КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

НАЗАРЕВИЧ ГАЛИНА ЯРОСЛАВІВНА

УДК 881.133.1’367.2

МОВНИЙ АНТРОПОЦЕНТРИЗМ ФРАНЦУЗЬКОГО РЕЧЕННЯ

Спеціальність 10.02.05 – романські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі французької мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

ПОПОВИЧ Михайло Михайлович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри французької мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ПОМІРКО Роман Семенович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри французької філологіїкандидат філологічних наук, доцент

ЛАСКА Ігор Васильович,

Київський міжнародний університет,

завідувач кафедри романської філології

Захист відбудеться 20.12.2007 року о _13__год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.11 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розісланий 18.11.2007р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

к.філол.н. Л.В.Клименко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Однією з визначальних рис сучасного мовознавства є думка про те, що мова потребує антропоцентричного підходу до її вивчення, при якому людська особистість стає основою визначення предмета, завдань, методів, ціннісних орієнтацій сучасної науки. Загальна тенденція гуманізації наукового знання сприяла усвідомленню лінгвістами того, що аналіз мовних явищ та фактів не може бути об’єктивним, якщо не вийти за межі мови, якщо не звернутись до її творця і носія – людини (І.О.Бодуен де Куртене, В. фон Гумбольдт, О.О.Потебня, Е.Бенвеніст, Р.О.Будагов, Ю.М. Караулов, Н.Д.Арутюнова, В.І.Постовалова). У зв’язку з цим сучасна парадигма мовознавчих досліджень концентрує свою основну увагу на діаді “мова і людина”. При цьому значна увага зосереджується на суб’єктах спілкування, на аналізі їх вербальної діяльності, яка підпорядковується невербальним чинникам (М.М.Бахтін, A.Берредонне, А.Д.Бєлова, В.Б.Бурбело, К.Кербрат-Орекйоні, І.М.Кобозєва, О.С.Кубрякова, Л.М.Мінкін, Р.С.Помірко, Г.Г.Почепцов, І.В.Смущинська, О.І.Чередниченко, та ін.).

Вихідною тезою антропологічної лінгвістики є розуміння мови як невід’ємної риси людини (М.Хайдеггер, І.Г.Гердер, В.фон Гумбольдт, О.О.Потебня, І.О.Бодуен де Куртене, Г.Гійом, Е.Бенвеніст, В.А.Звегінцев). Саме через мову і завдяки мові людина усвідомлює свою суб’єктну сутність і самоутверджується як суб’єкт, який пізнає світ через пізнання самого себе, через пізнання своєї предметної та теоретичної діяльності в ньому, а також включається в активну взаємодією з навколишнім світом, породжуючи всю складну систему людських взаємин. Отже, центральною категорією, яка пояснює у лінгвістиці зв’язок світу, людини і мови, є категорія суб’єкта, яка і виступає фактично формотворчим елементом антропоцентризму.

Дослідження присутності людини у мові, розгляд категорії суб’єкта є, як правило, предметом вивчення синтаксису. Основна одиниця синтаксису – речення є – мовленнєвою формою вираження думок і почуттів людини, які виникли в результаті контакту із зовнішнім світом. Російський академік В.В.Виноградов указував, що “речення як основна форма мовного спілкування є одночасно і засобом вираження думки для мовця і знаряддям розуміння вираженої думки для слухача”. Структурні компоненти речення, їх пропозиційний зміст відображають ставлення людини до дійсності та до інших людей. З огляду на це категорія суб’єкта стає вихідною точкою дослідження речення з позицій антропоцентричної парадигми.

Незважаючи на те, що термін “суб’єкт” широко використовується у мовознавчих дослідженнях, у мовознавчій літературі немає єдиного розуміння його понятійного змісту. Це пояснюється, з одного боку, тим фактом, що мовні явища, які узагальнюються цією категорією, досить складні, а з іншого – походженням та метанауковістю терміна “суб’єкт” (M.Баратен), який використовують з різним категоріальним значенням у низці дисциплін гуманітарного знання.

У філософії суб’єкт – це “людина, що діє, пізнає та протистоїть зовнішньому світові як об’єкту пізнання та перетворення” (Ю.С.Степанов). З позицій логіки терміном суб’єкт позначають елемент дійсності, про який йдеться у мовленні (Н.Д.Арутюнова, Г.В.Колшанський, Ш.Жіро-Дювів’є), іншими словами – це предмет думки, про який виноситься судження. Логічне трактування категорії суб’єкта мало значний вплив на формування мовознавчих поглядів на цю категорію, аж до їх ототожнення.

