ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

МІДЖИН Роман Степанович

УДК 81’367. 622=161.2 (477)”ХІХ”

Акцентуація іменників у поезії Лесі Українки

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка. Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Винницький Василь Михайлович,

Дрогобицький державний педагогічний

університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри сучасної української мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Полюга Лев Михайлович,

Інститут українознавства

імені І.Крип’якевича НАН України,

провідний науковий співробітник

кандидат філологічних наук

Кобиринка Галина Степанівна,

Інститут української мови НАН України,

науковий співробітник відділу діалектології

Захист відбудеться 28 листопада 2007р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.06 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул.Університетська, 1, ауд. 312.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул.Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано 28 жовтня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.М. Кочан

загальна характеристикА роботи

Вивчення і систематизація наголосу української мови шляхом аналізу поетичного мовлення та лексикографічних праць - один із важливих аспектів акцентології. Дослідженню акцентуаційних особливостей слів різних морфологічних класів на матеріалі поетичних творів І.Котляревського, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки присвятили свої праці В.Скляренко, З.Веселовська, В.Винницький, А.Білоштан, А.Зинякова, В.Желязкова, В.Спрішевська.

Наголос є одним із компонентів організації поетичного мовлення: він виступає і як елемент, за допомогою якого створюється версифікаційний малюнок вірша, і як стилістичний засіб. Крім того, „проявляються” індивідуальні акцентуаційні особливості поетів: проникнення діалектних наголосів, авторські наголоси тощо. Тому особливості наголошування лексем у поезії зумовлені низкою причин: версифікаційними засобами, ритмічною і фразовою організацією строфи, збереженням чи свідомим порушенням відповідного метру вірша, дотриманням ритму при перекладі поетичних творів, а також різними просодичним ситуаціями Винницький В.М. Українська акцентна система: становлення, розвиток. – Львів: Бібльос, 2002. – С.7..

Актуальність дослідження. Вивчення поетичних текстів Лесі Українки є актуальним для аналізу загальних тенденцій акцентуаційного розвитку мови кінця ХІХ – початку ХХ століття, виявлення впливу поетичної практики поетеси на кодифікацію українського літературного наголосу.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Тема дисертації відповідає комплексній проблемі досліджень кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка: “Акцентологія української мови”.

Мета дослідження - cхарактеризувати особливості наголошування іменників у поетичних творах Лесі Українки.

Досягнення мети передбачає розв’язання таких завдань:

- висвітлити особливості наголошування іменників різних акцентних типів;

- зіставити наголошування іменників у поетичному мовленні Лесі Українки з мовною нормою кінця ХІХ – початку ХХ століття та сучасним літературним акцентуванням;

- виявити тенденції у наголошуванні іменників із варіантною акцентуацією;

- дослідити особливості функціонування наголосу як стилістичного засобу, а також як компоненту ритміко-інтонаційної побудови творів поетеси;

- визначити особливості значеннєвої і семантико-граматичної функції наголосу в поетичній практиці Лесі Українки.

Об’єктом дослідження є іменники, які вживаються в поетичних творах Лесі Українки.

Предмет дослідження - особливості наголошування іменників у поезії Лесі Українки.

Матеріалом дисертаційної праці послужили вибірки з 1- 6 тому дванадцятитомного видання поетеси (Леся Українка. Зібрання творів: У 12-ти т. – Київ: Наук. думка, 1975-1979).

Наголошування іменників у поетичному слововжитку Лесі Українки зіставлено із наголошенням цих іменників у сучасній українській літературній мові та лексикографічних джерелах кінця ХІХ – ХХ століття. Для цього використано такі словники: Желеховський Є., Недільський С. Малорусько-німецький словар. – Львів, 1886. – Т.1-2; Уманець М. і Спілка А. Словаръ російсько-український. – Львів, 1893; Словаръ української мови /За ред. Б.Грінченка . – К., 1907-1909. – Т.1-4; Голоскевич Г. Правописний словник. – Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто – Львів, 1994; Погрібний М.І. Словник наголосів української літературної мови. – К.: Рад. школа, 1964; Російсько-український словник. – К.: Наук. думка, 1968. – Т.1-3; Словник української мови. – К.: Наук. думка, 1970-1980. – Т.1-11; Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник. – К.: Наук. думка, 1973; Орфографічний словник української мови. – К.: Наук. думка, 1978; Погрібний М.І. Орфоепічний словник. – К.: Рад. школа, 1984; Головащук С.І. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. – К.: Либідь, 1995; Великий тлумачний словник сучасної української мови /Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001; Український орфографічний словник /За ред. Л.М.Полюги. – К.: Довіра, 2002.

Методи дослідження: описовий, порівняльно-історичний з дотриманням певної дослідницької процедури: визначення історичного наголосу, зіставлення з акцентною нормою, зафіксованою у лексикографічних працях кінця ХІХ–ХХ століття

Наукова новизна. Пропоноване дослідження є першим комплексним аналізом особливостей наголошування іменників у поетичній практиці Лесі Українки в зіставленні їх із акцентуацією у сучасній українській літературній мові.

Теоретичне і практичне значення. Дослідження розширює знання про стан наголосoвої системи мови кінця ХІХ – початку ХХ століття, висвітлює вплив поетичної практики на формування акцентної норми і конкуренції акцентних варіантів та уніфікації наголосу.

