імені ІВАНА ФРАНКА

МАРИНЕНКО ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

УДК 821. 161. 2: 82.3

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 40-50-Х РОКІВ ХХ СТ.

Спеціальність 10. 01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ЛЬВІВ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор, головний науковий співробітник, академік НАН України Дончик Віталій Григорович

(Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України).

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Мельничук Богдан Іванович

(Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича);

доктор філологічних наук, доцент

Працьовитий Володимир Степанович

(Львівський національний університет імені Івана Франка);

доктор філологічних наук, професор

Штонь Григорій Максимович

(Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Провідна установа: Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова Міністерства освіти і науки України, кафедра української літератури.

Захист відбудеться “22” березня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд.312.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “22” лютого 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Я.І.Гарасим

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена об’єктивною потребою постійного оновлення наукової думки про завершений у часі й інтерпретаційно досить освоєний художній досвід літератури. Вельми гострою є ця проблема, коли йдеться про такий об’єктивно суперечливий і неоднозначно трактований науковцями період в історії вітчизняного письменства, як література ХХ століття. Тим більше, що поняття “українська література ХХ ст.” донині ні в літературознавстві, ні в масовій свідомості остаточно не ідентифіковано з її реальним потенціалом, тобто ця література фактично і сьогодні не представлена цілісно і в повному обсязі. Суть проблеми полягає в тому, що наприкінці ХХ століття український літературний “континуум”, об’єднавши в собі досі малозалежні одна від іншої три літератури – т. зв. “українську радянську літературу”, художню спадщину митців “розстріляного Відродження” та української діаспори, – постає у кількісно і якісному новому форматі.

Незважаючи на досить широкий проблемно-тематичний спектр досліджень (праці В.Агеєвої, С.Андрусів, Ю.Безхутрого, І.Дзюби, В.Дончика, М.Жулинського, М.Ільницького, В.Марка, М.Наєнка, Л.Сеника, Ю.Шереха, Г.Штоня та ін.), цілі її сфери понині вимагають подальшого наукового пошуку й вивчення. Передовсім оновлення потребує той напрям, що стосується науково точної “паспортизації текстів” (М.Бахтін). Це пояснюється, зокрема, характерним методологічним ганджем українського літературознавства, тривалий час “об’єктом пошани” (М.Павлишин) якого зазвичай був не так текст, як сам письменник. Актуальність обраного дослідження зумовлена також і сучасною ситуацією в літературознавстві, коли дедалі більшого застосування здобувають такі методологічні й інтерпретаційні напрямки й моделі досліджень, як системний аналіз, герменевтика, рецептивна естетика тощо, що не може не відкривати ширших можливостей для переосмислення як окремих текстів, так і цілої низки явищ літературного процесу.

Серед таких явищ історико-літературного характеру чільне місце посідає комплекс проблем національної ідентичності. В останні роки наукова розробка вітчизняним літературознавством вказаного напряму відбувається вельми активно. Серед найпомітніших праць – докторські дисертації Л.Сеника “Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності” (Львів, 1994), В.Нарівської “Національний характер як художньо-естетичний феномен української та російської прози 50-70-х років двадцятого століття” (Дніпропетровськ, 1995), С.Андрусів “Західноукраїнська література 30-х рр. ХХ ст.: Проблема національної ідентичності” (Львів, 1996), О.Пахльовської “Українська літературна цивілізація” (К., 2000), книги Г.Штоня “Духовний простір української ліро-епічної прози” (К., 1998), С.Андрусів “Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.” (Львів, 2000), Н.Шумило “Під знаком національної самобутності” (К., 2003) та ін. Простежуємо активізацію обговорення зазначених питань і на сторінках часописів, зокрема в журналі “Слово і час”, який виводить розмову на ширші обрії, залучаючи і світовий досвід: статті Н.Висоцької “Сходження на Золоту гору: штрихи до портрета азіато-американської літератури” (2001. – № 9), М.Жулинського “Національні культури і проблеми глобалізації” (2002. – № 12), Л.Мороз “Триєдиність як основа універсалізму (національне – загальнолюдське – духове)” (2002. – № 3), Л.Кравченко “Нація і література (до проблеми німецької національно-культурної ідентичності)” (2002. – № 6) та ін.

Цей посилений літературознавчий інтерес продиктовується передовсім самим художнім матеріалом: історія вітчизняного письменства засвідчує, що визначальними в ньому впродовж усього шляху були пошуки й утвердження власної національної ідентичності. З іншого боку, тривалий час, зокрема в радянський період, подібний напрям досліджень був неможливий або зводився нанівець обов’язковою “класовою” формулою існування “двох культур” в одній культурі. Специфічної актуальності додає й час нинішній, позначений глобалізаційними процесами, що, в свою чергу, багато в чому загрожують культурі нівеляцією національної своєрідності, порушуючи “найважливіше питання людства – перспективу світосистемності” (М.Жулинський).

Дисертаційна праця “Проблеми національної ідентичності в українській прозі 40–50-х років ХХ ст.” є, таким чином, логічно й актуально обумовленою розвідкою на шляху подальшого об’єктивного, цілісного вивчення і розуміння української прози зазначеного періоду.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснювалося в рамках комплексного плану науково-дослідницької роботи кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка “Сучасне прочитання української класичної та новітньої літератури”. Тема затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література”, протокол № 1 від 6 лютого 2003 р.