Намагання відійти від формально-логічних трактувань суб’єкта у мовознавстві ХХ століття пояснює різноманітність дефініцій суб’єкта. Категорія суб’єкта вивчалася як у межах уже наявних методів і підходів, так і в новоутворених наукових концепціях. У граматичній літературі цього періоду це поняття використовувалось у традиційному формально-логічному вченні про члени речення, де його ототожнювали з підметом (А.Е.Кібрик, Е.Кінен, Ч.Н.Лі, С.А.Томпсон); у теорії відмінків та теорії станів воно розглядалось як “предикативний аргумент” відмінкової граматики (Ч.Філлмор); у семантичному синтаксисі його аналізують як компонент суб’єктно-предикатної структури речення (І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, В.М.Русанівський, В.Г.Гак, О.І.Москальська, Л.Теньєр); як складову частину когнітивно-граматичної структури висловлення (Р.В.Лангакер). Суб’єкт був предметом розгляду комунікативної граматики, де він ототожнювався з темою речення (В.З.Дем’янков, Г.О.Золотова, У.Чейф); теорії комунікації, яка бачить у ньому мовця-адресанта (локутора) (К.Бейлон, К.Міно). Дискурсні та текстуальні ознаки категорії суб’єкта широко висвітлювалися в роботах представників французької школи дискурсу (Ж.Отьє-Ревю, М.Пешьо). Проте, незважаючи на багатовікову історію дослідження та велику кількість наукових праць, виконаних на матеріалі різних мов, проблема категорії суб’єкта продовжує залишатися однією з найбільш дискусійних як у загальній лінгвістиці, так і романському мовознавстві й, зокрема у французькому. Зумовлено це тим, що впродовж усієї історії вивчення категорії суб’єкта дослідники звертали увагу на різні його аспекти (логічний, формальний, комунікативний, семантичний, функціональний), не даючи їм системної оцінки.

Системному розв’язанню цієї проблеми сприяло визнання речення як багатоаспектної одиниці (І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, В.М.Русанівський, А.М.Мухін, Н.О.Слюсарева, Ф.Данеш). Теорія різнорівневої структури речення вимагає, з одного боку, відокремленого трактування поняття суб’єкта на кожному рівні речення, а з іншого – цілісного його розгляду у поєднанні формальних та змістових ознак.

Великим здобутком сучасної синтаксичної науки є вирізнення семантико-синтаксичного аспекту речення з-поміж інших його аспектів (І.Р.Вихованець, Л.О.Кадомцева, А.М.Мухін, О.М.Смолянинова та ін.). Семантико-синтаксична структура речення стосується відображення предметів і явищ позамовного світу, вона відтворює те, як логічний зміст думки не універсально, а конкретно у кожній національній мові створює семантику власне речення, його значення, яке є мовним виразом логічного змісту (Л.О.Кадомцева).

У сучасних синтаксичних дослідженнях для позначення мінімальної семантико-синтаксичної одиниці структури речення, використовується термін “синтаксема”, який відображає зв’язок синтаксису і семантики (І.Р.Вихованець, Г.О.Золотова, А.М.Мухін та ін.). Основну організуючу роль у формуванні семантико-синтаксичної структури речення відіграє предикат та його валентні значення, які неодноразово були предметом аналізу багатьох мовознавців (П.К.Адамець, В.В.Богданов, I.Р.Вихованець, В.Г.Гак, С.Д.Кацнельсон, М.Д.Степанова, Г.Хельбиг, Л.Теньєр та ін.). На думку багатьох авторів, семантико-синтаксична валентність предиката визначає кількість субстанціальних синтаксем, указує на їх семантичні функції, відношення між ними та відношення субстанціальних синтаксем до відповідного класу предикатів (Н.Ф.Баландіна). Суб’єктна синтаксема, якій належить особлива роль в організації речення, є семантико-синтаксичною одиницею, оскільки виділяється як на основі семантичних, так і на основі синтаксичних ознак. Типовим вираженням суб’єктної синтаксеми є синтаксична функція підмета. Суб’єктні синтаксеми можуть позначати діяча або носія процесу, стану, якості, кількісної ознаки. Вони характеризуються широким діапазоном сполучуваності, оскільки можуть поєднуватись із предикатами будь-якого семантичного типу.

Суб’єктні синтаксеми відкривають широке поле для досліджень у синтаксисі французької мови, тому що специфіка вираження і функціонування суб’єкта має особливе значення у структурі французького речення. Французька мова порівняно з іншими європейськими мовами, а також і в групі романських мов вимагає обов’язкового вираження суб’єкта, який у більшості випадків збігається із синтаксичною функцією підмета. Наявність у структурі французького речення особливих елементів, які співвідносяться з суб’єктом, слугує для кращого експліцитного вираження суб’єкта, а надлишкове вживання цих елементів пояснюється значною антропоорієнтованістю французького речення, його суб’єктністю.

Актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена насамперед поглибленою увагою сучасного мовознавства до дослідження людини-суб’єкта у світлі загального вектора антропологізації науки про мову. Відсутність в українській та зарубіжній романістиці праць, які б з’ясовували під зазначеним кутом зору проблему категорії суб’єктності та суб’єктних синтаксем, а також комплексного дослідження суб’єктних синтаксем у тісному взаємозв’язку всіх їхніх семантичних та морфолого-синтаксичних ознак у межах речення робить дисертаційне дослідження важливим і актуальним.

Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано в межах наукової теми “Лексико-граматичне значення мовних одиниць та особливості його модифікації у мовленнєвих актах” (код 01 02V006611) кафедри французької мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Робоча гіпотеза дослідження полягає в тому, що французькому реченню властива широка антропоорієнтованість, яка реалізується через категорію суб’єкта та через різні суб’єктноорієнтовані елементи речення, які співвідносяться як центр та периферія.

Метою дисертаційної роботи є системний аналіз категорії суб’єктності французького речення, а також виявлення лексичних, морфологічних та інтонаційно-синтаксичних засобів її вираження.

Відповідно до поставленої мети накреслено такі завдання дослідження:

- осмислити лінгво-філософську концепцію мовного антропоцентризму;

- проаналізувати історичний аспект синтаксичних досліджень категорії суб’єкта в загальному та романському мовознавстві;

- конкретизувати статус суб’єктних синтаксем у системі семантичних компонентів речення;

- здійснити семантичну класифікацію предикатів простого французького речення;

- виділити й охарактеризувати семантичні різновиди суб’єктних синтаксем залежно від семантичних типів предикатів;

- розглянути специфіку мовного вираження суб’єкта в структурі французького речення;

- висвітлити мовні особливості вираження категорії суб’єктності французького речення;

Об’єктом дослідження є функціонально-семантична категорія суб’єктності у структурі французького речення.

