домаганнях визнання належного статусу української мови сприяло перебування населення під впливом таких високодисциплінованих народів, як німці та чехи. Крім того, українці виступали за права живої народної мови, якою вони спілкувалися і вдома, і в офіційних установах. Типовою рисою руху за націоналізацію освіти на західноукраїнських землях стало те, що він мав офіційний, лояльний до віденського уряду характер. Виступи населення у Західній Україні були більш масовими, тривалими, організованими.
У дисертації зазначено, що у результаті того, що рух за українізацію освіти йшов у поєднанні з національним рухом, завдяки чому набував вторинного значення поряд із вимогами свободи, незалежності і т.д., українці не підтримували належних зв’язків один з одним, досить часто припускалися помилок і прорахунків у методах і засобах ведення руху, переоцінювали свої сили, процес не досяг планованого результату. Однак поява боротьби, її здобутки дали змогу українському народові зберегти рідну мову для нащадків, вберегти націю від краху.
У третьому розділі – “Інтелігенція Наддніпрянщини в русі за впровадження української мови в навчальних закладах” – висвітлено діяльність українських органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських і просвітніх організацій, педагогічних колективів навчальних закладів, окремих діячів щодо впровадження рідної мови в освітніх установах Наддніпрянської України зазначеного періоду; проаналізовано ставлення різних категорій населення, культурно-освітніх та громадських установ до українізації навчання на цих землях; показано внесок найвидатніших діячів національної школи в розробку теоретичних основ і практику розбудови рідного шкільництва.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. питання освіти рідною мовою стало важливим моментом у діяльності земств, міських дум, українських партій, громад, “Просвіт”, педагогічних колективів навчальних закладів та інших організацій. Члени цих товариств зверталися до уряду, місцевої влади з проханнями дозволити викладати в навчальних закладах Наддніпрянщини українською мовою, надавали грошову допомогу українським закладам освіти, займалися виданням рідномовної літератури, підготовкою кадрів, організацією тимчасових курсів для вчителів з української мови, відкриттям україномовних навчальних закладів. Однак у більшості випадків усі спроби допомогти українській справі закінчувалися поразкою.
Автор дослідження підкреслює, що особливо виділилися своєю активною працею на шляху впровадження рідного слова в шкільний процес Чернігівське, Херсонське, Полтавське губернські земства, Одеська, Полтавська, Харківська й Київська міські думи, чернігівська й харківська громади, Катеринославська, Київська, Кам’янець-Подільська, Одеська, Миколаївська, Чернігівська й Житомирська “Просвіти”, педагогічні колективи Харкова, Києва, Полтави, Чернігова, Житомира та інших міст. Активно боролися за освіту українською мовою І.Шраг, Б.Грінченко, М.Аркас, М.Грушевський, С. і О.Русови, С.Єфремов, М.Сумцов та ін. Справу україномовного навчання підтримали просвітницькі організації: Санкт-Петербурзький комітет грамотності, Київське та Харківське товариство розповсюдження грамоти серед народу. Негативне ставлення до насильницької русифікації та бажання мати школу з українською мовою навчання висловили РУП, УНП, УДП, УРП та ін.
Преса була легальною трибуною пропаганди національних ідей свідомих діячів того часу. Періодичні видання “Киевская старина”, “Рідний край”, “Громадська думка” (з 1906 р. – “Рада”), “Украинский вестник”, “Украинская жизнь”, “Світло” та інші відіграли найактивнішу роль у розробці теоретичних основ української національної школи та освіти.
Найбільш дієвою стала робота українців щодо розбудови україномовного навчання в Державній Думі Російської імперії. Підняття питання про освіту рідною мовою на кожній з чотирьох Дум, поява української фракції та її інформаційного органу, складання законопроекту про українську школу