Мета, завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є системне висвітлення національної іманентності тексту української художньої прози 40-50-х років ХХ століття як цілісного явища, виявлення в ньому основних напрямів утвердження національної ідентичності. Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:–

визначити і обґрунтувати теоретичні поняття, якими окреслюються літературні явища першої половини та середини ХХ століття з урахуванням сучасних наукових уявлень;–

розглянути художні твори, що репрезентують українську прозу досліджуваного періоду, її інтегральні складники;–

схарактеризувати основні ознаки українського прозомислення 40-50-х рр. ХХ ст. у світлі національної ідентичності;–

простежити динаміку й механізми взаємодії художньої прози 40-50-х років ХХ століття з традиціями української класичної літератури, показати специфіку трансформаційних процесів;–

виявити їхні типологічні властивості в контексті філософсько-естетичних парадигм доби;–

з’ясувати художні особливості української прози 40-50-х років у літературному процесі ХХ ст., значення для формування цілісної картини філософсько-естетичних пошуків української літератури ХХ ст.

Матеріалом для аналізу є прозовий корпус текстів даного періоду, представлений найбільш, на нашу думку, резонансними і, в певному ракурсі, парадигматичними творами. Задля максимально повної і об’єктивної картини ми розглядаємо твори митців різних політичних орієнтацій (як прихильників комуністичної ідеології, так і її опонентів), естетичних уподобань (як т. зв. “традиціоналістів”, так і модерністів), як тих, що були написані в Україні, так і поза її межами: Т.Осьмачки (“Старший боярин”), О.Довженка (“Зачарована Десна”), В.Домонтовича (“Без ґрунту”), В.Барки (“Рай”), Л.Мосендза (“Останній пророк”), І.Багряного (“Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Людина біжить над прірвою”, “Огненне коло”), І.Костецького (“День святого”), О.Гончара (“Прапороносці”), Ю.Косача (“Еней і життя інших”), Д.Гуменної (“Діти Чумацького шляху”, “Хрещатий Яр”), У.Самчука (“Ост”), М.Стельмаха (“Хліб і сіль”, “Кров людська – не водиця”, “Велика рідня”).

Стратегію свого дослідження ми визначаємо із стратегічних цілей сучасного літературознавства, спрямованих – за умов опертя на кращі надбання вітчиняної літературознавчої науки та врахування досвіду зарубіжного літературознавства – на “творення власних, національних, українських теоретико-методологічних концепцій, особливого, національного, неповторного, адекватного особливій національно-неповторній літературі українського літературознавства” (В.Дончик).

Теоретико-методологічні засади дисертації. Вибір методологічного інструментарію зумовлений метою, завданнями та специфікою предмета дослідження. Проблеми національного вимагають, як показує досвід, комплексного вивчення із використанням різноманітних методик. Методологічною основою роботи є системний аналіз; водночас застосовуються принципи герменевтичного та рецептивного аналізу, структурно-семантичного, порівняльно-історичного, біографічного.

У своїй роботі дисертант спирається на розробки вітчизняного літературознавства а також зарубіжних дослідників. Це передусім праці М.Бахтіна, О.Білецького, Г.-Ґ.Ґадамера, Г.Грабовича, Т.Денисової, І.Дзюби, В.Днєпрова, В.Дончика, М.Жулинського, Д.Затонського, В.Ізера, Р.Інґардена, Г.Клочека, І.Кошелівця, Ю.Лотмана, В.Марка, М.Наєнка, В.Нарівської, О.Пахльовської, Л.Сеника, І.Франка, Ю.Шереха К.-Ґ.Юнґа, Г.Яусса та ін.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що це – перша дисертаційна праця, в якій українська проза 40-50-х років ХХ ст. розглядається як системна цілість. У роботі під критико-аналітичним кутом зору висвітлюється ряд філософських, ідеологічних, політичних доктрин, художньо-естетичних програм і тенденцій, які визначають своєрідність даного літературного періоду. У цьому контексті проаналізовано індивідуальні авторські тексти письменників різних ідеологічних і естетичних орієнтацій; таким чином доведено, що кожен із них є сегментом (сюжетною колізією) іншої цілості – тогочасного українського прозового “надтексту”; окреслено жанрову специфіку творів, розкрито її детермінанти. Таким чином у дослідженні вироблено загальні підходи щодо формування цілісного уявлення про національну своєрідність українського літературного процесу 40-50-х рр. ХХ ст.

Практична цінність дослідження визначається тим, що його результати можуть бути використані в навчальних курсах з історії української літератури ХХ ст., у спецкурсах та спецсемінарах; студентами при написанні курсових та дипломних робіт; при написанні навчальних посібників, монографій тощо.

Особистий внесок автора. Дисертація узагальнює самостійні наукові пошуки автора, цілий ряд її підсумкових положень автором формулюються вперше. Провідні ідеї роботи оприлюднені в монографії та в понад двадцяти наукових статтях. Усі праці виконано самостійно, без участі співавторів.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (протокол № 14 від 22 червня 2006 р.). Окремі результати дослідження були виголошені на наукових конференціях у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка (2000, 2001); Всеукраїнській науковій конференції “Михайло Стельмах: місце і роль в історико-літературному процесі, у національно-культурному житті України” (Кам’янець-Подільський, 2002); Науково-практичній конференції за творчістю Уласа Самчука (Рівне, 2002); Сімнадцятій щорічній науковій франківській конференції (Львів, 2002); Науковій конференції “Творчість Юрія Яновського в контексті літературного процесу ХХ століття” (Київ, 2002); Міжнародній науковій конференції “Спадщина Т.Шевченка як націєтворчий чинник” (Київ, 2003); Науковій конференції “Олесь Гончар: Традиційне та сучасне прочитання творчості” (Київ, 2003); Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми літературознавства” (Ізмаїл, 2003); Міжвузівській науковій конференції “Творчість Олександра Довженка в контексті світової культури” (Київ, 2004).