Предметом аналізу в роботі є комплексний аналіз мовних засобів вираження суб’єктних синтаксем та суб’єктності французького речення.

Методи і прийоми дослідження. Для досягнення поставленої мети й вирішення завдань дослідження у дисертаційній роботі використано низку методичних прийомів. Метод лінгвістичного спостереження дав змогу осмислити лінгво-філософську природу антропоцентризму та визначити інваріантні ознаки категорії суб’єкта у лінгвістиці та суміжних з нею дисциплінах. Метод моделювання застосовувався при визначенні власне-семантичної, семантико-синтаксичної та формально-синтаксичної структури речення. Для встановлення семантичних типів суб’єктних синтаксем та при вивченні засобів вираження семантико-синтаксичної категорії суб’єкта застосовано прийоми описового, трансформаційного методів та методу функціонального аналізу. З метою виявлення факторів, які впливають на вибір засобів вираження суб’єкта, використано контекстний аналіз. Елементи кількісного методу застосовувались для з’ясування частоти вживання певних засобів вираження суб’єкта, визначення семантичних типів суб’єкта, а також з метою виявлення суб’єктних елементів французького речення.

Матеріалом дослідження слугували реченнєві конструкції, дібрані із художніх творів сучасної французької літератури, наукових текстів, а також синтаксичні моделі сучасного усного дискурсу (близько 15 тисяч речень). В окремих випадках ілюстративні приклади почерпнуто з наукових джерел, які взято за теоретичну основу пропонованого дослідження.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у комплексному аналізі суб’єктних синтаксем французького речення, в процесі якого виділено п’ять основних семантичних різновидів суб’єктів, показано кількісну перевагу певних типів суб’єктів, детально висвітлено лексичне наповнення суб’єктних синтаксем і з’ясовано частотність мовних засобів вираження суб’єкта. Уперше в роботі поставлено питання і аргументовано доводиться існування в структурі речення функціонально-семантичної категорії суб’єктності, яка є значно ширшою за категорію суб’єкта речення і яка виражається мовними засобами різних рівнів.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що використані в дисертації дослідницькі принципи аналізу суб’єктних синтаксем, зокрема аналіз їхніх семантичних та морфолого-синтаксичних ознак, а також введене і опрацьоване категорійне поняття суб’єктності, під яким розуміємо антропоорієнтованість французького речення, сприятимуть поглибленому багатоаспектному вивченню морфологічних та синтаксичних одиниць та категорій і можуть застосовуватись при опрацюванні низки питань з граматики французької мови та інших типологічно подібних до неї мов.

Практичне значення проведеного дослідження полягає в можливості використання його основних положень і результатів у низці теоретичних курсів, зокрема з теоретичної граматики французької мови (розділ “Семантико-синтаксична структура речення”), зі стилістики мови (розділ “Стилістичний аспект граматичних явищ”), з лексикології (розділ “Лексична семантика”), у спецкурсах “Історія лінгвістичних учень”, “Теорія мовної комунікації”, в укладанні навчальних посібників, а також у науково-дослідній роботі студентів та аспірантів.

На захист винесено такі положення:

1. Функціонально-семантична категорія суб’єктності речення є такою ж важливою комунікативною ознакою кожного речення, як і категорія предикативності.

2. У семантико-синтаксичній структурі французького речення існують суб’єктні елементи морфологічного, лексичного, інтонаційно-синтаксичного характеру, які стосуються сфери суб’єкта, співвідносяться з ним як центр і периферія, утворюючи функціонально-семантичну категорію суб’єктності французького речення.

3. Французька мова використовує суб’єктно-предикатну структуру навіть для вираження безсуб’єктних процесів і для передачі різного типу часових та просторових відношень, де місцезнаходження предметів у часі та просторі визначаються стосовно людини.

4. Суб’єктна синтаксема вимагає обов’язкового вираження у структурі французького речення, що пояснюється не тільки обов’язковою двоскладністю французького речення, а й тим фактом, що при виборі елементів для оформлення певної ситуації мовлення у французькій мові обов’язково включається вказівка на мовця чи особу, яка сприймає повідомлення і яка є зрозумілою з ситуації.

5. Якщо у позиції підмета вживаються іменники-назви неістот, то йдеться про персоніфікацію, що пояснюється глибинним антропоморфізмом французької мови, де людина, концептуалізуючи світ, робить це антропоцентрично, з точки зору свого осмислення й інтерпретації світу стосовно себе.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення роботи висвітлені в щорічних аспірантських звітах на кафедрі французької мови ЧНУ, у доповідях і повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських та міжвузівських наукових конференціях: “Франція-Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 2003), “Актуальні дослідження іноземних мов і літератур” (Донецьк, 2003), “Актуальні проблеми романо-германської філології в Україні та Болонський процес” (Чернівці, 2004), “Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур” (Донецьк, 2004, 2006), “Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (Київ, 2006), “Структурно-семантичні і когнітивно-дискурсивні парадигми сучасного романського мовознавства” (Чернівці, 2006).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено у семи статтях, шість із них опубліковано у фахових виданнях ВАК України, а також у матеріалах семи наукових конференцій.

