КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

НОВИКОВ АНАТОЛІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК82: 09: 821.161.2  “185/ 191”

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ І УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному

педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди,

Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант:

доктор філологічних наук, професор Семенюк Григорій Фокович,

директор Інституту філології Київського  національного

університету імені Тараса Шевченка, 

завідувач кафедри  новітньої української літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор гУЛЯК анатолій Борисович, професор кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

доктор філологічних наук, професор Дем’янівська Людмила Семенівна, професор, пенсіонер;

доктор філологічних наук, професор ГОЛОБОРОДЬКО Ярослав Юрійович, завідувач кафедри теорії і методики викладання гуманітарних дисциплін Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів.

Провідна установа:

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса.

Захист відбудеться “12” квітня 2007 р. о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференц-зала.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “____” березня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. О. Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У добу незалежності України настала нарешті можливість більш глибокого наукового осмислення духовної спадщини українського народу. Важливим чинником цієї спадщини є драматургія, а отже, й літературна творчість одного з провідних митців другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Марка Кропивницького, кращі п’єси якого упродовж десятиліть багато в чому визначали не лише обличчя національної драматургії й українського театру, а і всієї вітчизняної культури.

Багатогранна духовна спадщина М. Кропивницького вивчалася понад сто тридцять років. Однак тривала й копітка науково-дослідницька робота залишилась незавершеною. Так, дослідники майже зовсім не торкалися ролі драматурга в боротьбі за українське національне відродження, що значною мірою знайшло відображення в його п’єсах. Серед них – “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Замулені джерела”, “Конон Блискавиченко”, “Розгардіяш”, “Скрутна доба”, “Старі сучки й молоді парості”, “Голомозий” і багато інших. Поза увагою літературознавців залишилися й такі надто важливі морально-філософські домінанти, характерні для драматургії Кропивницького, як питання духовного здоров’я нації, морально-психологічний аспект проблеми злочину й покарання, створення письменником позитивного образу заможного селянина (в сучасному розумінні фермера), інші актуальні як для тієї доби, так і для нашого часу константи. Малодослідженою є також проблема зв’язку драматургії Кропивницького з українською і світовою літературою. З поля зору літературознавців і театрознавців значною мірою випав останній період життя і творчості драматурга, коли він, живучи у своїй садибі на хуторі Затишок, продовжував створювати нові оригінальні п’єси, перекладав твори російських і світових майстрів слова (Гоголя, Некрасова, Шекспіра, Мольєра), працював над своїми мемуарами, виїздив на гастролі до багатьох українських і російських міст (Харкова, Полтави, Києва, Катеринослава, Одеси, Санкт-Петербурга, Москви, Ростова-на-Дону, Саратова), презентуючи в такий спосіб власні творчі досягнення й надбання національної драматургії загалом, разом з аматорами виставляв у провінційних містах та селах українські драми й комедії, знайомив місцеве населення з поезіями Т. Шевченка, Л. Глібова, інших письменників, відкрив у себе на хуторі початкову школу з українською мовою навчання. Крім того, є й ще одна досить важлива проблема, що потребує термінового вивчення й переосмислення. Оскільки дослідження духовної спадщини Кропивницького за радянських часів (а це більша частина наукових джерел, присвячених аналізу його творчого доробку) розглядалася зазвичай з позицій марксистсько-ленінської ідеології, це нерідко призводило до серйозних розбіжностей з життєвою правдою. Досить яскраво подібні тенденції проявились, зокрема, при розгляді п’єс “Розгардіяш”, “Скрутна доба”, “Зерно і полова”, інших драм і комедій письменника, особливо останнього періоду, де відображуються події, пов’язані з першою російською революцією 1905 – 1907 років.

Зважаючи на це, а також те, що у вітчизняному літературознавстві творчість митця в контексті драматургічного процесу його доби в повному обсязі жодного разу не розглядалась, назріла нагальна потреба дослідити тему “Марко Кропивницький і українська драматургія другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” як окрему, самостійну проблему. Це дасть змогу глибше осмислити творчість драматурга, розвиток тогочасного літературного й театрального процесу загалом.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною наукової теми кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди “Концепція людини в українській літературі”.

Мета роботи полягає в цілісному і системному дослідженні драматургічної творчості Марка Кропивницького у контексті літературного процесу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Мета вимагає розв’язання таких завдань:

– з’ясувати ступінь вивчення досліджуваної проблеми;

– схарактеризувати основні здобутки української драматургії другої

половини ХІХ – початку ХХ століття;

простежити творчу еволюцію Кропивницького-драматурга;

проаналізувати домінантні теми, мотиви, проблеми творчості митця;

розкрити мистецтво характеротворення в п’єсах письменника;

виявити особливості жанрової палітри й архітектоніки

драматургічних творів Кропивницького;

– встановити причетність п’єс Кропивницького

до українського модернізму;

– дослідити мовну майстерність письменника;–

визначити місце і значення драматургічної спадщини Кропивницького

в українському літературному процесі його часу. 

Об’єктом дослідження є літературний процес в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ століття, історія розвитку драматургії і театру.

Предмет дослідження – п’єси Кропивницького, його епістолярна спадщина, архівні матеріали, артистична, режисерська й громадська діяльність драматурга.

