НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

МИХЕД ТЕТЯНА ВАСИЛІВНА

УДК 821. 111 (73):7.035(73)

Пуританський дискурс в літературі американського романтизму

10.01.04 – література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі світової літератури та історії культури Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя Міністерства освіти і науки України.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Потніцева Тетяна Миколаївна,

Дніпропетровський національний університет,

завідувач кафедри зарубіжної літератури;

доктор філологічних наук, професор

Торкут Наталія Миколаївна,

Гуманітарний університет „Запорізький інститут

державного та муніципального управління”,

завідувач кафедри англійської філології та

зарубіжної літератури;

доктор філологічних наук, професор

Шпак Валерій Кирилович,

Черкаський державний технологічний університет,

завідувач кафедри прикладної лінгвістики,

декан лінгвістичного факультету.

Провідна установа: Київський національний лінгвістичний університет,

кафедра теорії та історії світової літератури,

Міністерство освіти і науки України,

м. Київ.

Захист відбудеться „12” червня 2007 р. о 10.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий „8” травня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Інтерес до пуританської спадщини американської літератури – одна з найбільш характерних ознак американських студій останнього століття. Поява будь-якої нової методології – “нової” чи ритуально-міфологічної критики, рецептивної естетики чи “нового історицизму”, збурення дискусій стосовно сутності і наповненості канону або дефініціювання літературного мейнстриму у його складних взаємозв’язках з гетерогенністю сучасного мультикультурного світу – на теренах історії американської літератури неминуче обертається ревізією першопочатків національної літератури, біля витоків якої, попри всілякі історично та політично коректні паліативи, залишається пуританська спадщина як визначальний чинник формування національної літератури і національної ідентичності. Цим незгасаючим інтересом обумовлена актуальність представленого дослідження, що у вітчизняній літературознавчій практиці наснажується і необхідністю оновлення традиційних інтерпретаційних парадигм та методологічних підходів.

В 1810-1860-х р., як найчастіше хронологізується література романтизму, в США з’явилась “велика література” як передчуття і свідчення інтелектуальної та творчої потужності нації. Вона фундувалась на універсальних пуританських категоріях, в яких акцентувалась окремішність, “самість” „американської людини” – self, selfhood. Про це свідчить поява суто американських понять, зафіксованих у неологізмах складних утворень – self-confident, self-credit, self-fullness, self-sufficiency, self-denial і т.д., що відгукнулись Емерсоновою концепцією “довіри до себе” (self-reliance). Так знаковий пуританський концепт, втілений у слові, зрезонував з романтичною настановою занурення в глибини людського єства, ставши універсалізуючою домінантою створюваного художнього простору Нового Світу.

Це була одна з помітних та виразних форм демонстрації дієвості пуританського дискурсу і як діалогічного відгуку на драстично провокативну пуританську спадщину, і як мнемонічно успадкованого коду національної культури, і як активізованого романтичною свідомістю першоджерела „духу народу”, і як усвідомленого соціумом і культурою фактору, що коригував мейнстрим національного літературного потоку. Через це визначена в роботі проблема актуалізується осмисленням природи пуританського дискурсу як однієї зі специфічних форм оприявлення взаємодії релігії та літератури, тобто знаходиться в руслі пріоритетних напрямків сучасного літературознавчого пошуку, а головне – безпосередньо стосується сформованої в нашій американістиці рецептивної парадигми літератури ХІХ століття.

Аналізований в дисертації концепт “пуританський дискурс” фундується на розумінні пуританства як характерних для суспільного життя Нової Англії ХVІІ ст. і збережених духовною культурою США ХVІІІ–ХІХ ст. різновекторних та різнопланових намагань створити, засновану на християнських доктринах (переважно в інтерпретації Кальвіна), ідеальну спільноту благословенних Всевишнім обранців. Заклик ad fontеs, потрактований новоанглійськими пуританами як необхідність безпосереднього знання Святого Письма як тексту, що завдяки правильному прочитанню дозволить зрозуміти і відтворити зафіксований в ньому досвід, привів до уформування власної системи доктрин, які через століття відгукнулась специфічною проблематикою літератури американського романтизму.

Спираючись на положення дискурсивної теорії М.Йоргенсен та Л.Дж.Філліпс, згідно якої дискурс визначається як „особливий спосіб спілкування і розуміння оточуючої дійсності (або якогось аспекту дійсності)”, в дисертації пуританський дискурс розуміється як комплекс різнохарактерних і різноструктурних категорій, що охоплюють художнє осмислення історичного пуританства як “фінальної фази і кульмінації кальвінізму” (T.Паркер) адаптацію і використання літературою пуританських догматів пошуку Едему, теодицеї, провіденціалізму, мілленіуму та “релігійної мови”, явленої в привласнених світською літературою Америки жанрах проповіді, моралізуючої лекції, єреміади тощо, вибірковість лексики і тропологія яких були безпосереднім наслідком пуританської спадщини. Маніфестований на різних рівнях художнього простору і в різних формах нарації як один із визначальних факторів формування національного контексту і субстрату американської літератури, пуританський дискурс коригувався згідно певних сигналів-сигніфікатів, що визначили виразну сітку координат буття цієї літератури.