Загальний обсяг дисертації. Обсяг основного тексту складає 157 сторінок, загальний обсяг дисертаційної роботи разом зі списком використаних джерел становить 190 сторінок. Список використаних джерел включає 364 позиції, в тому числі 101 іноземними мовами та 6 найменувань лексикографічних джерел. Список джерел ілюстративного матеріалу становить 52 позиції.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного з них, загальних висновків, списку використаних теоретичних і лексикографічних джерел та списку джерел ілюстративного матеріалу.

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми та доцільність дослідження, сформульовано мету й основні завдання роботи, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, викладено основні положення, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію роботи.

Перший розділ “Суб’єкт як центральний елемент мовного антропоцентризму” присвячено розглядові категорії суб’єкта у руслі антропологізації науки про мову. В межах розділу висвітлено поняття суб’єкта в лінгвістиці та суміжних з нею гуманітарних науках. Розглянуто семантичні, синтаксичні та комунікативні аспекти категорії суб’єкта.

У другому розділі “Статус суб’єктних синтаксем у структурі французького речення” досліджено місце суб’єктних синтаксем серед інших семантичних компонентів речення, семантичні типи суб’єктів та морфолого-синтаксичні засоби вираження суб’єктних синтаксем.

Третій розділ “Дискурсна антропоорієнтованість французького речення” присвячено аналізові суб’єктних елементів речення морфологічного, лексичного, інтонаційно-синтаксичного характеру, які передають суб’єктність, антропоорієнтованість французького речення.

У висновках, що завершують кожен із розділів роботи, стисло резюмується кожен окремий етап дослідження. У загальних висновках підсумовуються отримані результати й визначаються можливі шляхи подальшого дослідження порушених у роботі проблемних питань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ 1. “Суб’єкт як центральний елемент мовного антропоцентризму”. Лінгвістична думка пройшла чималий шлях до усвідомлення того, що мову слід вивчати невід’ємно від людського чинника, у контексті різноаспектної діяльності людини. Еволюція загальної теорії мови, яка розглядається у координатах світу і людини, тісно пов’язана з поетапним розвитком суспільства і, безперечно, зі зростаючою автономністю людини у світі.

Питання взаємозв’язку мови й людини набуло особливої ваги у мовознавстві ХХ ст. Спостерігається повернення до ідей В. фон Гумбольдта, О.О.Потебні І.А. Бодуена де Куртене, які вказували на анторопогенну природу мови. Відштовхуючись від думки І.Г.Гердера, що “людина стає розумною тільки завдяки мові”, ряд мовознавців визнають, що саме завдяки мові людина стає людиною, і не просто людиною, а творчою особистістю (В. фон Гумбольдт, О.О.Потебня, І.А.Бодуен де Куртене, Г.Гійом, Е.Бенвеніст). Накопичуючи “капітал думки” у процесі пізнання, людина пізнає не тільки світ, але і своє “я”. Відповідно зростає самосвідомість людини, і завдяки цьому людина виділяється з маси як особистість (О.О.Потебня). Завдяки мовному спілкуванню людина соціалізується, стає суспільною істотою (І.А.Бодуен де Куртене). І, нарешті, завдяки мові забезпечується відносна автономність людини у світі (Г.Гійом). На думку французького мовознавця Е.Бенвеніста, це стосується як окремого індивіда, так і суспільства в цілому, оскільки і індивід, і суспільство існують завдяки мові: “саме в мові і через мову індивід і суспільство детермінують один одного” (Е.Бенвеніст). Тому сучасні лінгвістичні дослідження звертаються до людського фактору у соціальному та індивідуальному аспекті, так само як і у співвідношенні із зовнішнім світом.

Усвідомлення визначальної ролі мови у становленні свідомої розумової діяльності людини, у розвитку її самосвідомості та у концептуалізації навколишнього світу стимулювало розвиток нового підходу до вивчення мовних явищ, який отримує назву антропоцентричного підходу. Антропоцентричний принцип дослідження мови походить також від поняття системи (функціональної сукупності взаємопов’язаних елементів), але якщо при системоцентричному підході в центр ставиться знаковість мови як самодостатнього дискретного утворення, яке людина використовує в різних ситуаціях, то при антропоцентризмі вихідною точкою стає лінгвометральна форма існування суб’єкта (Н.Бардіна).

Поняття суб’єкта є одним із найдискусійніших у мовознавчій науці. Термін “суб’єкт” широко використовується науковцями для позначення різних граматичних та позаграматичних, формальних та змістових явищ. Як відомо, поняття суб’єкта прийшло у мовознавство з логіки, де суб’єкт означає предмет, про який виноситься судження (Н.І.Кондаков). Чітке розмежування логічного суб’єкта та його синтаксичних корелятів у системі мови виявилося складним завданням для лінгвістів. Традиційні визначення суб’єкта як синтаксичної категорії захищають то менталістичні, то формальні критерії, або дуже часто чітко не розмежовують структурні, смислові та функціональні характеристики суб’єкта. У синтаксичній традиції надовго закріпився одномірний підхід до вивчення синтаксису речення, при якому члени речення розглядались в єдності форми, значення і функцій, без належної уваги до явища асиметрії форми і змісту.