Матеріали дисертаційної праці можуть бути використані при написанні узагальнювальних робіт з акцентології, укладанні словника наголосів української літературної мови, у практиці викладання української мови в середній та вищій школах, а також написанні підручників і посібників з української мови.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дисертаційного дослідження здобувач отримав самостійно. Наукових праць із теми дисертації, написаних у співавторстві, немає.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Окремі положення дисертації викладено у доповідях на V Тернопільських славістичних читаннях "Актуальні історико-культурологічні та філологічні проблеми слов'янознавства: "Східнослов’янські мови в їх історичному розвитку" (Запоріжжя, 1996); міжнародних наукових конференціях "Суспільствознавчі науки і відродження нації" (Луцьк, 1997); процеси інтеграції та дезінтеграції у слов'янському світі" (Тернопіль, 1997); "Українська філологія: школи, постаті, проблеми" (до 150-річчя заснування кафедри української словесності) (Львів, 1998); "Леся Українка і сучасність" (Луцьк, 2001); "Українська мова в часі і просторі" (Львів, 2004); на ІХ міжнародній науково-практичній конференції "Семантика мови і тексту" (Івано-Франківськ, 2006).

Публікації. Основні положення дисертації відображено у дев’яти публікаціях.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (169 позицій); до роботи додано список умовних скорочень, покажчик аналізованих іменників. Повний обсяг дослідження – 204 сторінки. Обсяг дисертаційної роботи (без списку використаних джерел та списку умовних скорочень) – 177 сторінок.

Основний зміст дисертації

у в с т у п і обґрунтовано актуальність теми, стан її наукового опрацювання та актуальність, визначено об’єкт та предмет дослідження, окреслено мету і завдання роботи, висвітлено новизну, теоретичне і практичне значення роботи, описано матеріал і методику дослідження, окреслено структуру дисертації.

У п е р ш о м у р о з д і л і "Акцентуація іменників чоловічого роду" проаналізовано особливості наголошування непохідних та афіксальних іменників чоловічого роду, специфіку їх функціонування у поетичному мовленні Лесі Українки. У результаті дослідження визначено відповідні акцентні типи іменників.

Непохідні іменники чоловічого роду, що вживаються у поезії Лесі Українки, утворюють шість акцентних типів: К, Ф, ФК, КФ, КФ1, К1.

Акцентний тип К охоплює іменники, які у поетичних творах Лесі Українки функціонують із нерухомим наголосом на корені у словоформах однини та множини. Акцентний тип представлено значною кількістю односкладових (дух, друг, діл, крик, лет, склеп) та двоскладових іменників (гaлас, кeсар, р?зум, м?тлох, рeгіт). У відмінкових формах однини і множини іменники цього типу мають нерухомий наголос на першому складі кореня: дрyзі, дрyже; дyха, дyхом; кeсаря; м?тлоху; скaрби. До типу К належать також лексеми язuки, язuком, які у мовленнєвій практиці поетеси мають кореневий наголос, що відповідало літературному слововжитку кінця ХІХ століття.

Акцентний тип Ф об’єднує іменники, які у поетичному мовленні Лесі Українки мають флексійну акцентуацію у словоформах однини і множини: мечa, на мечi; упирi, упирiв; листa, листoм, листu. Слововжиток поетки відбиває процес розвитку флексійного наголосу в цьому акцентному типі, оскільки низка лексем зберігає кореневий наголос (плaчу, плaчем). Відзначено також і випадки флексійного наголошування (плачy, плачeм), які переважають у мовленнєвій практиці поетеси. У деяких випадках у творах Лесі Українки збережено давнішу акцентуацію: гyрту, до гyрту, яка домінує у поетичному мовленні ХІХ століття.

До акцентного типу ФК належить іменник кінь, який у поезії Лесі Українки засвідчений із флексійним наголосом у словоформах однини і кореневим – у множині та кличному відмінку однини: кiнь, конґя, конґю, к?ней, з кiньми, на к?нях.

До акцентного типу КФ зараховуємо іменники, які у поетичному вжитку Лесі Українки виступають із наголосом на корені в однині, що у відмінюваних формах множини переходить на флексію: вiтер, вітрu; лyгу, лугu; мyжа, мужi, мужiв. На прикладах наголошування низки лексем у поезії Лесі Українки простежено процес поступового переміщення наголосу на закінчення у формах множини. Акцентні варіанти свідчать про незавершеність процесу: жaлi, тeрнu, тeрнiв, р?кu, чaсiв.

До акцентного типу КФ1 належить іменник гість, який у мовленнєвій практиці Лесі Українки має акцентований корінь у формах однини і в називному-знахідному відмінках множини, у всіх інших формах – акцентовану флексію. Для поетичного мовлення авторки характерне двояке наголошування словоформи орудного відмінка множини аналізованого іменника, що відповідає нормі тогочасного літературного вжитку.