З-поміж усіх форм релігійної обрядовості пуританська культура виокремила, зберегла і наділила надзвичайними функціями Слово-Логос. Властиве американській текстоцентричній громаді ставлення до Слова було інтенсифіковане тим фактом, що американці як нація “здекларували у слові своє існування” (Дж.Вілсон)), тобто як “перший новий народ” заявили про себе у Декларації незалежності. Задіяний промовистий троп слугує своєрідним виявом того, що нація „формувалась зі слів”, які і засвідчили народження нового політичного утворення. Якщо Біблія на загал слугувала осердям американської текстоцентричної громади, то кожне біблійне слово інтерпретувалось крізь призму національних інтересів.

Біблійне слово і біблійні тексти, засвоєння яких в процесі культу і, зосібна, молитви, дозволяли, привласнюючи, вербалізувати сакральне слово як своє, в пуританському світі і культурі, окрім суто експресивної, набули онтологічної та аксіологічної функцій. Пуританський дискурс, оприявлений на рівні експлуатованих романтичною літературою детермінант, включає використання біблійних міфів, жанрів, тем, образів, що транслюються зі збереженням прикметно біблійної риторики, тропології, алюзивності і навіть діалогічності, при моделюванні якої персона Творця імплікується в емфатично настійливих звертаннях романтичного “Я”. В роботі підкреслюється, що у випадку американських романтиків звертання до Слова-Логоса було не тільки знаком біблійної лексики, якої потребувала текстоцентрична аудиторія, але для більшості з них і символом живої віри, а головне – для всіх без винятку – способом виразу власних думок. В культурах, сформованих Святим Письмом, світська література, осмислюючи представлені в ньому образи, ідеї, колізії, бачить їх як вічні питання буття, що потребують постійного вирішення, і шукає на них свої відповіді. Слово пуритан, претендуючи на пряме успадкування і донесення креативності та дієвості Першослова, кликало і вимагало реакції-дії, в якій воно знаходило реалізацію. Цим, перш за все, і пояснюється підвищено відповідальне ставлення як пуритан, так і їх нащадків до слова та книги як недосконалого аналога Книги Книг. Шукаючи засобів каталізації акціональності художнього слова, його ефективної функціональності в соціумі, американські романтики з необхідністю звернулись до перевіреної соціальною практикою пуританської спадщини, що несла у собі зв’язок з Біблією як родову рису.

Поставлена в дисертації проблема – художня природа і функції пуританського дискурсу в літературі американського романтизму – не була предметом окремої уваги як західних науковців, так і українських дослідників та американістів ближнього зарубіжжя. Традиційно американський романтизм розглядався як мистецтво секулярне, релігійно-пуританське начало редукувалось або елімінувалось, що особливо помітно в перекладацькій практиці, ситуація з якою не надто змінилась і в останнє десятиліття, що спонукало до використання в роботі власних перекладів, більшою частиною майже підрядників, орієнтованих на збереження пуританської конотації слова.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана на кафедрі світової літератури та історії культури Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя Міністерства освіти і науки України як складова частина комплексної теми „Проблеми викладання зарубіжної літератури у вузі та школі”, затвердженої Вченою радою НДУ (протокол № 9 від 16 березня 2006 року).

Мета дослідження полягає у з’ясуванні теоретико-методологічних аспектів пуританського дискурсу в літературі американського романтизму, зокрема періоду американського ренесансу; виявленні гносеологічних, соціокультурних та художньо-естетичних чинників, що відіграли помітну роль у його формуванні і в якості засадничої компоненти літературної традиції вплинули на становлення літератури ХХ століття.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення низки завдань:

– простежити історію формування пуританського дискурсу у розвитку літератури американського романтизму, закцентувати його роль і значення для становлення національної літератури;

– розглянути літературу американського романтизму як цілісну систему, одним з цементуючих і визначальних факторів розвитку якої є пуританська традиція;

– уточнити визначення категорії „американський ренесанс”, її хронологію та смислонаповнення;

– визначити основні компоненти пуританського дискурсу – контекстуальні, інтертекстуальні, екстратекстуальні – та проаналізувати їх функціональну природу;

– означити основні принципи формування і укладання національного літературного канону;

– визначити категорію „едемічний міф” у її пуританській редакції та художній рецепції американського романтизму;

– з’ясувати роль усних жанрів у формуванні наративної техніки прози трансценденталістів;

– поглибити розуміння сутності літератури американського романтизму увиразненням ідейно-художньої впливовості пуританської традиції, введенням до наукового обігу модифікованих категорій „пуританський дискурс”, „американський ренесанс”, „пуританська теодицея” та „едемічний міф”.

Об’єктом дослідження слугують різножанрові твори американських романтиків, а також текст Біблії та твори окремих представників інших літератур, дотичні до концептуального і художнього світу американської літератури.

Предметом дослідження є література американського романтизму в широкому контексті національного буття, ідейних та художніх зв’язків і традицій, що уможливили домінування пуританського дискурсу.

