НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖДЕНЬ ІМ. І.Ф. КУРАСА
НОВАКОВА ОЛЕНА ВІКТОРІВНА
УДК 321.7 (477)
ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ ТА РОЗВИТОК ДЕМОКРАТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук
Київ 2007
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля
Науковий консультант: доктор політичних наук, професор, Щедрова Галина Петрівна проректор з науково-педагогічної, виховної і соціальної роботи, завідувач кафедри політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля
Офіційні опоненти:
доктор політичних наук, професор
Головатий Микола Федорович, ректор Міжрегіональної Академії управління персоналом
доктор політичних наук
Котигоренко Віктор Олексійович, головний науковий співробітник
Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
доктор політичних наук, професор
Наумкіна Світлана Михайлівна, завідувач кафедри політичних наук Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського.
Захист відбудеться “18 ” вересня________________ 2007 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: м.Київ-11, вул. Кутузова, 8, к. 202.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: м.Київ-11, вул. Кутузова, 8.
Автореферат розісланий “ 11 ” _серпня______2007 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат політичних наук Г.І.Зеленько
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Теоретична розробка концепцій політичної модернізації та демократизації є одним з пріоритетних напрямків сучасних наукових досліджень. Активно розвивається вивчення сутності цих понять, аналіз відповідних процесів в різних країнах світу та в Україні. Визначені основні етапи розвитку теорій модернізації та демократизації, моделі протікання цих політичних процесів, їх особливості та вплив на суспільно-політичне життя. Незаперечними є певні демократичні перетворення в житті українського суспільства, створення нових політичних інститутів, демократичної Конституції, виникнення більш сучасної системи політичних відносин, розвиток громадянського суспільства.
Але такий значний доробок у теорії та на практиці не став поштовхом до успішного соціально-економічного розвитку, гарантією від нестабільності, політичних конфліктів та зубожіння населення. Не дивлячись на доволі тривалий конституційний процес та практику політичного реформування, більшість проблем щодо розподілу владних повноважень між вищими органами державної влади, подальшого розвитку місцевого самоврядування, розподілу повноважень між центральними та місцевими рівнями, досі не вирішені і стрімко набувають хронічних ознак.
Українська держава, незважаючи на понад півтора десятки років своєї незалежності, поки не визначилася із своїми стратегічними перспективами, не досягнуто загальної згоди з приводу цілі суспільно-політичного розвитку. Численні декларовані наміри слабо пов’язуються з практичною політичною діяльністю, спрямованою на зростання та розвиток суспільного добробуту, демократизацію та світову інтеграцію. Відсутня будь-яка визначеність із змістом політичної модернізації. Немає впевненості в тому, що шляхом реалізації запровадженої політичної реформи вдасться забезпечити народовладдя і демократію, реалізувати принцип політичної відповідальності та досягти ефективності влади.
За таких умов, формування ефективної моделі влади, модернізація політичної системи – це проблема, яка набуває особливої ваги в Україні. Необхідність створення дієвої стратегії політичної модернізації, розвитку демократичних процесів робить надзвичайно актуальним усвідомлення логіки сучасних соціально-політичних процесів, вимагає, передусім, переосмислення певних сутнісних аспектів процесів модернізації та демократизації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася в межах держбюджетної теми наукового дослідження кафедри політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля „Теоретична стратегія модернізації політичної системи України в контексті сучасних євроінтеграційних процесів” (№ державної реєстрації ДН – 6 – 04 № 0104U000103). Результати особистої участі автора у цьому дослідженні публікувалися у монографіях, наукових фахових виданнях України та у вигляді тез науково-теоретичних і науково - практичних конференцій.
Мета та завдання дослідження.
Мета даного дисертаційного дослідження полягає у виявленні закономірностей політологічного осмислення процесів політичної модернізації та демократизації, особливостей протікання цих процесів в сучасному українському суспільстві та формулюванні відповідної теоретичної концепції демократичної модернізації політичної системи України.
З огляду на мету поставлено такі дослідницькі завдання:
- визначити специфіку методології дослідження і моделювання розвитку політичних процесів;
- проаналізувати політичний розвиток як процес самоорганізації складної соціальної системи;
- надати визначення категорій „політичний розвиток”, „політична модернізація”, „демократизація”, „постмодернізація”, „соціально-політичний прогрес”, „політичний детермінізм” з позицій логіки самоорганізації складних соціально-політичних систем;
- сформулювати поняття та розглянути зміст еволюційного циклу політичного розвитку;
- визначити модернізаційний потенціал політичної демократизації суспільства та довести, що демократія є найсприятливішим середовищем для процесів самоорганізації складної соціальної системи;
- дослідити феномен політичної відкритості як необхідний чинник розвитку процесу самоорганізації політичної системи;
- побудувати модель демократичної політичної модернізації українського суспільства на основі аналізу чинників формування двох основних різновидів політичної відкритості – інституціонального та громадянського;
- обґрунтувати роль демократизації державно-політичних інститутів в контексті модернізаційних процесів;
- дослідити партійно-політичний вимір демократичної модернізації українського суспільства та визначити чинники перетворення політичних партій на провідних суб’єктів демократичних змін;
- обґрунтувати основні напрямки та форми демократизації громадсько-політичної сфери в аспекті модернізації суспільства.