Низка іменників, які у мовленнєвій практиці Лесі Українки мають наголос на корені у формах однини, крім місцевого відмінка, в якому вони вживаються з флексійним наголосом, складають акцентний тип К1. До особливостей наголошування іменників аналізованого типу в практиці поетеси належить уживання первісної словоформи місцевого відмінка однини іменника край: в крaю, хоча іменник рай, який належить до цього самого типу, має дві акцентні форми місцевого відмінка: в рaю і в раґю. Поетична практика Лесі Українки відбиває процес перенесення наголосу на флексію у відмінкових формах однини, який відбувся у другій половині ХІХ століття. Слововжиток авторки засвідчує конкуренцію кореневого та флексійного наголосу: ч?вен і човeн; ч?вна і човнa; на ч?вні і на човнi; ч?вни; човнaми; на човнaх.

Префіксальні іменники чоловічого роду, засвідчені у поетичних творах Лесі Українки, утворюють два акцентні типи: П і К.

Акцентний тип П становлять іменники, які у творах поетеси функціонують із нерухомим наголосом на префіксі в однині та множині: зaмір, зaмірам, зaміри; зaпал; зaхват, зaхвату. До цього акцентного типу належать іменники пoрив; у зaкладі, префіксальне акцентування яких не суперечить літературному слововжитку кінця ХІХ століття.

Іменники з нерухомим наголосом на корені в однині і множині об’єднуються в акцентний тип К: знад?бом, накaзу, порoду, устyпи, погов?ру. Наголошування більшості аналізованих іменників цього типу збігається з сучасною акцентною нормою. Винятком є лексеми, відхилення яких від наголос?вої норми або варіантне акцентування зумовлене тонічною організацією строфи (невіглaс) або літературною традицією того часу (спокiй і сп?кій). У мовленевій практиці Лесі Українки простежується тенденція до перетягнення наголосу з префікса на корінь, яка відбувалася в українській мові протягом ХІХ століття. Ії ілюструють приклади варіантного або виключно кореневого наголошування лексем цього акцентного типу: док?ри, док?рів, док?рам; зaхід, зах?ду, на зах?ді; привuдів; у розквiті. Кількісно переважає кореневе акцентування іменників спoкій; одчaй та їхніх словоформ.

Префіксально-суфіксальні іменники чоловічого роду, які функціонують у творах Лесі Українки, утворюють три акцентні типи: П, К, СФ.

До акцентного типу П належать іменники чоловічого роду, які у слововжитку поетеси мають нерухомий префіксальний наголос у словоформах однини та множини: д?світки, зaкутку, зaкутках. Наголошування більшості розглядуваних іменників цього типу відповідає нормі сучасної української мови. Поодинокий випадок кореневого наголошення лексеми приятель (приґятелів) зумовлений необхідністю дотримання ритмомелодики вірша. У поетичному слововжитку Лесі Українки відбито акцентну конкуренцію кореневого і префіксального наголошування у типі П: вuпадок і випaдком, випaдки і випaдків.

Акцентний тип К формують іменники, які вживаються у поетичному мовленні Лесі Українки з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і множини: вигнaнці, вигнaнця; звuчай, звuчаєм, звuчаї, звuчаїв. У сучасній українській мові варіантне наголошування іменника звичай є нормативним. У поезії Лесі Українки це слово функціонує як із давнім кореневим наголосом (звuчай, звuчаєм, звuчаї, звuчаїв), так із пізнішим – суфіксальним: звичaю, звичaєм, звичaї, звичaїв, хоч деякі найновіші словники подають кореневе наголошування цього іменника. До цього акцентного типу належать іменники розвиток і покидьок, які у мовленнєвій практиці поетки функціонують з кореневим наголосом: покuдьку, покuдькам; розвuтку; а також іменник повoдар.

До акцентного типу СФ зараховуємо іменники із суфіксальним наголосом у називному відмінку однини та флексійним у словоформах однини і множини: наглядaч, наглядачiв; посланeць, посланцi. На слововжитку авторки не позначився процес витіснення кореневого і частіше поширення суфіксального наголосу в словах із суфіксом -ач: наглґядач, наглґядача; споглґядачу, який установився в сучасній українській літературній мові.

Суфіксальні іменники чоловічого роду у поетичному мовленні Лесі Українки утворюють найчисленнішу групу і утворюють чотири акцентні типи: К, КФ, С, СФ.

Значну кількість становлять суфіксальні утворення, які у мовленнєвій практиці Лесі Українки належать до акцентного типу К: мають нерухомий кореневий наголос у словоформах однини і множини. Акцентна характеристика типу К властива лексемам із суфіксами: -ець, -іст, -ок, -янин, -ар: багрґянець; брaнці, брaнця, брaнців, брaнцем, брaнцями; госпoдар; крaмар; лuцар, лuцаря, лuцарю, лuцарів, лuцарям; мешкaнець; обов'ґязок, обов'ґязки, обов'ґязків. Наголошування більшості іменників аналізованого типу збігається з сучасною акцентною нормою, проте для невеликої кількості лексем властиве варіантне акцентування або відхилення від наголос?вої норми. Функціонування іменників досліджуваного типу у слововжитку письменниці засвідчує вживання первинного наголосу (крaмар, обов'ґязок), а також акцентні процеси, що інтенсивно відбувались протягом ХІХ століття: переміщення кореневого наголосу на суфікс, акцентуаційні вагання у наголошуванні іменників: лuцарю і лицaрю; мeшканець і мешкaнець; рuмлянин та римлґянин; тaнець і танeць.

Акцентна характеристика типу КФ (наголос на корені в однині, який у множині переходить на флексію) властива невеликій кількості іменників, які в поетичному слововжитку Лесі Українки мають наголошування, що збігається з сучасною акцентною нормою: стaрець, старцi, старцiв.

