МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

МУХА Ольга Ярославівна

УДК 159.9.016.1: 1(091) (4-15) “01\06”

КАТЕГОРІЯ ТІЛА В ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

РАННЬОГО ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

ВАСЬКІВ Андрій Юліанович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра теорії та історії культури

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

КРАЛЮК Петро Михайлович,

Національний університет “Острозька академія”,

завідувач кафедри релігієзнавства,

проректор з наукової роботи;

кандидат філософських наук

ПАСЛАВСЬКИЙ Іван Васильович,

Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України,

провідний науковий співробітник.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться “10” квітня 2007 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка:

м. Львів, 79 000, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, 79 , вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “9” березня 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Сінькевич О.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Категорія тіла в філософській науці має тривалу історію. Передумовою виокремлення поняття “тіло” була філософсько-наукова рефлексія над універсальною для всіх людських істот здатністю неуникного співвіднесення власного тіла, яке відчуває і переживає, з будь-яким “об’єктивно обумовленим” положенням і станом нашого тіла у фізичному та психічному світі. Сьогодні поняття “тіло” виразно сформувалося як наукова категорія в історії філософії, здобувши власне семантичне поле.

Зосереджуючи увагу на розвитку філософських ідей західної цивілізації, визначаємо, що сучасний зміст категорії тіла великою мірою сформувався в межах філософсько-антропологічних концепцій мислителів західноєвропейського раннього Середньовіччя. Саме в їх творчості були закладені підвалини сучасної європейської, та й почасти української філософії, культури та духовності.

Логіка розвитку сучасної філософської думки, повернення її до “витоків” формування західноєвропейської філософської парадигми, зумовлюють інтерес до періоду раннього Середньовіччя, оскільки з середньовічною думкою пов’язана вся сучасна релігійна філософія – християнська, іудейська, мусульманська. Крім того, багато провідних ідей ранньосередньовічної філософії мають сучасне філософське переозвучення. Ранньосередньовічна філософська думка сформувала парадигму подальшого розвитку католицької соціальної доктрини та західноєвропейської філософії в цілому.

З іншого боку, новітнє звернення філософії до людини, зведення проблем свідомості до проблематики “розумного тіла” знайшло своє відображення у працях філософів постмодерністського, ґендерного, релігійного та антропологічного напрямів. Сприйняття, трактування, оцінка людської тілесності, усвідомлення її місця у структурі особистості та соціальному контексті, осмислення співвідношення тілесного з духовним, характеру їх взаємозв’язку спільно утворюють той найближчий контекст, з якого можна визначати особливості культури, епохи, світоглядної системи взагалі.

В сучасній філософській науці не існує фундаментальних досліджень середньовічного образу людини як істоти тілесної та духовної водночас. Своєчасність сформульованої проблематики зумовлена сучасною переоцінкою значення ролі тіла й тілесного, що передбачає з’ясування особливостей формування категорії тілесного у часи становлення західної історико-філософської традиції. Хоча в багатьох працях зустрічаємо згадки про культуру тіла і пов’язані з нею атрибути, в загальному філософському, релігійному й культурологічному просторі, ця ділянка досліджень не набула ще виразно окресленого й визнаного статусу.

Отож, актуальність роботи для сучасної духовної культури та історико-філософського знання зокрема полягає у позбавленні філософської науки від хибних стереотипів сприйняття середньовіччя та визначенні позицій для подальшого вивчення тілесності. Зауважимо, що для всіх галузей філософського знання характерна певна антропологічна переорієнтація: зростає інтерес до людини у її чуттєво-тілесних, навіть побутових проявах, загострюється питання внутрішнього самосприйняття людиною природи власної тілесності.

Ступінь розробленості проблеми. Проблема тілесності є однією з найскладніших і найменш досліджених в історії вітчизняної філософії, філософії релігії та релігієзнавстві. У науковій літературі практично немає філософсько-антропологічних визначень тілесності, чітких дефініцій тіла людини як матеріальної субстанції або субстрату душі. Хоча на даний момент є низка праць, присвячених проблемам тіла і тілесного, дослідники, аналізуючи відповідні концепції, далеко не завжди враховують середньовічне розуміння тілесної природи людини.

Сучасний філософський дискурс неможливо уявити без категорій тіла та тілесного. Проблема тілесного стала методологічним осереддям постмодерністської, феміністичної та інтердисциплінарної площини сьогоднішніх філософських досліджень.

Авторка у дисертаційному дослідженні спирається на історико-філософські розвідки Е. Жільсона, Ж. Лє Гоффа, Н. Труонг, М. Дрвєга, С. Свєжавського, В. Сенько, культурологічні праці П. Дінцельбахера та П. Брауна, релігієзнавчі та релігійно-філософські роботи Дж. Оменна, К. Ламонта, К. Уера, а також на оригінальні теоретичні розробки концепту тіла А. де Сузнель, Р. Кайуа та інших. В процесі аналізу відповідної літератури з проблематики людського тіла й тілесності виявлено, що російська філософська думка акцентує передусім на релігійно-філософському аспекті (П. Флоренський, В. Розанов, В. Соловйов, С. Булгаков, Н. Бердяєв, А. Лосєв, І. Лосський) та сучасному соціально-філософському розумінні людського тіла (І. Биховська, І. Кон, Д. Міхель, Ю. Осика, В. Подорога, В. Розин, О. Суслова, інші).