Об’єктом дослідження є політичні процеси модернізації та демократизації, що відбуваються в сучасному українському суспільстві.
Предметом дослідження виступає сутність, зміст та особливості протікання в українському суспільстві процесів політичної модернізації та демократизації, їх взаємозв’язок та суспільний вплив на перебіг трансформації української державності і системи соціально-політичних відносин.
Методологічна основа дослідження. Аналіз процесу політичної модернізації українського суспільства передбачає здійснення його на теоретико-концептуальному та практично політичному рівнях. Це дає можливість виявити провідні тенденції розвитку політичного процесу та прогнозувати його орієнтації в майбутньому.
На теоретико-концептуальному рівні для досягнення основної мети дослідження використовується синергетичний метод, пов’язаний з поглядом на суспільство як систему, якій властиві взаємопроникнення, відкритість, самоорганізація, наявність асиметричних структур, нерегулярність зв’язків і функціональна нестабільність.
Практично-політичний рівень дослідження реалізовувався за допомогою компаративістського, інституціонального, структурно-функціонального та біхевіористського методів. З метою узагальнення матеріалу використовувався компаративістський метод, який дозволив забезпечити порівнянність усіх частин дослідження, використання в них аналогічних за часовим виміром даних.
За допомогою інституціонального методу досліджувалися сучасні тенденції розвитку та взаємовпливу основних елементів політичної системи сучасної України. Структурно-функціональний метод дозволив в межах цілісної системи розглянути специфічні зв’язки та ролі окремих елементів (держави, політичних партій, громадянського суспільства, політичної еліти тощо).
Застосування методів класифікації й систематизації дало змогу узагальнити законодавчу і наукову літературу за темою дослідження. Методи аналізу і синтезу використовувалися при виробленні концептуального підходу до створення теоретичної моделі демократичної політичної модернізації українського суспільства.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на підставі узагальнення наукових розробок, використання сучасної методології, обґрунтовані нові ідеї, положення і висновки, що характеризують модернізацію, як процес вивчення та оцінки атрактивних станів соціальної системи і прискорення наближення до них шляхом спеціально організованих збалансованих взаємодій між різними елементами системи. В межах здійсненого автором дослідження одержано результати, які мають наукову новизну:
- обґрунтовано трактування політичної модернізації як процесу формування, розвитку та розповсюдження політичних інститутів, практик, здатних забезпечувати виконання головних функцій політичної системи - інтеграції, ціледосягнення, відтворення власного культурного зразку та адаптивності до провідних викликів сучасності;
- конкретизовано й узгоджено між собою систему аналітичних методів дослідження процесів політичної модернізації, серед яких провідне місце, на думку дисертанта, належить методам системного характеру. Для усвідомлення сучасного змісту категоріального апарату дослідження процес розвитку політичної системи розглядається з позицій синергетичної теорії, що виявляється в трактуванні модернізації, передусім як впливу на процеси самоорганізації та саморозвитку складних соціальних систем;
- із використанням синергетичної методології здійснено порівняльний аналіз політичного розвитку в закритих та відкритих соціальних системах; уточнено такі категорії політичного розвитку як „детермінізм” та „соціально-політичний прогрес”;
- запропоновано модель еволюційного циклу політичного розвитку, який розглядається в дослідженні як складна відкрита система;
- обґрунтована доцільність використання циклічно-поступового підходу, в межах якого можливо з’ясувати, що сутність складної динаміки політичних систем визначається взаємодією її хвильових та поступових складових. Цикли політичного розвитку повторюються кожен раз на іншому рівні соціального поступу, зберігаючи визначальні риси політичного життя та створюючи інновації, накопичення критичної маси яких призводить до виникнення нової політичної якості;
- доведений сутнісний зв’язок процесів модернізації та демократизації політичної системи, який полягає в тому, що тільки демократичні модернізаційні перетворення можуть сприяти, а не діяти всупереч процесам самоорганізації політичної системи;
- обґрунтоване поняття “політичної відкритості” як необхідної умови самоорганізації складних соціально-політичних систем, яка проявляється в постійних комунікативних зв’язках та функціональній взаємодії учасників політичного процесу;
- на підставі аналізу сучасного політичного процесу в Україні створена модель демократичної політичної модернізації українського суспільства та конкретизовані її складові з точки зору теорії самоорганізації за допомогою формування і розвитку політичної відкритості, яка досліджена у двох основних напрямках – інституціональному та громадянському;
- у межах проблеми формування інституціональної політичної відкритості розглянуто процеси легітимації політичної влади, розвитку держави, політичних партій та партійної системи України. Визначено, що зміст модернізації сучасної держави полягає, передусім, в перетворенні її з органу примусу на провідний механізм самоорганізації суспільства;
- визначено сутнісний зв’язок держави та громадянського суспільства в процесі модернізації, зміст якого полягає в їх функціональному взаємопроникненні. Розвиток функціонального співробітництва розглядається як особливий тип відносин між публічною та приватною сферою, що ґрунтується на отриманні громадянами та їх асоціаціями реальних повноважень на вирішення ряду суспільних завдань;
- розкриті основні напрямки перетворення політичних партій на провідних суб’єктів демократичної модернізації суспільства. Визначено, що політична відкритість партій ґрунтується, передусім, на засадах внутрішньопартійної демократії;