До акцентного типу С належать іменники, які у творах Лесі Українки вживаються з нерухомим суфіксальним наголосом в однині та множині: громадґянине, громадґяни; єгиптґяни; козачeнько, козачeнька, козачeньку.

До акцентного типу СФ зараховуємо іменники, які у поезії Лесі Українки мають суфіксальний наголос у називному відмінку однини, а в інших формах однини і множини – флексійний: вінeць, вінцi, вінцiв. Лексеми, що мають акцентну характеристику типу СФ, утворюють досить численну групу. Іменники названого типу в основному функціонують із нормативним наголошуванням, але деякі з них побутують у вжитку поетеси з варіантним наголосом або мають відхилення від акцентної норми: влaдар і владaр; влaдаря і владбря; влaдарю і владaрю. Здебільшого називний відмінок цього іменника має кореневий наголос, а в акцентному варіанті з наголошеним суфіксом переміщення наголосу на флексію не відбувається. Варіант із акцентованим суфіксом характерний для літературного слововжитку кінця ХІХ – початку ХХ століття, про що засвідчують лексикографічні джерела того часу.

У д р у г о м у р о з д і л і "Акцентуація іменників жіночого роду" досліджено особливості наголошування непохідних та афіксальних іменників жіночого роду, які функціонують у поезії Лесі Українки.

Непохідні іменники утворюють шість акцентних типів: К, КФ, РК, ФР, ФК, Ф.

Найчисленнішу групу охоплюють іменники, які у мовленнєвій практиці Лесі Українки мають акцентну характеристику типу К (нерухомий кореневий наголос у словоформах однини і множини). Більшість іменників аналізованого типу має нормативне акцентування: вигoда, вигoди; госпoда, госпoди, госпoді. Серед аналізованих іменників є слова, акцентуація яких не збігається із сучасною наголос?вою нормою або вони функціонують з варіантним наголошенням, зумовленим різними причинами: тонічною ситуацією (нерухомий кореневий наголос, але на другому складі кореня лексеми бесeда, бесeди, бесeді; флексійний наголос іменника іскрa у називному відмінку однини). До цього акцентного типу зараховуємо лексему жyра, яку поетеса вживає з кореневим акцентуванням.

Поетичний слововжиток Лесі Українки відбиває низку важливих акцентуаційних процесів, які особливо інтенсивно відбувалися у ХІХ столітті, зокрема акцентну варіантність у формах однини (к?рuсть).

Наголос у поетичній практиці Лесі Українки відіграє і смислорозрізнювальну функцію: мyзика (вид мистецтва) і музuка (музикант), чaйками (птах) і чайкaми (човен).

Акцентний тип КФ менш поширений у мовленнєвій практиці поетеси. До нього належать іменники, які мають нерухомий кореневий наголос в однині і флексійний у формах множини: кuшка, кишкu; мaтір, матерi. Показовими з погляду явища зміщення кореневого наголосу у формах множини на флексію є приклади наголошування іменників плахта, хата в поезії Лесі Українки (плахтu; хатu, хатaх), які набули нової акцентуаційної форми. У деяких випадках лексеми зберігають давню кореневу акцентуацію форм множини: кuшка – кuшки; печiнка – печiнки.

До акцентного типу РК належить нечисленна група іменників, які у поетичних творах Лесі Українки засвідчені з рухомим наголосом в однині і нерухомим кореневим у словоформах множини: головa – г?лови, г?ловах; душa – дyші.

Іменники, які у поезіїї Лесі Українки вживаються з нерухомим флексійним наголосом в однині і рухомим у множині формують акцентний тип ФР. Характерною особливістю наголошування іменників цього типу є наявність акцентних варіантів в орудному відмінку множини. У працях і поезії кінця ХІХ - початку ХХ століття акцентна варіантність розвивається далі, що підтверджує й поетична практика Лесі Українки: слiзьми і слізьмu (сльозaми).

Акцентний тип ФК характеризується нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим кореневим у множині. Аналізований тип у поетичних текстах Лесі Українки представлено досить значною кількістю лексем. Акцентуація більшості з них збігається з сучасною акцентною нормою: веснa, веснy, веснi, мн. веснu. У слововжитку поетеси спостерігаємо перевагу флексійного наголошування знахідного відмінка однини: веснy, соснy; флексійний і кореневий наголос у словоформах однини: пuха пихu, пихy; перевагу кореневого акцентування: сyрма, цiну. Ритмічна організація поетичної строфи зумовила відхилення від наголосoвої норми низки іменників: стiну, трyну.

Акцентний тип Ф репрезентує іменник чергa, який у поетичних творах Лесі Українки має наголошену флексію у словоформах однини та множини: чергa, чергu. Флексійне акцентування характерне для літературного вжитку кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Префіксальні іменники жіночого роду, засвідчені у поетичних текстах Лесі Українки, утворюють два акцентні типи: П і К.

Іменники з акцентною характеристикою типу П (нерухомий префіксальний наголос у словоформах однини і множини) у мовленнєвій практиці поетеси становлять чисельну групу, яка характеризується ваганням у наголошуванні внаслідок зрушення префіксального акцентування. До акцентного типу П належать іменники, які в поетичній практиці Лесі Українки зберегли давній префіксальний наголос: п?вазі, п?вагу; прuсяга, прuсяги, прuсяг (у сучасній українській мові нормативним є кореневе акцентування).