Вагомою історіографічною базою дисертаційного дослідження є праці таких російських та українських дослідників доби Середньовіччя як С. Аверінцев, Б. Бичко, Б. Губман, А. Гурєвіч, Г. Майоров, М. Поснов, В. Семенов, В. Кондзьолка, А. Пашук, П. Кралюк, М. Кашуба та інших.

У сучасній українській філософії тема тілесності розвивається у трьох напрямках: 1) осмислення категорії тілесності як такої в культурологічній, філософській та історико-філософській площинах (О. Гомілко, В. Косяк, О. Кісельова, Л. Мазур, І. Паславський, А. Осипов, В. Табачковський, Л. Газнюк, Л. Жаров, П. Тищенко, Ю. Семенова та інші); 2) ґендерні аналізи концепту тілесності (Н. Гапон, І. Жерьобкіна, О. Забужко, О. Кісь,); 3) “екологічний напрям” переосмислення людської тілесності передусім у соціальному контексті (Ю. Доброносова, Л. Анциферова).

Отже, в сучасній філософській науці склалися серйозні теоретичні передумови для можливості нового осмислення історико-філософських аспектів зазначеної проблеми. Фактично, новий інтерес до тілесної природи людини, що виник у релігійній та постмодерністській філософії на початку ХХ сторіччя, зумовив значний резонанс і частину відповідей, однак досі не отримав достатнього теоретичного втілення.

Зв’язок з науковими програмами та іншими дисциплінами. Дисертація має міждисциплінарний філософський характер. Передусім це історико-філософський, а також релігієзнавчий і філософсько-антропологічний вектори дослідження.

Тема є складовою частиною наукових досліджень кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка та частково пов’язана з науковою темою кафедри, над якою колектив працює з 1999 р. – “Українська духовна культура: особливості становлення і розвитку” (3Ф-41ЗБ).

Об’єктом дисертаційного дослідження є ранньосередньовічна західноєвропейська філософія.

Предметом дослідження є категорія людського тіла в її інваріантних проявах у філософській та релігійній парадигмах раннього західноєвропейського Середньовіччя.

Мета та завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є проведення історико-філософського аналізу категорії людського тіла в її специфічних проявах на матеріалі філософських, релігійно-богословських і культурно-мистецьких пам’яток раннього західноєвропейського Середньовіччя.

Реалізація цієї мети вимагає розв’язання наступних завдань:

-

-

-

-

-

-

Методологічна основа дослідження. Специфіка об’єкта дослідження визначала й методи, що використовувались при роботі над проблематикою дисертації. Із загальнотеоретичних – це класичні методи рефлексії: аналітичний, дедуктивний, синтетичний методи, а також методи компаративного аналізу (порівняльно-історичний, порівняльно-генетичний) та теоретичного моделювання. З власне філософських прийомів використано феноменологічний, герменевтичний, метод методологічної симетрії, що охоплює діалектичну методологію та техніку текстологічного аналізу,

При написанні роботи дотримано загальнонаукових принципів історико-філософського аналізу. Серед них – принципи об’єктивності, цілісності, системності, світоглядного плюралізму, гуманізму, мультидисциплінарності та праксеології.

Наукова новизна дослідження полягає у творчому осмисленні та аналізі домінуючих у сучасній філософській науці стереотипних концепцій трактування тіла у період раннього Середньовіччя з урахуванням рівня інтерпретації цього поняття сучасними філософсько-релігійними і світськими дослідниками. Наукову новизну роботи ми засвідчуємо такими положеннями:

§ з’ясовано зміст і обсяг понять “тіло”, “тілесність” та “плоть” і запропоновано авторську дефінітивно-категоріальну схему їх співвідношення;

§ відслідковано трансформацію способу трактування тіла від античної до середньовічної доби, що найбільш яскраво виявляється у двох тенденціях: 1) поява нового суспільного ідеалу людини-аскета на противагу грецькому ідеалу героя; 2) зміна психотехнічних стратегій тілесної реалізації релігійної поведінки від міфологічного екстазу до релігійної аскези;

§ виявлено поліваріантність характеру інтерпретації смерті в контексті християнської аксіології (смерть-благо, смерть-зло, смерть-покарання);

§ доведено, що у патристичній традиції тіло сприймається як необхідний компонент людської особи, що дає змогу їй бути активною, нести відповідальність та діяти. Відтак виявлено новий формат паритетного співвідношення душі і тіла в контексті життєвої та потойбічної перспективи, з’ясовано, що функціональність тіла не стосується лише земного життя;

§ спростовано хибність стереотипу аналогії “тіло-плоть” та доведено, що поняття плотськості рівною мірою стосується і душі, і тіла;

§ здійснено екстраполяцію середньовічного трактування тіла у систему сучасної філософської традиції та виділено сім форматів тілесної самоідентифікації сучасної людини.