- сформульовано специфіку громадянського різновиду політичної відкритості суспільства, який виявляється в формуванні та розвитку комунікативності, політичної ідентичності та свідомості громадян;
- на ґрунті аналізу ролі політичних еліт в процесі демократичної модернізації українського суспільства визначено, що формування їх позитивного суспільного впливу потребує більшої відкритості шляхів рекрутування та моделей поведінки,
- обґрунтовано роль місцевого самоврядування як засобу функціональної взаємодії держави та громадянського суспільства.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації розвивають сучасний підхід до теоретичного дослідження проблеми трансформації українського суспільства крізь призму теорій модернізації та демократизації; започатковують комплексне дослідження політичних процесів з точки зору теорії самоорганізації складних соціальних систем, створення моделей демократичної модернізації політичної системи сучасної України, сприяють виробленню нових підходів у теорії та практично-політичній діяльності. В практичному плані розширюються можливості для розробки навчальних програм підготовки політологів, складання загальних і спеціальних курсів у вищих закладах освіти, написання підручників і навчальних посібників, наукових видань з політології та історії України.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить отримані автором результати, що забезпечують розв'язання важливої теоретичної і теоретико-прикладної проблеми в межах здійснюваних нових розробок у галузі політичних наук. У роботі не використовувалися ідеї співавторів, розробки та матеріали і висновки кандидатської дисертації здобувача.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації апробовані автором у монографіях, навчальних посібниках та наукових статтях. Окремі положення досліджуваної проблеми висвітлювались у виступах на наукових конференціях і “круглих столах”: науково-практичній конференції “До 80-річчя Східноукраїнського національного університету” (Луганськ, 2001); на засіданні “круглого столу”: “Розширення Європейського Союзу на схід: наслідки для України”(Луганськ, 2003); міжнародній науково-практичній конференції “Розвиток освітніх процесів та становлення громадянина в контексті європейської інтеграції (Луганськ, 2004); міжнародній науково-практичній конференції “Університет і регіон” (Луганськ, 2004); на науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (2000-2006), засіданні круглого столу “Політичне лідерство на пострадянському просторі: загальне і особливе” (Київ, 2006 ), на ІІІ з’їзді політологів України (Київ, 2007), міжнародній науково-теоретичній конференції “Соціокультурна інтеграція в контексті викликів ХХІ століття” (Київ, 2007).
Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані також у навчально-методичних посібниках і науково-методичних працях автора; при викладанні загального курсу з політології та дисциплін “Історія політичної думки в Україні”, “Державне управління і місцеве самоврядування”, “Історія та теорія політичних партій”, “Технологія політичного процесу”, “Методика та техніка політичних досліджень” у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля.
Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля 27 лютого 2007 року, протокол №6 і була рекомендовані до захисту .
Публікації за темою дисертації. Основні результати здійсненого дослідження викладені в індивідуальній монографії автора “Політична модернізація та розвиток демократичних процесів в сучасній Україні” (Луганськ: Вид-во СНУ імені Володимира Даля, 2006), колективній монографії “Нариси з історії української державності (ХХ століття)” (Луганськ: Вид-во СНУ імені Володимира Даля, 2002), навчальному посібнику рекомендованому Міністерством освіти і науки України „Політологія”( Луганськ: Вид-во СНУ імені Володимира Даля, 2005 (у співавторстві) та публікаціях у фахових наукових виданнях.
Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об’єктом даного дослідження, їхня різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається зі вступу; чотирьох розділів, кожен з яких містить чотири підрозділи; висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 350 сторінок. Список використаних джерел включає 340 найменувань (32 стор.).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обґрунтована актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об'єкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи; розкриті її методологічна та емпірична основи, практичне значення, апробація теоретичних положень і структура. Сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною та виносяться на захист.
Перший розділ “Теоретичні засади дослідження процесів політичної модернізації та демократизації”. На основі характеристики джерельної бази дисертаційної роботи, розкривається ступінь розробленості проблеми, відстежується еволюція поглядів на проблеми політичного розвитку, політичної модернізації та демократизації суспільства, аналізуються питання концептуальних основ та наукових підходів дисертаційного дослідження.
У підрозділі 1.1 “Аналіз наукових джерел дослідження” відзначено, що традиції аналізу динаміки політичного життя складалися протягом тисячоліть. Але лише на початку ХХ сторіччя визначилися перші спроби створення розгорнутої теорії політичного процесу. Класичні підходи до визначення сутності політичного розвитку закладено в працях М.Вебера, В.Парето, Е.Дюркгейма, П.Сорокіна та ін.
Визначено, що в цілому теорія модернізації базується на комплексному поєднанні різноманітних історичних підходів до суспільного розвитку та сучасних наукових розробок. В її основі праці С.Ліпсета “Політична людина” (1960), Г.Алмонда та Д.Пауелла “Порівняльна політологія. Підхід з позицій “концепції розвитку” (1966), Д.Ептера “Політика модернізації” (1965), Л.Пая “Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження” (1966), С.Хантінгтона “Політичний порядок в суспільствах, що змінюються” (1968), Ш.Ейзенштадта “Модернізація: протест та зміна” (1966) та ін.