У ХХ ст. визнання центральним елементом антропоцентричної мовної парадигми суб’єкта, тобто людини сприяло пошуку нових напрямів для розвідок у дослідженні людини-суб’єкта. Так, з позиції функціональної лінгвістики мовознавці розглядають комунікативну та когнітивну перспективи дослідження суб’єкта. Поняття комунікативного суб’єкта бачиться як саморепрезентація індивіда у ситуації мовлення стосовно ситуації дійсності, структура якої експліцитно чи імпліцитно кодується формальними засобами семантичного, синтаксичного і текстового рівнів мовної системи (К.Бейлон, К.Міно). У прагматичній теорії суб’єкт розглядається як відправник повідомлення стосовно адресата чи ситуації: основна увага приділяється мовленнєвим актам, намірам, цілям мовців (О.Л.Доценко, І.П.Сусов). У когнітивному руслі досліджень суб’єкт як активний носій “когніції” (О.С.Кубрякова) використовує універсальні механізми відображення зовнішнього світу, які пов’язані з вербально-символьними структурами мови.

У семантичному синтаксисі суб’єкт бачиться як один із аргументів семантичної структури речення (Т.Б.Алісова, Ю.Д.Апресян, В.Г.Гак, Ч.Філлмор, У.Чейф, Л.Теньєр, Б.Потьє). Семантична концепція синтаксису не ототожнює суб’єкт із підметом, оскільки позиція суб’єкта і позиція підмета, належачи до різних структур (формальної та семантичної), збігаються тільки у типових випадках. Тобто підмет є тільки одним із можливих способів вираження суб’єкта (Т.Б.Алісова, В.В.Богданов).

Таким чином, упродовж усієї історії вивчення категорії суб’єкта за основу брався окремий аспект дослідження (логічний, формальний, комунікативний, семантичний, функціональний), що призводило до однобокого висвітлення його мовознавчої сутності. Нині визнання речення як багатовимірної одиниці передбачає розгляд категорії суб’єкта на кожному рівні речення, а також – її розгляд у поєднанні його формальних та змістових ознак.

Розділ 2. “Статус суб’єктних синтаксем у структурі французького речення”. Структурно-семантичний аналіз синтаксичних одиниць має два тісно взаємопов’язані спрямування: з одного боку, він має завданням з’ясувати смисловий зв’язок компонентів речення з елементами позамовного світу (семантичний аспект аналізу), а з іншого – показати особливості їх структурування в єдине ціле, яким є речення (структурний аспект аналізу).

Структурно-семантична модель речення зорганізовується довкола предикатної синтаксеми, яка, з погляду плану вираження своїми валентностями передбачає усю структуру речення, а з погляду плану змісту визначає семантичний характер одиниць, які з ним поєднуються (Н.Ф.Баландіна, С.Д.Кацнельсон). Суб’єкт є субстанціальним компонентом (синтаксемою) семантико-синтаксичної структури, як і інші компоненти структури речення, він визначається стосовно предиката. У валентній схемі предиката відкриваються як лівобічні, так і правобічні позиції. Лівобічна позиція при предикаті відводиться для суб’єкта.

Семантична диференціація суб’єктних синтаксем залежить від характеру предиката. У зв’язку з цим важливого значення набуває аргументована класифікація предикатних синтаксем. У дисертації розмежовуються динамічні та статичні предикати, виділено п’ять семантичних типів предикатів і, відповідно, п’ять семантичних різновидів суб’єктних синтаксем. З-поміж динамічних суб’єктів розрізняємо: 1) акціональні суб’єкти: а) суб’єкт фізичної вольової результативної дії; б) суб’єкт каузації; в) суб’єкт психічної діяльності; г) суб’єкт мовленнєвої діяльності; д) суб’єкт локативної дії; 2) процесуальні суб’єкти: а) суб’єкти фізіологічних процесів; б) суб’єкти емоційно-психічних процесів; в) суб’єкти фізичних процесів у природі. З-поміж статичних суб’єктів розрізняємо 1) суб’єкти стану: а) суб’єкт фізичного стану; б) суб’єкт психічного стану; в) суб’єкт існування; г) суб’єкт локативного стану; д) суб’єкт володіння; 2) кваліфікативні суб’єкти: а) суб’єкт кваліфікації; б) суб’єкт класифікації; в) суб’єкт характеризації; г) суб’єкт ознаки-відношення; д) суб’єкт якісно-модального відношення; 3) квантитативні суб’єкти. У межах усіх названих груп, зважаючи на семантичні відтінки предиката, вирізняємо певні підгрупи суб’єктів, які різняться між собою певними смисловими відтінками.

Визнавши, що семантична диференціація суб’єктних синтаксем залежить передусім від характеру предиката, важливо було простежити за кількісними характеристиками сполучуваності синтаксем з дієслівними предикатами. З цією метою було проаналізовано 10000 реченнєвих конструкцій. У проаналізованому матеріалі динамічні суб’єкти складають 68,55%, а статичні – 31,45%. У їх ієрархії акціональним суб’єктам властива значна кількісна перевага – 57,65%. Вагому роль в суб’єктно-предикатній структурі проаналізованих речень відіграють суб’єкти стану – 17,17%. Майже однаковим є кількісне вживання суб’єктів процесу – 10,9% та суб’єктів кваліфікації – 13,78%. Квантитативні суб’єкти перебувають на периферії суб’єктних синтаксем, оскільки їм властива найменша сполучуваність з дієслівними предикатами – 0,5%.