Публікації. За темою дослідження опубліковано монографію та понад 20 наукових статей у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Рукопис дисертації обсягом 417 сторінок (із них 378 сторінок основного тексту) складається зі Вступу, чотирьох розділів, Висновків та Бібліографії (496 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, з’ясовано предмет та матеріал дослідження, визначено мету та зумовлені нею завдання, джерельну методологічно-теоретичну базу та методи дослідження, розкрито наукову новизну роботи, наведено дані про апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі – “Національна ідентичність: теоретичні параметри дискурсу” – розглянуто спектр наукових категорій і понять, корелятивних поняттю національна ідентичність (етнос, нація, націоналізм, культура, національна література), схарактеризовано витоки та парадигмальні ознаки українського прозового тексту досліджуваного періоду. У підрозділі “Аспект перший: соціокультурний” вихідною позицією є той факт, що людина т. зв. “історичного” періоду – це людина “колективна” з єдиною для кожної спільноти (якою є етнос, нація) мовою і “способом розповідання” (С.Андрусів). Дисертант робить акцент на тому, що національна ідентичність є “культурним феноменом” (Е.Сміт). Саме такий тип інформаційних зв’язків, що передаються у формі культури, забезпечує механізм існування етносів і націй, їхню “просторову стабільність“ і “часову спадкоємність“ (В.Панченко).

Поряд із онтологічним у роботі наголошується аксіологічний аспект проблеми, що зумовлюється перманентно здійснюваним в історії агресивним запереченням національної ідентичності українців, постійно проваджуваною її дискредитацією. Водночас, зазначається в роботі, протягом усього ХХ століття світове співтовариство устами своїх громадсько-політичних, релігійних чільників, мислителів (Т.Масарик, Й.Рот, М.Бердяєв та ін.) розглядало національну ідентичність під кутом зору гуманістичних цінностей. Людина, писав російський філософ М.Бердяєв, входить до людства “як національна людина”, і зникнення національної розмаїтості означає “згасання цілого світу цінностей і культур”. Особливо це актуально для українців, які не мають “другого Дніпра” (С.Вовканич).

Проаналізувавши ряд наукових наробок у ширшому дискурсі “нація” і “література” (С.Андрусів, Й.Гердер, В.Державин, Ф.Кафка, А.Нямцу), дисертант наголошує на тому, що, будь-яка художня творчість завжди поставала на національному ґрунті, має національний характер, а однією з найважливіших функцій художньої літератури є націєтворча.

Розглядаючи питання наукового осмислення української національної ідентичності України, солідарно чи полемічно звертаючись до напрацювань Л.Костенко, О.Пахльовської, П.Білоуса, Л.Гумільова, А.Тойнбі, В.Скуратівського та ін., дисертант визначає кілька основних парадигм. Йдеться про те, що від найдавніших часів Україна, її історія трактуються за версією чужинця. Зазвичай ця прерогатива належить імперіям, які не зацікавлені в самому факті її існування як держави. Ними ігнорується український внесок у світову скарбницю. Йдеться про постійну, протягом багатьох століть, актуальну для України проблему політичної й культурної орієнтації: Схід – Захід, Європа – Азія, Європа – Росія, яка, залежно від історичних обставин, мала суперечливо-змінний характер, що істотно позначилося на виборі шляху розвитку, спричинило істотні втрати в утвердженні національної ідентичності. Йдеться, нарешті, про виявлення складних і неоднозначних – зовнішніх і внутрішніх, колоніальних, привнесених і “самонароджуваних” – особливостей такого специфічно українського дискурсу, як “провінційність”.

Дисертант акцентує увагу на двох принципових позиціях, які визначають парадигму національно-культурної ідентичності України. Адекватне окреслення її параметрів можливе лише за умови визнання, що “культурний код України є поліморфний” (О.Пахльовська); важливо брати до уваги також, що в активному творчому діалозі з культурами інших етнічних спільнот праукраїнська культура зуміла зберегти “автохтонне ядро” (П.Білоус). У роботі обґрунтовується на досліджуваному матеріалі інша характерна теза, згідно з якою, українська література – “парадоксально унітарна”, а “цементуючим фактором” унітарності є “європейський характер” української культури.

Провідною ідеєю другого підрозділу – “Аспект другий: літературознавчий” – є фактор системності художньої творчості. Дисертант спирається на естетичну концепцію М.Бахтіна, зокрема положення про діалогічну природу літератури і читача як “другого” та “третього” учасників літературного процесу, про те, що історія літератури – це не тільки “історія письменників”, а й “історія читачів” (О.Білецький); про те, що процес диференціації жанрів тісно пов’язаний із формуванням “української аудиторії” (Г.Грабович).