Подальший розвиток проблема політичної модернізації та демократизації отримала в працях західних вчених Р. Інглхарта, Ю.Габермаса, С. Гантінгтона, Ш. Ейзенштадта, Ж.-Ф. Ліотара, І. Срубара.
Теорію політичної модернізації суспільства в останні роки активно розробляють провідні російські та українські вчені Т.Алєксєєва, О. Ахієзер, К. Гаджиєв, В.Горбатенко, Г.Ділігенський, О.Дугін, Т.Заславська, С.Ільїн, С.Катаєв, А.Мельвіль, О.Мелешкіна, М.Михальченко, О.Панарін, В.Пантін, Ф.Рудич, С.Рябов, В.Федотова та ін. Ці дослідники наголошують на цінності ідеї оновлення суспільства на ґрунті використання та збереження традиційної ідентичності. Сучасне вони розглядають як синтез нового та класичного, що довело свій позитивний вплив на суспільне життя протягом певного історичного часу. Таким чином формується теорія постмодернізації, основна сутність якої полягає в подоланні некритичного, ідеалізованого уявлення про модернізаційні процеси. В цьому ж сенсі термін “постмодернізація” часто вживається для визначення нового типу входження в майбутнє – модернізації на основі власної традиційної ідентичності.
Актуальність дослідження нинішнього стану політичного розвитку українського суспільства відбилася в працях вітчизняних вчених, де розглядаються окремі аспекти теорії модернізації та розробляється методологічний апарат для дослідження різних явищ суспільно-політичного процесу. В такому аспекті до проблеми модернізації звертаються: О.Бабкіна, В.Базів, А.Білоус, Т.Бевз, І.Воронов, Д.Видрін, Є.Головаха, М.Головатий, В.Євтух, В.Журавський, М.Кармазина, С.Кириченко, І.Кресіна, Б.Кухта, Ю.Левенець, В.Лісовий, Л.Нагорна, Ю.Римаренко, С.Рябов, М.Томенко, Л.Шкляр, В.Якушик та інші дослідники.
Центральне місце в дисертаційному дослідженні отримав підхід, розроблений, зокрема, в працях Ю.Хабермаса, вітчизняних вчених В.Горбатенка, М.Михальченка, Ф.Рудича, згідно якого політична модернізація розглядається як циклічне, притаманне усім історичним епохам явище, а не як хронологічно обмежений специфічний процес, властивий індустріально-розвиненим державам.
Авторка зауважує, що в контексті аналізу процесу політичного розвитку часто використовується термін “трансформація”, який вміщує в себе весь процес руху суспільства, зміни різної направленості. На відміну від цього, як визначено в дослідженні, поняття “модернізація суспільства” розглядає аспект вдосконалення суспільства, поступу вперед. Модернізація – це частина трансформаційного процесу, коли система не тільки переходить до нового якісного стану, але й завдяки цьому переходу підвищує власні адаптивність, здатність та диференційованість. Специфіка поняття „модернізація” полягає в тому, що воно акцентує увагу саме на підвищенні функціональної здатності соціальних інститутів, що відокремлює його від таких категорій, як “розвиток”, “зміна”, “трансформація”.
У дисертаційному дослідженні застосовується концепція Дж.Сарторі про поєднання горизонтальних та вертикальних вимірів демократії, ураховані погляди на сутність і чинники демократизації С.Ліпсета, А.Лейпхарта, Х.Лінца, А.Пшеворського, Д.Растоу, А.Степана, К.Шміттера, А.Шедлера та ін.
Вивчаючи процес політичної демократизації українського суспільства, авторка спирається на теоретичні висновки, що зроблені сучасними українськими вченими В. Бакіровим, В. Бебіком, Є. Бистрицьким, Д.Видриним, Ю.Древалем, А.Колодій, В.Котигоренком, А.Кудряченком, Ю.Левенцем, О.Майбородою, Л. Нагорною, М. Панчуком, В. Погорілком, Ю.Римаренком, М.Сазоновим, Д. Табачником, В.Трипольським, В.Токовенком, Ю. Шаповалом, Л. Шкляром, Ю. Шемшученком та іншими, а також російськими дослідниками – М. Ільїним, Г.Ділігенським, А.Мельвілем, О. Панаріним, О.Салміним, Ю.Федоровим та ін.
Для аналізу партійно-політичного виміру демократичної модернізації надзвичайно важливими виявилися класичні праці М.Острогорського, М.Дюверже, Дж.Сарторі, ґрунтовні роботи відомих українських вчених А.Білоуса, В.Журавського, В.Литвина, В.Мейтуса, М.Обушного, М.Примуша, Ю.Шведи, В.Якушика та ін.
Фундаментальні теоретичні питання демократизації громадсько-політичної сфери висвітлюються з урахуванням наукового доробку світових та вітчизняних вчених Е.Гіденса, В.Гелстона, Дж.Кіна, Д.Кола, М.Фолі, Б.Едвардса, Ф.Фукуями, В.Бабкіна, М.Головатого, Г.Зеленько, О.Майбороди, А.Мельниченка, М.Михальченка, І.Кресіної, А.Пахарєва, Ф.Рудича, М.Степіка, Г.Щедрової, Е.Щербенка та ін.