Проведене спостереження дозволяє стверджувати, що французькій суб’єктній синтаксемі властива агентивна орієнтація, а також те, що у реченні центральне місце відводиться людині-суб’єкту, оскільки ці суб’єкти поєднуються з предикатами, яким властива сема активності. Дія у таких конструкціях сприймається як цілеспрямована, залежна від волі і намірів суб’єкта. Саме істота (здебільшого людина) може цілеспрямовано виконувати певні дії (Н.Ф.Баландіна, Г.О.Золотова). У процесі роботи було виявлено цікаві особливості при розгляді специфіки функціонування статичних предикатів. У французькій мові для передачі локальних та темпоральних відношень часто використовується суб’єктно-предикатна структура, де у позиції суб’єкта вживається мовна одиниця, що позначає особу. Таким чином, просторова і часова локалізація інших субстанцій визначається стосовно центральної позиції людини-суб’єкта.

Окрім висвітлених вище характеристик суб’єктної синтаксеми, необхідно звернути увагу і на той факт, що французька мова характеризується сталою структурною формулою побудови речення: S – V – O. Відповідно, у більшості випадків суб’єкт збігається з позицією підмета. Кількісний аналіз підтвердив, що у позиції підмета вживаються переважно мовні одиниці, що позначають істоту. У проаналізованому матеріалі 72,84% підметів позначають істоту. Проте це не виключає можливості вживання у позиції підмета і іменників-неістот. Тут важливо зауважити, що у французькому реченні часто спостерігається прирівнювання неістот до активного діяча, тобто синтаксичний анімізм. Наприклад: La lettre est allйe me chercher а mon ancien domicile de Paris (J-P.Sartre); L’un aprиs l’autre les visages sortirent de l’ombre (B.Clavel).

Використання метафоричних та метонімічних перенесень у будові французького речення, де неживим об’єктам, абстрактним поняттям, частинам людського тіла та її маніфестаціям надаються усі ознаки і властивості істоти внаслідок поєднання з семою істоти, яку виражає дієслово, пояснюється глибинним антропоморфізмом французької мови. Антропоморфізм як ономасіологічна універсалія в мовній площині пояснюється тим, що в центрі уваги людини перебуває вона сама, і звідси її намагання описати навколишній світ за своїм образом і подобою. Антропоморфні метафоричні та метонімічні перенесення стали настільки звичним явищем у французькій мові, що вони давно втратили свою стилістичну експресивність і використовуються як засоби лексико-синтаксичної організації речення.

Обов’язкова експліцитна вираженість суб’єкта у французькій мові пояснює наявність другого типу підметів – займенників-клітиків, які є обов’язково придієслівними елементами і не можуть вживатися самостійно. Але ці займенники не потрібно вважати суто морфологічними маркерами дієслова, основна функція суб’єктних займенників у французькій мові має не морфологічний характер, а скоріше структурний. Вони забезпечують повноту синтаксичної групи і дозволяють організувати французьке речення за основною структурною схемою його побудови.

Обов’язковий структурний характер займенникових одиниць підтверджується й тим фактом, що вони вживаються при однорідних дієсловах-присудках. Так само у розмовному регістрі мови дуже часто включається вказівка на мовця чи на особу, яка сприймає повідомлення, незважаючи на те, що ця особа є зрозумілою з ситуації чи контексту мовлення. Порівн.: (Зрозуміло? – Так, Зрозуміло? – Vous comprenez? – Oui, je comprends).

Так, займенники французької мови вживаються для позначення означеного (конкретного) суб’єкта, неозначеного та узагальненого суб’єкта. Займенники використовуються для передачі безособовості, тобто відсутності суб’єкта. Тут йдеться переважно про речення, які позначають атмосферні стани природи. Наприклад: Les autres ils attendent. Il pleut! (S.Germain); Il faisait une de ces chаleurs! (E.Triolet). У цьому випадку в схему опису вводиться такий учасник, як “світ” або “природня сила”, які визнаються як активний фактор, як активний учасник ситуації (А.В.Циммерлінг). Можна вважати, що йдеться про метафоричне прирівнювання сил природи до людини, а присутність людини-суб’єкта, яка фіксує ці стани природи, не є експліцитно вираженою.

Отже, категорія суб’єкта має особливий статус у структурі французького речення, де для відображення різноманітних ситуацій навколишньої дійсності використовується, як правило, суб’єктно-предикатна структура речення. Позначення особи збігається з позицією суб’єкта або спостерігається метафоричне прирівнювання предметів і явищ до людини.

Розділ 3. “Дискурсна антропоорієнтованість французького речення”. Визнавши, що у французькому реченні категорія суб’єкта відіграє особливо важливу роль у структурно-семантичній організації речення, оскільки при відображенні різноманітних ситуацій навколишньої дійсності людина-суб’єкт часто виступає центральним елементом, стосовно якого розгортається ситуація, звернемо також увагу на суб’єктність як загальну категоріальну ознаку французького речення. Структуру функціонально-семантичної категорії суб’єктності можна представити у вигляді центра і периферії (О.В.Бондарко). Центральне місце відводимо суб’єктові, оскільки саме через нього поєднуються усі засоби вираження суб’єктності, що визначає високе функціональне навантаження категорії суб’єкта, частоту його функціонування. На периферії перебувають мовні засоби різних рівнів, які стосуються сфери суб’єкта, доповнюють один одного, розподіляють між собою семантичне навантаження.

Таким чином, людина-суб’єкт, виступаючи в реченні в якості мовця, спостерігача, діяча чи носія станів не тільки експліцитно фіксується у суб’єкті французького речення, а й імпліцитно маркує свою глибинну присутність, центральність за допомогою різних суб’єктних компонентів речення, морфологічного, лексичного, інтонаційно-синтаксичного характеру.