Префіксальні іменники жіночого роду, які у поезії Лесі Українки засвідчені з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини та множини, утворюють акцентний тип К. У більшості випадків акцентуація іменників збігається з сучасною акцентною нормою: догoда, догoді, догoди. Кореневе наголошування іменників посeстра, посeстри, посeстро; послyга, послyги, послyгою, на послyгах відповідає нормі літературного вжитку кінця ХІХ– початку ХХ століття, про що свідчать словники цього періоду (у сучасній літературній мові – префіксальне або варіантне наголошування). Тенденція до зміщення префіксального наголосу зумовила наявність акцентних варіантів в аналізованому типі: вiдповідь та відп?відь; р?зповідь та розп?відь; вuмова і вим?ва.

Префіксально-суфіксальні іменники жіночого роду утворюють чотири акцентні типи: П, К, КФ, С.

Префіксально-суфіксальні іменники з нерухомим префіксальним наголосом у словоформах однини і множини належать до акцентного типу П. Цей тип є досить поширеним у поетичній практиці Лесі Українки. Наголошування більшості іменників відповідає нормі тогочасного літературного вжитку, що збігається із сучасною акцентною нормою: вuгадка, вuгадку; зaгадка, зaгадку, зaгадок. Характерними для поетичного мовлення Лесі Українки є: перевага префіксального акцентування словоформ іменника зaгадка (словники кінця ХІХ століття відбивають вагання у наголошуванні); різне акцентування іменника зaсідка та його словоформ (у зaсідках, засiдок); перевага префіксального наголошування іменника пoливка, п?ливку (при засвідченні наголосу лексеми словники виявляють різнобій). Відхилення від сучасної акцентної норми при наголошуванні низки іменників зумовлене тонічною спрямованістю фрази: забавкu, засiдок.

Нерухомий кореневий наголос у словоформах однини і множини властивий для іменників, що утворюють акцентний тип К. Більшість із них має наголошування, яке не відрізняється від сучасної норми: звuчка, звuчки; знaдоба, знaдоби; суперeчка, суперeчки. Кореневе акцентування іменників покuдька, усмiшка (усмiшці, усмiшкою) виступає у поетичних текстах Лесі Українки (у сучасній літературній мові – варіантне наголошування).

До акцентного типу КФ належать іменники, які у поезії Лесі Українки функціонують із нерухомим кореневим наголосом в однині і нерухомим флексійним у множині. Поетична практика поетеси відбиває тенденцію до переміщення наголосу з префікса на корінь, унаслідок чого простежується подвійне наголошування словоформ множини деяких іменників: п?милок і помил?к.

Акцентний тип С охоплює іменники, які у мовленнєвій практиці авторки мають нерухомий суфіксальний наголос у словоформах однини та множини: відданuцявідданиця; обридлuвістьобридливість; мн. суперeчкисуперечка).

Суфіксальні іменники жіночого роду, засвідчені у поезії Лесі Українки, утворюють сім акцентних типів: К, С, КФ, ФС, ФК, КС, СФ.

Акцентний тип К формують іменники з нерухомим наголосом на корені у словоформах однини та множини. Цей тип є одним із найпоширеніших у вжитку поетеси. До нього належать іменники із суфіксами -к-; -ин-: блuскавка, брaнка, брiвка, дрyжка, кyпина та ін.

Акцентуація більшості іменників аналізованого типу у поетичній практиці Лесі Українки збігається з сучасною наголос?вою нормою: брaнка, брaнкою, мн. брaнки. У поетичному мовленні Лесі Українки виявляється перевага давнього кореневого наголосу у словоформах множини низки іменників: вuшеньки, влaдарки, єгuптянки, лaйок, обрyчками, пaстки, товaришок, хмaрки. Поетеса вживає акцентні форми, характерні для мови кінця ХІХ – початку ХХ століття: бaбищі, злодiйка, лагiдність, лагiдності, одeжина.

Приклади наголошування деяких іменників аналізованого типу свідчать про перевагу давніх акцентних форм, зокрема кореневого наголосу у більшості словоформ іменника ганьба: гaньба, гaньби, гaньбі, гaньбу, гaньбою; наголос на корені лексеми корuсність.

Іменники з нерухомим суфіксальним наголосом в усіх формах однини та множини утворюють акцентний тип С, який досить поширений у поетичному вжитку Лесі Українки. Більшість іменників цього типу має наголошення, що відповідає акцентній нормі: багрянuця, багрянuцю, в багрянuці; блискавuця, блискавuці, блискавuцю, мн. блискавuці.

До акцентного типу С належать іменники: простoти, простoтою; темнoта, темнoти, темнoту, в темнoті; тіснoті, тіснoту, які у літературному слововжитку кінця ХІХ століття мали варіантне акцентування. Суфіксальне наголошування іменників на -от(а) у поетичних текстах Лесі Українки підтверджує думку В. Скляренка про існування тенденції до відтягнення наголосу з флексії на суфікс в українській мові, особливо у південно-східних говорах Скляренко В.Г. Історія акцентуації іменників а-основ української мови. – Київ: Наук. думка, 1969. – С. 106-107.