Теоретичне та практичне значення дисертаційної роботи. У дослідженні розроблено історико-філософські засади нового концептуального підходу до розуміння тіла в богословсько-філософській та народно-культурній традиції раннього західноєвропейського Середньовіччя, що відкриває нові можливості у дослідженні цього періоду в історії філософії, філософії релігії, релігієзнавстві, філософії культури, культурології, етиці, філософській антропології та в інших гуманітарних науках.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що результати дослідження можуть слугувати для розуміння і теоретичного аналізу явищ та процесів сучасного духовного життя і культури, оскільки проблема тіла перегукується і є дотичною до антропологічної, морально-етичної проблематики, а також сприяє осмисленню процесу самовизначення особистості та формування її системи цінностей.

Практичне значення дисертаційної роботи виявляється в тому, що результати дослідження можна застосувати для подальших наукових досліджень у сфері вивчення людської тілесності. Матеріали, викладені в дисертації, можна використовувати у процесі розробки та читання спецкурсів, а також курсів з історії філософії, зокрема, медіавістики, релігієзнавства, культурології, філософії релігії, етики, естетики, філософської антропології тощо.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора, висновки та положення наукової новизни якої формулюються вперше та без співавторства.

Апробація дисертаційного дослідження систематично здійснювалася в процесі участі дисертантки в дванадцяти міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних й науково-практичних конференціях, серед яких: VІ Міжнародна Молодіжна Літня Школа Релігійної Толерантності (Київ, 2006 р.); XV Міжнародна Науково-практична Конференція “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2005 р.); Міжнародна конференція “Духовні виміри європейської цивілізації: виклики ХХІ ст.” (Львів, 2005 р.); XV Міжнародна наукова конференція “Історія релігій в Україні” (Львів, 2005 р.); “Дні науки філософського факультету” Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2005 р.); IV Міжнародна Молодіжна Літня Школа Релігійної Толерантності (Київ, 2004 р.); XIV Міжнародна наукова конференція “Історія релігій в Україні” (Львів, 2004 р.); Міжнародна конференція “Етика і культура. Актуальні етичні проблеми у сфері культури” (Київ, 2004 р.); Міжнародна наукова конференція “Людина – Світ – Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень” (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка) (Київ, 2004 р.); XIV Міжнародна Науково-практична Конференція “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2003 р.).

Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались на кафедрі теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Включені в кваліфікаційну роботу результати дослідження висвітлювалися в публікаціях у ВАК-акредитованих (4 статті) та фахових виданнях (3 статті).

Структура та обсяг роботи. Відповідно до мети та завдань дослідження кваліфікаційна робота складається з вступу, трьох розділів (11 параграфів), висновків і списку використаних джерел. Обрана послідовність викладання матеріалу зумовлена внутрішньою логікою концепції дисертаційного дослідження. Загальний обсяг роботи – 217 сторінок, враховуючи список використаних джерел (217 найменувань), викладений на 17 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність тематики, доведено, що проблема людського тіла й тілесності є однією із найбільш актуальних у контексті сучасної антропологічної переорієнтації усіх гуманітарних наук. Проаналізовано стан наукової розробки теми, встановлено предмет і об’єкт, сформульовано мету і завдання дисертаційного дослідження, розкрито теоретичне та практичне значення роботи, наведено основні положення наукової новизни та дані про публікації та апробацію результатів.

У першому розділі “Категорія тіла (методологічний, дефінітивний та історіографічний аспекти)” передусім проаналізовано категоріально-дефінітивне співвідношення таких понять як “тіло”, “плоть” та “тілесність”. Наведений історико-філософський екскурс демонструє усю множинність значень і контекстів тіла й тілесного. Авторка підкреслює, що принципове розрізнення змісту й обсягу цих понять дає можливість визначити сутнісну основу та межі історико-філософського аналізу.

У підрозділі І.1. “Тіло, плоть та тілесність: категоріально-дефінітивний аспект” виділено наступні напрямки інтерпретації тіла та тілесності: 1) тіло як універсальна стабілізуюча структура єдиного досвіду людей; 2) тіло як неусвідомлений горизонт людського досвіду, непідкорюваний об’єктивуючим функціям розуму; 3) тіло як центр трансформації дій; 4) власне фізичне тіло, яке виступає “перешкодою” для світла; 5) тіло як центральний елемент процесів комунікації; 6) тіло як носій двох центральних модусів людського буття – бути і мати. Відтак, з’ясовано, що “фізична” складова в аналізі структури та значення людського тіла практично виключається, а коли і береться до уваги, то у виключно негативному значенні. На перший план виходять соціальні й дискурсивні аспекти: “соціальне тіло”, “текстологічне тіло”, “феноменологічне тіло”, “тіло як кордон зовнішнього і внутрішнього”. Отже, на думку авторки, проблема “визнання” тіла як повноцінної цілісної структури людського буття не розв’язана, а лише фрагментарно заторкується в окремих історико-філософських розвідках.

На основі аналізу історико-філософської традиції раннього західноєвропейського середньовіччя виявлено, що для позначення матеріальної природи людини вживаються два терміни – “тіло” і “плоть”, між якими є ряд сутнісних відмінностей (онтологічна, феноменологічна, моральна, естетична та догматична).