Теоретико-методологічну основу дисертації становить системний підхід до літератури американського романтизму, аналітичне прочитання якої базується на історико-літературному, рецептивному, міфокритичному та герменевтичному методах із залученням рецептивної естетики принагідно конкретних задач і предмету дослідження.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше у дослідницькому просторі українського літературознавства здійснюється комплексне дослідження літератури американського романтизму крізь призму пуританського дискурсу як одного з головних факторів формування національної літературної матриці. В процесі виявлення і аналізу тематичних, образних, міфологічних, жанрових, інтертекстуальних складових пуританського дискурсу уточнюються критерії та принципи формування літературного канону, пояснюються різнорівневі девіації американської романтичної літератури, що лягли в основу національної літературної традиції. Обґрунтовується новий принцип періодизації літератури американського романтизму, смислонаповнення категорії „американський ренесанс”, визначення концептів „пуританська теодицея” та „едемічний міф”. Тим самим пропонується нове трактування літератури американського романтизму, національно-художня своєрідність якої багато в чому була визначена нерозривним зв’язком з пуританською традицією, увиразненою пуританським дискурсом.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали, які лежать в основі дисертації, використовуються автором та колегами по роботі при викладанні курсів історії зарубіжної літератури ХVІІ-ХVІІІ та ХІХ століть і спецкурсі „Література американського ренесансу”, що читаються у Ніжинському державному університеті ім. Миколи Гоголя. Представлений в роботі матеріал може бути використаний при підготовці підручників та посібників з американістики, теорії та історії літератури, перекладознавства, розробці вузівських та шкільних програм з питань вивчення літератури американського романтизму.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено та схвалено на засіданні кафедри світової літератури та історії культури Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. Основні положення роботи викладені у доповідях на наукових міжнародних та всеукраїнських конференціях, симпозіумах та семінарах: „Пуританська традиція в літературі США” (Київ, 2003), „Просвітницька традиція в американській літературі” (Київ, 2005), „Мова і культура” (Київ, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006), „Міжнаціональні літературні взаємини у світлі сучасної компаративістики” (Київ, 2005), „Трансатлантичний діалог” (Мінськ, 2005), в Інституті Кеннана (Вашингтон, 2006), а також на конференціях професорсько-викладацького складу НДУ (Ніжин, 2001, 2002, 2003, 2004, 2007).

Особистий внесок здобувача пов’язаний з розробкою засадничих для дослідження концептуальних ідей. Використання досліджень інших науковців оформлено відповідними покликами.

Публікації. За матеріалами дослідження надруковано монографію (20 д.а.), збірник статей (10 д.а.) та 23 наукові статті.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (398 позицій). Обсяг роботи без списку літератури - 439 с., повний обсяг – 463 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено його мету і завдання, аргументовано запропоновану автором періодизацію літератури, а з нею і корпус текстів, що є матеріалом студій. Уточнюється введена Ф.О.Маттісеном категорія „американський ренесанс”, під якою ми розуміємо значною мірою активізоване „Другим Великим пробудженням” філософсько-мистецьке життя США 1830-1860-х років, що в літературі характеризується формуванням коригованого пуританською традицією національного канону, випрацюванням автентичних літературних жанрів та художніх засобів, які сприяли створенню виразно національної, самостійної і свідомої цього літературної культури. Це уможливило обґрунтування запропонованого оновленого варіанту періодизації літератури американського романтизму: ранній етап – 1810-1820-ті рр.: формування романтичної естетики і пошук культурних кодів духовної незалежності (В.К.Браєнт, В.Ірвінг, Дж.Купер та ін.); американський ренесанс, або зрілий романтизм – 1830-1860-ті рр.: випрацювання літературного канону, формування національних літературних жанрів, художньої мови, утвердження присутності оригінальної літератури США в культурному просторі світу (Р.В.Емерсон, Н.Готорн, Е.А.По, Г.Мелвілл, Г.Д.Торо, В.Вітмен, Ф.Дуглас, Г.Лонгфелло, Дж.Р.Ловелл, С.Ворнер, В.Г.Сіммз, Т.Паркер, Ф.Купер та ін.); і кінець 1860-1890-ті рр. – пізній романтизм як остання культурна хвиля ідей та художніх концептів, що надихали націю протягом століття (Е.Дікінсон, В.Вітмен, Дж.Р.Ловелл, А.Бірс та ін.). Таке коригування відомих періодизацій літератури американського романтизму дозволить, при врахуванні існуючих девіацій ідейно-естетичних позицій митців, побачити їх учасниками і творцями загальнонаціонального літературного потоку, стрижневі тенденції якого сформували літературу наступного віку.

Крім того у Вступі визначено наукову новизну, теоретико-методологічні засади, теоретичне і практичне значення роботи.

Перший розділ дисертації – „Проблеми формування канону в пуританському дискурсі літератури американського романтизму” – містить історіографію заявленої проблеми, а також в ньому з’ясовуються культурно-історичні та літературні передумови становлення національного канону, роль у цьому процесі Біблії, античної традиції та концепту Шекспіра.