Методологічну та теоретичну основу дисертації складають теоретико-літературні й історико-літературні праці І. Франка, О. Білецького, Г. Сивоконя, М. Жулинського, М. Сулими, М. Ткачука, А. Гуляка, Т. Гундорової, С. Павличко, М. Моклиці, С. Кіраля, Ю. Безхутрого, зарубіжних дослідників – Б. Шоу, А. Аникста, М. Бахтіна, В. Сахновського-Панкеєва, а також монографії і наукові розвідки з проблем теорії та історії української драматургії  й театру М. Вороного, С. Єфремова, Д. Антоновича, П. Руліна, М. Йосипенка, П. Киричка, П. Хропка, О. Ставицького, Л. Стеценка, В. Івашківа, Л. Дем’янівської, Г. Семенюка, Л. Мороз, Я. Голобородька, С. Хороба та ін.

Дисертація ґрунтується на принципі історизму: всі художні твори вивчаються в межах конкретної літературної епохи, з усіма характерними для неї особливостями проблематики й поетики.

У процесі дослідження широко застосовуються різні методи й підходи. Відповідно до завдань і мети дисертації використовується, зокрема, системно-комплексний погляд на внесок М. Кропивницького в літературно-культурний процес, сутність якого, за словами І. Франка (стаття “З останніх десятиліть ХІХ в.”), полягає в тому, щоб “показати, як разом із літературною творчістю розвивалась у нас і мова – і ще щось далеко більше; розвивався рівень нашої цивілізації, сила нашого національного почуття”. Крім того, до уваги взято здобутки порівняльно-історичної школи, що дає змогу виразно окреслювати суспільний і культурний контекст, у якому створювалися й удосконалювалися п’єси драматурга, надбання сучасної компаративістики: інтертекстуальний аналіз і типологічні зіставлення, які допомагають виявляти спільне в загальному драматургічному процесі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що:

уперше в українському літературознавстві робиться  спроба наукового осмислення драматургічної спадщини Марка Кропивницького в контексті літературного процесу його доби з сучасних наукових засад;

з позицій сьогодення розглядаються маловивчені й вилучені з наукового обігу п’єси, зокрема “Титарівна” (за Шевченком), “Замулені джерела”, “Вій” (за Гоголем), “Нашествіє варварів”, “Страчена сила”, “Скрутна доба”, “Старі сучки й молоді парості”, “Зерно і полова”, “Хоч з мосту в воду головою” (за Мольєром) тощо;

ґрунтовно досліджуються такі провідні для творчості Кропивницького домінанти, як  категорія національного та проблема духовного здоров’я українського народу;

уперше по-новому розв’язується проблема позитивного героя у драматургії Кропивницького;

уперше на основі маловідомих матеріалів і старої періодики ґрунтовно вивчається останній період життя Кропивницького;

у літературному доробку письменника всебічно, на конкретних текстах, аналізуються традиції І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, В. Шекспіра, Ж.-Б. Мольєра, О. Грибоєдова, О. Пушкіна, О. Островського, Л. Толстого, інших відомих українських і світових митців, а також зворотній процес, тобто вплив п’єс Кропивницького на творчість його сучасників і послідовників, зокрема І. Франка, А. Чехова, Д. Бедзика та ін.

Вихідним положенням дисертації є визначення місця і ролі драматургії М. Кропивницького в літературно-театральному процесі його доби.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Наслідки дослідження уможливлюють формування нових конструктивних підходів до розуміння творчості українських драматургів доби Кропивницького, сприяють визначенню їх місця в національному літературно-мистецькому процесі другої половини ХІХ і початку ХХ ст. Результати дисертації можуть бути використані викладачами філологічних факультетів у вузівському викладанні історії української літератури, загальних курсах української літератури, а також спецкурсах та спецсемінарах, присвячених українській драматургії, творчості М. Кропивницького, історії українського театру, при написанні монографічних досліджень і підручників з історії української літератури й театру. Ними можуть послуговуватися вчителі української літератури в гімназіях, ліцеях і загальноосвітніх школах.

Особистий внесок здобувача. Дослідження узагальнює самостійні наукові пошуки автора. Основні ідеї дисертації оприлюднені в трьох монографіях, брошурі і багатьох наукових статтях. Усі праці виконані самостійно, без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалась і схвалена на засіданні кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди.

Матеріали дисертації протягом багатьох років використовуються у трьох спецсемінарах: “Театральне мистецтво як складова професійної підготовки майбутнього вчителя (на матеріалі історії слобожанського драматичного театру)”, “Виховання національної свідомості майбутнього вчителя на матеріалі українського театру і драматургії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” та “Марко Кропивницький і Слобожанщина”, що ведуться автором дослідження на факультетах початкового й заочного навчання Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди, вивчаються учнями загальноосвітніх шкіл міста Харкова й області на уроках української літератури та уроках, присвячених вивченню рідного краю.