Відповідно все це вимагає комплексного підходу до вивчення художнього явища (дисертант докладно зупиняється на “кодексах” історико-літературного дослідження І.Франка та О.Білецького). Найбільш оптимальним наразі є системний аналіз, який дозволяє розглядати літературу певного періоду в цілості, як єдиний текст (систему), що складається з індивідуальних авторських текстів (підсистем), водночас виявляючи її парадигмальні ознаки як складової частини іншої цілості (надсистеми) – української літератури.

Дисертант наголошує, що системотворчим імперативом української літератури є, по-перше, прагнення сказати світові про Україну й українців, по-друге, сказати все це по-українськи. Українська література в головному сенсі становить процес “казання України про Україну” (Г.Штонь). На перший план тут виходить ідея України – “концентроване втілення національної ідеї як імперативу історичного призначення українства” (Ю.Барабаш), на рубежі ХУІІІ – ХІХ ст., коли з появою “Енеїди” І.Котляревського українська література принципово відокремилася від всеросійської, а по-справжньому розвинуто, за визначенням У.Еко, “нові звичаї у сфері кодів та ідеологій” Т.Шевченком, уся поетична творчість якого обертається навколо однієї “епічної події” – народження українського народу” (Г.Штонь).

Парадигмальне для Шевченкової творчості поняття “Україна”, по-перше, визначило комплекс Шевченкових “уявлень про місію та перспективи розвитку національної літератури” (Ю.Барабаш), тим самим фактично було накреслено її магістральний шлях. По-друге, поставши в форматі художньої системи, Шевченкова літературна Україна, наголошує Ю.Барабаш, здетермінувала потребу вироблення специфічної методологічної моделі розгляду її як системи, застосування адекватного їй інструментарію, репертуару засобів, як традиційних, так і сучасних, зокрема, методології системного, структурно-семантичного аналізу.

При визначенні парадигми українського прозового тексту 1940 – 1950-х рр. дисертант наголошує на недоцільності розмежування понять “література материкова” й “література діаспори”. У роки більшовицької диктатури в УРСР центр ваги літературного процесу перемістився на інші терени. Можна стверджувати, що в Мурівському тексті збігається тяглість щодо надбань літератури 20-х років: неоромантизм, полемічні дискурси розстріляного відродження, неоромантичний тип людини, історіософія празької школи.

Розглядаючи питання про часові межі періоду (з урахуванням точок зору В.Державина, М.Ільницького, Ю.Шереха та ін.), дисертант зазначає, що вони ширші за тісні рамки існування МУРу (1945-1949) як організації, адже вже в роки війни почав активно формуватися корпус текстів, які стали ґрунтом для теоретичних міркувань Ю.Шереха про стилі тогочасної еміграційної літератури; тоді ж були започатковані творчі проекти, які здійснювалися впродовж цілого повоєнного десятиліття (літературний текст О.Довженка та хроніки Д.Гуменної). З іншого боку, сам “мурівський” (емігрантський) текст значною мірою був написаний в Україні і в роки війни, і цей факт, по-перше, ще раз ставить під сумнів доцільність розмежування української літератури на “материкову” й “діаспорну”; по-друге, є вагомим аргументом на користь тяглості українського літературного процесу.

Особливістю українського прозового тексту періоду 40-50-х років ХХ ст. є те, що він перебуває на перехресті епохи. З одного боку, він становить пізній (більш аналітичний, певною мірою підсумковий) етап тих процесів, які мали місце в попередні десятиліття. Це пояснюється передусім тим, що більшість авторів були учасниками або принаймні сучасниками відродження 20-х рр.: О.Довженко, І.Багряний, Д.Гуменна, В.Барка, В.Домонтович, Ю.Яновський, А.Любченко та ін.; пражанами або близькими до них – У.Самчук, Л.Мосендз, Ю.Косач та ін. Так, неоромантизм І.Багряного має виразно “харківське” походження, концепція особистості в Л.Мосендза – “празьке” (точніше, “львівське” – “вісниківське”), історіософія У.Самчука й Д.Гуменної продовжує традицію “пражан”, які, в свою чергу, вочевидь, узяли її із “Золотого гомону” Тичини тощо. З іншого боку, “Зачарована Десна” О.Довженка, “Кров людська – не водиця” та “Хліб і сіль” М.Стельмаха – твори парадигматично “шістдесятницькі”. Водночас, беручи до уваги контекст світової літератури, український прозовий текст вписувавсь у сучасність, так би мовити, європейську, наприклад, антитоталітаризм І.Багряного і “Скотоферма” та “1984” (1949) Дж.Орвела, туга за ідеалом як реакція на профанацію життя в О.Довженка, Т.Осьмачки та ін. і “Гра в бісер” (1943) Г.Гессе тощо. У хронологічні межі означуваного періоду (1940-1950-ті рр.) вкладаються фактично вся прозова творчість Т.Осьмачки, І.Багряного, О.Довженка, другий етап літературної діяльності В.Домонтовича й У.Самчука, доба хронік М.Стельмаха й Д.Гуменної.