Феномен пуританства та його впливи на культурний розвиток США доби романтизму віддавна цікавили дослідників, цей здобуток і став предметом аналізу в першому підрозділі „Історіографічні та методологічні зауваги до проблеми”. Виявлення пуританських впливів на рівні особливостей романтичного світосприйняття, формування „філософії життя”, конструювання символічного образності чи художнього світу в загальниках в радянські і пострадянські часи відзначали і досліджували Т.Венедиктова, Ю.Ковальов, М.Корєнева, Т.Морозова, Е.Осипова, М.Ошуков, М.Покровський, Є.Стеценко та ін. В проясненні складної природи художнього феномену американського романтизму значний внесок українських дослідників. Роботи С.Павличко, С.Пригодія, розділ з підручника Д.Наливайка і К.Шахової розширили уявлення про формування культури американського романтизму та його специфіку. Цікаві за змістом розвідки містять різні числа редагованої А.Нямцу серії “Біблія і культура”, що посутньо заповнюють наявну лакуну. В цьому ряду особливе місце займає редагований Т.Денисовою щорічник “Американські літературні студії в Україні”, перше число якого (2004 р.) присвячене дослідженню пуританської традиції в літературі США. Широкий діапазон представлених в ньому розвідок дозволяє говорити про плідність обраного ракурсу аналізу, підтверджуючи як думку Е.Елліотта про “пуританські основи американської культури в якості засадничого наративу, що превалюватиме протягом певного часу завдяки його міфам про обітовану землю Америки, сакральну місію її мешканців та схильності суспільства регулярно акцентувати власну винятковість”, так і твердження Т.Денисової, що крізь пуританський міф, “а головне – через весь величезний корпус американської літератури можна прослідкувати трагічний шлях людської індивідуальності через здобутки й випробування людської історії (соціальної та екзистенціальної) Нового Часу, аж до її найновіших модусів”. Тож сучасна українська американістика окреслила один з головних векторів формування і розвою американської літератури, що уможливило певний рівень наукового синтезу, потрактування індивідуально-художнього та загальнокультурного крізь призму засадничої пуританської парадигми. Показовою і в певному сенсі знаковою є присутність в українських студіях роботи відомого сучасного американського знавця пуританства Е.Елліотта, що опосередковано підтверджує актуальність обраного виміру досліджень американської літератури вітчизняними науковцями.

Якісно інший стан речей в американському літературознавстві, яке з кінця 1920-х років до сьогодні активно досліджує сутність новоанглійського пуританства та його значення в американській культурі. В роботі подано історіографічний нарис, де проаналізовані праці, присвячені як загальним проблемам історії пуританства (P.Miller, I.Winters, V.V.Brooks, V.L.Parrington, W.C.Williams, F.O.Matthiessen, S.Bercovitch, E.Elliott, H.Bloom та ін.), вивченню пуританських впливів на формування літературних жанрів або творчості окремих письменників (H.N.Smith, R.W.Lewis, R.Chase, L.Fiedler, L.Marx та ін.), так і дослідженню модифікованих пуританськими концептами наративних стратегій, біблійних сюжетів або образів чи американських топосів (N.Baym, M.Colacurcio, A.Delbanco, J.C.Clark, D.Donoghue та ін.). Пуританська спадщина, знаходячись у центрі уваги представників різних літературознавчих шкіл, отримує нове прочитання, підтверджуючи значимість пуританської матриці у формуванні засад національної культури, її залученість до створення міфу американськості, оприявленого в суто американських темах „великої літератури” ХІХ ст. Переважна увага при огляді літератури надавалась роботам, в яких пуританство осмислювалось як цілісна духовно-естетична система, що уможливило подальше дослідження його культуро - та літературознавчих потенцій.

У другому підрозділі – „Вибірковий канон”: критерії формування і функціональність” – аналізується „війна канонів” 1980-х років та місце, яке література американського романтизму займає в національному каноні. Спроби реконструкції канону, які мали екстенсіональний характер, не вплинули на позиціонування романтизму, що пояснюється в роботі іманентною інтенсіональною модальністю канонізованих романтичних текстів. Пропонується концепція канону, згідно якої канонічним вважається твір, який зберігає історичний резонанс (тобто певний ступінь експліцитної співвіднесеності з іншими творами), повноту можливих різноаспектних і різнорівневих смислів (тобто певний ступінь мультивалентності), включеність до критичного дискурсу (тобто певний ступінь актуальності) і самодостатність, оприявлену в розбіжності між історичним значенням і сучасними критичними запитами (тобто певний ступінь пластичності). Розуміння канону в дисертації базується на запропонованій Е.Фаулером класифікації, що уможливило вичленування шести типів канонів: „потенційного” (potential), до якого входить весь корпус писаних текстів разом зі збереженою усною літературою; „доступного” (accessible), що розглядається як частина потенційного і знаходиться у вжитку протягом конкретного історичного часу; „вибіркового” (selective) що є, власне, списком творів і авторів та лежить в основі принципу укладання антологій, навчальних програм, а також преференцій критиків; „офіційного” (official), що є темпоральним та політизованим інваріантом „вибіркового”; „персонального” (personal) як репрезентанта індивідуальних читацьких пріоритетів; „критичного” (critical), який уформовують постійно цитовані у критичних дослідженнях праці, їх частини або фрагменти. В дисертації пропонується доповнення класифікації сьомим підвидом – “абсолютним” (absolute) каноном, що може бути віднесений до цілісного, унікально авторитетного зібрання текстів, яким в американському художньому просторі ХІХ ст. була Біблія, а для обґрунтування принципів укладання національного канону використовується термін „вибірковий” канон.