Так, автором запропоновано наступні визначення основних понять:

· тіло – це органічна складова людської істоти, що у партнерських відносинах із духом утворює її цілісність; конкретний “матеріал” живої людини, її організм із усією сумою фізіологічних, психологічних та соціальних особливостей; з моральної сторони нейтральний термін;

· плоть – це передусім ознака “земного” життя, стан тіла, що має негативний моральний зміст;

· тілесність – провідний атрибут людини, який охоплює категорії фізіологічного, психічного, духовного, природного, соціального, культурного, тобто означає націленість тілом, володіння ним і використання у різний спосіб.

У підрозділі І.2 “Методологічні засади та проблеми у дослідженні історико-філософської думки раннього Середньовіччя” ставиться проблема визначення хронологічних рамок періоду раннього Середньовіччя у історико-філософській науці. Погоджуючись із Е. Жільсоном, М. де Вульфом, Г. Майоровим та рядом інших сучасних західних та вітчизняних медіавістів, авторка визначає період ранньої середньовічної західної філософії від ІІ до VI сторіччя.

В контексті застосування традиційних загальнотеоретичних методів (аналітичний, дедуктивний, синтетичний, метод компаративного аналізу та теоретичного моделювання) та філософських прийомів (феноменологічний, герменевтичний, методологічної симетрії), обґрунтовується важливість звернення до принципів герменевтичного тлумачення текстів, які є плодами середньовічної екзегези. Фактично, більшість аналізованих першоджерел є результатом або семантичного (Ісидор Севільський), або концептуального (Климент Олександрійський), або спекулятивного (Оріген) екзегетичного аналізу.

Джерельно-наукова база дисертаційного дослідження аналізується у підрозділі І.3 “Джерельно-історіографічна база дослідження” та містить наступні блоки літературних матеріалів: першоджерела; історико-філософські праці зарубіжних та вітчизняних науковців, що стосуються епохи Середньовіччя; оригінальні теоретичні розробки категорій тіла та тілесності, які стосуються як середньовічної епохи, так і сучасної філософської думки; ряд робіт історичного, етнографічного та культурологічного характеру, а також вибрані пам’ятки середньовічного мистецтва, які дають можливість певною мірою відтворити склад характеру та ментальності людини епохи середніх віків із різних соціальних щаблів; сучасні аналітичні, філософські та популярно-філософські роботи, які відображають сучасні тенденції та інтереси у площині інтелектуального розвитку суспільства.

Серед праць представників власне ранньосередньовічної історико-філософської традиції, які пропонують власні концепції тіла й тілесного авторка виділяє твори Ісидора Севільського, Тертуліана, Орігена, Амвросія, Ієроніма, Августина Аврелія, Кипріяна Карфагенського, Св. Григорія, Бенедикта Нурсійського та Боеція.

Дослідженням питання людської тілесності та її природи в контексті раннього латинського середньовіччя займалися Е. Жільсон, Ж. Лє Гофф, Н. Труонг, А. де Сузнель, П. Дінцельбахер, П. Браун, Р. Кайуа, Дж. Оменн, К. Ламонт, М. Дрвєга, С. Свєжавський, В. Сенько та інші.

В історичній традиції та сучасних підходах української та російської філософії проблема тілесності піднімається передусім у її нерозривності з духовністю. Починаючи від Г. Сковороди та П. Юркевича концепції тіла набували різних форм: від інструментальної до онтологічно значимої. Цікавими ідеями відзначається творчий спадок російських релігійних філософів: П. Флоренського, В. Розанова, В. Соловйова, С. Булгакова, Н. Бердяєва, у якому знімається опозиція між духовним і тілесним. Тілесне розглядається в екзистенційному та метафізичному сенсі. Оригінальні методологічні розробки “п’яти планів тілесності” знаходимо також у працях А. Лосєва, християнсько-філософських аналізах І. Лосського.

У наукових поглядах сучасних українських дослідників щодо проблеми тілесності існує три тенденції: історико-філософський інтерес до виникнення даного концепту, що спонукає до переосмислення всієї існуючої філософської бази (О. Гомілко, В. Табачковський, В. Косяк, О. Кісельова та ін.); гендерні аналізи концепту тілесності (І. Кон, Н. Гапон, Д. Міхель) та переоцінка стосунків “природа-людина” у контексті екологічної кризи (Ю. Доброносова), які однак у суті своїй єдині, лише розглядають проблему під різними кутами зору.

Другий розділ “Еволюція поняття тіла в епоху переходу від античності до раннього Середньовіччя” аналізує категорію тіла в процесі її трансформації від античної до ранньосередньовічної світоглядної парадигми.

У підрозділі ІІ.1 “Місце тілесного в моралі пізньоантичної доби та духовній практиці раннього Середньовіччя” з’ясовано, що раннє Середньовіччя переймає багато із римського та античного світу: зокрема, для раннього християнства властиве “компромісне” прагнення до святості плоті, тіло включене до усіх релігійних практик впродовж усього Середньовіччя.

Однак формуються і суттєві відмінності. Наприклад, зміна контекстів сприйняття сексуальності: від захоплення і розуміння статевої пристрасті як джерела космічної енергії у греків до умисного пригнічення та послаблення статевого потягу, властивого християнській духовності. Людське тіло починає сприйматися не як ланка у логічному ланцюгу буття, а як результат фатальної помилки Адама, звідси формується панівна у високому та пізньому Середньовіччі теза про протистояння “вічності духу тлінності тіла”.