Виходячи з науково-теоретичних висновків ряду літературознавців (праці Л.Мороз, С.Андрусів, Ю.Коваліва, Ю.Барабаша, І.Дзюби, С.Павличко, М.Павлишина, В.Моренця, Н.Шумило та ін.), дисертант визначає головні ознаки національної ідентичності української прози досліджуваного періоду. Зокрема акцентується увага на “учительних завданнях” (С.Андрусів), що містяться в генетичній пам’яті української літератури як спадок візантійської культурної традиції, відтак помножених тривалою бездержавністю української нації, коли перед письменниками поставала виняткова місія “плекати в художніх текстах пасіонарну енергію українства” (Ю.Ковалів), що особливо актуалізувалося в середовищі повоєнної літературної еміграції. Торкаючись відомої літературознавчої опозиції “модернізм – народництво”, дисертант підтримує думку про відсутність підстав для їхнього “антагоністичного протистояння” та про необхідність враховувати відмінність українського модернізму від західноєвропейського. Важливий факт: у ХХ ст. українська література ввійшла двома потоками: як література “шевченківського”, тобто народоцентричного канону та література “українського “модерну” (Г.Штонь); якщо “перша проблема актуалізувала пам’ять, етику, отже, усталене”, то “друга – новаційні процеси на зразок передусім західноєвропейських, абсолютизуючи естетичне начало. На перетині цих двох культурних тенденцій і розвивався національний літературний процес з усім комплексом двоєдності “традиційне – модерне” (Н.Шумило).

У найзагальніших контурах в історії українського прозового тексту досліджуваного періоду автор бачить такі тенденції: на профанацію української території українське письменство відповіло апофеозом рідної землі; на дискредитацію особистості – апологією людини; на спроби викреслити Україну й українців з карти світу – власним літописом, українською художньою концепцією доби; на намагання відтиснути її саму (українську літературу) з магістральних шляхів світового літературного процесу – впровадженням у художню практику новітніх мистецьких технологій.

У другому розділі – “Художня модель гармонійного універсуму” проаналізовано індивідуальні “спогади” про золотий вік України: передовсім повісті Т.Осьмачки “Старший боярин”, О.Довженка “Зачарована Десна”, В.Домонтовича “Без ґрунту”, роман В.Барки “Рай”.

Мотив України як країни щастя, утраченого Едему був закладений в ідентифікаційний код нової української літератури (І.Котляревський, Т.Шевченко, І.Нечуй-Левицький та ін.). А в 40-х рр. ХХ ст., всупереч ідеологічній стратегії в СРСР, спрямованій на вихолощення сакрального компоненту поняття “національна вітчизна”, “рідний край”, спаралізування національних патріотичних почуттів людини, – українські письменники відповіли апофеозом рідної землі. У цьому простежується своя закономірність: життя на вигнанні (сутнісна ознака українського письменника ХХ ст.) якраз і повинно освячуватися “думкою про батьківщину” (Г.Ґадамер).

Окремо дисертант зупиняється на параметрах образу України як “гармонійного універсуму” в Т.Шевченка і оглядає цілий ряд, за тлумаченням різних літературознавців, бінарних опозицій, у яких постає Шевченкова Україна: опозиція “Україна – імперія” – це протистояння “ідеальної спільности” “суспільній структурі” (Г.Грабович); опозиція Росії й України – “вічна зима – вічне літо” – становить “сутичку цивілізацій”, антагоністичних одна одній на рівні архаїчно-первісного побуту, як протистояння хаосу й космосу (О.Забужко); нарешті, опозиція “Україна – Росія (Петербург)” – це “батьківщина – чужина” (Ю.Барабаш). Водночас, Шевченкове постійне повернення до “золотої доби” мало націєтворчу мету “поєднати народ із його власною історією” (В.Дончик). У такому сенсі “минуле як антитеза духовно “оглохлому” сьогодні” становить своєрідний “оборонний “рубіж” (Г.Штонь) української літератури. Акцентується увага на спробі витлумачення Шевченкової України як України винятково сільської, що здійснювали романтики 20-х років ХХ ст., сприймаючи Шевченка переважно через призму спрофанізованої вже епігонами традиції, і тому бачили в ній лише “численні негативи”, тимчасом проігнорувавши її “найвищий позитив” (В.Пахаренко). Йдеться про характерну для літератури відродження повість А. Любченка “Вертеп”, автор якої списує в архів “екзотичну героїню екзотичних танків і своєрідних українських розваг”.

Вихідним теоретичним положенням для розгляду “Старшого боярина” Т.Осьмачки є акт взаємодії в художньому творі “колективного підсвідомого” й “сучасної свідомості”. Демонстрація “золотого сну” про Україну – так Ю.Шерех означив рецептивний ефект повісті – детермінується, з одного боку, генетичною пам’яттю української літератури, з іншого – переживанням занепаду української селянської цивілізації у ХХ ст. Дисертант обстоює позицію, що суто мистецькі рішення Осьмачки насправді значною мірою апелюють до Шевченка. Водночас до традиції Осьмачка підходить творчо, з суто прагматичною метою, раціонально, щоб читач пережив почуття ностальгії до “знайомої” України. Наразі традиція розглядається як спільне поле, на якому реалізується “єдність кодуючих систем автора й аудиторії” (Ю.Лотман), що забезпечує механізм розуміння між текстом і читачем.