Результати дослідження обговорювалися на дванадцяти наукових конференціях різних рівнів, а саме: Другій міжнародній Кирило-Мефодіївській конференції “Слов’янська писемність та культура” (Куп’янськ, 2000), Міжнародній науковій конференції “Функціонування мовних одиниць у художньому і публіцистичному мовленні” (Херсон, 2001), П’ятих слобожанських читаннях, присвячених 10-річчю незалежності України (Харків, 2001), Всеукраїнській науковій конференції “Поетика художнього тексту” (Херсон, ), ХІ Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго “Мова і культура” (Київ, 2002), Міжнародній науковій конференції “Шості слобожанські читання” (Харків, 2002), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Громадське виховання молоді засобами мови та літератури” (Полтава, 2003), ХІІ Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго “Мова і культура” (Київ, 2003), Міжнародній науковій конференція “Підсумки і перспективи розвитку літератури та літературознавчої думки ХХ ст. До 200-річчя Харківського університету і філологічної школи факультету” (Харків, 2003), Науковій конференції, присвяченій 225- й річниці від дня народження видатного діяча національної культури Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (Харків, 2003), Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми слов’янської філології” (Бердянськ, 2005), Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми функціональної лінгвістики” (Харків, 2005).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які членуються на підрозділи (крім першого розділу), висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи  436 сторінок (основний текст становить 391 сторінку). Список використаних джерел налічує 571 позицію.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв’язок з науковими програмами, формулюється мета і завдання, об’єкт і предмет, визначається методологічна основа і конкретні методи, наукова новизна роботи, окреслюється теоретична й практична цінність отриманих результатів.

У першому розділі “Парадигма наукових інтерпретацій спадщини М. Кропивницького” досліджується все розмаїття критичних оцінок творчості драматурга. Аналіз науково-критичних джерел, літератури мемуарного характеру свідчить про велику увагу вітчизняних критиків, літературознавців і театрознавців до артистичної, режисерської та драматургічної діяльності Кропивницького. Без коментарів не залишився практично жоден із відомих спектаклів за його участю, жодна з його оприлюднених драм і комедій. Уже в перших відзивах на вистави за п’єсами митця, в рецензіях на збірку його творів, що вийшла друком 1882 року, на шпальтах тогочасних періодичних видань (“Заря”, “Южный край”, “Одесский вестник”, “Заграничный вестник” та ін.) зазначається, що на авансцені українського літературно-мистецького життя з’явився по-справжньому великий талант. Наголос робиться, з одного боку, на правдивому зображенні Кропивницьким етнографічних картин, різноманітних народних обрядів, запозичених прямо з життя, вишуканості мови його п’єс, а з іншого – на продовженні кращих реалістичних традицій української і російської літератур (Т. Шевченка, Г. Успенського, М. Салтикова-Щедріна), на умінні створювати тонкі психологічні характери пересічних людей з чітко окресленими національними прикметами і, що особливо важливо, – на зверненні до змалювання глибоких соціальних протиріч у пореформеному селі, які виникли завдяки появі новітніх визискувачів трудового люду: глитаїв і сільської старшини.

Інтерес до багатогранної творчості Кропивницького не припинявся ні за його життя, ні після смерті, свідченням чого є численні наукові дослідження і в дореволюційний період, і в радянську добу, і в часи незалежності України. До аналізу театральної і літературної діяльності драматурга зверталися найавторитетніші фахівці, притому не лише з Наддніпрянської України, а й з Росії, Галичини і діаспори.

Розгорнутий аналіз п’єс Кропивницького намагалися зробити І. Франко, М. Петров, М. Комаров, В. Горленко, М. Вороний, В. Катранов, Олена Пчілка, С. Єфремов, П. Рулін, І. Пільгук, П. Киричок, М. Йосипенко, Л. Стеценко, Л. Мороз та ін. Усі вони наголошували на великих заслугах митця перед національною драматургією зокрема і українською культурою в цілому, втім його артистичний і режисерський хист зазвичай поціновувався вище, ніж літературне обдарування. Особливо велика роль драматурга бачилася критиці (М. Вороний, В. Горленко, І. Карпенко-Карий, С. Єфремов) у справі створення національного професійного театру і вихованні артистичної молоді.

Прикметно, що в добу незалежності України з’явилися серйозні наукові дослідження, присвячені аналізу окремих аспектів літературного доробку Кропивницького. Це кандидатські дисертації С. Гаврилюк і М. Киричка. Перша націлена на висвітлення проблеми психології селянина і християнської моралі у драматургії митця, а друга на вивчення драми Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю” в українському літературному і театральному контексті другої половини ХІХ ст.

Проте праці згаданих та інших дослідників не вповні висвітлюють порушені письменником проблеми, в тому числі й такі провідні для його творчості, як тема українського національного відродження, питання девальвації духовних цінностей у свідомості широких верств населення, генетичного зв’язку літературного доробку письменника з українською та світовою літературами, не говорячи вже про те, що й дотепер не створено жодної монографічної праці, у якій би були проаналізовані всі оригінальні п’єси митця (особливо останніх років життя), тим більше з позицій сьогодення.

У другому розділі “Іпостасі творчої діяльності митця” окреслюються основні етапи багатогранної творчості драматурга.

У підрозділі “М. Кропивницький у контексті літературно-мистецького життя 50 – 70-х років” акцентується увага на формуванні художньої аксіології майбутнього драматурга, починаючи з підліткового віку, висвітлюється акторська, режисерська й літературна діяльність митця до заснування ним на початку 1880-х років професійного театру.