Відтак, розпочинається формування нового, “полярного” ідеалу людини: на противагу грецькому мудрецю і римському воїнові з’являються образи аскета і монаха, звідси піклування про тілесне здоров’я та красу заміщується закликами до приниження плоті. Слід зауважити, що “приборкання плоті” у християнстві більшою мірою має суспільне і культурне походження, провоковане тогочасною ситуацією потреби протиставлення себе “суспільству розпусти періоду занепаду Римської Імперії та формуванню нових суспільних відносин.

Підрозділ ІІ.2 “Філософсько-богословські тлумачення тіла в чернечо-аскетичній традиції Західної Церкви IV-VII сторіч” розкриває сутність християнського аскетизму у порівнянні із античним його розумінням. Стверджується, що аскетизм в його початковому значенні слід розуміти як вправляння в чеснотах та їх примноження, а не як суворі подвиги і тілесне самозречення. Античне розуміння кінцевої мети аскетизму полягало у самовивищенні як логічному результаті доброчесного життя, на відміну від християнського смирення та розуміння аскези як процесу, який не має завершення в цьому житті.

Ранні обґрунтування принципів аскетичної християнської поведінки більше орієнтувались на зовнішні ознаки – для них властиві детальні описи тілесних технік та стратегій поведінки (Климент). Від Августина Блаженного головний акцент у чернечій практиці зміщується із зовнішніх форм і обмежень, певних тілесно орієнтованих вимог на принцип братської любові і спільного проживання монахів. Суворий аскетизм поступово поступився аскетичному служінню ближньому та фізичній праці. Підкреслюється, що у порівнянні із основними принципами східного чернечого руху, західне чернецтво значно гуманніше ставилось до тілесних проявів життя, тоді як східне було зосереджене на суворій аскезі.

У підрозділі ІІ.3 “Естетичний аспект тілесного у культурній спадщині раннього Середньовіччя” показано, що в період раннього Середньовіччя сформувалася концепція суто інтелектуальної краси як моральної гармонії, метафізичного сяяння.

Суттєві зміни в мистецтві полягали у символічності зображень і способів “оформлення” тіла, що можна прослідкувати в художньому зображенні тіл від IV до Х сторіччя. Зокрема, це підтверджується зникненням відповідності законам правильної перспективи.

Показано, що для сприйняття тілесного в даний період властиве розділення “корисного” і “такого, що втішає око” (Ісидор Севільський). Пізніше, у високому Середньовіччі це зміниться “утилітарною концепцією краси”: те, що не відповідає конкретному практичному призначенню – потворне (Тома Аквінський).

Однак концепція Августина Аврелія пропонує новий ідеал прекрасного: ознаки мучеництва і аскези (рани, стигми, сліди тортур) не є потворними ознаками тіла. Усе це тaїнственно перетворюється на красу, красу особистісного цілого. Авторка вважає, що термін “естетика потворного”, який часто вживається щодо естетики Августина, є некоректним. Натомість пропонується термін “естетика цілісного” або “естетика системного”, оскільки місце тіла у естетичній свідомості періоду раннього Середньовіччя є в першу чергу необхідним, даним Богом і таким, що відповідає цілому – людській особистості.

У третьому розділі “Зміст категорії тіла в системі християнської сакраментології раннього Середньовіччя” зазначається, що ранньосередньовічна західна філософія розглядала людське тіло у трьох станах: 1) до гріхопадіння – “райське тіло”; 2) в земному житті; 3) “тіло майбутнього” – тіло воскресіння. Тому категорія людського тіла розглядається в контексті базових понять християнської сакраментології: гріха, святості, смерті та воскресіння.

У розділі ІІІ.1 “Тіло і гріх” розкрито зміст поняття гріховності та виділено наступні варіанти співвідношень тіла з гріхом у ранньосередньовічній історико-філософській традиції:

· тіло як першоджерело гріха (певні свідчення Св. Павла);

· тіло як притулок та інструмент зла: “що шкодить тілу – на користь духу”, тому будь-яка увага до тіла – гріховна (Амвросій, Ієронім);

· тіло як матерія творіння людини, створена Богом і блага, творіння природи, якому не можна надто потурати, але слід вести поміркований, сприятливий для здоров’я спосіб життя. Гріх не видно на тілі – він фіксує себе в дусі, який і є єдиним винуватцем гріха (Климент, Тертуліан);

· тіло як “межа”, своєрідні рамки для “лікування” духу людини після гріхопадіння; грішність, пристрасність та сексуальність – проміжкові фази, необов’язкові тимчасові атрибути людської істоти (Оріген);

· тіло як благо, однак менше благо, аніж душа; тому тіло не повинне викликати у власному дусі дозволу на гріх, приваблюючи його задоволеннями. Саме “плоть”, а не тіло спонукає робити вибір на користь гріха (Августин).

Доведено, що гріховність не є природним атрибутом тіла, а лише його тимчасовим станом, який можна назвати плоттю – станом гріховності тіла, “зіпсованості його природи”. Зміна внутрішньої структури людини після гріхопадіння полягала не у зміні складу, а у зміні їх співвідношення: дух втратив цілісність, звідси “роздвоєння людини”. Тому людина втратила не тільки близькість з Богом, але й близькість і спорідненість з власним тілом. Таким чином, на нашу думку, пошук близькості з Богом, намагання шляхом аскези й утримання очистити й уподібнити тіло образу Божому є боротьбою не з тілом, а за тіло – таке, яким воно було до гріхопадіння.