Окрему групу матеріалів джерельної бази дослідження склали різноманітні документи, закони та законопроекти Верховної Ради України, матеріали соціологічних досліджень, результати моніторингу преси та діяльності політичних організацій.
Таким чином, здійснивши теоретико-методологічний аналіз процесів політичної демократизації та модернізації суспільства, спираючись на джерельно-інформаційну базу політологічних досліджень суспільно-політичних змін в українському суспільстві, авторка доходить висновку про актуальність та необхідність подальшої наукової розробки визначеної теми.
Незважаючи на значну кількість праць, які тією чи іншою мірою пов’язані з дослідженням теорій модернізації та демократизації суспільства, недостатньо висвітленими й зовсім недослідженими залишаються такі проблеми як: особливості взаємозв’язку модернізації та демократизації, аналіз цих процесів в контексті теорії саморозвитку складних соціальних систем; поєднання і взаємодія різноманітних аспектів процесів модернізації і постмодернізації; визначення та аналіз суспільно-політичних чинників, що вирішальною мірою впливають на розвиток демократичної модернізації в Україні.
В підрозділі 1.2 “Сучасні методологічні підходи до вивчення демократичної модернізації” зазначено, що методологічною основою дисертації виступають системний, інституціональний, структурно-функціональний, історичний, біхевіористський методи.
Авторка пропонує для створення дійсно динамічних моделей політичних систем використовувати разом з традиційними підходами політичної науки, нові концепції та ідеї, що сформульовані в інших сферах наукового знання, зокрема, в теорії нерівновагомих систем та дисипативних структур. При цьому, підкреслюється істотна відмінність предмету політичної науки від предметів природничих наук. Тому, створення таких нових методологічних підходів повинно йти не шляхом механічного запозичення, а творчого усвідомлення, адаптації та переосмислення найбільш важливих ідей і принципів, висунутих в межах певної наукової концепції.
З метою усвідомлення сучасного змісту категоріального апарату дослідження процес розвитку політичної системи розглядається з позицій синергетичної теорії, що виявляється в трактуванні модернізації, передусім, як впливу на процеси самоорганізації та саморозвитку складних соціальних систем. Таким чином, успішність модернізаційних реформ обумовлюється принципами управління складними системами.
У контексті дослідження особливої ваги набуває відкритість, яка трактується як наявність постійних комунікативних зв’язків елементів системи та обміну системи з навколишнім середовищем ресурсами. У поєднанні з нелінійністю фактор відкритості підтримує в середовищі неоднорідність та робить можливою самоорганізацію. Щодо соціальних систем, специфіка такого обміну полягає в тому, що він здійснюється не тільки на межах, але в кожній точці даної системи, має місце взаємопроникнення різних середовищ. Виходячи з цього, аналіз рівня відкритості суспільних систем, їх політичного життя повинен охоплювати всі суспільно-політичні елементи – від одиничних (відкритість людини) – до всезагальних (відкритість суспільства, держави).
Для дослідження сутності складної динаміки політичних систем в роботі використовується циклічно-поступовий підхід, застосування якого робить можливим:
по-перше, створити синергетичну модель еволюційного циклу політичного розвитку, яка ґрунтується на повторюваності еволюційних циклів кожного разу на іншому рівні соціального поступу, при збереженні визначальних рис політичного життя та створенні інновацій, накопичення критичної маси яких призводить до виникнення нової політичної якості;
по-друге, забезпечити історизм при аналізі складних процесів політичної модернізації, уникнути абсолютизації несуттєвих тенденцій;
по-третє, сформувати об’єктивне помірковане ставлення до принципу детермінізму, поєднуючи його з відповідальною соціальною активністю та уникнути як сліпого фанатизму, так і безвідповідального волюнтаризму в питаннях політичного розвитку.
У підрозділі 1.3 “Визначення основних категорій та концепції дослідження” на підставі аналізу наведених наукових підходів до визначення сутності понять “політичний розвиток”, “суспільна трансформація”, “політична модернізація”, “постмодернізація” було зроблено висновок, що вони є взаємопов’язаними складовими еволюційного циклу розвитку складноорганізованої суспільно-політичної системи.
Дисертантка робить висновок, що політична модернізація представляє собою процес формування, розвитку та розповсюдження політичних інститутів, практик, здатних забезпечувати виконання головних функцій політичної системи - інтеграції, ціледосягнення, відтворення власного культурного зразку та адаптивності до провідних викликів сучасності. Модернізація розглядається як внутрішнє притаманне кожному суспільству циклічне явище, сутність якого - вдосконалення політичної системи та адаптація її до мінливих обставин суспільного життя. Поняття „постмодернізація” використовується в роботі для подолання некритичного відношення до процесу модернізації суспільства та жорсткого протиставлення сучасного і традиційного.
Дослідження виявило сутнісний зв’язок процесів модернізації та демократизації політичної системи. Тільки в тому випадку, коли модернізаційні перетворення мають демократичний характер, вони можуть сприяти, а не діяти всупереч процесам самоорганізації політичної системи.
Виходячи з того, що необхідною умовою самоорганізації складних систем є їх відкритість особливого значення набувають процеси демократизації. Саме вони є найсприятливішим середовищем для формування політичної відкритості, здійснення модернізаційних перетворень шляхом цілеспрямованого впливу на механізми самоорганізації політичної системи.