Велике значення для формування художнього світогляду Кропивницького мало те, що члени сім’ї його бабусі У. Дубровинської, у якої він жив під час навчання в Бобринецькій повітовій школі, були музично обдарованими людьми. Його дядьки Олексій, Єгор, Микола і Федір добре грали на різних музичних інструментах, любили літературу (особливо твори Гоголя й Котляревського), разом із Марком співали народних пісень. Саме в ці роки під враженням виступу трупи Л. Млотковського, що завітала до Бобринця влітку 1854 р., хлопчина починає брати активну участь у місцевому театральному гуртку, де проявились його неабиякі акторські здібності. Згодом, у 60-ті роки, Кропивницький продовжить свою театральну діяльність у драматичному гуртку, створеному акторами Соболєвими. Саме силами цього аматорського колективу була виставлена його перша п’єса “Микита Старостенко, або Незчуєся як лихо спобіжить” (1863), яка після суттєвої переробки одержала назву “Дай серцеві волю, заведе у неволю”. А через деякий час письменник створює комедії “Помирились” (1869) та “За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання” (1871).

Восени 1871 року драматург переходить працювати на професійну сцену. Перебуваючи тривалий час у російських трупах Одеси, Харкова та інших міст тодішньої країни, він використовує щонайменшу нагоду для постановок українських драматичних творів, зокрема таких, як “Не ходи, Грицю, на вечорниці” і “За Немань іду” В. Александрова, а також власної драми “Дай серцеві волю, заведе у неволю”.

Значною подією в культурному житті України була гастрольна поїздка Кропивницького до Петербурга влітку 1874 року. Задля цього митцем була сформована перша в історії українського театру невеличка професійна трупа, підготовлений репертуар із п’єс тогочасної національної драматургії, а також широка концертна програма з українських пісень. Виступи українських акторів у столиці Росії тривали понад три місяці і мали великий успіх у глядачів.

1875 року драматург їде з шестимісячними гастролями до Галичини та Буковини, де завдяки його виступам місцеві актори і глядачі дістали змогу безпосередньо познайомитися з кращими зразками української драматургії у виконанні одного з найвидатніших тогочасних митців.

Про історію створення драматургом українського професійного театру, його важливі художні здобутки йдеться в підрозділі “Естетичні пріоритети театру М. Кропивницького”. Тут, зокрема, зазначається, що, починаючи з осені 1881 року, тобто відразу після одержання дозволу на постановку українських п’єс, митець активно починає працювати на користь національного драматичного мистецтва, на основі російського театрального колективу Г. Ашкаренка створює українську професійну трупу, з якою з великим успіхом у січні 1882 року виступає в Києві, а в жовтні засновує в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) Театральне товариство, більш відоме під назвою першої трупи українських корифеїв. До складу трупи увійшли такі згодом відомі майстри української сцени, тоді ще учні Кропивницького, як М. Заньковецька, Н. Жаркова, А. Маркова, О. Вірина, М. Садовський, І. Загорський, Л. Манько, К. Стоян-Максимович, І. Бурлака та чимало інших талановитих акторів. З кінця 1883 року до товариства приєдналися П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич, М. Садовська-Барілотті, В. Грицай, Л. Квітка, М. Маньківська, Ю. Касиненко і М. Старицький. Останньому Кропивницький передав адміністративне керівництво трупою, залишивши за собою режисерську й акторську роботу.

1885 року, відокремившись від Старицького, Кропивницький знову створює власну трупу. Разом з ним залишаються мало не всі провідні актори театру корифеїв. Із цим колективом драматург кілька років успішно гастролює по різних містах України, Росії, Закавказзя.

Надзвичайно велике значення для подальшого розвитку як національної культури, так і української державності мала гастрольна поїздка трупи Кропивницького до Петербурга взимку 1886 – 1887 рр., де вона була визнана фахівцями театрального мистецтва (передусім О. Суворіним) кращою серед усіх драматичних колективів тодішньої країни, де своєю славою українські актори затьмарили навіть іноземні театри, які в цей час гастролювали в північній столиці. Все це, без сумніву, сприяло більш глибокому знайомству цивілізованого світу з Україною, а отже, зрештою, й визнанню її цим світом.

У цьому підрозділі також наголошується, що Кропивницький був не лише великим драматургом, а й неперевершеним актором і режисером, відомим композитором. Головною запорукою успіху його театру були акторський ансамбль (у цілковитій гармонії з роботою хористів, статистів, сценічним оформленням тощо) і неперевершена акторська техніка. Головні сценічні принципи, які застосовував митець, лягли в основу творчого методу засновників Московського Художнього академічного театру К. Станіславського і В. Немировича-Данченка.

У третьому підрозділі “Останній період життя й творчості драматурга” досліджуються маловідомі сторінки з творчого доробку Кропивницького під час його мешкання на Слобожанщині, де він активно продовжував створювати нові оригінальні п’єси, серед них і дитячі (“Івасик-Телесик” і “По щучому велінню”), якими започаткував репертуар для театру юного глядача, разом з аматорами і професійними акторами виставляв у повітових містах та селах українські п’єси, виїздив на гастролі до Харкова, Києва, Одеси, Петербурга, Саратова й інших великих міст тодішньої країни, займався просвітницькою діяльністю.