На лексичному рівні на особливу увагу заслуговують деякі вживання особових суб’єктних займенників, які дублюють суб’єкт, не спричиняючи при цьому сегментації речення. Суб’єкт, перебуваючи у початковій позиції, подвоюючись займенником, виокремлюється і наголошується. Наприклад: Non mais moi j’ai vu que vous йtiez vraiment de mйtier (P.Cappeau); Moi je sais que ma mиre mettait rien (P.Cappeau).

На лексичному рівні цікавим також є розгляд присвійних детермінативів французької мови, які часто вживаються в асемантичній функції, тобто там, де відношення приналежності уже є зрозумілим з контексту чи з ситуації, або уже виражено іншими лексичними одиницями. Наприклад: J’ai ma valise (J.Cocteau). Таким, власне, є вживання присвійних детермінативів у конструкціях, що передають значення невідчужуваної приналежності. Наприклад: Il installe la petite fille sur ses genoux, et prend dans sa poche une enveloppe dans laquelle il a glissй du riz (Ph.Claudel).

Говорячи про посесиви, потрібно також вказати на високу частотність їх уживання у французькому дискурсі. Насиченість французького тексту посесивами дуже помітна при зіставленні французьких текстів з їхніми перекладами українською мовою. З цією метою було проаналізовано п’ять уривків з французьких художніх текстів, обсягом 10.000 словознаків кожен. Порівняльний аналіз показав, що тільки 75,38% французьких посесивів передаються посесивами в українському перекладі. Цікавим є той факт, що у проаналізованих уривках із художніх творів тільки 23% французьких посесивів, вжитих перед іменниками, що означають невідчужувану приналежність, передаються присвійними займенниками в українському перекладі. Потрібно також відзначити, що дуже часто українська мова взагалі уникає вживання іменникових одиниць, що позначають частини тіла людини. Наприклад: Et quand l’heure est venu, le pilote, а coup sыr, peut coller son front а la vitre (A. de Saint-Exupйry). І коли настає час, пілот може впевнено визирнути у вікно (А. де Сент-Екзюпері). Це ще раз підкреслює факт зосередженості французької мови на суб’єкті та її значно більшу антропоцентричну орієнтованість, порівняно з українською мовою. Тому велика частота вживання посесивів, що часто виходить за межі граматичної норми, є ще одним яскравим свідченням глибокої суб’єктності французького речення, де суб’єкт не тільки постійно експліцитно виражений, але й постійно підсилюється різними структурними елементами.

На морфологічному рівні особливим маркером антропоорієнтованості французького речення є займенник se, який входить до складу займенникових дієслівних одиниць. Дублюючи підмет в активних займенникових конструкціях, він позначає опосередковане сприйняття, усвідомлення суб’єкта, інтеріоризацію дії.

Мовний матеріал французької мови свідчить, що досить часто, особливо у розмовному дискурсі, цей займенник вживається надлишково, у нетиповій для нього позиції. Наприклад: Hйlиne se garde tout pour elle. Hйlиne se mange tout le gвteau. Це характерне дублювання підмета вказує не тільки на особливу зацікавленість суб’єкта у дії, зворотний займенник тут привертає увагу до підмета, виділяє його, будучи, так би мовити, емфатичним репрезентантом підмета.

Наявність у структурі французького речення цих особливих елементів, які є кореферентними з підметом-суб’єктом, слугує для кращого експліцитного вираження суб’єкта, а надлишкове вживання цих елементів можна пояснити тільки великою антропоорієнтованістю французького речення.

Французька мова володіє також широким інвентарем інтонаційно-синтаксичних засобів, що служать для передачі суб’єктності французького речення. У плані вираження ці засоби стосуються інтонаційного оформлення речення, а також у деяких випадках, – зміни синтаксичних функцій слів. У плані змісту це виявляється у зміні їх співвідношення із ситуацією.

Одним із способів експресивно-інтонаційного виділення суб’єкта у французькій мові є його перенесення у постпозицію. З цією метою письмово-книжне та усне мовлення вдаються до різного роду способів. Письмовий регістр мови використовує абсолютну інверсію, при якій дієслово знаходиться на початку речення, а суб’єкт слідує за ним. Наприклад: Soudain, au bout du quai, apparurent deux policiers (В.Peskine).

Усне мовлення, намагаючись уникати вживання інвертованих конструкцій навіть там, де цього вимагає мовна норма, розміщує суб’єкт після дієслова, перебудовуючи при цьому структуру речення. У початковій позиції підмета вживається займенникова лексична одиниця, семантичне значення якої є порожнім, а реальний суб’єкт ставиться у постпозиції. Наприклад: Il fument des gens dans la salle (M.Bonte). Il vint une femme cependant (S.Germain).

Намагання розташувати суб’єкт у кінці синтагми або цілого речення, пояснюється окситональністю французького речення – наголос падає на кінець ритмічної групи. Тому постпозиція суб’єкта є сильною інтонаційною позицією.

Експресивне виділення суб’єкта є можливим також тоді, коли суб’єкт перебуває у препозиції до дієслова-присудка. Тут йдеться про дистантне розташування суб’єкта і предиката. Елемент, який вживається між ними, сприяє відокремленню і наголошенню суб’єкта, завдяки ефекту фокусування уваги на суб’єкті. Наприклад: Lui, cependant, ne cessait de penser au tableau restй dans la voiture (H.Troyat); Marie donc leur a proposй son aide (P.Cappeau).