Проведений аналіз дозволив сформулювати певні орієнтири, згідно яких формувався і надалі функціонував канон. Ті загальні критерії, за якими повинна була фундуватись національна література у першій половині ХІХ ст., передбачали підтримку демократичних ідеалів та свобод, тобто цілком певних політичних цінностей, оспівування американськості (у широкому сенсі включно національного колориту, регіоналізму, нативізму і т.д.), а також дотримання християнських морально-етичних принципів у їх специфічно пуританській редакції. Відповідно в роботі визначаються наступні функції канону створюваної національної літератури: 1). Забезпечення ідеалами і зразками=моделями поведінки; 2). Ретранслювання духовної, інтелектуальної та культурної спадщини, тобто закладання того базового знання культури, без якого неможлива як інтерпретація минулого та розуміння сучасного в історичній перспективі, так і адекватна орієнтація в динамічному політичному, соціальному, естетичному просторі. Можна редукувати цю функцію і до „культурної грамотності”, послуговуючись апофегмою Т.С.Еліота стосовно попередників: „Вони є тим, що ми знаємо”. В такому разі редукція обертається експансією канону, який стає „колективною пам’яттю” – однією з пресупозицій комунікативності; 3). Формування загальноприйнятих меж референції. Ця функція канону в роботі потрактовується як одна з найважливіших для американських творців літератури, що формуванням спільних інтерпретаційних стратегій забезпечувала соціум спроможністю адекватно інтерпретувати текст; 4). Вписування себе у канон. Останнє не тільки свідчило про те, що митці без зайвої скромності відводили собі місце серед канонізованих класиків, але і про свідоме ставлення до укладання канону, виявом чого розумілась власна творчість.

В третьому підрозділі „Історико-культурні та літературні передумови становлення національного канону” розкриваються причини, що спонукали до пошуків канонічних орієнтирів та вплинули на умови формування літературного канону. Дебати про необхідність створення прикметно національної, відмінної від метропольної літератури, що тривали в 1810-1840-ві роки, привели до розуміння необхідності відшукати адекватне стилістичне втілення Америки як обітованої землі, а демократії як ідеальної християнської форми врядування (Е.Віппл). Для діячів культури середини ХІХ століття, не кажучи вже про їх попередників, було очевидним, що автентична унікальна американська література має характеризуватись виразними християнсько-пуританськими рисами, оприявленими у сповідуваних морально-етичних принципах та ідеях, візуалізованих поетикою Біблії. Акцентований інтенсивний релігійний та етичний сегмент американської літератури розумівся її творцями як виразна національна риса. В роботі на численних прикладах доводиться характерне для діячів ренесансу розуміння значимості пуританської спадщини у формуванні національної свідомості і національної літератури, що стало об’єднуючим націю фактором, „тією національною піснею, завдяки якій народ усвідомив себе єдиним тілом” (Р.Грісволд). Зрозуміло, що не йшлося про надання світській літературі релігійного характеру, хоч релігійні мотиви і стилістика вплітались в тканину художнього; увага була звернена на визначення тих складових американської спадщини, тих традицій і засад, що мали конституювати майбутнє за посередництва національної літератури. Спираючись на категорію „вибіркового” канону, тобто певного ідеалу, що „розчиняється в загальній меті художньої творчості окремої доби і грає роль не стільки обмеження і рамки, скільки внутрішнього кістяка, пружини, що штовхає уяву глядача і творчість митця в певному напрямку” (І.Муріан), в дисертації досліджується функціональність трьох складових національного канону: Біблії, античної класики і концепту Шекспіра.

Прикметник „канонічний” в публіцистичних і художніх текстах США ХVІІ-ХІХ ст. найчастіше зустрічається у контексті біблійного письма і визначає його специфічний статус як тексту, що знаходився не тільки в центрі сповідуваної логосоцентричної релігії, але життя громади Нового Світу, яка будувала цей світ відповідно до „абсолютного” канону. Ця складова національного канону визначила зміст четвертого підрозділу – „Біблія як канон і орієнтир художньої творчості”. Знання Біблії, забезпечивши громаду спільним вокабуляром, розумілось як обов’язкова пресупозиція долученості до соціуму та участі в його житті. Спільний текст міг трактуватись по-різному, привести до конфліктних позицій чи практик, але завжди залишався єдиним критерієм верифікації та валідності для текстоцентричної спільноти.

Сакральний текст був предметом постійних рефлексій, спрямованих на проникнення в його глибини і пошук одкровення потаєного смислу. Оскільки він перебував у центрі такої неослабної уваги, то його вимір і значення безкінечно розширювалися. Біблія слугувала і як парадигматичний зразок естетичної досконалості, тобто модель для наслідування, встановлюючи критерії найвищих форм мистецтва як „абсолютний” канон.

В добу романтизму Біблія бачилась і як цілком конкретний наративний конструкт, традиційно піддатливий і потенційно готовий до нових інтерпретацій, але головне як метатекст – універсальна і всеохопна літературна змістоформа, у всепроникному просторі якої набували додаткового, глибинного змісту всі інші літературні тексти. Оскільки від початків Біблія формувалась на перетині та взаємодії різних мов і культур, це уможливило її практично безмежний динамічний інтерпретаційний потенціал, що кореспондувало романтичній концепції динамічної реальності та сутності романтичного мистецтва як такого.