На межі ХІХ –ХХ ст. садиба митця хутір Затишок була одним із найвідоміших культурних осередків України, який постійно відвідували знані актори, письменники, художники, вчені. Серед них – Карпенко-Карий, Садовський,  Мар’яненко. Тривалий час тут жили родичі Т. Шевченка.

Крім того, в цьому підрозділі на основі маловідомих джерел висвітлюються творчі й особисті стосунки драматурга з М. Лисенком, М. Аркасом, Д. Яворницьким, І. Рєпіним, М. Сумцовим, Д. Багалієм, Б. Грінченком, І. Мар’яненком, іншими представниками української й російської еліт, звертається увага на те, що садиба письменника заживає в цю добу слави одного з кращих у Харківській губернії приватних сільських підприємств, де запроваджуються новітні технології з вирощування і збирання врожаю.

Третій розділ “М. Кропивницький – драматург” присвячений новому прочитанню літературного доробку письменника.

У першому підрозділі “Панорамний огляд української драматургії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” аналізується весь спектр українського драматургічного процесу зазначеного періоду, окреслюються основні проблеми, що порушувалися тогочасними авторами п’єс у Наддніпрянській Україні, Галичині й Буковині.

Перші літературні й театральні спроби Кропивницького припадають на 1850-ті роки, коли українська драматургія і театр перебували у глибокій кризі. П’єси, що створювалися в цей період, являли собою здебільшого наслідування класичних творів із широким використанням фольклорних та етнографічних джерел. Особливою популярністю користувалися твори комедійного жанру. Характерним прикладом є водевіль Д. Дмитренка “Кум-мірошник, або Сатана в бочці”. За основу його сюжету взято поширений у народнопісенній творчості мотив залицяння кума до куми.

60 –70-ті роки ознаменувалися появою таких етнографічно-побутових п’єс, як “Чумак” С. Руданського, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Доля” М. Нордеги (Стеценка), “Микита Старостенко, або Несчуєся як лихо спобіжить”, “Помирились”, “За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання”, “Пошились у дурні” М. Кропивницького, “Сватання невзначай”, “Ятрівка” О. Цисса, “Був кінь, та з’їздився” М. Костянтиновича, “Заручини напомацки” І. Наумовича, “За Немань іду”, “Не ходи, Грицю, на вечорниці” В. Александрова, “Як жінки чоловіків морочать” Г. Бораковського, “На Кожум’яках” І. Нечуя-Левицького та деяких інших.

Значне місце в репертуарі тогочасного українського театру посідали перекладні розважальні комедії (зокрема французькі мелодрами “Сестра Тереза”, “Дві сирітки”, “Материнське благословення”, “Тридцять років, або Життя гравця” та ін.).

Основну причину дещо загальмованого розвитку української культури в ці роки на Наддніпрянщині слід шукати в політиці російського царизму, націленій на знищення будь-яких проявів духовності національних меншин (мається на увазі валуєвський циркуляр від 1863 року, так званий Емський указ Олександра ІІ тощо), проявів ксенофобії щодо української культури з боку російських чиновників та ін.

У значно ліпших умовах, принаймні на перший погляд, перебувала українська культура в Галичині, що входила в цю добу до складу Австро-Угорської імперії, де офіційно дозволялося друкувати українською мовою будь-яку літературу. Австро-Угорська держава навіть частково фінансувала український театр. З іншого боку, кошти, що виділяла держава для розвитку галицького сценічного мистецтва, були мізерними. Фінансування йшло через так званий крайовий виділ, котрий призначав і керівника театру, а отже, мав можливість впливати на формування його репертуару та ідейно-естетичної спрямованості. Втім найбільшою хибою західноукраїнського театру була його відірваність від національних основ, оскільки на чолі драматичних труп тут стояли здебільшого актори польського походження. Репертуар був в основному перекладний. Грали в Галичині, щоправда, й драми та комедії українських авторів. Це були зазвичай п’єси І. Котляревського та  Г. Квітки-Основ’яненка, але, як і твори європейських та російських письменників, перелицьовані (інколи до невпізнання) відповідно до художньо-естетичного смаку місцевої публіки, яка значною мірою перебувала під впливом австрійського та німецького мистецтва, де в ті часи (особливо в першій половині ХІХ ст.) популярним був напрям під назвою бідермайєр. 

Серед західноукраїнських драматургів, які зробили значний внесок у національну культуру, варто назвати П. Свенціцького-Стахурського, більш відомого під псевдонімом Павло Свій. Його доробок налічує близько двадцяти п’єс, серед яких переклади українською мовою з Ж.-Б. Мольєра, В. Шекспіра, О. Фредра, Ю. Коженьовського, інших європейських авторів, а також переробки й інсценізації творів відомих українських письменників (в тому числі “Марусі” Г. Квітки-Основ’яненка й “Катерини” Т. Шевченка).