Підрозділ ІІІ.2 “Тіло і святість” аналізує місце і значення тіла в процесі здійснення священних таїнств. Стверджується, що тілесний досвід є основою всіх сакральних стратегій, різних форм релігійної поведінки: індивідуальної й колективної молитви, культових дій – поклонів, перебирання вервечок, молитовних поз, тощо.

Концепція тілесної святості пов’язується передусім із поняттям чистоти, якої досягається шляхом посту й утримання (Амвросій, Ієронім, Августин). В оригінальному вченні Орігена тіло через певні зусилля спроможне стати святим і спроможне діяти як вияв справжньої свободи духа.

У підрозділі ІІІ.3 “Тіло і смерть” розглянуто тлумачення ранньосередньовічною філософською традицією проблеми смерті, яку можна визначити наступною тезою: день смерті кращий від дня народження. І хоча смерть, згідно християнського вчення, виникла як покарання, вона передусім є звільненням людини. Гріх був джерелом смерті, але смерть стала звільненням від гріха.

Отже, смерть є абсолютно необхідним атрибутом людського життя, що має двояку оцінку: з одного боку, розтинає ланцюг згубного кола грішності й покути, і тим самим рятує людину; з іншого – є неприродною й негативною для людської особистості, так як повноцінне існування без тіла неможливе і не бажане (Оріген), позбавлення від тіла не є абсолютним благом і метою (Амвросій), зрештою, смерть руйнує гармонію людської істоти (Августин).

Доведено, що душа після смерті, коли позбавлена тіла – здатна сприймати, але не здатна діяти, тобто пасивна. Таким чином, тіло – це те, що дозволяє людині бути активною, діяти, брати відповідальність.

У підрозділі ІІІ.4 “Тілесне воскресіння як відновлення цілісності людської особи” проаналізовано феномен християнського воскресіння, що має принципово й акцентовано тілесну природу як тілесне воскресіння мертвих.

На ґрунті опрацьованих першоджерел визначено властивості воскреслого тіла: тіло воскресає завдяки особливій потенції, закладеній у ньому Творцем; воскресає те ж саме тіло, яке померло, із збереженням його індивідуальних та статевих особливостей; вік воскреслих тіл буде відповідним “вікові досконалого чоловіка” – тобто, для всіх єдиним; між життєвим і воскреслим тілом немає матеріальної тотожності, натомість зберігається його “образ”, субстанція, що відповідає діянням людини в поцейбічному житті; воскресле тіло перетворюється, “актуалізується” таким чином, щоб бути довершеним органом духовного і небесного життя – “ангелоподібність”; воскресле тіло позбавлене плями зла і зіпсутості (“плотськості”).

На думку автора, позиція Августина приводить до наступного висновку: єдине, що якісно змінюється в людині із воскресінням, це те, що вона позбувається “невидимої плоті”, себто, плоті, як такої, у нашому розумінні, так званих “шкіряних риз” – тлінності, смертності й пристрасності – та набуває істинне тіло, тіло у його первинному, “райському” варіанті.

У підрозділі ІІІ.5 “Ранньосередньовічні інтерпретації категорії тіло в контексті сучасного осмислення тілесності” застосовується категорія тіла для аналізу сучасної суспільної практики та визначення механізмів самоідентифікації “я”. Визначено сім поширених форматів ставлення людини до власного тіла: 1) співіснування; 2) аскетичний; 3) гедоністичний; 4) здоровий; 5) спортивний; 6) естетичний; 7) тіло як раціоналізатор, “наглядач душі”.

Показано, що увага до тіла зростає й дедалі зростатиме, зокрема, виникають окремі науки, що займаються виключно осмисленням тіла: соматософія, тілесно-орієнтована психологія, сомаестетика тощо. Відповідно до їх базових положень епоху зламу ХХ-ХХІ сторіч називають епохою “тілесного аніматоріуму”, що виділяє риси так званої “наступної тілесності”: автономність, мультитеїстичність та діалогічну змінність.

Зазначається, що в площині нового тілопокладення прослідковується ряд ідей, які із раннього середньовіччя трансформувалися у сучасний контекст (спільність соціальної мотивації аскетизму: як потреби протиставлення себе “суспільству розпусти” пізньої Римської Імперії та “суспільству порно” теперішнього часу; подібність сучасної мрії про досконале “тіло майбутнього” та ранньосередньовічної ідеї про відновлення райської тілесності тощо).

На основі цього аналізу доведено, що тілесність є провідним виявом сутності людської істоти, яка обумовлює її спосіб життя, самоідентифікації та самопрезентації. Аналогічно до того, як душа може впливати на функціонування тіла, певні тілесні стратегії визначають зміни духовного світу людини. Сучасна філософія, як і ранньосередньовічні мислителі, вважає людську істоту повноцінною та активною лише за умови відновлення відповідного партнерського контакту тілесного й духовного компонентів людини.