Сталі норми французької мови, які не дозволяють вільно переміщувати суб’єкт у структурі речення, змушують французьку мову вдаватись до широкого використання інтонаційно-синтаксичних засобів виділення суб’єкта. До них зараховуємо презентативні звороти, ізолюючі конструкції та сегментовані конструкції. При використанні одних конструкцій, суб’єкт функціонує як рема висловлення і стає інтонаційно наголошеним, у інших суб’єкт збігається з темою, а подвоєння її займенниковою одиницею сприяє експресивному виділенню теми.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Відповідно до поставленої мети основне завдання дисертаційного дослідження полягало у системному вивченні категорії суб’єкта у французькому реченні як центрального елемента антропоцентризму, а також у виявленні мовних засобів вираження атропоорієнтованості французького речення, яка складає змістову сутність категорії суб’єктності.

Виконання поставленої мети передбачало розв’язання деяких загальнолінгвістичних проблем, однією з яких є мовний статус категорії суб’єкта. Категорія суб’єкта як основний формотворчий елемент антропоцентризму отримувала своє наукове трактування впродовж тривалої еволюції різних синтаксичних концепцій. Сучасний синтаксис характеризується комплексним підходом до вивчення речення, обов’язковим поєднанням форми і змісту, речення аналізується на семантико-синтаксичному рівні. Тут суб’єкт визначається як на основі змістових, так і на основі структурних ознак, він функціонує як суб’єктна синтаксема, природа якої визначається стосовно предиката: вона займає лівобічну позицію, і її типовим вираженням є синтаксична функція підмета та комунікативна функція теми.

У французькому реченні категорія суб’єкта відіграє особливо важливу роль у структурно-семантичній організації речення, оскільки при відображенні різноманітних ситуацій навколишньої дійсності людина-суб’єкт часто виступає центральним елементом, стосовно якого розгортається ситуація. У структурі речення існують різні суб’єктні компоненти, які виражають його антропоорієнтованість, оскільки кожен з них має певний зв’язок з суб’єктом речення і своїм вживанням підсилює його суб’єктну позицію, фокусує увагу на ньому. Категорія суб’єкта разом з суб’єктними елементами морфологічного, лексичного, інтонаційно-синтаксичного характеру утворюють функціонально-семантичну категорію суб’єктності французького речення, де центральне місце відводиться суб’єктові, а на периферії перебувають мовні засоби різних рівнів, які стосуються сфери суб’єкта, доповнюють один одного, розподіляють між собою семантичне навантаження.

Проаналізований мовний матеріал дає підстави стверджувати, що позиція людини-суб’єкта є досить сильною у структурі французького речення. Тут суб’єкт не тільки характеризується постійною експліцитною вираженістю, важливо й те, що мовний узус виробив цілу низку прийомів лексичного, морфологічного, синтаксичного та інтонаційного планів для передачі особливої антропоорієнтованості французького речення.

Результати проведеного дослідження можуть бути використані в перспективі для більш глибокого вивчення предикатів у плані вираження суб’єктності, а також для порівняльного та зіставного вивчення суб’єктності у різних мовах.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Назаревич Г.Я. Про співвідношення логіко-граматичного суб’єкта і підмета в синтаксичній структурі речення // Науковий вісник Чернівецького національного університету: Збірник наукових праць. Випуск 146-147. Слов’янська філологія. – Чернівці: Рута, 2002. – С. 140-146.

2. Назаревич Г.Я. Питання актуалізації принципу антропоцентризму в сучасній науковій парадигмі // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. – Випуск 214-215: Слов’янська філологія. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 176-180.

3. Назаревич Г.Я. Питання людиномірності мови у контексті еволюції лінгвістичної науки // Мова і культура (Науковий щорічний журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2005. – Вип.8. – Том 1. Філософія мови і культури. – С. 270- 275.

4. Назаревич Г.Я. Про деякі особливості вираження та функціонування суб’єкта у структурі французького речення // Проблеми семантики слова, речення та тексту: Зб. наук. праць. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2005. – Вип. 15. – С. 329-334.

5. Назаревич Г.Я. Антропоморфні метафоричні та метонімічні перенесення як засоби лексико-синтаксичної організації французького речення // Проблеми семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики: Зб. наук. праць. Відп. ред. Н.М.Корбозерова. – К., 2006. – Вип. 10. – С. 226-231.

6. Назаревич Г.Я. Присвійний детермінатив як засіб вираження суб’єктності французького речення // Проблеми семантики слова, речення та тексту: Зб. наук. праць. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2006. – Вип. 17. – С. 252-257.

7. Назаревич Г.Я. Суб’єкти-прономінативи у структурі французького речення // Науковий вісник Чернівецького національного університету: Зб. наук. праць. – Вип. 332: Романська філологія. – Чернівці: Рута, 2007. – С. 51-54.

8. Назаревич Г.Я. Анафора як семантико-синтаксичний засіб підсилення суб’єкта дії // Матеріали міжвузівської наукової конференції молодих учених “Актуальні дослідження іноземних мов і літератур”. – Донецьк, 2003. – С. 218-220.

9. Назаревич Г.Я. Постпозиція суб’єкта дії як засіб його смислового виділення // ІХ Міжнародна конференція. Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. Матеріали. – Дніпропетровськ: Пороги, 2003. – С. 192-193.

10. Назаревич Г.Я. Антропоцентризм як основний принцип сучасних лінгвістичних досліджень // Матеріали ІІ