Чимало на драматургічній ниві вдалося зробити також І. Гушалевичу (“Підгоряни”, “Сільські пленіпотенти”), С. Воробкевичу (“Три грації”, “Гнат Приблуда” , “Убога Марта”, “Золотий мопс”, “Пані молода з Боснії”, “Новий двірник”), Ю. Федьковичу (“Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест”, “Керманич”, “Як козам роги вправляють”), К. Устияновичу (“Олег Святославович Овруцький”, “Ярополк Перший Святославович, великий князь київський”) та ін.

Суттєво змінюється ситуація в розвитку національної драматургії в 1880-ті роки. Після організації в Наддніпрянській Україні професійного театру постає необхідність поповнення й оновлення дуже бідного тогочасного репертуару. Найуспішніше працюють на цій ниві М. Кропивницький і М. Старицький, які не тільки активно створюють оригінальні п’єси, а й пристосовують для потреб національної сцени твори інших письменників. Кропивницький, зокрема, завершує в ці роки такі п’єси, як “Глитай, або ж Павук”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “По ревізії”, “Лихо не кожному лихо – іншому й талан”, “Дві сім’ї”, “Зайдиголова”, “Чмир”, “Олеся” та ін. Перу Старицького належать драматичні твори “Не судилось”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “По-модньому, або Коли б не турнюри, не задихались би мацапури”, “Богдан Хмельницький”, “Розбите серце”, “У темряві”, “Талан” тощо.

Саме в цей період на користь рідної сцени розпочинає працювати й досягає найвищих щаблів І. Тобілевич (Карпенко-Карий). Він створює такі високохудожні твори, як “Бурлака”, “Підпанки”, “Бондарівна”, “Безталанна”, “Наймичка”, “Розумний і дурень”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Батькова казка”, “Паливода ХVІІІ століття”, у яких порушуються найгостріші проблеми тогочасного життя.

Крім згаданих майстрів слова, у 80-ті роки певний внесок у розвиток національної драматургії зробили Панас Мирний (“Лимерівна”, “Перемудрив”, “У черницях”), П. Куліш (“Байда, Князь Вишневецький”), І. Нечуй-Левицький (“Голодному й опеньки м’ясо”) та деякі інші, менш відомі автори. Серед останніх варто назвати Олену Пчілку (“Світова річ”, “Сужена не огуджена”, “Злочинниця”), О. Кониського (“Порвалась нитка”, “І на пронозу єсть заноза”, “По вусам текло, а в рот не попало”), Г. Борковського (“Оказія з пампушкою”, “Різдвяний вечір”, “Старі до молодих не підгортайтесь”, “Як долі немає, то й щастя минає”, “Із моря житейського”, “Лихом щастя не добудеш”), В. Мову (“Старе гніздо й молоді птахи”), Т. Сулиму (“Дячиха”).

Суттєво поповнилася скарбниця національної драматургії і в подальші роки. На зламі століть з’являються п’єси “Понад Дніпром”, “Чумаки”, “Сава Чалий”, “Хазяїн”, “Суєта”, “Житейське море” І. Карпенка-Карого, “Перед волею”, “Нашествіє варварів”, “Супротивні течії”, “Конон Блискавиченко”, “Мамаша”, “Страчена сила”, “Розгардіяш”, “Скрутна доба”, “Старі сучки й молоді парості”, “Зерно і полова” М. Кропивницького, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Крест жизни” М. Старицького.

В останнє десятиріччя ХІХ ст. до уславленої когорти вітчизняних драматургів приєднуються такі вже відомі в українській літературі письменники, як Б. Грінченко (“Ясні зорі”, “Степовий гість”, “Серед бурі”, “Нахмарило”) і Леся Українка (“Блакитна троянда”, “У пущі”).

Значна увага галицьких драматургів кінця ХІХ – початку ХХ ст., як і в попередні роки, приділяється історичній темі. Тут варто згадати такі п’єси, як “Федько Острожський”, “Гальшка Острожська” О. Огоновського, “Павло Полуботок, наказний гетьман України” О. Барвінського, “Василько Ростиславович”, “Петро Конашевич Сагайдачний”, “Кочубей і Мазепа” С. Воробкевича та “Хмельницький” Ю. Федьковича.

Одним із кращих галицьких драматургів останніх десятиліть ХІХ ст. по праву вважається Григорій Цеглинський (літературний псевдонім – Григорій Григорієвич), який у гумористичному ключі висвітлював у своїх комедіях яскраві епізоди з тогочасної дійсності галичан. Так, у комедії “На добродійні цілі” (1883) в сатиричних барвах змальовуються окремі хиби світогляду національної інтелігенції. В одноактівці “Тато на заручинах” (1884) висміюється чваньковитість представників дрібної шляхти.

Вагомий внесок в українську драматургію, і галицьку зокрема, зробив талановитий письменник, журналіст, літературний критик і перекладач Михайло Павлик, якому належить низка перекладів українською мовою шедеврів європейської літератури. Це здебільшого були найновіші твори, в яких порушувалися гострі соціальні проблеми. Серед них – “Гроза” (в перекладі “Буря”) О. Островського, “Влада темряви” Л. Толстого, “Ткачі” Г. Гауптмана, “Селяни” В. Реймонта, “Ворог народу” Г. Ібсена.