Дослідження політичної ситуації в сучасній Україні дозволяє зробити висновок про необхідність розширення модернізаційного потенціалу політичної системи шляхом її реальної демократизації. Треба виконати основні завдання періоду створення демократичних засад та перейти до консолідації. Для вимірювання ступеня розвитку консолідації демократії найбільш доцільним вдається використання системи показників, запропонованих головою Міжнародної асоціації політичних наук А.Шедлером. Первинне співставлення цих показників з перебігом політичного процесу в Україні дозволяє стверджувати, що провідним напрямком здійснення демократичної модернізації українського суспільства є його консолідація шляхом розвитку механізмів самоорганізації соціально-політичної системи на всіх її рівнях – від громадян – до політичних організацій та держави.
У другому розділі “Демократизація державно-політичних інститутів як основній напрямок модернізаційних процесів” зазначається, що головними механізмами розвитку відкритості між інституціональним та громадянським рівнями є підвищення легітимності політичної влади шляхом постійно діючого діалогу між державою та громадянським суспільством, децентралізації владного впливу та реального залучення громадян до процесу прийняття політичних рішень, наявність стратегічного консенсусу щодо мети суспільного розвитку, параметрів демократичної модернізації, виявлення плюралізму переважно в тактичних питаннях. У межах проблеми формування інституціональної політичної відкритості були розглянуті процеси легітимації політичної влади, розвитку держави, процеси політичного реформування.
У підрозділі 2.1 “Державна влада як засіб самоорганізації суспільства” визначено, що зміст модернізації сучасної держави полягає, передусім, в перетворенні її з органу примусу на провідний механізм самоорганізації суспільства. Відкритість держави реалізується в демократизації державного управління та розвитку нового типу відносин з громадянським суспільством. Еволюція відносин між державою та громадянським суспільством пройшла наступні етапи: єдність, нероздільність; розмежування та протиставлення і, нарешті, функціональна взаємодія в досягненні спільної мети. Саме функціональне взаємопроникнення держави та громадянського суспільства дозволяє уникнути як надмірного їх об’єднання та поглинання громадянської ініціативи державою, так і невиправданого протиставлення їх один одному. Розвиток функціонального співробітництва виступає тут як особливий тип відносин між публічною та приватною сферою, що ґрунтуються на отриманні громадянами та їх асоціаціями реальних повноважень на вирішення ряду суспільних завдань.
Виходячи з усіх цих новітніх тенденцій сформульовані шляхи подальшої розбудови держави в напрямку сучасних вимог відкритості та функціональної співпраці з громадянським суспільством. Наголошується, що проблема – не в обсязі владних повноважень, а в необхідності привести систему управління у відповідність до нових обставин, що передумовлює рішуче оновлення влади, зокрема, шляхів її легітимізації та демократизації.
Авторка доходить висновку, що системний характер демократизації та розвитку відкритості української держави може бути забезпечений певними змінами в суспільно-політичному житті, як стратегічного, так і тактичного значення. Зокрема, Україна повинна перестати бути пасивною часткою геополітичних стратегій США, Росії, Євросоюзу та створити власну стратегію розвитку країни, зміцнення її економічної та національної безпеки. Комплексного характеру повинне набути і політичне реформування. Необхідно не тільки чітко визначити повноваження та важелі взаємовпливу Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та Президента України, але й забезпечити прозорість та незалежність діяльності судових органів, здійснити адміністративну реформу та реформу органів місцевого самоврядування.
Успішність названих заходів в роботі пов’язується з підвищенням ролі громадянських структур, забезпеченням більшої прозорості та відкритості при прийнятті рішень, а також впровадженням нових форм демократичної участі, що не обмежуються лише епізодичною участю у виборах.
Зазначається, що розвиток політичної відкритості держави, функціональної взаємодії з громадянським суспільством вимагає розробки та реалізації нових засобів такої співпраці. В цьому аспекті великого значення набуває теорія публічного управління, інноваційність якої полягає в кількісному та якісному розширенні кола учасників прийняття політичних рішень. Основна увага при створенні такої моделі приділяється конструктивній взаємодії адміністративного та політичного впливів, громадсько-політичного контролю над державним управлінням, відповідальності та підзвітності держави своїм громадянам, участі останніх в політиці.
У підрозділі 2.2. “Розвиток сучасних механізмів легітимації влади” стверджується, що становлення функціонального взаємопроникнення держави та громадянського суспільства сприяє підвищенню рівня легітимації влади, яка відіграє провідну роль у процесі демократичної модернізації. Ії важливість пояснюється, перш за все, тим, що модернізація є якісним оновленням влади, яка вимагає зміни традиційних форм легітимації. До того ж, модернізаційні зміни потребують консолідації, напруження зусиль всього суспільства, об’єднання його навкруги владного центру.
У той же час констатується падіння довіри громадян до влади в сучасній Україні, що значною мірою пояснюється хронічними розколами на всіх рівнях українського суспільства, закритістю процедури прийняття політичних рішень, відсутністю громадянської культури співучасті та відповідальності за події, що відбуваються в країні. Влада та громадяни недостатньо обізнані відносно завдань та інтересів один одного, що приводить до відчуження та неефективної функціональної співпраці.