.

Послідовно суфіксальний наголос у творах поетки мають деякі лексеми, які лексикографічні джерела реєструють із варіантним акцентуванням: батьківщuна; блуднuця, блуднuці; дівчuнонька, дівчuноньці, дівчuноньки; мандрiвниці.

Акцентний тип КФ, що характеризується нерухомим кореневим наголосом в однині та нерухомим флексійним у множині, охоплює досить чисельну групу іменників, більшість із яких у поезії Лесі Українки має нормативне акцентування: хaтка – хаткu; хyстка – хусткu; чaрочка – чарочкu. Серед лексем цього акцентного типу у поетичних творах Лесі Українки домінують ті, що мають суфікс -к(а). Конкуренція давнього кореневого і нового флексійного наголошення, яка виникла внаслідок тенденції до акцентного протиставлення форм однини і множини в іменниках з кореневим наголосом, привела до варіантного наголошення форм множини згаданих іменників, що знайшло своє відображення і в творах поетеси: гадкu і гaдки; гілкu і гiлки; думкu, дум?к, думкaми та дyмки, дyмок; квіткu, квіт?к, квіткaми і квiтки; пташкu, пташ?к, пташкaми і птaшок; сопілкaми і сопiлки; шuбки і на шибкaх. Варіантна акцентуація іменників із суфіксом -к- у формах множини є історично обґрунтованою: флексійний наголос у цьому випадку є специфічним явищем української мови, який поряд із кореневим побутує у поезії.

Група іменників, що мають акцентну характеристику типу ФС (нерухомий флексійний наголос в однині і нерухомий суфіксальний у множині), у творах авторки порівняно нечисленна: новинa, новuни; чужинa, чужuни. Аналізований тип складають більшість іменників із суфіксом -ин(а). Наголошування деяких іменників на -ин(а) зумовлене їх семантикою: деревuна (одне дерево) та деревинa (речовина, матеріал); звірuна (один звір) та звіринa (багато звірів). У поезії Лесі Українки іменник деревина зафіксовано лише з суфіксальним акцентуванням, але в значенні "речовина, матеріал". Лексема звірина вжита в обох акцентних формах, і їх наголошення визначається залежно від значення, яке виявляється у контексті: звіринy (багато звірів) та звірuну (один звір). Для іменників із суфіксом -ин(а), які належать до цього акцентного типу, властиве варіантне наголошення у відмінковій парадигмі: давнинy, давнинi та давнuна, давнuни, давнuну; новинa і новuну; чужинa, чужинu і чужuна, чужuни, на чужuні, що свідчить про тривалість акцентних змін, які відображені у поезії Лесі Українки.

Акцентний тип ФК становлять іменники з нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим кореневим у множині, більшість з яких у поетичній практиці Лесі Українки має нормативну акцентуацію: р. в. брехнi, мн. брeхням; р. в. різьбu, мн. рiзьби.

До акцентного типу КС належать іменники, які у творах Лесі Українки вживаються з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і нерухомим суфіксальним у множині. Своєрідна акцентна характеристика властива лексемі дівчина, яка у вжитку поетеси засвідчена з варіантним акцентуванням: дiвчина, дiвчини, дiвчині, дiвчину, дiвчино і дівчuна, дівчuни, дівчuні, дівчuну, дівчuною, дівчuно.

Акцентний тип СФ охоплює іменники із нерухомим суфіксальним наголосом в однині і нерухомим флексійним у множині. Флексійне наголошування форм множини, яке є проявом тенденції до розрізнення форм однини і множини відображено у літературній практиці Лесі Українки: колючкu, колючкaми. Проте частина трискладових іменників аналізованого типу має наоснoвне акцентування: колґючками, корогoвки.

Т р е т і й р о з д і л дисертації "Акцентуація іменників середнього роду" присвячено дослідженню акцентних характеристик непохідних та афіксальних іменників середнього роду. За структурними та акцентними формами іменники середнього роду відзначаються більшою сталістю та одноманітністю порівняно з іменниками чоловічого та жіночого роду.

Непохідні іменники середнього роду утворюють чотири акцентні типи: К, КФ, КР, ФК.

До акцентного типу К зараховуємо іменники, які у мовленнєвій практиці Лесі Українки функціонують із нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і множини. Наголошування більшості лексем аналізованого типу збігається з сучасною акцентною нормою: вyгля, вyглям; р. в. рyна, рyном, мн. рyна; хyстя. Винятком є акцентні форми іменника пр?міння (сучасна норма – кореневий наголос). Відхилення у наголошуванні цієї лексеми зумовлене ритмікою поетичного твору.

До акцентного типу КФ належать іменники, які у поетичній практиці Лесі Українки функціонують із нерухомим кореневим наголосом в однині і нерухомим флексійним у множині, крім називного і родового відмінків: дuво, дивa; плeм’я, племенa; сeрце, серцґя; свґято, святa.

Низка лексем в українській мові кінця ХІХ – початку ХХ століття мала послідовно кореневий наголос у словоформах множини. У поетичному вжитку Лесі Українки відзначено функціонування форм множини з новішим (флексійним) акцентуванням: дивa, племенa, святa (сьогодні в усному мовленні іменник свято у відмінкових формах множини майже послідовно вживається із флексійним наголосом), хоч словники подають подвійний наголос.