В дисертації своєрідність рецептивності Біблії в американському романтизмі пояснюється пуританською світоглядною традицією, що виявилось у збереженні її дуалістичної природи: Біблія використовувалась як джерело образності, тематики, мотивіки, лексики і т.д., залишаючись беззаперечним авторитетом, тим „абсолютним” каноном, за яким вивірялось мовлене і писане художнє слово.

Біблія забезпечила американську літературу концептами для тлумачення власної історії та пояснення історичних колізій. З біблійної „версії короля Джеймса” (King James’ Bible) в художню мову ввійшли концептуальні константи – wilderness, land, seed, flesh, blood, bone, що, на думку Н.Фрая, інтенсифікують творений художній текст імплікованою сакральною напругою.

Біблія для американців ХІХ ст. була текстом, що, як і алфавіт, постійно повторювали і знали на вербальному рівні. Тому органічним і закономірним було використання біблійної риторики та алюзивності у власних творах, які естетично, а головне духовно резонували Святим Письмом.

В роботі наголошується на принциповій відмінності біблійної алюзивності від алюзивності явищ античності, текстів Мільтона чи Шекспіра. По-перше, останні не були широко знані на загальному рівні і довгий час залишались надбанням освічених представників громади. Тому, по-друге, ці алюзії, проглядаючи крізь тканину тексту, обов’язково маркувались у ньому, чого не потребувало Святе Письмо. І найголовніше – Біблія була і залишилась загальною точкою референції, відносно якої суспільство визначало себе: біблійні вірші, прислів’я, притчі чи сюжети однаково декодувались представниками всіх суспільних верств, оприявлюючи і підтверджуючи духовну єдність нації.

Біблія, як компендіум культурних референцій, що, завдяки загальному близькому знайомству з текстом, через раптовий відблиск фрази дозволяло підключити семантичне поле нової наративної ситуації, виконувала роль засадничої алюзивної матриці в творчості більшості митців американської романтичної літератури.

В п’ятому підрозділі – „Модифікації античної компоненти” – розглядаються питання, пов’язані зі специфічними пошуками американськими гуманітаріями „своєї античності”. Одним з атрибутів молодої американської культури, яка знаходилась у стадії випрацювання власної ідентичності, було “привласнення” культурних універсалій “великої історії” людства, вписування їх у національний культурний контекст. Античність – у широкому смислі слова, – по-перше, відкривала можливості прилучення до світової історії, уникаючи посередництва метропольної культури, і, по-друге, кореспондувала ідеалам республіканізму, реалізованими свого часу Римом, що були засадничими для нової держави. В роботі досліджується оприявлення античної традиції в літературі романтизму як на рівні жанрових запозичень – епосу, пасторалі, елегії, сократичного діалогу і т.д., адаптацій міфологічних сюжетів та їх переказів дитячій аудиторії, так, головне, на інтертекстуальному рівні. Широке використання античних міфологем стало однією з характеристичних ознак літератури американського романтизму. При цьому в дисертації зазначається, що публічне захоплення античністю, схарактеризоване Мелвіллом у „Редберні” як „філеллінізм”, поступово зредукувалось через суспільні причини, обумовлені загостренням проблеми рабовласництва.

Знакова інтенційність використання античних міфологем доводиться в дисертації дослідженням їх функціонування в творчості Мелвілла, Готорна та Лонгфелло з принагідним залученням покликів на твори Емерсона, Фуллер, Дікінсон. Зазвичай міфологемні кліше-металогізми (Ж.Дюбуа) використовуються в текстовому просторі як інтенсифікатори смислу, власне, як фігури, що активно формують інтелігебельний сегмент читацької рецепції.

Авторський текст, народжуваний начебто як імпровізація на очах читача, конструюється з “цілісних”, “готових” античних міфологем, що “визирають” з новітнього обрамлення. Уніфікуючим регулятором тексту стає коригований пуританськи модифікованим контекстом міжтекстовий діалог смислів, дифузія яких генерує унікальний авторський метатекст. В роботі унаочнюється використання античної міфологеми в християнсько-пуританському обрамленні, що дозволило імпровізувати на закріплену в ній тему, уникнувши при цьому прямого повторення канону. Авторський текст, таким чином, розкривається на переходах від одного, “чужого” контексту до іншого, “свого”, пульсуючи множинністю внутрішньо текстових діалогів. Антична міфологема, як доводить аналіз, семіотизує контекст, що рівною мірою виявляє власну міфогенність як генетичну властивість міфологізуючої літератури романтизму. Антична компонента, включена в новий художній контекст, в усіх наведених репрезентативних випадках узусу зберігає первісний смисловий денотат, продукуючи нові семантичні значення згідно принципів діалогічності та доповнюваності. Ця семантична хвиля, регульована пуританською матрицею, розширює, обмежує, надає нових обертонів, нових звучань і нюансів Слову, маркуючи і появу, і втрату смислів. Антична компонента, “успішно розчистивши для себе місце в просторі чужого тексту”, зберегла свій канонічний статус в літературі американського романтизму, в черговий раз “вигравши космічну битву за виживання” (Г. Блум).