Проведене дослідження виявило не лише недостатній, але й украй крихкий, нестабільний характер легітимності сучасної української влади. Він виявляється в різких сплесках та падіннях рівня підтримки влади за останні роки під впливом політичних подій.
Для підвищення рівня легітимності української політичної влади в роботі пропонується наступний алгоритм дій:
· досягнення балансу та конструктивної співпраці між гілками державної влади;
· активна та систематична підтримка контактів влади з населенням;
· проведення роз’яснювальної роботи відносно програмних цілей розвитку суспільства;
· підсилення ролі інституціональних методів досягнення цілей та чітке дотримання прийнятих норм і правил політичної поведінки;
· сприяння організації контролю громадськості за діяльністю органів державної влади;
· розвиток та закріплення демократичних цінностей в суспільстві, правової культури населення.
У підрозділі 1.З.“Політичне реформування як засіб модернізації влади” визначається, що перший та найголовніший етап процесу легітимації – обрання правил та норм. Саме тут створюються умови досягнення інституціональної стабільності та ефективності вказаних систем і попередження зворотного руху. При створенні інституціональних меж легітимації політичної влади необхідно мати на увазі, що система законів представляє собою суспільний капітал, позитивний вплив якого змінюється з часом.
На думку авторки, політична модернізація в нашій країні повинна привести до створення не тільки формально, але й внутрішньо легітимної політичної системи, здатної ефективно управляти державою. З цієї точки зору необхідно розглядати і політичну реформу, суть якої полягає в зміні форми правління, виборчої системи та збалансованому перерозподілі владних повноважень.
Аналіз теоретичних положень політичної реформи в Україні та першого досвіду її реалізації показує, що і в теоретичному, і в практичному відношенні цей процес досі має переважно декларативний характер. Це пов’язано з несистемним характером політичної реформи, надмірною концентрацією на перерозподілі повноважень між вищими органами державної влади. Натомість, необхідно зосередити увагу на знайденні прийнятної формули ефективної влади в країні. Набуття політичною реформою системного характеру потребує врегулювання взаємин між центром та місцевими владами, реформування судової влади, розвитку інститутів громадянського суспільства.
Серед ознак ефективності парламентського правління, в роботі аналізується такий чинник, як стабільний дієздатний уряд. Робиться висновок, що перспективи створення стабільно діючого, здатного виконувати проголошену ним політику уряду, в нашій країні ще недостатні. Про це свідчить, зокрема, той факт, що процес створення урядової коаліції після парламентських виборів 2006 року перевершував усі часові терміни і мав багато шансів перетворитися на постійно діючий, перманентний. Така ситуація означає, що на справді відсутні достатні об’єктивні причини для створення стабільного уряду за умови нестабільності правлячої коаліції. Тобто з точки зору критерію стабільності правлячої коаліції в парламенті та створення на її ґрунті ефективного уряду вплив політичної реформи поки що є невизначеним.
Констатується невідповідність змішаної форми правління до реалій неконсолідованого українського суспільства, яке досі не визначилося з метою розвитку та основними політико-правовими засадами суспільного устрою. На думку авторки, більш придатною в такій ситуації буде форма правління, заснована на чіткому розподілі повноважень законодавчої, виконавчої та судової влади в президентському або парламентському форматі.
У той же час, відмова від процесу політичного реформування не видається доцільною, вона внесе подальше підвищення конфліктності та неузгодженості в діях політичних акторів. Тому, вихід з цієї складної ситуації вбачається в активній конструктивній співпраці всіх політичних сил з метою вироблення загальноприйнятного шляху подальшого реформування політичної системи. Одним з елементів такої співпраці може бути проведення відкритих “круглих столів”, які стануть не тільки інструментом обговорення дискусійних проблем, але й постійно діючим каналом інформації для суспільства. На думку дисертантки, це зробить владу більш відповідальною, прозорою та зрозумілою для всіх громадян.
У третьому розділі “Партійно-політичний вимір демократичної модернізації” розглядається роль політичних партій як провідних суб’єктів демократичної модернізації.
У підрозділі 3.1 “Формування політичних партій як провідних суб’єктів демократичної модернізації” авторка акцентує увагу на тому, що стабільність політичних систем на етапі модернізації залежить від сили їх політичних партій. Саме в межах політичної організації активність громадян приймає інституціональні форми та конструктивний характер. Сила партії складається з високого рівня організації та стабільної суспільної підтримки. Партія, що сполучає ці два принципи, досягає успіху і в модернізації, і в політичному розвитку. Для того, щоб ця сила партії була не авторитарною, а демократичною, і відповідно демократичними були модернізаційні зміни в державі, необхідно, забезпечити відкритий характер мобілізації та організації, які ініціюються партіями.
У роботі розглядаються сучасні зміни політичних партій у країнах з усталеною демократією. Серед них названі розмивання соціально-класової визначеності партій, зниження їх масовості, деідеологізація курсу, послаблення партійної ідентифікації громадян суспільства тощо. Причини цих змін полягають в певному вирішенні чи пом’якшенні глобальних соціальних конфліктів, що протиставляли один одному великі суспільні класи чи соціальні групи. Нові суспільні конфлікти, пов’язані з екологічними або національно-етнічними чинниками, не мають постійного та комплексного характеру, а розмежування за інтересами тут має більш локалізований, фрагментарний та тимчасовий характер. Відповідно до цього і політика партій фрагментується за темами та рівнями, отримує конкретний монопроблемний вимір, і, відповідно до цього, не пов’язується з великими загальними продуктами. Все це викликає до падіння зацікавленості до традиційної ідеологізованої політики, що продукувалася масовими партіями. В такому ж напрямку діє і тенденція до “технологізації” політичних партій, просування на перший план партійного життя політтехнологів та рекламістів.