Дисертант аналізує співвідношення профанного й сакрального вимірів образу Осьмаччиної України. “Знайомою” є сакральна (за С.Андрусів, “тільки сакральне надає речам довговічності”), Україна “вічного літа”, дня і ночі, з питомим ланшафтом (хата, двір, садок, клуня, погріб, річка, яр, степ, могили тощо). Відповідно до цього організовано й подієвий спектр повісті. Подія в ній водночас розпадається на подію профанну і подію, яка має символічне забарвлення. Зокрема, наголошується в роботі, найгостріший конфлікт, непримиренність опозиції набувають апогею в площині ірраціональній, сакральній. Родове прокляття протагоністів (Гордій, Діяковський, Варка) – бути жертвами ритуального (сексуального) насильства (Маркури Пупаня, істоту якого наразі перебирає на себе Харлампій Пронь). Воно змінює і “ландшафт” людини й ландшафт місцевості (руїни, хаос постають на місці впорядкованих садиб). Так Гордій неминуче має стати русифікатором, Варка, як співачка, має присвятити свій талант ворогам.

Охарактеризувавши особливості формування художнього мислення Довженка-письменника та вказавши твори “суміжні”, які мають спільний хронотоп із “Зачарованою Десною” (“Щоденник”, “Земля”, “Корінь життя”, “Поема про море”), дисертант визначає грані “спогаду” Довженка в повісті. Це золотий вік України минулого, автентичний національно ідентифікований спосіб життя з питомим побутом, красою звичаїв, хати, подвір’я, садка, городу тощо – все, що автор пов’язує із заповітами свого дитинства. Організуючим наративним центром тут є образ персонажа-оповідача, який структурно нагадує ліричного героя в поезії Шевченка “Мені тринадцятий минало…” (герой виступає в двох іпостасях: суб’єкта й об’єкта мовлення).

У контексті співвідношення мови “прозової” і мови “поетичної” (О.Потебня) розглядається специфіка взаємодії факту реального і факту художнього. Зокрема вказується, що процес перетворення життєвого матеріалу у факт естетичний, в образ художній – це своєрідний пошук митцем виходу з життєвої дисгармонії. Замість утраченого земного раю Довженко створював апологію рідного краю. Специфічними обставинами наразі є, по-перше, дистанція в просторі й часі, відтак породжувана нею ностальгія за втраченими назавжди дитинством і рідною землею (“І тютюн уже не зацвіте для мене поповими ризами”); по-друге, зникнення української селянської цивілізіції, коли сама “лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві”. Оповідач оперує категоріями й поняттями міфу: від універсальних до питомо національних. Україна в Довженковій повісті вічна: зазнає катаклізмів, але щоразу знаходить у собі сили знову відродитися. У повісті діють стихії (міфологеми) води й вогню. Центральними концептами, навколо яких розгортається розповідь, є українська людина, українська родина, батьківщина Україна.

Світ персонажів у повісті заснований на архетипних уявленнях про людину. Дійові особи зазвичай називаються за належністю до певного архетипу (дід, баба, батько, мати, діти). В основу образу діда покладено фольклорний ідеал господаря, “світлого бога”, старого чоловіка, що любить “одпочивати й сидіти” (І.Нечуй-Левицький). Так само розкриваються інші персонажі: батько (чоловік) – хлібороб, косар, мати (жінка) – господиня, берегиня роду тощо. Стратегічною метою автора було бажання показати українську родину напередодні катастроф ХХ ст. Образ рідного краю розкривається в динаміці: від конкретного, предметного до сакрального і від інтимних подробиць просторово обмеженого світу “малої батьківщини”, які становлять сферу інтересів малої дитини (її мікрокосмос), до тих перспектив, які становлять простір інтересів українця (Десна, Дон, таврійські степи, Дунай). Відзначається пародіювання автором у рамках опозиції рай – пекло біблійної теми з метою деканонізувати “святі” мотиви. Це вияв національного релігійного світогляду письменника (й персонажів), який містив також істотний міфологічний компонент. Українська міфологія, підкреслимо, традиційно була демократичною, а її персонажі були “простими, людяними, близькими, земними” (С.Плачинда).

Уся літературна діяльність В.Домонтовича як письменника, починаючи від першого оповідання “Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці” (1925), засвідчує інтерес митця до проблем національної ідентичності; особливо це проявилося в прозі 40-х років, у т. зв. “період оповідань” (Ю.Шерех) (“Князі”, “Трипільська трагедія”, “Помста”, “Приборканий гайдамака” та ін.). Важливим аспектом тут є намагання прозаїка перекодифікувати рецептивний досвід українського читача, довести, що раєм для людини може бути не лише село, а й, скажімо, лава “на набережній Ск’явоні” (“Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці”). А в “Болотяній Лукрозі” оповідач, зокрема, стверджує, що місто є українським раєм, оскільки саме воно забезпечує особистості ідеальне середовище для самореалізації.

У повісті “Без ґрунту” Домонтович демонструє синтетичний образ сучасної України, представленої трьома стилями, кожен із яких по суті є варіантами-альтернативами наративного дискурсу гармонійного універсуму. У жанрово-стильовому вимірі твір відображає тенденції, спостережені письменником у розвитку тогочасного українського літературного процесу: прямування до інтелектуалізації, елітарності художньої творчості. У зазначеному ракурсі повість “Без ґрунту” становить симбіоз двох жанрів: власне літературного (любовна повість) і наукового (есе-дослідження). У полі зору персонажа-оповідача опозиція народницької й модерної парадигм рідного міста, намагання з’ясувати модус національної ідентичності сучасної України. Головна увага тут зосереджена на, як вважає автор, конструктивних (міських) та деструктивних (селянських) первнях історичного буття нації.