У шостому розділі „Репрезентативний Шекспір” – метафора канону” йдеться про значимість концепту Шекспіра у становленні національного канону. “Деанглізація”, що з 1830-х років визначала характер діалогу американських романтиків з метропольною культурою, не торкнулась найбільш авторитетної постаті британської культури. Візія Шекспіра американськими романтиками ґрунтувалась на кількох позиціях. Для них він був, „поетом високої моралі, який вів сценами насильства і зла, збурюючи почуття на шляху до доброчесності”, „піклувався про благо багатьох”, а його „поезія – це той ідеал та досконалість, що не завадили поетові повчати і розважати. Він належить до тих людей, яких Господь час від часу посилає зі спеціальним завданням виправляти недоліки. Такі люди покликані реформувати цілий світ, тому не варто відмовлятися вчитися у такого минулого” (Х.Хадсон). Як доводиться в роботі, ця пуританська редакція концепту Шекспіра акцентувала ті сторони його генія, які романтики і, в першу чергу, Емерсон вважали продуктивними для національної літератури. Для них Шекспір – це досягнення гармонії і долучення до божественної душі засобами символічної інтерпретації матеріального світу. Поет бачився „метафорою” генія, за посередництва якого взаємодіють природа і божественна душа. Для американських романтиків він був „не Шекспіром, але універсальною людиною, здатною транслювати явища природи як Абсолютну Істину за допомогою універсалій мови символів” (Емерсон). Устремління знайти опертя в Шекспірі при створенні національної літератури, як відомо, було властиве літераторам більшості європейських країн. “Історія привласнення Шекспіра наштовхує на думку, що “Шекспір” – це не людина, яка жила з 1564 по 1616 рр., але сукупність творів, які потрактовуються кожним наступним поколінням у відповідності до власного бачення і потреб” (Б.Спенсер). Багатовимірність концепту Шекспіра уможливила його інтерпретаційну відкритість, що дозволило соціуму чи індивіду експлікувати власні інтенції та інтуїції. В художній системі американського романтизму концепт Шекспіра, так само як і античний, інкорпорується з дискурсом Біблії, конституюючи складно структурований “вертикальний контекст” – осердя літературного канону.

Другий розділ „Пуританська парадигма як змістоформний чинник літератури романтизму” починається з аналізу базових понять та концепцій трансценденталістської філософії, етики та естетики, що вирішальним чином вплинули на формування літературних пріоритетів доби. Цьому присвячено перший підрозділ „Трансцендентне підґрунтя: доктрина і практика”. Історично новоанглійський трансценденталізм заявив про себе як одна з форм пошуку нової релігії, що було досить поширеним явищем в Америці першої половини ХІХ ст. Аналіз естетичної площини літератури трансценденталізму уможливив визначення найбільш загальних спільних рис художньої практики, до яких належать біблеїзована риторика, символічність і алегоризм, оригінальна образність і метафоричність, тяжіння до афористичності та дидактизму. Це цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги генезу трансценденталізму на перетині релігійних (унітаріанство), культурних (європейський романтизм) і філософських (посткантіанство) тенденцій. Оприявлення трансценденталізму як органічного симбіозу цих трьох компонент найбільш помітно, як свідчить аналіз, у прагненнях до профетичності, у намаганнях реконструювати світ і, головне, у настійливому, безупинному та підкреслено публічному формуванні власної індивідуальності (за словами Емерсона, „розвивати особистість задля належного служіння громаді і Всевишньому”), що мало різні шляхи реалізації та вияву. Ці риси, окреслені і закріплені літературою трансценденталізму, на століття стануть родовими ознаками американської літератури.

Трансценденталісти вважали мистецтво, і, зосібна, мистецтво слова, такою ж мірою потенційно духовним та надихаючим, як і сакральне біблійне слово. Окрім взагалі властивого романтичній поетиці трактування слова як еманації пророчої сутності генія-художника, американський трансценденталізм мав власні резони для проголошення подібних одкровень. Висловлена Емерсоном ідея про надану кожному від народження можливість прилучитися до сакрального джерела, перетворила літературну творчість з розваги чи можливого корисного заняття на сакральний акт. „Творення це доказ присутності божественного начала. Хто б не творив, вже є Богом, і якими б таланти не були, якщо людина не творить, чистий потік Божества тече повз неї” (Емерсон). У художньому вимірі це твердження трактується як оригінальний варіант романтичної експресивності, хоч теологічний аспект типологічно близький до того, що німецькі романтики називали романтичною релігією.