З 90-х років, досить активну участь у театрально-драматургічному житті Західної України починає брати Іван Франко, притому не лише як автор численних театральних статей і рецензій, а і як драматург. Він, зокрема, є автором таких п’єс, як “Рябина”, “Украдене щастя”, “Сон князя Святослава”, “Учитель”, “Кам’яна душа”, “Будка ч. ”, “Майстер Чирняк” та ін. У своїх драматичних творах митець із великою художньою майстерністю висвітлює найактуальніші проблеми тогочасного народного життя.

Характеризуючи український драматургічний процес кінця ХІХ – початку ХХ ст. взагалі, неважко помітити, що принаймні до кінця 90-х років значна увага українських драматургів продовжує зосереджуватись на житті села, що обумовлено було об’єктивними причинами, пов’язаними з утисками національної культури російським царизмом, який забороняв висвітлення інших тем. Але водночас порівняно з 60 – 70-ми роками у творах цього періоду подається вже більш глибоке осмислення різноманітних соціальних явищ, правдивіше і всебічніше висвітлюється життя й побут українського селянства в пореформений період, одночасно поступово сходить нанівець питома вага фольклорно-етнографічного матеріалу.

Українська драма дуже помітно зросла за цей період не тільки кількісно, а й якісно. Головним стимулом для її розвитку було створення у Східній Україні національного театру, зі сцени якого митці намагалися донести до широких народних верств живе українське слово, нагадати співвітчизникам про їхню етнічну приналежність, звернути увагу на болючі проблеми повсякденного життя.

У підрозділі “Провідні теми, мотиви, образи” зазначається, що Кропивницький порушив у своїх п’єсах чи не всі актуальні питання доби. До таких знакових тем належать, зокрема, теми глитайства (“Глитай, або ж Павук”), свавілля сільської адміністрації (“По ревізії”), організації хліборобських спілок (“Конон Блискавиченко”) та ін.

Лейтмотивом через усю творчість Кропивницького проходить тема українського національного відродження. Одним із її важливих чинників є проблема, пов’язана з катастрофічною девальвацією віковічних духовних цінностей у свідомості людей, які в умовах капіталізації українського села стали все більше відриватись від духовних основ свого народу. Певну данину розробці цієї проблеми віддають, щоправда, й два інші найвизначніші драматурги доби  – Старицький і Карпенко-Карий. Проте у творчості згаданих письменників вона не носить такого глобального масштабу, як у Кропивницького, не пов’язується з загальнонаціональним лихом. Створюючи типові образи моральних покручів, відображаючи окремі елементи деградації в середовищі сучасної йому сільської молоді загалом, Кропивницький наполегливо проводить думку, що це постійна стійка тенденція, яка охоплює все більші й більші прошарки населення. Про це йдеться, зокрема, в таких драмах, як “Де зерно, там і полова”, “Замулені джерела”, епістолярній спадщині письменника.

Ліки від духовного занепаду співвітчизників драматург вбачає в українському національному відродженні. Цій проблемі тією чи іншою мірою присвячена більшість його п’єс (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Олеся”, “Замулені джерела”, “Нашествіє варварів”, “Супротивні течії”, “Розгардіяш”, “Скрутна доба”, “Старі сучки й молоді парості” та ін.), у яких наголошується на необхідності розкріпачення рідного слова, збереження принципів високої духовності, заснованої на засадах християнської етики, кращих народних традицій, провадиться думка про важливість відкриття національних шкіл, газет, журналів тощо. До цього питання письменник постійно повертається в листах до друзів і знайомих, державних діячів, у своїй театральній і громадській діяльності.

Іншою важливою складовою боротьби Кропивницького за національне відродження України є, без сумніву, його зусилля, спрямовані на очищення рідної сцени від різноманітного літературного мотлоху. Цій проблемі письменник присвячує оповідання російською мовою “С хлеба на квас” та комедію “Нашествіє варварів”, у яких з усією гостротою порушується питання про необхідність скасування залежності театральних колективів від різноманітних ділків, що, не маючи жодного відношення до справжнього мистецтва, паразитували на популярності у глядачів високохудожніх українських п’єс.

Значна увага у творчості Кропивницького приділяється темі української жінки, що нерідко була жертвою несправедливих суспільно-економічних відносин, сімейною рабинею, яка мусила покірно терпіти знущання свого чоловіка, його родичів, а то і власних батьків, і водночас справжньою вольовою натурою, здатною кинути виклик “владі темряви”. Характерними прикладами таких постатей є Олена (“Глитай, або ж Павук”), Оксана (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”), Зінька (“Де зерно, там і полова”), Домаха (“Зайдиголова”) й деякі інші. Чимало героїнь Кропивницького в боротьбі за власну гідність здатні пожертвувати навіть власним життям.

По-новому у творчості Кропивницького підноситься питання відповідальності людини за скоєний злочин. За Кропивницьким, злочин перед людьми – це передусім гріх перед Богом. Промовистим свідченням цього є доля Єфрема Заїки (“Страчена сила”), який, пограбувавши начебто заради шляхетної мети п’яного купця, так і не зміг вибачити собі порушення одного з основних християнських постулатів. Саме в цьому полягає основна відмінність героя Кропивницького від Василя Цокуля (“Наймичка” Карпенка-Карого). Цокуль, щоправда, також має відповідати за свій гріх перед Богом і так само це добре усвідомлює. Проте в нього інша морально-філософська концепція. Персонаж Карпенка-Карого щиро вважає, що завдяки своєму багатству може собі дозволити деякі відхилення від загальновизнаних морально-етичних норм, а отже, свідомо крок за кроком переступає межу дозволеного і продовжує робити це до тих пір, аж поки не скоює такий страшний гріх, від якого вже не можна відкупитись всіма скарбами світу.