Акцентний тип КР формують іменники з кореневим наголосом в однині, який у словоформах множини переходить на другий склад кореня.

Наголошування низки лексем, які утворюють цей акцентний тип, у поетичних текстах поетки носить специфічний характер. Так, для словоформ множини іменника дерево властиві акцентні варіанти: дeрева, дерeв, деревaми і дерeва, що суперечить сучасній наголос?вій нормі. Для поетичної мови ХІХ століття характерний потрійний наголос – дерeва, дeрева і деревa.

До акцентного типу ФК належать іменники, які у мовленнєвому вжитку Лесі Українки засвідчені із нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим кореневим у словоформах множини: вин?, вuна; вікнo, вiкон. Особливістю наголошування деяких іменників є наявність акцентних варіантів у словоформах однини: джерел?, джерел?м, у джерелi і джерeло; орудному відмінку множини при наголошуванні іменника крила: крuлами, крилaми, крuльми, крильмu, що відповідало літературному вжитку кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Префіксальні іменники середнього роду які виступають у поетичних творах Лесі Українки, становлять один акцентний тип – К. Це іменники з нерухомим кореневим наголосом у всіх формах однини і множини. Аналізований тип малопоширений і відзначається сталістю у наголошуванні: вuдиво, вuдива.

Префіксально-суфіксальні іменники, засвідчені в поезії Лесі Українки, утворюють два акцентні типи: К і С.

Іменники з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і множини об’єднуються в акцентний тип К: заклґяттязакляття, піддaнствопідданство, подaнняподання. привиддя Конкуренція давнього суфіксального і новішого кореневого наголошування зумовила наявність акцентних варіантів, що знайшло своє відображення у лексикографічних працях того часу. У вжитку поетеси іменники аналізованого типу побутують із подвійним наголосом, але перевагу має кореневе акцентування.

Акцентний тип С утворюють іменники з нерухомим суфіксальним наголосом в однині і множині, наголошування яких у поезії Лесі Українки збігається з літературною практикою кінця ХІХ століття і сучасною наголосoвою нормою. Деякі акцентні форми функціонують у мовленні авторки під впливом давніх форм наголошення (відтягнення наголосу на корінь завершилося лише у кінці ХІХ – на початку ХХ століття): відроджeння, визволeння, народжeння, обновлeння.

Суфіксальні іменники, що домінують у поезії Лесі Українки серед афіксальних утворень середнього роду, утворюють чотири акцентні типи: К, С, ФК, Ф.

Акцентний тип К становлять іменники з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і множини. Наголошування більшості іменників цього типу збігається з сучасною акцентною нормою: вiття; лuченько; мaрево, мaрева. Варіантне наголошення іменника серденько знайшло своє відображення і в поезії Лесі Українки: сeрденько, сeрденька, сeрденьку, сeрденьком і сердeнько, сердeнька, сердeньку, сердeньком.

До акцентного типу С входять іменники, які у поетичних творах Лесі Українки виступають із нерухомим суфіксальним наголосом в однині і множині: знамeно, знамeна; кострuще; пожарuще, на пожарuщі; стремeно, стремeна; топорuще, топорuща. Серед утворень цього типу переважають лексеми на -ищ(е), -ен(о), які у творах Лесі Українки функціонують із суфіксальним акцентуванням: пожарuща, на пожарuщі; стремeно (лексикографічні джерела кінця ХІХ – початку ХХ століття подають варіантне наголошування).

Акцентний тип ФК охоплює іменники з нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим кореневим у множині: каяттґя, каяттi; зернґя; даннґя. До нього входять також утворення на -це, у яких простежується конкуренція давнього (флексійного) і нового (кореневого) наголошування, процес, який відбивають лексикографічні праці кінця ХІХ-ХХ століття. Варіантне наголошування лексем аналізованого типу фіксують і словники початку ХХІ століття. Поетичне мовлення Лесі Українки засвідчує як кореневе (дерeвце), так і флексійне акцентування (крильцeм).

Кілька суфіксальних іменників середнього роду, які характеризуються флексійним акцентуванням у словоформах однини і множини, утворюють акцентний тип Ф. Усі лексеми цього типу у вжитку поетеси мають акцентування, що збігається з акцентною нормою сучасної української мови: граннґя, граннi; жданнґя; знаттґя.

У ч е т в е р т о м у р о з д і л і "Акцентуація іменників pluralia tantum" висвітлено акцентуацію непохідних та афіксальних множинних лексем, засвідчених у творах Лесі Українки. Плюральні іменники у практиці поетеси складають найменшу групу.

Непохідні іменники pluralia tantum утворюють три акцентні типи: К,
Ф, Р.

Акцентний тип К формують лексеми з нерухомим кореневим наголосом у всіх відмінкових формах, наголошування яких у літературній практиці Лесі Українки збігається з акцентною нормою сучасної української мови: гyслі; ґрaти; чaти, на чaтах. Виключення становить іменник кайдани, який у поезії Лесі Українки має наголошену флексію: кайданu. Поряд із реліктовим флексійним наголосом ця лексема функціонує з кореневим акцентуванням: кайдaни. Кореневе і флексійне акцентування згаданого іменника фіксують словники ХІХ – початку ХХ століття, але перевага надається кореневому наголосу.