В дослідженні визначається літературна мета, якої прагнули трансценденталісти. Ними керувало прагнення об’єднати в одній творчій особистості „поета” і „проповідника”, а духовне одкровення з досконалістю вербального втілення. Сформульована Емерсоном романтична концепція поета-проповідника в роботі розглядається як певна модель творчого наслідування, хоч міра її привласнення, адаптації, як і розуміння її значимості були різними. Ця модель, з одного боку, відповідала професійним навичкам трансценденталістів як теологів або проповідників, і опосередковано, через покликання, підтверджувала приналежність до числа обраних, а з іншого – образ поета-проповідника вдовольняв їх приховані творчі амбіції, про що свідчать зізнання у щоденниках: роль поета „зваблює не провокативністю наявних в ній обмежень, але спокушує можливостями впливу” (Г.Д.Торо). Романтично-емблематичний образ поета-проповідника приховував більш практичну і нагальну потребу, перед якою стояли трансценденталісти, – це визначення власного місця в соціумі, який дотоді не випрацював для них певного соціального статусу. Всі вони пройшли через доволі гостру і болісну кризу пошуку власної ідентичності, яку воліли називати по-пуританському „покликанням” (vocation). В дисертації висловлюється припущення, що це була перша генерація американських інтелектуалів, яка стояла перед проблемою ідентифікації власного життєвого і соціального призначення. Торо писав про це у щоденнику: „Я б побоявся бути рибалкою, мисливцем, фермером, проповідником і т.п., але вловив би, вполював, фермерствував, проповідував якось інакше, ніж це зазвичай робиться”.

В роботі зазначається суперечливість літературних позицій трансценденталістів. З одного боку, вони формували той образ поета, на якого чекала публіка Нової Англії і який готова була прийняти. Але з іншого, шукали можливостей зберегти пуританську концепцію літератури у час, коли ця концепція на очах ставала анахронізмом. Використання релігійної лексики у зображенні ролі і призначення Поета по суті обмежувало їх естетичні шукання традиційними для новоанглійської культури теоцентричними рамцями. В цьому полягала одна з особливостей літературного кредо трансценденталістів – їх цікавили не естетичний ідеал чи релігійна істина як такі, але гармонійне поєднання обох, що було одночасно і причиною невдач, і тривалого успіху створеної ними літератури.

В дисертації аналізується наріжна для естетики трансценденталістів концепція натхнення і доводиться її тотожність випрацюваній пуританськими теологами концепції божественної благодаті. В обох випадках індивід бачиться пасивним знаряддям, яке, обдарувавши благодаттю натхнення, використовує божественний творець. В обох випадках декларується цілковита довіра і повна залежність від вищої сили, якою може бути Господь або Муза. До цього обов’язково долучається особиста готовність і відповідні здібності індивіда до виконання покликання. Ця аналогія обґрунтовується цілеспрямованим використанням трансценденталістами біблеїзованої риторики та лексики, коли йшлося про творчий процес. Типово романтичний лексикон, сфокусований на дихотоміях штибу геній-талант, уява-розум чи романтичне-класичне, був задіяний для обґрунтування трансцендентальної теорії творчості, але, як і концепція поета-проповідника, мав витоками релігійно-духовне переживання та досвід. Щирість і моральна чистота, а головне – відповідальність за написане слово, розуміння якого базувалось на пуританських кредо, були доконче важливими у письменстві як покликанні. Таке трактування образу і місії художника, а мистецтва як виразу характеру і душі творця було досить популярним у романтичну добу.

В роботі головна увага звернена на прозові здобутки трансценденталістів, для яких слово лекторське або проповідницьке було звичнішим, природнішим, а отже, дієвішим. В прозі їх профетичні амбіції і месиджі звучать на рівні біблійних заклинань і обвинувачень старозавітних пророків. Саме в прозі найбільше відчутна натхненно-виразна дескриптивність інтенсифіковано ліричного енергійного стилю, якого не вистачало поезії трансценденталістів.

Літературними моделями, до яких звернулись трансценденталісти, вставши перед необхідністю реалізувати на практиці прокламовані теоретичні положення, були найбільш знайомі і апробовані повсякденням жанри усного мовлення, характерні для проповідницької практики: це бесіда-лекція і проповідь. Ці два різновиди усного мовлення якнайкраще відповідали втіленню двоєдиного надзавдання трансценденталістів – створення максимального дидактичного ефекту прийнятими в соціумі художньо-виражальними засобами.

В дисертації бесіда розглядається як форма мистецтва, що дозволяла безпосередньо інкорпорувати філософські рефлексії у демократичне коло слухачів створеної у США наприкінці 1820-х років системи Ліцеїв. Спонтанна природа розмови мала для трансценденталістів особливий інтерес як форма виразності і самовираження, що найбільш адекватно відповідала центральній для їх естетики концепції натхнення. Бесіда, у вищій формі сократичного діалогу, інспірувала і оприявлювала цілу низку відкриттів, народжуваних спонтанною імпровізацією, що не потребувала доконечного вишукування точного слова і бездоганної форми, необхідних при письмі. Це була та „свобода, магія якої перетворювала світ на м’ячик у твоїх руках” (Емерсон). Бесіда як жанр приваблювала і демократичною доступністю всім верствам населення і крім того краще за інші жанри пасувала до реалізації трансценденталістської ідеї належного зв’язку між мистецтвом і життям.

Вільна бесіда в середовищі трансценденталістів, як унаочнюється в роботі, слугувала засобом сформульованого пуританами концепту „самовдосконалення” (self-culture) як квінтесенції моральної освіти. Літературним джерелом останнього були ідеї Гете, але на американському ґрунті важливіше його суголосся пуритансько-унітаріанському трактуванню релігії як феномену, спрямованого на вдосконалення людської сутності.

В роботі зазначається своєрідність використання трансценденталістами жанру моралістичного есею, зосередженого цілковито на моральній проблематиці. Маючи за