Світовідчуття Єфрема Заїки багато в чому суголосне моральному стану Родіона Раскольникова – героя роману Ф. Достоєвського “Злочин і кара”. Обидва вони після вчинення злочину (хоча й різного за масштабами) відчувають великий душевний розлад, який зрештою вгамовують через “примирення” з Богом (у кожного з них, щоправда, свій шлях до Всевишнього).

У підрозділі “Мистецтво характеротворення” з’ясовується майстерність Кропивницького зображувати цікаві людські характери. У арсеналі письменника можна віднайти чимало різноманітних прийомів, які він досить вправно застосовує для змалювання портретів своїх персонажів. Одним із них є мистецтво сатиричного характеротворення. У цьому контексті варто згадати таких його героїв, як сільські підприємці (глитаї) Йосип Бичок (“Глитай, або ж Павук”), Кіндрат Балтиз (“Олеся”) і Тихон Кирпа (“Старі сучки й молоді парості”), представники місцевої влади Василь Миронович і Севастьян Скубко (“По ревізії”), міщани Панас Гурін (“Помирились”) і Демко Пшінка (“Чмир”), селяни Конон Зажеря (“Замулені джерела”) і Данило Кугутенко (“Зерно і полова”) та багато ін.

Іншими засобами зображує драматург портрети позитивних персонажів, які зазвичай виходять у нього дещо ідеалізованими. Такими є, зокрема, герої його драми “Дай серцеві волю, заведе у неволю” Семен Мельниченко, Одарка Степаненкова й Іван Непокритий. Це романтизовано-ідеалізовані портрети, так би мовити, “нових людей”, які мали бути своєрідним прикладом для наслідування. Так драматург шукав “рецепт” для удосконалення сучасного йому суспільства, яке він уважав несправедливим і тому постійно піддавав нищівній критиці. Серед образів “нових людей” Кропивницького можна віднайти позитивні постаті з-поміж представників місцевої влади,  панівного класу, жінки-інтелігентки.

До оригінальних засобів створення Кропивницьким художніх образів належить пісня. Так, у веселому жарті-оперетці “Пошились у дурні” пісня, виконує не тільки свою основну естетичну функцію, а й служить замість діалогів, допомагаючи в такий спосіб глибше розкрити внутрішній світ дійових осіб. Саме за допомогою пісні спілкуються поміж собою головні персонажі твору Кукса і Дранко.

У четвертому підрозділі “Типологія конфлікту в п’єсах митця” розкривається поетика колізії в драматургії Кропивницького, наголошується, що створення конфліктів у творах письменника відбувається здебільшого у два способи, притому нерідко у межах однієї п’єси. Йдеться про традиційний, тобто зовнішньоподієвий конфлікт, який будується на протидії персонажа обставинам, і конфлікт нового типу, або внутрішньопсихологічний, характерний для “нової драми”.

До традиційних (зовнішньоподієвих) належить, наприклад, конфлікт, що розвивається у драмі “Олеся” поміж орендатором Кіндратом Балтизом і сином його колишнього пана (згодом орендодавцем) Леонідом Загривою. Розгортається колізія поступово. Намагаючись будь-що зійти на вершину економічного благополуччя, Балтиз працює, не покладаючи рук, відмовляє собі в усьому, але водночас пильно стежить за тим, як молодий пан розтринькує батьківське добро, щоб улучити момент для купівлі по закладній з торгів доведене до банкрутства господарство за півціни. На прохання ж сина свого колишнього “благодітеля”, зваживши на його скрутне становище, хоч щось доплатити за землю, новоявлений поміщик ніби ножем відрізує: “Я по закону”. Кінчається цей “поєдинок” тим, що геть розорений Загрива кінчає життя самогубством.

Паралельно з цією колізією виникає у згаданій п’єсі й інша, не менш значима, яка теж поступово переростає в конфлікт, але у якісно новий – внутрішньопсихологічний. Мається на увазі зовні малопомітне протиріччя (хоча воно поступово все більше й більше поглиблюється), що відбувається в душі Олесі. Зумовлене воно неприйняттям дівчиною батькових методів господарювання, заснованих здебільшого на нещадній експлуатації своїх робітників та ледь прикритому шахрайстві. Свідченням внутрішньої напруги героїні Кропивницького є передусім її сором’язливість власного матеріального благополуччя, а також бажання у зв’язку з цим хоч якось зарадити тяжкому становищу односельців, перед якими вона нібито відчуває свою провину. Отже, не дивно, що дівчина допомагає декому з селян по господарству: то за когось городину посапає, то комусь поняньчить дитину. “Кажуть, що діти неповинні в гріхах батьків своїх,  – сповідується вона подрузі, – а от я ніби повинна – немов сором стоїть у мене за спиною, і я боюсь оглянутись”.

Внутрішньопсихологічний конфлікт, який все більше наростає в