Україна в повісті “Без ґрунту” цілковито міська. В.Домонтович виходить із того факту, що історія України – це історія міст: Київ, Глухів, Харків… Образ Дніпропетровська як українського міста показано в бінарній опозиції: імперія (нездійсненна утопія) – Україна (втілена в життя досконалість). Із одного боку, це, скажімо, “потьомкінський проєкт” “катедрального Собору”, про грандіозність якого нагадував хіба мурований паркан, з іншого – “Варязька церква”, збудована в руслі національної традиції місто- і церквобудівництва (“міст, розташованих по водному шляху “з варяг у греки”). “Варязька церква” становить гармонійну цілість як згадка про “золотий вік” України, за “патріярхальних часів” дитинства наратора і водночас демонструє модерну опозицію народницькому колориту “кащенківського міста”. Таким чином В.Домонтович спрямовує розповідь у річище модернізму в українській культурі, яка в повісті представлена двома персонажами: архітектором Линником і поетом Витвицьким.

З’ясувавши грані жанру роману В.Барки “Рай” (роман-мозаїка, роман-спогад, роман-памфлет, роман-пародія, роман-трактат про щастя), дисертант наголошує, що наративну домінанту твору визначає тема щастя, яка виражається в наскрізній романній колізії: змаганні двох сил – людини й апарату насилля тоталітарної держави (добра і зла).

Цьому сприяє інтертекстуальний простір “Раю” (Данте, Києво-Печерський патерик, Шевченко,Тичина), який дає змогу Барці посилити потенційні можливості свого твору, показати романні колізії в річищі “вічних”, “канонічних” проблем. У головних контурах співвідношення парадигм добра і зла корелють зі складниками опозиції: рай як традиційна, канонічна парадигма і “рай” як антирай, пекло. Якщо першу її частину становить позитивна частина програми автора (ліричний спогад про щасливі моменти минулого життя), то друга – це передусім памфлет. Рай істинний у Барки – це світ Божий, Ним упорядкований, тобто, як тлумачить письменник, – християнський ідеал гармонійного життя і водночас український рай Шавченка (“Садок вишневий коло хати”). Оптимальним способом розв’язання “пекучих питань” сучасності, вважають Барчині герої, є “самостійництво” (ідеал політичного устрою): життя в “сім’ї вольній”, без чужинецького ярма, терору, концтабору, конфіскації майна тощо. Натомість рай спрофанізований, реформований “революційними хірургами” (пекло) – це суцільний хаос, де все навпаки, доведено до абсурду. Барчина “дільниця раю” – це свого роду “санаторійна зона” Хвильового, “саркастична” алегорія суспільства (Ю.Безхутрий).

Ідеальна Україна в романі – це водначас джерело щастя і її драми. Вона приваблює до себе і недругів-чужинців, таких як сексот Митька-Мікроб, парторг Тімурленков, які й творять у романі інший світ, “порядок” (насправді хаос, “царство сатани”), установлений “предковічним пролетарієм і революціонером” Молоточкіним. Запропонована антитеза “рай – пекло” (“світ Божий” – світ “революційних хірургів”) послідовно витримана протягом усього твору. Наприклад, у деталях, що символізують діяльність “реформаторів”: замість знищеного дуба (дерева життя), було вирощено іншого (дуба смерти), зі стовбура якого мають “витесати широку труну для всього людства”. Відповідно до неї розроблена письменником і система персонажів: “праведники” (Споданейко-Віконник, Скаржинський, подружжя Кононенків чи, скажімо, колишній вуркаган Олександер Астряб, який під впливом Євангелія від Луки “пішов на стежку доброчинности”); “грішники” (намісник “найбільшого ошуканця” Тімурленков, “товариш Убийбога” Бісмурчак і його “пріснії”, “учений шашель”, який “точить дерево життя” Крякучін та ін.); “блудні сини”, яким на шляху до царства Божого належить пройти “чистилище” (Серпокрил, що під маскою “товариша Серпокрила” має єство сентиментального поета-романтика, опозиціонера).

Отже, поставлене в умови радикального загострення глобальних суспільних протиріч українське прозомислення 40-50-х рр. ХХ ст. відреагувало на виклик доби випробуваним світовою літературою способом – мрією про гармонійне життя. Літературний проект гармонійного універсуму – це, по-перше, легалізація в художній свідомості одвічного права українського народу володіти своєю землею. Тут специфічною рисою є актуалізація у творах письменників образів “малих батьківщин”, регіонів України. Водночас письменниками актуалізується ідея соборності українських земель. Має місце мобілізація фольклорних ресурсів, історичної пам’яті (“Зачарована Десна” О.Довженка, “Старший боярин” Т.Осьмачки). У повісті “Без ґрунту” В.Домонтовича на перше місце виходить “науковий” дискурс України, в якому автор доводить, що історія України – це історія міст. По-друге, це земля, яка в силу обставин (завоювання, плюндрування її ворогом) наразі не належить цьому народові, отже, за яку потрібно боротися. По-третє, це такий позитивний (ідеальний) для життя стан, до якого слід повернутися. У всіх випадках наративний промінь спрямований у минуле (цим визначається жанрова особливість творів – спогад): це спогад про Україну “золотого віку”.

У третьому розділі – “Естетичний ідеал особистості” – докладно проаналізовано роман Л.Мосендза “Останній пророк”, прозовий цикл І.Багряного, повість І.Костецького “День святого”, трилогія О.Гончара “Прапороносці”.