ВИСНОВКИ

Відповідно до поставленої мети і завдань дисертаційного дослідження зроблено наступні висновки:

1. Проаналізовано різні підходи до з’ясування сутності категорії “тіло”, показано, що у сучасній філософській традиції є два провідних терміни – “тіло” та “тілесність”, натомість для пам’яток раннього середньовіччя характерне вживання термінів “тіло” і “плоть”. Показано, що поняття тілесності вводиться некласичною філософією і пов’язується насамперед із атрибутами сексуальності, смертності, афектів тощо. Крім того, акцентовано на низці відмінностей між поняттями “тіла” і “плоті”, зазначаючи онтологічну, феноменологічну, моральну, естетичну та догматичну відмінності (за С. Лоховим).

На основі категоріального аналізу зроблено висновок, що поняття плоті рівною мірою стосується душі та тіла людини, є ознакою її включеності до гріха.

2. Висвітлено еволюцію категорії “тіло” в процесі руху філософських ідей. Здійснено порівняльний аналіз місця та особливостей сприйняття тілесного в різних аспектах світоглядної парадигми античності та раннього Середньовіччя: соціально-побутовому, духовному та культурно-мистецькому. В результаті проведеного аналізу ми зробили такі висновки щодо парадигмальних змін у розумінні та функціонуванні тіла й тілесного: виникнення нового суспільного ідеалу аскета і монаха, зміна контекстів сприйняття сексуальності, формування концепції інтелектуальної краси, символічність змісту зображень і “оформлення” тіла в пам’ятках мистецтва раннього західного середньовіччя. Крім того, критично переосмислено традицію використання поняття “естетики потворного” щодо середньовічної естетики та запропоновано термін “естетика цілісного” чи “естетика системи”.

3. В аналізі категорії тіла в системі понять християнської сакраментології зроблено спробу відійти від усталених традиційних підходів до історико-філософської традиції раннього західного Середньовіччя. Запропоновано новий підхід до детермінації гріховності, в якому через розрізнення понять тіло і плоть доведено, що причиною і притулком гріха є не тіло, а плоть як продукт гріхопадіння. Також обґрунтовано позицію, що зміна внутрішньої структури людини після гріхопадіння полягала у “роздвоєнні людини”. На нашу думку, пошук близькості з Богом, намагання шляхом аскези й утримання очистити й уподібнити тіло образу Божому є боротьбою не з тілом, а боротьбою за тіло, позбавлене плотськості. Виділено існуючі у патристичній традиції варіанти співвідношення тіла з гріхом: тіло як першоджерело гріха, як притулок та інструмент зла, як блага матерія творіння людини, як “межа” і рамки для лікування духа, тіло як благо.

4. Здійснено аналіз природи святості тіла в контексті християнських таїнств і релігійних практик. Вважаємо, що у сфері ритуальної практики відбулася засаднича зміна центральних понять: міфологічного екстазу на релігійну аскезу. Ці два різних типи сакральної стратегії відрізняються такими особливостями: розчинення, деперсоніфікація і періодичне долучення до загальноствореної досконалості в екстазі; збереження індивідуальності, векторність наближення до Бога, але не розчинення у ньому в аскезі.

5. Розглядаючи поняття тілесної смерті, визначено три підходи у ставленні до смерті: 1) як природного ворога; 2) як набуття; 3) як найжахливішої ознаки людського падіння. Отже, смерть тут має двояку оцінку: з одного боку, розтинає ланцюг нескінченного взаємопереходу грішності і покути, і тим самим рятує людину; з іншого – неприродна й негативна для людської особистості, бо повноцінне існування без тіла неможливе і не бажане (Оріген), позбавлення від тіла не є абсолютним благом і метою (Амвросій), зрештою, смерть руйнує гармонію людської істоти (Августин).

Попри те, що смерть є необхідним атрибутом людського життя, стверджено, що смерть як позбавлення від тіла “унерухомлює” активність людської особистості: душа після смерті здатна сприймати, але не здатна діяти та нести відповідальність.

6. З’ясовано, що тіло набуває цілісності у феномені християнського тілесного воскресіння, що пов’язується з поняттям “актуалізованого тіла”, яке характеризується такими властивостями: воскресає завдяки особливій потенції, закладеній у ньому Творцем; зберігає всі індивідуальні та статеві особливості; у “віці досконалого чоловіка”; не зберігає матеріальної тотожності з “земним тілом”, але тільки його субстанцію; “ангелоподібне” та позбавлене плотськості. Отже, на підставі проведеного аналізу, можемо зробити висновок, що тіло є необхідним компонентом людської особистості на рівні з душею, і неодмінність його існування стосується і земного, і потойбічного, “майбутнього” життя.

7. Запропоновано сім поширених форматів ставлення людини до власного тіла (“співіснування”, аскетичний, гедоністичний, здоровий, спортивний, естетичний та ставлення до тіла як раціоналізатора, “наглядача душі”) та простежено низку ідей, трансформованих у сучасний контекст із доби раннього Середньовіччя. Обґрунтовано, що тіло є поліваріантною категорією, яка слугує виразом сутності людської істоти, обумовлюючи спосіб життя, самоідентифікації та самопрезентації, а в історії філософії задає межі дискурсивних підходів.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Муха Ольга Людське тіло в контексті марґіналізації культури (філософсько-релігійний аспект) // Наука. Релігія. Культура.: збірник наукових статей. – Донецьк, 2004. – № 1. – С. 136-143.