Із урахуванням проведеного аналізу авторка визначає особливості формування політичних партій України. На її думку, внутрішнього традиційного підґрунтя для цього процесу в нашій країні було недостатньо, можна говорити лише про фрагментарні, нестабільні та викривлені тоталітарним досвідом традиції партійного життя. Тому головну роль при створенні партій відігравали механізми запозичення та імітації зразків партійних структур в сучасних демократичних країнах. Таким чином, з самого початку свого існування політичні партії в сучасній Україні створювалися як персоніфіковані, “технологізовані”, ідеологічно невизначені структури, однобічно спрямовані лише на мобілізацію голосів під час виборчих кампаній.
У той же час політична реформа надає політичним партіям надзвичайно великої ваги, вони мають активно і відповідально функціонувати не тільки в межах виборчих кампаній, але й у виробленні політичного курсу парламентом, мобілізації та агрегації суспільних інтересів. Політичні партії тепер повинні забезпечувати дисципліну голосування в парламенті відповідно до попередньо прийнятого рішення. Всі ці завдання вони зможуть виконати лише в тому випадку, якщо будуть організовані за принципом відкритості та внутріпартійної демократії, яка робить реальною безперешкодну комунікативність та відкриту критику.
Зазначається, що підвищення стабільності та функціональності політичних партій потребує розвитку їх зовнішньої та внутрішньої відкритості. Ознакою сучасності є саме перенесення центру демократичних перетворень до внутрішньо організаційних процесів.
Серед чинників перетворення партій на суб’єктів демократичної модернізації суспільства визначається партійна дисципліна. Її відсутність, або незначний рівень, призводить до існування слабких партій, які то об’єднуються, то роз’єднуються, залежно від особистих бажань лідерів та домінуючих корпоративних інтересів. Суттєве значення партійна дисципліна має в першу чергу для партій, які входять до складу парламенту, що пояснюється необхідністю організованого голосування членів партії у парламентській фракції. Роздроблений парламент, що складається з незалежних членів, які служать лише окремим суспільним групам чи територіям, не може бути дієздатним як в законодавчому процесі, так і в співпраці з урядом. Зокрема, зауважується, що партійна дисципліна не протиставляється внутріпартійній демократії, а діє з нею у системному зв’язку. Партійну лінію з питань, що будуть винесені на обговорення в парламенті, спочатку треба демократично узгодити всередині партійної організації, після прийняття рішення необхідно проявити дисципліну в його виконанні. Політичні партії України, в більшості своїй знаходяться ще на етапі створення чіткої організаційної структури та побудови внутріпартійних відносин, тому оцінка їх як провідних суб’єктів політичного процесу є досить проблематичною.
У підрозділі 3.2. “Розвиток внутрішньої та зовнішньої відкритості партійно-політичних відносин” констатується, що актуальним завданням виступає завершення процесу формування та поляризації впливових потужних політичних сил в Україні, що дозволить спрямувати зусилля політичних партій на підвищення власного рейтингу не шляхом залучення нових політичних союзників, а у напрямку розширення соціальної бази. Саме це повинно перетворити політичні партії на реальних представників певних соціальних інтересів і, таким чином, підвищити їх функціональність і конструктивну роль в українському суспільстві.
Для того, щоб виконувати свої завдання в парламентській системі правління політичним партіям України треба навчитися не тільки перемагати на виборах, але й потім виступати демократичними правлячими партіями, а не партіями влади. Тобто стати реальним, а не квазіпартійним об’єднанням, що акумулює близькі за політичними цілями сили та виступає ініціатором і виконавцем прогресивних змін в суспільстві. На відміну від цього, партія влади, як відомо, це лише тимчасове штучне утворення, спрямоване на захист інтересів представників вищої державної бюрократії під час виборів. У цьому контексті необхідно також звернути увагу політичних партій на розробку владних стратегій, які б дозволяли не тільки перемагати на виборах, але й успішно здійснювати політичне управління суспільством, забезпечувати стабільність та наступність влади.
Проведений аналіз дозволяє зробити висновок, що стабільна поляризація сил в партійній системі України ще не відбулася, хоча для неї вже є об’єктивні підстави. Додатковим позитивним чинником тут може стати виникнення потужних партійних структур, заміна системи малих партій на систему з політичними гравцями “середньої ваги”. Укрупнення політичних партій, зменшення кількості дрібних політичних гравців приведе, в свою чергу, до підвищення зовнішньої відкритості партійних структур. Саме за межами партійного середовища, на електоральному полі тепер необхідно буде шукати додаткові ресурси, а не просто “перекуповувати” союзників один в одного. Нині в зв’язку з впровадженням парламентсько-президентської форми правління особливої ваги набуває коаліційний потенціал партій, перехід від конфронтаційної моделі відносин до конструктивної співпраці.
У підрозділі