Усе ХХ століття – доба докорінних змін (науково-технічних, соціальних, культурних революцій, світових воєн), що зачепили достоту все – від ландшафту земної поверхні до стилю людського життя. Зокрема це проявилося у втраті людиною світоглядних орієнтирів, на що вказували свого часу Ф.Ніцше, М.Гайдеггер. Дисертант наголошує, що саме ідея життя як боротьби стала “стихією тотальних ідеологій” (М.Бердяєв), що найрішучіше позначилася на концепції людини ХХ ст.

Українська ментальність мала, і це засвідчуює фольклор, з найдавніших часів стійкі критерії досконалої людини (скажімо, це батько-господар, мати-господиня, дочка-панна, син – красний панич), у плані формального вирішення народна фантазія “держиться міри”, “не любить переступати за границі ненатуральних форм” (І.Нечуй-Левицький). Наголошується, що саме на національному ґрунті створюються найсприятливіші умови формування людини, адже лише така система цінностей забезпечує “психологічний комфорт окремої особистості” (Л.Мороз).

Культивований митцями празької школи, зокрема “вісниківською квадригою”, тип гордої, сильної духом, національно свідомої особистості, готової пожертвувати своїм життям заради високої мети, – таким ідеалом людини позначена вся прозова творчість Л.Мосендза, починаючи з його творів 20-30-х рр. (зб. оповідань “Людина покірна (HOMO LENIS)”, повість “Засів”), які є підготовчими стадіями головного твору письменника – роману “Останній пророк” (1935-1948).

Окресливши жанрові грані “Останнього пророка” (роман історичний, роман ідеологічний, роман виховання), першоджерела твору (передовсім новозавітна історія Іоана Хрестителя), дисертант указує на ідеологічну домінанту роману як системотворчий чинник художнього мислення автора. Такою є ідея боротьби поневоленої нації за свободу. А найважливішими складниками в Мосендзовій концепції людини є краса і сила.

Розкриття характеру відбувається в трьох головних аспектах: в контексті родинного життя, в контексті “біографії” євреїв, у контексті тогочасної політичної боротьби. Розглядаючи історію народження Єгоханана, дисертант, зокрема, виявляє герменевтичний секрет автора, який полягає в тому, що, перебуваючи ніби на “чужій” території (Біблійного мотиву), він передає інформацію читачеві “рідною”, знайомою тому з дитинства мовою: провідний мотив української казки про Івасика-Телесика. Національна ідентичність євреїв-персонажів має спільні риси з ментальністю українців. У цьому аспекті дисертант проводить аналогію з “Марусею Чурай” Ліни Костенко та “Бояринею” Лесі Українки. Показуючи підневільне існування євреїв у часи римського панування, Мосендз акцентує увагу на тому, що не визиск матеріальних благ більше непокоїть персонажів роману, а загроза духовної нівеляції поневоленого народу під впливом культурної експансії завойовників. Скажімо, нав’язування завойованим народам культу своїх вождів, своїх традицій призводить до того, що єврейські діти намагаються бути подібними до римських воїнів, а це в майбутньому загрожує міграцією їх у лоно чужої культури, втратою відчуття спорідненості зі своїми предками.

“Останній пророк” – твір про історію людського духу. Зовнішні події мало цікавлять автора, власне, сама подія в романі з’являється остільки, оскільки вона стане предметом дискусій героїв. А драма Єгоханана – вічний і безкомпромісний конфлікт ідеальної людини з недосконалим світом. Автор ніби пропонує компромісне вирішення проблеми. Таким чином з’являється в романі Озій – людина розчарована, яка, лише усамітнившись від суспільного життя у тиші полів, знаходить втіху. Проте Озієва “альтернатива” для Єгоханана неприйнятна, адже він покликаний до активної громадської діяльності, змінювати, вдосконалювати світ, а не капітулювати перед ним.

Домінантою феномена творчості І.Багряного 40 – 50-х рр. є принципова опозиційність, безкомпромісність відносно інтегрального зла епохи – національного та соціального гноблення, терору супроти особистості. Письменник досліджує наскрізну тему – змагання української людини з тоталітарними режимами, представлену в різних літературних родах і жанрах: епос, драма, лірика. Герой Багряного – це “бунтівна людина” А.Камю. Ідучи до кінця, він готовий до “останнього безправ’я” (смерті). Аксіологічна домінанта героя Багряного виявляється в тому, що його характери найчастіше “прекрасно надаються як зразок для наслідування” (Ю.Шерех).

Питомою рисою концепції людини Багряного є те, що вона наскрізь детермінована політичними цілями. Уся його літературна діяльність зазначеного періоду є продовженням, інваріантом діяльності Багряного-політика. Ця обставина зумовила специфіку стильових, наративних рішень автора: публіцистичний пафос – неодмінний супутник його стилю. Скажімо, в романі “Сад Гетсиманський” – розкриває світові злочинну суть радянського режиму (по суті, це роман-репортаж), у повісті “Огненне коло” – реабілітує – естетично, етично – солдатів дивізії “Галичина”, агітує за українську державність тощо. Дисертант простежує генетичну спорідненість прози І.Багряного з ідеалами “хвильовизму” та празької школи. Персонажі його творів – це, за висловом самого письменника, люди покоління “Хвильових, Кулішів й інших”, “політичний актив