2. Муха Ольга Страждання як шлях для тіла і духа // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. – Львів: Логос, 2004. – Книга ІІ. – С. 319-324.

3. Муха Ольга Людське тіло на зламі цивілізацій: перехід із античності до раннього християнства // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. – Львів: Логос, 2005. – Книга IІ. – С. 172-178.

4. Муха Ольга Тілесність як неусвідомлений горизонт людського досвіду // Духовність. Культура. Нація. Культурологічний збірник. Вип. 1. - Л: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. – С. 50-57.

5. Муха Ольга Становлення філософського інтересу до категорій “тіла” і “тілесності”: хронологічний ракурс // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. – №13, 2005. – С. 59-63.

6. Муха О.Я. Формати ставлення до власного тіла: парадокс духовності ХХ сторіччя // Наука. Релігія. Культура.: збірник наукових статей. – Донецьк, 2006. – №1.

7. Муха О.Я. Дослідження проблематики людської тілесності у сучасній вітчизняній філософській думці // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. – 2006. – № 3. – С. 19-23.

АНОТАЦІЯ

Муха О.Я. Категорія тіла в історико-філософській традиції раннього західноєвропейського Середньовіччя. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2007.

Дисертація присвячена з’ясуванню змісту категорії людського тіла у ранньосередньовічній західноєвропейській філософській традиції. З’ясовано зміст і обсяг понять “тіло”, “плоть” та “тілесність”, визначено їх смислові відмінності. Доведено, що поняття плоті не належить виключно до тілесного, а стосується як тіла, так і душі людини та є ознакою гріховності.

Розкрито специфіку й особливості сприйняття тіла в духовній, побутово-соціальній і культурно-мистецькій площинах античної та ранньосередньовічної світоглядної парадигми, зокрема, прослідковано механізми формування нового суспільного ідеалу (аскета), концепції інтелектуальної краси, символічність художнього оформлення та змісту тіла в пам’ятках мистецтва.

Проаналізовано зміст категорії тіло в контексті основних понять християнської сакраментології: гріха, святості, смерті та воскресіння. Запропоновано новий підхід до детермінації гріховності, в якому через розрізнення понять тіло і плоть доведено, що причиною і притулком гріха є не тіло, а плоть як продукт гріхопадіння. Здійснено аналіз природи святості тіла в контексті християнських таїнств і релігійних практик та виведено особливості сакральних стратегій доби Античності та періоду раннього Середньовіччя.

Встановлено, що смерть розуміється як тимчасова “дезактивація” людської особистості, що не втрачає існування, однак без тіла не здатна до жодної діяльності. Доведено, що тіло набуває цілісності у феномені християнського тілесного воскресіння. У паритетному співвідношенні душі і тіла вбачається фундаментальний принцип повноцінності людини: функціональність тіла не стосується лише земного життя, а має відношення і до потойбічної перспективи.

Обґрунтовано, що тіло є поліваріантною категорією, змістовне наповнення якої обумовлює спосіб життя, самоідентифікації та самопрезентації особистості, а в історії філософії є однією із визначальних характеристик певної епохи.

Ключові слова: тіло, тілесність, плоть, аскетизм, гріх, святість, смерть, воскресіння, християнство, патристика, раннє Середньовіччя.

АННОТАЦИЯ

Муха О.Я. Категория тела в историко-философской традиции раннего западноевропейского Средневековья. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 – история философии. – Львовский национальный университет имени Ивана Франка. – Львов, 2007.

Диссертация посвящена определению содержания категории человеческого тела в раннесредневековой западноевропейской философской мысли. Определены содержание и объем понятий “тело”, “плоть” и “телесность”, очерчены их смысловые различия. Доказано, что понятие плоти не принадлежит исключительно сфере телесного, а касается как тела, так и души человека и является признаком их греховности.

Автор раскрывает специфику и особенности восприятия тела в духовной, социально-бытовой и культурной плоскостях античной и раннесредневековой мировоззренческой парадигмы. Отслеживаются механизмы формирования нового общественного идеала (аскета), концепции интеллектуальной красоты, символизм в художественном оформлении и наполнении тела в памятках искусства.

В работе анализируется содержание категории тело в контексте базовых понятий христианской сакраментологии: греха, святости, смерти и воскресения. Предложен новый подход к детерминации греховности, в котором из-за принципиального различия понятий тело и плоть доказано, что причиной и обителью греха является не тело, а плоть как продукт человеческого грехопадения. Проведен анализ природы святости тела в контексте христианских таинств и религиозных практик, выведены особенности сакральных стратегий периодов Античности и раннего Средневековья.

Особое внимание уделяется обоснованию смерти как временной “дезактивации” человеческой личности, которая не прекращает существовать, но без тела не способна к деятельности и ответственности. Доказано, что тело возобновляет целостность в феномене христианского воскресения. Именно в паритетном соотношении души и тела видится фундаментальный принцип полноценности человеческой личности: функциональность тела не касается исключительно земной жизни, а относится и к потусторонней перспективе.

Обосновано, что тело является поливариантной категорией, смысловое наполнение которой определяет