До акцентного типу К належать іменники, які у відмінкових формах мають кореневу акцентуацію: грoші, грoшей, грiшми, в грoшах; дрoва; ворoта (у сучасній українській мові лексикографічні праці наводять акцентні варіанти).

Акцентний тип Ф охоплює невелику кількість множинних іменників з нерухомим флексійним наголосом у відмінкових формах: устa, устaми, устaх. Поодинокий випадок кореневого наголошування (эстах) зумовлено ритмомелодикою вірша.

До акцентного типу Р належать іменники, які в поетичному мовленні Лесі Українки функціонують із рухомим наголосом у відмінкових формах: двeрі, дверйй; грyди, грудeй. У поетичних творах Лесі Українки відбито рухомість наголосу названих іменників, що пояснюється дією тенденції до акцентуаційного протиставлення форм однини і множини: лґюдьми і лґюдьми; дітьмu і дiтьми.

Серед префіксальних множинних іменників у мовленнєвій практиці Лесі Українки функціонує декілька іменників з акцентною характеристикою типу П (нерухомий префіксальний наголос у словоформах однини і множини). Їх наголошування збігається з акцентною нормою сучасної української мови: обiйми, обiймів, обiймах.

З-поміж префіксально-суфіксальних множинних іменників у поетичному мовленні Лесі Українки зафіксовано поодиноку лексему зарyчини, яка має акцентну характеристику типу К (нерухомий кореневий наголос у відмінкових формах): зарyчин, на зарyчинах.

Суфіксальні іменники pluralia tantum утворюють акцентний тип К. Для них характерний нерухомий кореневий наголос у відмінкових формах. У поезії Лесі Українки вони домінують серед множинних. До цього типу належить низка іменників із суфіксом -ощ(і): весeлощі, г?рдощі, лiнощі, лґюбощі, пaхощі, пeстощі, рaдощі, свґятощі, стaрощі. У всіх відмінкових формах наведені іменники функціонують із кореневим наголошуванням.

До акцентного типу C (нерухомий суфіксальний наголос) зараховуємо іменник молодощі, який у поетичному мовленні Лесі Українки має суфіксальне наголошування: молод?щі, молод?щів, що відповідало наголосoвій традиції кінця ХІХ – початку ХХ століття (у сучасній українській мові – кореневе акцентування).

Переважна більшість плюральних іменників має нерухомий наголос у парадигмі. Постійний наголос (префіксальний) властивий для іменників у типі П і суфіксальний у типі С (суфіксальних іменників). Проте акцентуаційний розвиток певної кількості іменників ще не завершився, про що свідчить наявність акцентних варіантів.

Висновки

Непохідні іменники чоловічого роду утворюють шість акцентних типів. Наголошування більшості лексем збігається з літературною нормою сучасної мови.

Непохідні іменники чоловічого роду відзначаються сталістю у наголошуванні. Особливо це стосується іменників із нерухомим кореневим наголосом у всіх формах однини та множини.

Первинне кореневе акцентування з відповідних причин (стилістичне навантаження, семантичний зсув, ритмічна організація строфи) постійно проявляється у слововжитку поетеси, але стосується тільки окремих форм відмінків однини і множини непохідних іменників чоловічого роду. У процесі історичного розвитку мови відбулося переміщення наголосу з кореня на флексію.

Поетичне мовлення Лесі Українки відбиває низку акцентуаційних процесів, які властиві для префіксальних іменників: акцентні вагання у типі П (переміщення наголосу з префікса на корінь); варіантне акцентування іменників цього типу. Дію тенденції до зрушення префіксального наголосу ілюструє кореневе наголошування іменників у формах множини, які належать до типу К: док?ри, док?рів, док?рам; місцевого відмінка іменника: в розквiті. Таке наголошування було нормою кінця XIX – початку XX століття. Саме цим пояснюється префіксальна акцентуація іменника п?корм (у сучасній мові – п?корм і пок?рм).

Префіксально-суфіксальні іменники чоловічого роду утворюють три акцентні типи.

Протиставлення кореневого, префіксального і суфіксального наголошування деяких іменників засвідчують лексикографічні праці кінця XIX – початку XX століття і сучасні словники. Так, наголошуючи іменники поводар, наглядач, просвіток, покидьок, поетеса вживає один із варіантів: пов?дар, нагля?дач, покuдьок, пр?світок. У вжитку поетки не знайшов підтвердження процес витіснення кореневого наголосу і частіше поширення (закріплення) суфіксального наголошування.

Суфіксальні іменники чоловічого роду об’єднуються в чотири акцентні типи. У поезії Лесі Українки акцентною стабільністю характеризуються іменники у типі К із відповідним первісним наголосом.

На поетичному мовленні Лесі Українки не відобразився процес витіснення кореневого наголосу і частішого поширення суфіксального наголошування, про що свідчить коренева акцентуація низки іменників у типах С і СФ. В акцентному типі СФ у наголошуванні деяких іменників не відбувається переміщення наголосу із суфікса на флексію у формах однини і множини.

Непохідні іменники жіночого роду утворюють шість акцентних типів. Наголошування цих іменників у поезії Лесі Українки відбиває акцентуаційні зміни та процеси, що особливо інтенсивно відбувалися в українській мові упродовж ХІХ століття: зміщення нерухомого кореневого наголосу на флексію у відмінкових формах множини у